Медитації та асоціації (з архівів Мини Устюка)
Замітки читача про №119-121 журналу «Кур’єр Кривбасу» за листопад-грудень 1999 року.
Відразу хочу сказати, що я не літературний критик і, на щастя, чи ні, з переважною більшістю авторів не знайомий. Тому все, що тут буде сказано, слід сприймати, як думки незаангажованого пересічного читача, не більше. Певна річ, кожен письменник має свого читача, і те, що мені не сподобалося, може сподобатися комусь іншому. Але, оскільки якусь частину читаючої публіки представляю і я, то не буде шкоди, коли автори дізнаються про враження, яке справили на мене їхні твори.
В журналі вміщено роботи п’ятдесяти одного автора і «Післямова» про них Є. Барана. Як і всякий поважаючий себе читач, почну з кінця, себто, з «Післямови». «Ми прощаємося не тільки з тисячоліттям, – пише Є. Баран. – Ми прощаємося з багатьма літературними ілюзіями. …найголовніша з них – віра в суспільно-дієву значимість літератури». Схоже твердження зустрілося мені і в статті О. Логвиненко «Розмова тіней», надрукованій в «Літературній Україні» 24 лютого 2000 року. Вона пише? «…повчальна, мессіанська функція літератури відпала за непотрібністю. Тобто, література стала нарешті сама собою».
Тобто, питаю тепер я, література є літературою, коли автор пише сам для себе, та й годі? Неправда, бо для цього є інший термін – «графоманство». Коли ж автор друкується, а, отже, хоче, щоб хтось його почитав, то таки пише не сам для себе, а, свідомо чи ні, прагне до суспільно-дієвої значимості, повчальності свого твору (якщо, звичайно, ці поняття не розуміти як гасло «вперед до комунізму!»). Інша річ, чи є йому що сказати, і як він це робить.
Журнал починається з оповідання Е. Андієвської «Ліфт». Схоже, що в основу творів авторки (тут і далі мова йде виключно про надруковане в журналі) ліг відомий принцип Жана Жене: «Художній твір має сенс лише тоді, коли я визнаю, що все написане неправда». Нехай так. Але ж фантазія автора повинна захопити і мене, читача! Розповідь же письменниці про ліфта і чоловіка (аби ще жінку, куди не йшло!), які полюбили одне одного і тепер ходять, побравшись за руки, нагадує ото те, коли доросла людина впадає в дитинство. Що це дає читачеві? Насолоду сюжетом? словом? героєм? думкою? Нічого з переліченого. От тільки питання виникає: де Є. Баран знайшов у Андієвської «іронічність викладу» та «вражаючу парадоксальність висновків»? Іронічність ДО викладу новелетки ці викликають, це точно.
Слово в художньому творі народжується голе, тому негарне. Його треба одягти, перш ніж показувати людям. Поетам легше – сама віршована форма є одягом для немовляти. А прозаїки рідко народжують дитя в сорочці. Проте іноді КІЛЬКІСЬ роботи над словом раптом переходить у зовсім небажану ЯКІСТЬ, що й сталося з письменником В. Медвідем («Імперія Ludens, фрагменти з мемуару «Д.Д.»).
Переказати зміст цього «Д.Д.» не беруся, це мені не під силу. Може, спробує ще хтось? Цитую: «Бо. Не дожити і в віці однім що-будь-якої встаткованості у будь-чім а-що-будь-якою суттю, бо на те й віки що-старіші та що мудріші, і так їм за розкіш приглуплювати найдальші появи навподіб раси, та й ці так то мудрістю ухлинаються, бо за найбільшу мудрість торочити одні одним одлученими сутностями».
Коли силуєш себе ЦЕ читати (а мусив, як надумав писати статтю!), то враження таке, наче тебе притопили головою у воду і лише де-не-де пустять ковтнути повітря, щоб ти уловив суть: «Та завжди писатимеш про те, як міг би написати про інше, облизуватимеш недописані тягучі сторінки і вкипатимеш до оповіді про власні стани, коли писав щось там те й те». Так ось про що хотів нам сказати автор! Та це ж майже «Сніги Кіліманджаро»! – радісно подумаєш… і знову тебе головою під воду.
Та Бог з ним, із смислом. Не зрозумів читач – сам винен. Проте є дещо, що належить не лише Медвідю, а в рівній мірі і читачеві – МОВА! Те, що робить Медвідь – не просто гра словами. Це натуральне зґвалтування мови, яничарське знущання над нею, гірше русифікації. В його творі майже кожне слово понівечене: «випогладжує» замість погладжує, «іззавбільшки», «найспотребніше», «невсполучною», «насогірш», «навпослух», «урозстріл», «з’яснити», «випорозуміти» – такими і подібними перлами прикрашене, мов ялинка гірляндами, кожне речення. Якби він не образився, я б назвав Медвідя літературним садистом: бере собі слово, котре вже наперед труситься від жаху, переламує цьому слову ручки і ніжки, і складає калічок навкруг та поверх себе.
Здається мені, що автору ні про що писати, а писати хочеться, от він і обкладається від читача дзотом незрозумілостей, справедливо міркуючи, що рідко хто в наш час повторить подвиг Олександра Матросова. А були ж у раннього Медвідя прекрасні твори – я пам’ятаю його перші оповідання. Там він знав, що хотів сказати читачеві. Якщо «втрата віри в суспільно–дієву значимість літератури» отак позначається на творчості, то хай би він тієї віри краще не втрачав.
З трьох уміщених у журналі творів С. Процюка цікаве оповідання «Галюциногенна квітка». Описану пригоду, мабуть, переживав кожен, хто спілкується з творчими людьми: болюча невідповідність між талановитою душею і тілом п’янички, в якому душа ця перебуває, викликає до людини почуття жалю і бридкості водночас. Винувате благополуччя сімейного затишку оповідача, трагедія пропащого таланту – все це зримо присутнє в оповіданні. І було б воно справді хорошим, якби не остання фраза про квітку, котра виросла на місці, де впала п’яна сльоза музиканта. Дивуєшся, нащо цей сентиментально-романтичний вибрик, коли і так було все ясно?
П’ята частина від надрукованого в журналі – уривки та фрагменти з романів. Денисенко, Яворський, Тубальцева (уривок цієї авторки описує нам акт запліднення поганинки поганином в прозорому туманці містики. Здається, опис статевого акту стає обов’язковим атрибутом жіночої прози. Оцінки цьому явищу давати не наважуюся – все-таки подібні оповіді в устах жінки збуджують читачачоловіка, то нехай буде. Ми ж не пуритани якісь, в кінці кінців), далі Андрусяк, Мориквас, Винничук, Павлюк – все це хороша проза, але з якою метою редакція журналу публікує їх? Адже враження про весь твір уривки ці не дають. Якщо авторам не було чого іншого надіслати до журналу, а побачити своє прізвище в когорті хотілося, то це мені зрозуміло. А от позиція упорядників антології – не дуже. Хіба що Гусейнов і Габор під палітурками видання хотіли зібрати побільше людей для «гуртового прощання з минулим»?
Єдиний роман, котрий вміщений у журналі повністю – «Богемна рапсодія» О. Ульяненка, та й той, здається, не туди потрапив. Читати цей роман нудно і важко. Сюжет – про художника Костю, який жив-жив, та й помер. Щоб підкреслити геніальність свого героя, автор наділяє його шизофренією. Ця шизофренія лізе у всі щілини не тільки від дій і думок героя, а й від слів самого автора. Без сумніву, роман зацікавить лікарів, які досліджують божевілля, але читача навряд.
Безумовно талановита річ – «Трикутник з собакою» Асі Олінь. Одинока жінка заздрить сімейному щастю подруги. Егоїзм щасливого подружжя викликає в неї несамовиту лють. Вона ладна будь-якою ціною розрушити їхню ідилію…, а водночас їй так хочеться хоч доторкнутися до цього щастя! І все це передано без опису власне якоїсь дії. Сконцентрована суміш почуттів, замішаних на ненависті, рветься крізь рядки оповідання. «Я завагітніла. Хто може народитися, знаємо лише я, ти, та твій ангелоподібний чоловік. Щоб ви там не казали, я випущу цю дитину у світ. Бережись. І пробач». Так закінчується розповідь. І коли авторка, як можна здогадатися, завагітніла після відвідин подруги оцим оповіданням, то вона таки здійснила свою погрозу.
Ще сильніша по концентрації почуття новелка Г. Пагутяк «Підманули Галю». Жінка, в котрої відняли сина (люди? доля?) – «хоч ти могла б узяти його і піти до глибокого лісу, сховатися з ним у шкаралупці горіха, і нікому б ви не заважали», – жінка палить на вогні собі руку, щоб заглушити біль душі. Згусток болю, вміщений у два абзаци. І безліч асоціацій – з цих двох абзаців кожен може витворити в уяві своє власне оповідання.
Такого ціленаправленого удару по психіці читача явно не вистачає в непогано написаних оповіданнях В. Косенка і К. Москальця. Деякі оповідання (Діброва, Врублевський, Говда) містять у собі цікаву задумку, але не виписані як слід у художньому плані. Є й навпаки, кращі з точки зору «як написано», але гірші, коли ми поставимо питання «про що?». Так, Т. Прохасько розповідає нам історію свого родоводу («Ботаке»), А. Кокотюха ділиться спогадами про проведений на базарі вихідний день («Польська готовальня»); І. Ципердюк («Осінні яблука») гарно описує банальну і дурну пригоду: в тамбурі поїзда без видимих на те причин хулігани зарізали хлопця. Ще більш банальне, а, до того ж, нудне, оповідання Г. Цимбалюка про невдалу спробу самогубства на ґрунті нерозділеного кохання («Мішень»). Зачіпати такі неоригінальні теми слід тоді, коли маєш сказати щось свіже і нове з цього приводу. На жаль, подібного в перелічених оповіданнях не сталося.
Цікаве оповідання «Вуха» Володимира Даниленка. Капловухий пацан доклав чимало зусиль, щоб лікарі зробили його вуха нормальними. Та тільки це сталося (розумій: людина порушила те, що дано Богом), як на сім’ю хлопця посипалися нещастя: спився батько, загуляла мати, померла баба. Читач розуміє, що маленький герой природно пізнає перші втрати в житті. Тому можна було б підсилити алегоричність оповіді бажанням хлопця повернути вуха назад, і, разом з цим, повернутися у безхмарні дні свого дитинства. Але то вже воля автора, дострілювати читача алегоріями, чи ні.
Новелу В. Кожелянка «Чужий–2» сам автор називає фантастикою. Як і передбачають правила жанру, дія відбувається в майбутньому. Українські за походженням, але геть зросійщені підприємці влаштовують вечірку, а для екзотики обставляють зал вербами, кобзарями, варениками з салом і українськомовним поетом на додачу. Ніхто того поета, ясна річ, не слухав, та так той вечір і пройшов. А повинно було все це викликати в читача ненависть до яничар-перевертнів і жаль та синівську любов до неньки України. Така собі пересторога: дивіться, люди, що буде, якщо не цінуватимете свого, українського! Як на мій погляд, то цей допис у шкільну стінгазету краще назвати вже політичною сатирою, бо до фантастики там далекувато.
З вправ Е. Брусиловського («Контурна карта») як зразок зоропоезії можна відмітити «Ефект дорівнює нулю», та й годі. Непогано задумане, але мляво і невиразно написане оповідання М. Савки «Продається годинник з боєм». Б. Смолич у своєму творі «Прощальник» розповідає, як прощався зі своїми сумнівами письменник. І от він уже не сумнівається, що він письменник, нехай тепер читач сумнівається, еге ж? Не ризикну назвати цікавим і оповідання про Сковороду В. Габора «Між днем і вечором – тонкий слід». Кілька авторів (А. Пономаренко, М. Закусило, О. Жовна) пробують у своїх творах перейти до жахів: відьми, мерці, містика. Проте до повного набору їм не вистачає найголовнішого – напруженої інтриги в сюжеті, бо одна лише присутність нечистої сили цікавим оповідання не зробить.
А от справжні жахи починаються тоді, коли читач відкриває твір когось із тих хлопців, котрі думають, що пишуть у стилі постмодерну, чи там екзистенціалізму – не хочу ступати на чуже мені поле теоретичних дискусій, – одним словом, пишуть так, що чорт ногу зломить. Писання В. Ляхевича «Білобоке» являється розділом з філософського роману «Власник верблюда». Оце річ! На семи сторінках немає ні думки, ні почуття, ні дії, зате написаний весь розділ (на семи сторінках!) одним реченням. А вам слабо? Думаю тільки: навіщо ставити Пегаса гопки, чи їздити на ньому обличчям до хвоста? Це цікаво, але ж це цирк, братці мої, а не література!
З тієї ж когорти А. Щербатюк («Пси ночі»). «Але я шукаю живця серед живих!» – вигукує він. Читач думає спочатку, що автор збирається на рибалку, та раптом здогадується – це ж Ловець душ людських! Тільки негоже й Месії вдаватися до еротики, та ще й старечої, з гнилими зубами: «…жіноча розчахнутість мови похлинає сяючу цілісність Стовбура світла, що триває в називанні (читач: авжеж, бо що від старих візьмеш, крім називання), і облизує – в проломах друз зубів – отверзлі дюри».
Ще один шедевр, створений, пробачте, під хвостом у Пегаса – новелетка М. Ольковича «Акваріум для колібрі». Зрозуміти, про що там іде мова, мені, на жаль, не вдалося.
Твір Ю. Гудзя «Не-ми» називається уривком з книги видінь і щезнень. Це правдиво, тут автор не помилився. Тільки чи треба кому його видіння, тим більше, що вони тут-таки щезають? Не поступається названим авторам Іздрик («Подвійний Леон»). Трішки шизофренії, трішки зоропоезії (дві сторінки однакового тексту, тільки в першому варіанті «ми зустрілися/б/», а в другому «ми /не/ зустрілися»), а потім поширений опис вокзалу, бо піднебіння приблудного пса якраз нагадало авторові вокзальне склепіння. Нічого більше ні в голові, ні в душі уривок цей після себе не залишає.
Але всіх перевершив А. Підпалий («2+4»). О. Логвиненко в уже згадуваній статті сказала, що його твори «взагалі майже не піддаються аналізові». Я спробував. Щоб уявити мій титанічний труд, треба прочитати щось із цих, як сказав би Медвідь, що-най-понад-витворів. А оскільки всі «замальовки» Підпалого абсолютно однакові, то ось вам дві найкоротші (увага! наводжу повністю, як закінчене творіння): «прийняття сталих конвалій ультрамарину розжареної яєчні опрацювання»; або: «піп розчинив велич будівництва і раптовості». Я вертів «замальовки» і так, і сяк, подумав навіть, що це паліндроми і почав читати ззаду наперед (результат, між іншим, однаковісінький), – і накінець визнав, що ці «тексти» таки не піддаються аналізові, тільки слово «майже» Логвиненко вжила даремно. Коли Медвідь знущається над мовою, то у Підпалого мови немає взагалі, якесь маразматичне белькотіння. Закрадається думка, що «літератор» Підпалий просто посміявся над упорядниками збірки, і зараз попиває собі пивко та розказує друзям, як гарно йому вдалося «приколоть» редакцію «Кур’єру Кривбасу». Може, я помиляюся, і шановні редактори знають, про що нам каже цей «письменник»? Тоді треба було б хоч вступ дати до «2+4», де роз’яснити нерозумному читачеві, як розуміти цей сон рябої кобили.
Серед такого типу творів осібно стоїть «Розмова тіней» О. Лишеги. Зіткане з алегорій його оповідання має смисл: в ньому чуєш і яструба, як небесне в собі, і печеру, куди лізуть відчайдушні, щоб через смерть зустрітися віч-на-віч з істиною, і ще багато чого, що існує в нас, але не ловиться словом. На відміну від багатьох, Лишена прагне сказати щось читачеві, а не показати себе – красивого (божевільного, підсвідомого, надрозумного). Коли ж авторові сказати нічого, то все оте вичавлювання з себе крапель підсвідомості не варте затраченої праці.
Окремо треба сказати про уривок з роману Є. Пашковського «Осінь для ангела». В письменників нетрадиційного стилю, до яких можна віднести і цього автора, є кілька спільних рис: довжелезні речення, котрі не автор веде, а вони водять автором, як горілка п’яницею; нарочита байдужість до того, зрозуміє читач написане, чи ні; найдетальніший опис другорядного, яке від того стає раптом першорядним – і так само раптово зникає з розповіді; відсутність сюжету і героя в звичайному розумінні цих понять. Це література для білялітературних кіл, і вона мені не подобається.
Проте є дещо, що об’єктивно – подобаються його твори, чи ні, – підносить Пашковського над письменницьким загалом. Пашковський – геній деталі. Маючи незвичайну пам’ять (я спробував, читаючи його, згадати щось із свого минулого, але так, як він – в кольорі, запаху, в поруху руки – згадати не зміг), та ще маючи патологічне стремління зупинити мить (чи не це стремління і рухає його пером?), він творить не двовимірні картини з ілюзією глибини, як абсолютна більшість тих, хто малює, чи пише, він творить об’ємні голограми. Живі люди рухаються, плачуть, п’ють горілку, лаються на сторінках його роману.
Але немає в Пашковського того внутрішнього стержня, який би тримав розповідь. Коли, скажімо, в Хемінгуея навіть у його безсюжетних творах твердо присутня центральна фігура – сам автор, – яка щось робить, чимось захоплюється, від чогось одержує насолоду, то у Пашковського оповідач – справді безтілесний ангел, який, безперечно, присутній у розповіді, але якого я не бачу. Всіх бачу, а його ні. Тому й розпливаються його живі картинки, як манна каша по дну блюдця – лисиця ще полиже, а журавель уже не вклює.
Майстерно зроблено оповідання Є. Кононенко «Віра, Надія, Яна». Три різні жіночі характери, а звідси і різні долі. Мудра авторка знає, що ніде не дінешся від Богом даного характеру, а значить, і від долі своєї ніде не дінешся. Тому оповідання в неї вдалося хороше, з легким сумом і щире.
Як сказав одного разу Ошо, немає про що говорити між собою людям, котрі вже пізнали доступні людині істини. Хіба що розповісти цікаву історію, щоб скрасити час. Що і робить Б. Жолдак у своєму оповіданні «Явина». Щедро, сам сміючись, він розповідає про пригоду в поїзді. Але який це цікавий оповідач! Примітивна, і від того смішна інтрижка: як один мудрагель передбачив дату смерті Брежнєва. Тут і колоритна, на неймовірному суржику, розмова між персонажами, і вийняті прямо з натовпу хлопці, котрі ведуть цю розмову, і іронічне відношення до них автора, який лежить на верхній полиці та тихенько списує їхні одкровення, а врешті-решт і сам не витримує, коли ж настане розв’язка з тим Брежнєвим – «що я мало не закричав: ну, не муч!». Ця річ повна гумору, і сміх тут вищого ґатунку, який ґрунтується не на чарлічаплінських трюках, а йде з глибини оповіді. Після прочитання «Явини», їй-Богу, покращується настрій і хочеться з автором випити по чашечці кави.
Сюжет оповідання М. Бриниха «Голосіння з-під снігу», як і в більшості авторів, не радісний. Це розповідь наркомана, як його після кінської дози «перло день і ще два тащило», та що з того вийшло в кінці. Проте написано оповідання так ясно і сильно, що його можна віднести до найкращих у пропонованій антології. Є твори, які читаєш відсторонено. Радієш вдалому сюжетному ходу, влучному слову, цінуєш мудру думку, розмірковуєш над прихованим смислом – але ТИ і НАПИСАНЕ стикаються лише очима і розумом. А є автори, котрі пускають тебе залізти в шкіру персонажа, пожити там, подивитися на світ очима героя твору. Саме з таких оповідання Бриниха. Можна сперечатися по ідеї, приймати, чи ні створений образ, але він створений! І коли герой виходить з наркотичного сп’яніння в жорстокий реальний світ, то розумієш його стан не мозком, а мурахами поза плечима.
Але задамося питанням: який образ українця дивиться на нас із сторінок журналу? Божевільний, знудьгований, байдужий, наркоман і п’яниця. Справедливо зауважила Ліна Костенко в лекції «Гуманітарна аура нації», що ми самі спотворюємо образ свого народу. Та ж досить звернути погляд з власного «я» на світ, як стане видно, що в генах наших людей закладена ще одна риса: висока сила духу, і то не від розуму, не в показному геройстві проявлена, а природна, як дихання. Серед авторів журналу чи не єдиний В. Трубай зумів уловити її і показати в своїх оповіданнях. Його дід («Грушки»), хворий і немічний, ніколи не піде в старці, не від гонору не піде, а через оте вроджене почуття, яке не дає людині вбивати чи красти. Сліпа жінка («Робінзон Крузо») до останнього дня ЖИВЕ і не втрачає БАЖАННЯ ЖИТИ. Чи не тут криються коріння людської мужності, якою природа сповна наділила наших людей, і якої так мало в художніх персонажах нашої літератури?
Після В. Трубая, який, здається, ще не втратив віри в «суспільно-дієву значимість літератури» – чергове божевілля: М. Скаліцкі тягне читача в свою «Віртуальну рефлексію». Правда, автор скоро отямився, і десяток своїх наступних новелок уже пише по-людському. Тільки про що? Причіпкуватий співбесідник після доброї чарки намагається повідати автору історію свого життя: ти, мов, письменник, то напиши з мене роман! Проте М. Скаліцкі «так і не вдалося витягнути, що ж саме в романі його унікального, єдиного життя так вражає його самого» («Етюд»). Дійсно, трапляються в житті такі співбесідники. Нащо далеко ходити за прикладом – сам Скаліцкі в решті своїх етюдів розказує епізоди зі свого унікального життя, а я читаю і стараюся витягнути, що ж так вражає автора? І не витягую.
Безперечно хороше оповідання М. Рябчука «Yiola». Вправно написані твори Л. Демської, В Назаренка, В. Кашки, Ю. Покальчука, В. Палинського. Вони десь не зачепили мене за живе, та, як було сказано попереду, в кожного автора свій читач. Цілком можливо, що серед шанувальників їхніх творів з часом опинюся і я.
Читаючи кілометрові речення О. Забужко («Дівчатка»), іноді в кінці забуваєш про сказане на початку. Невелика біда – можна перечитати ще раз. Зате її оповідання є прикладом того, що стиль письма може бути яким завгодно, а твір вийде хорошим, якщо він не порожній всередині.
Є. Баран охарактеризував твір Забужко як такий, що «вперше в українській літературі піднімає завісу над інтимними одкровеннями жіночого сексуального досвіду (лесбійського захоплення двох школярок)». Мені ж здалося, що оповідання її трішки не про те. Єдине, що там справді оголене – це характери. Настільки живою постає в оповіданні головна героїня, що кажеш собі: я ж знаю таких жінок! Сильна, цинічна в очах інших Дарка «не може перевести на іншого цей страшної сили струмінь нічим не прикритої, голої – голіше не буває, – й безжальної, бо цілком байдужої до людини, суті життя, струмінь, що пробиває навиліт, вимиває з отроцтва, з дитинства, з усякого-будь тепла, яке спромагаємося собі на віку нагромадити, – залишаючи людину віч-на-віч із речами-як-вони-є. А не можна її там залишати». І Дарка, вимита тим струменем сама, не переводить його на іншого. Ця жінка, котра в дитинстві зрадила свою подругу, відступившись від неї в критичну мить, більше уже не зрадить. А оскільки написаному Забужко віриш, то після прочитання її твору (це зовсім не значить, що авторка ставила собі таку мету!) починаєш дивитися на людей дещо іншими очима. Ось вам і суспільно-дієва значимість, з якою так поспішно дехто прощається.
Перегорнута остання сторінка журналу. Певна річ, професійні критики краще за мене зроблять узагальнення, покажуть перспективне і відмираюче на зразках вміщених тут творів. Проте, не втримаюся, щоб і собі не сказати кілька заключних фраз.
Біда в тому, що більшість з цих творів можна читати, з будь-якої сторінки почавши, і так само будь-де закінчивши, коли зморить сон. А художній твір, особливо сьогодні, повинен бути насамперед цікавим. Все інше його величність ринок запхає до шухляд столів із ще більшою невблаганністю, ніж це робила колись компартійна цензура. Це зовсім не заклик до створення лише детективів чи «Диких Роз». Цікавим може бути і Кінг, і Чейз, і Кафка. Треба лише повернутися лицем до читача. Тобто, поміркувати: нащо читачеві ваш твір? На жаль, слідом за критиками (чи попереду них?) значна частина наших письменників відкидає цю тезу і суне, підбадьорюючи одне одного, в зворотному напрямку – в таке нутро власної підсвідомості, що годі їх звідти витягнути. До того ж, шукаючи підтекст в інструкції по ремонту автомобіля, українські письменники, на відміну від Умберто Еко, роблять це з такою тупою серйозністю, що, їй-Богу, стає соромно. Навмисне затуманений стиль письма стає самоціллю, виштовхує, як зозулине пташеня, з твору все інше – сюжет, героя, почуття. Тому здається мені, що авторам такого напрямку в українській літературі безсмертя боятися нічого.
Щодо літератури для читача з нормальною психікою, то тут треба сказати слідуюче. Навіть посередні з вміщених у журналі оповідань стоять на голову вище від плоскої новелістики сучасного Заходу. Західне оповідання – примітивна гра розуму, тоді як наше – це майже завжди порух душі. Засмучує інше – якої душі? Хемінгуей тому і великий, що в нього є Гаррі Морган, старий Сантьяго, Роберт Джордан – є герой, який живе в одному з нами житті, але відрізняється НЕЗЛАМНІСТЮ ДУХУ. Така література, незважаючи на своє месіанство, ПОТРІБНА ЛЮДИНІ, а чи є вищий критерій оцінки праці письменника? Хочеться вірити, що прийде час, коли і в нашій літературі замість шизофреника чи скиглія, зануреного у споглядання себе самого, з’явиться той, хто дасть читачеві ТОЧКУ ОПОРИ. Ото буде справді великий твір!
І на заключення зауважу, що коли після прочитання журналу навіть пересічного читача потягло на роздуми, то упорядники цього номера «Кур’єру Кривбасу» свою справу, безперечно зробили. З чим їх і вітаю.
Мина Устюк, пенсіонер.
Онацьки, червень 2000 року. ,
