субота, 27 січня 2018 р.

Білка в сосновому лісі.

Все сиве, в інеї зелене верховіття
І сіро-білі стовбури дерев;
Старої груші чорні колючки
Покрила паморозь. У вигинах гілок
Біліють пасма снігу.

Зумнить навколо предковічна тиша.
Лиш зрідка трісне гілка від морозу
Й посиплеться згори сріблястий пил.

По стовбуру сторч головою білка
Спустилася й розшукує в снігу
Приховану заздалегідь поживу ‒
Горіх волоський.


вівторок, 9 січня 2018 р.

Михайло Карасьов.

Від «Чорного ворона» до « Трощі».

(Замітки до роману Василя Шкляра «Троща»).

          Про книгу В. Шкляра «Троща», попри широку рекламну компанію і тури автора по всій Україні, критичних статей написано зовсім мало. Більше того, книга навіть не потрапила до короткого списку рейтингу «ЛітАкцент року ‒ 2017». І жоден з рецензентів (у всякому разі, з тих, відгуки яких вдалося знайти) не звернувся до порівняння «Трощі» з «Чорним вороном». А даремно. Зміна моральних пріоритетів, яку демонструє нам автор, заслуговує на увагу. 
          Зроблений свого часу мій коментар до «Чорного ворона» зацікавлений читач може знайти в Інтернеті під назвою «Чорний ворон: наслідки одноокості». Тому обмежуся узагальненням. Названий роман, який ледь не приніс В. Шкляру Шевченківську премію, далеко не літературний шедевр. Створений він в кращих традиціях соцреалізму, де ідея переважала не лише художність, а й здоровий глузд.  Саме ідейна, а не художня складова зробила твір популярним, здобулася на прихильність членів Шевченківського комітету і, в кінцевому результаті, змусила автора  відмовитися від премії.
          Інша річ «Троща». Підхід Шкляра до зображуваних тут подій можна сконцентрувати у вислові одного з героїв: «У кожного є своя правда». Намагання письменника бути об’єктивним змушує його відмовитися від хуторянського ура-патріотизму. На зміну жорстокості приходить людяність. Письменнику нелегко дається це переосмислення. Але результат вартий того, адже лише таке висвітлення подій зумовлює правдивість роману і викликає довіру в читача.
          Отож, про що роман? Почнемо з назви. «Трощею, ‒ каже сам автор, ‒ в тім краю, де відбувалася ця драма, називають очерет. Саме в очеретах над річкою Стрипою червонопогонники оточили жменьку підпільників, не лишаючи їм жодного шансу. ...троща ‒ це, крім усього, катастрофа, бійня, яка трощить людські долі й життя». Дійсно, роман цей про катастрофу ‒ катастрофу не лише окремих людських доль, а й загалом українського визвольного руху. Тема близька і знайома В. Шкляру, хоча стосується іншої, ніж у «Чорному вороні», території й іншого часу. Дія відбувається в Західній Україні в повоєнні роки, коли СРСР приборкував непокірну УПА.
          У «Трощі», як і в попередніх творах, Василь Шкляр майстерно будує гострий сюжет. Такий потужний сплав бойовика і детективу в соціально-патріотичному за темою романі нечасто зустрінеш в українській літературі. Інтрига змушує читача, не зупиняючись, бігти сторінками твору аж до того місця, де його чекає розгадка.
          Загадок же, котрі пропонує нам на початку книги автор, насправді дві. Одна стосується зрадника, який здав більшовикам пункт зв’язку упівців на річці Стрипа, друга ‒ особи невідомого, на могилу якого вже в наші дні випадково натрапив колишній учасник того бою. Так само і виклад цієї історії розділено на дві частини ‒ повоєнні і наші часи, які об’єднує головний герой роману на псевдо «Місяць».
          Автор витримує канони жанру. Він не відволікається на загальні роздуми, а розказує про події, які герой проживає тут і зараз. Разом з тим, персонажі мають минуле, котре згадується епізодами: колишні бої,  поранення, свято Різдва в дитинстві, або незвичайна рибалка. Оповідь стає повнокровним людським життям, в яке й проникає читач, слідкуючи за перипетіями на шляху Місяця та його побратимів.
          Мова роману в міру присмачена західноукраїнським діалектом, що робить діалоги природніми, але в жодному разі не відволікає від сюжету. Вона проста й зрозуміла, а це неабияка рідкість серед сучасних нашпигованих інтелектуальним химородством текстів.
          Однак, було б помилкою розцінювати «Трощу» лише як вдалий бойовик чи детектив. На обкладинці книги поруч з назвою стоїть фраза: «Зраду можна зрозуміти, але не можна виправдати». Слід сподіватися, автор поставив собі надзавдання ‒ зрозуміти зраду, щоб на тлі цього розуміння заяскравіла сутність і трагічність вірності. Він і робить це, причому, не кавалерійським наскоком, а намаганням показати мотиви і тих повстанців, хто підривав себе гранатою, щоб не здатися ворогу, і тих, хто ціною життя своїх побратимів рятував себе чи своїх рідних. В цих роздумах Шкляр не вагається ‒ він на боці тих, хто між зрадою і смертю вибирає останнє. Так чинить його головний герой Місяць. Але настільки глибшим, правдивішим, виболеним ‒ і, в результаті, справді героїчним ‒ постає ТАКИЙ вибір, аніж вчинки героя, в голові якого немає ні жалю, ні сумнівів, а тільки один лозунг «Воля або смерть!».
          Саме через те Місяць близький читачеві. В нього не сверблять руки на вбивство, більше того, він не став працювати в Службі Безпеки повстанців, «...бо звик воювати відкрито з ворогом, але не міг дивитися, як на допитах падали на коліна й пускали нюні вчорашні побратими». Навіть тоді, коли приходилося робити жорстокі речі, Місяць говорить: «Чесно кажучи, мені ще не доводилося обезголовлювати трупи, і я погано собі уявляв, як воно робиться. Мабуть, живому ворогові легше відтяти довбешку, ніж мертвому, тим більше, коли та голова ще недавно говорила з тобою, приязно усміхалася, і в ній було стільки однакових з тобою думок, сподівань, присягань, молитов». Це вже нормальна людська реакція на вбивство, а не садистська байдужість, якою хизувався Чорний Ворон.
          Знаємо, що серед повстанців було чимало жінок. Привабливо змальована в романі одна з них, Михася. Чарівна зовнішність, яку майстерно описав автор, закохує в неї мало не кожного персонажа твору. Михася щиро віддана повстанській справі, але коли на терезах опиняється її любов до зрадника, вона не може переступити через своє почуття і відректися від коханого. Трагедія вибору змушує її прагнути, аби «десь загубитися в цьому світі, щоб її ніхто не знайшов. Ні свої, ні чужі». Як на мене, образ Михасі грає в романі ключову роль. Коли зрадників і повстанців ще можна розділити на чорне і біле, то ця жінка бентежить читача, його бере щирий жаль від того, що героїня волею долі потрапила в трощу, з якої вибратися неможливо. Насправді, тисячі людей опинилися в подібній  ситуації. Тому Михася стає втіленням трагедії народу. Василь Шкляр не нав’язує висновків. Читач сам доходить до розуміння першопричин, до впізнавання ворога, котрий своєю непомірною великодержавницькою пихою нищить спокій і волю української нації. І будьмо певні ‒ власний роздум діє на свідомість читача в рази емоційніше, ніж авторський текст.
          Сильним, вартим Михасиного кохання постає красень Стодоля. Спочатку він займає чин провідника, ще раніше працював у повстанській СБ, але на якомусь переломному етапі стає зрадником. Його безкінечне намагання виправдати свій вчинок достовірно передає трагічне почуття винуватості, котре наклала на Стодолю зрада. На жаль, такої достовірності ми не бачимо в мотивах зради, але про це трохи далі.
          Знайшов письменник точні деталі і для другопланових персонажів ‒ Буревія, Міська, Сірка, Змія. «Двісті п’ятдесят літ минуло, ‒ каже Сірко, одною фразою зримо проявляючи своє духовне єство, ‒ а сі ніц не змінило. І ворог той самий, і боротьба та сама, і жменька людей... І це щастя випало нам! Ти розумієш, що нам випав жереб належати до цієї жменьки, до цього гурточка? Сама доля вказала на нас перстом. Вона вибрала нас серед мільйонів».
          А такі тонкі нюанси, як намистинка Михасі в кишені Місяця, яка виказує його таємні почуття до неї, або російська говірка вже дорослого брата Стодолі Владка, котра болісно читається як результат зради тих, хто піддався, наповнюють твір життєвою енергією підтексту.
          В «Трощі» на зміну патріотичним лозунгам приходить психологія людського життя в умовах партизанської війни. Є жорстокість з обох боків, є бажання вижити. Часом селянина більше турбують повсякденні клопоти, аніж ідеологія, як це буває й насправді. Часом фанатизм декого з упівців зашкалює до неприйнятності, і це теж правда життя. В останні секунди перед тим, як підірвати себе і ворогів гранатою, Місяць думає не про ідею, ради якої віддає життя; в його голові зринає людське: що ТАМ, після смерті? Такі речі, безумовно, є перевагою роману, адже реальність розповіді створює реальні характери. А герой, в якого повірив читач ‒ запорука того, що й ідея, яку він сповідує, стане нашим переконанням.
          І все ж в «Трощі» не обійшлося без авторських прорахунків. Не будемо дорікати письменникові за дрібні недоліки, коли, наприклад, кохана Місяця Стефа аж тричі  порівнюється з лошицею: то очі в неї, як в лошиці, то ноги, а тоді вже й губи; або відверті ляпи з плечими Змія: «Мимоволі придивився до його міцного правого плеча, вигнутого, як кінське сідло. Воно таки було значно вище за праве». Не будемо також аналізувати специфічний гумор Шкляра ‒ як на мене, то краще б він цього гумору уникав, бо безперестанне і недоречне вигукування Сірка «Бідна Мотря!» під час важливої розмови його побратимів скоріше засвідчує потуги автора створити комічну ситуацію, аніж викликає сміх.
          Але на персонажах зрадників варто зупинитися детальніше.
          Мусимо визнати, що своє надзавдання ‒ розібратися в мотивах, якими керувалися зрадники ‒ письменник виконав, м’яко кажучи, поверхово.  Візьмемо для прикладу Стодолю, який, за словами головного героя, видав («всипав», по тутешньому) пункт зв’язку в очеретах над річкою Стрипою. Виписаний він живо, рельєфно, а любов Михасі надає його образу співчутливого забарвлення в уяві читача. Тому зв’язані з ним епізоди відпрацьовані у високій емоційній напрузі. Біда тільки в тім, що мотиви зради, на які вказує Шкляр, виглядають непереконливо. 
          Ось як в переказі повстанця Міська Стодоля сам пояснює свій вчинок: «...провідник Буревій застановився зліквідувати його, оскільки Стодоля начебто розгулявся, не дотримується конспірації, пиячить, брутально поводиться з людьми і плямує честь Організації. Про це йому сказав провідник Корнило. Тому Стодоля, за його словами, не мав іншого виходу, як перейти до більшовиків. Але він нікого не всипав і цього від нього ніхто не вимагав. Навпаки, відколи Стодоля з більшовиками, вони перестали товктися в навколишніх селах, не роблять тут засідок, не проводять ревізій». Цілком очевидно, що загроза Стодолі від провідника Буревія ‒ нікчемний мотив для зради. Хіба, зрадивши, Стодоля став у більшій безпеці, аніж залишаючись зі своїми? Служба Безпеки у повстанців діяла рішуче і жорстоко, зрадника (на відміну від п’яниці і грубіяна, в чому звинувачували Стодолю!) неодмінно чекала смерть.
          Варто сказати, що письменник таки намагався глибше проникнути в психологію персонажа, пояснити його вчинок ідеологічними мотивами. Стодоля ще кілька разів виправдовує свою зраду ‒ то тим, що Організація програла боротьбу і подальші жертви даремні, то тим, що серед більшовиків теж чимало патріотів нашої батьківщини, і що червоні добре відносяться до України. Навіть погодившись, що в цих роздумах була якась рація, важко повірити, що такий сильний, розумний і переконаний повстанець як Стодоля міг так просто і швидко змінити світогляд. У всякому разі, про те, як той світогляд змінювався, Шкляр не згадує зовсім. Залишається припустити, що зрадив Стодоля через шкурні інтереси, хоча це не зовсім в’яжеться із створеним образом.
           Не витримує критики і той безапеляційний авторитет, котрим Стодоля користується у більшовиків. Вони його всі слухають, не вимагають нікого видавати, та ще й перестали робити каральні рейди в навколишні села. З чого б це? ‒ задає собі питання читач і не знаходить прямої відповіді. А позбавлені логіки факти, які  важко зрозуміти, потребують пояснення з боку письменника.
          Це ж саме бачимо і в самому моменті зради. Ось твердження Місяця: «...тепер ми знаємо достеменно, хто всипав трощу, хто всипав провідника Шаха на Драгоманівці, хто здав командира Бондаренка...». Себто, «всипав» Стодоля.  Але ж сторінкою попереду на питання Міська, чи здався Стодоля саме в очереті, чи був двійняком раніше, той однозначно відповідає, що в очереті. То як він міг «всипати» залогу в очеретах, а тим більше, командира Бондаренка, який загинув значно раніше? Щоб якось звести кінці з кінцями, доводиться припустити, що Стодоля вже давно зрадив побратимів. Тільки в такому разі автор не повинен був залишати висновок на розсуд читача, а прямо вказати, що Стодоля бреше.  Мотивацію вчинків чи нещирість у словах персонажа допустимо залишати на домисел читачеві в новелі, але цього аж ніяк не можна робити в гостросюжетному романі, бо тут такий-от підтекст замість насолоди приносить роздратування.
          І все ж, за великим рахунком, моральні зрушення в «Трощі» переважають вказані огріхи. Адже література, на моє переконання, це бесіда з мудрим автором, який допомагає зрозуміти життя і твоє місце в ньому; з автором, який через вчинки своїх героїв дає тобі точку опори в цьому житті. Василь Шкляр у «Трощі» показав, що можна бути патріотом до останнього подиху, але пожаліть і врятувати від смертного вироку малого брата зрадника Стодолі, як це вчинив Місяць. Тупий, фанатичний патріотизм Чорного Ворона, мабуть, знадобиться для перемоги в бою. Але, щоб творити нормальне людське суспільство, літературі потрібен герой думаючий і в серцевині своїй гуманний. Тоді замість маразму ненависті прийде істинне розуміння вартісних ідеалів людського життя.



пʼятниця, 7 липня 2017 р.

Михайло Карасьов. Навздогін за премією.

          Лауреатом Шевченківської премії 2017 року став, як відомо, Іван Малкович із книгою «Подорожник з новими віршами». На здобуття премії в номінації «Література, публіцистика, журналістика», крім нього, висувалися: Віталій Портников (публіцистичний цикл у двох книгах: «Богородиця у синагозі» та «Тюрма для янголів»), Василь Портяк (книга «Охоронителі діви»), Андрій Содомора (книга «Поезія. Проза»), Андрій Цаплієнко (книга оповідань «Книга змін», серія телесюжетів з лінії фронту), Іван Яцканин (книги «Мить блискавки» та «Пора вузеньких вулиць»). Повертаюся до цієї теми, бо хотілося б зрозуміти, яким принципом керуються ті, хто відбирає кандидатів у лауреати.
          Перший критерій, який приходить на думку – популярність книги. Із здивуванням доводиться константувати, що книг Портникова, Яцканина та Портяка знайти не вдалося ‒ не те що в районній чи сільській бібліотеці, а навіть у київському магазині «Є» чи в інтернетмагазині. Можна було б пожартувати про суперпопулярність цих авторів, твори яких розходяться серед українського народу прямо з видавництв, якби не було так сумно. Державі байдуже до лауреатів своєї премії. І це хронічно ‒ чи багато книг шевченківських лауреатів доби незалежності ви знайдете в тій же районній бібліотеці?
          Отож, доведеться обмежитися інформацією, яку вдалося добути.
          Іван Яцканин, як каже нам «Вікіпедія» ‒ це український письменник із Словаччини. Він голова Спілки українських письменників Словаччини, головний редактор літературного журналу «Дукля» та українського дитячого журналу «Веселка». Автор багатьох збірок оповідань. Перекладає зі словацькоїчеської та польської мов. Іван Яцканин часто відвідує Україну, бере участь в численних літературних заходах. На словацькому радіо веде передачу, присвячену українській літературі. Якщо вірити анотації із сайту комітету Шевченківської премії, в книзі «Пора вузьких вулиць»  І. Яцканин «з біблійною мудрістю та експресією» розповідає нам про життя словацьких українців після Другої світової війни. А в книзі «Мить блискавки» автором представлений «широкий список персонажів ‑ від традиційно селянських персонажів, лісорубів, корчмарів, безробітних, бродяг, нещасних жінок, шукаючих щирої і великої любові, аж до інтелектуалів, як професор, журналіст, артист-диктор, ветеран війни, політик, підполковник, учитель, урядовець». Стиль письма Яцканина можна уявити (якщо це вам вдасться) з такої-от характеристики на тому ж сайті: «Розроблений Яцканиним метод літературного відображення дійсності ‒ це гримуча суміш екзистенціалізму, постмодернізму, настояна на сучасних фабліо‑сюжетах з життя-буття нинішнього сільського і міського плебсу».
          Редактор журналів, публіцист, журналіст, телеведучий Віталій Портников представив на Шевченківську премію двотомник публіцистики, який, як пишуть в анонсах, охоплює події періоду 2000-2011 років (зокрема, в книжці «Богородиця у синагозі» зібрані публікації автора в газеті «Дзеркало тижня» ще з 1994 року). Хоч це твори далеко не п’ятирічної давності, як того вимагає «Положення про національну премію», проте людина він авторитетна, із яскраво вираженою патріотичною позицією. А старими творами в нових збірках грішать майже всі кандидати, із самим лауреатом І. Малковичем включно.
          Про новелу Василя Портяка «Охоронителі діви», яка дала назву всій книзі, я писав у статті «Код Портяка» (див. «Буквоїд» від 15.04.2017 року, а також газети «Літературна Україна», «Українська літературна газета»), до якої і відсилаю зацікавленого читача. Безперечно, новели цього автора можна розцінювати, як визначне явище в нашій літературі. Жодна з його розповідей не є простим переказом факту. Простір між скупими рядками тексту вщерть заповнений почуттями і емоціями, які виникають від читання. Проте малий об’єм написано (всього дванадцять новел) змусили автора додати в книгу кіноповість «Олекса Довбуш» та сценарій художнього фільму «Лола». Зримо виписані характери, психологічність діалогів, гострий сюжет ‒ все те, що потрібно для хорошого кінофільму, в творах присутнє. Але як художня література кіносценарії поступаються новелам.
          В передмові до книги «Поезія. Проза» Андрія Содомори повідомляється, що книга ця ‒ «підсумок його тридцятирічної праці над оригінальним словом». Автор ‒ відомий перекладач з давньогрецької і латинської мов, професор кафедри класичної філології Львівського університету. Із назви книги не важко здогадатися, що там ми знайдемо і вірші, і прозу. Характерна риса, котра вирізняє твори Содомори взагалі, і його поезію закрема ‒ простота і органічність, відсутність фальші. Він неначе постійно дотримується правила, яке сам виклав у рядках: «І сонця злото, й місяця срібло, // дарма що не словами і не зблизька, // навчають, ‒ щоб омани не було, ‒ // горіння не підмінювати блиском». Асоціаціями проникнуті новели Содомори: «сльози речей», як пам’ять; «зрубана тінь», як старість. Прикладом громадянської теми може служити новела «Зерна». Столітня баба перед смертю іде голосувати на вибори в незалежній Україні. За себе і за сина Славка, котрий молодим загинув ще в «партизанці», в бою з більшовиками. Вона вірить, що її голос потрібен «хорошому чоловікові», котрий іде до влади. Ця віра до болю наївна, але недосяжно висока на тлі сьогоднішнього цинічного дня. І для такого патріотизму не треба ні високопарних слів, ні лозунгів. В повісті про Горація «Наче те листя дерев» знання історії і побуту стародавнього Риму, помножене на досконале володіння латинською мовою створюють психологічно правдиву оповідь.
          Вершинним у книзі є роман-ессе «Під чужою тінню». Це розповідь про працю перекладача. Можливо, далекий від теми читач покине цей твір напівдорозі, знайшовши його нецікавим. Бо й справді, якщо поглянути на прозу Содомори як на художню літературу, то в очі кинуться недоліки. Простота викладу часто переходить у прісність. Набридливо звучать одні і ті ж теми: старість і проминущість життя. Автор різко і виразно прорисовує характери персонажів, але через відсутність сюжету так і не використовує здобутий потенціал.
          Зате гурмана слова жде у романі велика розкіш ‒ розмова про найтонші відтінки мови. Розповідь про пошуки точного образу іноді перетворюються на детективну пригоду; це настільки заворожує, що, навіть не знаючи давньої латини, починаєш відчувати її аромат і смак. В книзі відкривається маловідомий світ латиністів, філологів, перекладачів. Це світ гравців у бісер, яких єднає і замикає від решти смертних любов до греки і латини, залюбленість у книгу, Гомера і Горація.
          «Збірка оповідань, яку ви тримаєте в руках, ‒ це спроба розібратися в тому, з чого почалася війна. І чи скоро перемога» ‒ так пише Андрій Цаплієнко в анонсі про свою «Книгу змін». Але хай пробачить мені цей безстрашний і талановитий журналіст, який, на відміну від багатьох з нас, бачив війну наживо, ‒ та прочитавши книгу, я не знайшов відповіді на поставлені запитання. Начебто відповідь і лежить на поверхні ‒ у назві книги: війна почалася, бо змін у нас не було, а закінчиться тоді, коли такі зміни почнуться. Однак, сам текст ні на йоту не не поглиблює розуміння задекларованої проблеми. Про які зміни йдеться? Для аналітичних узагальнень і висновків книга не дає фактичного матеріалу, а для мистецького прозріння на рівні емоцій вона недостатньо художня.
          Оповідання в «Книзі змін» викликають двояке відчуття. З одного боку, досконале знання деталей воєнного побуту роблять книгу правдивою, але, з іншого, ця перевага геть нівелюється примітивними сюжетами, чорно-білими героями і неживою репортажною мовою викладу. «‒ ...Уяви всю епічність ситуації. Українські бійці гинуть від тієї самої зброї, звістку про наявність якої поспішали передати товаришам» ‒ такі складні мовні конструкції навряд чи реально прийшли б у голову бійця у хвилину смертельної небезпеки. І хоча вступна сторінка гласить, що книга є перекладом з російської, але навряд чи варто перекладати на переклад гріхи авторські.
          До всього, текст не має достатньої глибини, він плоский. Замість того, щоб через репліку чи дію створювати образи, настрій, нюанси відносин, автор про все те повідомляє читача від себе, залишаючи йому на  домисел хіба що незакінчені сюжети оповідань (як то в «Боїнгу «три сімки», наприклад).
          І, нарешті, про переможця. Іван Малкович ‒ прекрасний видавець, цього не заперечить ніхто. Книга «Подорожник» створена з тим же бездоганним смаком, що й інші видання «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ». Її хочеться тримати в руках. А от вірші під суперовою обкладинкою далеко не такі однозначні.
          Безперечно, там є чимало якісної поезії. В «Інтермедії з князем» між рядками закладені думки, з приводу яких можна дискутувати й сьогодні:
«Юродивий лиш ридає:
раз ‒ щасливо, раз ‒ надривно:
‒ Князь іде по славу в «Слові»,
а по що іде дружина?..
Але князь ‒ несхитний. Дзуськи!
‒ Цить, обідранці й поети!..
Вже дружині земля руська
над
шоломами
на метр».
          Вдалий твір «Сізіфова земля». На основі свого родоводу поет говорить про всю Україну. Образ Сізіфа, прикладений до нашої землі, свіжо і влучно відтворює, здавалось би, говорені й переговорені теми:
«наче  ми в Сізіфовій землі
народжені де треба знову й знову
все починати заново і ще раз
ще раз ще раз
і мовби вже ось-ось
і знов ‒ спочатку».
          Однак, поруч маємо гроно віршів пересічних, якщо не сказати різкіше. Це стосується і загальної тональності книги, котра просякнута досить банальними роздумами  про швидкоплинність життя; це стосується і конкретних прорахунків,  яких не мало б бути в книзі, що виборола Шевченківську премію. Візьмемо кілька прикладів.
          Коли рима чи прагнення до оригінальності беруть гору над почуттям, тоді з під пера поета виходять штучні, а то й дилетантські рядки. «На ніжці маку, у колінці, // влаштовано суфлерську будку: // підказуючи всім по слівцю, // я там сиджу, мов незабудка» ‒ уже ця незабудка, притягнута за вуха для рими, робить вірш, м’яко кажучи, непоетичним. Що вже говорити про фінал його, де автор закликає якогось флегматика, котрий з’їв мачину, сходити «під кущик», щоб на тому місці знову виріс мак. Чи ти сюди іронію припасовуй, чи видумуй підтексти ‒ та все ж мусиш визнати, що «сходити під кущик» ‒ то трохи віддалений від поезії образ.
          Або чим, як не примученням до рими, можна пояснити перетворення купонів і гривень на кефір: «... а з ефіру // лилися ріки буйного кефіру: // купони, гривні...». І таких «поетичних знахідок» в «Подорожнику» можна знайти чимало.
          Негатив множиться, коли Малкович демонструє елементарну глухоту до слова. «Своїми провинами ангелячими // яке зло ти можеш заподіяти // дитино мала» ‒ «ангелячими» замість ніжності, як то мало б бути, викликає асоціацію з «телячими», або ж велетенськими чи страшними образами. Напружує читача і двозначність слів: «травити псів», ужите в значенні «цькувати псів», враз перетворюється на «вбивати псів» ‒ а звідси крок до іронії.
          А іноді банальністю думки та менторським тоном вірш Малковича взагалі наближається до критичної межі:
«Бо знай, моя дитино, знай,
ти знати це повинна:
Дніпро для рибок ‒ рідний край,
це їхня Україна».
          В підсумку всього сказаного складається цікаве враження. Здається, що критерієм для відбору претендентів на найвищу премію країни часто виступає не стільки якість твору, як особа самого автора, його журналістська чи видавнича діяльність, суспільний авторитет. Зовсім не посягаючи на компетенції Шевченківського комітету і шанобливо приймаючи його рішення, все таки хотілося б, аби ще й твори лауреатів були, як гласить «Положення про національну премію», справді «найвидатнішими творами літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики, ... вершинним духовним надбанням Українського народу».


середа, 29 березня 2017 р.

Михайло Карасьов.

Код Портяка.

Про новелу Василя Портяка «Охоронителі діви».

          Василь Портяк написав десяток новел та кілька сценаріїв. Проте цього виявилося достатньо, щоб стати одним з кращих письменників України і заслужити похвалу критиків. Тут маємо і відгуки поважних філологів з притаманними їм надскладними смисловими конструкціями, і людською мовою висловлені враження: блискучий новеліст, майстер малих форм, тексти, що ставлять історичну пам’ять, спресований згусток буття, неординарне поєднання змісту і форми. Практично всі оповідання Портяка досліджені, переказані, розібрані на цитати і проаналізовані критиками.
          Всі, крім одного. Надруковане ще в давнішній книзі «В снігах», оповідання «Охоронителі діви» до цих пір мовчазно проминається рецензентами, а в гіршому разі звучать і такі слова: «... обсяг книжки цілком достатній, а може, навіть і завеликий. Могло би бути на одну новелу менше – якщо зняти «Охоронителі діви», що, на мою думку, має найневиразнішу поетичну мову та фабулу, яка «виламується» із загальної тематичної канви книжки. Те, що залишилося би, – то й є добра проза» (Богдана Матіяш, часопис «Критика» 2007 рік).
          Воно й правда. Сюжету, як такого, в оповіданні немає. Бачимо на пагорбі бабу з козами, внизу розвалини античного міста, а за містом зеленаве море. Вгледівши бабу, до неї піднімаються від розвалин туристи: чоловік і жінка. Між туристами, яким закортіло екзотики, та бабою зав’язується ні про що розмова. Тим часом внизу, на рештках кам’яного підмурівку, з’являється танцівниця, а її танець фільмує на відеокамеру юнак. Розмова переходить на танцівницю та її супутника. Далі до баби приходить хворий калічка-хлопчик. Обмінявшись ще кількома фразами з туристами, баба, кози і хлопчик йдуть додому. Очевидно, що в порівнянні з іншими новелами тут немає ні щемливо-пронизливого фіналу, ні того нерва оповіді, яким славиться автор.
          І раптом Василь Портяк у своїй новій книзі виділяє це оповідання, давши всій збірці назву «Охоронителі діви»! Закрадається думка: не міг письменник такого рівня виділити серед інших не найкращий за всіма відгуками твір. Певно, є щось знакове в оповіданні, чого не помітили критики з читачами.
          Щоб розібратися в цьому, спробуємо змінити кут зору. Досі тексти Василя Портяка сприймалися як відтворення реальних подій. А що, як баба з козами, змальована письменником в оповіданні ‒ не реальний, а містичний образ? Така собі Вічна Баба на тлі вічного міста. Тим більше, що й «коза» в перекладі на грецьку звучить як «химера».
          Варто було поглянути на текст з цього ракурсу – і враз пазли склалися! Заграла, як і в інших оповіданнях Портяка, кожна фраза, кожне слово набуло ваги, всі інтертекстуальні натяки знайшли  свою нішу, а з простих персонажів постали символи.   
          Цьому підтвердження знаходимо вже в перших абзацах. Зрозумілою стає поблажлива до смертних усмішка старої:
«‒ Здається, що ці кози паслися тут, коли стояло місто, ‒ сказав він.
‒ Вічні кози, вічне море і місто, ‒ відповіла вона.
Стояли неподалік. Баба усміхнулася, чуючи їхню бесіду».
          При такому прочитанні вже не здаються дивними невластиві селянці ірраціональні знання:
 «‒Чому павич є символом воскресіння?
‒ Від греків...
...‒ Павич нетутешній,‒ зронила стара, не відриваючи погляду від моря.
‒ Звичайно, це птах Сходу, ‒ згодився чоловік.
‒ Він і там, він всюди нетутешній, ‒ так само, не повертаючи голови, сказала стара».
          Неземним тепер виглядає і хворий хлопчик. «Божий черв’ячок» ‒ каже баба. Первісна простодушність його означена словами чоловіка: «Він і є сама природа». В цьому образі зримо втілене біблійське: «Блаженні вбогі духом, бо таких є Царство Небесне». А в поєднанні з бабою народжується симбіоз мудрості та нелукавої простоти, притаманний пастухам і гречкосіям.
          Портяк дивовижно володіє підтекстом. Жодного разу не називаючи почуття, а лише викликаючи його через діалоги, автор дає нам відчути глибинну протилежність між туристами та бабою з хлопчиком.
          Туристи ‒ не злі люди. Але вони, зі своїм інтелектом, згадкою про Токутамі Рока і декламацією Зерова, виглядають метеликами-одноденками на тлі Вічної Баби. Відчуваючи це, чоловік іронізує, дратується, то здивовано, то з надією дивиться на стару. Але баба ніяк не реагує на потуги своїх «гостей». Зваби цивілізації, як і дорога цукерка, котру простягла хлопчикові жінка, не торкають її.
          Останнім цвяхом в характеристику туристів стає розмова про стародавні мозаїки:
 «‒ Ми собі таке на дачі зробимо, ‒ сказала. ‒ З павичами, канфарами і виногронами.
...‒ А знаєш, масік, це ідея».
          Міщанський дух, котрий пахтить з діалогу, лише відтінює незнищенну сутність старої з козами.
          Віншує персонажів сама Діва.
          Знак зодіака Діва ‒ жіночий знак. Астрея, богиня невинності і чистоти в греків, останньою з богів покинула землю, коли людське суспільство переповнилося гріхом і беззаконням ‒ з надією колись повернутися сюди. Вона стала центральною зіркою в сузір’ї Діви під назвою Спіка, що в перекладі з латинської означає «пшеничний колос». Додамо сюди, що стихія Діви ‒ земля, а колір ‒ червоні маки.
          «Їй гарно в маках. Красива» ‒ каже баба про дівчину, котра танцює в древньому місті. І трохи далі додає: «Вона вже тут була. Колись». Перед з’явою танцівниці лунає над морем дзвін, а незрозуміла спершу фраза про зміну оптики додає дещицю чуда ‒ хоч танець відбувається далі внизу, «баба їх бачила отут, коло ближніх колон. І теперішні бабині «гості» бачили  ту пару зблизька».
          До того ж Діва, як і належить небожителям, має свиту. Юнак з відеокамерою, цей «натхненний дух на древніх мурах», дух мистецтва, схиляється перед нею, як перед божеством.
          Нарешті, автор ставить всі крапки над «і», єднаючи Діву з бабою і хлопчиком помахом шалика:
«Вона зняла з шиї білий шалик і помахала їм. Білий шалик тріпотів, як чайки над прибережною смугою моря, і так само тріпотів ‒ уже далеко в морі ‒ білий косинець вітрила.
Хлопець щось промугикав.
‒ Я бачила, ‒ відповіла стара. ‒ Ти ‒ теж?
Хлопчик озвався схвильовано.
‒ Ні, ‒ сказала йому, ‒ вона вже не буде танцювати. Але якщо хочеш, посидимо».
          Врешті,  ідея твору при такому прочитанні звучить тривіально: безхитрісний і мудрий сільський люд, втіленням якого є баба з козами та блаженний хлопчик, ‒ цей люд по природі своїй єдиний охоронитель землі, традицій, історії, Бога. Себто, охоронитель Діви. Однак, прописна, здавалось би, думка настільки художньо сильно втілена Портяком, що банальність її  злущується, а натомість проступає одвічна справжність Істини.
          Можна, звичайно, прочитати оповідання «Охоронителі діви» і без наведеного підтексту. Прочитати, як добре написаний образок з натури. Але проникнення в закодований світ образів, окрім читацької насолоди, дає уявлення про те, як майстерно і самобутньо доносить Василь Портяк читачеві цю філософську, а за великим рахунком ‒ нашу національну ідею. А відтак, маємо нагоду переконатися, що перо Майстра не схибило і цього разу.


..................................



четвер, 23 лютого 2017 р.

Михайло Карасьов.

Про «Баборню» та всяку іншу... безсюжетну літературу.
Рецензія на книгу Мирослава Лаюка «Баборня».

          Хороший поет Мирослав Лаюк написав роман. Як правило (за рідкісними винятками) з поетів виходять нікудишні прозаїки. Цьому підтверджень легіон, від якогось містечкового Петренка і до самого Вінграновського з його «Наливайком». Поет в письменникові завжди перемагає прозаїка. Звідси маємо, з одного боку, надмірну увагу до стилю, до словесної оригінальності замість думки; а з іншого ‒ відсутність сюжету, такий собі набір цікаво описаних фактів, котрі перетворюють прозовий твір у мозаїку хаосу.
          Як же впорався зі своїм романом М. Лаюк, і що за продукт для читача породила його спроба?
          Вже буквально перші фрази книги пропонують нам свіже, харизматичне письмо і виразних, повнокровних персонажів: «Марія Василівна ‒ з тих літніх осіб, чиї двері в певний момент виламуватимуть соцслужби, аби знайти застоялий труп. «Не сьогодні, собаки(поганки / потвори / підстилки)!» ‒ крізь рівненькі, недавно переставлені зуби, ніби від злості, але й крізь тонкі від посмішки легко-брунатні, як висохла гвоздика, губи проціджувала свої вагомі слова Марія Василівна Семенко, вчителька біології. Вона сперлася на підвіконня власної великої прекрасної квартири на третьому поверсі й дивилася вниз на маленький мерзенний світ». Тут тобі і портрет, тут тобі і вік, і характер, і настрій.
          Однак, такий  експресивний і показово-цинічний стиль, котрий спершу вражає, вже на третій сторінці набридливо лізе у вічі з усіх щілин тексту. Надмір іронії переходить у відвертий примітив, який навіть сміху ради сміху не викликає. І лунає холостий постріл: «Учителька зарубіжної літератури, вірна внучка Хайяма, дочка Тургенєва й Жорж Санд, племінниця Кафки, наречена Байрона, шістдесятирічна Ксеня Володимирівна Забашта, перечитавшись, як потім казали, якихось дивних книжок і передивившись чудних фільмів, одного дня зайшла до класу й сказала: відсьогодні всі уроки із зарубіжжя будуть проходити на свіжому повітрі. Вона відвела дітей на спортмайданчик, повісила хлопців і дівчат на турніки й змусила їх звідти по черзі розповідати напам’ять вірш «П’яний корабель» Артюра Рембо ...».
          Стає зрозумілим, що в тексті занадто багато автора. Стиль вилазить зверху на сюжет, героїв, ситуацію. Виникає питання: що дає читачеві, скажімо, такий-от перелік: «Мешканці будинку 7-А кричали, тупали ногами, розмахували руками, плювалися слиною, кидалися цигарковим попелом, матюкалися, йойкалися, непритомніли. Жінки, чоловіки, діти, племінники, внуки, дідусі, кузени, шофери, журналісти, лікарі, сини, хворі, здорові, дочки, близнюки, собаколюби, котолюби, котоненависники, театральні аматори, хресні батьки, католики, прихильники комуністичної партії, природолюби, рибалки, власники малого бізнесу...»? Та нічого не дає, окрім думки про самолюбування автора своїм потужним словниковим потенціалом.
          Більше того, М. Лаюк іноді взагалі демонструє глухоту до слова. Читачу треба проявити неабиякі розумові здібності, щоб з першого разу розігнути таку от спіраль красного письменства: «Перевірка могла оприявити найнесподіваніші ракурси поставання Марії Василівни на тлі життя». Або: «Марія Василівна дбала про зовнішній вигляд свого розуму». Приклади мовної еквілібристики можна продовжити, але скрізь прагнення зоригінальнічать затемнює зміст і, безперечно, утруднює сприйняття тексту.
          Та найбільш провальним у «Баборні» є сюжет. Вірніше, його відсутність. Автор повідує нам, що лісник Онуфрій, з яким підгуляла вчителька Марія Василівна, на полюванні застрелив чоловіка вчительки підполковника КГБ Семенка. А сам зник. І ця загадка призначена тримати читача в напрузі до кінця роману.
          Тут Лаюк допускається двох смертельних для хорошого твору помилок. Помилка перша: між зав’язкою, так би мовити, і розв’язкою немає кульмінації. Автор не робить жодних потуг, що підігріти цікавість читача, щоб якось розслідувати те вбивство, чи хоча б час від часу нагадувати про нього. Зате навколо головної героїні починають снувати інші персонажі роману. Мов бульбашки в газовому напої, вони з’являються, живуть якусь мить своїм життям і зникають. Це зводить експресію сюжету нанівець.
          Помилка друга: мотив вбивства, розкриття якого ждали терплячіші із читачів, виявився напручуд передбачуваним. В кінці роману виявилося: в повоєнні часи, переслідуючи бандерівців, офіцер НКВД Семенко згвалтував наречену Онуфрія, яка була патріоткою України. То це була помста за наречену, а не боротьба за Марію Василівну, як могло здатися спершу! ‒ оце й усе, що може вигукнути читач про такий фінал.
          Єдиний штрих, котрий не дає авторові геть сповзти у банальщину, полягає в тому, що він не зробив Онуфрія ще й героєм УПА. Лісник Онуфрій виявився боягузом, який покинув свою наречену на глум НКВД-истам, рятуючи своє життя. До речі, такий поворот гармонійно вписується в Лаюкове зображення персонажів.
          Взагалі, коли говорити про персонажів роману, то треба віддати авторові належне. Характери далеко не плоскі, в кожному з героїв органічно переплелося дрбро і зло. Письменник вміє вловити деталь: «Натомість у Верхньому Татарові ‒ суцільне буйство натури, село селянське, село на нашій Україні. Учительки в мальованих хустинах, сільське господарство в кожної з них, одноповерхові будинки з псом на прив’язі й котом на паркані, недоглянуті нігті...». Оці «недоглянуті нігті» говорять про героїв більше, ніж багатосторінковий авторський опис.
          В романі маємо сторінки впізнаваного минулого і сучасного: радянська школа, яка мало змінилася і сьогодні, глушина провінції, напівбожевільна старість вчительки математики, трагедія зовсім божевільної бомжихи Гафії. В епізодах, де персонажі діють, вони стають живими. Однак, закінчуються ці епізоди неможливо прісно, нічим. Замальовки не зростаються в суцільну картину. Позбавлений загальної динаміки сюжет статично фіксує нам задумку автора, не більше того.
          Фінал «Баборні» виявляється дивно схожим на заключні акорди старих мелодрам: Лаюк конспективно повідомляє, як далі склалося життя кожного з героїв після їхніх пригод у романі. В кінці автор ще пробує потьмарити розум Марії Василівни, пишучи довжелезні речення без розділових знаків, ‒ бо чимось же треба закінчити твір. Такий фінал зовсім не вмотивований попередньою розповіддю, і божевілля це нічого не показує. Крім притягнутого за вуха відомщення за гріхи, яке побачив у творі один з рецензентів. Але за які гріхи? Марія Василівна і гріхів справжніх не мала. А змусити її відповідати за гріхи чоловіка ‒ то вже якось не по-людськи з боку автора.
          Однак, неправильно було б на цьому поставити крапку. Спробуємо все таки дошукатися, що хотів сказати читачеві автор «Баборні». Не ради ж самого письма він творив цей роман?
          На одній з презентацій письменник каже: «Це було б нечесно з мого боку – не розказати цю історію, яка мене турбує, від вирішення якої, здається, залежить багато. Ті реалії, той критичний вік моєї героїні - тільки антураж для того, щоб поставити собі питання: "Чим є моє життя?" і "Що я можу ще змінити?". Це ж запитання, які не мають віку і статі». А Тетяна Синьоок у своїй рецензії на книгу влучно додає: «Ось і вийшла "Баборня" – не тільки як будинок для знедолених старих, а насамперед як галерея жіночих портретів, спотворених історією».
          Отож, припустимо, що в романі мова йде про марність і нікчемність життя рядової вчительки ‒ як, до речі, і багатьох із нас. В такому разі, щоб історія життя Марії Василівни набрала для читача вигляду жертви історії (чи й фізіології ‒ що значно сильніше, бо ввело б у роман силу Бога), треба ту Марію Василівну відчути через сюжет, через вчинок. А про який вчинок можна говорити у «Баборні», де немає ніякої боротьби, ніякого конфлікту, ніякої цілі? Не видно і внутрішнього світу героїні, якщо не створеного в підтексті через діалог та дію, то хоча б описаного прямим авторським текстом. Через те Марія Василівна, яка торкнулася тільки розуму читача, залишається для нього холодним втіленням ідеї, а не емоційно близьким персонажем.
          На жаль, мусимо константувати, що безсюжетний роман ‒ це біда не тільки молодого прозаїка Мирослава Лаюка. Якщо не брати до уваги «гостросюжетного» ширпотребу, то ця проблема стосується багатьох сучасних авторів. Невміння створити напругу в канві розповіді характерне і для досвідчених письменників, і для переважної більшості молодих літераторів. В далекому 1925 році О. Білецький писав: «Безсюжетна, спокійна, позбавлена участі автора оповідальна форма була так само непридатна, як форма, перейнята особою самого тільки автора, що оповідає все за себе і все через себе. ...читач жадав від читання цікавості. ...Елементи композиційних фокусів, експеременти в царині стилю, всіляки штуки з «мотивуваннями», «перекладанням планів» і т. ін. позбавляють більшість творів тої безпосередності, що дужче від усякої майстерності може поривати й хвилювати читача. А «почуття сюжетності» так і не пощастило знайти». Ще один розумний чоловік того часу, Дмитро Донцов, вважав, що причина кризи нашої літератури полягає у відсутності енергетики. З двох складових мистецтва ‒ краси і енергії ‒ наші письменники пишуть виключно про красу: любуються нею, коли вона є, мріють про неї, коли її нема, тужать за нею, коли вона втрачена. А от пасіонарності, енергії боротьби, яка неодмінно руйнує гармонію і моральні засади, в українській літературі немає. Тому немає героя, тому немає сюжету ‒ тому немає європейської літератури.        
          Те, що думки критиків минулого суперактуально звучать сьогодні, свідчить про плачевний стан української літератури, яка рухається по колу, як сліпий мул, що крутить жорна. Звичайно, в цьому винна і радянська система, яка при Сталіну фізично винищила творців, здатних було подолати кризу. Але очевидно й те, що сучасні письменники або не знають, або не хочуть знати про ті граблі, на які вже стільки разів наступала наша проза ‒ і наступають на них знову і знову.
          Тим не менше, в книги «Баборня» є й свої поціновувачі. Так, роман уже встиг отримати відзнаку на літературному фестивалі-ярмарку «Запорізька книжкова толока», а також увійшов до короткого списку «Книги року 2016» за версією ВВС. Отож, свого читача він знайде. Та от стати українським бестселером навряд чи зможе.


............................

четвер, 19 січня 2017 р.

Михайло Карасьов.

Вершини і провалля Тані Малярчук.
Про роман Тані Малярчук «Забуття».


          Таня Малярчук ще раніше звернула на себе увагу розкішною мовою  своїх оповідань і розкутою, іронічною манерою самої оповіді. Роман «Забуття», який вийшов у видавництві Старого Лева, теж не залишився непоміченим серед книг 2016 року ‒ він став переможцем літературної премії «Книга року ВВС».
          Є письменники, яким краще вдається відображати світ зовнішній ‒ чи то реальний, чи заселений авторськими фантазіями. А є інші, котрі виразно бачать лише те, що безпосередньо переломлене через психіку власного досвіду. До останніх, здається, належить і Таня Малярчук. Тому роман, котрий складається із двох різних у часі історій, написаний вкрай нерівнозначно. Розповідь сучасної героїні, в якій впізнається сама авторка, можна без сумніву зарахувати до здобутків письменниці. А от віддалена від Малярчук на ціле століття історична частина роману, де мова йде про маловідомого сьогодні борця за українську справу В’ячеслава Липинського, ‒ то далеко не найкращі сторінки талановитої авторки.
          Почнемо з вершин. Дозволю собі кілька розлогих цитат, щоб передати стиль письма Малярчук, наповнений ледь вловимою іронією і несподіваними деталями: «Вони, чоловіки, хоча любила я не тільки чоловіків, чомусь дуже між собою схожі. Всі троє світловолосі, з округлою формою голови, хоча це теж звучить трохи дивно, адже заведено вважати, що голова завжди округла. Я так не вважаю. Бувають голови настільки гострі чи прямокутні, чи неправильної форми, що їх просто неможливо назвати округлими. Округла голова ‒ це голова, яка котитиметься, якщо її зняти з шиї і покотити. Так я могла би зробити з головами чоловіків, яких любила. Вони котилися б ідеально плавко і з однаковою швидкістю, їхнє золотисте волосся виблискувало б при цьому на сонці, якби сонце тієї миті світило».
          Інтонації Тані Малярчук дуже щирі. Якась дитяча безпосереднісь струмить із її рядків. До того ж, вона пише про близьке читачеві. Про людську неприкаяність. Про домашнього кота, який своїм неприйняттям навколишнього світу доростає в тексті до символу. Про жах смерті, котрий, мабуть, переживав кожен з нас. Такий тон налаштовує на хвилю довіри до створеного нею світу.
          Та найперше, про що нам каже письменниця, то це про психічну хворобу героїні. Детальний опис її страхів вартий підручників з психіатрії. Жах смерті стократ посилюється через болісне відчуття всевладності часу, через невблаганну і непереборну силу забуття, під товщею якого зникає все. Авторка намагається пояснити це забуття соціальними причинами: злочинними діями більшовиків, позицією предків, які ціною покори зберегли життя собі і своїм майбутнім внукам. Проте, якісь запобіжники рятують Таню Малярчук від перетворення її роману на соціально-викривальний, як то трапляється з більшістю наших письменників. В результаті загальнофілософський, людський бік проблеми стає домінуючим. Це віддаляє роман від соцреалізму, для якого ідея твору завжди була стократ важливішою за героя, ‒ і наближає до літератури світової, спрямованої на дослідження характеру персонажу.
          Таня Малярчук ‒ неперевершений майстер спогаду. Епізоди в романі настільки колоритно написані, що руйнують і так примарну цілісність твору. Роман просто розпадається на окремі оповідання чи нариси ‒ про силачку Соню, про дідуся героїні, про її дитинство чи студентські роки, про презентацію першої книжки; або маємо прекрасний образок провінційної бібліотеки, котрий закінчується рядками: «Пам’ятаю, як одного разу прийшла до них із завданням від учительки біології написати реферат про око хруща. Бібліотекарки розгублено перезирнулися: «Око хруща?» ‒ і взялися переривати все, що мали про хрущів, аж до українських народних пісень, але про самі хрущеві очі так нічого й не знайшли. Навіть забули пообідати. Мені досі соромно перед ними, бо насправді я неправильно розчула завдання і мала написати реферат про око КЛІЩА, а не хруща. Вчителька біології натякала, що кліщі якісь дивовижні істоти: під час статевого дозрівання в них виростає додаткова, четверта, пара ніг, а очі рішуче відрізняються від очей всіх інших живих істот ‒ чим саме, я так досі й не дізналася».
          Зібрати увесь цей фейєрверк спогадів докупи могла б наскрізна сюжетна інтрига. Тут справа гірша. Сучасна частина роману ще якось тримається на психологічному конфлікті між героїнею і життєвими обставинами. Зате в розповіді про Липинського напружених сюжетних ліній немає взагалі. Любовні пригоди його прочитуються наперед, а історична складова грамотному читачеві відома і без роману. До того ж, художні засоби збіднюються. Крах сподівань і мрій героя, хоча часом і перегукується з сьогоднішніми реаліями, не несе в собі нічого яскраво особистого. Читач не відчуває його трагедії емоційно. В значній мірі так відбувається через те, що авторка переказує нам почерпнуту в архівах інформацію як факт, стилем науково-популярної статті, а не художнього твору: «У Львові після швидкого перевороту утворилася Західноукраїнська Народна Республіка, але наступ польських військ незабаром змусив її уряд здавати місто за містом, щоб врешті теж опинитися в екзилі у Відні. Амбасада ЗУНР орендувала кімнати (далі йде адреса тих кімнат, наче роман будуть використовувати туристи у якості путівника ‒ М. К.), а диктатор Петрушевич (знову адреса, на цей раз приватна ‒ М. К.), ще довго плекав наївні мрії і вів переговори з можновладцями сусідніх країн, сподіваючись виторгувати у них допомогу в боротьбі з поляками. Галицька армія, що раніше виступала єдиним фронтом з УНР, несподівано знайшла порозуміння з денікінцями, а Директорія УНР натомість ‒ можливо, з помсти ‒ спробувала виторгувати підтримку поляків ціною Галичини» і так далі.
          Намагаючись скрасити академічний стиль викладу, Малярчук іноді пише фрази, які скидаються на пародію (чи, в кращому разі, здаються фальшивими). Не може неграмотний Зануда вимовити таку-ось тираду, пояснюючи селянам, чим займається Липинський: «То людина вчена. Таких треба шанувати. Якраз пише статтю про шістсотрічну боротьбу українського народу за свою свободу!».
          Ще одна судомна спроба охудожнити текст ‒ це вставки про персонажів в стилі «17 мгновений весны», немов авторці раптом не вистачило часу на змалювання образу: «В одній із лож «Централки» Віктор Піснячевський (лікар-бактеріолог, журналіст, поганий зір, особиста характеристика: харизматичний холерик і скандаліст, приватна адреса: 6, бецірк, будинок з майолікою на Лінке Вінцайле, 40/38)». З такими вставками можна було б змиритися, аби вони вписувалися в стиль розповіді. Вони ж виникають в якійсь частинці роману, щоб так само безслідно зникнути, залишивши в душі почуття дисгармонії.
          Знехтувана художність веде до банальщини: «Коли Липинський закінчив, зала заціпеніло мовчала. Пальці доповідача впивалися в зіжмакані і скроплені гарячим потом аркуші паперу, все тіло тремтіло». Цілком очевидно, що така вправна майстриня, як Таня Малярчук, могла б підібрати менш заяложені штампи, аніж «заціпеніло мовчала», чи «скроплені гарячим потом».
          Не всиг читач прилаштуватися до науково-популярного викладу історичних подій, аж раптом у тексті зринає: «Тоді блідою щокою Липинського скотилася одна велика гаряча сльоза, назавжди вбираючи в себе залишки цієї нестерпної миті ...Липинський змахнув сльозу, і вона розпалася на мільйони сонячних зайчиків». Це вже якась люкодашварщина, а не проза Малярчук!     
          Трохи живіша любовна лінія в сюжеті роману. Психологічна чутливість авторки, вміння передавати порухи душі зіграли тут свою роль. Переконливими видаються почуття героя, коли він  несподівано закохується у жінку, яка не сприймає його захоплення українською справою. Цікаво спостерігати, як змінюється відношення до Липинського Кароліни: від ненависті до нестримної симпатії ‒ і до презирства в останні роки життя. Такі речі роблять персонажів Тані Малярчук повнокровними і близькими читачу. Але коли для образу Кароліни цього достатньо, то для Липинського ні. Він, насамперед, громадський і політичний діяч, філософ, публіцист. І коли авторка пише про відмову його поцілувати Кароліну: «За ціле життя Липинський не зробив страшнішої помилки. Всі його наступні помилки були лише наслідком цієї першої», то це виглядає, м’яко кажучи, несерйозно.
          В романі більше любовних перипетій, аніж власне суспільної діяльності Липинського. Тому майже до кінця роману не видно його ролі в національному русі, соціальної значимості його поглядів. І тільки незадовго до кінця, коли Малярчук починає цитувати твори самого Липинського, читач може уявити собі, ким же був для суспільно-політичної української думки цей діяч. Дві ідеї його ‒ ідея державності на противагу націоналізму Донцова, та ідея монархізму, як єдиного спасіння для України, ‒ коли б були донесені до читача в емоційно-художній формі, могли зробити цей образ справді великим. Однак, ці ідеї залишилися абсолютно не проробленими і відтиснулися на рівень статистичного факту. А одною «гарячою сльозою» характера не змалюєш. В результаті створений образ Липинського цілком може задовольнити інформаційну цікавість публіки, але любити його немає за що.
          Щоправда, можна подивитися на твір Тані Малярчук і під іншим кутом зору. Для цього треба на градус змістити точку фокусування, щоб відділити героїню від авторки. Тоді «Забуття» перетворюється з роману про Липинського на роман про психологічні фобії героїні (до речі, так і не названої по імені). Самотність, страх перед нездоланною силою часу змушують її розпочати безнадійну, хворобливу, маніакальну боротьбу із забуттям. Ліки від цього жаху вона знаходить у відродженні пам’яті через архіви і старі газети. Коли поглянути на роман з цієї точки зору, то змінюється інтерпретація історичної частини твору. Попередні зауваження втрачають сенс, бо життя Липинського досліджує не авторка, а героїня. Липинський стає просто образом зниклої пам’яті. Більше того, на його місці міг опинитися будь-хто. Дві частини, на які ми раніше ділили твір, раптом складаються в єдину картину, а національні і соціальні мотиви втрачають самодостатність і стають тільки засобом для розкриття психологічної проблеми персонажа. В такому ракурсі роман Тані Малярчук дійсно вирізняється з решти і вартий уваги та перемог у літературних перегонах.
          Тільки от навіть високочолий читач, котрий здатен побачити ці речі, все-таки хоче емоцій. Зміна масштабу в історичній розповіді із загальних панорам на конкретні психологічно вивірені епізоди змогла б наблизити героя до читача. Не були б зайвими і кілька конфліктів, які вимають дії, а гостра боротьба мотивів спроможна була скувати роман у моноліт. На жаль, цього не сталося у «Забутті». Але радує те, що перспективні українські письменники, до яких, безперечно, відноситься Таня Малярчук, шукають своїх шляхів до великої європейської прози.
 

Січень 2017.

 


пʼятниця, 30 грудня 2016 р.

ЗАПИТАННЯ ПЕТРА СОРОКИ 
ДО МИХАЙЛА КАРАСЬОВА


–Пересічні й одверто слабкі книжки у наш час збирають набагато більше відгуків та рецензій, ніж талановиті. Як можна, на Вашу думку, протистояти цьому?

          Посередні автори зазвичай мають незбориму пробивну силу, це правда. Але питання тут, здається мені, ширше. Справа в тому, що переважання рецензій на слабкі книжки ‒ це лише показник того, що культура наша, зокрема, література, не зовсім здорова. Протидіяти цьому треба широким фронтом, де кожен займе свою ділянку: вчитель підвищуватиме розумовий розвиток прийдешніх поколінь, критик виховуватиме смаки народу, а письменник писатиме сильні, непересічні книги. Залишаються, правда, гени, але то вже сфера діяльності Бога.

– Здавалося б, ігнорування державою культури – річ безневинна. Ринкова економіка диктує свої умови. Мистецтво спроможне вижити і окупити себе. Але насправді це не так, бо там, де культура не може опертися на підтримку держави, вона занепадає або набирає абераційних форм. А яка Ваша думка з цього приводу?

          На жаль, культурні уподобання натовпу доволі примітивні, хай пробачить мені український народ. Користуючись цим, діячі від культури ( в тому числі і більшість видавництв) продукують попсу. А головна ознака попси – аби добре продавалося. Ігнорування художньої складової   через  ненаситне прагнення заробити побільше грошей, ясна річ, приводить до зниження якості культури аж до, як Ви сказали, абераційних форм. З іншого боку, державна підтримка тієї ж літератури зовсім не гарантує їй розвиток і процвітання. Ми ж бо не вчорашні і можемо напевне здогадатися, хто і за якими критеріями буде визначати якісні твори, якщо на них раптом виділятимуться гроші з казни. Отож, залишається сподіватися лише на талант наших митців. Адже, як свідчить історія, культура відроджується і занепадає часто всупереч соціальним і політичним передумовам. 

  –Як Ви оцінюєте стан сучасної української літератури? В чому її «плюси» і «мінуси» в порівнянні зі світовою?

          На моє глибоке переконання, художня література – це, насамперед, образ героя. Від самого початку література була такою. «Повість про Гільгамеша», «Рамаяна», скандинавські саги, «Пісня про Нібелунгів», «Одісея» та «Ілліада», «Слово о полку Ігоревім», «Пісня про Роланда» – суть кожного з цих шедеврів не в змалюванні мандрів чи битв, не в історії роду чи народу, не в родословній богів – хоча те чи інше присутнє в них. Суть в харизмі героя. Якщо ж історична чи соціальна складова, пізнавальний бік твору, чи навіть сюжет заступають собою характер персонажа, тоді художній твір перетворюється в кращому разі в щось жанрово інше, а в гіршому взагалі втрачає художність. Цьому прикладів чимало. Видатні романи Євгена Пашковського являють собою не що інше, як публіцистичні есеї. Науково-популярним боком обертаються до нас твори Макса Кідрука. Важка і нецікава книга «Музей покинутих секретів», бо через хаос сюжетних ліній та авторське багатослів’я Оксана Забужко затьмарила характери персонажів. В талановито написаній «Таємниці» Ю. Андруховича над образом героя тяжіє непереборне бажання автора поділитися власними емоціями, тому й вийшов з неї гібрид біографії і художнього тексту. У «Сталінці» О. Ульяненка (і менш талановитому «Ворошиловграді» С. Жадана) майстерно створений герой є, насамперед, засобом викриття соціальних пороків та виразок. Дивно, чому ніхто не помічає, що деякі популярні автори героя створити елементарно не вміють. У «Танго смерті» Ю. Винничука, чи в «БотакЕ» Т. Прохаська автори водять персонажа від ситуації до ситуації, а живим і повнокровним від того він не стає. Або ще гірше у «Чорному вороні» В. Шкляра ‒ там до чисто професійних прорахунків автора долучилося ще й запаморочення від патріотизму, яке зробило з роману, де герой мав би стати українським Оводом, таку собі дешеву революційну прокламацію. 
          Тепер подивимося на вершинні зразки світової літератури. Що ж ми там бачимо? А бачимо ми великого в своїй трагічності дервіша Ахмеда Нуруддина Меші Селімовича. Непереможного навіть в поразці старого Сантьяго Хемінгуея. Могутнього, як сама земля, Ісаака Кнута Гамсуна. Складного в спілкуванні, але магнетично привабливого магістра гри в бісер Йозефа Кнехта Германа Гессе. Стоїчного Сінго Ясунарі Кавабати. Жодного з подібних характерів я не можу назвати в українській літературі.
          Сказане мною менше відноситься до малої прози. В новелі чи оповіданні характерний герой не відіграє такої вирішальної ролі, як у романі. Оповідання може бути славним і майстерністю стилю, і підтекстом, і соціальними темами. В цьому жанрі маємо чудових майстрів Василя Портяка, Богдана Жолдака, Любов Пономаренко, Василя Трубая, Галину Пагутяк. З молодших добре пишуть оповідання Таня Малярчук і Марина Єщенко. Я не такий уже знавець малої прози зарубіжжя, щоб робити глобальні порівняння, але здається мені, що тут українські письменники стоять на рівні світових вершин. Зайняти достойне місце в світовій літературі їм заважає лише те, що інформаційна політика наша перебуває в замороженому зародковому стані – як в середині країни, так і на європейській арені. От створювати міністерства і комітети з цього приводу ми вміємо, це точно. Кажуть, в Україні є навіть Інститут з проблем сучасного мистецтва. Цікаво, що він досліджує?
          І ще один бич Божий української літератури мова. Боячись звинувачень у русизмах і використанні суржику, наші літератори зі студентської лави звіряють свої твори не з розмовою вулиці, а з академічними словниками. Мова ж словників (про що писав у своїй статті «Унадився журавель» Василь Трубай) настільки далека від живої розмовної, що її можна назвати мертвою латиною. Такою мовою не можна створити ні правдивого фільму, ні правдивої літератури. Фальш у мові робить твори багатьох українців схожими на комп’ютерний переклад з іноземної, без національного аромату і колориту. Прикро те, що маємо ж у кого вчитися. Я вже не кажу про Шевченка, але давай почитаємо Євгена Пашковського. На сторінках його творів починаєш по справжньому розуміти, що жива українська мова є, і що це велика мова.

– Озираючись на пройдений шлях, чи задоволені Ви резонансом своєї творчої роботи? Чи досягли того, про що мріяли?

          З дитинства я найбільше любив (за винятком, звичайно, дівчат!) читати книги. Мріяв стати письменником, що й сталося. І от цікава річ. На початку творчого шляху я не відмовився від сім’ї, служби, друзів ради того, щоб віддатися письменництву. А без такої жертви великим не станеш. Але от приходить час, і ти починаєш розуміти, що все те письмо ‒ не що інше, як суєта суєт, що проти вічності воно не варте виїденого яйця. В такі моменти навіть великі письменники, котрі ради високої мети поставили на кін своє життя, стріляються. Мене, слава Богу, чаша сія обминула.
          Щодо резонансу. Гучної слави поки що не спостерігається, але деякі здобутки на поприщі критики є. За збірку критичних статей «В пошуках українського героя» в 2014 році я став лауреатом Київської обласної літературної премії імені Г. Косинки, а в 2016 році за цикл статей був удостоєний премії НСПУ ім. О. Білецького.
          Це коли про особисте. Набагато гірше бачити, що критика взагалі мало впливає на літературний процес. Як то кажуть, критик пише, а караван іде.

– На Вашу думку, на якому етапі зараз перебуває вітчизняна літературна критика? 

          В хорошій сучасній прозі домінує підтекст. Це може бути не тільки  алегорія, але й характер персонажа, який струменить крізь строчки діалогу, і тонкі недомовлені грані відносин, і почуття ‒ все те, що виникає в голові читача від тексту, а не прямо прописано автором. Такі твори вимагають  аналізу. А в нас жива реакція на книгу зводиться переважно до переказу її змісту. Або до такої псевдонаукової словесної еквілібристики, якої без словника і не втнеш.   
          Однак, біда критики ще й не в цьому. Насправді, розумні рецензенти в нас є. Немає об’єктивних оцінок. Причина банальна. Щоб жити за рахунок своєї праці, критик мусить або офіційно працювати при видавництві, або писати статті на замовлення. В обох випадках за матеріальне благополуччя доводиться розплачуватися незалежністю в судженнях. А вплинути на хід літературного процесу може тільки об’єктивна критика, це очевидно. В теорії існує третій шлях – це коли редактори платили б гонорари не лише своїм штатним співробітникам, а й, так би мовити, вільним митцям. Однак, тут уже починають діяти закони ринкової економіки.

– Коли Ви почали серйозно займатися критикою?

          Серйозно – в 60 років. До того ж, я за освітою не філолог, а історик. Так що приходиться надолужувати талантом (посміхається).

–Чи не здається Вам, що іноді переоцінюєте творчість того чи іншого письменника, зокрема місцевих літераторів?

          У Фейсбуці на моїй сторінці є стаття під назвою «Жарти критика». Там на один і той самий художній текст я написав дві діаметрально протилежні рецензії ‒ одну схвальну, а другу розгромно-критичну. Для приколу. Отож, таке робити ми вміємо. Але коли йдеться про серйозні речі, то за гроші чи ради кумівства я не візьмуся вихваляти явно провальний твір. Ім’я дорожче. А от пом’якшувати критику і перебільшувати достоїнства твору часом  приходилося. Аби при цьому не дурити читача, використовую такий собі прийом: поруч зі своїми словами ставлю характерні цитати з твору, таємно сподіваючись, що розумний читач вловить іронію. Щоправда, тут потрібно тонко підібрати цитати, які сказали б про твір більше, ніж слова рецензента. Іноді виходить доволі цікаво.

  –Ви чудовий прозаїк, що знову засвідчило винятково цікаве і майстерно написане оповідання «Точка сходження», надруковане у ж-л «Київ» (№9-10, ц.р.). Як Вам вдається поєднувати рухому естетику і художню творчість? Чи не заважають вони одне одному?

          Письменник я не дуже відомий, але скажу без зайвої скромності, що в мене є кілька пристойних творів. Один з них – згадане вами оповідання. «Важко собі уявити,— писав якось П. Загребельний,— що вмілого слюсаря, досвідченого хірурга, знаючого годинникаря або просто шевця вчила б людина, яка сама нічого цього не вміє робити. Чому ж це можливо в літературі?». То ж я, щоб спростувати думку класика про критиків, які учать інших, бо не вміють робити самі, і творю час від часу художні речі. 
          Критика і художня творчість для мене ніколи не заважали одне одному, бо вони розведені в часі. Був період, коли я писав віршовані казки. Вичерпалося. Тоді прийшов час історичних розвідок. Минуло й це. Трохи писав художню прозу. Тепер ось критика. Така розпорошеність до добра не веде, знаю. Але така вже моя карма. До речі, мої твори ‒ і художні, і критичні, ‒ можна почитати в Інтернеті на тому ж Фейсбуці. Або в моєму блозі «Михайло Карасьов. Палітра».

–Чи важливо для Вас мати свого читача? І який він – Ваш читач?

          Якось про конкретний тип читача ніколи не задумувався. Важливо для мене, щоб мій читач відчував гумор, був розумним і трохи циніком. Тоді це мій друг.

– Вам за 60. Чим добрий цей вік? Чи можна красиво входити у літні літа?

          Як говорив мудрець, всі ми в душі двадцятип’ятилітні. До того ж, з віком зменшується кількість бажань. А це, як відомо ще з часів Сковороди, прямий шлях до щастя. Так що щасливе життя в 60 якраз і починається.

  –Хто Ваші друзі у житті й літературі. Назвіть тих, кого любите і читаєте?

          Найперші друзі мої – це моя сім’я, а також брат і сестра. Є кілька рідних для мене душ із студентських років. Живуть вони далеченько, але ми часто розмовляємо по телефону і хоч раз на рік зустрічаємося. Хто не балувався в студентські роки? Був і в нас кабінет міністрів. До цих пір ми зберігаємо свої посади, часом видаємо укази і нагороджуємося за видатні діла. Друзі мої теж творять. Валерій Голуб пише художні речі, Віталій Григор’єв і Жора Лашкул цікаві краєзнавці.
          В літературі є для мене великі письменники, але фанатом у мої роки вже не стають. В юності так, це був Володимир Висоцький, Ернест Хемінгуей, Толкіен. Рабле люблю. Іноді їх перечитую.

– Ваш рідний брат Василь Трубай – один з найцікавіших сучасних українських прозаїків. Як у Вас складаються творчі стосунки, хто на кого більше впливає?

          Я Василеві не просто брат, а старший брат. Тому питання хто на кого більше впливає знімається як некоректне (посміхається). Насправді, мені дуже поталанило з братом. Духовне життя потребує спілкування, і він мені це спілкування дає. Щодо творчості, то написати щось разом ми навіть не пробували. Ми з ним занадто різні для цього. І по темпераменту, і по манері письма. Навіть у деяких поглядах. Але при цьому все, що я творю, спершу читає він. Він і моя дружина. Це вберігає від друкування недопрацьованих текстів. Такий процес творчості в нас із братом давній і взаємний. Я теж намагаюся в силу свого розуміння давати поради до його писань.
          Те, що Василь Трубай мій брат, має і негативний бік. Він дуже сильний новеліст. Коли підтекст «Перевтілення» Кафки зробив із самого Кафки легенду і генія, то в творах Трубая, смію вас завірити, не менш сильні алегорії – візьміть хоча б його повість «Заручники». Але народився він не в Австрії і не в Парижі, а в Україні і з цим нічого не поробиш. Я, як критик, зміг би, напевне, докласти зусиль, щоб додати йому популярності. Але через родинні стосунки всяка похвала з моїх вуст матиме нездоровий присмак. Тому маємо те, що маємо.

– А яка лектура у Вас викликає стале несприйняття? Чи можете назвати імена тих письменників, твори яких у Вас, грубо кажучи, дратують?

          В мене є стаття під назвою: «В нещастя нашого два рівних є крила ‒ Дашвар та Іздрик». Не люблю примітивної попси, так само не люблю, коли ум письменника заходить за розум, і ти не в силі зрозуміти, навіщо він оце все пише. Але щоб якісь там письменники мене дратували, то ні. Якщо вони знаходять свого читача, значить, це комусь треба.

–Яку роль у Вашому житті відіграє віра?

          Я далекий від релігійного фанатизму, сяк-так дотримуюся обрядів ‒ свячу Паску, поминаю покійних. Але щомиті знаю, що є Бог. Щодо віри у розумінні релігії, то я консерватор і притримуюся віри моїх батьків, себто, православного християнства. Розуміючи при цьому, що це лише придумана людьми форма віри. Тому абсолютно толерантно відношуся до інших релігій, а релігійну нетерпимість і війни за те, чий Бог старший, вважаю найбільшим людським безглуздям.

– Як Ви уявляєте собі потойбічне життя? Чи виробили собі якусь філософію? Чи відкрилося щось після пережитого?

          Як і всяка мисляча істота, я теж мучуся над цими вічними питаннями. Шукав відповіді в мудреців – від Спінози і Шопенгауера до Ошо. Шукав у Біблії і в сучасного генія фізики Стівена Гокінга. Шукаю у власних відчуттях. На сьогодні я твердо переконаний в кількох речах і маю одне нерозв’язане питання.
          Переконаний у тому, що людині не дано пізнати до кінця світобудову, її закони, її замисел. Людина перед світобудовою ще мізерніша, аніж мураха перед людським мегаполісом. Друге. Переконаний, що вища сила існує. Хтось же (чи щось) дає серцю зародка перший поштовх! Чи це Бог, чи космічна енергія, чи Логос, чи розумна ця сила, чи ні, чи є в усьому цьому якась мета – для віри не так важливо. Далі. Ця сила вічна і безмежна, вона існує скрізь і в кожному, в тому числі і в кожному з нас. Це настільки очевидно, що не потребує доказів. Варто спробувати зупинити роботу свого шлунку, щоб усі сумніви зникли. А от як співвідноситься моє «я» і Бог? «Я» існує окремо від Бога, чи є частиною Бога? Чи саме є Богом? Якщо так, то як можна молитися самому собі, або просити в самого себе про щось?
          Звідси і роздуми про потойбічне життя. Якщо моє «Я» окремішнє від Бога, тоді воно смертне і зникоме. Якщо ж моє «Я» єсть проявом Бога, коли через мою свідомість Бог усвідомлює сам себе – тоді смерті для мене не існує, є лише зміна обставин. Життєвий досвід наш вказує, що смерть є кінцем існування. Однак, цілком можливо, що де-інде діють закони, котрі незрозумілі і далекі для нашого тутешнього досвіду. Боюся, що відповіді на це питання для людини не буде ніколи.
          Тим не менше, з цим якось треба жити. Років 20 тому в своїй книзі «Зібране» я писав: «Пройде час і тебе зрадить все: удача, тіло, зрештою і дух теж. Але дух останнім. Бо він ‒ єдине, на що хоч якось здатне впливати наше «Я». Тому не проси в Бога нічого. Проси тільки: Господи, укріпи дух мій!». Така моя філософія. В справедливості цих слів переконаний і тепер.

  –Чи змінили б Ви щось у своєму   минулому, якби це було можливо?

          Щоб стати великим і застрелитися в кінці? Ні, я умиротворений, спокійний і вільний.

– Що з прочитаного Вами останнім часом найбільше запам’яталося?

          Останнім часом я читаю, щоб бути в темі літературного процесу. Радію, коли трапляється хороший твір, але це буває не часто. Між іншим, така ж рідкість і хороший сучасний зарубіжний роман, адже перекладачі, як видно з їх перекладів, теж орієнтуються на масового читача. Взяти, до прикладу, широко розрекламовану книгу «Голодні ігри» Сюзанни Колінз, яка насправді є блідим переспівом славетного Стівена Кінга. І справа не в схожості сюжету, ідея «Людини, що біжить» теж не Кінгова. Справа в якості письма.   
          Читаю Набокова. В тому числі його «Лекції по російській літературі». Глибокі думки і прекрасна стилістика, а підхід до аналізу творів взагалі можна брати за взірець.

 –Хто в Україні є для Вас моральним авторитетом?

          Вячеслав Чорновіл у політиці. В мистецтві Святослав Вакарчук і Ліна Костенко.

 Чи важко Вам «посадити» себе за письмовий стіл? 

          Абсолютно ні. Просто я ніколи не сідаю за письмовий стіл, коли мені не хочеться. 

 – Чи ведете записники і щоденники? Яке Ваше ставлення до них?

          Записники під час роботи над твором чи статею, звичайно, веду. А щодо особистого щоденника, тут справа інша. Я людина доволі замкнута. Є такі закутки душі, куди не проникає ніхто. Щоденник передбачає відвертість, бо навіщо він тоді взагалі? До речі, така от замкнутість привела мене від художньої літератури до критики. Письменник повинен бути відвертим до непристойності. Я так не можу. Тому ставлення до щоденників у мене хороше, якщо це щоденник іншої людини. Сам же я щоденників не веду.


Записано в грудні 2016 року.