ЗАПИТАННЯ ПЕТРА СОРОКИ 

ДО МИХАЙЛА КАРАСЬОВА

–Пересічні й одверто слабкі книжки у наш час збирають набагато більше відгуків та рецензій, ніж талановиті. Як можна, на Вашу думку, протистояти цьому?

          Посередні автори зазвичай мають незбориму пробивну силу, це правда. Але питання тут, здається мені, ширше. Справа в тому, що переважання рецензій на слабкі книжки ‒ це лише показник того, що культура наша, зокрема, література, не зовсім здорова. Протидіяти цьому треба широким фронтом, де кожен займе свою ділянку: вчитель підвищуватиме розумовий розвиток прийдешніх поколінь, критик виховуватиме смаки народу, а письменник писатиме сильні, непересічні книги. Залишаються, правда, гени, але то вже сфера діяльності Бога.

– Здавалося б, ігнорування державою культури – річ безневинна. Ринкова економіка диктує свої умови. Мистецтво спроможне вижити і окупити себе. Але насправді це не так, бо там, де культура не може опертися на підтримку держави, вона занепадає або набирає абераційних форм. А яка Ваша думка з цього приводу?

          На жаль, культурні уподобання натовпу доволі примітивні, хай пробачить мені український народ. Користуючись цим, діячі від культури ( в тому числі і більшість видавництв) продукують попсу. А головна ознака попси – аби добре продавалося. Ігнорування художньої складової   через  ненаситне прагнення заробити побільше грошей, ясна річ, приводить до зниження якості культури аж до, як Ви сказали, абераційних форм. З іншого боку, державна підтримка тієї ж літератури зовсім не гарантує їй розвиток і процвітання. Ми ж бо не вчорашні і можемо напевне здогадатися, хто і за якими критеріями буде визначати якісні твори, якщо на них раптом виділятимуться гроші з казни. Отож, залишається сподіватися лише на талант наших митців. Адже, як свідчить історія, культура відроджується і занепадає часто всупереч соціальним і політичним передумовам. 

  –Як Ви оцінюєте стан сучасної української літератури? В чому її «плюси» і «мінуси» в порівнянні зі світовою?

          На моє глибоке переконання, художня література – це, насамперед, образ героя. Від самого початку література була такою. «Повість про Гільгамеша», «Рамаяна», скандинавські саги, «Пісня про Нібелунгів», «Одісея» та «Ілліада», «Слово о полку Ігоревім», «Пісня про Роланда» – суть кожного з цих шедеврів не в змалюванні мандрів чи битв, не в історії роду чи народу, не в родословній богів – хоча те чи інше присутнє в них. Суть в харизмі героя. Якщо ж історична чи соціальна складова, пізнавальний бік твору, чи навіть сюжет заступають собою характер персонажа, тоді художній твір перетворюється в кращому разі в щось жанрово інше, а в гіршому взагалі втрачає художність. Цьому прикладів чимало. Видатні романи Євгена Пашковського являють собою не що інше, як публіцистичні есеї. Науково-популярним боком обертаються до нас твори Макса Кідрука. Важка і нецікава книга «Музей покинутих секретів», бо через хаос сюжетних ліній та авторське багатослів’я Оксана Забужко затьмарила характери персонажів. В талановито написаній «Таємниці» Ю. Андруховича над образом героя тяжіє непереборне бажання автора поділитися власними емоціями, тому й вийшов з неї гібрид біографії і художнього тексту. У «Сталінці» О. Ульяненка (і менш талановитому «Ворошиловграді» С. Жадана) майстерно створений герой є, насамперед, засобом викриття соціальних пороків та виразок. Дивно, чому ніхто не помічає, що деякі популярні автори героя створити елементарно не вміють. У «Танго смерті» Ю. Винничука, чи в «БотакЕ» Т. Прохаська автори водять персонажа від ситуації до ситуації, а живим і повнокровним від того він не стає. Або ще гірше у «Чорному вороні» В. Шкляра ‒ там до чисто професійних прорахунків автора долучилося ще й запаморочення від патріотизму, яке зробило з роману, де герой мав би стати українським Оводом, таку собі дешеву революційну прокламацію. 

          Тепер подивимося на вершинні зразки світової літератури. Що ж ми там бачимо? А бачимо ми великого в своїй трагічності дервіша Ахмеда Нуруддина Меші Селімовича. Непереможного навіть в поразці старого Сантьяго Хемінгуея. Могутнього, як сама земля, Ісаака Кнута Гамсуна. Складного в спілкуванні, але магнетично привабливого магістра гри в бісер Йозефа Кнехта Германа Гессе. Стоїчного Сінго Ясунарі Кавабати. Жодного з подібних характерів я не можу назвати в українській літературі.

          Сказане мною менше відноситься до малої прози. В новелі чи оповіданні характерний герой не відіграє такої вирішальної ролі, як у романі. Оповідання може бути славним і майстерністю стилю, і підтекстом, і соціальними темами. В цьому жанрі маємо чудових майстрів Василя Портяка, Богдана Жолдака, Любов Пономаренко, Василя Трубая, Галину Пагутяк. З молодших добре пишуть оповідання Таня Малярчук і Марина Єщенко. Я не такий уже знавець малої прози зарубіжжя, щоб робити глобальні порівняння, але здається мені, що тут українські письменники стоять на рівні світових вершин. Зайняти достойне місце в світовій літературі їм заважає лише те, що інформаційна політика наша перебуває в замороженому зародковому стані – як в середині країни, так і на європейській арені. От створювати міністерства і комітети з цього приводу ми вміємо, це точно. Кажуть, в Україні є навіть Інститут з проблем сучасного мистецтва. Цікаво, що він досліджує?

          І ще один бич Божий української літератури ‒ мова. Боячись звинувачень у русизмах і використанні суржику, наші літератори зі студентської лави звіряють свої твори не з розмовою вулиці, а з академічними словниками. Мова ж словників (про що писав у своїй статті «Унадився журавель» Василь Трубай) настільки далека від живої розмовної, що її можна назвати мертвою латиною. Такою мовою не можна створити ні правдивого фільму, ні правдивої літератури. Фальш у мові робить твори багатьох українців схожими на комп’ютерний переклад з іноземної, без національного аромату і колориту. Прикро те, що маємо ж у кого вчитися. Я вже не кажу про Шевченка, але давай почитаємо Євгена Пашковського. На сторінках його творів починаєш по справжньому розуміти, що жива українська мова є, і що це велика мова.

– Озираючись на пройдений шлях, чи задоволені Ви резонансом своєї творчої роботи? Чи досягли того, про що мріяли?

          З дитинства я найбільше любив (за винятком, звичайно, дівчат!) читати книги. Мріяв стати письменником, що й сталося. І от цікава річ. На початку творчого шляху я не відмовився від сім’ї, служби, друзів ради того, щоб віддатися письменництву. А без такої жертви великим не станеш. Але от приходить час, і ти починаєш розуміти, що все те письмо ‒ не що інше, як суєта суєт, що проти вічності воно не варте виїденого яйця. В такі моменти навіть великі письменники, котрі ради високої мети поставили на кін своє життя, стріляються. Мене, слава Богу, чаша сія обминула.

          Щодо резонансу. Гучної слави поки що не спостерігається, але деякі здобутки на поприщі критики є. За збірку критичних статей «В пошуках українського героя» в 2014 році я став лауреатом Київської обласної літературної премії імені Г. Косинки, а в 2016 році за цикл статей був удостоєний премії НСПУ ім. О. Білецького.

          Це коли про особисте. Набагато гірше бачити, що критика взагалі мало впливає на літературний процес. Як то кажуть, критик пише, а караван іде.

– На Вашу думку, на якому етапі зараз перебуває вітчизняна літературна критика? 

          В хорошій сучасній прозі домінує підтекст. Це може бути не тільки  алегорія, але й характер персонажа, який струменить крізь строчки діалогу, і тонкі недомовлені грані відносин, і почуття ‒ все те, що виникає в голові читача від тексту, а не прямо прописано автором. Такі твори вимагають  аналізу. А в нас жива реакція на книгу зводиться переважно до переказу її змісту. Або до такої псевдонаукової словесної еквілібристики, якої без словника і не втнеш.   

          Однак, біда критики ще й не в цьому. Насправді, розумні рецензенти в нас є. Немає об’єктивних оцінок. Причина банальна. Щоб жити за рахунок своєї праці, критик мусить або офіційно працювати при видавництві, або писати статті на замовлення. В обох випадках за матеріальне благополуччя доводиться розплачуватися незалежністю в судженнях. А вплинути на хід літературного процесу може тільки об’єктивна критика, це очевидно. В теорії існує третій шлях – це коли редактори платили б гонорари не лише своїм штатним співробітникам, а й, так би мовити, вільним митцям. Однак, тут уже починають діяти закони ринкової економіки.

– Коли Ви почали серйозно займатися критикою?

          Серйозно – в 60 років. До того ж, я за освітою не філолог, а історик. Так що приходиться надолужувати талантом (посміхається).

–Чи не здається Вам, що іноді переоцінюєте творчість того чи іншого письменника, зокрема місцевих літераторів?

          У Фейсбуці на моїй сторінці є стаття під назвою «Жарти критика». Там на один і той самий художній текст я написав дві діаметрально протилежні рецензії ‒ одну схвальну, а другу розгромно-критичну. Для приколу. Отож, таке робити ми вміємо. Але коли йдеться про серйозні речі, то за гроші чи ради кумівства я не візьмуся вихваляти явно провальний твір. Ім’я дорожче. А от пом’якшувати критику і перебільшувати достоїнства твору часом  приходилося. Аби при цьому не дурити читача, використовую такий собі прийом: поруч зі своїми словами ставлю характерні цитати з твору, таємно сподіваючись, що розумний читач вловить іронію. Щоправда, тут потрібно тонко підібрати цитати, які сказали б про твір більше, ніж слова рецензента. Іноді виходить доволі цікаво.

  –Ви чудовий прозаїк, що знову засвідчило винятково цікаве і майстерно написане оповідання «Точка сходження», надруковане у ж-л «Київ» (№9-10, ц.р.). Як Вам вдається поєднувати рухому естетику і художню творчість? Чи не заважають вони одне одному?

          Письменник я не дуже відомий, але скажу без зайвої скромності, що в мене є кілька пристойних творів. Один з них – згадане вами оповідання. «Важко собі уявити,— писав якось П. Загребельний,— що вмілого слюсаря, досвідченого хірурга, знаючого годинникаря або просто шевця вчила б людина, яка сама нічого цього не вміє робити. Чому ж це можливо в літературі?». То ж я, щоб спростувати думку класика про критиків, які учать інших, бо не вміють робити самі, і творю час від часу художні речі. 

          Критика і художня творчість для мене ніколи не заважали одне одному, бо вони розведені в часі. Був період, коли я писав віршовані казки. Вичерпалося. Тоді прийшов час історичних розвідок. Минуло й це. Трохи писав художню прозу. Тепер ось критика. Така розпорошеність до добра не веде, знаю. Але така вже моя карма. До речі, мої твори ‒ і художні, і критичні, ‒ можна почитати в Інтернеті на тому ж Фейсбуці. Або в моєму блозі «Михайло Карасьов. Палітра».

–Чи важливо для Вас мати свого читача? І який він – Ваш читач?

          Якось про конкретний тип читача ніколи не задумувався. Важливо для мене, щоб мій читач відчував гумор, був розумним і трохи циніком. Тоді це мій друг.

– Вам за 60. Чим добрий цей вік? Чи можна красиво входити у літні літа?

          Як говорив мудрець, всі ми в душі двадцятип’ятилітні. До того ж, з віком зменшується кількість бажань. А це, як відомо ще з часів Сковороди, прямий шлях до щастя. Так що щасливе життя в 60 якраз і починається.

  –Хто Ваші друзі у житті й літературі. Назвіть тих, кого любите і читаєте?

          Найперші друзі мої – це моя сім’я, а також брат і сестра. Є кілька рідних для мене душ із студентських років. Живуть вони далеченько, але ми часто розмовляємо по телефону і хоч раз на рік зустрічаємося. Хто не балувався в студентські роки? Був і в нас кабінет міністрів. До цих пір ми зберігаємо свої посади, часом видаємо укази і нагороджуємося за видатні діла. Друзі мої теж творять. Валерій Голуб пише художні речі, Віталій Григор’єв і Жора Лашкул цікаві краєзнавці.

          В літературі є для мене великі письменники, але фанатом у мої роки вже не стають. В юності так, це був Володимир Висоцький, Ернест Хемінгуей, Толкіен. Рабле люблю. Іноді їх перечитую.

– Ваш рідний брат Василь Трубай – один з найцікавіших сучасних українських прозаїків. Як у Вас складаються творчі стосунки, хто на кого більше впливає?

          Я Василеві не просто брат, а старший брат. Тому питання хто на кого більше впливає знімається як некоректне (посміхається). Насправді, мені дуже поталанило з братом. Духовне життя потребує спілкування, і він мені це спілкування дає. Щодо творчості, то написати щось разом ми навіть не пробували. Ми з ним занадто різні для цього. І по темпераменту, і по манері письма. Навіть у деяких поглядах. Але при цьому все, що я творю, спершу читає він. Він і моя дружина. Це вберігає від друкування недопрацьованих текстів. Такий процес творчості в нас із братом давній і взаємний. Я теж намагаюся в силу свого розуміння давати поради до його писань.

          Те, що Василь Трубай мій брат, має і негативний бік. Він дуже сильний новеліст. Коли підтекст «Перевтілення» Кафки зробив із самого Кафки легенду і генія, то в творах Трубая, смію вас завірити, не менш сильні алегорії – візьміть хоча б його повість «Заручники». Але народився він не в Австрії і не в Парижі, а в Україні і з цим нічого не поробиш. Я, як критик, зміг би, напевне, докласти зусиль, щоб додати йому популярності. Але через родинні стосунки всяка похвала з моїх вуст матиме нездоровий присмак. Тому маємо те, що маємо.

– А яка лектура у Вас викликає стале несприйняття? Чи можете назвати імена тих письменників, твори яких у Вас, грубо кажучи, дратують?

          В мене є стаття під назвою: «В нещастя нашого два рівних є крила ‒ Дашвар та Іздрик». Не люблю примітивної попси, так само не люблю, коли ум письменника заходить за розум, і ти не в силі зрозуміти, навіщо він оце все пише. Але щоб якісь там письменники мене дратували, то ні. Якщо вони знаходять свого читача, значить, це комусь треба.

–Яку роль у Вашому житті відіграє віра?

          Я далекий від релігійного фанатизму, сяк-так дотримуюся обрядів ‒ свячу Паску, поминаю покійних. Але щомиті знаю, що є Бог. Щодо віри у розумінні релігії, то я консерватор і притримуюся віри моїх батьків, себто, православного християнства. Розуміючи при цьому, що це лише придумана людьми форма віри. Тому абсолютно толерантно відношуся до інших релігій, а релігійну нетерпимість і війни за те, чий Бог старший, вважаю найбільшим людським безглуздям.

– Як Ви уявляєте собі потойбічне життя? Чи виробили собі якусь філософію? Чи відкрилося щось після пережитого?

          Як і всяка мисляча істота, я теж мучуся над цими вічними питаннями. Шукав відповіді в мудреців – від Спінози і Шопенгауера до Ошо. Шукав у Біблії і в сучасного генія фізики Стівена Гокінга. Шукаю у власних відчуттях. На сьогодні я твердо переконаний в кількох речах і маю одне нерозв’язане питання.

          Переконаний у тому, що людині не дано пізнати до кінця світобудову, її закони, її замисел. Людина перед світобудовою ще мізерніша, аніж мураха перед людським мегаполісом. Друге. Переконаний, що вища сила існує. Хтось же (чи щось) дає серцю зародка перший поштовх! Чи це Бог, чи космічна енергія, чи Логос, чи розумна ця сила, чи ні, чи є в усьому цьому якась мета – для віри не так важливо. Далі. Ця сила вічна і безмежна, вона існує скрізь і в кожному, в тому числі і в кожному з нас. Це настільки очевидно, що не потребує доказів. Варто спробувати зупинити роботу свого шлунку, щоб усі сумніви зникли. А от як співвідноситься моє «я» і Бог? «Я» існує окремо від Бога, чи є частиною Бога? Чи саме є Богом? Якщо так, то як можна молитися самому собі, або просити в самого себе про щось?

          Звідси і роздуми про потойбічне життя. Якщо моє «Я» окремішнє від Бога, тоді воно смертне і зникоме. Якщо ж моє «Я» єсть проявом Бога, коли через мою свідомість Бог усвідомлює сам себе – тоді смерті для мене не існує, є лише зміна обставин. Життєвий досвід наш вказує, що смерть є кінцем існування. Однак, цілком можливо, що де-інде діють закони, котрі незрозумілі і далекі для нашого тутешнього досвіду. Боюся, що відповіді на це питання для людини не буде ніколи.

          Тим не менше, з цим якось треба жити. Років 20 тому в своїй книзі «Зібране» я писав: «Пройде час і тебе зрадить все: удача, тіло, зрештою і дух теж. Але дух останнім. Бо він ‒ єдине, на що хоч якось здатне впливати наше «Я». Тому не проси в Бога нічого. Проси тільки: Господи, укріпи дух мій!». Така моя філософія. В справедливості цих слів переконаний і тепер.

  –Чи змінили б Ви щось у своєму   минулому, якби це було можливо?

          Щоб стати великим і застрелитися в кінці? Ні, я умиротворений, спокійний і вільний.

– Що з прочитаного Вами останнім часом найбільше запам’яталося?

          Останнім часом я читаю, щоб бути в темі літературного процесу. Радію, коли трапляється хороший твір, але це буває не часто. Між іншим, така ж рідкість і хороший сучасний зарубіжний роман, адже перекладачі, як видно з їх перекладів, теж орієнтуються на масового читача. Взяти, до прикладу, широко розрекламовану книгу «Голодні ігри» Сюзанни Колінз, яка насправді є блідим переспівом славетного Стівена Кінга. І справа не в схожості сюжету, ідея «Людини, що біжить» теж не Кінгова. Справа в якості письма.   

          Читаю Набокова. В тому числі його «Лекції по російській літературі». Глибокі думки і прекрасна стилістика, а підхід до аналізу творів взагалі можна брати за взірець.

 –Хто в Україні є для Вас моральним авторитетом?

          Вячеслав Чорновіл у політиці. В мистецтві Святослав Вакарчук і Ліна Костенко.

 –Чи важко Вам «посадити» себе за письмовий стіл? 

          Абсолютно ні. Просто я ніколи не сідаю за письмовий стіл, коли мені не хочеться. 

 – Чи ведете записники і щоденники? Яке Ваше ставлення до них?

          Записники під час роботи над твором чи статею, звичайно, веду. А щодо особистого щоденника, тут справа інша. Я людина доволі замкнута. Є такі закутки душі, куди не проникає ніхто. Щоденник передбачає відвертість, бо навіщо він тоді взагалі? До речі, така от замкнутість привела мене від художньої літератури до критики. Письменник повинен бути відвертим до непристойності. Я так не можу. Тому ставлення до щоденників у мене хороше, якщо це щоденник іншої людини. Сам же я щоденників не веду.

Записано в грудні 2016 року.

Михайло Карасьов

*   *   *
Вже діти надівають окуляри,
Вже внуки поглядають на дівчат.
Жіночі вже не божеволять чари,
І музи десь поділися, мовчать.

Приходить найблаженніша пора:
З самим собою стрітися пора.

Михайло Карасьов. Рецензія на роман Вінграновського «Северин Наливайко».

Безперечно, Вінграновський ‒ велика постать в українській культурі. Але його роман «Наливайко» важко оцінити однозначно. На перший погляд це далеко не історичний роман в класичному розумінні цього слова. Освічений читач, який захотів би дізнатися тут щось нове чи цікаве про історичну епоху 17 століття, або про історичні персонажі цього часу, відкладе читання твору на двадцятій сторінці, бо нічого з переліченого у «Наливайкові» він не знайде. Романтичний стиль, перемішаний з гумором, ще б не став на заваді читанню, але сама суть того, про що пише Вінграновський, зводиться до авторських фантазій про переживання коника-цвіркунця, який випадково опинився на козакові в той момент, коли козак мчить у бій на ворога. Текст насичений психологічно невмотивованими екскурсами в історію Запоріжжя, Київської Русі, Данила Галицького і монголів. Подаються вони у вигляді розповіді знаючого козака своїм невігласам-товаришам, яка дуже нагадує параграф підручника з історії для 7 класу. Відомі історичні факти просто переказуються читачеві.

Але високочолого читача, який шукає в літературі не інформацію, а естетичну насолоду, твір Вінграновського може зацікавити своєю небуденністю. Емоційний світ письменника нуртує в романі. Його письмо дуже схоже на поетичне кіно Довженка (учнем якого, до речі, якийсь час був Вінграновський), і Параджанова. Кінознавець Лариса Брюховецька про таке кіно писала: ««Українське поетичне кіно як явище мистецьке – це вияв чітко визначеного світогляду, що випливає з укоріненості в рідну землю, яка годує людину. Тому це кіно означає спротив асиміляції (у випадку України – русифікації) та іншим нівеляційним процесам».

Вінграновський, використовуючи таке «укорінення», народжує своєрідний світ. Метелики, коники і коні, горобці і мухи, трава і сам Степ ‒ все те є персонажами роману поряд з козаками Наливайка. Це створює такий собі язичницький колорит, де людина лише частинка природи. З тої частинки час від часу вистрелюють історичні факти і нюанси історичних подій, смачно заправлені специфічним авторським баченням. В цьому проблема «Наливайка», але в цьому і його неповторність.

Михайло Карасьов

Репліка про щоденниковий нарис «Шлях розвідника»

          Вразив опублікований в «Літературній Україні» за 4 серпня 2016 року нарис «Шлях розвідника». В короткій передмові до нього Богдан Жолдак дає нам псевдонім автора ‒ Позивний Міна. Вразив тим, як блискуче автор створив образ героя. Причому, такого героя, якого давно чекає українська література.

          Позивний його ‒ Міна, себто, автор пише щоденник від першої особи. Він учасник подій на Майдані, а потім боєць на фронті Донбасу. Образ далекий від ідеалу і часом шокує свідомість рядового обивателя («Денег нет, идей тоже. Украсть категорически нечего. Обкурился со Стасом, идей не прибавилось»). Він цинічний. Разом з тим, вільний від догм і щирий перед собою. Його патріотизм ні разу не проривається ура-лозунгами, але біль за Україну розкидана сполохами чи не в кожному запису. Врешті, це людина, яка любить екстрим і «не може без війни». Суть же образу полягає в тому, що саме такі люди стають героями на крутих зламах історії, бо саме вони, а не придумані рафіновані персонажі,  здатні на вчинок в реальному житті.

          Відповідна і мова щоденника. Грубуваті фрази, де цілком природньо виглядає матірне слово, фіксують конкретну мить. З щоденника бачиш, що війна ‒ не лише бої і обстріли, але й довгі, затяжні будні, передислокації, непросте спілкування між бійцями і командирами. І лише в згадках та скупих роздумах відчувається масштаб подій.

          Одним словом, створений образ бійця АТО не лише вигідно відрізняється від більшості картонних персонажів з цієї теми, але по своїй правдивості цілком спроможний стати в ряд із героями Ремарка чи Хемінгуея. Нам залишається чекати від автора повноцінного роману, який сочитиметься живою кров’ю, який передасть справжнє горе війни і справжню велич людського духу. А герой, якому віриш, уже живе на сторінках його щоденникових записів.      

Жарти критика.

Оголошення на сайті «Гоголівська Академія» (ГАК) 19.05.2013 року:

Фірма "Ре-ЦА-ЦА" приймає замовлення на рецензії. Перші 100 штук безкоштовно!
Замовлення розміщувати тут. Слід вказати:
1. Ім’я автора, під яким він відомий на ГАКу.
2. Назву твору.
3. Бажану рецензію: позитивну чи негативну.
Рецензіями типу «об’єктивна», «толерантна», «щира» і т. д. фірма не займається.
Забороняється замовляти рецензії на твори інших авторів.
Фірма гарантує якість і своєчасність послуги.

Директор фірми Михайло Карасьов.

ГАК. Ніка Новікова ‒ Михайлові Карасьову:

хочу ре-цу-цу за акційною ціною!

*вкрай несерйозне ставлення до творчості додається*

1. Ніка Колонюк.
2. "Нічне сповідання".
3. бажаю одну позитивну, одну негативну. дуже цікаво як можна і так і так однією людиною про один твір!

строки довільні, безмежна радість замовника додається!

Ніка Новікова (Колонюк), 05-05-2013

«Нічне сповідання»

Він – вир, що народжує рибу і повінь,
дороги і спогади, вітер і вірші.
До литок старі підступають любові –
як черви до ще не-заквітчаних вишень.

Цю книжку у нього на ґанку лишила
і жінка, і пам'ять, і – хто з них сильніший?
Бо спогади – вирок, бо дівчина – вирій,
що десь між лопатками верби колише.

Він пахне деревами густо і гостро –
і слова не знає, бо що йому слово?
Він – поле осоту, він – піст і апостроф.
А жінка вертається знову і знову,

а книжка ще тепла, і кроки ще чутно.
І вечір не гоїть скривавлений обрій.
І хто ти? – питає. А ким йому бути?
Він злий, бо прозорий. Він сильний, бо добрий.

І річка нуртує, хитається кладка.
Цей вечір – заклання, цей спогад – обжинки.
І гірко вустам від раптової згадки.
Бо – гаряче в литки,
бо – книжка,
бо – жінка.

михайло карасьов, 24-05-2013

Рецензія ПОЗИТИВНА.

Вірш «Нічне сповідання» – один з кращих творів талановитої поетеси Ніки Колонюк. Можна говорити про те, як авторка засобами підтексту, напівтонів та алегорій викликає в читача ті почуття, котрі важко, чи навіть неможливо передати словами. Варто було б зупинитися на вмінні ущільнити текст, коли він набуває ваги зорі-карлика, з тяжіння якої вирватися неможливо. Розміри рецензії не дають нам можливості детальніше, з прикладами розглянути дані думки, але це легко зробить читач, поглянувши на будь-яку фразу вірша. Ми ж затримаємося на тому, що є найголовнішим у будь якому художньому творінні. Спробуємо на прикладі «Нічного сповідання» поглянути, як майстри пера різблять характерних героїв.

Героями вірша є Чоловік і Жінка. Хоч на перший погляд здається, що твір написаний від імені Чоловіка, насправді ж це Жінка народжує в своїй уяві образ коханого. Потужним засобом для розкриття їх внутрішнього світу є конфлікт між ними. Авторка обирає для цього не побутову сварку з биттям посуду. Вона показує нам ситуацію, коли дві людини не можуть бути разом – і, водночас, не можуть жити один без одного. Ситуація, до речі, не рідкісна, однак мало хто усвідомлює причини трагедії, і лише одиниці здатні піднести її до рівня поезії.

Суть конфлікту, котра закладена ще на початку вірша, розкривається перед нами у третій строфі. Дозволю процитувати її повністю: «Він пахне деревами густо і гостро – і слова не знає, бо що йому слово? Він – поле осоту, він – піст і апостроф. А жінка вертається знову і знову». Не так важливо, чи Чоловікові в думку вертається Жінка, чи сама вона повертається до Чоловіка. В обох випадках літера «А» на початку останнього рядка показує, що вертається вона всупереч здоровому глузду. А всупереч через те, що Чоловік і Жінка абсолютно різні по рівню свого розвитку. Вона натура тонка, духовно багата, із загостреним, поетичним сприйняттям світу; розумна і ерудована, нарешті. Такий характер створюється одним мазком пензля – Жінка з початку вірша йде поруч із книжкою. І зовсім іншим постає у вірші Чоловік. Він далекий від високого духовного світу, він як природа, він сам втілення природи. Він і пахне деревами, і слів не знає, і в поезії повний «апостроф» (до речі, дуже вдалий неологізм; думаю, він скоро вкорениться у нашу мову як означення чоловіка обмеженого, недалекого чи, принаймні, некомпетентного). Але, разом з тим, такого типу чоловіки часто мають вроджений, природній магнетизм, який притягує тонко організовану жіночу душу. Ось ця любов може звести з розуму, бо вона не підвладна людській волі, вона змушує Жінку вертатися до Чоловіка знову і знову, хоче вона цього, чи ні.

Наступні рядки доповнюють і далі розкривають його демонічний образ: «І хто ти? –питає. А ким йому бути? Він злий, бо прозорий. Він сильний, бо добрий». Прозорість його, під якою слід розуміти безпосередність, щирість і незахищеність, додає Чоловікові притягальної сили. Разом з тим Жінка теж дорога йому, вона для нього немов з якогось іншого, казкового світу. Тому він не може втратити її назавжди: «а книжка ще тепла, і кроки ще чутно. І вечір не гоїть скривавлений обрій».

І, нарешті, фінал трагедії в останніх акордах вірша: "річка нуртує, хитається кладка. Цей вечір – заклання, цей спогад – обжинки. І гірко вустам від раптової згадки. Бо – гаряче в литки, бо – книжка, бо – жінка". Першим рядком цієї строфи авторка зупиняє час. Настає мить істини, мить, коли має бути прийняте рішення. Чоловік весь в болючих сумнівах. Він підсвідомо відчуває прірву, яка закладена природою між його духовним рівнем та цією Жінкою. Він не певен, що вартий її, вона завжди стоятиме вище нього. Вона – це вирій, куди цьому Чоловікові летіти – не долетіти. Не будемо домислювати, чим закінчаться Чоловікові терзання. Напевно можна лише сказати, що Жінка вертатиметься знову і знов, яке б рішення він не прийняв. Трагедія боротьби і єдності протилежностей не має кінця, вона вічна, як світ.

А тепер зауважимо, що все сказане попереду домислене виключно з нуртуючих потоків підтексту, закладеного між рядками «Нічного сповідання». Щоб створити такий підтекст, треба мати неабиякий хист. Ніка Колонюк, безперечно, помічена іскрою Божою. Тож сподіваємося на її нові твори, котрі принесуть радість читачам ГАКу та його околиць.

михайло карасьов, 24-05-2013

Рецензія НЕГАТИВНА.

Вірш «Нічне сповідання» не належить до кращих творів доволі талановитої поетеси Ніки Колонюк. Більше того, ряд недоліків, на які буде вказано нижче, роблять цей твір взагалі неконкурентоспроможним навіть на бідненькому ринку української літератури.

Насамперед, це стосується техніки віршування. Рими, які пропонує нам авторка, не витримують ніякої критики. Візьмемо першу строфу: «Він – вир, що народжує рибу і повінь, дороги і спогади, вітер і вірші. До литок старі підступають любові – як черви до ще не-заквітчаних вишень. У словах «повінь» і «любові» хоч три літери однакові, а рима «вірші» і «вишень» крім здивування нічого не викликає. Найприкріше те, що все це видно неозброєним оком і легко виправляється. Чом би не подати останній рядок процитованої строфи у такій редакції: «як черви все більші, і більші, і більші»? Не думаю, що авторка робить такі прорахунки через брак здібностей до римування. Скоріше всього, це просто небажання попрацювати як слід над віршем.

Ще більш серйозний недолік криється в змісті того, про що пише поетеса. Давай-но подивимося правді в очі: авторка геть відірвалася від правди життя! Вона пише: «До литок старі підступають любові – як черви до ще не-заквітчаних вишень». Але ж черви не можуть ступати, бо в них ніг немає. Такі елементарні речі письменниці слід би знати, якщо вже вона взялася за опис природних явищ.

Так само очевидна помилка в рядку: «Він – вир, що народжує рибу і повінь, дороги і спогади, вітер і вірші». Нічого він не народжує! Народжувати – це прерогатива жінки. Є, щоправда, в історії людства поодинокі згадки про те, що щось там народжував чоловік, як то Адам, котрий із ребра свого народив Єву. Але це ж винятки, а авторка пише про звичайного собі чоловіка, нашого сучасника. А наші сучасники родити не здатні.

Неприродно і психологічно недостовірно звучить фраза: «Він злий, бо прозорий. Він сильний, бо добрий». Ми розуміємо, що слово «прозорий» вжито не в прямому, а в переносному смислі, так би мовити, алегорично. Але, ради всього святого, поясніть мені, як людина може бути одночасно злою і доброю. Це вже ж не нюанси і напівтони, це пряма вказівка на біле-чорне. Не може бути при всій буйній фантазії нашої постмодерної (чи вже постпостмодерної) поезії предмет одночасно чорним і білим!

Та найбільшим прорахунком авторки є те, що ніхто не розуміє, про що вона пише. Вірніше, кожен розуміє її слова по своєму. Поглянемо, який злий жарт може зіграти авторська невизначеність і двозначність. «Бо – гаряче в литки» – пише авторка. Чому гаряче, вона не пояснює. Така недбалість приводить до того, що поетичний образ може бути витлумаченим просто як результат не стриманої фізіологічної потреби. Гаряче в литки від чого? запитує себе вже читач, і як він відповість сам собі на це запитання, ніхто не знає.

Підсумовуючи, треба чесно визнати. Попри те, що у вірші «Нічне сподівання» маємо крихти притомної лірики, над текстом ще слід працювати і працювати. Тож побажаємо Нікі Колонюк успіху в нелегкій поетичній праці.

* * *

З переписки на ГАКу:

Ніка Новікова (Колонюк) ‒ Михайлові Карасьову:

Подобаються Ваші рецензії. Тоді дуже хотілося замовити і на свій якийсь твір, та чомусь посоромилась. І, якщо чесно, не могла зрозуміти, чому так: або позитивну, або негативну, а не все разом. І зараз не розумію :)
З повагою,
Ніна К.

Михайло Карасьов ‒ Нікі Новіковій (Колонюк):

Дякую щиро! А щодо тих рецензій на ГАКу, котрі мені замовляли автори - то був такий собі напівжарт, де я хотів продемонструвати, що у всякому творі при бажанні можна знайти і хороше, і погане. Більше того, одне і те саме можна подати і як хороше, і як погане. Таким чином я хотів ще показати, що всяка оцінка твору є субєктивною, а, отже, навіть при шквалу критики автор повинен зберігати твердість духу і віру в свою геніальність:)
Михайло Карасьов.

Михайло Карасьов.

Куди рухається молода проза?

Замітки до серії «Перша книга прозаїка».

Нещодавно за ініціативою голови Київської організації НСПУ Володимира Даниленка та на кошти Київської державної адміністрації у видавництві «Поліграф» побачила світ серія книг під загальною назвою «Перша книга прозаїка». Звісно, поза межами цієї серії вступають в літературу ще десятки, якщо не сотні інших авторів. Однак, певні тенденції можна вгледіти й тут. Що ж нового несе в нашу літературу молоде плем’я?

Перше, що кидається в очі ‒ намітилися позитивні зрушення в тематиці творів. Коли раніше я писав: «Абсолютний егоцентризм не дає авторам поглянути навколо, побачити поруч іншу людину, спробувати зазирнути в її психологію» (М. Карасьов. «Як українські письменники за літературну збірну грали», УЛГ, 2010), то автори 2016 року, здається, роблять спроби вибратися з темних глибин підсвідомості і вийти за межі власних переживань. Спроби різні по якості. Дехто застряг у вчорашньому дні і називає оповіданнями свої газетні нариси про повчальні, жалісливі людські долі. В інших не вистачає життєвого досвіду, щоб відірватися від теми любовних страждань і пошуків себе в цьому світі. Та є й автори із сучасним стилем письма, розрахованим на читача, котрий виріс біля комп’ютера. Тексти їх змушують думати, або й ставати співучасником подій.

Тетяна Синьоок (книга «Сіра веселка») пише щемливі історії про людей, які в силу обставин не зрозуміли одне одного і розійшлися в цьому житті («Дівчина, загорнута в плед», «Спи, Мілочко»). Світлана Єременко (книга «Террикони під літаком») повідує про торгівлю людьми і проституцію  («У прірві»), про переслідування українських патріотів на Донбасі («Терикони під літаком»), про хвору на СНІД жінку, яка заражає чоловіків ради помсти («Помста»), про сповідь наркомана («Сповідь наркомана»). Смішних героїв зустрічаємо в гумористичних оповіданнях Сергія Феодосьєва («Життєвий крах професора Черненка). Любовними пригодами котів та людей наповнені сторінки книги Наталі Куліш «Танець одинокого метелика». В книзі Марини Варич «Сьоме проротство Семирамиди» виділяється простотою і свіжістю задуму оповідання «Старий Стоун». Авторка фантазує про безнадійне кохання каменя і троянди, за якими вгадуються людські долі.

          Демонструє зрілу майстерність у різних стилях письма Марина Єщенко (книга «Поговори зі мною»). Трохи відсторонено, часом іронічно розказує вона про події, між строчок яких нуртує трагедія. Вміло схоплені життєві ситуації передають образи сільських персонажів, десь жадібних, тупих, егоїстичних, а десь нещасних. В інших оповіданнях змальовано молодих людей із притаманним їм світосприйняттям; живими діалогами торкається авторка болісних взаємин в сім’ї.

Не бояться молоді автори і більш масштабних, аніж оповідання, жанрів. Роман «Усі фарби життя», сюжетом для якого слугують будні податкової міліції, написала Олена Довгаленко. На жаль, любовні перипетії і переживання героїні дещо затьмарили детективну історію в романі, але правдиві деталі із життя персонажів в якійсь мірі компенсують недоліки фабули. Ілона Тимочко (роман» Перший спалах»), при всіх огріхах в ідеях і стилі письма, заявила себе як майстер композиції. Сюжетні пазли в кінці роману  сходяться, всі персонажі займають свої логічні місця, жодна лінія не провисає. Це дає додаткову насолоду від читання.

Роман-антиутопію Марії Косян («Коли в місті N дощить») сміливо можна ставити поруч з відомими українськими антиутопіями останніх років. Нехай авторці ще бракує енциклопедичних знань, щоб погратися в алюзії, та фантазії їй явно не бракує, а в соціальному плані вигадане нею майбутнє цілком впізнаване і перегукується із сучасністю.

          Варто виділити ще одну характерну рису в прозі молодих авторів. Коли в багатьох письменників «двохтисячних» недоговореність і підтекст зводилися до галюцинацій і маячні, які фіговим листком прикривали відсутність думки, то в кращих зразках 2016 року підтекст починає виконувати свою природну роль, наповнюючи розповідь пульсацією реального життя.     

В оповіданні Марини Єщенко «Поговори зі мною, Колю» дівчина-підліток ділиться своєю історією. Розповідь її не зовсім адекватна, діалоги матері з лікарем, куди час від часу водять дівчину, неприродно кровожерні: «‒ Вона незвичайна, ‒ продовжує посміхатися лікар. ‒ У неї всередині не серце, а шматок дерева, а може, металу, або ще бозна чого. Колись ви її привезете до нас, ми розріжемо й побачимо, що ж там усередині. Нам усім цікаво. Ми з хірургом уже заклали парі, тому не зволікайте». А тут ще з’являється глухий Коля, в квартиру якого дзвонить героїня, щоб поговорити з ним, та в останній момент лякається і щоразу втікає. Врешті-решт виявляється, що за дверима, куди дзвонила дівчина ‒ її власна квартира. І раптом натрапляєш на речення, яке відразу перетворює цей абсурд на реальність. «У мене все добре зі слухом. Усе добре зі слухом... Усе добре зі слухом! Усе добре зі слухом... Це Коля, Коля у цій клятій квартирі під нами глухий!» ‒ вигукує дівчинка і читач починає розуміти, що вона глуха, а все, про що йшлося до того ‒ розмови матері з лікарем, коли вона бачила лише їх міміку; глухий Коля, існування якого мало б звільнити героїню від нестерпної одинокості ‒ лише вигадка її хворої уяви. Знайти таке речення, котре несподівано і різко висвітлює написане ‒ неабияка удача навіть для маститого автора.

          Чи не найважливішим у літературі завжди був і залишається образ героя. Ще донедавна українські письменники, вирвавшись із лещат цензури та ідеології, кинулися творити персонажів, до яких їм було зась раніше. Тому й виходив герой наш далеким від героїзму. Як правило, був він злегка шизофреніком, часто бурмотів свою сповідь у стані наркотичного трансу, завжди скиглій, що ніяк не знайде сенсу свого існування, невдаха і навіки втрачена для соціуму особа. Який же герой визирає до нас зі сторінок «Першої книжки прозаїка»?

Персонажі деяких авторів занадто плоскі і маріонеткові, щоб служити тут прикладом. Однак, окремим письменникам вдалося створити повнокровні образи. Серед них потужною енергетикою текстів вирізняється Тала Пруткова («Дівчинка з папірусом»). Практично всі її оповідання написані із середини героя. Це не все одно, що писати від першої особи. В оповіданні «Дівчинка з папірусом» крок за кроком прослідковуються зміни в свідомості молодого чоловіка, який, рятуючись від смерті, прирік себе на безсоння. Неабияка майстерність автора у проживанні цих змін викликає довіру читача. Таке злиття з персонажем можемо побачити хай не в усіх, але в багатьох оповіданнях письменниці.

          Але куди саме від аморфного героя попередників крокує новий герой?

«Якби лінивець захотів бігати, хіба він зміг би?» ‒ говорить безіменний персонаж із оповідання «Мудреці» цієї ж авторки. Найбільша мрія його ‒ щоб навколишні дали йому волю жити так, як хоче він сам. Він не бажає кинути пити, не бажає пов’язувати себе з жінкою, навіть з тією, яку любить: «Згодом я дізнався, що вона ‒ затята православна християнка. Марина теж доперла, що пити я люблю більше, ніж розмовляти з нею про Бога. Через що неабияк занепокоїлася. Вона купила молитовник для відспівування наркозалежних. ...Мені здається, Марина думала, що позбавивши мене шкідливих звичок, вона отримає зразкового чоловіка, який уже завтра візьме її під вінець і наробить купу малих свідків Ієгови. Зрештою мені довелося пояснити бідоласі, що річ зовсім не втім, скільки я п’ю, а в тім, наскільки сильно я хочу бути з нею. А я, якщо чесно, не хотів зовсім». В кінці оповідання герой цілком байдуже сприймає звістку про смерть ще однієї коханої ним жінки, і стає ясно: створений образ семимильними кроками рухається прямо в обійми до «Постороннього» Камю. Він поки що лише нехтує думкою оточуючих, лише виштовхує, мов зозуленя з гнізда, спроби інших нав’язати йому свою волю. Та заразом з його душі виштовхуються і моральні перестороги, вироблені людством. Ще крок ‒ і матимемо образ позбавленого емоцій, абсолютно вільного і абсолютно байдужого навіть до себе персонажа.

          Чи такого героя хоче бачити український читач, питання суперечливе. Думаю, нас скоріше порадував би Гаррі Морган Хемінгуея, або Ісаак Гамсуна. Себто, герой, котрий незламністю свого духу давав би читачеві точку опори в цьому житті. Звичайно, в пошуках такого героя легко збитися на банальність. Та ціль варта того, щоб ризикнути.

          На щастя, молоді автори позбавилися матюків, які ще недавно служили  ледь не перепусткою до літературного процесу. Але втрапили в іншу біду. Академічна зашореність і цілковитий ступор перед словниками часто роблять мову письменників далекою від людської. Боячись окриків професорів і звинувачень у русизмах, молоді автори пишуть: «Ми запізнилися на зустріч через корок», і ти довго перетравлюєш прочитане, поки не догадуєшся, що  йдеться не про п’янство, а про автомобільну пробку. Мертва мова ніколи не створить живого персонажа. Розуміючи це, дехто з письменників хочби діалоги починає писати суржиком. Але їхні потуги перетворюють розмови дійових осіб на танець папуасів перед телевізійними камерами. Цей постколоніальний синдром тяжіє не лише над літературою, а й над усім українським мистецтвом. Працювати письменникові в таких умовах трудно, адже від вихолощеної мови словників можна швидко скотитися до суржика Михайла  Бриниха чи Вєрки Сердючки. Пройти неушкодженим між Сциллою і Харибдою вдається одиницям, і саме в них, у Євгена Пашковського, у Ліни Костенко, у Тараса Шевченка варто вчитися живого літературного спілкування.

          Жаль, що видавництво «Поліграфсервіс» зарекомендувало себе у цій серії далеко не найкращим чином. Через недбалість деяких редакторів і коректорів в книгах багато помилок, технічних одруківок.

          Щодо письменників, то варто закінчити цей огляд на оптимістичній ноті: в літературу входить перспективне покоління з хорошим потенціалом. Дай їм  Бог потенціал цей реалізувати, а не змарнотратить.

*    *    *  

Михайло Карасьов.

Люди як вони є.

(Про книгу Марини Єщенко «Поговори зі мною»).

Єщенко Марина. Поговори зі мною : Оповідання / М. Єщенко. — К. : Поліграфсервіс, 2015. — 240 с.

          Минулого року побачила світ перша книга молодої письменниці Марини Єщенко під назвою «Поговори зі мною». Авторка родом з Полтавщини. Закінчила магістратуру Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка за спеціальністю «літературна творчість». Пише давно і плідно. Не обділена й відзнаками всеукраїнських конкурсів та премій. Тобто, маємо автора першої книги, але далеко не початківця в літературі.

          Оповідання в книзі поділені на чотири розділи, в кожному з яких письменниця демонструє іншу манеру письма: своєрідний єщенківський реалізм у «Сім’ї» та «Немитих сливах», гумор, стьоб і приколи в «Дівчатках, що ніколи не здаються», гротеск з елементами постмодерну в розділі з характерною назвою «Гриби із зеленого ящика». Багатий стильовий арсенал дає авторці можливість торкатися будь-яких тем.

          Книга закінчується новелою «Авторе, помри». Але почати хочеться з неї, бо саме тут, здається, криється ключ до деяких її оповідань. «Я мертвий автор, герой трактатів Барта» ‒ каже про себе авторка-герой новели. Се має означати, що написане і його творець народжуються разом, отож всі смисли, котрі з’являються в процесі писання, зринають на поверхню лише в голові читача і можуть трактуватися як завгодно різноманітно. Звідси виникає іронічне відношення до хрестоматійних літературних канонів, творчість стає грою, а сам автор набуває чарівної розкутості. Так написані «Пилочка для нігтів», «Холодильник і риба», «Усім новинам новина».

          Але не завжди абсурд пишеться ради абсурду. Авторка відривається по повній в оповіданні «Дівчата з льотного» ‒ і в тому, що студентки з льотного училища беруть участь у лижних змаганнях як параолімпійці, та ще в пустелі; і в тому, що: «Зінці не вдалося народити в літаку з тієї простої причини, що їхній тренер ‒ сантехнік Вася ‒ під час перельоту десь зник, тому в пасажирів, які на той час не дрімали, були всі підстави стверджувати, що він випав ‒ і не без чиєїсь допомоги. Однак стюардеса чітко дала зрозуміти Зінці, що більше однієї проблеми за рейс їм за уставом не дозволено». Проте в підтексті розумієш, що вся ця нісенітниця не що інше, як реакція на абсурд нашого життя на прикладі того ж льотного училища, де не видають дипломи, бо студенти не налітали належних годин, а не налітали, бо немає пального, а хто за свої гроші пального не купить ‒ той і диплома не матиме.

          Глибоке і темне оповідання «Псевдо-Я і нікого більше». Прочитане можна розуміти і як сковородине «пізнай себе», і як розповідь про другу свою натуру, що зраджує тебе, мов Брут Цезаря, і навіть як спомин про минулі свої існування. Або ‒ що інший ніколи не побачить тебе таким, яким ти є насправді: «Ти мені не пробачиш, ‒ каже героїня до свого другого Я, ‒ але люди знатимуть тебе такою, якою була я. Вони нездатні бачити далі, вони нездатні бачити взагалі». Воістину, Барт розкошував би на таких текстах!

          В сучасних європейських традиціях написано «Немиті сливи». Авторка бере психологічну проблему (альтруїзм, що зашкалює) і препарує її, як на хірургічному столі, залишивши робити висновки читачеві.

          Гротеск, але й реальний дух провінції чується в «Осені з Настиної торби»: «Він приїжджає раз на рік. Восени, коли в Києві починають жовтіти каштани, а в її райцентрі фарбують у зелене штучну траву й вішають на дерева пластмасове листя. Тоді в їхнє містечко з’їжджаються найповажніші артисти і співають три дні поспіль. Три дні музика гуркоче на весь райцентр, корови не дають молока, коти вішаються на найвищих горіхах, а провидиця баба Мокрійка намагається вмерти, зачинившись у глиняній хаті».

          Однак, найсильнішими оповіданнями письменниці є ті, котрі торкаються пересічних людей. Іронія і відстороненість авторського письма ‒ а саме так пише М. Єщенко, ‒ зіткнувшись із трагедією ситуації, про яку іде мова, викрешують яскравий емоційний спалах у голові читача.  Страшне, бо буденним голосом розказане оповідання «Сім’я». Жалість до дитини-дауна ‒ через його беззахисну посмішку, якою він відповідає на крик і побої матері, через материне: «Сьогодні спатимеш на підлозі, почув? Ти покараний!» і затим покірне: «Малий слухняно лягає на підлогу, скручується від холоду калачиком, але продовжує шкрябати ножем по паркету», ‒ ця жалість тримає читача в напрузі весь час, поки батьки мчать з роботи додому, де у пожежі, скоріше за все, згорів їхній син. Тим часом чоловік заспокоює дружину тим, що зробить їй другу дитину. Сьогодні ж.    

          «‒ А ця? ‒ починає все менше схлипувати Настя, ‒ а ця ж помре?.

          ‒ Ну помре, помре, ти хіба у тому винна? Кожної хвилини десь           помирають люди. Це нормально. А в нас буде нова дитина!

          ‒ Ти так гарно сказав «у нас»! ‒ пригорнулася до чоловіка Настя».

          Дві неповні сторінки новели «Відомстила» вміщують ціле життя. Це при тому, що розповідається про мить ‒ про епізод в метро, де Ліна стала свідком сварки між чоловіком і жінкою, яка переросла в бійку. Сварка реальна переплітається із спогадом дитинства, як лаялися батько з матір’ю. Героїня пляшкою з водою б’є того чоловіка по голові. І фінал: «Все-таки вона купить м’яса, і наварить справжнього борщу, і плову, і щось спече на десерт. Усе, як любив татко. Сьогодні зранку його випустили, і вже ввечері вони побачаться. Їм є про що поговорити після п’ятнадцяти років такої невтішної розлуки». Все інше ‒ вбивство матері, батькове тюремне ув’язнення, сирітство героїні ‒ вибудує в своїй уяві читач сам.

          Залишати найважливіше на домисел читачеві ‒ характерна фішка у кращих творах письменниці. В оповіданні «Поговори зі мною, Колю» дівчина-підліток ділиться своєю історією. Розповідь її не зовсім адекватна, діалоги матері з лікарем, куди час від часу водять дівчину, неприродно кровожерні: «‒ Вона незвичайна, ‒ продовжує посміхатися лікар. ‒ У неї всередині не серце, а шматок дерева, а може, металу, або ще бозна-чого. Колись ви її привезете до нас, ми розріжемо й побачимо, що ж там усередині. Нам усім цікаво. Ми з хірургом уже заклали парі, тому не зволікайте». А тут ще з’являється глухий Коля, в квартиру якого дзвонить героїня, щоб поговорити з ним, та в останній момент лякається і щоразу втікає. Врешті-решт виявляється, що за дверима, куди дзвонила дівчина ‒ її власна квартира. І раптом натрапляєш на речення, яке відразу перетворює цей абсурд на реальність. «У мене все добре зі слухом. Усе добре зі слухом... Усе добре зі слухом! Усе добре зі слухом... Це Коля, Коля у цій клятій квартирі під нами глухий!» ‒ вигукує дівчинка і читач починає розуміти, що вона глуха, а все, про що йшлося до того ‒ розмови матері з лікарем, коли вона бачила лише їх міміку; глухий Коля, існування якого мало б звільнити героїню від нестерпної одинокості, ‒ просто вигадка її уяви!

          Часто з ракурсу конкретного епізоду авторка висвітлює глобальну проблему. На похорон до двоюрідної бабусі приїхала внучка. Сіла вона коло покійниці на стілець ‒ і протекла на оббиту тканину «її жіноча натура». Сарказм ситуації підсилюється іронічністю тексту, але паралельно, другим планом, через потік свідомості героїні розгортається епічна панорама сільського життя. Цинізм розповіді викликає щемке відчуття від такого ж цинізму в реальності: і сміх на похороні, і вроджена жадібність селянина: «За якусь годину прийдуть сусіди, може й подруги які з дальнього кутка. Баба свого часу багато друзів мала, от тепер і годуй їх, раз вона вже померла, а вони ‒ ні, живуть собі та на всі похорони стягуються...» («Пляма»).

          Сільську тему продовжує оповідання «Золота дитина». Марина Єщенко творить знайомі багатьом характери. Ось вчителька ‒ яка копає картоплю, порає корів і варить самогон на продаж; якої бояться чоловік і син; яка має душу, але вона захована під такими заметами життєвої зневіри, що годі добратися. А поруч інший образ ‒ мати-алкоголічка, в якої на будівництві загинув син. Недалека, вона, здається, не відчуває горя в повній мірі, але ось вчителька занесла їй самогону і поїсти, і бачить: «Маківчиха вже випила не одного гранчака. Сиділа на зламаному обгорілому стільці й не рухалася. Тільки очима журно й нетверезо водила з одного кінця кімнати в інший». В цих рядках біль уже не людський, а тваринний, але від того ще пронизливіший.

          Яскраві і різкі картинки із життя київського обивателя показані в найдраматичніший період Революції Гідності («Революціонер»). «Хватить підтрунівати, в мене діпресія. Чувствую себе на обочині жизні» ‒ каже чоловік, з дивана спостерігаючи за подіями на Майдані. Реально відтворена мова, а через неї рівень інтелекту і запити його, створюють напрочуд живий, з плоті і крові, персонаж. 

          І над усією цією палітрою сучасних тем і сучасних стилів витає глибинно національне відчуття світу: це ж наш селянин, наш студент, наша дванадцятирічна дівчинка з провінції, яка жде свого принца на білому коні, так реально зображені в творах.

          Аналізуючи оповідання, які пропонує нам Марина Єщенко, хочеться в кінці сказати наступне. Іронія авторки та вольна гра з творчістю надають шарму її письму. Однак не вони вирізняють її серед інших. А вирізняють її, навіть серед визнаних майстрів короткої прози, сільська вчителька із «Золотої дитини», батьки-дауни із «Сім’ї» та глуха дівчинка із «Поговори зі мною, Колю». Безперечно, бурлескний стиль Богдана Жолдака, глибинні алегорії Василя Трубая, філігранна точність деталі Василя Портяка чи щемка довірливість Любові Пономаренко впізнаються з перших сторінок ‒ та навіть Обрані (що вже казати про решту!) творять навколо себе світ, так би мовити, «по образу і подобію» своєму. Марина Єщенко в кращих своїх оповіданнях виривається за цей круг і занурюється в стихію народного життя. Здається, що вона не вигадує, а лише фіксує тих, хто проходить мимо неї і незалежно від неї. Не осуджуючи і не підносячи, а байдуже, як Бог, котрий сотворив цих людей. Тому й виходять вони по-стефаниківськи правдиві, змушуючи читача заглянути до самого дна в їхні душі.

          В сучасній літературі, яка практично втратила інтерес до пересічної людини-обивателя, твори Марини Єщенко годні зайняти цю нішу. Звісно, якщо вдало стоятимуть над нею зорі.

*    *    *