Михайло Карасьов. Кавабата.

Михайло Карасьов.

Кавабата.

 «Все своє життя я прагнув до прекрасного

 і буду прагнути до самої смерті».

Ясунарі Кавабата,

з промови на церемонії вручення  Нобелівської премії.

Ясунарі Кавабата – перший з японських письменників, хто здобув Нобелівську премію (1968 рік). Супроводжувалася вона словами: «за майстерність, яка пристрасно виражає суть японського способу мислення». Було письменнику на той час шістдесят дев’ять років, мав за плечима вагомий творчий доробок. Жити йому залишалося чотири роки.

Доля Кавабати проста і трагічна водночас, як і його проза. Ставши сиротою в трирічному віці, він рано почав самостійне життя. Закінчив школу та філологічний факультет Токійського університету, працював кореспондентом у редакціях газет і писав книги. На літературну стезю Кавабата ступив п’ятнадцятирічним і не сходив з неї аж до своєї загадкової смерті.

В цей час у світову літературу, визначальним напрямком якої ставав модернізм Джойса, Кафки та Пруста, потужно входять неєвропейські письменники. Характерною рисою нової прози є зміна точки зору, з якої ведеться розповідь. Література 19 століття, як правило, зображувала героя відсторонено, авторською розповіддю, з безліччю деталей і сюжетних розгалужень. Автор ставив перед собою завдання не стільки показати героя, як увічнити свою епоху і звичаї свого часу. Письменники-модерністи відходять від традиційного реалізму і зображують навколишній світ через свідомість героя. Образ героя стає домінуючим. Така манера письма диктує обов’язкову присутність у творі психологічного динамізму; передбачає короткий відрізок часу, в якому відбувається дія; позбавляє письменника можливості вдаватися до широких авторських описів і, в силу цього, змушує його шукати інші засоби, щоб передати характер чи авторську думку, а саме: робити це через діалог, вчинок. В умілих руках зображений таким чином персонаж ставав не об’єктом, про який розказують, а особою, в яку переселялася душа читача.

І ще один засіб для максимальної об’ємності зображуваного використали молоді письменники. Різними способами вони створюють у творі підтекст, який би вгадувався між рядками. Залучивши таким чином до співпраці читача, котрий додумує чи відчуває цей підтекст, автор ще потужніше вживлює в нашу свідомість свого героя, змушує умисно чи мимоволі наслідувати його, звіряти по ньому свої вчинки ще довго після прочитання роману.

Ясунарі Кавабата був одним із таких письменників.

Разом з тим він відрізнявся від багатьох модерністів. Насамперед, Кавабата зумів поєднати сучасний стиль письма з японською ментальністю, зумів створити модерну літературу на національному грунті. Його стиль, а особливо короткі «оповідання на долоні», схожі на хайку в поезії: така ж спокійна відстороненість  і простота авторської розповіді – і безмежна глибина найтонших почуттів, які виникають після читання.

Сам підтекст у Кавабати створюється іншими методами, ніж, скажімо, у представників магічного реалізму латиноамериканців. Там, де Хуан Рульфо чи Льоса нарочито заплутують текст, змушуючи читача здогадуватися навіть про те, хто це з персонажів говорить, Кавабата пише абсолютно просто, фіксуючи лише видиме оку, а підтекст народжується між рядків, із відношення читача до описуваного.

Неможливо помітити, як росте дерево – так само неможливо помітити, як Кавабата творить образи і емоції. Ось, скажімо, в «Тисячі журавлів» автор через деталь малює закінчений портрет персонажа:  «На Тікако був кухонний халат, який колись належав матері Кікудзі. Рукава вона підкотила дуже високо, і її оголені руки виглядали дивно, неначе були зібрані із різних, що не підходили одна до одної, деталей: сухі міцні кисті, від кисті до ліктя приємна повнота, а передпліччя, особливо з внутрішнього боку, в’ялі, повні, в жирових складках. Кікудзі здивувався, він думав, що руки у неї сильні, мускулисті». Так само скупим мазком створена багатогранна палітра почуттів Кікудзі до батька і матері: «Після смерті батька чайний павільйон пустував. Щоправда, мати іноді ходила туди і подовгу сиділа там в повній самоті. Але вона не розпалювала вогню, а брала з собою чавунний чайник з окропом . Що вона там робила, в тиші, зовсім одна? Напевне, думала про своє. Кікудзі завжди хвилювався, коли мати зачинялася в чайному павільйоні. Він був упевнений, що думи в неї були невеселі». 

         Особливо виразно простота письма Кавабати проступає при порівнянні із популярним нині японським письменником Муракамі. Нинішнє покоління пішло далі попередників: в їх текстах стало ще більше суб’єктивного, аж до того, що героєм стає сам автор; через це додалося іронії і самолюбування; письмо стало ще більше раціональним, твердим, без емоцій – як сценарій фільму: пишу, що бачу і чую, не більше. В сюжет додається абсурду. Але Кавабата ніколи не написав би фрази ради її красивості, як то: «Морок віків і сяйво майбутнього перемішалися в рівній пропорції» (Муракамі, «Післяморок»),

Очевидно, що твори Кавабати не рівнозначні. Дехто вважає найсильнішим його роман «Стугін гори», інші віддають перевагу «Країні снігу»; найбільш популярнм у європейців є цитована вище повість «Тисяча журавлів». Сам Кавабата вважав найкращим написаний у 1951 році роман «Мейдзин», який по темі і, в якійсь мірі, по стилю стоїть осібно від інших творів.

         Роман «Мейдзин» розповідає про прощальну партію гри ГО старого Майстра, Мейдзина Сюсая, який програв її молодому чемпіону Отаке. Через різні обставини і хворобу Сюсая партія розтягнулася на півроку. Скоро після закінчення гри Мейдзин Сюсай помер.

Ці події насправді мали місце. Однак, Кавабата, цікаво описуючи перипетії чемпіонської гри, піднявся значно вище за газетний репортаж і створив художній твір. Він показав зміну епох, епохи старої з її традиціями, повагою до старших і титулованих, та епохи нової, раціональної, яка не відає жалості і не визнає попередніх заслуг. На цьому зламі фігура Мейдзина, котрий жив, боровся, здобував титул і формував характер у старі часи, а свою прощальну партію на захист корони вже грав по нових правилах, виглядає велично і суперечливо. Мейдзин і програв партію саме тому, що піддався гніву, коли його противник не захотів грати красиво, а віддав перевагу раціональному ходу. «Мейдзин був творцем, – пише Кавабата, – він створював цю партію як витвір мистецтва. І ось у ту мить, коли картина уже майже готова, коли натхнення досягає найвищої точки, а увага стає напруженою, як ніколи раніше, на полотно раптом шльопає крапля туші». Цей хід молодого Отаке, котрий розлютив Мейдзина, був відображенням уже іншої філософії гри. Разом з поразкою Майстра відійшла в минуле епоха романтизму і рицарства, епоха красоти духу.   

Як було відмічено вище, важко в стилі письма Кавабати розгледіти якісь прийоми чи методи. Все ж вони є, адже недарма сухий виклад фактів заворожує і не відпускає.

Абсолютна неспішність і буденність оповіді, якась застиглість дії, повтори одного й того ж, характерні для Кавабати, передають хід реального часу. Автора не хвилює послідовність розповіді, його хвилює лише емоційний стан героя. Однак він не робить ніяких зусиль, щоб цей стан описати. Навпаки, вся увага автора сконцентрована на дрібних деталях. Зате деталі Кавабата вибирає такі, що закарбовуються у свідомості читача.

Спробуємо проаналізувати абзац тексту Кавабати. Ось як він пише про  кінець гри і поразку Майстра («Мейдзин»): «Гра закінчилася біля трьох годин, і покоївка принесла обід. Всі присутні як і раніше мовчки і невідривно дивилися на дошку. – Що там, квасолевий суп? – спитав Мейдзин у свого противника Отаке, майстра Сьомого дану. Коли гра була закінчена, молодий Сьомий дан сказав: «Сенсей, щиро вам дякую». Він поклонився Мейдзину і застиг з низько опущеною головою: руки складені на колінах, біле лице стало ще блідіше».

По-перше, простота і відсутність нарочитої красивості в мові змушує читача максимально зосередитися на суті того, що відбувається. Всяка вичурність при такій психологічній напрузі здалася б вульгарною. Ще важливішим є створений описом деталей підтекст, який відчувається в епізоді і робить епізод живим і пульсуючим від емоцій. Те, що всі продовжували мовчки дивитися на дошку, коли гра вже була закінчена, показує цілий букет почуттів: поразка Мейдзина була несподіваною; Мейдзина поважали і співчували йому; кожен відчував ніяковість і збентеженість від програшу Майстра. Нарешті, надважливість цієї гри та її результату відображає поведінка Отаке, майстра Сьомого дану. Читач також уявляє собі, як почувається у такій ситуації сам Майстер. Тому зовсім несподіваною виглядає фраза Мейдзина про квасолевий суп. Але вона є ключовою в епізоді, бо висвічує основну грань характеру героя. Він не такий, як усі. Його воля незламна навіть у програші.

Розуміння того, що людина не може переінакшити долю, примирення з неминучою даністю, характерне для сприйняття світу на Сході, наскрізь пронизує після того, коли перегорнеш останню сторінку книги Кавабати. При цьому його герой завжди духовно сильний. Він може злякатися, але боягузом бути не може. Він може програти – але мусить, піднявши повище комір, зберегти свою сутність.

Таких героїв творив Кавабата для читача. Але, на жаль, не створив для самого себе. В 1972 році письменник, покінчив життя самогубством. Він отруївся газом, незадовго перед тим виписавшись із лікарні, де проходив курс від наркозалежності. Ніяких посмертних записок не залишив, тому про справжню причину смерті великого Кавабати ніхто не знає.

         А герої його, як це завжди трапляється зі справжніми письменниками, живуть незалежно від автора, допомагаючи пізнавати все новим читачам трагічну радість буття.

*   *   *