Михайло Карасьов

Скалки історії від Петра Сороки

(Відгук на книгу Петра Сороки «Жезл і посох»)

Здається, на нинішню Шевченківську премію не подав свою книгу тільки лінивий. Якщо припустити, що серед претендентів є й притомні письменники, котрі усвідомлюють своє місце на літературному Олімпі, то залишається єдине цьому пояснення ‒ спровокував їх рівень нашої літератури останніх років. На безриб’ї, мовляв, і рак ‒ риба.

          Серед цієї маси є кілька письменників, які заслуговують на увагу. Один з них ‒ Петро Сорока. Його твір «Жезл і посох» цікавий і не схожий на інші.

Книга презентується як історичний роман. Однак того, хто звабиться на передмову і захоче познайомитися з історією знаменитого гетьмана Івана Мазепи, чи з біографією маловідомого письменника Тимофія Бордуляка, жде розчарування. Немає в романі послідовного лінійного тексту, котрий давав би спраглому таку інформацію. Там немає сюжету взагалі.

«Жезл» – це щоденники козацького полковника Жука, в яких перемішані роздуми про смисл життя із хаотичними згадками про Величка, Мазепу, Петра, Кочубея. «Посох» – по суті теж щоденникові записи Тимофія Бордуляка про письменницьку працю, про Бога і природу, про старість і безсмертя. Тільки згадуються тут уже не Мазепа й Величко, а Іван Франко та інші літератори Західної України.

Але назвати вищесказане прорахунком автора аж ніяк не випадає. Петро Сорока пішов на мозаїчне письмо цілком свідомо. «Що таке ці записи? Прояви чуття і фантазії, чи наївна спроба спинити час? Це нотатки без видимих зовнішніх зв’язків, книга про душу, внутрішнє життя, про те, що бачу, відчуваю і розумію – і не розумію, але те, що незмінно хвилює і болить» – пише полковник Жук. Схоже міркує Тимофій Бордуляк: «Та треба сказати, що таке специфічне письмо вимагає специфічного читання. … Бо головне тут, як думається мені, не цікаві оповідки, не життєві факти і промовисті деталі з мого життя, навіть не сповідь душі, а… настрій».

І от, коли поглянути на твір П. Сороки під таким кутом зору, він раптом заграє несподіваними барвами.

Насамперед, Петро Сорока повертає нас до первісного смислу читання книг ‒ до бесіди з мудрою людиною. З цієї бесіди ти можеш почерпнути самобутню відповідь на вічні питання життя, порадіти співзвучності з авторовими емоціями, посміхнутися на влучний афоризм. «У мене вистачає мудрості признатися собі, що цей світ непізнаний, але не вистачає мужності не намагатися зрозуміти його», ‒ каже він вустами своїх героїв. І далі: «І все ж не можу вхопити головне, стрижневе, щось найсуттєвіше, що вислизає від мене, як яса. Я весь час у передчутті, що ця мить прийде – і доторкнуся до чогось вищого, до Абсолюту, Істини». А хто з думаючих людей не шукає такої миті?

Письмо Петра Сороки дивовижно правдиве. Методологічно це  досягається доволі просто. Як відомо, історичний матеріал можна подати двома способами. Можна розповісти про подію відсторонено, з висоти, так би мовити, пташиного польоту, не турбуючись буденними деталями. Таким чином автор охоплює всю панораму і має нагоду створити епічне полотно. Другий метод передбачає, що подія відбувається тут і зараз. Щоправда, при цьому читач бачить навколишнє лише очима героя. Зате при вмілому володінні пером (а цього в Петра Сороки не відбереш!) створюється ефект максимальної правдоподібності. 

Як правило, письменники історичного жанру поєднують обидва ці методи, що й розумно. Натомість Петро Сорока повністю ігнорував перший шлях, віддавшись виключно мозаїці сьогоденних нотаток. Більше того. Щоб не вносити штучність у щоденники своїх персонажів, він, як було сказано попереду, навіть не зробив спроби з мозаїки вибудувати сюжет. Кожний новий запис немов писаний кожного нового дня: там спогад, там влучний вираз-спостереження, там роздум. Але, з іншого боку, саме це й дає можливість читачеві проникнутися героєм, сприймаючи розповідь в реальному часі.

Серед щоденникових записів скалки історії стають об’ємними і повнокровними. Звичайно, далекий від історії читач навряд чи це оцінить, але знаючий отримає і насолоду, і поживу для роздумів. Ось, приміром, убивчо-живий цар Петро у згадці полковника Жука: «Тричі мені випадало розмовляти з царем Петром, і маю певність, що пики огиднішої, як у нього, за життя не доводилось бачити. Все в ній відштовхувало: банькаті, налиті кров’ю очі, вузький спадистий лоб, накошлачені брови і нервове посмикування губ, гнилі жовті зуби, крізь які проціджувалися грубі, ніби насичені темною силою, слова. Його неоковирна нависаюча постава лякала і викликала огиду до омерзіння».

В концепціях Сороки прозирає чиста, не замулена писаннями послідуючих ідеологів, логіка подій. Логіка, котра опирається лише на власний критичний розум. Тому навіть сенсаційні припущення автора переконливі. Наприклад, версія про те, що Мотря – дочка Мазепи, цілком пояснює той факт, чому дружина Кочубея Любов Федорівна так затялася проти любовного зв’язку між Мазепою і Мотрею. Так само переконливо Сорока руйнує деякі усталені погляди про історичні події: вторгнення шведів в Україну не відповідало, як прийнято думати, планам Мазепи, а зруйнувало їх. Бо й справді, Мазепі краще було б, аби Карло з Петром билися десь під Москвою, розв’язавши тим самим руки гетьману для здійснення своїх намірів щодо звільнення України.

Роман П. Сороки завдяки мозаїчності звернений скоріше до підсвідомих емоцій, аніж до інтелекту. Історична епоха, не передана автором інформаційно, передається через почуття. Ясно розкривається глибина безвихідної трагедії України. Засобом до такого розкриття є промова Мазепи напередодні приєднання до шведів: «Моє міркування, чуже всім пристрастям і шкідливим для душі замірам, є таке: коли Король Шведський, завше непереможний, якого вся Європа поважає і боїться, подолає Царя Російського і зруйнує царство його, то ми, з волі переможця, неминуче примислені будемо до Польщі і віддані в рабство полякам і на волю його створіння й улюбленця, Короля Лещинського; і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права та привілеї, та й попередні про теє договори і трактати само собою скасуються, бо ми будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші від поляків зазнали з таким горем, що й сама згадка про неї наганяє. А як допустити Царя Російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того».

Правдивість думок, емоцій і вчинків – це те, чого домагався і домігся в своєму творі Петро Сорока. Але все ж художня річ – не фотографія реального життя. Прагнучому зробити з малахіту живу троянду завжди приходиться розплачуватися непомірною ціною. В літературі таке максимальне наближення до реальності (в часі, насамперед) грозить перетворити художній роман у незрозумілий для читача текст. На ці граблі свідомо наступив у «Щоденному жезлі» Є. Пашковський, на них же наступає П. Сорока в «Жезлі і посоху». Такі твори ніколи не були популярними. Це елітна література, призначена для гурманів.

Роман «Жезл і посох» ‒ помітне явище в українській літературі, котра в останні роки вздовж і впоперек майорить школярськими розповідями, яким не ймеш віри. Тим більше прикрими є помилки в «Жезлі і посоху». Книгу випустило у світ видавництво «Український пріоритет». До граматичних описок додається редакторський недогляд: непорозуміння з датами, деякі шматки тексту повторюються двічі. Залишається побажати, щоб ці прикрі недоліки були відсутніми при черговому перевиданні книги.

«Письмовець пише, а душу в написане удихає Господь», – занотував у своєму щоденнику козацький полковник Федір Жук. В написаному Петром Сорокою душа, безперечно, є. Дай Бог йому вдячних і розуміючих читачів.

*   *   *

Осінь.

Туман, моква.

Грибами пахне в лісі.

Лежить пожухла нежива трава.

Із хащі чути, як в заметах листя

Пробігся звір.

На мить з’явилось сонце поміж хмар,

В траві неждано спалахнула кольорами

Крапля роси.

*   *   *

Дещо не про орнітологію.

(відгук на книгу В. Шовкошитного «Кров ‒ свята»).

Так сталося, що дві гучні книги про визвольні змагання українців носять назви птиць. Починалося все це з «Чорного ворона» Василя Шкляра, а закінчилося «Білим кречетом» Володимира Шовкошитного. Обидві книги висувалися на здобуття Шевченківської премії. З «Чорним вороном» історія відома, а як Шевченківський комітет поступить із «Білим кречетом», покаже найближчий час.

«Білий кречет» ‒ центральний роман обширної трилогії «Кров ‒ свята», куди входить ще «Хресний путь» і «Боривітри». Всі три книги зв’язані між собою персонажами, серед яких і головний герой Макар Гнатович Мормиль. Якщо коротко, то перша книга ‒ це збірка оповідань про долі жителів одного українського села, друга ‒ про боротьбу українців Волині проти німецьких і російських загарбників у 1941-1945 роках, а третя являє собою суміш уривків з життя цих же персонажів у різні часи ‒ від воєнного і післявоєнного до сьогоднішніх днів. Сам автор досить високо оцінює значення книги «Кров ‒ свята», без зайвої скромності написавши в подяці спонсорам: «Без вашої підтримки публікація цієї вкрай важливої для українців епопеї була б неможливою».

Коли говорити про літературну майстерність автора, то тут можна дискутувати. Адже, як кажуть, на колір і смак товариш не всяк. Той, хто кохається в класичному українському письменстві минулих століть, із задоволенням знайде розраду в такому нехитрому описі: «Донечка у них народилася, Любою назвали, бо так вже вони кохалися, так любилися, що не злякалася Галя людських перешіптувань ‒ кинула чоловіка свого, хоч і був він двоюрідним небожем Федору, і пішла до коханого, в чому стояла». Прикрашає письмо Шовкошитного і любий нашій літературі приспів-плач: «Доле-доле! Чому так часто караєш ти часом? За що посилаєш випробування, знести які буває вище людських сил? Навіщо розлучаєш закохані серця в такому короткому житті?!». Час від часу цвітасті думки обсідають голови персонажів: «Так і до мене підійшла моя осінь, ‒ думав Картеча. ‒ Відцвіла моя молодість калиновим цвітом, а плоду не дала. Але чому ні? Дала, та гірким, як рання калина, виявився той плід». Попри всю його нафталінову старомодність, категорично віднести таке письмо до негативу не випадає: в українській літературі чимало прикладів прикрашання тексту фольклором; в свій час Нечуй-Левицький навіть теоретичну базу підвів під такий стиль, рекомендуючи його письменникам як засіб для створення національного колориту.

Патріотично налаштованому читачу, безумовно, припаде до смаку думка, що Ісус Христос народився в Галичині, або що Устим Кармалюк боровся проти «російської адміністрації і дворянства». Близькими для декого будуть і філософські погляди героя Макара: «Макар розповідав, що в розумних книгах з бібліотеки князя Горчакова читав він, ніби живе людина сім разів, допоки Душа її не пройде вишколу, допоки не очиститься від скверни світу й не досягне такого просвітлення, що робить її здатною допомагати Творцеві керувати цілим Всесвітом!».

В той же час стиль письменника не такий однобокий, як може здатися з попередніх цитат. Насправді в трилогії переплітаються реалізм, романтизм, сентименталізм; то раптом автор переходить на патетику, або, навпаки, на сарказм; а то поринає в містику чи в філософські відступи. Щоправда, в цьому перелікові дещо зайвими здаються десятки сторінок академічної історії та теології; також не зовсім зрозуміло, навіщо в роман вставлено трактат про методи індукції і дедукції ‒ від цього київський гебіст не став Шерлоком Холмсом, лише загальмувалася розповідь. Вершиною цієї еклектики є модерний, без розділових знаків віршований текст, написаний прозою. Займає він окремий розділ і, певно, має слугувати як перехід від минулих часів до днів сучасних.

Не виключено, що поціновувач сучасної літератури матиме претензії до мови і думок персонажів. Ось лист до одного з героїв трилогії, Франца Яновича, від його брата з Волині: «Проводячи аграрну реформу в 1920-х роках, польський уряд здійснював серйозну колонізаторську політику, насаджуючи на українських землях польських колоністів-осадників, переважно колишніх офіцерів і солдатів польської армії. Ти ж розумієш, Франце, що землі для них відбиралися виключно в українських селян. Прагнучи створити на західноукраїнських землях міцну опору для польського панування, лише з 1919 по 1929 рік польський уряд наділив землею і поселив на українських землях 200 тисяч осадників …». Сумнівно, щоб брати переписувалися між собою стилем газетних публікацій.

Те ж стосується прямої мови персонажів: «‒ Тут палка на два кінці, ‒ зауважив «Кречет», ‒ з одного боку, гуртом і батька легше бити, та з іншого боку ‒ невідворотно виникає різночитання кінцевих результатів боротьби, а отже ‒ неминуча тимчасовість такого союзу, що, за наявності озброєних національних формувань, мусово закінчується міжнаціональним збройним конфліктом». Залишається надіятися, що співрозмовник таки зрозумів Кречета.

Дуже цікавими здаються роздуми рейхскомісара України фашиста Еріка Коха в інтерпретації В. Шовкошитного. Розлючений невдачами в боротьбі з УПА, рейхскомісар думає: « «Україна, ‒ це тобі не Росія! Для українців не існує світу поза Україною! Їм плювати на завоювання чужого ‒ для них і свого вдосталь, але за своє вони стоять насмерть, хоч і проти всього світу. Росіяни ‒ інша справа. З росіянами нас роз’єднує значно менше, аніж об’єднує. І Рейх, і Росія ‒ імперії!».

І все ж, попри двозначність в оцінці художньої якості тексту, твір Шовкошитного має одну глобальну перевагу, яка дає автору можливість виставлятися в кандидати на Шевченківську премію. Це ідейно-інформаційна складова твору. Правильно відмітив у передньому слові до роману Костянтин Родик, що «Кров ‒ свята» ‒ це «твір, котрий замикає увесь ланцюг поодиноких фактів у структуру цілого феномену». Говорячи простішою мовою, В. Шовкошитний висвітлив не окремі епізоди визвольних змагань, як робили письменники до нього, а створив глибоку і об’ємну панораму боротьби українців за свою державу. 

Як ніхто інший, часом жертвуючи художністю, автор показує масштаб визвольної боротьби. З роману можна детально дізнатися про визвольний рух ‒ від стратегії і поділу України на визвольні округи, до тактики дій та структури УПА  і партизанських військових угрупувань. Маємо також правильну ідеологічну установку автора, на якій базується розповідь: вороги всі, і німці, і росіяни, і поляки ‒ українцям слід розраховувати самим на себе.

Акцентуючи увагу на боротьбі УПА з німецькими загарбниками, підкріплюючи художні сцени архівними документами, В. Шовкошитний виправляє перекіс у свідомості пересічного українця, якому довгі роки втовкмачували в голову, що УПА і Бандера були лише посіпаками Гітлера.

          У творі глибоко відтворено внутрішній світ визвольного руху. Тому ми бачимо його не монолітним, як це здається при погляді здалеку, а поділеним на течії, бачимо боротьбу між бандерівцями і Боровцем, позицію мельниківців, уряду УНР в екзилі. Чи не найцікавішою й інтригуючою в «Білому кречеті» є філософська проблема протистояння демократії і авторитарної влади. В роки визвольної боротьбі це питання зіштовхнуло між собою рух Бандери, котрий виступав за сувору дисципліну і боротьбу з отаманщиною, і Тарасом Бульбою-Боровцем, котрий не хотів підкоритися керівникам бандерівської течії, вважаючи їх розкольниками. Не даючи однозначної відповіді, герой Шовкошитного душею підтримує Боровця, а розумом визнає жорстокі методи бандерівців правильними в часи війни.

В протистоянні Бандери і Бульби кожен має свою правду, це змушує думати читача. Характерно, що тут автору роману вдалося між строчок перегукнутися із сучасністю. Адже на означеній проблемі хитається то в один, то в інший бік вся історія незалежної України, і до сьогодні шукаючи відповіді на питання: демократія чи тверда влада є благо для України?

В «Боривітрах» В. Шовкошитний торкається ще одної болючої теми воєнних років ‒ україно-польського протистояння. Здавалося б, це буде пружиною «Боривітрів». Але, чи то з політичних, чи ще з яких міркувань, автор практично обійшов це питання.

Емоції автора, його ненависть до ворогів України, то там, то інде прориваються сарказмом на зразок «чухоні білобрисої», проте вони не становлять суцільного потоку, який густо покриває сторінки того ж «Чорного ворона» В. Шкляра. В. Шовкошитний розуміє, що ненависть до окупанта викликають насамперед факти, а не авторська лайка. Об’єктивність твору при чіткій авторській позиції викликає довіру до розповіді. Це вже не дитяче розмахування шаблею, а вагомий пізнавальний твір.  На мою думку, роман «Кров ‒ свята» Володимира Шовкошитного саме й слід розглядати, як джерело інформації, упаковане в мистецьку обгортку. Тільки в такому разі його значення в українському літературному процесі можна об’єктивно і по справедливості оцінити, згоджуючись з тим, що це дійсно  «вкрай важлива для українців епопея».

*   *   *

………………………….

Камінь.

Об камінь плещеться вода
Всігда.

Михайло Карасьов.

Ловець слова.

Про «Шедевр» Петра Сороки.

 «Я ловець слів і для мене важливо не про що я пишу, а як пишу».

Петро Сорока, з інтерв’ю.

Книга Петра Сороки «Шедевр» складається із повісті «Ворог мій ‒ Хасан», оповідань та мініатюр, званих автором «оддробини». По версії Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників «Шедевр» став Книгою року-2014 в жанрі короткої прози. Це й справедливо. Коли б мені запропонували назвати кількох справді значних авторів сучасної України, то у моєму списку однозначно був би й Петро Сорока.

Письменник твердо знає, що робить. «Найкраще в літературі ‒ це життєві історії, тобто, придумані самим Богом, ‒ пише він. ‒ Жоден письменник, навіть геніальний, не спроможний змагатися з Тим, хто творить людські долі, тому найдоцільніше нічого не вигадувати, а віддзеркалювати реальне життя». З цим твердженням (як і багато з чим ще у Сороки) можна не погоджуватися, але саме в такій от манері письма суть шарму і неповторності Сороки-письменника. 

У кожному селі є цікаві люди, історії з життя яких стають легендами. У кожному селі є оповідач, який ці історії пам’ятає і смачно розказує. Але рідко такий дар припадає ще й на письменника. У випадку із Петром Сорокою сталося саме так. Його оповідання ‒ це образки якоїсь події чи людської долі односельчан, з невибагливим сюжетом і без притягнутого за вуха підтексту. Можна, звичайно, в кожному оповіданні знайти алегорію, у тому ж «Шедеврі», наприклад, або в «Бомбі для сільради». Але в Сороки цього робити не хочеться, бо всяке таке шукання на фоні простого і щирого письма автора виглядатиме штучним і дешевим.

Тематика оповідань найрізноманітніша. Трагедія «маленької» людини, котра мелькнула в цьому світі і пропала б навік, аби Сорока «на сторожі коло неї» не поставив слово; просто цікава історія; а поруч ‒ новелка «Філософська розмова», яку хочеться навести повністю:

         «Дід клепає косу, а малий внук махає руками, ніби хоче злетіти. Потім розчаровано каже:

‒ Дідусю, чому дурна муха літає, а людина не може?

‒ А ти чо’ мене питаєш? ‒ не піднімаючи очей від коси, бурчить дід, і додає з легким роздратуванням. ‒ Я що, Бог?

Йому набридло відповідати на численні онукові питання.

На якусь хвилину западає мовчанка.

‒ Дідусю, певно, Бог щось не додумав у цьому світі, ‒ зронює онук фразу, яку не раз чув од діда.

‒ Та певно, ‒ охоче потверджує старий».

Взаємини дід-онук в цих кількох абзацах, як на долоні. Легка іронія звучить у самій назві. Згадка про «фразу, яку не раз чув від діда» онук, освітлює відповідь старого, єднає, ріднить і в чомусь урівнює діда і внука.

В повісті «Ворог мій ‒ Хасан» Петро Сорока той самий, що і в оповіданнях, впізнаваний по простоті і легкості стилю. Повість складається з тих же образків, де автор змальовує персонажів, які трапилися йому на армійському відрізку життя. Щоправда, тут письменник майстерно тримає інтригу, чим робить свій твір напруженим і цікавим, а в оповіданнях динаміка для нього далеко не головне. Певно, так і має бути в різних по об’єму творах.

Письменник нікого не осуджує, нікого не вихваляє. Просто в кожному своєму героєві він бачить унікальну рису. Недобра людина, герой Буза із оповідання «Приборкання Цигана», наділений таким могутнім біополем, що підкорює і людей, і дикого коня Цигана. Можна цього Бузу ненавидіти, чи захоплюватися ним, але він є такий, який є.  І навіть чеченець Хасан, від рук котрого ледь не загинув герой повісті, викликає дивне відчуття, в якому переплітаються неприязнь і повага водночас.

Сорока належить до тих небагатьох авторів, почитавши яких, хочеться і собі взятися за перо. Після нього думаєш: писати так просто! А потім згадуєш, як казав один любитель поезії: «Хокку написати ‒ чи багато треба? Достатньо листка паперу і пензля Басьо». Легкість письма, звісно, вимагає тяжкої праці і таланту.

Мова Петра Сороки, як уже відзначалося, напрочуд проста, без ефектів.

Попри це, як не дивно, саме мові Сорока приділяє першорядну увагу. Повсюди в тексті розкидані незвичайні, але зрозумілі слова. «Я був легкоранимий, ‒ пише Сорока, ‒ і до бійки неохочий, а Вовк навпаки, шаламенний і дикий». «Сам знущався й інших натиджикував», ‒ натрапляємо в іншому місці, ще в третьому ‒ «особливо дозоляв город…», чи «на слово був мумулуватий», чи «морхлий дід», чи «знавучі старі цигани». Воістину, Сорока ‒ ловець слова. Ще важливіше те, що письменник не перетворює свій природній дар на самоціль, як це маємо не в одного постмодерніста. Сорока вжив свій талант на діло ‒ слово його служить засобом, інструментом для творчості, як пензлик для художника чи різець для майстра скульптури. Мабуть, тому чиста літературна мова його творів не дратує і не кидається у вічі фальшивістю.

В кінці варто зробити закид видавництву «Український приорітет», яке зробило цю книжку. Поважному видавництву слід би на такі знакові книги підбирати уважніших коректорів ‒ аж занадто багато описок у книзі. Але то вже мова не про Сороку…

*   *   *

Михайло Карасьов.

Про кавалки дійсності.

(замітки з приводу роману Павла Вольвача «Хрещатик-Плаза»).

         «Писати про те, про що маєш лише віддалене уявлення, про те, що й близько не пережив – це не по мені. Такого штибу письмаків вистачає, у когось виходить гірше, в когось краще. Але, повторюю, мені це нецікаво. З іншого боку, не менше й авторів, що пишуть «про себе». На жаль, неперетравлені кавалки дійсності замість художнього світу тут теж трапляються. Або навіть не дійсності, а якоїсь безпомічності. Тому не важливо «про що». Скорше «як». Або навіть – «хто», як говорив Вінграновський…»

Павло Вольвач, з інтерв’ю.

Як бачимо з епіграфа, слово «кавалки дійсності» в заголовок придумав не я, а сам Павло Вольвач. Нам залишається лише з′ясувати, чи вдалося автору «Хрещатик-Плаза» перетравити ці кавалки, і настільки вони виявилися стравними для читача.                    

Роман виданий 2013 року. Якщо коротко, то в ньому іде мова про поета-журналіста, котрий працює в офісі «Радіо Свобода», що знаходиться  якраз у бізнес-центрі Києва під назвою «Хрещатик-Плаза». Час подій охоплює період Майдану 2004 року.

Відразу читач мусить стрибати через бар′єр: перша фраза роману написана англійською мовою без перекладу. Це так нині заведено: безперекладні іноземні фрази і технічно-комп′ютерні терміни передбачають публіку сучасну і підковану в подібних речах. Ще одна данина моді – манера писати підряд, іноді в одному і тому ж реченні,  про різні зовсім речі, які приходять у голову, чи трапляються на очі героєві. Щоправда, тут до Джойса Вольвач ще не дотягує, тому роман дається читатися до кінця. Щодо змісту, то сподівання знайти щось сенсаційне із діяльності знаменитого «Радіо Свобода», даремні: описане в романі є суб’єктивними враженнями героя про журналістів «Свободи», не більше.

Без сумніву, Вольвач вправний письменник. Вже з перших сторінок твору ми занурюємося в аромат того часу. Картинки тексту оживляє деталь, яку вміє бачити автор: «У навскісних повівах сніжку, що вигиналися у смугах прожекторного світла і плямах підсвіток…» – пише він, і читач зримо уявляє  зимовий вечірній Майдан та вируючий натовп на тлі правічного і байдужого снігопаду. 

Як це трапляється в поетів, котрі пишуть прозу, влучне слово часом переходить у невластиву для прози красивість («Дівчина …щось відповіла, але скло кафешних дверей, що зачинилися за нами, …ампутувало її відповідь»). Проте це не робить текст школярським, як, приміром, у Жадана, а лише дещо ускладнює його. Те ж можна сказати і про несподівані посеред реальних подій фантазійні видива героя.

Однак, від популярності «Хрещатик-Плазу» стримує ряд чинників. По-перше, це відсутність сюжету. Події пливуть собі, як пливе день за днем реальне життя, розповідь нагадує скоріше щоденникові записи, аніж мистецький витвір. З іншого боку, герой твору зливається з автором. Про це можна судити з біографічних даних, але ще переконливішим є те, що всі персонажі роману мають реальних прототипів. Тому роман Вольвача ближчий до есе, де авторське бачення світу і документальне відтворення дійсності виходять на перший план. Очевидно, що і говорити про нього слід саме з цієї точки зору.

У хороших авторів документальний твір теж має стержень, на якому тримається оповідь. В одного це інтерв’ю, взяте автором у себе самого, в іншого атомний вибух переживань за державу й народ, в третього – свято, котре завжди з тобою. У Вольвача таким стержнем є змалювання реальних людей у реальних обставинах. Незважаючи на іронічну заувагу на початку книги про те, що «будь які схожості між художніми героями цього тексту і реальними людьми – випадкові», за вигаданими прізвищами живо бачаться і політик, який впав від яйця, і коса іншого політика, «викладена вкруг голови, наче гроно ковбасок у м’ясній лавці», і «руде ріденьке волосся та ніс, роздвоєний на кінчику, як у Жерара Депардьє» тодішнього президента, а також: Олесь Ульяненко, Євген Пашковський, Роман Коваль і багато інших видних людей нашого часу. Вольвач у розмові із журналістами сказав про це: «Наш час схоплений саме там, подобається це комусь чи ні. І тамтешні персонажі – вони надовго, і під обкладинкою роману переживуть дуже багатьох прототипів».

Але от біда. Коли цей самий прототип читачеві відомий, то написане Вольвачем читається з інтересом. А коли ні? Фотографічне відображення життя криє ту небезпеку, що воно, як правило, не завжди цікаве для читача. Здається, Вольвач потрапив саме в цю пастку. Нецікаво пересічному обивателю читати про перипетії і перетрубації на радіо «Свобода», про розмови з начальством і тому подібні дрібниці. Все це занадто реалістично, щоб бути популярним. А емоцій, котрі присолили б текст, мало. Через те роман, який має всі позитивні якості художнього письма, стає нудним, «неперетравлені кавалки дійсності» без художнього переосмислення виявляються заважкими і для читацького шлунку.

Однак, відносно «Хрещатик-Плази» поставити на цьому крапку було б необ’єктивно. Твір Вольвача все ж вивищується над потоком нашої літератури. Насамперед, це стосується мови. Якщо не заглиблюватися в проблему взагалі, а лише означити її, то наша література, драматургія і кіно приречені пасти задніх у світі саме через те, що літературна наша мова є насправді мертвою латиною, бо так ніхто, крім рафінованих інтелігентів, в житті не розмовляє. В той же час «академіки» і «редактори» люто відстоюють очевидний анахронізм. Нещодавно на сторінках «УЛГ» один з них навіть хвалився тим, що змусив В. Нестайка виправити діалоги, які не відповідали словникам.

Разом з тим, дехто з письменників впадає в іншу єресь, пишучи таким суржиком, що власне мова перетвоюється на об’єкт іронії. Істина лежить десь посередині, але пройти між цими Сціллою і Харібдою вдається далеко не кожному. За великим рахунком, ця проблема потребує окремої дискусії, котра б вийшла в кінцевому результаті на складання нових словників живої української мови. Сьогодні це здається утопією, але таке революційне зрушення могло б кардинально змінити ситуацію в усіх сферах життя, а українське мистецтво вписалося б рівнозначним фрагментом у світовий контекст.

Вольвач свідомо стернує на небезпеку. «Мова, її незадіяність у всіх шарах суспільства є великим викликом, ‒ каже він в інтерв’ю. ‒ Для кінематографа, як на мене, чи не вироком — це ще одна з причин, чи не найглибинніших, чому його в нас практично нема. З прозою трохи легше, хоча у «Клясі», наприклад, доводилося просто балансувати на межі, щоб природньо відтворити акустику індустріального східного міста. Закиди були з обох боків: «Нащо стільки русизмів, стільки брутальностей?» І, відповідно: «Гдє ти відєл украіноязичних бандітов?» Да. З «Хрещатик-Плазою», здавалося б, справа легша, але й тут рукопис почервонів від редакторських зауваг: «Невже це говорять українські журналісти?», «Це безпардонна чорнуха!». Що тут скажеш…».

А сказати треба, що вирішити це надзавдання Вольвачу якоюсь мірою таки вдалося. Мова його персонажів може викликати різне сприйняття, але вона правдива і для столичного регіону, і для соціального середовища, про яке пише автор.

Уваги заслуговує фінальна частина роману. Багато хто з авторів, гарно починаючи, закінчують нікчемним фіналом, який не виправдовує сподівань. У Вольвача навпаки. Ближче до кінця кристалізуються деякі непересічні риси характеру героя-автора. Він має на події власну думку і не лякається її висловити. В кількох реченнях характеризується вся, пізніше біляпрезидентська, рать Ющенка. На майдані, пише Вольвач, де вирував багатотисячний натовп, «ось-ось мало з’явитися темне пальто поряд із білосніжним, увінчаним старомодно викладеною косою» … і далі «у строях, сумарна вартість яких потягне на річний бюджет містечок, чиї назви гойдаються, заломлюючись на прапорах, чекають на чоловіка з інтелігентним обличчям, котрий, промовляючи, піднімає складені в пучки пальці, ніби перед хресним знаменням. Напирають, аби втрапити на очі темного пальта й білосніжного казакіна…». Всупереч ейфорії натовпу, герой хоче не в гущу революційних подій, а «кудись у вузькі запорошені завулки із чорними тінями й трояндами по вікнах» спокійної і щасливої Іспанії. Мусимо визнати, що цей факт говорить принаймні про дві речі: про неабияку силу героя-автора бути собою попри суспільні настрої, а, по друге, про чесність його перед читачем.

Врешті, фінал піднімається алегорією над нудним описом реальності, закінчуючись катарсисом  ‒ сценою блювання і полегшенням стану головного героя ‒ як і всього суспільства після 2004 року. Хто знав, що через десяток років ми затравимося знову, і цього разу очищатися прийдеться кров’ю. Але то вже інша історія.

*   *   *

«Українська літературна газета» 12.04.2010 року.

Від редакції. Не так давно, а якщо бути точним буквалістом, то в новорічному номері нашої газети, вдячний читач мав змогу ознайомитися з черговою добіркою затребуваного в широких літературних колах творчого таланту одного із ветеранів красного письменства, нев’янучого 104-річного Мини Устюка – вихідця із села Онацьки, що на благословенній Київщині. То були здебільшого поетичні мініатюри від природи обдарованого мистця, збагаченого неперебутнім життєвим досвідом, але мислячого свіжо, небуденно і, не є перебільшенням, але, зрозуміло, в традиційному значенні цього слова, нетрадиційно.

І ось – ще один яскравий зразок багатогранного таланту пана Мини, написаного ним щойно, наразі напровесні, акурат перед першими числами квітня, і надісланого нам від автора з Онацьків електронною поштою. Відтак Мина Устюк досліджує так несправедливо (але, погодьтеся, дуже невипадково!) замовчувану переважною більшістю його колег по літературному цеху тему графоманії – цього, слід зауважити, доволі поширеного в сучукр­літі (даруйте за парадигму!) явища, котре – як полова в чортополосі – псує картину нашого літературного дискурсу, змушуючи перманентно вишукувати з-поміж жахливо завіршованих і безнадійно спрозованих рядків перли!..

Водночас, вражає високий інтелект і не менш висока ерудиція цього неперебутнього майстра наснаженого слова. Адже, по суті, ця коротенька замітка може при бажанні замінити сотні сторінок писань окремих, як реп’яхами обвішаних літературними регаліями, маститих авторів, для котрих тема графоманії теж чужою, вибачайте, не є.

(З приємністю повідомляємо, що готується інтерв’ю з паном Устюком, цим своєрідним феноменом, аналогів якому, певно, нема на всій території СНД).

Мина Устюк.

Графоманія: реверсування до істини.

Щаслива старість – це коли бажання відмирають раніше, аніж можливості.  Сьогодні з усіх бажань у мені непереборно залишилося одне – виправляти, скільки зможу, криві звивини української літератури, відсікати, так би мовити, безперспективне і підсилювати потужне. Адже літературна критика завжди була першокельмою у муруванні національної літератури. А яка у нас, прости Господи, кельма, таким буде і храм.  Зберігаючи з усіх сил ясний розум і тверду пам’ять, пропоную сей твір увазі читателя.  

До промульгації(1) даного твору мене спонукало уповільнення процесу ад августа пер ангуста, котре все чіткіше відслідковується в нашій літературі. Вузьке маємо, високого ні. Як справедливо зауважує В.Єшкілев: «Нове переважно виникає як чергова спроба верифікації архетипу задля підтвердження наративної та етичної гармонії логоцентричного простору»(2). Причиною цього, як на мене, є графоманство, котре привело до дисменореї(3)  в сучасному літпроцесі.

Загальновідомо, що графоманство залягає в абіотичній сфері, де аберація сприймається як сама істина. А відсутність у голові графомана лярду(4)  і порушення функції ньяя робить його навіть небезпечним, змушуючи розглядати вищеозначену особу вже не як хоббіта(5), а як важкохворого пацієнта.

«Можливо, – каже І.­Бон­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­дар-­Терещенко, – все повищесказане, легітимізуючи подібне містичне світобачення, наново утверджує єдність сакрального і профанного у цьому світі»(6). Може, й так у контексті цілого. Але ж мова йде не  про юнацьку гебефренію!  Клінічні дослідження підтверджують у графомана гемералопію особи, що не дає йому можливості об’єктивно оцінити власні потуги. Не можу згодитися з А. Підпалим, котрий пише: «Зрозуміло, що відповідна доза радикалізації призводить до естетики межових ситуацій»(7). Які межові ситуації при гемералопії! До того ж, процес ускладнюється синдромом Віпера – Мегарі(8), котрий додає графоману титанічної праце­здатності. А це взагалі виводить з кругообігу питання суперечки.

Характерним для графоманії є здатність пацієнта бачити над власною головою гало. В такому випадку деякі редактори закупорюють графоману гастропору. Однак це малоефективно, бо хворий, як правило,  здатен продукувати сам у себе. Більш дійовим є ексцитативний дефетизм, та ми не можемо зупинитися на цьому методі у зв’язку з обмеженими розмірами статті. Скажемо лише, що за успішної терапії рефлективне гало змінюється сцинтиляцією, а згодом і зовсім зникає. Водночас, за появи деменції особу слід негайно здати до божевільні, супроводивши фразою: «Гак ітур ад астра»(9)!

Епідемічних форм набирає графоманство при створенні в групах ризику так званих літстудій. Воно швидко переходить до автоміксису(10), що породжує літерально вербалізм(11). 

Іноді графоманія приймає форму дипсоманії, яка, воленс-ноленс, з часом проліфікує у хронічну абісофілію. При цьому графоман в’яло екструзує сенсибельні відходи творчості на поверхню, мало переймаючись їхньою подальшою долею. В пуерперальному(12) стані графоман стає неприродно веселим, переживаючи солодкий стан рахам-лукуму.

За наявності таких і подібних симптомів необхідне застосування кардинальних заходів. В крайніх випадках застосовують переміщення графомана в афотичну зону шляхом більмування очних яблук. З іншого приводу, але мудро висловився І.Бондар-Тере­щенко. «Таким чином, – пише він, – за допомогою «стьобу» відбувається дистанціювання «книжкових» моделей від комунікативної сфери масових «ревю» . Дійсно,  після подібних заходів графоман навіки дистанціюється від пера і паперу.

І ультима раціо. При діагностиці графоманства треба виключити через атрибуцію кампіляторство, яке потребує заходів, адекватних лікуванню клептоманії.

Арс льонга, віта бревіс!

Діксі.

Примітки.

1. Промульгація – обнародування державного акту. Цим підкреслюється важливість піднятої проблеми.

2.   Класики жанру не перекладаються.

3. Дисменорея  – тут: порушення закономірної циклічності в розвитку літератури.

4. Лярд (анг.) – топлене свиняче сало.

5. Хоббіт – людина, вражена яким-небудь хоббі.

6. Див. п.2.

7. Див. п.2.

8. Віпер – перекидач рудних вагонеток; Мегарі (араб.) – одногорбий

верблюд.

9. Гак ітур ад астра (лат.) – ось стежка до слави.

10. Автоміксис – самозапліднення.

11. Вербалізм – марнослів’я; намагання приховати за великою кількістю наукових термінів відсутність глибоких знань і серйозної думки. Див. цю статтю, а також кращі твори класиків жанру.

12. Пуерперальний – післяпологовий.

13. Див. п.2.

*   *   *

М. Устюк.

КОЖЕН ПИШЕ, ПОКИ ДИШЕ.

Довгождане інтерв’ю з письменником і критиком Миною Устюком.

Телефоном з Юрмали (2003 рік).

Кореспондент (далі К.) Мино Дорошовичу, наші читачі ось уже кілька разів зустрічаються з Вашими публікаціями на сторінках української преси. Хотілося б трохи більше дізнатися про автора, який так енергійно і, я б сказала, яскраво увірвався в український інфор­маційний простір. Будь-ласка, дещо про себе.

Мина УСТЮК (далі М.У.). Народився я 2 квітня 1906 року в с. Онацьки на Київ­щині. Закінчив Могилянку, вчителював у Києві, Харкові і Онацьках. Останнім часом жив у містечку Обухів, котре розки­нулося на горбистих берегах Стугни за 50 км від Києва, столиці нашої Батьківщини. В кінці минулого тисячоліття доля закинула мене в Латвію, де я, сидячи, мов той старий, на березі моря, сильно ностальгую за земляками.

К. Дивно, що, маючи досить поважний вік, Ви тільки тепер почали друкуватись.

М.У. Свого першого вірша я опублікував ще в 1924 році в Москві. Він називався "Вот умер вождь, народ стоит у гроба". Відразу ж був обізваний декадентом, згодом за цей же вірш мене звинуватили у возвеличенні українського погребального обряду, і пішло-поїхало... Одним словом, сталінських таборів попробувать довелося. На 11-му році каторги утік з Соловків і емігрував у трюмі плавбази «Юний Ленінець» до Англії. А вже в роки незалежності повернувся до вас. І до себе.

К. Ви тоді, на каторзі, не думали кинути писати?

М.У. Як казав один мій приятель по Сибіру, кожен пише, поки дише.

К. Отож, всі ці роки Ви писали, так би мовити, в шухляду...

М.У. Я натворив досить пристойно. Маю вірші, прозу, історичні розвідки, критичні статті, чималий стос перекладів. Дещо вже втра­тило свою актуальність (як то "Українські пісні про радіацію", наприклад, де я пишу: "Нащо Гейля привезли з-за границі, в нас же мозок не в кістках, а в сідниці!?"), а дещо від часу ще й погострішало. Потроху починаю друкувати. Зрозуміло, не для  слави ‒ моє его померло ще літ п'ятдесят тому. Просто жаль думок, котрі настовбурчували мою голову всі ці роки. А оскільки, як писав у одній із своїх останніх поезій Жан Каміло Хруст, "помимо того, що в віршах, думок у мене не зосталось", то маю намір скрізь друкувати свої вірші.

К. А критику, з якої Ви, власне, почали?

М.У. Почав друкуватися, ти хотіла сказати? Я критики ніколи рані­ше не писав. Це Шевченко мене напоумив.

К. Який Шевченко?

М.У. Тарас Григорович. Пам'ятаєш: "Вже десять літ, як дав я людям "Кобзаря", хоч би хто гавкнув" ? От я й подумав: це ж і сучасні письменники ждуть ‒ не діждуться свого, образно кажучи, Цербера. Та й почав.

К. І, на кінець, традиційне питання про Ваші творчі плани. Чи твори­те Ви сьогодні на царині художньої літератури?

М.У. Безумовно. Працюю зараз над кількома речами заразом. Це "Поема про криву сосну", повість (робоча назва "Дуля"), а також "Абетка для першокласника", в якій я намагаюся показати молодо­му поколінню життя, як то кажуть, без прикрас. Думаю, що скоро все це почне з'являтися в українських часописах.

К. І багато у вас у загашниках?

М.У. Аби ще я по молодості не попалив з півтонни своїх віршів… Тепер лише дещо пригадую по пам’яті. Ось хороші строки:

«По дотичній пройшов, по дотичній.

Віддаляється в безвість Земля…

І тобі от, такій симпатичній,

Посміхаюся тільки здаля».

К. Але ж рукописи, як кажуть, не горять.

М.У. У мене на цей рахунок інша думка. Ось послухай:

«Про рукописи і вогонь.

Вогонь читає по сторінці

І знищує в єдину мить

Те, що горить.

А те, що у Поета в думці,

Що перемелено на дерть,

Донищить смерть».

Оце і все, дочко, що лишається від Поетів.

К. Хіба Ви не сподіваєтеся, що ваша творчість залишиться на довше?

М.У. Мій великий сучасник Хемінгуей колись визначив якості, які мають зробити письменника визначним. Одну з них я вже, безперечно, маю – це довголіття (сміється).

К. Це правда, що вам уже за сто?,

М.У. Та ні, звичайно. Мені 92. А десяток літ я приписав собі, коли мене не хотіли в колгосп зачислять. А врем’я тоді було, що вірили в щасливе майбуття … та й вік тоже. А потім буряки ентузіазм висмоктали. 

К. Як ви відноситеся до того, що деякі автори друкують нецензурщину?

М. У. У мене теж є така збірочка, називається, пробач, «Мислі-Дрислі». Але я ніколи навіть гадки не мав її опублікувати. Це як сісти справлять нужду серед натовпу, ще й кричати – дивіться всі, як я це роблю! Все залежить від внутрішньої культури автора. Хоч я й народився в Онацьках, але в нас у селі нужду справляли завжди подалі від людських очей.

К.Творчих удач Вам, Мине Дорошовичу, і довгих літ життя!

М.У. Та куди вже довше...

*   *   *

Мина Устюк. Твори.

Чупачупс.

(опубліковане на сайті ГАКу в 2010).

Все почалося з того, що Чупакабра звабила Чупачарку. Чупачарка змушений був на ній женитися, бо був істотою совісною. «Не те, що деякі поети, ‒ розказувала згодом Чупакабра своїй знайомій. – Кохатися хочуть, а як заміж – то виявляється, в нього жінка». Ну от, а скоро від того народився в них син. Спочатку його назвали Чупиком, та згодом трапилося несподіване – у Чупика на голівці почав рости чуб. А як ми з тобою, читачу, знаєму, у чупачарок волосся на голові не росте. Отож у селі почали подейкувати, що молода Чупакабра, поки чоловік заглядав у чарку, поздибалася зі ще одним чудиськом із ГАКу на ймення Мжицяра (див. «Сто чудовиськ України» В. Бар-Кончалоби з Сум). Боячись скандалу, Чупакабра за кожним разом, як хто згадував про чуб Чупика, прикладала палець до губ і шепотіла «Пс-с», тобто, мовчіть, будь ласка! І незабаром Чупачуб перетворився на Чупачупса.

Однак, шановний мій читачу, ти ж розумієш, що я не взявся б за перо ради того, щоб лише пояснити походження цього імені. Історія наша про інше. Крім чубчика, Чупачупс мав ще одне диво – дуже велику голову, тому був розумним. Дехто так навіть і казав «Розумний, аж страшно». І мав хлопець з того розуму лихо. Як і всякий розумник, він іноді задавався питанням: а навіщо я існую? Не знаходячи відповіді, Чупачупс впадав у дику депресію. На щастя, траплялося це не так уже й часто.

Взагалі ж синок узяв дещо від мами, а дещо від тата. Як і мама, він був надзвичайно привабливий. Оскільки уродився він статево невизначеним (бо як можна по голові визначити, чоловік це чи жінка?), то лизати його любили і чоловіки, і жінки. Одна дама, облизуючи його гарячим язиком, якось запитала: «А де ж Ваш пунктик?», на що мудрий Чупачупс відповів: «Аби душа була великою!». Не всі, ясна річ, поділяли цю думку, але, кажу ж, лизати його любили. Може, хтось хоче запитати мене : «А як же вони розмножуються, оті чупачупси?», то я із задоволенням поясню. Коли хтось нетерплячий розкушував чупачупса навпіл, то тут-таки їх з’являлося уже двоє. З цього приводу наш герой любив примовляти: «Я вічний, немов амеба!».

А тепер про головне, ради чого, власне, автор і затіяв цю писанину. Як і його батько Чупачарка, синок поїдав людей, не питаючи ім’я, віку, ваги і зарплати. Треба лише сказати, що крові він ні з кого не пив, як кажуть тут декотрі, а поїдав людей зсередини. Достатньо було комусь проковтнути хоч шматочок Чупачупса, як він, гепнувшись у шлунок, починав плямкати і жерти, зараза, все підряд – кишки, залози, ну і таке подібне. (Надіюся, мені пробачать цей невеличкий натуралізм, але, як кажуть, із пісні автора викинути можна, а жодного слова - ні). Коли ж їх, чупачупсів, потрапляло у шлунок двоє, то вони ще й починали між собою розмову про літературу. Щоб не завантажувати тебе, читачу, зайвою інформацією (ти ж, як і я, людина зайнята), то я пропущу ці розмови, сказавши тобі по секрету, що Чупачупс має скоро видати книжку під назвою «Розмови про літературу», яка базуються виключно на творах ГАКівців – інших наш герой просто не знає.

Ото ж, люди зсихалися на тріску і помирали, а всі методи проти Чупачупса, включаючи часник і гарбузове насіння, були безсилими. І тоді вчені зібралися на консиліум. В кінці засідання, коли всі вже втратили надію і похнюпили голови, раптом підскочив на стільці старий професор, котрий все життя боровся з глистами. «Еврика!» - вигукнув він і повідав шановному товариству про допіру придуманий метод. Суть методу полягала в тому, щоб вивести породу чупачупсів, які б жерли лише жир і целюліт.

Ти, мій розумний друже, уже, певно, здогадався, що такий гібрид можна було б використовувати як засіб для похудіння. Перетворити, так би мовити, зло собі на користь. «Геніально!» - загукали професорові колеги і закипіла робота. Шляхом довгих, часом жорстоких експериментів і спроб шуканий екземпляр таки вдалося вивести! Назвали його Чупахудра; один прийом цього чудодійного засобу робить фігуру за три доби ідеальною.  І, що найголовніше, Чупачупс, перетворившись на Чупахудру, нарешті знайшов відповідь на сакраментальне своє питання – в чому смисл життя?  Тепер він радісно знищує целуліт на бедрах прекрасних дам і життя його стало наповненим по вінця спокоєм і щастям.

І, наостанок, слово до тебе, мій терплячий читачу. Не хочу приховувати, що твір цей написаний мною з метою реклами. Тому граємо відкрито: всі, хто розмістить рецензію на моє оповідання в найближчі дні, гарантовано отримає від мене адресу, де можна придбати ліцензійну Чупахудру за помірною ціною. А ще на презент я подарую рецензентові книгу Чупачупса «Розмови про літературу», яка, мабуть, уже зацікавила тебе ще в ході моєї розповіді. З цим залишайся здоровий, а вдячний автор дякує тобі за увагу і майбутню рецензію.

*   *   *

Свиня і менталітет.

Вкраїнець – сало! – скажуть всі мерщій.

Москаль – на ум приходять кислі щі.

Отож, нам ясно вказує свиня:

Москаль і українець – не рідня!

За це лише свиню в один момент

Поставить треба нам на постамент!

*   *   *

Пісня про комарика-дзюбрика.

З циклу «Чорнобиль 1986»)

Ой, що то за шум учинився?

То в Чорнобилі реактор розвалився.

Чогось мало там дали, чи багато,

Тільки вирвався у світ мирний атом.

І румуни, й скандинави, і поляки

Затужили, закричали з переляку.

Ну а ми, щоб зберегти честь мундиру,

Узяли та й провели Гонку Миру!

Інформація мене рве на часті,

Спекулює капітал на нещасті.

Щось говорять-бубонять про рентгени

Замість правил чистоти й гігієни.

Нащо Гейла привезли з-за границі?

В нас же мозок не в кістках, а в сідниці.

В нас своя єсть медицина, нам не стидно,

Травим йодом железу щитовидну!

Та знайшлися й серед нас вутлі духом,

Піддалися провокаціям і слухам.

Вони з Києва побігли, наче криси,

Бо кому ж, скажіть, охота стати лисим?

З телевізора мені: ‒ Успокойся!

Радіація 0,3 – ти не бойся! ‒

Все торочить і торочить нам про дози,

А своїх дітей у Крим повивозив!

Я від злості ухопився за чуприну –

Повилазила волосся половина!

Якщо завтра я почну ще й блювати,

То на чорта мені ваш мирний атом!

Ох, умру я безневинно, ох, Маруся,

І ніколи на тобі не женюся.

Пострадати за прогрес доведеться,

Ну, а стронцій вже без мене розпадеться.

Я б за ноги попідвішував героїв,

Хто нам атомну під Києвом построїв.

А за те, що не вщитали людський фактор,

Головою б опускав у реактор.

*   *   *

Тунгуський метеорит.

(новорічний варіант)

Багато смакуючих, та мало тих, хто відчуває смак його.
                                              Абд Хусейн Алладін Палладін.

На землю, що серпанком оповита,
Летить, згоряючи, шматок метеорита.

Ішов тим лісом дід тунгус,
На лобі в нього гнус.
І щось наспівував під ніс -
Боюсь, що навіть блюз.

Таки долетів до землі уламок метеорита.
І разом з гнусом того тунгуса убито.

Пройшли віки ‒ та згадують його
Його внуки.


 *   *   *

Із циклу «Глюкавки».

І сіро, і сіро…

Гримить за ногою ланцюг.

Чотири стіни, і кільце на четвертій стіні.

І страшно, і страшно…

І вже не тому, що завершиться круг,

А страшно тому, що цей круг

Не вдалось розірвати мені.

*   *   *

Щось не склалося з Мойрами й датами.

Чи це бог Геліос за телят:

Запавучені чорними гратами

Міражі міріадів Плеяд.

Із ікони — любов з поволокою

Для царівен і просто для жаб-с.

Зник десь там колією глибокою

Тряс-потрясний не мій диліжанс.

Бачу тільки карниз позолочений

Для підвіски у вигляді ню.

Я ж-бо й сам в цьому світі позичений:

Парафраз, пара фраз, парвеню.

*   *   *

Я одинокий вовк,

Я здичавілий кінь,

Чи, може, я ніщо?

Як все оте збагнуть?

Росте собі полин.

У полі десь полин.

А, може, в тім і є

Ота найвища суть?

*   *   *

Початок кінця

(Чорнобильський блюз).

Лисий потяг, лиса тьотя,

Облисілий ліс.

Хтось у носа пізню осінь,

Наче грип, заніс.

Я шкребуся в двері раю,

Почекай, таксі.

Там, у Раї, скрипка грає,

Відчепіться всі!

Доти, дзоти по болоту,

Мертві журавлі…

Ластівка з відкритим ротом

На рожевім склі.

Хоч і встану – не дістану,

Омертвів-бо лист.

А на ганку став із ранку

Молоденький лис!

Лисий потяг…

* 

Вже нема мене між нами,

І мені вже нас не жаль…

Він лежав вперед ногами,

Елегантний, як рояль.

*   *   *

Хрущ_ненормальний.

(із циклу «Вірші про тварин»).

занудило від слова щі

і борщ мені не лізе в рота

та ще й хрущі гудуть сволота

як_боляче_гудуть хрущі

горгона голову в кущі

горить аврора на негоду

ясон не вернеться з походу

як_боляче_гудуть хрущі

     на ніц зійшли бажань прищі

а серце стисла моцна лапа

о де ти острів ескулапа

як_боляче_гудуть хрущі

! , . « » … № ; ( ? + :))

(вживати за смаком).

*  *  *

Ода хрущу.

О, хрущ! Тобі складаю оду
Від українського народу -

За те, що ти, комашко Божа
(На хробака уже не схожа!)

Пророка нашого Тараса
Сподвигла на безсмертну фразу:

"Хрущі над вишнями гудуть"!

*   *   *

З невдалих перекладів.

О. Пушкін.

Переклад з російської.

Сиджу у в’язниці доволі сирій.

Сидить проти мене орел молодий,

Мій вірний товариш. Махає крилом,

Весь дзьоб у крові — щось клює під вікном.

Клює й викидає в безодню з вікна,

А думка, їй-богу, у нас з ним одна!

Походить, покряче, а сам як не свій,

Сказати ж нічого не може — німий…

Та я зрозумів, що мені вже пора

Туди, де за хмарами біла гора,

Туди, де синіє морська глибина,

Туди, де живе лише Бог й Сатана.

*   *   *

П. Тичина.

Переклад з української.

Я по лесу шагала

Впервые на веку.

Деревья-колыбели,

А в них кукушек трели:

Ку-ку.

Зайчишку повстречала, лежал он на боку.

Была б его словила —

Кукушка завопила:

Ку-ку, ку-ку, ку-ку!

*  *  *

Доісторичний романс.

А я сиджу на березі

І бачу гладь води,

А ти сидиш на дереві!

Іди, іди сюди.

Я весь тоскою з’їдений,

Поточений увесь,

 А ти сидиш, о Боже мій,

У верховітті десь.

Спускайся. Поговоримо,

Як звать тебе? Ассоль?

Харчі поділим порівну,

Та й те ото… Чи шо ль?

Не хочеш? Ах, закохана

Ти у вождя давно!

Так вилізу непроханий

До тебе все-одно,

І поки вождь на мамонта

Кермує наш нарід,

Не утечеш від мене ти,

Не вмре поетів рід!

*   *   *

Жартівливе.

Допоки пишеш вірші –

Ти будеш молодим!

Допоки пишеш прозу –

Ти будеш молодим!

Коли живописуєш –

Ти завжди молодий!

Над нотами чаклуєш –

Ти завжди молодий!

Стару з косою, кореш,

Навряд чи обминеш,

Та як що-небудь твориш –

Хоч молодим помреш!

*  *  *

Мислі-дрислі.

Щаслива старість – це коли бажання відмирають раніше, аніж можливості.

Багато смакуючих, та мало тих, хто відчуває смак його.
                                              

Кожен пише, поки дише.

Помимо того, що в віршах, думок у мене не зосталось.

Ось істина, котру ти мусиш знати:

Зусиллям волі фалос не підняти.

*   *   *

.   .   .   .   .