Михайло Карасьов.

Смерч-катарсис в склянці води.

(про роман А. Сахна «Соло бунтівливого полковника. Вершина». (К.: Ярославів вал, 2014, - 712 с.)

Взявся почитати цей твір після його реклами на «Буквоїді», де шановані літератори висловилися про книгу буквально так.

Віктор Баранов: «Роман «Соло бунтівного полковника» є яскравим свідченням того, що в літературі не існує табуйованих тем, бо зрештою все залежить від міри таланту, з якою письменник підступає до теми і як її вирішує. Незважаючи на всю тяжкість порушеної проблематики, роман випромінює добротворче світло, несучи потужний заряд катарсисного спрямування».

Михайло Слабошпицький: «Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…»

Та ще й сам автор піддав інтересу, сказавши в одному інтерв’ю: «Фактом уже є те, що ще ніхто не кинув роман, не дочитавши. Безсонні ночі й відкладені денні турботи, я всім, хто взяв у руки «Вершину», гарантую».

І от що я з того роману вичитав.

За сюжетом полковник СБУ Богдан Зорій, стурбований деградацією держави, організовує державний переворот і ставить на чолі України замість злочинного Президента чесну людину. Другим планом проходить особисте життя полковника, його стосунки з жінками. Нарешті, над усім цим зрідка з’являється дух янгола-охоронця Зорія, караючи навіть його друзів, котрі погано про полковника подумали, не кажучи вже про ворогів. З огляду на нашу думку про книгу, янгола чіпати не будемо. Щодо інших сюжетних ліній, то тут, скажемо відверто, справи кепські.

Почнемо з основного. Отож, полковник КГБ-СБУ Богдан Зорій готує державний переворот. Він багато думає, чимало згадує і трішки діє. Але скоро ми починаємо відчувати дискомфорт. Майже кожна глава закінчується приблизно так: «Навіть гадки не мав полковник Зорій, що буде після того, як у сонячній Лівадії зустрінуться два професіонали, двоє співробітників спецслужб різних держав. І що втрутиться в їхні стосунки не лише доля. І все буде не так просто, небуденно, навіть трагічно». Невідомість, на яку автор натякає, але не поспішає відкрити − прийом діючий у гостросюжетних творах. Проте скоро таємниць стає критично багато. Нова глава не дає розв’язки ситуації, загадки накладаються одна на одну. Читач уже не втямить, хто про що не договорив чи не додумав, і скоро на його обличчі замість зацікавленості починає проступати істерична усмішка. Навіть в порнографічній главі, де агент російської розвідки Настя в смачних деталях розповідає подрузі, як її кохав полковник СБУ Зорій, автор не втримується, щоб не «озагадочить» читача: Настя розповідає, як, сівши зверху на полковника, «… приготувалася вже гоцати, як швейна машинка Зінгера, що, до речі, робити доводилося не вперше. Але він руками (чи, може, знов думкою) ніжно призупинив мої намагання; і я відчула коло себе якесь солодке вовтузіння. Воно було наче не в мені, а десь близько, чи згори, чи тільки-но на початку мене… Коли це – удар усередину мене такої сили, й так боляче, що я крикнула, сильно крикнула». Потім Настя описує ще кілька таких ударів, після яких вона отримала «кейф». А загадка в тому, що статевий орган у Зорія, за словами тієї ж Насті, був зовсім маленьким. «Чим він так? – думала Настя. – Бачила ж – сміхота». Проте і цю тайну автор навік забирає з собою.

Відповідно, сюжет позбавлений дії. Ми не бачимо ні небезпечних ситуацій, ні протиборства ворожих сил, одні натяки. Деякі сюжетні ходи, як то розшуканий полковником скарб, взагалі не мають продовження. Ми будемо десятки разів читати, що Зорій став на смертельно «небезпечну стезю», але що ж саме він робить, так і не дізнаємося, автор приховує це від читача, наче полковник від своїх ворогів. 

Надіялося, що хоч в кінці книги всі пунктирні лінії будуть прорисовані фінальним дійством. Однак, державний переворот, яким закінчується роман, стається так: люди вийшли на Майдан і Валентина Ромниченко, заздалегідь підготовлена (як має догадатися читач!) полковником Зорієм, перебирає на себе владу в країні. Оце і все з майже тисячі сторінок таїн і недомовок.

Дещо активніші персонажі в особистому житті. Одна з історій виринає з далекого післявоєння, коли на Західній Україні повстанці УПА боролися з радянською владою. Повстанець Крук любив двох дівчат, повстанку Ганю, в якої згодом народився хлопчик, і комсомолку Аню, в якої народилася дівчинка. Сам Крук на той час уже загинув, тож обидві його наречені вийшли заміж за інших чоловіків, приховавши і від них, і від дітей, хто тим дітям насправді був батьком. І ось хлопчик Гані Денис закохується в дівчинку Ані Злату. Трагедія настає тоді, коли вони раптом дізнаються, що є братом і сестрою.

Схожу пригоду маємо і в теперішньому часі. Полковник Зорій, нещасливий в подружньому житті, зваблює молоденьку студентку, яка закохується в нього. Але не знала студентка, що цей мужній чоловік колись любився і з її матір’ю теж. Коли таємне стає явним (для полковника, в тому числі!), Зорій покидає обох жінок і дуже страждає. «Без жінок – важко. Без жінок – неможливо. Але як же з ними непросто! Які вони все таки бувають сучки! І які ж таки кобелі мужики!» − ця філософська фраза автора лейтмотивом звучить і в інших любовних історіях роману. Додамо лише, що подружні зради, інцест, впізнавання та трагедії, котрі змушують прискорено битися серця домогосподарок, існують самі по собі, ніяк не пересікаючись із основною сюжетною лінією. Звичайно ж, це не додає твору цілісності. 

Якість тексту у книзі «Соло бунтівного полковника» дуже далека від того, щоб назвати його художнім. Деякі сторінки взагалі наче  взяті з передовиці радянської «Правди»: «Як свідчить аналіз матеріалів, (…) обстановка в країні нестабільна. Це зумовлено діями нинішньої української влади, яка, використовуючи корупційні схеми, приділяє увагу особистому збагаченню, не піклуючись про життя простих громадян, допускаючи в своїх діях елементи потоптання прав і навіть потураючи злочинним елементам»; «Полковник Служби безпеки України Богдан Зорій усе це знає і розуміє, як ніхто інший, бо його робота пов’язана саме з тими процесами, що нині відбуваються в державі. У його рідній країні, яку він любить до нестями, до щему в серці. Любить і готовий за неї будь-кому перегризти горло. І не лише в переносному, значенні, а в «натурі». Навіть жаргонне слівце «в натурі», котре мало б знизити газетярський пафос цитати, не рятує ситуації.

А ось характеристика персонажа Івана Цюби (читай Дзюба! – в цих прямих натяках на реальних людей ще один «прикол» роману): «Талановитий письменник-публіцист, прискіпливий і справедливий критик, Іван Цюба все своє складне й нелегке життя йшов на крок попереду від інших українських літературознавців і критиків. Його теоретичні праці, що в найсуворіші часи для української інтелігенції балансували на межі дозволеного і забороненого, ставали дороговказом для багатьох не лише творчих особистостей, особливо молоді, а й для політиків, що потім ставали відомими державними діячами». Здається (прости, Господи, хай живе довго!), що некролог читаєш, а не характеристику героя роману.

Вже не дивуючись репортажно-газетній мові, спробуємо вловити суть сказаного. «… Андропов тим часом узявся налагоджувати економіку, − пише автор, − відновлювати елементарну дисципліну. Невідомо, як би розгорталися далі події, якби Юрій Володимирович не помер так рано. Але саме він, аж ніяк не Горбачов, розпочав у 1983 році перебудову. І якби вона такими темпами йшла, як у перший рік його правління, можливо, ще тоді б удалося вилікувати економіку країни, суспільство. І зберегти Радянський Союз». І як це накажете поєднати із «любов’ю до нестями» до України?

Одна з найперших ознак незрілого письма – це намагання передати роздуми автора неприроднім способом, через штучну розмову між персонажами. Капітан СБУ Віктор Яруга запитує в свого командира полковника Зорія: «Вам соромно за правителів, мені соромно, інші люди теж до влади ставляться не дуже-то прихильно. А чому , знаючи про це, багато хто преться у владу?». Питання поставлено лише для того, щоб автор роману вустами полковника Зорія міг сказати про наболіле: «А ти, Вікторе, подивися, хто ті люди? Вони лізуть нагору, розштовхуючи інших, скидаючи донизу тих, хто вже майже добрався до вершини (…). Аж тут з’ясовується, що до влади дорвалася найжалюгідніша нікчема». «Це тільки в нас так?» − питає капітан СБУ. «Ні, це закони влади, вони діють у всьому світі. А в Україні вони гіпертрофовані» − відповідає йому шеф.

Від деяких реплік так і віє дратуючою банальністю: «Байдуже, хто де народився. Он Ісус – народився в хліві, а ким став!» − каже полковник Зорій. «Ким?» − це запитує Яруга. «Христом став…» − відповідає Зорій.

Особливо фальшиво звучать такі розмови під час напруженої ситуації. В кульмінації роману Зорій по телефону керує ходом державного перевороту, і тут йому дзвонить письменник Тесля з проханням допомогти в редагуванні роману. Що, ви думаєте, робить Зорій? Авжеж, дає Теслі історичні довідки і поради, які епізоди в романі слід залишити, а які випустити. А державний переворот собі йде.

На брак смаку вказує стильова неперебірливість. Роман демонструє еклектику в гіршому значенні, вульгарне змішування мови канцелярської і бандитського жаргону, високоморальної філософії із порнографією. Штучним на фоні стерильно-літературного діалогу основних персонажів видається дрімучий суржик тітки Секлети чи Президента України. Описуючи ліричну сцену, письменник з пролетарською простотою може вжити грубе порівняння, яке виглядає в реченні, як муха в борщі: «Володька обняв талію дівчини і припав щокою до проміжку між грудьми, що вже часто здіймалися й опускалися, наче міхи в кузні».  І це без ніякої іронії, навпаки – про ніжну любов. Деякі фрази на зразок: «Володька, який досі ще й не встиг пізнати суті справжньої жіночої плоті», зримо показують, як норовливий образ, не зважаючи на стиль, вислизає від автора.

Спробуємо тепер розібратися в характері героя, адже, за нашим твердим переконанням, саме через героя роман проникає в читача.

Узагальнивши думки Зорія, бачимо в полковницькій голові суміш радянських моральних стереотипів та ностальгію за ними із ненавистю до сучасних «нових українців» та одночасною любов’ю до України. Інтертекстові підморгування в бік інших мистецьких творів показують духовний світ героя: Папанов, Тарапунька, «В бій ідуть одні старики», «Синій-синій іній», радистка Кет і т. д. Однозначно, все вище перелічене є талановитим – але вчорашнім днем. Аби автор акцентовано творив саме такий образ полковника, то це була родзинка в характері персонажа, був би з нього такий собі трохи старомодний і цим симпатичний український Мегре. Маємо ж протилежне: автор хоче показати Зорія надсучасним, «крутим пацаном». На жаль, словечка типу «зачесон», «кейф» (чомусь замість сучасного і точнішого по значенню «кайф») натомість видають «крутого» в масштабах сільського клубу колишнього парубка, котрий «косить» під молодь.

         Відсутність гострих ситуацій, про що говорилося вище, позбавляє героя можливості показати свою силу, розум, кмітливість, нездоланну волю. «Вони знову зупинилися і стояли один проти одного: два соратники, два патріоти, два бійці, двоє небайдужих, чесних людей» − пише автор про Зорія і Шершуна. Без сумніву, було б ефективніше, аби перелічені якості не декларувалися, а випливали з дій персонажів.

Ну, і в кінці про янгола, якого ми домовилися не чіпати. Віддамо належне письменникові: він спробував через цей образ донести читачам моральну заповідь брати на себе відповідальність за все, що коїться навколо. Полковник Зорій щирою молитвою переконав свого янгола за всі негаразди карати його, а не інших. Що той і не забарився зробити. На останніх сторінках роману з’являється новий персонаж, генерал, чоловік якоїсь Ельвіри, котру Зорій, за словами генерала, звабив колись, ще будучи капітаном, і в руках того генерала картуз, і щось під картузом. Зорій запрошує генерала до квартири, на цьому роман закінчується. Думається, що коли під картузом було шампанське, то закінчується «хепіендом», а коли пістолет, то вже пробачте…

Звичайно, з усіма своїми недоліками і ця книга має право на життя, і, можливо, знайде свого читача. При бажанні в ній можна побачити роздуми над проблемою вибору: якими методами, кулаком чи політикою, боротися з бандитами від влади? Комусь припадуть до смаку засоби, котрими автор підтримує напругу в сюжеті. До позитиву можна занести думку, що майдани і революції готуються заздалегідь, що психологія натовпу свідомо керується конкретними особами. Можливо, до «масового» читача й слід саме так, недвозначно, плакатною мовою, говорити?

Але при всьому цьому посмію стверджувати, що роман «Соло бунтівливого полковника» ніколи не вийде з шеренги низькопробної літератури. А допоки авторські писання будуть розраховані на тупого читача, доти й література наша буде такою ж. Дивує лише, що таких очевидних речей не бачать (чи не хочуть бачити?!) поважні видавництва і знавці літератури, котрі супроводжують у світ подібні «шедеври» не лише своїм благословенням, а й захопленими відгуками. То чи ж буде хто після цього любити українську літературу?

З усього видно, що про аж таку відповідальність за сказане слово метри не задумуються. А жаль.

………………………………..    

Акварелі. Полин

Полин.

Сивий полин

У степу, де буя різнотрав’я.

Запах його,

котрий збуджує пам’ять,

струмить ні для кого.

Тиша дзвенить 
цвіркунів стоголосим сюрчанням.

*   *   * 

Михайло Карасьов.

Слово, що відкидає тінь.

(Відгук на книгу Василя Трубая «Натюрморт з котами»).

Вислів, поставлений заголовком, я взяв у Михайла Слабошпицького. Цей образ живого і об’ємного слова, яке відкидає тінь, дуже влучно характеризує недавно видруковану у видавництві «Преса України» книгу Василя Трубая «Натюрморт з котами».

Спочатку дозволю собі кілька мудрих думок. Щоб писати правдиво, письменник мусить сам пізнати природу речей. А оскільки істина завжди суб’єктивна, то треба ще, щоб світогляд автора співпав з баченням читача. В цих відношеннях Василь Трубай має хороші шанси. Навряд чи взявся б він описувати щось, досконало не знаючи предмету опису. Кажуть, що навіть розкусив цвіркуна, щоб не збрехати, який він на смак, коли писав оповідання «Голод». Його філософія буття багатогранна. Він майстер підняти епізод до символу, до алегорії, де виразної, а де ледь уловимої, розрахованої на обізнаного читача. І хто знає, може це і є найкращий засіб для правдивого зображення людського життя.

Відомий український новеліст Василь Портяк у передмові до книги Трубая пише, що у творах автора всюди розставлені запекло заворожені замки і пастки, і для того, щоб їх (твори) зрозуміти, потрібен код-відмикач. Це справді так. Новели Трубая не порівняєш із картинами Шишкіна. Це скоріше Босх чи Сальвадор Далі, твори яких несуть у собі загадки, змушують задуматися. Спробуємо знайти отой код-відмикач і розшифрувати бодай декілька новел із цієї книги.

Невідворотність кари за зло виразно звучить у «Кінці світу». Колоритний персонаж Володька Бевзь накликає гнів Божий на людство. Трубай знаходить сильний і ефективний спосіб відділити те, що творить Бог, не лише від думок Бевзя, а й від розповіді самого автора. Двічі (а більше для концентрованого оповідання й не треба) письменник творить речення, де досягає їх біблійного звучання. Перший раз через «І» на початку: «І сутінки покрили землю…», а вдруге через стилістику речення: «А земля заворушилася знову … і та гора, з-за якої насувала чорна хмара, раптом рушила з місця свого…». Скупі мазки пензля створюють в підтексті емоції, які й потрібні автору – відчуття невідворотного апокаліпсису.

«Треба встати зі сходом сонця…» − так починається «Все просто» −  заголовне оповідання у книзі. Далі автор описує день самотнього чоловіка, який, попри все, уміє насолоджуватися життям. Але як письменнику вдається тримати увагу читача, не вдаючись до цікавого сюжету, а лише фіксуючи буденні дії героя? Через гру з часом і формою слова. Він вибрав неозначену форму дієслова для початку розповіді («Заварити у великій чашці міцного чаю…»), яка затим переходить у майбутній час із звертанням до себе у другій особі («начистиш у каструльку картоплі, поставиш її на плиту, а сам вийдеш на город зірвати пучок кропу…»).  Кілька разів, коли справа стосується не думок героя, а природи, Трубай вживає минулий час, як це й має бути у розповіді («Повернутися обличчям до сонця, яке вже з’явилося над вершиною гори»), розділяючи таким чином суб’єктивне і об’єктивне. А до всього цього автор знаходить останнє речення, яке надає глибинного смислу оповіданню: «…і з цими думками ти спокійно заснеш, знаючи, що із-за тієї гори … завтра знову неодмінно зійде сонце».

До речі, варто значити, що саме останні фрази в творах автора, як правило, несуть найбільше навантаження, є ключем до потаєного смислу сказаного.

В підтексті «Яйця-Райця» раптом бачиш трагедію чоловіка, який хоче вирватися з буденного і яку ціну мусить заплатити за втілення мрії виростити Райського Птаха. Заінтригувавши читача, письменник підводить його до безжального і трагічного фіналу, в якому крах всього життя Зіньки. А нещасна мураха, яка ледь вибралася з небезпеки і тут-таки була байдуже розчавлена ногою людини, та прикінцеві фрази героя, який, попри невдачу,  не перестає вірити в свою перемогу, проектують історію із Зінькою на щось більше, аніж кумедний випадок.

Часто найважливіше в новелі автор виділяє стилем оповіді. Тоді рівна і протяжна, мов степ, епічна розповідь в «Оповіданні про великого птаха» збивається з ритму, розлогі абзаци змінюються короткими:

«Це був його луг. Аж ген від того лісочка, що невиразно синів удалині, й аж до високого пагорба, за яким ховалася річка.

І річка ця теж була його.

І дерево.

І степ.

Він тут жив.

А на протилежному боці долини, наче квасоля, розсипалися по схилу білі хатки. Там жили люди».

В кінці ж новели кілька експресивних, нестандартно побудованих, ламаних речень створюють буквально зримий образ: «З верхівки дерева великий птах, крильми за гілля чіпляючись, незграбно на задубілу землю падав». А в останніх двох реченнях про дерево, яке «так і лишилося стояти серед степу» і про сонце, що «так само холодно виблискувало на його обмерзлому гіллі», знову ж таки, концентрується вся філософія оповіді.

Оповідання «Павутина» − це «Місячна соната» Бетховена, хай пробачать мені шанувальники геніального композитора за таке порівняння. Гіркі й радісні спогади художника Павла звучать вічною мелодією життя. На цьому фоні тривожною нотою по всій новелі розкидано абзаци про павука, який плете свою павутину, щоб убити героя у фіналі. Кінець – а ти сидиш, втупивши очі у відкриту сторінку і ловиш невловиму істину. А раптом спіймавши, відчуваєш щемливе очищення, отой катарсис, який неодмінно настає після прочитання справді талановитого твору.

Музика звучить і в двічі повтореній в «Грушках» фразі: «…сім грушок: чотири купкою, одна зверху і ще дві поруч» − вперше як заспів, а вдруге як фінал епізоду новели і повернення життя на круги своя.

         В «Картоплині», використавши джойсівський потік свідомості, письменник максимально заглиблює око відеокамери у внутрішній світ героїні. Самотність на фоні буденних клопотів, так знайома багатьом із нас, створює близький читачеві образ. Але Трубаю цього здалося замало. Йому треба додати до відчуттів людських тему надлюдського. І цю мелодію повела картоплина, котра лежить у сумочці жінки і зовсім не викликає її здивування. Заголовок же наголошує на важливості картоплини, ця картоплина тримає в напрузі читача, який сподівається, що вона десь та «вистрелить», а вона так і не «стріляє» до самого кінця оповідання. І тоді трішки ошелешений читач починає думати, а навіщо ж письменник ту картоплину таки поклав у сумочку героїні. Відповідь криється в самому читачеві: можна зрозуміти це як елемент абсурду, такий модний для сьогоднішньої літератури; а можна подивитися на картоплину, як на символ непотрібності, перекинути звідти місток до героїні і зрозуміти основне, про що розказує автор: героїня так само не потрібна нікому в цьому світі, як і безглузда картоплина в її сумочці. Ще один прийом, щоб донести на емоційному рівні суть оповідання, використано у «Тангу». Фантастична рослина, як у фільмі жахів (а на поверхні оповідання видається саме таким!), захопила весь життєвий простір села. Останні абзаци, написані російською мовою, мають показати, що цей танг є символом агресивної чужинської мови й культури. Це очевидно розумному читачеві. Але маємо тут ще глибшу думку, передану буквально одним словом. «Светлана повернула голову, питаясь узнать незнакомку, затем бросилась ей навстречу», − пише автор. Слово «питаясь» можна сприйняти як друкарську помилку, але то умисна помилка, яка різко й болюче впинається в наш мозок, щоб засвідчити неприродність для українців чужої мови, другосортність перероджених тангом селян.

Скандальне оповідання «Штик», де автор з болючою байдужістю показує здорованя, який мириться з наругою над своєю дружиною й сином, а потім і сам помирає з голоду, так і не посмівши підняти руку на миршавого солдата зі штиком, шокує своєю правдою про ментальність багатьох українців.

Маємо сказати ще про одну характерну рису у творах Василя Трубая, якої я побіжно торкався попереду, але яку треба виокремити. Адже завдяки їй оповідання цього письменника стоять якщо й не вище, то, в усякому разі, осторонь від решти відомих мені творів українських авторів. Мова йде про алегоричність, навіть притчевість його новел.  

         «Непроявлене завжди використовує проявлене як посередника» − сказав мудрець Махайог Пілот Бабаджи. Цим правилом сповна користується Трубай, щоб донести до читача свою думку, своє бачення світу. Опис реальної ситуації в оповіданні «Пора спати» випромінює поміж фразами і згасле давно кохання, і залізобетонний характер дружини, і добре, але безвольне нутро чоловіка, результатом якого є ось так вибудуване власне життя, матеріальні нестатки, стосунки з дітьми.

Іншим разом письменник вводить у реальний сюжет деталь, і коли ти усвідомлюєш символ, котрий ця деталь несе в собі, весь твір набуває сакрального смислу. Такою деталлю є, наприклад, цвіркун в «Голоді». Розповідь баби малому Тарасику про те, що цвіркуна, який живе у них під піччю, принесли із старої хати, має підказати розумному читачеві, що цвіркун є символом тяглості українського роду. Тоді трагічна розв’язка виводить окремий випадок сім’ї Тарасика на орбіту загальнонаціональну.  Думаю, що вміння передати у малому велике і вирізняє Василя Трубая з-поміж багатьох, здатних тримати в руках перо.

Мабуть, найбільш філософська річ у творчості письменника – це  оповідання «Ріка». Тут маємо вже не алегорію в творі, а твір-алегорію. Не вловивши її, читач ризикує не відчути того задоволення, яке несуть в собі такі новели. Користуючись «словами, що відкидають тінь», письменник наводить нас на розуміння цих символів. Щоб відкрилося сокрите в «Ріці», де чоловік з останніх сил безнадійно бореться з течією, яка несе його до водоспаду, в текст вкраплено кілька прямих цитат із «Біблії». І ось уже в словах, які сприймалися як опис реального, бачиться, що Ріка − це наше життя, а люди, котрі ціною неймовірних зусиль і страждань намагаються втекти від водоспаду-смерті – то кожен із нас. Весь потаємний смисл «Ріки» перегукується із мудрістю філософії Сходу – не суперечити природному в собі, а узгоджуватися з ним, дозволити подіям збуватися.

В повісті «Заручники» не йдеться навіть про реалістичну достовірність подій. Символічна в’язниця, символічні заручники і символічні зникнення персонажів назавжди залишаться незрозумілими для читача, якщо не вловити, що автор зображає цих персонажів як заручників смерті. Тоді все стає на свої місця, в реакції героїв ми впізнаємо своїх знайомих, чи й самих себе, а фінал змушує задуматися над тим, де ж криється справжня мудрість. Коли люди в чорному забирають Тимоша (останнього із дорослих заручників, які опинилися у вежі), то малий хлопчик Захарко питає, що ж йому тепер робити. На що Тиміш відповідає: «Роби, що хочеш».

«Роби, що хочеш!» − чи так треба жити, усвідомлюючи неминучість смерті? – це питання постає перед читачем, коли він перегортає останню сторінку «Заручників». І відповідь на нього в кожного своя.

На мою думку, книга «Натюрморт з котами» Василя Трубая – це ще одна міцна, добре випалена цеглина для спорудження вежі української літератури. Як швидко ляже вона у стіни цієї будівлі тепер залежить лише від книгорозповсюдження та реклами – все інше зроблять тексти письменника самі.

Михайло Карасьов.

Кандидати в лавреати.

Частина 1. Про поетів.

«Дістаньте бісер, свині вже поснули» − ця фраза Костянтина Москальця могла б стати візитною карткою як для поезії самого Москальця, так і для творів іншого кандидата на Шевченківську премію 2014 року Юрія Буряка. Справді, коли вгледітися в сучасну поезію, то побачимо, як на зміну ясності думки і простоті влучного слова приходить складність алегорій, за якими мають вгадуватися почуття автора. Естетичне задоволення від слова поета тепер треба заслужити нелегкою розумовою працею. Про розмір, риму та інші канони віршування говорити не доводиться, при цьому поезія спрямована сама в себе, автори підкреслено ігнорують читача, мало переймаючись тим, розуміє він, про що мова, чи ні. Ось два приклади. «Він − це ти,/ aле ти ще не змій і не дощ,/ лише птaшкa у птaшці,/ піщинa в пустелі./ (Але ще не пустеля)./ Він − це птaшкa і змій одночасно» (Костянтин Москалець). «Далека скрипко, примх скрипкових/ шалом ламка у таємницях лабіринтів/ гольфстрімних течій і підводних тягів» (Юрій Буряк). Навіть в контексті ці фрази звучать так само загадково. І лише коли додумуєшся, що «він» у Москальця – це Бог, а фразу Буряка прочитаєш повільно кілька разів, рядки заіскряться смислом, а крізь слова почується «ламка у таємницях лабіринтів» музика скрипки.

Можна приймати таку елітарність, можна не приймати, взявши за противагу поезію Ліни Костенко чи того ж Тараса Григоровича, премію якого виборюють літератори. Але піднятися до їх геніальної простоти дано далеко не кожному. Пересічна ж поезія, в якій все зрозуміло, сьогодні здається таки дещо прісною проти складних інтелектуальних конструкцій. Отож, варто придивитися до непростої творчості Костянтина Москальця і Юрія Буряка. 

Юрій Буряк назвав свою книгу «Амальгама», себто, сплав ртуті з металами, або, в переносному сенсі, суміш різнорідних речей. Назва вельми вдала: книга складається з кількох частин, які мають не лише різну тематику, тональність і стиль письма, але й у сплаві являють читачеві міцну соціальну поезію. Через деталі, топоніми, історію і космос, з хаосу слів і порівнянь перед читачем постає дещо розмитий, але багатогранний і вічний образ України: «…залишиться у пам’яті ця груша/ і цвітіння її під вікнами/ старої кам’яниці чи не часів Мазепи;/ а люди пощезають, як бджоли,/ що зараз налетіли на неї…».

Автор вправно експериментує з формою, аж до зоропоезії. Ці експерименти не виглядають чужорідними в творах Ю. Буряка, навпаки, вони підсилюють закладену у вірші думку темпом, ритмом, чи візуальним образом. Стиль його письма впізнаваний і своєрідний. Разом з тим, деякі образи, як то Улісс («…як від козулі/ зі снігового пилу тінь зникає в лісі/ чи Уліссова тінь в давноминулім»), або Немо («…де з небом, т. б. м., прощався Немо»), виглядають притягнутими не сюжетом, не смисловим задумом автора, а елементарно красивим співзвуччям «ліс – Улісс», «небо – Немо». І тут, і в інших місцях, де натикаєшся на «іконостаса – ватерпаса» здається, що норовлива рима сама водить письменником, додаючи не тільки рядки чи образи, але й крутячи сюжетом твору.

Часом перенасичений інтелектуалізмом текст ускладнюється ще й двозначностями: «І гойдалка на ній була, і сміх./ Під нею, як під щоглою моряк,/ Стояв хлоп’як, востаннє на кормі/ Стояли так, співаючи “Варяг”». От і спробуй, читачу, вирішити, чи то хлоп’як співав під дичкою, чи матроси з «Варяга». А іноді справа доходить до таких рядків, яких не вгризе навіть той, хто дуже хоче: «Чому так мало хто давав,/ Тому давав, що мало так,/ Тому що вмер, зате живий,/ Тому, що мертвий і вже мій,/ Тому німий, що не живий,/ Тому він мертвий, що не жив,/ Тому живий, що не помер».

Очевидно, правий був В. Базилевський, котрий сказав: «Буряк — поет для гурманів. Іншим його «не подужати»».

Поезія Буряка – це поезія інтелекту, під кригою якого вгадуються почуття. Твори ж Костянтина Москальця пульсують емоціями на поверхні. Мабуть, серед кандидатів на Шевченківську премію він найбільше, так би мовити, митець від Бога. Якщо банальному висловлюванню «оголений нерв» потрібен небанальний приклад, то це його вірші: «Господи хоч би я вже прозрів/ Господи хоч би я вже отямився/ Господи/ скільки ще можна подорожувати/ прати єдину сорочку сушити її своїм тілом/ скільки ще можна читати писати співати/ коли ніч все одно одна ніч і не більше/ … це було дуже хитре і вірне рішення:/ віддати мене мені назавжди, на ніколи/ Господи/ хоч би я вже отямився». Часом його поезія викликає асоціації з прозою ще одного «оголеного нерва» нашої літератури, Олеся Ульяненка. Самотність – то болючою раною, то п’янкою свободою − мандрує по сторінках книги Москальця: «А може, тaк і требa?/ Може, ти зaгинеш як сніжинкa нa долоні,/ коли чиєсь тепло зруйнує цю сaмотність?». Шукаючи прихистку, поет часто звертається до Бога, іноді вельми оригінально: « Мені так прикро, що ти Бог/ сумного праху, жмені пилу,/ − і чим тобі людина мила,/ з якою завжди важко вдвох?».

         Щоправда, серед плачів можна раптом побачити поета і в зовсім іншій іпостасі. Нарочито неримований, написаний суржиком вірш «Віхті Сад» пронизаний тонким гумором абсурду: «Віхтa жинкa милосерднa/ дaй їй Бог здоровія/ вонa бідним помaгaє a ми її любим/ як тa рибкa золота дивицця зa нами/ нaродилaся собі сімнaццятого мaртa».

Стиль письма К. Москальця часом тяжіє до народного примітиву, патріархальності, іноді його голос долинає ніби наспів з далеких віків минулого. Та в більшості творів він, як і Ю. Буряк, залишається не розгаданим до кінця. Нагромадження метафор і образів на фоні інтроверсійності поезії  часом перетворюють його вірші на шаманське камлання. Крім того, занурення у власний світ зменшило до мінімуму громадянське звучання його творів, що для поета, може, й добре, а от чи добре це для кандидата на премію Т. Шевченка – питання відкрите.

Частина 2. Про Мирослава Дочинця.

Мирослав Дочинець серед кандидатів, мабуть, найбільш відомий широкій публіці. Заповіді його діда Ворона стали для багатьох читачів настільною книгою, а роман «Вічник» приніс письменникові відзнаку «Золотий письменник України».

Однак, і його твори, як то кажуть, не без гріха. Тексти «Криничара», котрий разом з «Горянином» висувається на Шевченківську премію, досить складні, і не лише своїми діалектизмами, але й вичурністю, яка іноді переходить у   кривляння: «… вітрив гострим носом прибазарний сморід», або «…висліпувати буквені ряди» замість читати; «… ніздрі лакомно хапають звичний припах», «… інші теж загалайкали, розказали й для них нести кухлі з питвом». Щоправда, в цій стилістичній надмірності є і свій, як сказав би автор, хосен. Навмисне ускладнення тексту очищає його від примітивності і хуторянства, а також ліпить харизматичного героя. Цьому сприяють і несподівані креативні знахідки в сюжеті. В результаті перед читачем вимальовується самобутній характер. Автор вміє бачити природне нутро персонажа і згідно з тим нутром виписує його вчинки й діалоги. Цікаво стежити, як Криничар прикладає свою мудрість до конкретних справ, як під його руками перетворюється і багатіє земля. Захоплений читач «попасом» зчитує гострий сюжет, який хочеться розплутати до кінця, проникається майстерними діалогами, де крізь репліки персонажів просвічують почуття. П’янкий колорит Закарпаття витає між рядків тексту. 

І все це продовжується до тих пір, поки раптом не усвідомлюєш, що мудрість Криничара і його практичні знання та навички переважно висмоктані з пальця автора. Наступає прозріння, після якого дальше повістування уже викликає іронічну посмішку. Прикладів банальностей і дешевих придумок безліч, варто лиш перечитати сентенції автора про гроші, або розповідь про затверділі кишки дикої свині, котрі опускали криничарам на глибину, щоб ті через них дихали чистим повітрям і не задихнулися від газів – з натугою ще можна уявити, як через ту кишку дихати можна було, а вже як вони затвердівали, і чому саме з дикої, а не свійської свині – про те цікаво було б погомоніти з автором. Можна навести і прямі цитати, як то: «Ми з тобою теж покликані кожен для чогось. І маємо з тим іти до кінця. Навіть проти вітру. Так, як це чинять сильні птиці, бо тоді студений вітер не проникає їм під пір’я і не вистуджує крил». Чимало безапеляційних висловів відгонять псевдофілософією. Яку поживу думці читача дає, скажімо, така от фраза: «Народність – не те, що вона думає про себе в часі, а те, що Бог про неї думає у вічності»? Зовсім неправдоподібно з глибини 18 століття, в якому відбуваються події, з вуст навіть освіченого отця Симеона звучить цілком сучасний екскурс в історію українського народу.

А оскільки саме мудрість героїв М. Дочинця складає їх основну перевагу, то сумнів у мудрості закономірно змушує задуматися і про твори в цілому.

Частина 3. Про Юрія Щербака. 

Кілька років тому літературознавці закидали українській фантастиці «відсутність відкритої соціальної спрямованості, прямого зв’язку з політичними подіями» (Н. Савицька, «Сучасна фантастична література України і Росії»). І ось твір, наскрізь пронизаний соціально-політичним звучанням, у нашій літературі з’явився. Дилогія Юрія Щербака «Час смертохристів» та «Час великої гри» глибоко патріотична. Разом з тим роман своєю масштабністю переростає національні проблеми і фіксує конвульсії всієї людської цивілізації. Нафантазована автором геополітична система світу складна, гігантська, тут переплітаються інтереси окремих владарів і цілих держав, цинізм офіційних заяв і справжніх намірів; тут є місце і втіленням людських планів, і випадку.

Роман майстерно побудований. Автор знайшов вирішення проблеми, якої не вдається розв’язати багатьом письменникам, тому ж Лису, наприклад, у «Столітньому Якові». Проблему, як органічно поєднати опис масштабних у просторі і часі подій, без котрих твір втрачає свою епічну глибину, із описом щомиттєвого життя героя та його дій, без чого персонаж ніколи не наблизиться до читача. Маючи талант стиліста і прекрасно володіючи матеріалом (іноді його знання міжнародних відносин, технічних новинок зашкалює), проблему цю Щербак вдало вирішив через межування детективних пригод з достовірно виписаними документами. 

Щербак створив привабливого героя.  Явившись читачеві з перших рядків роману, Ігор Гайдук не зникає серед тексту, не розчиняється в інформації чи роздумах автора; він присутній у кожному епізоді, через його голову й очі ми бачимо навколишні події.  В результаті амплітуда емоцій читача посилюється в рази, а ідеї, про котрі пише автор, стають ідеями того, хто ідентифікував себе з героєм твору. Як це не банально звучить, але герой Ю. Щербака дає читачеві точку опори. «Я останній українець в цій клятій країні. Мені немає куди їхати. Вибору немає» – ця фраза, мабуть, є квінтесенцією всієї дилогії.

До переваг роману віднесемо і прискіпливо пророблені навіть другорядні персонажі. Не все з їх біографій автор озвучує, але то там, то в іншому місці дрібна деталь вказує на минуле життя. Кожен персонаж (в тому числі і негативний) має свою життєву позицію і принципи, свою мотивацію дій. А правдиво сильний і небезпечний ворог, звичайно ж, додає героєві нефальшивої мужності.

Харизма персонажа проглядає, в тому числі, і через діалоги. Коли того вимагає ситуація, Ю. Щербак  не зупиняється перед вживанням грубого слова, або використанням природної мови героїв: російської, англійської, польської. Причому, почуття міри не дає йому опуститися до вульгарності, а тонко дозовані іноземні слова дозволяють читачеві навіть без перекладу розуміти суть сказаного.

Сюжет роману стає гострим з перших сторінок, коли над героєм Гайдуком нависла смертельна загроза. Причому, динаміка сюжету створюється не тільки через дію і рух, а через психологічну достовірність ситуації. Автор, використавши потенціал одної зав’язки, вводить у дію іншу, ще гострішу і масштабнішу, від особистого порятунку героя до розв’язання філософського осмислення держави і місця людини в цій державі.

Драматичний текст розбавляє іронія автора, котра то зблискує в абревіатурі, то в симбіозі містики із сучасними технологіями; а то  піднімається до ледь вловимого сарказму, як це маємо в сцені коронування російського царя, де натрапляєш на «бекаючи» фразу: «Зазвучали і прізвища видатних російських аристократичних родів: Боліцин, Бодунов, Будін, Бужков, Буданов, Бедмєдєв, Буйський, Бенкендорф, Байден, Багров, Браудер, не кажучи вже про Басманова».

Попри все це треба сказати, що критика неоднозначно сприйняла роман Ю. Щербака. Крім похвальних рецензій, були й критичні. Їх діапазон широкий − від задерихвостого вистрибування навколо тексту, коли рецензент більше любувався своїм гостроумієм, аніж обґрунтовано аналізував роман, до не таких вже й безпідставних звинувачень твору в дидактичності і пародійності; дехто взагалі вважає твір провальним.  

Справді, мусимо визнати, що іноді Щербак балансує на грані між величчю пророцтва і провінційною примітивністю, між великим і смішним. Час від часу він шокує читача наївними сценами: від набору сентиментальних штампів до протокольного запису телефонної розмови Бога із Сатаною, після якого взагалі втрачаєш будь-які орієнтири, що ж перед тобою: школярський витвір, філософський трактат, гоголівська містика чи сарказм гротеску?

І все ж сто разів правий Віктор Мельник, котрий про «Час смертохристів» написав: «Але буквально останні тижні українського життя дивовижно актуалізували твір». Дійсно, дивовижно спостерігати, як в сьогоденні починають проступати риси суспільства, нафантазованого автором на другу половину століття. Ця пророча риса роману свідчить про одне: Юрій Щербак вловив основні болючі точки, основні тенденції розвитку людської спільноти в цілому і України зокрема. 

А ще роман Ю. Щербака змушує задуматися про місце людини у цьому світі. Світ жорстокий, так було, є і буде. Інша річ, яку позицію займеш ти – саме на це питання і намагається дати відповідь письменник. В цьому, як на мене, головний сенс роману, більший, аніж пересторога, національні питання і фантазії на тему майбутнього апокаліпсису.

Михайло Карасьов.

Любов, що рятує.

Відгук про книгу Павліни Пулу «Краса, що  не рятує».

Вперше я прочитав оповідання Павліни Пулу в інтернеті на сайті «Гоголівська Академія». Вони, образно кажучи, випромінювали аромат справжньої літератури. А в 2013 році Павліна стала дипломантом конкурсу «Коронація слова» і її роман «Краса, що не рятує» був виданий «Клубом сімейного дозвілля».

Не секрет, що добрі новелісти не завжди є такими в жанрі роману. На щастя, таланту Павліни Пулу цілком вистачило і на стаєрський забіг, а її оповідання тепер здаються сходинками до великої прози.

Роман не багатий на події, його сюжет можна переказати кількома реченнями. Надька, вона ж Верона, затьмарена власною красою, розлучається з Толічкою, щоб лише на старість зрозуміти, що то була її справжня любов. Поруч розвивається друга сюжетна лінія, любов-пристрасть між Осипом Гречкою та Ніною, яка закінчується трагічно. Павліна Пулу зводить ці лінії воєдино, коли старіюча Надька закохується в того ж Осипа Гречку.

Але від жіночого сентиментального роману, як може здатися на перший погляд, там лише зовнішня оболонка. Насправді Пулу пише про глибші речі. Це розповідь про егоїзм і самопожертву, про любов і ненависть, про самотність. Повість ще й про драми людських доль, про старість і минущість життя. Однак, ні одна з тем не створює враження самоцілі. Таким чином, роман не збіднюється через бажання автора донести до читача свою думку, як це часто буває, а навпаки, закладені в підтексті ідеї роблять його багатоплановим і стереоскопічним.

Не обділив Бог нашу письменницю і своєрідним шармом, її тексти впізнавані. Це досягається, в тому числі, такою манерою розповіді, коли романтичні пориви душі живуть поруч з прозою оточуючого: «Кожна жінка в глибині душі – Джульєтта. Навіть якщо їй шістдесят. Навіть якщо вона Надька – надламана, підкошена і прибита. Тож хіба дивно, що стоячи на балконі, вона, як Джульєтта, як юна шістнадцятирічна мрійниця, виглядала коханого. На балконі по сусідству стоять мішки з морквою і картоплею, на підвіконні − борщ, щоб не скис, на табуретці – накритий мискою осінній яблучний пересолоджений торт. Її ногам м’яко і тепленько в червоних пантофлях. У її серці – любов …». Вкраплена в текст точно вивірена доза іронії вберігає написане від примітивної високопарності.  

В романі, як і в оповіданнях, письменниця майстерно створює характерних героїв. Це, очевидно, найсильніший бік її творчості. У книзі показано дві протилежні натури: егоїстку Надьку і відкриту до людей Ніну. Вони практично не перетинаються між собою, просто живуть кожна по своїй природі. Кажучи словами авторки, «…є два виміри мудрості. Прожити щасливе життя, навіть якщо ти ні біса в ньому не тямиш» − це стезя Нінина; а ось життя Надьчине: «…зосереджуючись на собі, пропускаєш повз увагу ті глибокі, підсвідомі, інстинктивні канали щастя, ті безглузді та жертовні речі, які доводиться робити задля кожної щасливої усмішки людини, яку любиш». Чоловічі персонажі лише підсилюють психологічне протистояння. Егоїзм Осипа Гречки, зіткнувшись з коханням, приводить до трагічної розв’язки. Натомість самовіддана любов змушує Толічку нехтувати власним життям задля хворої жінки – і при цьому бути щасливим!  

Мудрість же авторки полягає в тому, що при такій тривіальній, здавалось би, темі, вона не збилася на сентенції і сентименталізм, який розфарбовує текст в чорно-білі кольори. В її книзі немає злих і добрих, поганих і хороших. Персонажі, навіть вбивця, вмотивовані в своїй поведінці і світосприйманні, і в цьому головна сила достовірності характерів.   

Зупинимося ж детальніше на героях роману.

Не дуже переобтяжена інтелектом (а такою  й має бути красуня!), Надька все життя сфокусована на власній зовнішності. Змолоду вона отримує гостре задоволення, коли зводить у двобої чоловіків, а на старість самозакоханість затьмарює їй реальне сприйняття свого віку. Разом з тим Надька – надзвичайно сильна жінка, яка нізащо не покаже себе вразливою перед іншими. Кількома фразами авторка позначає цю силу: «Не зупинятися, навіть якщо боляче, не кричати, навіть якщо страшно, не озиратися, навіть якщо хочеться, бо перетворишся на соляний стовп. Ось вона, філософія Надьчиного життя…». Вже стара і тяжко хвора, вона демонструє все ту ж незламну внутрішню волю, і коли до її кімнати заходить чоловік, щоб виплакати їй свою самотність, то «вона усміхнено відчинила перед ним двері – у червоних вишитих бісером пантофельках, плечі рівнесенькі, груди вперед, тіло огорнуте блякло-голубим шовком домашнього халатика, але під домашнім халатиком усе бойове оснащення – пояс, корсет, який підтримує важкий відвислий бюст, щільні шорти, і все це густо скроплено духмяною росою ніжних парфумів. … Пережите недавно розчарування так міцно закріпило усмішку на її обличчі, що стягнути її не здатні навіть чоловічі ридання».

Інакшою видиться зі сторінок роману Ніна. Вона здається абсолютно самодостатньою: «А ще вона ніколи не намагалася бути гарною, і це мало невимушений і чарівливий вигляд – гладеньке личко без макіяжу, великі зуби і тонкі зморшки у кутиках рота від сміху. У Ніни були великі безбарвні очі, як у риби, і трохи риб’яча форма рота. Була відчайдушна – часом здавалося, що вона геть нічого не боїться, і від цього ставало страшно. Люди, які нічого не бояться і не намагаються бути красивими і добропристойними, завжди лякають. Та безбарвною вона видавалася лише з першого погляду, − попелясте волосся, вибалушені світлі риб’ячі очі і бліда шкіра. Але хлопець незчувся, як вона стала для нього найкольоровішою дівчиною в світі». Не зчується з цього й читач, смію запевнити. А особливо, коли (далеко за середину книги!) авторка впустить нас у внутрішній світ Ніни. Занижена самооцінка і купа комплексів, тяга до сильних чоловіків, біля яких вона «почувалася безпорадною татарською полонянкою», зроблять її близькою, як ні жоден інший персонаж книги. Ніна природна в своїх емоціях, як звір, чи квітка. В цій дитячій безпосередності і криється магнетизм таких натур. Тому не дивно, що ради неї Гречка пішов і на злочин, і в тюрму.

Образ Осипа Гречка вирізьблений, наче різцем скульптора. В ньому немає напівтонів. Гени батьків, здатних на все, аби досягти високого становища в суспільстві, помножені на вади сімейного виховання зробили з нього такого собі Мерсо з «Постороннього» Камю. Егоїстичне нутро Гречки живе навіть в його розкаянні і коханні.

Так само виразно авторка змальовує епізодичних персонажів. Дитинство головної героїні Надьки припало на період радянської окупації Західної України. Її рідні зазнали репресій. Але й на грузькому політичному полі, де застрягало художнє перо не одного маститого письменника, Павліна Пулу демонструє убивчу об’єктивність: «Бабуся раптом постаріла, згорбилася, її викликАли на допит. До допиту вона плювалася слиною, коли говорила. А після допиту кров’ю. – Вони бояться сильних, бо самі боягузи. Мужністю, тільки мужністю захищайся, − вчить бабуся Надьку, − вони хотітимуть, щоб ти плакала і кричала, а ти усміхайся і мовчи. Вони хотітимуть, щоб ти просила про милосердя, а ти вмирай, а не проси. Бо якби вони були милосердні, ти жила б із татом і мамою, ткала б полотно, пасла вівці, ходила б до школи. Бо якби вони були милосердні, такого б ніколи не сталося… − І бабуся махнула рукою на вікно, а за вікном висів на грушці Надьчин тато. Вже стемніло, вони балакали в хаті при свічці, і бабуся була така хороша, мирна, не сварилася на Надьку, лозою не била, лише іноді під час розмови з рота летіли бризки слини і крові, і Надьці було гидко. – Не плюйтесь, бабо, − сердито каже Надька. Їй хотілося і від себе додати щось про те милосердя, яке баба з татом виявляли до її мамусі, коли він бив, а бабуся дорікала, тільки не синові, а невістці, мовляв, якщо не вміє з чоловіком поводитися, то мусить бути бита. Але Надька промовчала, боялась лози».

Однак, як то кажуть, на війні не без жертв. Посилена увага авторки до внутрішнього світу героїв іноді шкодить сюжету. В романі немає особливої прив’язки до хронології. Розкривається тема поволі, з безліччю побічних деталей. Психологія персонажів, коливається, змінюється, живе, як океан, але мало рухається. Детективна історія Осипа Гречки і Ніни, яка додає гостроти в сюжет, теж гальмується описом комплексів і душевних травм героїв.

Щоправда, схоже написано і «Сто років самотності»… А це, згодьтеся, далеко не найгірше товариство для молодої письменниці.

Найважливіше ж, про що пише авторка роману – це феномен любові. Їй вдалося торкнутися до найглибшого, генного пласту почуття. Ось Гречка зі злісною ревністю підглядає за спілкуванням Ніни, яку він покинув,  з чужим чоловіком: «Він досі пам’ятав смак Ніниного язика – смак пластівців з молоком, які вона їла на сніданок, смак перетертого з медом яблука, ячмінної кави і зубної пасти. Якби він забув смак її язика, він би забув усе. Але він пам’ятав, пам’ятав у цих снігових сутінках якоюсь фізичною чуттєвою пам’яттю, і тому йому хотілося вбити їх обох…».

Чому Гречка розумом відсторонився від Ніни, а почуттям до самої смерті так і не зміг цього зробити? Чому Толічка двадцять років жив з ідеально домашньою жінкою Марічкою, а думав весь час: «…мила, ти маєш одну суттєву ваду, ти – не Надька»? Чому Ніна, боячись зізнатися собі, після всіх страждань продовжує любити ненависного Гречку? Павліна Пулу не дає прямих відповідей. Однак вона дає можливість читачеві ці відповіді додумати.

Жива істота приречена на самотність, думається читачу, котрий перегорнув останню сторінку роману. Ніхто до кінця не може відчути іншого. Кожен сам по собі навіть у натовпі. Але без уваги і любові, як поза земним тяжінням у холодному космосі, – вічна порожнеча душі. В цьому таїна любові, в нагальній потребі людини врятуватися від самотності. Ніна тримається за Гречку, бо своїм несамовитим коханням він заповнив її душу. Надька вперше в житті скинула маску з обличчя і заплакала – коли побачила, що її люблять не за гарне личко, а просто так. Навіть найбільшому егоїсту треба, щоб поруч був «…хтось, хто ніколи не забуде тебе». Любов рятує від туги буття, від самотності, від неминучої старості. Краса меркне, каже нам між рядків свого твору Павліна Пулу, а любов залишається з людиною до кінця.

*   *   *

Михайло Карасьов.

Акварелі.

Шопенгауер: «Оскільки істинне, постійне щастя неможливе, то воно і не може бути об'єктом мистецтва. Щоправда, ідилія ставить собі за мету зображення саме такого щастя, але ми знаємо, що ідилія як така не може бути витримана до кінця. Під руками поета вона завжди стає або епічною, і тоді вона являє собою лише дуже незначний епос, складений з маленьких страждань, маленьких радощів і маленьких прагнень, – так буває найчастіше; або ж вона стає просто описовою поезією, зображує красу природи, тобто, власне, чисте безвольне пізнання, яке й справді є єдине чисте щастя: йому не передують страждання і турботи, за ним не слідують каяття, страждання, порожнеча, пересичення, але подібне щастя не може наповнювати все життя, а випадає лише в окремі його миті».

Умберто Еко: «Скільки таких речей, які можна осягнути лише почуттям і зовсім неможливо пояснити».

Вісенте Уїдобро: «Навіщо, о, поете, оспівуєш ти троянду, примусь розпуститися її у вірші».

*   *   *

Захід.

Зникає Сонце. Вже не видно круга,

Лиш сяйво біле з жовтими крилами.

Між ним і лісом – хмари темна смуга

За мить вогненними береться кольорами.

Вершечки сосон різьбляться на небі

І ледь хитаються – єдиний рух навколо.

І птах великий по своїй потребі

Летить кудись, крильми махає кволо.

* *

Схід.

Пташки, що бачать сонце з верховіть,

Ще на землі невидиме нікому,

Щебечуть радо.

Сосна, одна із тих, що на узліссі,

Промінню підставляє голий стовбур.

Жовтогаряче засвітилась

Кора дерев, а між гілок ще тіні.

Із лісових глибин

За ніч настояна на хвої й чебреці

Пливе із хащі на узлісся

Прохолода.

* * *

Хмара.

Високе небо, вічне і мінливе.

Над горизонтом – хмар хвиляста грива.

За ними інша хмара височіє,

Її вершина, наче сніг, біліє.

Над усіма здіймається та хмара,

Немов гора, немов Кіліманджаро.

Проходить мить – і не лишилось сліду

Від цього неземного краєвиду.

    

* * *

Осінь.

    

Сплелися у суцвіття кольори:

Зелені сосни, клени різнобарвні,

Червона груша і яскраво-жовті

Стрункі берези.

Старезний дуб свою брунатну крону

Розкинув серед них під небом синім.

Темно-червона горобина,

В котрої кетяги, немов краплини крові,

Завмерла край дороги самотою.

Без сонця світиться осінній ліс.

 

* * *

Зимою в полі.

Ріллю замерзлу присипає сніг.

Подекуди іще груддя чорніє,

Від нього довгі потяглись по полю

Назустріч вітру білі перемети.

Ген за ріллею виднокіл розмитий,

Лиш там, далеко, з яру проступають

Невиразні розлогі крони верб.

Кружляють в небі вихором сніжинки,

Безлюдно, тихо й холодно навкруг.

Посутеніло. Кріпне завірюха,

Курять у полі білі пасма снігу.

Замети довшають, зливаються в суцільне

Пречисте і одвічне полотно.

* * *

Після дощу.

Піщаний схил пустельний серед сосон,

А вже й на нім деревця молоді

Й цупкі кущі трави подекуди схопились,

Пробилися на пагорбів гряді.

Дзижчать занудливо у лісі комарі.

Легкий туман пливе у верховіттях.

Сліди дощу нічного капають згори,

І павучок жде здобичі у сітях.

Стара сосна – пучками хвоя темна,

Трава під нею всіяна шишками.

А сосни молодесенькі на схилі –

З незайманими свіжими вершками.

 Враз сонце десь пробилося вгорі.

 І засвітивсь пісок, і – різко тіні.

 Від крапельок аж сизі всі хвоїнки

 Котрі вгорі. І темні при корінні.    

  

* * *    

Дощ.

В парку шумить раптовий літній дощ,

Весь виднокіл мережать срібні цівки.

Вибризкує з калюж вода від гострих крапель,

Здригаються листки.

Майнула блискавка між темно-сірих хмар,

Загуркотіло, покотилось небом,

І раптом — грякає, аж щуляться дерева.

Повторюючи шорсткості асфальту,

Тече вода.

Здіймаються прозорі бульбашки,

Пливуть, готові лопнуть щохвилини.

Застрягла на асфальті соломина

І бурунець запульсував на ній.

А дощ усе шумить в зеленім листі,

І бульбашки пливуть, і пахне теплим пилом.

Втомилася чекать кінця дощу,

Щебече одинока пташка.

***

Після буревію.

Тиша байдужа, холодна, велична.

Гілка, відчахнута вітром.

Білий під шапками снігу

Впокорений ліс.

Стукіт у лісі – снідають дятли.

*  *  *

Вогонь.

З-під купи хмизу в’ється цівка диму.

Дим стелиться і сіється між сосон,

І крони їх у сивому серпанку.

Жучок біжить від вогнища щосили.

Вогнем взялась зелена вітка хвої,

Затріскотіла, пихнула й погасла.

Та знизу, з-під гілок випурхує живий

Червоний язичок вічнорухливий.

Притух, і раптом спалахнуло

З усіх щілин, заструменіло вгору

І — гоготить багаття!

Язик вогню, роздмухуваний вітром,

Схопився за оцупок деревини.

Мов здобич звірова, запручалася гілка,

І тріснула пучком яскравих іскор,

Посунулася вниз.

А вітру гул в старих верхів’ях сосон

Несеться здалеку і вдалині зникає.

Шматок вогню від решти відділився,

Поліз в траву і згас там без поживи.

Вершечок гілки, сизий і крихкий,

Розпався попелом. Навколо жаром диха,

Потріскує деінде ще вогонь.

Перегоріло.

За мить, для ока невловиму,

Вмирають і спалахують нові

Скрізь по вугіллю цяточки вогню.

*   *   *

Море.

Жовтий холодний пісок,

Світлий до берега й темний, зволожений морем.

Чайки шукають

Поживу собі на порожньому пляжі.   

Море просторе під берегом хвилю здіймає.

Все піднімаючись, шириться хвиля, міцніє,

Врешті вінчається гребенем білим і з шумом

Плеще на берег,

і лопотить по піску бурунцями.

Сонця вершечок

Раптом спалахує над горизонтом

І розгоряється все яскравіше,

Невідворотно.

Тремтлива доріжка від сонця лягає на хвилі,

Від горбиків тіні з’являються скрізь на піску.

*  *  *

  

Лісова галявина.

Галявина на схилі в нетрях лісу.

В спекотному повітрі запах хвої,

Розморено дрімає різнотрав’я,

Спада без вітру тополиний пух.

Поміж дерев від сонця світлі плями.

Завмерла над поляною теплінь.

Тремтить повітря.

Злетів із квітки чорно-жовтий джміль,

Подався вбік, над іншою зависнув.

Весь сам в собі, не в змозі він порушить

Дня літнього ліниву непорушність…

Метелик невагомо промайнув.

*  *  *

Павутина.

Між соснами прозоре павутиння

Гойда хрестовика

Із візерунком на округлій спинці.

Легенький вітер запахом живиці

Війнув і стихнув.

Лунко впала шишка.

Пучки м’якої довгої трави

За вітром простягли зелені стебла.

Згори майнула лусочка кори

І зачепилась біля павука.

Сріблясто зблиснула на сонці павутина

Дрібними краплями ранкової роси.

*  *  *

Струмок.

                                             Брату.

В ярку одвічно жебонить потік.

Спадаючи униз поміж камінням,

Вибризкує краплинами вода

І закипає білим шумовинням.

Порослі зіллям вогкі береги,

І сонця полиски –  струмок прозорий, мілко.

Стара верба схилилась до води,

Хитнулась тінь по каменю від гілки.

Проплив над каменем зелений ще листок.

Десь там на сонці пообідня спека.

Кує зозуля лунко і далеко.

*  *  *

Голуби.

Високо в небі, в зимному небі,

Зграя пташина, як сиза хмара,

Сизосрібляста.

То дрібно-дрібно крильми махають,

То завмирають, вітер зловивши,

Плинуть незрушно разом, єдино.

Ось на крило голуби одночасно

Всі похилилися, вбік повернули,

В небі маліють.

Ось повертаються, швидко-рухливі,

Дивно скоряючись волі невидимій,

Чи вожакові.

Раптом сідають, густо сідають

Один за одним на гілці берези,

Голій, безлистій.

Мить промайне – і тоді в піднебесся

Фуркнуть сполохано разом, а зараз

Товпляться сісти на гілці берези.

Тісно на гілці.

* * *

Морозний ранок.

В холоднім інеї завмерло навсібіч

Тонке мереживо березових гілок.

Білясто-срібний звід над горизонтом,

Рожево світяться краї перистих хмар.

Це сходить сонце.

*  *  *

Ріка.

По сей бік пасмом тягнеться гора.

Біліють глеєм кручі прямовисні,

Спадають до глибокої води,

Що б’ється хвилями і підмиває берег.

Ширяє птах над вигином ріки.

Від хмар біжать по кручах темні тіні.

На тому боці вітер горне хвилю,

Хитає непрохідний очерет,

Де час від часу в нетрях плесне риба.

На вітрі пінячись неспинно бурунами,

Пливе ріка.

*  *  *

Вітер.

Гуде осінній вітер, гонить хмари,

Скрипить сосна.

Далеко десь зароджується гомін,

Котрий росте і шириться довкруг,

І наближається, і набирає силу.

Враз зашуміло листя на березі,

Розгонисто гойднулося гілля,

У різні боки рвучко захиталось.

Здвигнувся стовбур дужої сосни.

Затихло.

А в лісі знову зашуміли крони.

*  *  * 

Відлига.

Верба кряжиста з грубою корою

Розлого вкоренилась на узліссі,

Її гнучке гілля звисає, мокре,

Все в крапельках прозорої води.

Одна із крапель раптом ворухнулась,

Подовжилась і падає на землю.

Підталий сніг просів у кучугурах

Й незримо точиться, стікає у калюжі.

На схилах ліс у сизому тумані.

Не чути птиць.

Ранковий вітер ворухнув гіллям,

І краплі густо полетіли вниз

На грубу і потріскану кору,

У мокрий сніг.

Неспішно повняться на кінчиках гілок 

Нові прозорі крапельки води.

*  *  *

Пожежа напровесні.

Весь пагорб вигорів у лісовій пожежі.

Присмалена вогнем самотня груша

Стоїть посеред чорно-сизих плям.

Довкіл чіпляються лиш порослі акацій.

Над ними мертва височить сосна,

Ще залишились обгорілі шишки

На кінчиках її сухих гілок.

Угору тягнеться колюча гілка груші.

А там, вгорі, на пагонах нових,

Надзьобилися на веснянім сонці 

Зелені стрілки молодого листя.

Снують по стовбуру, як сотні літ, мурахи.

*   *   *

Лісове озеро.

Зелена ряска затягнула плесо.

Притоплений пеньок, покритий мохом,

Під берегом у зелені застиг.

Терпкий дух осені витає між дерев.

Пробилось сонце крізь осінні хмари.

Шорстка кора міцного осокора

Заряботіла тінню від гілок.

Згори прошелестів додолу жовтий лист.

В траві, поснованій провислим павутинням,

Блищить роса.

*   *   *

Берізка. Осінь.

Тонесенька, висока, білокора

Струнка берізка тягнеться угору

На схилі яру.

Позаду хвойний ліс. Над гострими вершками

Похмуро-сіра неба пелена.

Мов золото, яскраво-жовте листя

Мереживом покрило білий стовбур

На тлі зелених непорушних сосон.

Безмовно скрізь. Не ворухнеться листя.

*   *   *

Вечір.

Багряне й синє в хаосі сплелося –

У хмарах над полями

Гасне сонце.

Затим в блідому місячному світлі

Настане ніч.

 

*   *   *

Перед грозою.

Терпко запахла трава.

Різко окреслилась тінь

Від сосни на узліссі.

Світяться синьо яскраві суцвіття

На батогах переплутаних трав.

Пташка на гілці.

Небо темніє,

Вітер

Принишкло завмер у чеканні грози.

*   *   *

На світанку.

Червоний і яскравий повний місяць

До лісу хилиться щомиті незворотно,

І швидко, й непомітно водночас.

Ось розчиняється в мереживі гілок,

Пригас, поблід – і раптом спалахнув

Вогнем поміж вершків високих сосон.

І блідне знов, і розгоряється, і знову гасне,

Мов зупинився час.

Та ось погас

І зник.

На тому місці проступили сосни.

*   *   * 

Весняний ранок.

Приречені, щоб завжди бути разом,

Жорсткий, покручений низенький абрикос

У білому духмяному цвітінні,

Стара сосна, що зустрічає весну

Незримим струменем пульсуючої сили.

І довгий пагін молодого клена

В яскравій зелені надзьоблених листків.

Внизу блищить струмок на перекатах.

*   *   *

Вечір у лісі.

Вечірнє плесо лісового ставу…

Закличне кумкання і скрекотіння жаб

То вереском стоїть над очеретом

То стихне раптом.

Війнув вітрець, побрижилася гладь.

Доріжка місячна по ставу навпрошки

Заструменіла.

*   *   *