Михайло Карасьов. Косинка та його час.

Михайло Карасьов.

Косинка та його час.

Творчість і трагічна доля селянського сина Григорія Стрільця з Щербанівки на Київщині, відомого в літературі під псевдонімом Григорій Косинка, мала достатньо уваги з боку критиків і літературознавців. Досить глибоко проаналізована і доба 20-30х років минулого століття в Україні, коли творив і був розстріляним письменник. Тому ці замітки не мають на меті якихось відкриттів, а є реакцією читача на твори цього непересічного і маловідомого сучасній публіці українського митця.

Важко давати оцінку людям, котрі жили сто років тому. Щоб зрозуміти їх, треба зануритися в 1917 рік. Революція, комунізм, котрі нині викликають саркастичну посмішку, тоді дали багатьом людям смисл існування, та такий смисл – справедливе людське суспільство! – ради якого можна було не пошкодувати й життя. Тому не дивно, що Григорій Косинка разом з багатьма своїми ровесниками захопився комуністичними ідеями. В своїх публіцистичних статтях він писав: «Агітатори-комуністи, на село! Розвійте темряву й наклепи! Бідне селянство за нами! До праці ж, не гайте часу! А зелену травицю, синю блакить неба та «томительную даль» оставимо сльозоточивим інтелігентам: вони в цій справі фахівці, артисти, можна сказать! Це – плакальники буржуазії…» (Лист з села» 1919 рік). «Кругом пожежа, кров і кров! А що ж, питаєте, робили в цей час щирі, «неньківці»? Хе-хе, носили дурні жовто-блакитні стрічки, маніфестами гралися в «самостійність» і скиглили. Бачте, їх рабська душа під чоботом патентованих московських жандармів… «Чужинців»! А реакційним павукам хочеться мати рідних своїх жандармів… Коли загони Шкуро-Кирпичова розстрілювали сотнями робітників і селян, йшли проти гетьмансько-чорносотенської сволочі, щирий скиглив. І тільки. Балакав; ходив на збори свого ідіотського гуртка, нажахано проходив і трусився, як низька тварюка, коло штабу «добровольців» і повертався додому, повний ентузіазму революційної боротьби, навіть вірші «ненці» присвячував…» («Неньківці», 1919 рік).

Але пройшов час, відстоялись і переосмислилися ідеали і жертви ради цих ідеалів. У своїй повісті «Вальдшнепи» лідер тогочасних письменників Микола Хвильовий вустами героїні Аглаї мовив: «Карамазова захопила соціальна революція своїм розмахом, своїми соціальними ідеалами, що їх вона поставила на своєму прапорі. В ім′я цих ідеалів він ішов на смерть і пішов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей. Але як мусив почувати себе Дмитрій Карамазов, коли він, попавши в так зване  соціалістичне оточення, побачив, що з розмаху нічого не вийшло й що його Комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собі «собірателя землі руської» і спускається, так би мовити, на тормозах до інтересів хитренького міщанина-середнячка. Це вже було занадто… і от Карамазови почали філософствувати й шукати виходу…». Хвильовий у звичній для себе манері не дає відповіді на поставлене питання, залишаючи сюжет без розв′язки. А життя цю відповідь давало жорстко і однозначно. Більшовицька критика, з котрої виразно проступало мавп′яче обличчя Шарикова, переходить у наступ.  Її закиди в аналізі творів зводяться або до соціального походження автора, або до постулатів типу: «Виклад об′єктивний до того, що читач не розбере – за кого є, власне, автор – з революцією, чи проти неї, чи споглядає як стороння людина» (В. Коряк на творчість Косинки). Твердження, яке треба ставити в заслугу письменникові, ставилося йому в звинувачення! Літературний простір починають заповнювати низькопробні твори представників робітничого класу і трудового селянства, для характеристики яких достатньо привести цитату із Миколи Зерова: «Тобілевичів Матюша у «Суєті» вважає себе генієм, може, тільки тому, що ні разу ще не бачив людини, яка б вивчила до краю «Гуси» Крилова». Озброєні класовою теорією, більшовицькі ідеологи із завзяттям зозуленяти почали виштовхувати з гнізда все, що не вкладалося в їх розуміння. Перед українською літературою замаячила перспектива на століття лишатися безграмотною і провінційною.

         Відчуваючи таку перспективу, Микола Хвильовий, а за ним  визначний літературознавець і критик Микола Зеров розпочинають полеміку з «пролеткультівцями» відносно дальшого шляху розвитку української літератури, закликаючи молодих авторів не піддаватись на лозунги, а вчитися на творчості видатних людей минулого, «іти до джерел». Мавполюдина ж відвертала свою морду від «буржуазних письменників», плодячи під класовими лозунгами своє графоманство, яке згодом переросте у метод соціалістичного реалізму. А оскільки вся ця «пролеткультівська» політика йшла з центру, то М. Хвильовий почав закликати письменників у своїй творчості тікати геть від Москви до Європи. Але то був уже крик жертви із пащі лева. Літературна полеміка почала переростати в репресії.

Письменники теж люди, тому багато з них стали перебудовуватися під владу, хто чіпляючись за свої старі комуністичні переконання, а хто цілком усвідомлюючи цей крок, як Тичина, котрий писав: «Хіба й собі поцілувати пантофлю Папи?»

Характерні для цього часу статті Зерова. Пишучи про третю книжку Тичини «Вітер з України», Зеров наголошує: «Ми повинні вітати ці нові його кроки, бо вони неухильно віддаляють його від закам′янілого самовдоволення та безкрилого самонаслідування». В «Сонячних кларнетах», каже далі  критик, поет малює трагедію революції і громадянської війни, в «Плузі» примиряється з неминучістю доби, а в «Вітрі з України» «рішуче пориває з цією пасивністю та споглядальністю «Плуга» і не тільки приймає нову добу, а й співає їй переможний гімн». Це, безперечно, крок вперед у творчості поета, пише Зеров і додає: але лише ідеологічно. Затим Зеров починає критикувати поезію Тичини, де внесено елемент ідеології, захоплення революцією. Ті вірші ідуть не від серця, а від розуму. Де й трапляється в них символізм, то поет сам розшифровує свій символ однозначно і на користь новій добі. «Взагалі, проповідь, інвектива, тога і катедра – не фах Тичини як поета», – каже критик.

Так само Зеров пише про Рильського: останнього сварять, що він в добу революції і боротьби за світле майбутнє складає вірші про рибалку. Захищаючи поета, Зеров стає на платформу більшовицької ідеології і каже, що Рильський не тільки рибалка, але й революціонер. Тобто, захищає не тему творчості, а особу поета, підганяючи його під пролетарську ідентичність. А далі, називаючи себе, щоправда, єретиком, критик вплітає фразу: «Я маю єретичну думку, що в цих поезіях далеко більше живих рисок, по яких колись можна буде впізнати нашу добу, аніж в усіх «виробничих» віршах і в усім віршованім виробництві Ікс, Ігрек і Зетів». Може, Зеров, обороняючи пролетарськими лозунгами Тичину і Рильського, а одночасно пояснюючи їх геній, рятував їх від більшовицької інквізиції? Питання занадто складні, аби пробувати відповісти на них однозначно. 

Микола Хвильовий теж покаявся. Але покаяння його було своєрідним, як і вся творчість. Хвильовий переповнений по вінця іронією і сарказмом. На відміну від Косинки чи Тичини, він грається в літературу, іноді перетворює сюжети на профанацію, інколи переходить границю аж до блазнювання. І цим «блазнюватим» стилем він описує високі ідеали комунізму («Чумаківська комуна», хоча б). Схоже, що іронія не залишила Хвильового і в той час, коли він почав прогинатися під владу, писати покаянні листи і виправдовуватися в періодиці. Як приклад, можна навести його передмови до своїх творів, котрі перевидавалися у 30-х роках. В оповіданні «Із Вариної біографії» безвольна дрібнобуржуазна міщанка Варя завагітніла від комуніста. Коли денікінці підійшли до Вариного міста Богодухова, Варя пристає до червоних і тікає з міста. По дорозі вона розроджується хлопчиком, якого Хвильовий побіжно порівнює з Христом. Після пологів Варя впадає в сон, а прокидається від того, що червоні відступили, покинувши її, але з собою забрали її немовля. Варя кидається доганяти їх. Далі Хвильовий пише, що все те героїні наснилося, насправді ж червоні не тільки не відступили, але й успішно відбили атаки білогвардійці. Тут напрошується алегорія: комуністи забирають під себе покоління, що народжується, відбираючи його у батьків. Однак на початку 30-х років таке потрактування образів вже таїло в собі небезпеку для автора. Тому Хвильовий дає до нього передмову: «Яка основна ідея твору? Життя дрібної буржуазії завжди йде під контролем … чи то буржуазії, чи то пролетаріату. За часів великої громадянської війни пролетаріат, тягнучи за собою вищезгаданий соціальний прошарок, не міг не запліднити його своїми ідеями, і він його, як відомо, запліднив. Великі маси дрібної буржуазії побігли туди, куди з боями підступили загони червоних полків, бо запліднена ідеями революційного класу дрібна буржуазія відчула щось таке, що з його власті їй уже ніколи не вирватись».

А ось як Хвильовий у такій же передмові пояснює свого героя з «Я (Романтика)», де керівник «ЧК» розстрілює ради світлого ідеалу комуни свою матір: «Герой новели «Я» – не революціонер. …Невже і герой новели був колись, як він говорить, «главковерхом чорного трибуналу комуни»? Нічого подібного! Це просто марення зарозумілого плутаника». З відвертим сарказмом написано і вступ до прекрасної новели про полювання «На озера»: «Ці поетичні екзертиції треба розглядати не як оповідання пролетарського мисливця, а як записки переляканого дрібного буржуа. Хіба ж пролетаріат «тікає від людей»? Хіба він ширяє над «мертвими краями старосвітських поміщиків» «шукаючи нових ілюзій до нових невідомих берегів?». Навіть своїм самогубством Хвильовий посміявся на катами, не давши їм можливості потішитися своїм всесиллям над людиною. Воістину над його могилою слід би написати Сковородине: світ ловив мене, та не впіймав.

Маємо ще не один приклад, як під більшовицьку владу, натягуючи на свої лиця маски мавполюдей, так чи інакше лягали й інші письменники. Когось це врятувало від смерті, когось ні. А що ж Косинка?

Косинка, на відміну від Зерова, Хвильового чи Филиповича, не знав стільки іноземних мов, але зате краще за них знав українське село. Виходець із бідняцької сім′ї, яка ледь зводила кінці з кінцями, він був природженим ворогом сільського куркуля і мав успадковану класову свідомість. Але іскра Божа письменницького таланту виявилася сильнішою і за класову солідарність, і за революційний максималізм молодості. Щиро закликаючи до знищення попів, куркулів і націоналістів у публіцистиці, Косинка дивовижно об′єктивно фіксував селянське життя того часу в своїх новелах. Коли Хвильовий писав героя зсередини, відтворюючи його психологічний стан і порухи душі, то Косинка малював село, стоячи трохи збоку, без авторського втручання чи інтерпретації. В його героях не було фальші, в протистоянні між собою кожен з них мав свою правду – адже одної правди для всіх не буває.

В новелі «Голова ході» селяни випадково виорали череп убитого в часи громадянської війни китайця – ході, як тоді говорили. «Справді, чого він прийшов умирать в наші степи?» – каже селянин; це одна правда. «Мой умірай за свобод…» – в спогадах сина селянина Павла говорить перед розстрілом полонений китаєць, і це друга правда. «Фі-хі, вам що, китайця жалко?» – з вуст невістки чується правда третя. Під оболонкою революційних гасел Косинка пише про загальнолюдське, про незбагненну плинність часу, про байдужість чи небайдужість людини до ближнього.

В новелі «В житах», де описується кілька годин життя дезертира, який переховується в житах від влади, від бандитів-куркулів, від більшовиків – звучить фраза: «Бо в житах загубилася моя доля». Центрове, основне речення (котре, до речі, присутнє чи не в кожній новелі Косинки і є його, так би мовити, фірмовою ознакою) концентрує в собі суть: єдине життя молодого хлопця – другого не буде! – дійсно могло б скластися зовсім по іншому, якби йому не судилося народитися і жити в ті роки.

Дмитрій Юрчик, молодий вчитель з оповідання Косинки «Перед світом», перед світанком згадує дитинство, матір, студентські роки. « – Как говориш? Дмитрій Юрчик? – Вони в нас учителюють… хороший чоловік… знаєте… – Дурак ти, мерз-завєц! – Звєно, со мной!». Цими кількома фразами автор перервав ранкову дрімоту Юрчика – прийшли денікінці, щоб розстріляти його за «українізацію школи і трудовиє прінціпи». «І перервалась тоді срібна нитка» Юрчикових спогадів, бо перервалося від кулі його життя. Смисл оповідання, хотів того Косинка чи ні, читається не в тому, що погані денікінці вбили хорошого Юрчика, а в трагедії смерті як такої. Ось як це робить письменник: спершу був досвітній спогад героя-революціонера Юрчика: «Ех, славні часи то були! Вся наша бурса – «льотом, соколи – вперед, вперед!» Випливло щось давнє-давнє в п е р е д для революціонера – іскра, що палить…». З ним резонує речення наприкінці оповідання, коли денікінці розстріляли хлопця: «Три кулі впилися в тіло Юрчика, а він з кривою, іронічною посмішкою, коли падав на долівку, шептав: – Вперед, вперед..».  

Те ж бачимо в новелі «На золотих богів». За більшовицько-пролетарськими закликами  до бою раптом виринає безмірне горе жінки: «У старій драній свиті стала серед двору мати Сеньки-кулеметника: – Згоріла. Троє малих дітей, як мишенят… І старшого вбито…». І далі: «Обхопила руками обгорілий стовп у воротях і страшно, нелюдським голосом, заспівала коло дітей: ой, голуб ти сивенький, ой скажи-скажи ти мені, де мій син молоденький?..». А «через лісу слухала сива тінь діда Андрія, слухала – плакала: – Стерялася, бідна, з журби…». Все це аж ніяк не свідчить, що Косинка був миротворцем. Але через призму людського горя реальніше бачиться ціна, яку доводилося платити борцям за світле майбутнє. Це, беззаперечно, посилює вплив художнього твору на читача – і чого, авжеж, не дано було зрозуміти Шарикову.  

Куркуль Рудик з оповідання «Змовини», щоб вберегтися від розкуркулювання, пропонує біднячці віддати заміж за її сина свою дочку. Біднячка, яка ще недавно в ноги кланялася куркулеві, на превелике обурення Рудика відмовляється від пропозиції. На тлі цієї з класовим відтінком фабули читач бачить, як рушаться устої життя. Косинка через деталі і репліки чітко створює образ українського селянина-куркуля, який попереду всіх цінностей ставив багатство і працював тяжко, щоб його досягти. Це селянин Гамсуна із «Соків землі», його психологія. Це, в принципі, тип людини, яка зробила цивілізацію. Такого селянина було за що ненавидіти, а було за що і любити. Він був справжній.

Так само живим постає образ селянина з оповідання «Сорочка», зі своєю потайною «бандитською» психологією і неприйняттям влади на генному рівні – бо з часів Рюрика він бачив лише владу, яка приходить, щоб грабувати.

Чи не найсильніше Косинчине оповідання – «Політика». Голова комітету незаможників комунар Мусій Швачка, прозваний Політикою, їде на Різдво в гості до батьків своєї дружини Мар′яни. Всі родичі, котрі зберуться на колядки – багаті селяни, в котрих Мусій Швачка реквізовував на користь незаможників худобу і землю, а в когось із них і «сина за Петлюру комуна вбила». Сам Швачка теж бачить родичів дружини своїми класовими  ворогами. Кожна фраза діалогу, браунінг в кишені Швачки, прохання дочки не їхати до діда колядувати сіють тривогу. Поступово, в гостях уже, хвилями накочується і стихає конфлікт – і все це передано виключно через пряму мову персонажів. Раптово сварка переросла в бійку і син куркуля Кушніра зарізав «кабанницьким» ножем Швачку-Політику. «Кушнір злякано глянув на Мар′яну, бігав очима і шепотав: – Нічого. П′яна, сумєстна драка – все. Так нужно говорить» – закінчує оповідання письменник, залишаючи читача переповненого неоднозначними емоціями і думками.

Цікаво зупинитися на оригінальному стилі письма Григорія Косинки, що його літературознавці класифікують по різному – від звичайного імпресіонізму і до складних розумових конструкцій типу ««така обмеженість часопростору тут – одна з репрезентацій екзистенціалістської ситуації «буття-без-захисту-в максимально-ризикованому-ризику».

Справді, кілька письменників тієї доби, ступаючи в ногу зі світовими тенденціями, а іноді й випереджаючи їх,  створили досить потужну українську течію в модерному стилі письма. Щоб не заглиблюватися в теорію, цей стиль можна умовно визначити як такий, котрий стоїть на протилежному боці від літератури описової і через асоціації діє скоріше не на розум, а на підсвідомість читача. В поезії тут перед вів Павло Тичина. «Господня тінь – прошепотів полин» – пише він про грізну тишу перед грозою. Суміш страху, покори і надії, які бринять в повітрі за мить до бурі, важко описати, але легко відчути в шепоті полину до Бога. В прозі прикладом модерного письма можуть слугувати короткі оповідання Миколи Хвильового, де бачимо не припасовані одне до одного речення, які складають строкату, місцями незрозумілу мозаїку. Як не дивно, але з неї на відстані прочитаного твору вимальовуються рвані, вуглуваті, немов на картинах Пікассо, проте живі персонажі.

Так – чи то наслідуючи Хвильового, чи то озвавшись самостійно на виклики часу – писав новели і Косинка. Завдяки майстерному володінню модерним стилем він залишає позаду багатьох відомих колег по перу, оповідання яких, написані в традиційній описовій манері, здаються шкільними творами проти імпресіонізму Косинки.

Секрет письма Косинки полягає в кількох речах. Перша з них криється в побудові фрази. Речення його недомовлені, часом містять лише натяк, асоціацію, обриваються трикрапкою. Текст від автора здебільшого відсутній взагалі, фрази насичені емоціями персонажів. Ось приклад з новели «На буряки»: «Тихо. На ставку скрекотять жаби, в просі хавкає перепілка, і хтось чорний з золотими зірками на киреї вкриває голову рукавом старого кожуха. – Ай, садками!.. О, танцюють зорі, блищать сапи, співають дівчата, – а попереду уквітчана любистком Пріся йде… Чорні коси з пшеничними колосками… Сміється, жартує, лізе через перелаз… Цілую холодний рукав кожуха, спросоння посміхаюся і сплю дитячим сном. Ніч». Експресія тексту стимулює уяву читача, змушує домислювати образи і події, які, трансформуючись у читачевій свідомості,  набувають об′ємності і руху.

Асоціативне письмо Косинка використовує навіть у другопланових епізодах. В оповіданні «Без моралі» на мить з′являється вартовий юнкер. Спершу він: «…пас очима оті крикливі тіні вулиці, що так голосно хвалили вітер: – Ах, вітер який!», а згодом подумав: «Вот рожа у етого хохла – умрі, хуже звєря не сищеш! – подумав юнкер, пожалкувавши, що  така гарна фраза так марно пропала: ех, скільки то хвилин могла сміятися з цього ота, з вулиці – «ах, вітер який!». Не вживши жодного разу слова «дівчина», письменник  змусив пульсувати в жилах персонажа живу кров.

Іноді Косинка передає куті меду, безперервні натяки стають набридливими. Подекуди в свідомості читача виникають незаповнені плями, і лише загальна канва оповіді дозволяє проскакувати цю пляму, ледь здогадуючись, про що іде мова. Автор, пишучи діалог, часто не вказує, хто говорить; або дозволяє собі обірвані на півслові речення: «Учителю Юрчику пригадались уста бурсачки Ніни, отієї самої Ніни, що золоті коси мала, як пшеницю полеглу, і.» («Перед світом»). Зміст можна зрозуміти лише через інтонацію, тому, кажуть, слухати оповідання з вуст автора, які він читав майже напам'ять, було більшою насолодою, аніж читати його текст. Але заплутане, сновидне письмо, на відміну від текстів деяких сучасних постмодерністів, у Косинки не самоціль, а шукання інструменту для якомога правдивішої передачі того, про що він хоче повідати читачеві.

         Ще одною рисою Косинки було вміння, котре притаманне письменникам, поміченим іскрою Божою – вміння знайти рельєфну деталь і точне слово для її передачі. В оповіданні «Циркуль» вчитель математики Короп рятується від голодної смерті тим, що селяни приймають його за землеміра, а оскільки чи не кожен селянин має земельні претензії до сусіда, то цього Коропа нарозхват запрошують у гості і годують. «… Короп не відмовлявся, – пише автор, – він здавив у кишені правицею циркуля та, війнувши по хаті сумні думки свої, почав залазити за стіл». Оте «залазити за стіл» передає і охлялість знесиленого від голоду Коропа, і жадібне чекання обіду, і місце під стіною, де стіл стоїть. В новелі «Заквітчаний сон» письменник розповідає про самогубство в тюрмі  революціонерки Оленки Андріяш. Одним реченням автор передає суть того, що сталося: «… і коли синьоока красуня візьме в обійми вечір травня, і на стіні якраз над «парашою» розділить горіхом грати, і погойдне цей страшний, сірий сум піснею, – спалені очі орошують брудну лутку сльозами…». Деталь про розділені горіхом (тінь з вулиці? гілка на фоні нічного неба?) грати концентрують увагу на гратах; а слово «погойдне», єдине, але стопроцентно влучне, каже про те що героїня повісилася. А через абзац знаходимо пряме підтвердження своїй здогадці в діалозі стражників.

         Як і має бути в хорошій новелі, короткі тексти Косинки несуть більше навантаження, аніж прямо вказане письменником. Вони багатопланові, наповнені прихованим змістом. В тому ж «Заквітчаному сні» Косинці мало сказати про трагедію Оленки – вбито її коханого (це передано одною фразою «Уже немає, Оленко, Андрія…», котра рефреном проходить через оповідання); Косинка вводить в новелу, здавалось би, абсолютно чужорідний епізод: конфлікт на борту пароплава між бідняком Бойком і багачем Марком Мойсейовичем. Але між цим епізодом і образом Оленки та Андрія складається в голові читача невидимий зв′язок, який вказує на правоту революційних переконань Оленки та її коханого, робить ці образи переконливішими, ближчими до читача, їх смерть трагічнішою.

         Оригінальність письма Косинки підсилюється поєднанням модерну із старозавітною витіюватістю української літератури.      «Тридцять-сорок душ дівчат з сапами, клумками муки гатять у землю босими ногами і курявою на соснах пісню вішають» («Місячний сміх»: дівчата ідуть з Обухова на Київ торгувать); «Увечері, коли зорі цілуються, я хотів дитиною піймать на синій налигач місяць і напоїти з криниці моєї любові, а криниця моя тоді у яблуневому цвіту цвіла… І не піймав!» («Заквітчаний сон»); «Надходила степова буря; попереду сивими кіньми мчали вітри; за ними, вибиваючи у великого бубна якийсь дивний ритм, співало кожне стебло землі; навіть маленька суха берізка перегнула на стежці свого тонкого хребта та надулася, мов ящірка, і злякано прислухалася, – а вітри схиляли, перебігаючи полями, крихкі хліба долу…» («Циркуль») – подібних «кучерявих» в своїх порівняннях речень можна привести безліч. В них вчувається емоційність народної пісні, тому новели Косинки скоріше схожі на поезію, аніж на традиційну прозу.  

В свою чергу, поетична сутність новел вимагала підкреслення основної думки, і Косинка зробив це, ввівши практично в кожнен свій твір ключове речення. В оповіданні «На буряки», де передано до щему знайомі відчуття сільського дитинства, таке речення фіксує не злидні, не тяжку працю, а першу, дитячу ще закоханість: «Підводжу голову: мої рядки переполоті, а коло рову стоїть чорнява Пріся і кличе обідати». Одною фразою в оповіданні «Десять» письменник переважує свою симпатію на бік селян-повстанців: «То ти… той… може, з десанта есдек? – Ну, да. За український нар-род. – Гади ви, – не втерпів під обніжком тупий лютий дядько. – А коні мої хто реквізував… есдек, га-а?!». Квінтесенцією оповідання «Циркуль» стала думка вчителя Коропа, який, втамувавши голод, відчув розкаяння в содіяному: «– Тьма, звірі, – сказав уголос Короп, швидко витяг з кишені білу полотнину, де лежав загорнутий циркуль, розломив його зозла на дві половини та кинув далеко на ріллю». На поверхні бачимо муки совісті Коропа, який обдурив селян. В глибині ж його слів – болючий присуд народові, який дався себе обдурити – який і зараз недалеко відбіг від Косинчиного – «тьма, звірі!».

Тим часом пролеткультівська позиція у літературі брала гору, вимагаючи замість правдивого відображення дійсності однозначної класової спрямованості, та ще й простоти викладу, щоб трудящий міг збагнути, про що пише письменник. Пазуриста лапа Шарикова вперто тягнулася і до Косинки. Письменник почав піддаватися. В останніх творах Косинка втрачає об′єктивність і все частіше підкреслено виказує своє пролетарське ставлення до подій і персонажів. Все те відбувається поволі, немов затухає вогонь.

В «Троєкутному бою» ідея випирається попереду правди в останньому абзаці, де з авторської інтонації чути, що більшовицька артилерія таки краща, аніж українська чи денікінська. В «Зеленій рясі» з′являються забарвлені авторськими емоціями портрети персонажів: «Горить дев′ять ставників, перший ставник горить у руках старого коваля – за сорок десятин, а другий – віялка і молотила Хомишиного сина, і посередині – заточується од натовпу бабів, дітвори – зелена великодня ряса отця Василя. Він розцвітається серед диму, як будяк, і бігають гадючі, маленькі очі від яркого воску до клаптів полотна, цукру…». Такий же портрет ворога, денікінського офіцера Мічугіна зустрічаємо в «Гармонії»: «Тонкий, глистуватий, з коротенькими, по-англійському підголеними вусами, штабс-капітан Мічугін схожий був з обличчя на пса: така ж будува щелепів, такі ж ікласті зуби і маленькі, трохи заскалені очі, як у собаки, яка звикла кусати спотайна». В новелі «Товариш Гавриш», де розповідь ведеться від простолюдина Кіндрата Осики, разом з втратою об′єктивністю втрачається і стиль, перетворившись із модерну на якісь казки Бєлкіна.

Дрейф від правди продовжується в оповіданні «Мати». Письменник ще пручається, з під його пера виходить фраза: «Чому моя мати так зціпила щільно губи, як і мертвий солдат?». Мертва мати і мертвий польський солдат – смерть однакова для всіх, читається у цій думці. Але в тому ж оповіданні вся колишня фотографічна правдивість, котра раніше звучала у репліках персонажів, звелася до дядькового, який радо зустрічає червоних, ласкаво-осудливого: «Не вірите в бога? Не годиться так».

Слабке в художньому сенсі оповідання «Серце». Роздуми червоноармійця Трохименка про долю бідних і багатих, нагадують передовиці зі шпальт газет. Прямолінійні персонажі, банальний, школярський сюжет про дівчинку, яка мимоволі перейшла кордон між Польщею і Україною і була вбита жорстокою польською пані, і яку, в свою чергу, застрелив із нашого боку прикордонник Трохименко – все це силуване і надумане, а не вистраждане, як у попередніх новелах.

А вже в останньому творі «Гармонія» геть немає Косинки – майстра трьохвимірної модерної манери письма. «Важко сіла на лаву; журливо схилила долу високе, покарбоване зморшками чоло: глибоко-глибоко замислилася над словами свого найстаршого сина Василя» – це не Косинка, це якийсь сентименталіст Квітка. Через ідеологічні завдання втрачена сюжетна напруга. Набіг на село денікінців із гвалтуванням дівчат, і тут-таки похід братів Василя і Гришки красти просо зв′язані не закономірним ходом подій, а лише одною ідеєю – показати звірства денікінців. Сцени з допиту підозрюваних денікінськими офіцерами теж не додають динаміки, а лише розфарбовують героїв чорно-білими класовими кольорами.

В «Гармонії» вже використано всі атрибути більшовицького ширпотребу: епіграф з Карла Маркса, розмова селян: «– Хто він такий, Ленін?»; роз′яснюється для читача-пролетаря і суть оповідання. Косинка не обмежується констатацією факту, що Василь украв копу проса в багатія Смолярчука, (як то було, скажімо, з конфіскованим биком у «Політиці»), а розтолковує нам вустами комуніста Арона: «– Ясно, для буржуїв ми злодії! Але ми забираємо в них те, що вони пограбували в нас, зрозумів? Так, ми грабуємо пограбоване! Але його помилка, товариші, в тому, що він сам хотів узяти копу, коли треба разом і для всіх усе забрати, правду я кажу?». З цією думкою (ключове речення: «Я? У військо, до більшовиків… – тихо сказав Василь і вирівнявся: – Або все, або нічого!») Василь іде до більшовиків. Воно б і правильно було, адже психологічний мотив іти за більшовиками біднота мала, аби не відверто пропагандистська позиція автора: показати, як селянин-бідняк приходить до більшовизму. Штучний герой не викликає симпатії. Тому комнезамівцю Мусію Політиці я, читач, вірю, а Василеві Гандзюку далеко ні.

Важко стверджувати, чи то Косинка, як і багато людей того часу, щиро перейнявся більшовицькою – а, отже, трудящого люду! – ідеологією, чи його дрейф до пролеткультівських установок був вимушений.Але в будь-якому випадку «Гармонія» є кінцем оригінального письменника Григорія Косинки і початком соцреалізму в українській радянській літературі. Хоча життя самому автору це не врятувало.

         Якщо все сказане попереду справедливе, тоді виникає питання: чому сталінська репресивна машина Тичину, Рильського, Сосюру залишила жити, а Косинка був розстріляний? Відповідь на це шукав не один дослідник Косинчиної творчості. Коли відкинути ймовірні, але бездоказові припущення, що Косинка, скажімо, в роки громадянської війни служив у Петлюри, або був у повстанських загонах Зеленого, то залишиться лише людський фактор – особа письменника. Спогади тодішніх працівників радянських каральних органів свідчать, що каралися чи милувалися жертви лише з огляду на їх піддатливість і перспективну користь для влади. В зв′язку з цим візьмемо до уваги виступ Косинки на конференції письменників у 1934-му році. Назвавши своїх колег по перу не «інженерами, а міліціонерами людських душ», він, як згадує учасник конференції і, ймовірно, агент радянської розвідки В. Домантович (Віктор Петров): «…замість обмежитися трафаретними словами вимушених заяв, як це робили інші, вибухнув зливою скарг, нарікань, протестів. …Він говорив про те, що в умовах «соціального замовлення», коли людину взяли за горлянку, вона не може творити. Це була не промова. Це була істерія. Крик відчаю в самотній порожнечі пітьми. Комуністи зустріли промову Косинки свистом і вигуками обурення, в сутінках галереї письменника привітали бурхливими оплесками». Додамо, що у 1923 році в зарубіжному журналі «Нова Україна» (Берлін-Прага) публікувалися кілька оповідань Косинки за рекомендацією В. Винниченка, що викликало звинувачення письменника в небезпечних зв′язках з ворожою до радянської влади еміграцією. Згадаємо також прихильне ставлення Косинки до Української Автокефальної Церкви, головою якої був Михайло Мороз, батько дружини Григорія Тамари. Всі ці факти свідчили для чиновників сталінської держави про одне: змусити Григорія Косинку вірнопіддано служити інтересам диктатури пролетаріату навряд чи реально.

         Косинку засудили до розстрілу в 1934 році, у віці 35 років, як шпигуна і терориста проти керівників радянської держави. Письменника реабілітовано тією ж владою в 1957 році за відсутністю складу злочину. Дрібна втіха для української літератури, яка, певно, була б сьогодні дещо іншою, якби спиралася на фундамент нереалізованої потуги письменників Розстріляного Відродження.

*   *   *