Дещо не про
орнітологію.
(відгук на книгу В.
Шовкошитного «Кров ‒ свята»).
Так сталося, що дві гучні книги про визвольні змагання
українців носять назви птиць. Починалося все це з «Чорного ворона» Василя
Шкляра, а закінчилося «Білим кречетом» Володимира Шовкошитного. Обидві книги
висувалися на здобуття Шевченківської премії. З «Чорним вороном» історія
відома, а як Шевченківський комітет поступить із «Білим кречетом», покаже
найближчий час.
«Білий кречет» ‒ центральний роман обширної трилогії
«Кров ‒ свята», куди входить ще «Хресний путь» і «Боривітри». Всі три книги
зв’язані між собою персонажами, серед яких і головний герой Макар Гнатович
Мормиль. Якщо коротко, то перша книга ‒ це збірка оповідань про долі жителів
одного українського села, друга ‒ про боротьбу українців Волині проти німецьких
і російських загарбників у 1941-1945 роках, а третя являє собою суміш уривків з
життя цих же персонажів у різні часи ‒ від воєнного і післявоєнного до
сьогоднішніх днів. Сам автор досить високо оцінює значення книги «Кров ‒
свята», без зайвої скромності написавши в подяці спонсорам: «Без вашої
підтримки публікація цієї вкрай важливої для українців епопеї була б
неможливою».
Коли говорити про літературну майстерність автора, то тут
можна дискутувати. Адже, як кажуть, на колір і смак товариш не всяк. Той, хто
кохається в класичному українському письменстві минулих століть, із
задоволенням знайде розраду в такому нехитрому описі: «Донечка у них
народилася, Любою назвали, бо так вже вони кохалися, так любилися, що не
злякалася Галя людських перешіптувань ‒ кинула чоловіка свого, хоч і був він
двоюрідним небожем Федору, і пішла до коханого, в чому стояла». Прикрашає
письмо Шовкошитного і любий нашій літературі приспів-плач: «Доле-доле! Чому так
часто караєш ти часом? За що посилаєш випробування, знести які буває вище
людських сил? Навіщо розлучаєш закохані серця в такому короткому житті?!». Час
від часу цвітасті думки обсідають голови персонажів: «Так і до мене підійшла
моя осінь, ‒ думав Картеча. ‒ Відцвіла моя молодість калиновим цвітом, а плоду
не дала. Але чому ні? Дала, та гірким, як рання калина, виявився той плід».
Попри всю його нафталінову старомодність, категорично віднести таке письмо до
негативу не випадає: в українській літературі чимало прикладів прикрашання
тексту фольклором; в свій час Нечуй-Левицький навіть теоретичну базу підвів під
такий стиль, рекомендуючи його письменникам як засіб для створення
національного колориту.
Патріотично налаштованому читачу, безумовно, припаде до
смаку думка, що Ісус Христос народився в Галичині, або що Устим Кармалюк
боровся проти «російської адміністрації і дворянства». Близькими для декого
будуть і філософські погляди героя Макара: «Макар розповідав, що в розумних
книгах з бібліотеки князя Горчакова читав він, ніби живе людина сім разів,
допоки Душа її не пройде вишколу, допоки не очиститься від скверни світу й не
досягне такого просвітлення, що робить її здатною допомагати Творцеві керувати
цілим Всесвітом!».
В той же час стиль письменника не такий однобокий, як може
здатися з попередніх цитат. Насправді в трилогії переплітаються реалізм,
романтизм, сентименталізм; то раптом автор переходить на патетику, або,
навпаки, на сарказм; а то поринає в містику чи в філософські відступи. Щоправда,
в цьому перелікові дещо зайвими здаються десятки сторінок академічної історії
та теології; також не зовсім зрозуміло, навіщо в роман вставлено трактат про
методи індукції і дедукції ‒ від цього київський гебіст не став Шерлоком Холмсом,
лише загальмувалася розповідь. Вершиною цієї еклектики є модерний, без розділових
знаків віршований текст, написаний прозою. Займає він окремий розділ і, певно,
має слугувати як перехід від минулих часів до днів сучасних.
Не виключено, що поціновувач сучасної літератури матиме
претензії до мови і думок персонажів. Ось лист до одного з героїв трилогії,
Франца Яновича, від його брата з Волині: «Проводячи аграрну реформу в 1920-х
роках, польський уряд здійснював серйозну колонізаторську політику, насаджуючи
на українських землях польських колоністів-осадників, переважно колишніх
офіцерів і солдатів польської армії. Ти ж розумієш, Франце, що землі для них
відбиралися виключно в українських селян. Прагнучи створити на
західноукраїнських землях міцну опору для польського панування, лише з 1919 по
1929 рік польський уряд наділив землею і поселив на українських землях 200
тисяч осадників …». Сумнівно, щоб брати переписувалися між собою стилем
газетних публікацій.
Те ж стосується прямої мови персонажів: «‒ Тут палка на
два кінці, ‒ зауважив «Кречет», ‒ з одного боку, гуртом і батька легше бити, та
з іншого боку ‒ невідворотно виникає різночитання кінцевих результатів
боротьби, а отже ‒ неминуча тимчасовість такого союзу, що, за наявності
озброєних національних формувань, мусово закінчується міжнаціональним збройним
конфліктом». Залишається надіятися, що співрозмовник таки зрозумів Кречета.
Дуже цікавими здаються роздуми рейхскомісара України
фашиста Еріка Коха в інтерпретації В. Шовкошитного. Розлючений невдачами в
боротьбі з УПА, рейхскомісар думає: « «Україна, ‒ це тобі не Росія! Для
українців не існує світу поза Україною! Їм плювати на завоювання чужого ‒ для
них і свого вдосталь, але за своє вони стоять насмерть, хоч і проти всього
світу. Росіяни ‒ інша справа. З росіянами нас роз’єднує значно менше, аніж
об’єднує. І Рейх, і Росія ‒ імперії!».
І все ж, попри двозначність в оцінці художньої якості
тексту, твір Шовкошитного має одну глобальну перевагу, яка дає автору
можливість виставлятися в кандидати на Шевченківську премію. Це
ідейно-інформаційна складова твору. Правильно відмітив у передньому слові до
роману Костянтин Родик, що «Кров ‒ свята» ‒ це «твір, котрий замикає увесь ланцюг
поодиноких фактів у структуру цілого феномену». Говорячи простішою мовою, В.
Шовкошитний висвітлив не окремі епізоди визвольних змагань, як робили
письменники до нього, а створив глибоку і об’ємну панораму боротьби українців
за свою державу.
Як ніхто інший, часом жертвуючи художністю, автор показує
масштаб визвольної боротьби. З роману можна детально дізнатися про визвольний
рух ‒ від стратегії і поділу України на визвольні округи, до тактики дій та
структури УПА і партизанських військових
угрупувань. Маємо також правильну ідеологічну установку автора, на якій
базується розповідь: вороги всі, і німці, і росіяни, і поляки ‒ українцям слід
розраховувати самим на себе.
Акцентуючи увагу на боротьбі УПА з німецькими
загарбниками, підкріплюючи художні сцени архівними документами, В. Шовкошитний
виправляє перекіс у свідомості пересічного українця, якому довгі роки
втовкмачували в голову, що УПА і Бандера були лише посіпаками Гітлера.
У творі глибоко відтворено внутрішній
світ визвольного руху. Тому ми бачимо його не монолітним, як це здається при
погляді здалеку, а поділеним на течії, бачимо боротьбу між бандерівцями і
Боровцем, позицію мельниківців, уряду УНР в екзилі. Чи не найцікавішою й
інтригуючою в «Білому кречеті» є філософська проблема протистояння демократії і
авторитарної влади. В роки визвольної боротьбі це питання зіштовхнуло між собою
рух Бандери, котрий виступав за сувору дисципліну і боротьбу з отаманщиною, і
Тарасом Бульбою-Боровцем, котрий не хотів підкоритися керівникам бандерівської
течії, вважаючи їх розкольниками. Не даючи однозначної відповіді, герой
Шовкошитного душею підтримує Боровця, а розумом визнає жорстокі методи
бандерівців правильними в часи війни.
В протистоянні Бандери і Бульби кожен має свою правду, це
змушує думати читача. Характерно, що тут автору роману вдалося між строчок
перегукнутися із сучасністю. Адже на означеній проблемі хитається то в один, то
в інший бік вся історія незалежної України, і до сьогодні шукаючи відповіді на
питання: демократія чи тверда влада є благо для України?
В «Боривітрах» В. Шовкошитний торкається ще одної болючої
теми воєнних років ‒ україно-польського протистояння. Здавалося б, це буде
пружиною «Боривітрів». Але, чи то з політичних, чи ще з яких міркувань, автор
практично обійшов це питання.
Емоції автора, його ненависть до ворогів України, то там,
то інде прориваються сарказмом на зразок «чухоні білобрисої», проте вони не
становлять суцільного потоку, який густо покриває сторінки того ж «Чорного
ворона» В. Шкляра. В. Шовкошитний розуміє, що ненависть до окупанта викликають
насамперед факти, а не авторська лайка. Об’єктивність твору при чіткій
авторській позиції викликає довіру до розповіді. Це вже не дитяче розмахування
шаблею, а вагомий пізнавальний твір. На
мою думку, роман «Кров ‒ свята» Володимира Шовкошитного саме й слід розглядати,
як джерело інформації, упаковане в мистецьку обгортку. Тільки в такому разі
його значення в українському літературному процесі можна об’єктивно і по
справедливості оцінити, згоджуючись з тим, що це дійсно «вкрай важлива для українців епопея».
* * *
………………………….
