Михайло Карасьов.

Ловець слова.

Про «Шедевр» Петра Сороки.

 «Я ловець слів і для мене важливо не про що я пишу, а як пишу».

Петро Сорока, з інтерв’ю.

Книга Петра Сороки «Шедевр» складається із повісті «Ворог мій ‒ Хасан», оповідань та мініатюр, званих автором «оддробини». По версії Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників «Шедевр» став Книгою року-2014 в жанрі короткої прози. Це й справедливо. Коли б мені запропонували назвати кількох справді значних авторів сучасної України, то у моєму списку однозначно був би й Петро Сорока.

Письменник твердо знає, що робить. «Найкраще в літературі ‒ це життєві історії, тобто, придумані самим Богом, ‒ пише він. ‒ Жоден письменник, навіть геніальний, не спроможний змагатися з Тим, хто творить людські долі, тому найдоцільніше нічого не вигадувати, а віддзеркалювати реальне життя». З цим твердженням (як і багато з чим ще у Сороки) можна не погоджуватися, але саме в такій от манері письма суть шарму і неповторності Сороки-письменника. 

У кожному селі є цікаві люди, історії з життя яких стають легендами. У кожному селі є оповідач, який ці історії пам’ятає і смачно розказує. Але рідко такий дар припадає ще й на письменника. У випадку із Петром Сорокою сталося саме так. Його оповідання ‒ це образки якоїсь події чи людської долі односельчан, з невибагливим сюжетом і без притягнутого за вуха підтексту. Можна, звичайно, в кожному оповіданні знайти алегорію, у тому ж «Шедеврі», наприклад, або в «Бомбі для сільради». Але в Сороки цього робити не хочеться, бо всяке таке шукання на фоні простого і щирого письма автора виглядатиме штучним і дешевим.

Тематика оповідань найрізноманітніша. Трагедія «маленької» людини, котра мелькнула в цьому світі і пропала б навік, аби Сорока «на сторожі коло неї» не поставив слово; просто цікава історія; а поруч ‒ новелка «Філософська розмова», яку хочеться навести повністю:

         «Дід клепає косу, а малий внук махає руками, ніби хоче злетіти. Потім розчаровано каже:

‒ Дідусю, чому дурна муха літає, а людина не може?

‒ А ти чо’ мене питаєш? ‒ не піднімаючи очей від коси, бурчить дід, і додає з легким роздратуванням. ‒ Я що, Бог?

Йому набридло відповідати на численні онукові питання.

На якусь хвилину западає мовчанка.

‒ Дідусю, певно, Бог щось не додумав у цьому світі, ‒ зронює онук фразу, яку не раз чув од діда.

‒ Та певно, ‒ охоче потверджує старий».

Взаємини дід-онук в цих кількох абзацах, як на долоні. Легка іронія звучить у самій назві. Згадка про «фразу, яку не раз чув від діда» онук, освітлює відповідь старого, єднає, ріднить і в чомусь урівнює діда і внука.

В повісті «Ворог мій ‒ Хасан» Петро Сорока той самий, що і в оповіданнях, впізнаваний по простоті і легкості стилю. Повість складається з тих же образків, де автор змальовує персонажів, які трапилися йому на армійському відрізку життя. Щоправда, тут письменник майстерно тримає інтригу, чим робить свій твір напруженим і цікавим, а в оповіданнях динаміка для нього далеко не головне. Певно, так і має бути в різних по об’єму творах.

Письменник нікого не осуджує, нікого не вихваляє. Просто в кожному своєму героєві він бачить унікальну рису. Недобра людина, герой Буза із оповідання «Приборкання Цигана», наділений таким могутнім біополем, що підкорює і людей, і дикого коня Цигана. Можна цього Бузу ненавидіти, чи захоплюватися ним, але він є такий, який є.  І навіть чеченець Хасан, від рук котрого ледь не загинув герой повісті, викликає дивне відчуття, в якому переплітаються неприязнь і повага водночас.

Сорока належить до тих небагатьох авторів, почитавши яких, хочеться і собі взятися за перо. Після нього думаєш: писати так просто! А потім згадуєш, як казав один любитель поезії: «Хокку написати ‒ чи багато треба? Достатньо листка паперу і пензля Басьо». Легкість письма, звісно, вимагає тяжкої праці і таланту.

Мова Петра Сороки, як уже відзначалося, напрочуд проста, без ефектів.

Попри це, як не дивно, саме мові Сорока приділяє першорядну увагу. Повсюди в тексті розкидані незвичайні, але зрозумілі слова. «Я був легкоранимий, ‒ пише Сорока, ‒ і до бійки неохочий, а Вовк навпаки, шаламенний і дикий». «Сам знущався й інших натиджикував», ‒ натрапляємо в іншому місці, ще в третьому ‒ «особливо дозоляв город…», чи «на слово був мумулуватий», чи «морхлий дід», чи «знавучі старі цигани». Воістину, Сорока ‒ ловець слова. Ще важливіше те, що письменник не перетворює свій природній дар на самоціль, як це маємо не в одного постмодерніста. Сорока вжив свій талант на діло ‒ слово його служить засобом, інструментом для творчості, як пензлик для художника чи різець для майстра скульптури. Мабуть, тому чиста літературна мова його творів не дратує і не кидається у вічі фальшивістю.

В кінці варто зробити закид видавництву «Український приорітет», яке зробило цю книжку. Поважному видавництву слід би на такі знакові книги підбирати уважніших коректорів ‒ аж занадто багато описок у книзі. Але то вже мова не про Сороку…

*   *   *

Михайло Карасьов.

Про кавалки дійсності.

(замітки з приводу роману Павла Вольвача «Хрещатик-Плаза»).

         «Писати про те, про що маєш лише віддалене уявлення, про те, що й близько не пережив – це не по мені. Такого штибу письмаків вистачає, у когось виходить гірше, в когось краще. Але, повторюю, мені це нецікаво. З іншого боку, не менше й авторів, що пишуть «про себе». На жаль, неперетравлені кавалки дійсності замість художнього світу тут теж трапляються. Або навіть не дійсності, а якоїсь безпомічності. Тому не важливо «про що». Скорше «як». Або навіть – «хто», як говорив Вінграновський…»

Павло Вольвач, з інтерв’ю.

Як бачимо з епіграфа, слово «кавалки дійсності» в заголовок придумав не я, а сам Павло Вольвач. Нам залишається лише з′ясувати, чи вдалося автору «Хрещатик-Плаза» перетравити ці кавалки, і настільки вони виявилися стравними для читача.                    

Роман виданий 2013 року. Якщо коротко, то в ньому іде мова про поета-журналіста, котрий працює в офісі «Радіо Свобода», що знаходиться  якраз у бізнес-центрі Києва під назвою «Хрещатик-Плаза». Час подій охоплює період Майдану 2004 року.

Відразу читач мусить стрибати через бар′єр: перша фраза роману написана англійською мовою без перекладу. Це так нині заведено: безперекладні іноземні фрази і технічно-комп′ютерні терміни передбачають публіку сучасну і підковану в подібних речах. Ще одна данина моді – манера писати підряд, іноді в одному і тому ж реченні,  про різні зовсім речі, які приходять у голову, чи трапляються на очі героєві. Щоправда, тут до Джойса Вольвач ще не дотягує, тому роман дається читатися до кінця. Щодо змісту, то сподівання знайти щось сенсаційне із діяльності знаменитого «Радіо Свобода», даремні: описане в романі є суб’єктивними враженнями героя про журналістів «Свободи», не більше.

Без сумніву, Вольвач вправний письменник. Вже з перших сторінок твору ми занурюємося в аромат того часу. Картинки тексту оживляє деталь, яку вміє бачити автор: «У навскісних повівах сніжку, що вигиналися у смугах прожекторного світла і плямах підсвіток…» – пише він, і читач зримо уявляє  зимовий вечірній Майдан та вируючий натовп на тлі правічного і байдужого снігопаду. 

Як це трапляється в поетів, котрі пишуть прозу, влучне слово часом переходить у невластиву для прози красивість («Дівчина …щось відповіла, але скло кафешних дверей, що зачинилися за нами, …ампутувало її відповідь»). Проте це не робить текст школярським, як, приміром, у Жадана, а лише дещо ускладнює його. Те ж можна сказати і про несподівані посеред реальних подій фантазійні видива героя.

Однак, від популярності «Хрещатик-Плазу» стримує ряд чинників. По-перше, це відсутність сюжету. Події пливуть собі, як пливе день за днем реальне життя, розповідь нагадує скоріше щоденникові записи, аніж мистецький витвір. З іншого боку, герой твору зливається з автором. Про це можна судити з біографічних даних, але ще переконливішим є те, що всі персонажі роману мають реальних прототипів. Тому роман Вольвача ближчий до есе, де авторське бачення світу і документальне відтворення дійсності виходять на перший план. Очевидно, що і говорити про нього слід саме з цієї точки зору.

У хороших авторів документальний твір теж має стержень, на якому тримається оповідь. В одного це інтерв’ю, взяте автором у себе самого, в іншого атомний вибух переживань за державу й народ, в третього – свято, котре завжди з тобою. У Вольвача таким стержнем є змалювання реальних людей у реальних обставинах. Незважаючи на іронічну заувагу на початку книги про те, що «будь які схожості між художніми героями цього тексту і реальними людьми – випадкові», за вигаданими прізвищами живо бачаться і політик, який впав від яйця, і коса іншого політика, «викладена вкруг голови, наче гроно ковбасок у м’ясній лавці», і «руде ріденьке волосся та ніс, роздвоєний на кінчику, як у Жерара Депардьє» тодішнього президента, а також: Олесь Ульяненко, Євген Пашковський, Роман Коваль і багато інших видних людей нашого часу. Вольвач у розмові із журналістами сказав про це: «Наш час схоплений саме там, подобається це комусь чи ні. І тамтешні персонажі – вони надовго, і під обкладинкою роману переживуть дуже багатьох прототипів».

Але от біда. Коли цей самий прототип читачеві відомий, то написане Вольвачем читається з інтересом. А коли ні? Фотографічне відображення життя криє ту небезпеку, що воно, як правило, не завжди цікаве для читача. Здається, Вольвач потрапив саме в цю пастку. Нецікаво пересічному обивателю читати про перипетії і перетрубації на радіо «Свобода», про розмови з начальством і тому подібні дрібниці. Все це занадто реалістично, щоб бути популярним. А емоцій, котрі присолили б текст, мало. Через те роман, який має всі позитивні якості художнього письма, стає нудним, «неперетравлені кавалки дійсності» без художнього переосмислення виявляються заважкими і для читацького шлунку.

Однак, відносно «Хрещатик-Плази» поставити на цьому крапку було б необ’єктивно. Твір Вольвача все ж вивищується над потоком нашої літератури. Насамперед, це стосується мови. Якщо не заглиблюватися в проблему взагалі, а лише означити її, то наша література, драматургія і кіно приречені пасти задніх у світі саме через те, що літературна наша мова є насправді мертвою латиною, бо так ніхто, крім рафінованих інтелігентів, в житті не розмовляє. В той же час «академіки» і «редактори» люто відстоюють очевидний анахронізм. Нещодавно на сторінках «УЛГ» один з них навіть хвалився тим, що змусив В. Нестайка виправити діалоги, які не відповідали словникам.

Разом з тим, дехто з письменників впадає в іншу єресь, пишучи таким суржиком, що власне мова перетвоюється на об’єкт іронії. Істина лежить десь посередині, але пройти між цими Сціллою і Харібдою вдається далеко не кожному. За великим рахунком, ця проблема потребує окремої дискусії, котра б вийшла в кінцевому результаті на складання нових словників живої української мови. Сьогодні це здається утопією, але таке революційне зрушення могло б кардинально змінити ситуацію в усіх сферах життя, а українське мистецтво вписалося б рівнозначним фрагментом у світовий контекст.

Вольвач свідомо стернує на небезпеку. «Мова, її незадіяність у всіх шарах суспільства є великим викликом, ‒ каже він в інтерв’ю. ‒ Для кінематографа, як на мене, чи не вироком — це ще одна з причин, чи не найглибинніших, чому його в нас практично нема. З прозою трохи легше, хоча у «Клясі», наприклад, доводилося просто балансувати на межі, щоб природньо відтворити акустику індустріального східного міста. Закиди були з обох боків: «Нащо стільки русизмів, стільки брутальностей?» І, відповідно: «Гдє ти відєл украіноязичних бандітов?» Да. З «Хрещатик-Плазою», здавалося б, справа легша, але й тут рукопис почервонів від редакторських зауваг: «Невже це говорять українські журналісти?», «Це безпардонна чорнуха!». Що тут скажеш…».

А сказати треба, що вирішити це надзавдання Вольвачу якоюсь мірою таки вдалося. Мова його персонажів може викликати різне сприйняття, але вона правдива і для столичного регіону, і для соціального середовища, про яке пише автор.

Уваги заслуговує фінальна частина роману. Багато хто з авторів, гарно починаючи, закінчують нікчемним фіналом, який не виправдовує сподівань. У Вольвача навпаки. Ближче до кінця кристалізуються деякі непересічні риси характеру героя-автора. Він має на події власну думку і не лякається її висловити. В кількох реченнях характеризується вся, пізніше біляпрезидентська, рать Ющенка. На майдані, пише Вольвач, де вирував багатотисячний натовп, «ось-ось мало з’явитися темне пальто поряд із білосніжним, увінчаним старомодно викладеною косою» … і далі «у строях, сумарна вартість яких потягне на річний бюджет містечок, чиї назви гойдаються, заломлюючись на прапорах, чекають на чоловіка з інтелігентним обличчям, котрий, промовляючи, піднімає складені в пучки пальці, ніби перед хресним знаменням. Напирають, аби втрапити на очі темного пальта й білосніжного казакіна…». Всупереч ейфорії натовпу, герой хоче не в гущу революційних подій, а «кудись у вузькі запорошені завулки із чорними тінями й трояндами по вікнах» спокійної і щасливої Іспанії. Мусимо визнати, що цей факт говорить принаймні про дві речі: про неабияку силу героя-автора бути собою попри суспільні настрої, а, по друге, про чесність його перед читачем.

Врешті, фінал піднімається алегорією над нудним описом реальності, закінчуючись катарсисом  ‒ сценою блювання і полегшенням стану головного героя ‒ як і всього суспільства після 2004 року. Хто знав, що через десяток років ми затравимося знову, і цього разу очищатися прийдеться кров’ю. Але то вже інша історія.

*   *   *

«Українська літературна газета» 12.04.2010 року.

Від редакції. Не так давно, а якщо бути точним буквалістом, то в новорічному номері нашої газети, вдячний читач мав змогу ознайомитися з черговою добіркою затребуваного в широких літературних колах творчого таланту одного із ветеранів красного письменства, нев’янучого 104-річного Мини Устюка – вихідця із села Онацьки, що на благословенній Київщині. То були здебільшого поетичні мініатюри від природи обдарованого мистця, збагаченого неперебутнім життєвим досвідом, але мислячого свіжо, небуденно і, не є перебільшенням, але, зрозуміло, в традиційному значенні цього слова, нетрадиційно.

І ось – ще один яскравий зразок багатогранного таланту пана Мини, написаного ним щойно, наразі напровесні, акурат перед першими числами квітня, і надісланого нам від автора з Онацьків електронною поштою. Відтак Мина Устюк досліджує так несправедливо (але, погодьтеся, дуже невипадково!) замовчувану переважною більшістю його колег по літературному цеху тему графоманії – цього, слід зауважити, доволі поширеного в сучукр­літі (даруйте за парадигму!) явища, котре – як полова в чортополосі – псує картину нашого літературного дискурсу, змушуючи перманентно вишукувати з-поміж жахливо завіршованих і безнадійно спрозованих рядків перли!..

Водночас, вражає високий інтелект і не менш висока ерудиція цього неперебутнього майстра наснаженого слова. Адже, по суті, ця коротенька замітка може при бажанні замінити сотні сторінок писань окремих, як реп’яхами обвішаних літературними регаліями, маститих авторів, для котрих тема графоманії теж чужою, вибачайте, не є.

(З приємністю повідомляємо, що готується інтерв’ю з паном Устюком, цим своєрідним феноменом, аналогів якому, певно, нема на всій території СНД).

Мина Устюк.

Графоманія: реверсування до істини.

Щаслива старість – це коли бажання відмирають раніше, аніж можливості.  Сьогодні з усіх бажань у мені непереборно залишилося одне – виправляти, скільки зможу, криві звивини української літератури, відсікати, так би мовити, безперспективне і підсилювати потужне. Адже літературна критика завжди була першокельмою у муруванні національної літератури. А яка у нас, прости Господи, кельма, таким буде і храм.  Зберігаючи з усіх сил ясний розум і тверду пам’ять, пропоную сей твір увазі читателя.  

До промульгації(1) даного твору мене спонукало уповільнення процесу ад августа пер ангуста, котре все чіткіше відслідковується в нашій літературі. Вузьке маємо, високого ні. Як справедливо зауважує В.Єшкілев: «Нове переважно виникає як чергова спроба верифікації архетипу задля підтвердження наративної та етичної гармонії логоцентричного простору»(2). Причиною цього, як на мене, є графоманство, котре привело до дисменореї(3)  в сучасному літпроцесі.

Загальновідомо, що графоманство залягає в абіотичній сфері, де аберація сприймається як сама істина. А відсутність у голові графомана лярду(4)  і порушення функції ньяя робить його навіть небезпечним, змушуючи розглядати вищеозначену особу вже не як хоббіта(5), а як важкохворого пацієнта.

«Можливо, – каже І.­Бон­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­дар-­Терещенко, – все повищесказане, легітимізуючи подібне містичне світобачення, наново утверджує єдність сакрального і профанного у цьому світі»(6). Може, й так у контексті цілого. Але ж мова йде не  про юнацьку гебефренію!  Клінічні дослідження підтверджують у графомана гемералопію особи, що не дає йому можливості об’єктивно оцінити власні потуги. Не можу згодитися з А. Підпалим, котрий пише: «Зрозуміло, що відповідна доза радикалізації призводить до естетики межових ситуацій»(7). Які межові ситуації при гемералопії! До того ж, процес ускладнюється синдромом Віпера – Мегарі(8), котрий додає графоману титанічної праце­здатності. А це взагалі виводить з кругообігу питання суперечки.

Характерним для графоманії є здатність пацієнта бачити над власною головою гало. В такому випадку деякі редактори закупорюють графоману гастропору. Однак це малоефективно, бо хворий, як правило,  здатен продукувати сам у себе. Більш дійовим є ексцитативний дефетизм, та ми не можемо зупинитися на цьому методі у зв’язку з обмеженими розмірами статті. Скажемо лише, що за успішної терапії рефлективне гало змінюється сцинтиляцією, а згодом і зовсім зникає. Водночас, за появи деменції особу слід негайно здати до божевільні, супроводивши фразою: «Гак ітур ад астра»(9)!

Епідемічних форм набирає графоманство при створенні в групах ризику так званих літстудій. Воно швидко переходить до автоміксису(10), що породжує літерально вербалізм(11). 

Іноді графоманія приймає форму дипсоманії, яка, воленс-ноленс, з часом проліфікує у хронічну абісофілію. При цьому графоман в’яло екструзує сенсибельні відходи творчості на поверхню, мало переймаючись їхньою подальшою долею. В пуерперальному(12) стані графоман стає неприродно веселим, переживаючи солодкий стан рахам-лукуму.

За наявності таких і подібних симптомів необхідне застосування кардинальних заходів. В крайніх випадках застосовують переміщення графомана в афотичну зону шляхом більмування очних яблук. З іншого приводу, але мудро висловився І.Бондар-Тере­щенко. «Таким чином, – пише він, – за допомогою «стьобу» відбувається дистанціювання «книжкових» моделей від комунікативної сфери масових «ревю» . Дійсно,  після подібних заходів графоман навіки дистанціюється від пера і паперу.

І ультима раціо. При діагностиці графоманства треба виключити через атрибуцію кампіляторство, яке потребує заходів, адекватних лікуванню клептоманії.

Арс льонга, віта бревіс!

Діксі.

Примітки.

1. Промульгація – обнародування державного акту. Цим підкреслюється важливість піднятої проблеми.

2.   Класики жанру не перекладаються.

3. Дисменорея  – тут: порушення закономірної циклічності в розвитку літератури.

4. Лярд (анг.) – топлене свиняче сало.

5. Хоббіт – людина, вражена яким-небудь хоббі.

6. Див. п.2.

7. Див. п.2.

8. Віпер – перекидач рудних вагонеток; Мегарі (араб.) – одногорбий

верблюд.

9. Гак ітур ад астра (лат.) – ось стежка до слави.

10. Автоміксис – самозапліднення.

11. Вербалізм – марнослів’я; намагання приховати за великою кількістю наукових термінів відсутність глибоких знань і серйозної думки. Див. цю статтю, а також кращі твори класиків жанру.

12. Пуерперальний – післяпологовий.

13. Див. п.2.

*   *   *