Михайло Карасьов.



Червоний і чорне.



Про роман Андрія Кокотюхи «Червоний».





Визвольну боротьби в Україні пробував художньо осмислити не один письменник, від маловідомого Свирида Онацьківського до мегапопулярного Василя Шкляра. Та, за винятком хіба Василя Портяка, приборкати норовисту тему до цих пір не вдавалося нікому. Попри благодатний матеріал, ані романтичного Робін Гуда, ані полум′яного Спартака з борців за волю України щось не виходить. Тому, прочитавши у рецензії Іди Ворс на роман Андрія Кокотюхи «Червоний» таку фразу: «Кокотюха взяв і створив українського Бонда. Ідеального національного героя сучасності», я вирішив і собі поглянути, що ж то за «Червоного» написав наш відомий письменник.

Роман вийшов у 2012 році, завоював одну з премій «Коронації слова», мав достатньо відгуків у пресі, і, кажуть, обігнав по накладу книги Стівена Кінга. Критичні відгуки на нього не однозначні. Не всі знаходять там «українського Бонда», але й у стриманіших рецензіях зустрічаємо схожу точку зору. «Погляд з боку ворога – доволі новий, як на українську масову літературу. Я особисто дуже втішена, що за "кривоногими москалями" Василя Шкляра сюди прийшли неоднозначні герої поза чорно-білим спектром» – пише Ірина Славінська. Протилежну оцінку потугам письменника дає Сашко Ткаченко: «Авторський задум, на мою думку, полягав у висвітленні однієї персони через три історії. Це як у випадку із сучасними новинами, де коли хочеш знайти зернину правди мусиш переглядати декілька джерел інформації, роблячи власний висновок. Однак, не думаю, що Кокотюсі у романі це вдалося». Тарас Фасоля, похваливши книгу за гострий сюжет і за те, що «всі герої говорять живою українською мовою», відмічає: «Незважаючи на "кольорову" назву, роман цілком чорно-білий у зображенні воєнних буднів», а Вахтанг Кіпіані пише, що описані «події того часу аж ніяк не пласкі, там дуже мало "білого" та "чорного"».

Незважаючи на діаметрально протилежні оцінки, всі процитовані рецензенти ясно бачать основну больову точку книг про повстанців. Справді, головна причина невдач українських письменників починається з поділу персонажів на «наших» і «німців». Чорно-біле розфарбування художнього твору може викликати ностальгію, але це безнадійно вчорашній день. Чорно-білою повинна бути ідея. А герої, які творять чи боронять ідею, завжди мають бути людьми, зі своїми слабкими і сильними сторонами. До того ж, письменник, як спеціаліст у психології, повинен розуміти, що основою поведінки людини (а, значить, художнього персонажа!) є закладені від природи риси характеру. А ці риси спонукають людину в рівній мірі як до хорошого, так і до поганого. Здавалось би, все сказане – прописні істини, про котрі не варто говорити. Але чому ж тоді кожен, хто береться писати про визвольну боротьбу в Україні, наступає на одні й ті самі граблі?

Тепер поглянемо, чи вдалося таки Андрію Кокотюсі вирвати свого героя з «чорно-білого» спектру, а чи тема визвольної боротьби звела і цього автора з літературного поприща на манівці ідеології?

У передмові до роману автор пояснює, що читач тримає власне не роман, а записки спогадів кількох людей про одного з командирів Української Повстанської Армії Данила Червоного. Хронологічні рамки розповіді охоплюють 1947-1949 роки. Спершу радянський міліціонер Михайло Середа розказує про свою роботу в Західній Україні, де в цей час верховодив Данило Червоний. В другому зошиті кагебіст Доброхотов згадує про те, як Данила Червоного було спіймано. І, нарешті, засуджений радянською владою ворог народу Віктор Гуров повідує про повстання ув′язнених, яке в таборі організував той же Червоний. Спогади ці записав нібито дядько нібито автора роману К. Рогозного.

Художня література завжди вигадка. Але то має бути або Робінзон Крузо з максимально правдивою розповіддю і відмітанням будь-якого натяку на вигадку, або капітан Врунгель, де вигадка настільки гіпертрофована, що сама по собі приносить читачу задоволення. На жаль, в романі «Червоний» Андрій Кокотюха не пристав ні до того, ні до іншого берега, тому його стратегічний задум побудови роману уже з самого початку дав тріщину.

Фальш відчувається відразу, коли письменник переходить від вступу до викладу записок. Стилістично автор протримався ледь сторінку, далі почався літературний виклад з деталями і порівняннями, яких би ніколи не вжив навіть найерудованіший міліціонер. Це наскільки очевидно, що Кокотюха у тій же передмові (ох, ця рятівна передмова!) змушений пояснювати, що вирішив з дядькових інтерв′ю зробити художню річ, ось і переробив трішки мову розповідача. Але таке пояснення мало діє, бо скоро письменник робить контрольний постріл. Наводячи бандерівську листівку, він робить зноску, що це СПРАВЖНЯ листівка! Якщо листівка справжня, то що ж тоді думати про текст роману? Нарочите підкреслення НЕСПРАВЖНОСТІ подій, немов колючка в босій нозі, не дає можливості проникнутися сюжетом і героями.

Викликає посмішку і мова персонажів. «– І що? У нас виправний заклад! Тут гарна праця – не подвиг, а шлях до усвідомлення скоєних перед ра¬дянською владою злочинів! Отже, шлях до виправ¬лення» – це каже ув′язненим не професор філології, а охоронець у таборі! Не краще говорять і повстанці Червоного: «Твоя правда, – почулося нарешті. – Видно, дуже злякалися, далеко забігли. Нічого, ми на своїй землі – нікуди вони від людського гніву не дінуться». Так не спілкуються між собою навіть патріоти України, хіба що на мітингах. В результаті маємо доволі скептичне ставлення читача до змальованих персонажів.

Щодо головного героя, то справа ускладнюється ще й тим, що в тексті роману мало присутності власне Данила Червоного. З′являється Червоний аж на сотій сторінці роману, а далі його участь епізодична у першій і третій частині, і зовсім символічна у другій. Читач ніяк не проникнеться Червоним, не знає його думок, сумнівів, особистого життя. Біда не в тім, що в творі немає біографії героя, біда в тім, що її немає в голові автора. Тому ми не бачимо живої людини. Натомість у спогадах всіх трьох персонажів (якщо говорити по суті, а не про те, що вони називають повстанця бандитом) Червоний постає плакатно стерильним і праведним, як христовий апостол.

Через непереконливого героя здаються школярськими спроби обрисувати його ідейно. Щоб проілюструвати це, дозволю собі кілька розлогих цитат з роману. «Червоний перервав мене, далі не під¬носячи голосу, говорив рівно, спокійно та впевнено, не лишаючи шпарини для дискусій. — Коли ти вірний владі, ти для них — товариш. Але щойно стаєш для них ворогом народу, відразу перестаєш бути товаришем. Тебе заковують у кайдани, тягнуть в тюрму, там б’ють смертним боєм, і ти вже не товариш — ти громадянин. Лише громадянин! — він красномовно підніс до стелі вказівного пальця. — Без прав, поза законом, вимаза¬ний власною кров’ю, власним лайном, злочинець для комуністів та народу: ось що таке для совєтів означає «громадянин». Товаришів голодом морити не можна. Громадян — дуже просто, досить віддати належний наказ із Кремля» – така проповідь бандервця Червоного до радянського міліціонера Середи сама по собі є неприродною. Але коли запитати ще: чому це бандерівцям раптом знадобилося перевиховувати саме Середу, який до того нічим не виказав своєї хиткої позиції щодо радянської влади – то й взагалі ситуація стає безнадійно штучною.

А ось уже совєтський командир Топорков намагається (до речі, за мить до страти!) загітувати на свій бік Середу: «Люди повинні боятися тих, кого вважають своїми захисника¬ми, — тільки так вони потягнуться до нас. – Тепер То¬порков не сплюнув, а судомно ковтнув слину. – Ось так ми воюватимемо за цих людей. Інакше вони не потяг¬нуться до нас, лейтенанте». Спробуємо вгадати з першого разу, де тут правда, а де кривда? І от уже перед очима замайоріли горезвісні чорно-білі кольори, а кольоровий спектр в черговий раз віддалився в майбутнє.

Як на мене, то не вдалося Кокотюсі зробити з «Червоного» і захоплюючого бойовика. Автор справді майстерно тримає напругу в окремих епізодах, але ці епізоди не становлять суцільного масиву, а розкидані по книзі, як острови в океані. Більшість же тексту важко назвати художнім взагалі. Він скоріше нагадує конспект задуму, а не сам роман. Деякі сторінки створюють враження, наче видавництво переплутало тексти і замість художнього твору видало його синопсис.

Крім відвертих ляпів, на які вже вказували попередні рецензенти, є в сюжеті і логічні прорахунки. Не торкаючись дрібниць, візьмемо цілу другу частину твору. Чекіст Доброхотов дізнався, що в Луцьку живе кохана жінка Червоного. Але замість того, щоб елементарно влаштувати засідку на квартирі коханки, чекіст розробляє складну багатоходову комбінацію з жертвами своїх людей, з арештами і підставами, з хитромудрими планами (і цьому присвячено весь другий зошит розповіді!) – щоб що? Щоб, в кінці кінців, взяти Червоного таки ж на квартирі в його коханки!

На окремий погляд заслуговують примітки, які Кокотюха робить до свого тексту. До діалогу персонажів про голод в Україні дається ось така довідка (подаю в набагато скороченому викладі): «У 1946—1947 роках під час повоєнної відбудови еконо¬міки та відновлення військово-промислового комплексу СРСР радянська влада використовувала українське село як основного «донора». …Таким чином, відбулося чергове тотальне викачування хлі¬ба з села, що в умовах економіки неринкового типу через механізм адміністративно-командної системи призвело до третього масового голодомору…». В примітках автор ще розкаже нам про те, хто написав вальс «Амурські хвилі», про рублі, про цензуру, про якобінців, про Дату Туташхію і багато чого іншого. Скажіть, ради Бога, навіщо це читачеві гостросюжетного роману?

Однак, щоб не розфарбовувати і свою статтю в один лише чорний колір, додамо трішки оптимізму. Бо й дійсно, не все так безнадійно з романом Кокотюхи. Якщо припустити, що розумовий рівень потенційного читача буде на порядок нижчим, аніж передбачалося в сказаному попереду (що, до речі, не так уже й нереально!), то на поверхні починають виднітися позитивні сторони «Червоного». Насамперед, з інформаційної точки зору добре те, що читач таки дізнається про визвольний рух в Західній Україні, про УПА та моральне обличчя її бійців. Чимало інформації читачі знайдуть в примітках, про що говорилося вище. І, найголовніше, в діалогах з Червоним ідейно нестійкі громадяни мають змогу переконатися в правдивості ідей, котрі рухали воїнів УПА на боротьбу з ворогом.

Та і в цьому випадку мусимо визнати, що повноцінного літературного героя із Данила Червоного все ж не вийшло. Непроробленість біографії та ідейна поверховість у поглядах зробили з нього чергову ляльку на ниточках, головне призначення якої – донести до читача думки автора. А давно слід би доносить читачеві сам образ героя. Щоправда, цього не зробиш за 28 днів, які автор, за його признанням, витратив для написання «Червоного». На таких швидкостях говорити про якість, звичайно, не приходиться.







27.10.2013 року.



* * *

Думки з прогулянки.

Михайло Карасьов

Думки з прогулянки.

         Чому в нас немає потужної літератури? Мені здається, що я знаю кілька причин. Але я не знаю, як їх поправити, от в чому біда.

         Щодо причин, то головна з них лежить на поверхні: тому, що в нас немає критичної маси потужних письменників. Тут теж є свої причини. Насамперед, це час у який ми живемо. Час більш-менш, на щастя, спокійний, без воєн, пошестей і катаклізмів. Коли ми повернемо погляд на початок 20-го століття, то побачимо, що саме революція і громадянська війна дали збурення молодій українській літературі, яка народила «Я (Романтика)" і «Вальдшнепів» Миколи Хвильового, «Смерть» Антоненка-Давидовича. Відсутність таких потрясінь, в яких викрешуються іскри характерів, добре для суспільства, але погано для письменника. Чи не тому ситу і спокійну Америку покинув у свій час молодий Ернест Хемінгуей і подався на війну в Іспанію?

         Про що ж пише наша література? Маємо кілька напрямків, куди подалися українські літератори: дослідження власної біографії (Андрухович); мандрівки (Кідрук); детективно-масова література (Кокотюха); політично стурбована література (Шкляр); месіанство (Пашковський); вправи над мовою (Іздрик). Список при бажанні можна продовжити, але скрізь (чи майже скрізь) натикаємося на проблему. Проблема називається відсутність героя. А література, як би не згадував хто Кафку, це, насамперед, створення характерного персонажа. Впливати на підсвідомість і викликати почуття – то завдання живопису, музики і поезії. Проза, яка не працює на створення героя, кастрована, вона не може виконати свого природного призначення – запліднювати читача прикладом для наслідування.

         Сучасні письменники героя творять по різному. У світовій літературі маємо приклади, коли автор веде мову з нутра персонажа, як це неперевершено зробив Джойс в романі «Улісс». Хемінгуей, Кавабата, Гамсун створюють образ, за якого вболіває, а то й перевтілюється в нього читач, звіряючи і поза книжкою свої вчинки з таким героєм. Герман Гессе через свого героя надає застиглої матеріальної реальності духовному життю, Сомерсет Моем, досліджуючи людську душу, розкладає її на складові. Частина митців, йдучи за Шопенгауером і Ніцше (Камю і т. д., ще раніше Достоєвський) досліджують абсолютну, в природі закладену відокремленість, самість людського «я» у світі.

         Але для всіх них, попри різні стилі, течії, філософію спільним є те, що письменники створенню героя надавали головного значення, навіть коли не декларували цього.   

         А що ж сучасні українські літератори?  Ще в 2000-му році у статті «Медитації та асоціації» на спецвипуск журналу «Кур’єр Кривбасу» за листопад-грудень 1999 року (більшість із надрукованих там авторів нині творять українську літературу) я писав: «…слід би автору повернутися лицем до читача. На жаль, слідом за критиками (чи попереду них?) значна частина наших письменників відкидає цю тезу і суне, підбадьорюючи одне одного, в зворотному напрямку – в таке нутро власної підсвідомості, що годі їх звідти витягнути. До того ж, шукаючи підтекст в інструкції по ремонту автомобіля, українські письменники, на відміну від Умберто Еко, роблять це з такою тупою серйозністю, що, їй-Богу, стає соромно. Навмисне затуманений стиль письма стає самоціллю, виштовхує, як зозулине пташеня, з твору все інше – сюжет, героя, почуття. …         Щодо літератури для читача з нормальною психікою, то тут треба сказати наступне. Хемінгуей тому і великий, що в нього є Гаррі Морган, старий Сантьяго, Роберт Джордан – є герой, який живе в одному з нами у житті, але відрізняється НЕЗЛАМНІСТЮ ДУХУ. Така література, незважаючи на своє месіанство, ПОТРІБНА ЛЮДИНІ, а чи є вищий критерій оцінки праці письменника? Хочеться вірити, що прийде час, коли і в нашій літературі замість шизофреника чи скиглія, зануреного у споглядання себе самого, з’явиться той, хто дасть читачеві ТОЧКУ ОПОРИ. Ото буде справді великий твір!».

         На жаль, на такий твір доводиться чекати ще й нині.

         Це щодо письменників. Однак, є й інші причини, які з усієї сили чиргикають гальмом по колесу нашої літератури. Одна з них полягає в людях, котрі дають (або не дають) світові побачити літературний твір – це редактори газет, журналів і видавництв. А вони  оцінюють твір у межах того розуміння, котрим їх наділила природа, і нічого тут не вдієш. Щоб не ходити далеко за прикладами, розповім історію про знайомого мені літератора. Якось, шукаючи своїх шляхів у пейзажній ліриці, він відкрив для себе цікавий поетичний стиль. Це таке собі малювання словом, коли ти не називаєш почуття, яке викликає покрита золотом осені молода берізка, а шукаєш деталь, щоб у читача це саме почуття виникло від читання твору. До такого виду мистецтва давно прийшли на сході, втіливши його в хоку, хайку і подібних замальовках. Знайомий мені літератор відійшов від формальних правил східних зразків, і створив, як на мене, дещо оригінальне. Ось приклад:

«Весняний ранок.

Приречені, щоб завжди бути разом,

Жорсткий, покручений низенький абрикос

У білому духмяному цвітінні,

Стара сосна, що зустрічає весну

Незримим струменем пульсуючої сили.

І довгий пагін молодого клена

В яскравій зелені надзьоблених листків.

Внизу блищить струмок на перекатах».

        

         Чи не правда, що тут між рядками чується дихання Бога? У всякому разі, я не пригадую, щоб хтось в Україні писав таку поезію. Звичайно, доскіпливий літературознавець вкаже, що щось подібне є у творчості Юрія Рогового, Олега Лишеги чи Миколи Воробйова. Однак там пейзажна лірика чи класичне хоку ОЛЮДНЕНЕ, подане через призму людського світосприймання, тоді як у наведеному верлібрі людина відсутня в принципі. Одним словом, такого автора варто було б показати публіці. Але скільки разів цей літератор не пробував опублікувати свої кільканадцять акварельок в пресі, редактори не захотіли їх друкувати. Чому? Та ото ж.

          Ще один приклад. Василь Трубай нещодавно написав надзвичайно сильне оповідання під назвою «Штик». Там розповідається про те, як на кухні хазяйської хати сидить миршавий солдат із штиком і тримає в страху і покорі сильних, розумних, порядних людей. Солдат відібрав у господаря їжу, прирікши його сім’ю на голодну смерть, зґвалтував жінку і та повісилася, убив малого сина, бо той хотів украсти в солдата котлету. А чоловік все дивиться телевізор і робить паперові літачки на замовлення солдата. Нарешті богатир-господар, замість убити ворога, зарізав свого батька, щоб наїстися хоч людським м’ясом. Солдат зі штиком забрав і труп батька. Тоді господар, охлявши з голоду, ліг на лавку та й помер, так і не переступивши страху перед солдатським штиком. На мою думку, оповідання і в національному, і у філософському плані варте кращих зразків європейської новелістики. А що ж наші видавці та редактори? Вони з різних причин відмовилися публікувати новелу: хто послався на цнотливу естетику своєї газети, хто звинуватив письменника в натуралізмі, а ще дехто радив змінити кінцівку оповідання так, щоб змальовані там персонажі таки вбили солдата,    щоб оповідання, мов, давало читачеві надію. Цікаво, чи й Стефаникові вони дали б таку пораду, коли б він приніс для друку котресь із своїх оповідань?

         Я певен, що редактори і видавці так само загальмували, або й закрили назавжди вихід у світ ще не одному автору, не одному оригінальному художньому творові – просто тому, що не в силі були збагнути його підтекст, художню вартість, або просто злякавшись внутрішнього, вкоріненого ще радянським вихованням, цензора.

         Могла б дану проблему у значній мірі вирішити критика. Професіоналів у цій сфері маємо, хоча б той же М. Наєнко, або Є. Баран, або О. Соловей, Д. Дроздовський, Яна Дубинянська… Однак знову впираємося у видавців та редакторів. Часто у видавництва є групка прикормлених критиків, які пишуть для своїх і яким, мабуть, таки трохи платять за написане. «Чужих» же опублікувати ще можуть, але платити – зась. Деякі друковані органи (або сайти в Інтернеті) взагалі відірвалися від живого літпроцесу і перетворилися на сектантські клуби вибраних (часопис «Критика», в якійсь мірі «Літакцент»). При цьому зауважте, що все це робить не Янукович і «донецькі», а люди, які щиро вважають себе патріотами, більше того, будівничими української літератури!

         В таких умовах чимало критиків, яким не пощастило додатися до вибраних, замість об’єктивно відслідковувати літературний процес, мусять писати «під заказ» – бо під гроші! – замовника. І тоді критику стає глибоко й  далеко до відкриття нових імен чи вартісних творів. Таким чином, і цей шлях для оригінального, але маловідомого автора практично закритий.

         Не останню роль у визначенні напрямку, куди буде рухатися література, відіграють літературні премії. Прикро, але діяльність навіть Шевченківського комітету викликає сумніви (як, до речі, і моральність деяких лауреатів). В 2011 році лауреатом цієї премії за рішенням комітету  мав стати досить слабкий у художньому відношенні (зате ультрапатріотичний!) роман Василя Шкляра «Залишенець», залишивши позад себе «Триб» Павла Вольвача і «Джурів» Володимира Рутківського. І тут-таки, демонструючи класичний зразок конформізму, письменник Василь Шкляр відмовляється від премії. Кажу так, бо не можу собі пояснити двох речей. Шкляр відмовляється від премії ще до затвердження його кандидатури Президентом, себто, від премії, яка йому ще не призначена. Це раз. А, по-друге, смішну аргументацію придумано – поки не піде з поста міністр Табачник; чому б тоді весь Кабінет Міністрів не відправити у відставку? Тому здається мені, що заява Шкляра про відмову від премії була написана з єдиною метою – врятувати Президента Януковича, котрий потрапив з цим лауреатом у пастку між Росією та національно налаштованими громадянами України, як Одіссей між Сциллою і Харибдою. Своїм імпотентним демаршем Шкляр завдав авторитету Шевченківської премії такої шкоди, якої ніякими лозунгами «Україна або смерть!» уже не відпрацюєш. Прикро лише, що певна частина наших громадян не бачить цих очевидних фактів і все чекає, коли ж фільм про Чорного Ворона поставить Єжи Гофман (котрий уже відмовився від цієї пропозиції), а головного героя зіграє Мел Гібсон. Але ще прикріше, що протесту чи осудження вчинку Шкляра, який перекреслив, м’яко кажучи, думку членів Шевченківського комітету, з боку членів цього комітету не почулося. І знову – чому? 

         Зате українському новелісту стефаниківської сили Василю Портяку двічі Шевченківської премії не присудили. У 2008 році його обійшла Л. Голота і громадянка Бразилії В. Вовк, а в 2009 році за літературну прозу премії взагалі нікому не дали – але й не Портяку. Аргумент – мало написав. Хіба це критерій для того, хто розуміється на вартості твору?

         Не хочу зупинятися на інших літературних конкурсах і рейтингах. Певно, є там і влучні попадання, але ці дві гирі – відсутність справді хороших творів та низький професіональний і моральний рівень частини «жюрів» – не дають випурхнути на поверхню українській літературі.

         Чи є звідси вихід? Як було сказано попереду, я його не бачу. Можна собі уявити, що на чільні і визначаючі місця в письменницькій когорті прийде, хай невелика, група людей не лише ерудованих, але й обдарованих, котрі питання власне літератури поставлять вище вигоди, політичної доцільності чи кумівства. Тоді справа може зрушити з місця. Але така фантазія здається мені занадто вже утопічною.

*   *   *

Слово про брата.

Михайло Карасьов.

Слово про брата.
Про книгу Василя Трубая «Натюрморт з котами».

         Бог, котрий всередині нас, в одних ховається під темними глибинами свідомості – це люди розумні, але потайні й нещирі. З них виходять політики і бізнесмени. В інших підсвідоме переважає розум, вони прості, нестримані та емоційні. В них Бог підходить до поверхні й проступає крізь світлу оболонку душі. Такі люди стають митцями. До цієї когорти належить автор книги, мій молодший брат Василь Трубай.

         Василь почав писати доволі пізно. Йому було уже тридцять, коли районна газета «Зоря Жовтня» надрукувала першу маленьку новелу «Грушки». Вона й сьогодні є моєю улюбленою річчю в братовій творчості. Цупка і незламна душа старого діда з «Грушок» для мене –  віддзеркалення глибинних підвалин українського духу, який неможливо викорінити чи зруйнувати.

         Далі були публікації в республіканських газетах і журналах, книги «Кінець світу», «Все просто», «Ріка», «Я не можу не бути»; збірка зорової поезії «Зґвалтування реальності»; сценарії художніх фільмів.

Василь творець у широкому розумінні цього слова.  Він багато чим захоплюється і багато чого вміє. В молодості поманила романтика моря, ловив рибу на риболовецьких траулерах; свого часу пробував малювати картини і це в нього виходило не так уже й погано; своїми руками побудував дім, в якому живе й тепер, поринувши у сільське господарство і знаходячи в цьому велику насолоду; уміє вирощувати помідори і класти цеглу, майструвати меблі й викладати в університеті,  писати новели і намалювати фламінго, який намагається проковтнути створеного людським розумом кубика-рубика, придумувати сюжети кінофільмів і виховувати малого сина... Не знаю, як це все впливає на письменницьку творчість мого брата, але сам він часто повторює, що найбільша творчість, це створити своє життя:  займатися тим, до чого лежить серце, жити там, де хочеш і з тими, кого любиш, дружити з тими, хто рідний тобі по духу. Та все ж найбільшим його захопленням, певно, була й залишається література.

         Оповідання, котрі вміщені в цій книзі, безперечно, знайдуть свого читача. Вони торкаються речей, які присутні в душі кожного: самотність, пошук істини, боротьба з буденністю, суспільні, національно-значущі події, переломлені через долі окремої людини. Я не буду говорити тут про вміння автора знайти потрібну деталь, не казатиму про майстерність в побудові  сюжету, коли читання затягує і не відпускає, не наголошуватиму на багатстві мови. Читач сам знайде це все у творах автора. Але там є ще дещо, про що варто сказати, бо воно робить його творчість унікальною. 

По великому рахунку в літературі споконвіку пульсують два напрямки, періодично переплітаючись чи змінюючи один одного – реалізм і символізм. Вони розгалужуються на течії, течійки і струмочки, але суть їх залишається незмінною. Письменники-реалісти в міру своєї талановитості описують правду життя, символісти ж намагаються вловити підсвідоме, використовуючи закономірність, яку висловив мудрець Махайог Пілот Бабаджи: «Непроявлене завжди використовує проявлене як посередника». В пошуках таких проявлених деталей ці другі перетворили конкретний художній образ на багатозначний символ.

         В такому розумінні твори Василя Трубая слід би віднести до символізму. Однак, вони разом з тим нагадують і біблейські притчі з їх чітко вираженою алегоричністю. Якщо додати, що при цьому новели написані  в нарочито традиційному стилі, то матимемо таку дієздатну суміш притчі, символізму і традиції, яка, мабуть, не зустрічається в жодного із видимих на сучасному обрії українських новелістів.

         До такої манери письма Василь прийшов не відразу. В його ранніх оповіданнях – декотрі з них увійшли й до цієї книги – бачимо класичну розповідь про подію, яка чимось торкнулася душі. Переважно Василя хвилюють неординарні людські характери, чи то зламані життям («Пора спати», «Павутина»), чи то нескорені навіть неміччю старості («Грушки», «Робінзон Крузо»). Часом його герої в погоні за химерною мрією самі стають божевільними («Яйце-райце»). В оповіданнях під видимою частиною айсберга вчувається потужна глибина прихованого смислу.

         Вже ці твори роблять Василя майстром новели. Та в якусь мить для художнього втілення своєї думки йому стало недостатньо традиційних засобів. У сповненому  реалістичних деталей оповіданні «Голод» той цвіркун, котрого виманив з-під печі і з’їв змучений голодом хлопчик, стає втіленням насильно перерваної тяглості буття українського народу, його традицій, звичаїв. Трагічні ноти «Картоплини» підсилює поява в сумочці героїні картоплини, зовсім недоречної там, як недоречна і сама героїня у цьому світі. В оповіданнях поруч з реалістичними подіями раптом з’являються фантасмагорії («Кінець світу», «Натюрморт з котами», «Павутина»), в яких через метафору, символ зосереджується смисл, котрий хотів донести читачеві автор.

         В останніх по часу творах Василь іде ще далі. Коли раніше в змальованих ним подіях і образах символічна деталь була лише частиною сюжету, то тепер його оповідання від початку і до кінця перетворюються на символ, алегорію. З’являється «Яма», яка поглинає зачерствіле душею людство. Виникає і втілюється задум «Ріки»: безнадійне й трагічне змагання з течією ріки, в якому вгадується боротьба людини за виживання. Рано чи пізно ця боротьба закінчується знемогою і водоспадом, куди невблаганно зносить людські човни течія. А що, коли припинити цю боротьбу і віддатися на волю ріки? І народжується нова філософія життя, можливо, єдино правильна: знайти свою ріку і кинути весла!

         Василь дозволяє собі експериментувати з формою оповіді. В «Картоплині» потік свідомості максимально наближає читача до героїні. У «Великому птаху» скалічене речення у фіналі відображає падіння смертельно пораненого птаха. Останні абзаци «Танга» написані російською мовою, і це висвітлює сутність оповідання.

         В «Заручниках» уже не йдеться навіть про реалістичну достовірність подій. Символічна в’язниця, символічні заручники і символічні зникнення персонажів назавжди залишаться незрозумілими для читача, якщо не подивитися на події під тим кутом зору, що автор зображає цих персонажів як заручників смерті. Тоді все стає на свої місця, в реакції героїв ми впізнаємо своїх знайомих, чи й самих себе, а фінал змушує задуматися над тим, де ж криється справжня мудрість.

         Виключно на символах побудовано й оповідання «Штик». В плюгавенькому солдатові, який тримає в залежності здорових і сильних людей, можна побачити образ влади, яка скувала громадян страхом до такої міри, що ті втратили людську подобу. Можна розгледіти тут і прямий докір нашій волячій терплячості, коли, навіть вмираючи з голоду, українці не беруться за сокири. «Штик» дає простір і для ширших, загальнолюдських алегорій. Про всесилля страху написано немало, згадаймо хоча б того ж Купріна чи Коцюбинського, але рідко хто явив нам потворне його нутро з такою натуралістичною силою, як це зробив Трубай у своєму «Штику».

         Заглибившись у символи та алегорії в останніх своїх оповіданнях, Василь Трубай змушений був поступитися героєм, якого так майстерно творив у «Грушках» чи «Пора спати». Але не будемо забувати, що є ще високочолий читач, про котрого писав Набоков: «Його літературні смаки не продиктовані тими юнацькими почуттями, котрі змушують звичайного читача ототожнювати себе з тим чи іншим персонажем і «пропускати описи». Чутливий, вартий захоплення читач ототожнює себе не з дівчиною чи юнаком в книзі, а з тим, хто задумав і створив її».

         Смію твердити, що в оповіданнях Василя Трубая читач знайде собі поживу як для розуму, так і для душі.

        

*   *   *

Михайло Карасьов.

Боти, рої та літературні герої.

Замітки про книгу «Бот» Макса Кідрука.

     Перше, що спадає на думку, коли перегорнеш кільканадцять сторінок «Бота»: в Україні з’явилася ще одна книга з нормальним сюжетом і нормальними персонажами. Вже одне це тішить зголоднілого читача, якого перетримали на постмодерній дієті Іздрика і коміксах Люко Дашвар. Твір  Макса Кідрука, на обкладинці якого написано «Справжній якісний технотрилер», справді технотрилер і справді якісний. Маємо доволі рідкісний випадок, коли реклама не розчаровує. Твердо опершись на новітні досягнення світової науки, автор розповідає нам карколомну історію про війну людей і роботів (ботів, як їх кличуть просунуті молоді вчені). Центральна фігура в цьому протистоянні – молодий київський програміст Тимур Коршак.

      Книга не обділена увагою критики. Роман загалом прийнятий позитивно. У відгуках (Роман Мельник, Тарас Фасоля та ін.) проаналізовані особливості технотрилеру як жанру, вказано на роль «Бота» в заповненні ніші пригодницької літератури, основні недоліки теж дружно відмічені рецензентами. Отож, щоб не повторюватися, спробуємо поглянути на твір Кідрука трохи з  іншої точки зору.

     Слідом за розумінням, що «Бот» ­– це хороша література, приходить закономірне бажання визначити місце «першого вітчизняного технотрилера» в ряду його зарубіжних побратимів. Як повідомив читача сам автор у післямові, перед написанням твору він уважно читав класику жанру, зокрема Майкла Крайтона «Рій». Що ж виніс із того «Рою» Кідрук?    

     Відразу насторожує те, що ідейно-тематично романи загрозливо близько, аж до дотикання, підходять один до одного. В обох випадках вчені створюють із сукупності дрібних частинок штучний інтелект, який раптом виявляє здатність до самонавчання і, як водиться, виходить з-під влади людей. Приборкати цей рій у Крайтона, чи ботів у Кідрука й мусить головний герой твору. Ідентична також структура побудови романів: більш чи менш гострий сюжет перемежовується з екскурсами в наукову фантастику та надсучасні технології.

     Але коли навіть залишити в спокої глобальні, так би мовити, аспекти твору, пояснивши ці запозичення законами жанру, можемо надибати в обох авторів схожі ідеї й епізоди дрібнішого плану. Ось як виглядає штучний інтелект у Крайтона: «Дуже швидко стало зрозуміло, що рій володіє зародковим розумом. І Джулії прийшла в голову ідея поводитися з ним, як з дитиною. Вона виходила назовні і брала з собою яскраві, різнобарвні кубики. Всяке таке, що люблять маленькі діти. І рій ніби реагував на її присутність ». Ті ж особливості має психоістота у Кідрука: «Картинки… Картинки… Хай там що показував Вадим Хорт, воно мало грандіозний вплив на ботів. Чи, точніше, на психоістоту. Інакше б вона не шукала Хорта з такою запеклістю. Лаура говорила, що своїм розвитком психоістота не переважає трирічну дитину. А що подобається тим бісовим дітям?». І герой «Бота» Тимур Коршак так само знаходить цікаві головоломки, щоб забавити малолітнього ворога.

     Майже буквально обидва автори описують процес стерилізації перед входом у лабораторію. Можна навести й інші співпадіння як технічного, так і  психологічного плану. Особливо мило в «Боті» виглядають цілі сторінки без художнього тексту, а лише з комп’ютерними кодами та алгоритмами програм. Може, програміст і знайде на тих сторінках поживу для розуму чи емоцій, та для пересічного читача це китайська грамота, яку він просто пропускає. Але наймиліше те, що в Крайтона знаходимо сторінки точно з такою ж китайською грамотою!

     Збіги стосуються не лише здобутків, а й недоліків. Рятуючи героя з безвихідних ситуацій, автори придумують рішення, яке потім не один раз експлуатують – Кідрук, наприклад, подразнює роботам центр задоволення, щоб вони залишили героя в спокої,  а Крайтон здіймає вітер, який розгонить зловредні рої. Зрозуміло, це не підсилює сюжетну напругу.

      І все ж, твір Макса Кідрука важко назвати вторинним. Ерудиція автора та бездоганне знання предмету розповіді зробили роман самодостатнім. Кідрук розуміється на комп’ютерних технологіях, детально знайомий із світовими досягненнями у військовій авіації, орієнтується в найновіших досягненнях науки – аж до межі припущень і фантастики; досконало знає особливості мови африканців та ландшафту пустелі Атаками. Своїми знаннями він щедро ділиться з читачем. Іноді занадто щедро, на що вказували критики. Бо й справді, можуть здатися зайвими, а то й смішними чи то фото задіяного в тексті електродвигуна, чи інформація про національний склад Руанди в процентному відношенні, чи така от примітка: «Андійський фламінго (далі слідує латинська назва – М. К.) – найбільш рідкісний вид фламінго у світі. Має блідо-рожеве тіло та довгі жовті лапи. Єдиний вид з трьома пальцями на лапах. Мешкає в горах Перу, на північному заході Аргентини та на солоних озерах пустельної півночі Чілі» – і це при тому, що нещасний фламінго лише згадується в реченні, не маючи аніякого відношення до сюжету.  

     Однак, попри уявну недоречність, всі ці примітки, фото та додатки насправді відіграють чи не найважливішу роль у творі. Завдяки їм автор стає живим учасником роману. Як підземний потік, він то підходить до поверхні, то ховається в глибині, а то б′є джерелом назовні, своєю потужною харизмою компенсуючи недоліки твору.

     Підсилює позитивне враження й те, що написаний твір ясною, динамічною мовою. Не можна сказати, що нею читач прямо таки насолоджуватиметься, оригінальні спостереження типу «від страху яйця зробилися твердими, мов горішки» доволі рідкісні. Але, в усякому разі, мова твору виконує своє наративне призначення і не відволікає від перипетій сюжету. Присутня в тексті іронія теж не затьмарює всього навколишнього, як маємо нещастя спостерігати в наших славних есеїстів. Серйозним прорахунком письменника видається лише епізод, де майбутня дружина героя лає його відвертими матюками, згадуючи і сам статевий акт, і жінку легкої поведінки, і чоловічий дітородний орган. Матюки, мов спалах блискавки, живо вирізьбили її образ, образ гарненької, нахабної і тупуватої дівчинки з молодіжних тусовок – навряд чи таку кохану хотів створити для свого героя Кідрук. Але справа навіть не в цьому. Звернемо увагу на художню доцільність застосування такого сильнодіючого засобу. Оскільки матюк є абсолютно чужорідним у тексті Кідрука, то його разове застосування виправдане було б або в кульмінаційному епізоді, або з вуст персонажа, котрого треба надовго запам’ятати. Нічого подібного Кідрук нам не пропонує. Отож, доводиться задовольнятися єдиним розумним поясненням: вживання матюка є не що інше, як примітивна данина моді.

     Практично немає фальші й проколів у сюжеті. Автор вміє створити динамічну ситуацію, жодна сюжетна лінія не провисає. Хіба крім одної, на що, кажуть, нарікає жіноча половина читацької аудиторії: почала було розігруватися в Києві лінія Пенелопи (у нареченої Тимура, доки він десь в пустелі Атакама рятував світ, з’являються місцеві залицяльники), але засохла, недорозвинувшись.     

     І все ж треба розуміти, що автор технотрилера ніколи не переважить своїх братів по цеху, використовуючи лише ерудицію, гострий сюжет та надсучасні технології. Адже вищеназвані складові наперед продиктовані канонами жанру. У Кідрука був єдиний шанс зробити «Бота» справді потужним літературним явищем –  створити на цій жанровій основі свого неповторного, глибшого, ніж зарубіжні аналоги, психологічно достовірного героя. Твори Станіслава Лема, Стівена Кінга, Ісігуро Кадзуо, Джона Толкіна, Джоан Роулінг виділяються із загальної маси саме завдяки тому, що ці автори попереду найкарколомнішої сюжетної ідеї ставили психологічну проблему та її переломлення через долю героя.

    Але от біда: Кідрук, який безпомилково, мов комп’ютерну гру, будує сюжет, явно недостатньо уваги приділив головному герою. Тимур Коршак спочатку викликає симпатію. Він молодий – це не тільки констатується, але й відчувається з інтонацій авторського тексту, з думок героя, з його реплік. До того ж, він напрочуд талановитий (один із світових лідерів у програмуванні комп’ютерних ігор!). Ну, і до всього – українець! Однак далі Тимур поволі випадає з поля зору читача. Деякі події взагалі відбуваються без його участі, в інших він відіграє пасивну роль. Коли ж воля Тимура і його інтелект нарешті починають впливати на розвиток подій, висуваючи таким чином його на перше місце в романі, то автор, знову таки, зовсім не турбується, щоб поглянути на світ очима героя, не дає йому того, за Джойсом, «звиву емоцій», котрий необхідний, щоб читач ідентифікував себе з персонажем. 

     Мусимо визнати, що тут Крайтон виявився сильнішим. Його герой Джек Форман переконливіший саме в психологічному плані. Як і Тимур, Джек високопрофесійний фахівець в новітніх технологіях, у програмуванні; він чесна і безхитрісна людина, за що і поплатився робочим місцем; він розумний, проникливий. Однак, Крайтон не обмежується переліченням чеснот свого героя. Яскраво й детально він описує будні Джека Формана: догляд за дітьми (жіноча, здавалося б справа!); проблеми у стосунках  із дружиною, де герой теж не проявляє себе суперменом. Джек не знає, як вирішити сімейний конфлікт і запрошує на допомогу сестру, котра дорікає йому за пасивний характер. І все це пропущено через свідомість героя. В результаті він робиться близьким читачеві. А коли над людством нависає загроза бути знищеним і Форман стає лідером в боротьбі, диктуючи оточуючим свою волю, ми бачимо реально сильного персонажа, здатного повести за собою. В тому числі, повести читача до науки і комп’ютерних технологій.

     А що ж український шанувальник красного письменства? Прочитавши добре написану, цікаву, пізнавальну книгу «Бот» Макса Кідрука, він і далі продовжує виглядати свого героя. Справжнього, якого хотілося б наслідувати. Чи ж дочекається коли?

          *   *   *