Михайло Карасьов.
Народжений, щоб бути поетом.
Про Пабло
Неруду, лауреата Нобелівської премії по літературі 1971 року.
Подібно землі, я належу всім.
Пабло Неруда.
Чилійський поет Пабло Неруда був комуністом і другом
Радянського Союзу. В Радянському Союзі любили тих, хто любив Радянський Союз.
Тому творчість поета, перекладена переважно російською мовою, широко відома читаючій публіці ще з соціалістичних часів. Але оцінювався він однобоко. Поперед поезії
возвеличувалася любов Неруди до соціальної справедливості і трудового народу. Дехто навіть
зачисляв творчість поета до соціалістичного реалізму.
Так, Пабло
Неруда був активним суспільним діячем. Працював дипломатом, представляючи інтереси Чилі в країнах
Південно-Східної Азії і Європи. В Іспанії, яка в тридцятих роках згорала в
полум’ї громадянської війни, Неруда рішуче став на бік борців проти фашизму і
залишався в їх рядах, перетворюючи кожен написаний рядок на кулю, поки фашизм
не був розгромлений Радянським Союзом. В Чилі, де раз за разом змінювався
соціальний і політичний курс, знаменитий уже письменник і член ЦК Компартії то
був сенатором і кандидатом у президенти, то вигнанцем і політичним емігрантом.
Але політичні уподобання і громадська
діяльність не були визначальними в його житті. Пабло Неруда насамперед був
поетом.
Початок 20 століття, коли мав щастя народитися Нефталі
Рікардо Рейєс Басоальто, відомий як Пабло Неруда, знаменувався тим, що людство
переосмислювало своє розуміння світу. Всесилля розуму, яке майоріло на знаменах
попередніх поколінь, змінилося на зневіру в можливостях пізнати світ, замість
логіки прийшла інтуїція і позасвідоме. У філософії це був час ідей Шопенгауера,
Ніцше, Бергсона, К’єркегора, Фройда і Юнга. Підкоряючись колективному
несвідомому, котре змушує і зграю риб змінювати траєкторію руху, в бік
ірраціонального повернули митці. У літературі це відобразилося заміною
романтизму і реалізму на модернізм та авангардизм з усіма їхніми течіями і
течійками. Кафка, Джойс, Камю змістили акценти із об’єктивного
зображення людини в світі до суб’єктивного відтворення реальності через внутрішній світ героя. Книга «Блакить» нікарагуанця
Рубена Даріо засвідчила початок модерністського руху і в
Латинській Америці.
Всього
цього міг і не знати десятилітній підліток, котрий, опублікувавши в місцевій
пресі перший вірш, через кілька років візьме собі псевдонім Пабло Неруда і
всерйоз стане на літературну стезю. Але бунтарство уже було закладено в його
природі. «Як громадянин, – писав він пізніше у передмові до свого прозового
твору «Мешканець та його надія», – я людина спокійна, ворог законів, урядів і
встановлених порядків. Мене відштовхує все буржуазне, і мені подобається життя
людей неспокійних і незадоволених, хай то художники чи злочинці».
Батько молодого поета був робітником, мати померла від туберкульозу,
коли Пабло був ще немовлям. Вивести його в світ літератури міг тільки щасливий
випадок, і провидіння такий випадок хлопцю надало. Його творчі задатки помітила
і підтримала директорка школи Габріела Містраль, талановита чилійська поетеса, пізніше перший
в Латинській Америці нобелівський лауреат по літературі. Потім, навчаючись в
педінституті в Сантьяго, Пабло Неруда за один із віршів отримує премію на
конкурсі чілійських студентів. Натхненний успіхом, він спродує все, що можна, і
за свій кошт видає книгу, яку називає «Збірка заходів сонця». Книга мала успіх,
а вже наступна під назвою «Двадцять віршів про кохання
та одна пісня відчаю» (1924) принесла авторові славу непересічного поета
Латинської Америки. Пабло Неруді було тоді 20 років.
За
великим рахунком будь-який твір несе у собі лише ту енергетику, котру має його
автор. В цьому відношенні Пабло Неруда міг не хвилюватися. Він народився
людиною твердої вдачі, вулканічної експресії, завжди переконаний у своїй
правоті. Він був здатен на вчинок. Задумавши стати письменником, студент Пабло
Неруда без сумнівів покинув навчання в педагогічному інституті. В Іспанії 1937
року, не маючи на те офіційного дозволу, консул Пабло Неруда оголосив, що Чилі
підтримує республіканців у їх боротьбі з фашистами Франко, за що був негайно
відкликаний з дипломатичної роботи. Таким же бачимо його в Чилі через десять
років: сенатор Неруда у своїй публічній промові назвав президента Гонсалеса
маріонеткою в руках США, після чого був змушений поміняти депутатський мандат на
статус державного злочинця і таємно емігрувати з країни. На виборах 1969 року
Комуністична партія Чилі висуває його кандидатом у президенти країни, та Пабло
Неруда знімає свою кандидатуру, щоб дати можливість перемогти представнику
лівих сил Сальвадору Альєнде. Ореол, котрий витав над Нерудою, навіть поза його
волею впливав на навколишнє. Кажуть, що при врученні йому Нобелівської премії
Пабло Неруда, спускаючись в залу для висловлення вдячності королю Швеції,
спершу перечепився через сходинку і впав, а тоді не впізнав у сутінках короля і
почав кланятися та проказувати вдячні слова одному з придворних. Після цього в
процедуру нагородження нобелівський комітет вніс зміни і король тепер приймає
подяку від лауреатів прямо на сцені.
«Повільно
вмирає той, хто руйнує свою віру в себе», – ці слова Неруди були його глибоким
переконанням. Віра в себе означала насамперед віру у важливість того, про що
він писав. Кожен порух його душі народжував поезію. Вибух
емоцій, який тут-таки перетворюється у вірш, могло викликати будь-що: смерть друга,
скеля в морі, брехливий політичний лідер, жахіття війни, розлука з коханою
жінкою; риба, яка зірвалася з гачка і «вернулась
в полураспахнутый плеск синей воды о камни», або
щеня, яке всю ніч «скулит лихорадочно. …Мой сон словно нитью сшивал
распоротую ночь, а тут какой-то лохматый детёныш, медвежонок
или больной малыш, задыхаясь, метался в жару – крохотный очаг боли,
восставший против огромной ночи целого океана, против
чёрной твердыни безмолвия, раненое существо, маленькое, лепечущее, одинокое
под опрокинутым колоколом ночи». Поезія Неруди, як
казав його друг Фредеріко Гарсія Лорка, ближча до «крові серця», а не до чорнила.
Про це ж писав і сам Неруда: «Мої погляди на життя – драматичні і романтичні;
те, що не вийшло із глибин мого почуття, не має до мене ніякого відношення».
Але не лише надпотужною енергією почуття, котра б'є з кожної строчки,
підкорив читачів Пабло Неруда. Він мав дар метафори, мав зірке око і влучне
слово – все те, чим наділяється людина, коли її
вустами хоче промовляти Бог. Високої проби поетичні зірниці спалахують і
в любовній ліриці: «Из глубины тебя в глаза мне смотрят глаза ещё не
сбывшегося сына»; і в портреті фашизму: «И зримый
образ пожара поплыл из страны в страну: ночь пронизал террор, рождённый в
шумных пивных, и подняли крест насилия, и, словно мурашки ужаса, бесноватые
усики побежали по коже мира».
Щоб повною мірою відчути музику поезії Неруди,
треба мати перед собою вірш цілком, з його ритмом, повторами,
несподівано-сподіваним фіналом. Дозволю собі навести тут один з найсильніших,
на мою думку, віршів поета: «На солнце
бабочка кружится,// вся загораясь временами.// К листу слетает, застывая,// частица
пламени живая –// и лист колышет это пламя.// Мне говорили: «Ты не болен.// Всё это
бред. Тебе приснилось».// Я тоже что-то говорил им.// И лето жатвою сменилось.// Печальных
рук сухие кисти// на горизонт роняет осень.// И сердце сбрасывает листья.// Мне
говорили: «Ты не болен.// Всё это бред. Тебе приснилось».// И время
хлеба миновало.// И снова небо прояснилось.// Всё на
земле, друзья, проходит.// Всё покидает и минует.// И та рука, что нас водила,// нас
покидает и минует.// И те цветы, что мы срываем.// И губы той,
что нас целует.// Вода, и тень, и звон стакана.// Всё
покидает и минует.// И время хлеба миновало.// Сегодня небо прояснилось.// И ты не
болен. Это бредни.// Взлетает бабочка и чертит// круг огнецветный// и последний».
Чесність перед собою і читачем міцно цементує всю поезію Пабло Неруди. Тому
непросто розділити його творчість на фрагменти. Однак, коли умовно поділити вірші за періодами і темами, матимемо кілька
рівноцінних пластів. Більшість поезій молодого Неруди – це любовна лірика. Цієї
теми, щоправда, він не цурався до кінця днів своїх, жінки надихали і
наповнювали змістом його життя. Неруда писав, закоханий у своїх дружин – а був
він тричі одруженим; його могла зворушити і таємнича незнайомка: «Глаза мои
уходят вослед// за смуглянкой, прошедшей мимо.// Она из чёрной эмали,// из
синего винограда,// и кровь хлестнула меня// багряным своим хвостом». Назва збірки «Двадцять пісень про кохання і одна пісня
відчаю» свідчить сама за себе. У віршах ми зустрінемо і захоплення коханою («Видишь: мои
слова напитались твоей любовью// И всё заполняешь ты, не зная преград// Я
сотворю из слов браслет бесконечный// для белой твоей руки, нежной, как
виноград»), і трагедію розлуки («Радостным
было время осады и поцелуев,// оторопи, втекавшей, как свет маяка в окно.//
Жадность лоцмана, ярость ослепшего водолаза,// мутный любовный хмель, и вот —
кораблём на дно!»). Його шалені любовні вірші недарма порівнюють із «Піснею
пісень» Соломона.
Нероздільно з любов'ю крокує в
поезії Пабло Неруди прагнення пізнати істину: «Куда подевался мальчик,// Которым я
был когда-то?// Скажите, долгая старость –// Награда или расплата?»;
«Глубоко, в сердцевине света// ходит по кругу твоя душа,// то
истончаясь до исчезновения,// то разрастаясь в набат.//
Зазор между смертью и возрождением// не так уж велик, и не так уж
непроницаема грань». Вічні питання, котрі не мають відповіді, виходять з-під
пера Неруди як прозріння.
Поет гостро
реагував на суспільні події. «Поезія моя ніколи не зачиняла двері на
вулицю» – казав Неруда. Збірка «З Іспанією в серці», написана в
час громадянської війни, пронизана стражданням і ненавистю: «Предатели
генералы, посмотрите на мой мёртвый дом, на разломанную Испанию. Но из каждого
мёртвого дома, вместо цветов, вылетает сталь. Но из каждого пустыря Испании
встаёт Испания. Но из каждого убитого ребёнка прорастает ружьё с глазами».
Однак,
в глибині душі поет виношував думку про щось грандіозніше, аніж любовні чи
громадянські вірші. «Мені захотілося стати поетом, котрий зумів би охопити
якомога більше, – писав він. …Я хотів спаяти воєдино людину, природу,
пристрасті і події, і щоб усе розвивалося у взаємозв'язку». Збірка «Місце проживання –
Земля», незважаючи на її песимізм, стала спробою такого монументального
творіння. А коли Пабло Неруда написав «Всезагальну пісню», котра складається з
кількох сотень присвячених Латинській Америці віршів, де знайшлося місце всьому,
від людини-трударя, політики і Симона Болівара до природи чилійського лісу,
Анд і анаконди, то він міг по праву сказати собі: «Родина, родина, плотью и кровью я снова с тобою./
Встреть же меня, как сына. Слышишь: я полон/ песен и плача!/ Прими же/ эту
слепую гитару,/ этот разум, блуждавший по миру!/ …Нынче в твоем существе я хочу
позабыться». «Всезагальна пісня» складна, її прочитання потребує зусиль, але
вона здатна закохати в Латинську Америку
навіть того, хто ніколи не бачив ані Анд, ані Тихого океану.
В
доробку Пабло Неруди є й кілька прозових творів. З притаманною метафоричністю він пише у книзі мемуарів «Зізнаюся:
я жив»: «В том, что написано на этих страницах, есть – как в осеннем листопаде
и как сборе винограда по осени – пожелтевшие листья, которым суждено умереть, и
виноградины, которые продолжат жить в священном вине».
В 1971 році
Пабло Неруда отримав Нобелівську премію по літературі з таким вердиктом: «За поезію, яка з надприродною силою
втілила в собі долю цілого континенту». А в 1973 році в Чилі відбувся військовий переворот. Генерал Піночет, вбивши
президента Сальвадора Альєнде, проголосив себе диктатором.
Три дні по тому Неруда ще дописував останні сторінки
своєї книги спогадів, а через кілька днів раптово помер від давньої хвороби
раку в лікарні Сант’яго. Дивне співпадіння в часі викликало чутки про те, що
Неруду вбили за наказом Піночета. Так це чи ні, але коли ми згадаємо слова
Неруди: «Єдині вороги в мене – це вороги мого народу» – а ця людина нічого не
говорила ради красного слівця, – то можемо переконано твердити, що смерть
такого ворога була радісною і бажаною для диктатора.
Важко сказати, що в нестримному бажанні обійняти неосяжне, котре мучить
кожного великого митця, Пабло Неруда вийшов переможцем. Проте, ставши на
передовому рубежі свого часу, він явив світові літературу Чилі. "Я народився в далекій країні, – писав він, – …Я був
найзневіренішим поетом на світі, і моя поезія була провінційною, надломленою і
туманною. Але я завжди вірив у людину. Я ніколи не втрачав надії».
Характерно,
що на початку 20 століття так само провінційна і надломлена українська
література теж отримала історичний шанс вийти на світову арену. Вітер
модернізму вхопили в свої вітрила Хвильовий, Косинка, Осьмачка та ще ціла
когорта вільних і талановитих
українських митців. Але не вийшло, всі вони були знищені тою радянською
системою, якою так захоплювався Пабло Неруда. Смерть Неруди ще раз вочевидь
показала, що диктатура, навіть якщо вона нагодує, одягне і принесе порядок у
життя сотень тисяч людей, завжди буде непримиренним ворогом тому, хто є
особистістю, хто талантом своїм піднявся над натовпом, хто був Людиною.
«Живи сегодня! Рискни сегодня! Сделай это сегодня! Не смей умирать
медленно! НЕ ЗАПРЕЩАЙ СЕБЕ БЫТЬ СЧАСТЛИВЫМ!» – і нині як заклик до кожного
звучать слова великого поета Пабло Неруди.
* * *
Немає коментарів:
Дописати коментар