вівторок, 11 січня 2011 р.

Михайло Карасьов.


Село Дерев’яна Обухівського району Київської області.

ДЕРЕВ’ЯНА.

Історія села.


Географічна довідка.

Обухівський район розташований у центральній частині Київської області. Утворений в 1923 році. Площа 0.8 тис. кв. км. Населення 73 тисячі чоловік. Має два міста (Обухів і Українка), селище міського типу Козин та 43 села, серед яких і село Дерев’яна.

Село лежить на Придніпровській височині, розчленованій долинами та ярами. Серед корисних копалин поширена глина. Зона лісостепу. Середня температура січня – 6, липня + 19 градусів. Опадів 500-550 мм на рік, максимальна кількість випадає в теплий період року. На відстані 1 км від села за трасою Обухів-Трипілля лежить долина річки Стугни, а за 7 км на схід тече ріка Дніпро. Ґрунти переважно типові чорноземи, є також сірі лісові. Росте сосна, береза, дуб, граб, осика, вільха. З диких тварин можна зустріти зайця, лисицю, дикого кабана. В заплаві Стугни водиться перната дичина. Ластівки, горобці, іноді лелеки гніздяться в селянських дворах.

Поблизу Дерев’яни в заплаві Стугни в 70-х роках минулого століття розбудувалася промислова зона, серед найбільших підприємств якої Київський картонно-паперовий комбінат, трипільський біохімзавод, заводи силікатної цегли та вентиляційних виробів, Трипільська ДРЕС та ін. Фермерські і селянські господарства спеціалізуються на рослинництві (вирощують пшеницю, жито, ячмінь, гречку, горох, овес, соняшник, цукрові буряки, овочеві) та тваринництві м’ясо-молочного напрямку.
Присадибні городи засаджуються основною їжею селян – картоплею. В господарствах тримають свиней, корів і птахів, щоправда, корів стає дедалі менше.

Село розташоване за 4 км від міста Обухів, відстань до Києва 50 км. Залізнична станція Трипілля-Дніпровське, річковий порт в Українці та автостанція в Обухові зв’язують дерев’янців з навколишнім світом. Безпосередньо село має регулярне автобусне сполучення з районним центром. Населення Дерев’яни 561 чол., дворів 364. Географічні координати 50 градусів 6 мінут 34 сек. пн. ш., 30 градусів 41 мінута 24 сек. сх.д. Висота над рівнем моря 135 м.


1. Давні часи.

Наша земля заселена ще з незапам’ятних часів. В 1878 році археолог Рев’якін між Дерев’яною та Красним розкопав курган «Вовча долина», де знайшов камінні ножі і чотири скелети найдавніших людей - неандертальців. Провідним заняттям того часу було полювання, зокрема на мамонта, довжина якого сягала 4 м, висота до 3,6 м, а маса до 4,5 т. Кістки мамонта трапляються на берегах ріки Стугна за кількасот метрів від Дерев′яни. Ще й досі знаходять тут і стародавні знаряддя праці: молотки, сокири, скребки, грузила тощо.

Розкопки, котрі проводяться на околицях села, відкривають нам залишки поселень трипільської культури – однієї з найдавніших хліборобських цивілізацій світу (6-3 тисячоліття до н.е.). Трипільська культура була відкрита наприкінці 19 століття археологом В. Хвойкою в сусідніх з Дерев′яною селах Трипіллі та Халеп′ї. Давні жителі будували свої хати колами, в центрі поселення був загін для худоби, який слугував також площею для зборів. Площа будинків досягала 135 - 140 кв. м. вони мали прямокутну форму і були поділені на 2 – 3 і більше приміщень. Долівка житла була вистелена випаленими глиняними плитами, іноді в кілька шарів. Стіни та внутрішні перегородки зроблено з дерев’яного плетеного каркасу, обмазаного глиною. Покрівля будинків двосхила, з солом’яним покриттям. Займалися древні трипільці землеробством. Праця була важкою і потребувала зусиль всього роду. Вирубували і спалювали ділянку лісу, щоб протягом кількох років засівати поле. Скоро поле виснажувалося, а навкруги були несходимі лісові нетрі, отож жителі переходили на нові землі. Також розводили скот, в поселеннях знайдено кістки свиней. Додатковий харч давало полювання, рибальство, збиральництво. Саме в ті часи зародилося прядіння і ткацтво. Особливо виразним і характерним є трипільський посуд, прикрашений оригінальним орнаментом, тому цю культуру ще називають культурою мальованої кераміки.

В урочищі Глинище, де жителі Дерев’яни здавна брали глину для своїх потреб, випадково були знайдені залишки стародавньої печі для виплавки бронзи. Оброблені людською рукою камені, які раптом посунулися під ноги здивованим копачам, виявилися матрицями для сокир, кинджалів, серпів. Вчені віднесли бронзоливарну майстерню до 9 століття до нашої ери, тобто, їй три тисячі років. В ті часи в степах України жив перший відомий нам по назві народ – кіммерійці.

Долучилися до нашого родоводу і прославлені племена скіфів (7-3 століття до н.е.). На території району жили скіфи-орачі. Землю вони обробляли оралом, урожай збирали залізними серпами, використовувалися зернотерки. Поряд із жертовниками виявлено глиняний посуд – священні чаші та світильники, глиняні статуетки богинь, биків, ведмедів.

Історія власне слов’янства починається з антів, котрі жилі в 2-7 століттях н. е. Вперше їх поховання було відкрито тим же Вікентієм Хвойкою біля села Черняхів. І черняхівське, і розкопане згодом жуківецьке поселення знаходяться поруч з Дерев’яною. Селище перших слов’ян стояло також і на північній околиці Дерев′яни. Археологи знайшли там залишки жител, уламки посуду і знарядь праці.
Родючий чорнозем, ліси та ріки, повні дичини й риби, луки з травою по пояс для випасу худоби – кращої землі для щасливого і заможного життя годі було й бажати. Візантійські письменники зображували наших предків високими, світловолосими, дужими людьми. Їхні племена не керувалися однією людиною, а жили в народоправстві. У антів уже панувало індивідуальне землекористування та зв'язане з ним приватне господарство. В селищах з’явилися багачі, про що свідчать численні скарби монет і дорогоцінних речей. Анти обожнювали сили природи. Вони мали капища, де стояли зображення ідолів з каменю або дерева. Їм був притаманний потяг до прекрасного. Вони прикрашали все, чим користувалися в повсякденному житті: житло, одяг, зброю, побутові речі.
Змінювалися покоління, наші предки одружувалися, народжували дітей, вирощували хліб. І воювали. Адже не одне плем’я зайд ласо поглядало на ці краї, і то не від палкого бажання взятися за плуга, а прагнучи поживитись грабунком. Тож мусили захищати цю землю, покладаючись на силу своїх чоловіків та на захист Богів. «Історія готів» історика Йордана донесла до нас розповідь від 4 століття про існування союзу антських племен на чолі з вождем Божем, столицю якого деякі історики схильні шукати саме в Обухівському районі. Держава антів була попередницею Київської Русі.

Унікальною пам’яткою давньої історії є знайдений поблизу Дерев′яни межовий камінь із зображенням тризуба, котрий археологи датують 5 ст. н. е. Це, певно, найдавніший знак тризуба на східнослов’янських теренах. Сталося відкриття не без волі випадку. На західній околиці села колись було капище часів докиївської Русі. Під час його розкопок хлопчаки, які завжди крутяться в цікавих місцях, розповіли археологам про камінь з чудернацькими зображеннями, котрий здавна стояв тут, а недавно один дерев’янський господар перевіз його до своєї садиби, щоб підперти ворота. Яке ж було здивування археологів, коли вони побачили на камені вибитий поруч зі стилізованою мордою бика тризуб - за п’ятсот років до київського князя Володимира, що карбував цей знак на своїх монетах! Камінь визнали як межовий, котрий стояв на границі чи то селища, чи й цілого племені. Дивишся на древні відбитки на сірому граніті і розумієш, що ті люди, котрі значили на дерев’янському полі собі межу, думали, звичайно ж, не про історію, і не про нас з вами, своїх нащадків, котрі знайдуть їх межовий знак. Думали вони, перш за все, про своїх биків, зорану землю, угіддя для полювання – про те ж, про що думає селянин і сьогодні. І розумієш – змінюється влада, політичні системи, вожді і партії – а хлібороб живе вічним господарем на цій землі.
Сьогодні камінь знаходиться в Трипіллі, біля обласного археологічного музею. А для Дерев′яни ця унікальна знахідка залишилася в гербі села.

В 9-му столітті наші предки входили до союзу племен під історичною назвою – поляни. Закінчувалося роздолля первісного життя, на зміну йому приходила наймогутніша в історії нашої країни держава – Київська Русь. Князі київські поширили свою владу не лише на місцеве населення, але й на всі східнослов’янські племена. Відтепер підкорена людність змушена була платити князеві дань хутром впольованих звірів, зерном вирощеного врожаю, медом із лісових пасік. Щороку князь споряджав по Дніпру флотилію до греків у Константинополь, де отримував немалий зиск від проданого товару. Основною турботою князя був захист своїх земель від войовничих сусідів. Особливо дошкульними для руських селищ були набіги кочових племен з півдня. Переправившись бродом біля нинішнього Витачева через Дніпро, несамовиті кочівники палили хати, грабували, брали в полон людей. І тільки поява князівських дружин змушувала ворога тікати з руської землі. Турбувалися князі і про духовне єднання своєї держави. Володимир Великий у 988 році ліквідував племінну язичницьку віру і запровадив на Русі християнство. Його син Ярослав Мудрий спорудив Софіївський Собор, розширив і розбудував Київ. Спочатку сам Ярослав, а згодом його сини створили писаний звід законів «Руська правда», по якому мали судитися піддані князя. Діяння князів ретельно фіксували літописці.

До цього часу належить і перша письмова згадка про Дерев′яну.
Назва села, скоріше за все, походить від лісів, які в древності його оточували. Відомий дослідник Л. Похилевич в своїй книзі «Сказание о населенных местностях Киевской губернии», говорячи про Дерев’яну, пише: «Кажется, это Деревская волость, пожалованная Печерскому монастырю Ярополком Изяславичем». Дійсно, в «Іпатієвському літописі» знаходимо, що князь Ярополк подарував Печерському монастиреві «все добро своє – Небльську волость, і Деревську, і Луцьку… і около Києва». Здавна датою першої згадки про село (а, отже, і датою його народження!) вважався рік 1136, коли Ярополк правив у Києві. В процесі роботи над історією Дерев’яни виявилося, що твердження це неправильне. Справа в тому, що серед князів того часу історія знає двох Ярополків. Один з них справді княжив у Києві в рік 1136. Але звався він Ярополк Володимирович! А Ярополк Ізяславович, про якого йде мова і в Похилевича, і в «Іпатієвському літописі», жив за півстоліття до цього. Незадовго до смерті він і зробив свій знаковий для Дерев’яни (якщо довіритися припущенню знаменитого краєзнавця) подарунок Печерському монастиреві. І сталося це, на думку істориків, у 1080 році. Саме цю дату і слід вважати першою згадкою про село Дерев’яна.
Про походження назви села існує й інша легенда. Колись, як розповідають цікаві до старовини місцеві жителі, в цих краях, на березі маленької річечки, поселився чоловік з дерев’яною ногою. Де і як він втратив свою ногу, історія нам не каже, але річка з того часу почала зватись Дерев’янкою, а село, що постало на ній – Дерев’яною.

Витач, Треполь, Халеп – села, котрі оточують Дерев′яну – відомі міста-фортеці на рубежах Київської Русі. Очевидно, що зрілі чоловіки та й юні хлопці з «деревської волості» теж не один раз за покликом київського князя ходили в походи на далекий Царгород, або бралися за меча, відбиваючи загарбницькі набіги кочівників.
Від руської доби зосталися на Обухівщині залишки оборонних споруд, які звуться “Змійовими валами”. Були вони заввишки 7-8 м., шириною до 15 м. Час їх створення невідомий, а легенда розповідає, що богатир Кожум’яка, запрягши в плуга Змія, орав ним до тих пір, поки той зовсім пристав, напився води з річки, застогнав і здох. Річка, з якої пив Змій, дістала назву – Стугна, а борозна від плуга і утворила ці грандіозні споруди. Проходив вал над Стугною повз Дерев′яну і тягнувся на десятки кілометрів вздовж межі, за якою випасали свої табуни степовики. Залишки його збереглися біля Деремезни, Перегонівки, Степка, Малої Вільшанки, на полях біля Григорівки і Германівки. Шлях з Обухова на Германівку ще й сьогодні називається «Вал».

З подій, що відбувалися на околицях Дерев′яни в часи Київської Русі, треба згадати відому битву руських дружин з половцями в 1093 році. Київський князь Святополк, погукавши на допомогу братів Володимира Мономаха і Ростислава, рушив з Києва на Трипілля, куди вторглося велике половецьке військо. Руські переправилися через Стугну і вийшли за вал, на нинішні дерев’янські поля. Почалася битва. Перший натиск половців був на Святополка, і полки його було збито. Не втрималися і Мономах з Ростиславом. Переважаючі сили ворога змусили руських відступити. «І кинулися до Стугни, - пише літописець, - Володимир та брат його Ростислав, бо вирішили перейти річку вбрід. І став утопати Ростислав перед очима Володимира. І хотів той допомогти брату своєму і мало не потонув сам, але Ростислава не спас. Володимир же перебрався через Стугну з малою дружиною, що залишилася після битви. Святополк же побіг до Трипілля і затворився тут, а на наступний день повернувся до Києва. А половці, побачивши, що перемогли вони, пустилися воювати і спустошувати землю. І стояв плач великий на нашій землі, опустіли села й міста наші, і були ми січені й гнані ворогами нашими...». Згодом, коли Володимир Мономах став київським князем, половці теж не раз «були січені і гнані» руськими дружинами. Однак після його смерті князівські нащадки почали битися між собою за владу. Київська Русь ослабла, настав період роздробленості.

Катастрофічні наслідки для Русі мало вторгнення монголо-татар хана Батия (13 століття). Жорстокі і нездоланні завойовники зруйнували городи Витачев і Святополч; далі було знищено Треполь, Халеп, Варин, Красн. Цілком очевидно, що така ж доля випала і Дерев’яні. Жорстока битва з Батиєвою ордою відбулася в серпні 1240 року над Стугною неподалік Копачева, біля гори Остриці. Потім впав Київ і на Русі-Україні більш як на століття запанувало монгольське іго.

У 14 столітті литовські князі відвоювали Київщину в монголо-татар. Влада їх була номінальною, і хоча татарські набіги час від часу продовжувалися, на наших землях настав відносний спокій. А ще через два століття Литва і Польща об’єдналися в одну державу під назвою Річ Посполита, і населення України потрапило під гніт польських панів та чужої для них католицької церкви.

Однак, життя продовжувалося. Цікаво порівняти наших дідів, що жили в ті часи, з сучасними українцями. Воєнний інженер 17 століття француз Боплан у своєму творі «Опис України» повідував: «… серед цього народу зустрічаються люди, досвідчені у всіх взагалі необхідних для життя ремеслах: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи (робили вози і сані – М. К.), ковалі, зброярі, кожум'яки, шевці, бондарі, кравці і т. д. Жінки займаються прядінням льону і вовни, з яких роблять полотно і тканини для щоденного вжитку. Всі уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати різні м'ясні страви, варити пиво, мед, горілку, робити брагу тощо». «Родючий грунт дає їм зерно в такому достатку, що вони часто не знають, що з ним робити. А звідси — і їхні лінощі: вони зовсім не хочуть працювати, хіба що при крайній потребі, коли їм немає за що купити необхідне. Вони сповідують грецьку віру, яку по-своєму називають руською, дуже шанують святкові дні і дотримуються постів, які у них тривають 8 або 9 місяців на рік і полягають в утриманні від м'яса. Вони настільки вперті в дотриманні цієї формальності, що переконують себе, ніби порятунок їхньої душі залежить від зміни їжі. Зате, я гадаю, навряд чи жоден інший народ у світі давав би собі стільки волі у питті, як вони, бо не встигають протверезіти, як одразу (як-то кажуть) починають лікуватися тим, від чого постраждали. Однак усе це тільки під час дозвілля, бо коли вони воюють або коли задумують якусь справу, то вкрай тверезі. Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя: саме через це вони такі схильні до бунтів та повстань проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски. Тому рідко минає 7-8 років без того, щоб вони не бунтувалися і не піднімалися проти них. Поза тим усім це люди віроломні, зрадливі, підступні, яким довірятись можна, лише добре розваживши. Вони надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку і холод, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні, сміливі, а швидше нерозважливі, бо не дорожать власним життям». «При цій нагоді додам ще декілька слів про звичаї жінок. Віддам належне їхній цнотливості, коли вони тверезі. Та свобода, з якою вони п'ють горілку і мед, зробила б їх, безсумнівно, легкодоступними, якби вони не боялися накликати на себе публічне осміяння і ганьбу».

Звичайно, не все сказане Бопланом, можна приймати в його аргументації. Легковажне відношення до праці, добробуту і навіть власного життя цілком пояснюється умовами часу. Вельможне панство нещадно оббирало селянина, не залишаючи можливості розвивати своє господарство, а часті розбійні набіги кримських татар зводили нанівець всі плани на завтрашній день. Так, 1482 року хан Менглі-Гірей геть спустошив правобережну Київщину і погнав усю людність, що не встигла сховатися, в неволю. Ще спустошливішим був татарський набіг року 1489-го. Невільників з України продавали туркам для домашньої роботи, гребцями на галери (каторги). Полонених дітей турки навертали у свою віру і робили з них своє найстрашніше військо – яничар. Ці набіги продовжувалися протягом кількох сотень років. В «Описі України» Боплан так оповідав про татарський полон: «Ця картина може зворушити найбільш нелюдські серця, коли розлучається чоловік з жінкою, матір з дочкою без жодної надії ще колись побачитися, бо йдуть у жалюгідне рабство до безбожників-магометан, де зазнають безмежної наруги, їхня брутальність підштовхує їх до мерзенних вчинків, як наприклад: знеславлення дівчат, ґвалтування жінок на очах їхніх батьків і чоловіків, навіть обрізання дітей перед батьками, аби навернути їх до Магомета. Словом, найбільш тверді серця здригнулися б, чуючи крики і співи, плач і стогони цих нещасних русинів, бо цей народ і співає, і голосить плачучи». І захистити українця від цих бід не міг ніхто, крім нього самого. Наші прадіди, молоді, дужі і волелюбні, гуртувалися в пониззі Дніпра у ватаги. Незабаром за порогами утворилася непідвладна ні татарину, ні польському панові вольниця під назвою Запорізька Січ. Безсумнівно, що не один і дерев’янський парубок, попрощавшись з родиною та коханою дівчиною, подався туди за волею.

У 1590-х роках почався великий козацький рух проти Польщі. На те були вагомі причини. Згаданий уже Боплан писав: «Тутешні селяни заслуговують на співчуття. Вони мусять працювати власноручно і зі своїми кіньми три дні на тиждень на користь свого пана, а також сплачувати йому залежно від наділу, який тримають, певну кількість зерна, багато курей, гусей і курчат..., пани мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, а й над їхнім життям; ось яка велика свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни — ніби перебувають у чистилищі). Тому як трапляється, що ці бідні селяни потрапляють у повну залежність до злих панів, то опиняються у ще жалюгіднішому стані, ніж каторжани на галерах».
Очолив повстання Северин Наливайко, козацький сотник з міста Острога. За свідченням сучасників, Наливайко був «людина незвичайна, вродливий чоловік, до того ж чудовий гармаш», відзначався винятковою хоробрістю і був талановитим воєначальником. У 1594 році Наливайко звернувся до запорожців і закликав їх почати спільну боротьбу проти польських панів. Національно-визвольний рух охопив Україну. Польський уряд доручив гетьманові Станіславу Жолкевському приборкати бунтівників. Весною 1596 року повстанське військо відбило наступ ворога під Білою Церквою, але змушене було відступити. Цілий день поляки гналися за козацьким табором. Увечері повстанці проминули Дерев′яну і зупинилися між Дерев’яною і Щербанівкою в урочищі Гострий Камінь (Козаче). Вони міцно укріпилися за возами, а в проміжках між ними поставили гармати, з яких влучно стріляли по ворогу. Вороже військо кілька разів намагалося прорватися у табір козаків. Бій був запеклим. Очевидці писали, що «козаки ходили п’яні від крові». Втративши значну частину своїх військ, Жолкевський був змушений припинити наступ. Серед наливайківців теж було багато вбитих і поранених. Повстанці знову рушили до Трипілля, і переправилися на лівий берег Дніпра. Слідом за ними перейшли Дніпро і поляки. Тоді повстанці, зваживши ситуацію, подалися в степ. Однак утекти від Жолкевського не вдалося – до Наливайка пристали сотні жінок, дітей, стариків, які небезпідставно боялися розправи з боку панів. Незабаром Жолкевський наздогнав їх біля села Солониця. Зупинившись, козаки, як це завжди робили, огородили свій табір скутими возами, зробивши його неприступним для ворога. Почалася героїчна битва проти переважаючих сил польсько-шляхетського війська. Після тижневої блокади становище повсталих стало критичним. У таборі щодня відбувались бурхливі ради, козаки не слухали наказів виборної старшини. Майже зовсім вичерпались продукти харчування і запаси води. В таких умовах Жолкевський розпочав свої провокаційні переговори, пропонуючи повсталим в обмін на волю видати Наливайка. Козаки, щоб урятувати жінок і дітей, та й своє життя, згодилися. Вони схопили Наливайка і видали на розправу. Однак це не врятувало їх. Змусивши повстанців скласти зброю, Жолкевський віддав наказ порубати беззбройних козаків. Лише невеликій частині з них вдалося вирватися в степ. А сам Наливайко після жахливих тортур був страчений у Варшаві.
В пам’ять про героїчного ватажка в центрі села Дерев′яна з ініціативи Голови Обухівської районної Ради Анатолія Шафаренка та за активної участі сільського Голови В. Деменюка 21 серпня 2010 року встановлено камінь з посвятою Северину Наливайку.

Драматичні й доленосні події відбувалися на нашій території в період визвольної боротьби проти Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648-1657рр.). Після поразки козацького війська під Берестечком польська армія вторглася на Київщину і стала табором у Германівці. Хмельницький розташував свій табір неподалік Перегонівки. Навколо цих таборів розгорілися виснажливі тритижневі бої. Особливо відзначився в тих бойових діях Київський полк, де в складі трипільської сотні воювали і дерев′янські козаки.
Війна з поляками тривала ще довгі роки. В 1654 році Хмельницький уклав Переяславську угоду з Росією, сподіваючись на допомогу. Та, як виявилося, російський цар сам був не від того, аби прибрати до рук козацькі землі. Наступний за Богданом гетьман Іван Виговський спробував вирватися з обіймів безцеремонного сусіда, навіть розгромив російську армію під Конотопом. На заваді стала одвічна наша міжусобиця. 11 вересня 1659 року в містечку Германівка на Обухівщині було скликано козацько-селянську раду, на яку прибули два ворогуючі табори – І. Виговського, котрий виступав за повернення до союзу з Польщею, та І. Сірка з сином Богдана Хмельницького Юрієм, прихильників Росії. На цій раді Виговського було скинуто з гетьманства, що поклало початок тридцятирічній громадянській війні, відомій під назвою Руїна. Закликаючи в союзники хто турків, хто поляків, хто московитів, українські гетьмани точили кров зі свого народу в боротьбі за владу. Квітучі колись села Київщини обезлюдніли, люди тікали на більш спокійне Лівобережжя, ховалися по лісах. В результаті замість такої сподіваної і вже реальної власної держави, котра з’явилася за Богдана Хмельницького, отримали Україну розтерзаною і розділеною по Дніпру між Польщею та Росією. Лівий берег, де ще кілька десятиліть зберігалася автономна влада українських гетьманів, належав Росії. Правобережжя поверталося польським магнатам. На правому березі лише Київ з околицею відходив до Росії. Околицею тією і був Обухівський район, північна частина якого стала російською, а південна – польською. Село Дерев’яна входило тоді до так званого трипільського маєтку і належало Києво-Софіївському монастиреві, а, отже, Росії.

У 18 столітті Росія, Прусія і Австрія розділили між собою ослаблу Польщу. Відтоді все Правобережжя на довгі роки ввійшло до складу Російської імперії.


2. Століття дев’ятнадцяте.

Разом з навколишнім краєм пережила Дерев’яна чимало епох і потрясінь, аж поки добралася до середини 19 століття, де її описав доктор медицини, надвірний радник і старший лікар при Київських Державних маєтностях, а разом з тим дослідник і краєзнавець француз де ля Фліз. Написана в 1854 році, його праця «Альбоми» цікава сьогодні хоча б тим, що показує, куди і як швидко рухається наше село.

«Деревня Деревяная.
Число душ мужского пола 322, женского пола 365.
Местоположение. Деревня лежит в 50-ти верстах (верста - близко одного кілометра – М.К.) от Киева на юго-восток, расположена частью в оврагах, а частью под горами, от р. Днепра 7 верст.
Есть пруд для водопоя. Одно болото длиною около версты, а шириною около 180 сажен. Значительных гор две.
Почва чернозем. Крестьяне имеют мало земли. По преимуществу высеивают рожь и гречиху; (остального) мало по причине, что мало земли. Огороды засаживают большей частью картофелем, капустою и т. д. Домашние животные: коров 35, лошадей 12, овец 150, свиней 60, волов 98, гуси, утки, куры. В лесах водится довольно волков, лисиц, диких свиней и коз, а зайцев мало. Рыбы, раки, пиявки - нет. (Про п’явок – то, певно, професіональне – не лікар навряд чи помітив би їх відсутність! – М. К.).
Жилища. Хат всех считается 70, по большей части чисты и опрятны. Крестьяне все носят сапоги, а во время полевых работ употребляют постолы кожаные и плетенные из коры.
Корм изобильный. Вода хорошая. Водки крестьяне употребляют умеренно, а пьяниц мало. (Цікаво, що в цій же праці де ля Фліз пише про Трипілля – «корм достаточный. Водки крестьяне довольно употребляют и есть пьяницы». – М. К.).

Далі автор пише про сільських людей.
Люди здебільшого міцні, високі на зріст, можуть виконувати важкі роботи, рідко хворіють і придатні як для польових робіт, так і для військової служби. Проста і груба їжа, якою селяни харчуються і якої рідко їдять надміру, хіба що після постів, здорова вода, яка служить для пиття; зрештою, праця, яку вони виконують і яка зміцнює їхні м’язи, зменшуючи напругу нервової системи, зумовлюють помітну різницю між їхніми хворобами та хворобами мешканців міст.
Усі селянські житла з дерева. Вони теплі взимку. Криті соломою. Якщо солома не стара і дах не протікає, такі покрівлі краще захищають від холоду і сонячних променів, ніж вкриті дошками, черепицею або залізом. Коли ж будівлі починають руйнуватися від часу, вгрузають у землю, стають схожими на погреби. Хатини непросторі, зрідка буває більше одної кімнати з одного боку (з сіньми) та комірчини без вікон з другого. Завжди є піч. Димар виплітають з лози і обмазують глиною. Піч топлять і зимою, і літом, бо варять їсти, печуть хліб, через що влітку в помешканні панує страшна жара. В холодну пору мешканці, особливо старі і діти, мають звичку спати на печі. Іноді в приміщенні мешкає кілька сімей, взимку тримають новонароджених телят, ягнят, кіз, годують свиней, а в період вилуплювання курчат – багато птиці. За цих умов псується повітря, а також завжди волога долівка.
Всередині скрізь однаково. Той, хто входить до хати, може побачити в одному з кутків напроти дверей грубо намальовані образи, вони прикрашені висушеними квітами та білими рушниками, вишитими червоними нитками, перед якими селяни моляться, зокрема, після їди. Перед образами стоїть обідній стіл (або скриня, де зберігається одяг). Стіл вкритий грубою, але чистою скатертиною, на якій лежить хліб, ніж і сіль. Мешканці дуже гостинні. Якщо їх застати за столом, вони обов’язково запросять, щоб почастувати своєю більш, або менш убогою їжею.
З меблів дослідник згадує ліжко, оточене жердками, на які вішають кожухи та одяг, скриню, стіл, стільці, шафу для посуду (мисник). Посуд дерев’яний та глиняний для вжитку, скляний виставлений для показу. Виделки тут майже невідомі. Ще стоїть діжка з питною водою.
Селяни носять широкий верхній одяг, який називають свитками (із саморобного сукна з овечої шерсті), з овечої шкіри – кожухи. Кожух, як і свитка, не має ґудзиків, тому підперізується поясом з вовняної червоної тканини. Жінки в хустках, а дівчата майже скрізь ходять з непокритою головою, їхнє волосся заплетене в коси і викладене довкола голови з великою кількістю квітів. А ззаду зав’язують довгі багатоколірні яскраві шовкові стрічки, кінці яких вільно спадають. Для дівчат квіти є обов’язковою приналежністю вбрання, а якщо пора року не дозволяє цього, вони заміняють їх завжди зеленими гілками барвінку та червоними ягодами калини, або ж штучними квітами з пофарбованого пір’я чи кольорового паперу. Жінки й дівчата мають намисто, сережки, персні з матеріалу відповідно достатку. Ці прикраси передаються в спадок.
Їдять картоплю, каші, овочі, хліб, борщ, сало. На свято – м’ясо. Поширені галушки. Люди суворо дотримуються постів, іноді, як пише де ля Фліз, зі шкодою для здоров’я.
Займаються селяни переважно хліборобством, є ще бортництво (бджолярство – М. К.), ремесла. Кілька дерев’янських сімей чумакують: їздять у Крим по сіль, також перевозять цукор з Григорівки в Трипілля на пристань, з трипільської пристані інший товар возять по селах, продають.
Медицина в селі відсутня, одне знахарство. Із 165 дітей вмирає 100, а, проте, населення за 24 роки подвоїлося.
«Майже в кожному селі є досить багато старих людей віком 70, 80 і 90 років, хоча я не бачив столітніх», - додає де ля Фліз.

Разом з тим слід сказати, що селянське життя було далеко не безжурним. Часом траплялися неврожайні роки, і тоді селяни голодували. Щоденна важка праця на полі супроводжувала людину з підліткових років до немічної старості. Основною тягловою силою для обробітку землі були воли, а хто їх не мав, ставав наймитом у багатших односельців. Більшість землі в Україні належала поміщикам, а селяни були не лише залежними від пана, але й особисто невільними кріпаками. Щоправда, Дерев’яна ще з часів Хмельниччини разом з сусідніми селами утворювали так званий Трипільський монастирський маєток, який належав Печерському, а згодом Києво-Софіївському монастиреві. В 1786 році царський уряд провів секуляризацію (переведення у державну власність – М. К.) церковних земель. Дерев’янські селяни з монастирських стали казенними, так і не спробувавши «панського» кріпацтва.

В 1861 році царським Маніфестом кріпосне право було відмінено. Селяни ставали особисто вільними, але через малоземелля та примусовий викуп свого наділу вони потрапили в економічну залежність від поміщика. Не минулося й державним селянам. Для них вводився обов'язковий викуп земельних наділів у держави. Зруйнування звичного укладу життя і фінансова кабала привели село до занепаду й хаосу, однак для звиклого до хліборобства українського селянина особиста воля давала можливість стати хазяїном. Взагалі, скасування кріпосного права завдало феодальному ладу, що перебував у стані затяжної кризи, нищівного удару. У країні почав розвиватися капіталізм.

В наш край приходять зміни, пов’язані з розвитком нової, ринкової економіки. Ще в 1841 року у сусідньому з Дерев’яною селі Григорівці поміщик Маврикій Комарович збудував цукроварню, яка свою продукцію відправляла на продаж через Трипільську пристань. В самому Трипіллі набирав потужності збудований у 1855 році чавуноливарний завод купця Лазаря Чорноярова. Бурхливо розвивалися сільські промисли, селяни тримали чимало вітряних млинів, кілька з них мололи борошно і в Дерев’яні. Всі ці явища, безперечно, відбивалися на житті дерев’янців. Чимало з них підроблялися торгівлею, деякі працювали на промислових підприємствах, сміливіші подалися на заробітки аж до Києва. Однак більша частина селян продовжувала займалися хліборобством, з чого й жили.

Селяни вміли не тільки трудитися, але й святкувати. Особливе місце серед тяжкої буденної праці займали ярмарки. Дерев’янці ходили скуплятися і продавати в сусідній Обухів. Середина базарної площі в Обухові знаходилася там, де тепер центр міста, згадують старожили. За кузнями починалися ряди шевців, за ними розкладалися гончарі. Біля рибних рядів продавали сирівець, що знаходився у великих баклагах і барилах. Посеред площі безногий старець грав на лірі і співав жалісливі пісні. Циганки ходили гуртами і ворожили марновірним молодицям і дівчатам. Там, де торгували збіжжям, було повно кінних і волових підвід, навантажених лантухами з житом, пшеницею, вівсом, просом, ячменем, гречкою, борошном, різними крупами. Трохи осторонь було місце, де продавалася велика рогата худоба, вівці, кози, свині. Посеред базару височіла, обгороджена металевою огорожею, Миколаївська церква, на верхів’ях її бань блищали золоті хрести. Коло церкви продавалися різні гостинці: копійчані цукерки, півники, коники, ріжки, бублики, булочки, проскурки та інше печиво. Продавалися лампадки, свічки, ікони та різне лубкове малярство місцевих богомазів. Трохи далі стояли рядами столи, а на них диміли жаровні, пихкотіли самовари – продавалися гарячі наїдки. У вишитих сорочках, з разками намиста сиділи святково вбрані молодиці і запрошували скуштувати їхні страви: борщ із свіжою капустою, різні каші й кулеші, м’ясні спряжені й печені, вареники, пиріжки з печінкою, капустою, картоплею, квасолею, маком, помащені салом або потрушені солодкою пудрою. З великих макітер і полив’яних мисок діставали дерев’яними черпаками смажене м’ясо і печінку; були тут галушки і пампушки з часником, млинці й оладки, ковбаси і шинка, ковбики і кров’янка. Трипільчани діставали з плетених корзин, накритих жалкою кропивою, свіжу рибу і тут же її смажили. У фруктових і овочевих рядах – повно яблук, груш, слив – у відрах, кошиках, мішках, верейках, на возах і під возами. Тут же – вінки цибулі, пучки часнику і маку, картопля, морква, буряки, гарбузи, капуста, дині, кавуни, а над усім цим стояли густі пахощі спілих плодів і меду (за спогадами Миколи Панченка – М. К.). Такими ж велелюдними торгами славилися і Трипільська та Германівська ярмарки.

За архівними даними у 1900 році в селі Дерев’яна, що входило до Трипільської волості проживало 1309 мешканців у 287 дворах. 1623 десятини (десятина – близько гектара - М. К.). землі належали селянам. У селі були православна церква, школа грамоти, 8 вітряків, 2 кузні. Такою на початку 20 століття застала Дерев’яну революція.


3. Століття двадцяте, перша половина.

В лютому 1917 року в Петербурзі скинули російського царя. Скоро звістка про це докотилася і до Дерев’яни. Чутки про революцію розносили насамперед солдати, котрі поверталися з фронтів Першої світової війни. Серед них були люди рішучі, скорі на розправу і безжальні до супротивників. Ні центральної, ні місцевої влади фактично не існувало, і в цьому морі безладу і ґвалту вони ставали верховодами в своїй окрузі. Кажуть, був такий і в Дерев’яні, на прізвисько Вовк. Більшість з них наживалася грабунком, проводячи «реквізиції і контрибуції» серед населення. Але були й ідейні, котрі боролися за щастя трудящих, а то й за відродження української незалежної держави. Серед останніх на Київщині прославився трипілець Данило Терпило, якого історія знає як отамана Зеленого.

1917-го року до влади в Києві прийшла Центральна Рада на чолі з Грушевським, Винниченком, Петлюрою. Не маючи достатніх сил, щоб боротися з імперськими амбіціями російських більшовиків, Центральна Рада звернулася за допомогою до Німеччини, війська якої 1918 року вступили до Києва. За «допомогу» німці мали вивезти з України мільйон тонн хліба, 50 тисяч тонн м'яса, чималу кількість яєць, сала, льону та ін. Український люд піднявся на боротьбу і вигнав окупантів. Та скористатися плодами перемоги не довелося. Активний наступ на Україну розпочали російські війська. У 1919 році в Києві запанували більшовики. «Перший революційний обов'язок кожного громадянина України, - казав Ленін у березні 1919 року, - допомогти Півночі». В села Київщини відправляються один за одним продзагони, каральні загони, окремі комісари, щоб продовжити те, що не вдалося завершити німцям. І тоді селянин повернув зброю проти нових грабіжників. Ось, до прикладу, які прокламації ходили поміж селян.
«До селян Київщини.
Надійшов час, брате, коли треба тебе застерегти від біди в тяжку для тебе годину. Скінчились жнива, хліб, звезений до клуні, молотити треба, але не дають засипати в комори. Нова навала різного зброду гуляк, ледащих, злодюг, розбишак і другого сміття під керівництвом тієї паршивої комуни жидовської, які обіцяли вам добро, забирають посліднє, що ще вдержалось від грабежу. ...Роздивіться, що робиться навколо. Вони забирають від тебе не тільки хліб, но і твоїх синів, яких відправляють на фронт битися з нашими ж братами, які під керівництвом голови отамана Петлюри ідуть визволяти нас від паршивої жидви і комуни. От що, брате, робиться, а ти спиш. Встань, розверни свої могутні плечі і скажи: «Звідкіля ти, москалю, і ти, проклятий жиде, прийшов нас грабити?»... Встанем всі, як один, до зброї і скажемо: «Геть з України, прокляте сміття!».
Такою була політична ситуація в Україні, коли отаман Зелений почав верховодити на півдні Київщини. Цікавим для характеристики повстання Зеленого є документ, складений співробітником розвідвідділу більшовиків. Розвідник доповідав:
«В первые дни господства зеленовцев, по словам крестьян и товарищей по партии, казаки грабили население, забирая все, что им понравится. Но после неудачи в с. Кагарлык, где крестьяне не признали власть зеленовцев, вооружились, кто чем попало, избили и прогнали зеленовцев, Зеленый отдал строгий приказ – не трогать крестьян, умалчивая совершенно о евреях. На еврейское население города Ржищева было наложено 20 тыс. рублей контрибуции и 300 пар сапог. Крестьяне сочувствуют зеленовцам ввиду того, что их пугает коммуна. «Я буду рабить, а другой лежать — и из одного котла с ним есть, хай они сдохнут со своей коммуной» — вот подлинные слова крестьян. Из беседы с начальником гарнизона м. Ржищева мы узнали, что зеленовцы стоят за Советы, что они «незалежны» большевики, что украинцы не могут равнодушно смотреть, как русские-завоеватели, называющие себя коммунистами, везде насаживают своих комиссаров, что в стране с 80% украинского населення у власти должны быть главным образом украинцы, а не жиды, великороссы, и латыши. Недалеко от Ржищева находится 30 барж, груженных солью, углем и железом. Уже приступили к распределению соли среди крестьян.
В Ржищеве ожидают прибытия Зеленого, который предполагает объявить там всеобщую мобилизацию.
19 апреля 1919 года. г. Киев. Завразведотделом (підпис)».

Скоро повстанська армія Зеленого, в лавах якої воювало чимало й дерев’янських чоловіків, вже контролювала Обухів, Ржищів, Кагарлик, Богуслав, Миронівку, Васильків, загони отамана були в Переяславі, під Таращею та Уманню. Ситуація стала вкрай небезпечною для більшовицької влади. В березні 1919 року Зелений був оголошений поза законом. Для ліквідації «банди» з Києва в Трипілля послано немало війська, серед якого навіть Дніпровську воєнну флотилію та інтернаціональний полк китайців. Після запеклих боїв, котрі відбувалися також на дерев’янських полях, більшовики зайняли Трипілля. Прагнучи зруйнувати «бандитське гніздо», червоні бійці палили хати, реквізовували свиней, самогон і до пізньої ночі святкували перемогу. А вночі загони Зеленого несподівано повернулися, зненацька напали на червоноармійців, розбили їх і вчинили над ними суд. Багатьох стратили на Трипільських кручах, у Халеп'ї.
Однак стратегічно російські більшовики виявилися сильнішими за українських повстанців. Відсутність єдності і зрада вождів, як то було вже не одно століття, не дали можливості нашим дідам використати історичний шанс і відстояти незалежність України. Через кілька місяців переважаючі сили червоних розбили повстанську дивізію Данила Терпила, а сам отаман загинув. Скоро і по всій Україні запанувала більшовицька влада. Ще багато років по тому, як Україна стала більшовицько-радянською, дерев’янських людей разом з трипільськими, халеп’янськими, краснянськими, щербанівськими, обухівськими судили за зв’язки з Зеленим. Практично ніхто з них не залишився живим.

Тим часом радянська влада набирала силу. Щоб привести село до покори, її ідеологи розпалювали класову ворожнечу. Може, дещо суб’єктивно, але цікаво розказує про багатих і бідних дев’яносторічний дерев’янець Іван Семенович Підгорний: «Де до недавнього часу була школа, на в’їзді в село, там тоді стояла корчма. Тримав її жид. Мужики ідуть молоть зерно та змелють, а тоді в корчмі проп’ють. Цілий день молотить, а тоді все те пропив, прийшов додому, сім’ю порозганяв, на другий день знов іде молотить, поки є що. Як бідне, то й дурне. А хто не пив, той і куркуль». Спираючись на сільську бідноту, більшовики розпочали боротьбу з куркулями в ім’я побудови соціалізму. Першим кроком до цього стала колективізація. Землю, котру нещодавно отримали селяни, знову забрали. Господарів, які не хотіли в колгосп, розкуркулювали, висилали із споконвічно батьківської землі в Сибір.

Згадує І. С. Підгорний: «Після 30-го году почалася колективізація. То батько мій воли продав, купив коня (славний жеребчик був), а тоді забрали в колгосп і коня, і плуга, і станок, на якому батько прядки робив, забрали, але ніхто не знав, як на ньому робить, то й пропав».

Розповідає Палієнко Анастасія Гаврилівна, 1918 року народження: «Родом я з Дерев’яни, вийшла заміж у Красне, діти народилися у Красному. Чоловік Іван Федорович з куркульської родини, дід мав млини, і в Дерев’яні теж, над ставом сьогоднішнім. Діда розкуркулили і вислали, а млин ще десятки років молов дерев’янцям зерно. Сестер чоловіка вислали з дідом, так вони і жили в Омську. А малого Івана з тіткою вислали в Середню Азію, потім він вернувся в Красне. В мого батька, в Дерев’яні, теж забрали корову з телятком, волів, коняка була, січкарню, землю, все забрали».

Своїми спогадами ділиться Шевченко (Брусило) Марія Іванівна (1925 р. н.): «Землі було в нас багато, більше 10 десятин. Двоє коней. Та один батько все обробляв. І вночі косив, бувало, бо не встигав. Вісім год мені було, як розкуркулили нас. Батькові куми, що він у них дітей хрестив, заскочили в хату і все вигребли з харчів. «Годі Івану багатіть», казали. А тоді нашу картоплю, що в нас забрали, пекли собі у дворі, а вогонь палили з церковних ікон, рубали ікони і пекли так картоплю. Потім вигнали нас з хати, проти зими. В клуні в сусідів жили. Батько не витримав цього, скоро помер».

Ось що писав про розкуркулення і колективізацію дерев’янський краєзнавець І. М. Бойко. «На той час на 360 одноосібних господарств Дерев’яни припадало 1500 десятин землі. З них найбільше землі мали п’ять господарів, які під час колективізації 1930-1932 років були названі куркулями. Хто вони, ці люди, і як склалася їхня доля? Доманецький Юхим Йосипович. Мав 8 десятин землі, 2 пари волів, пару коней і млина-вітряка. Разом з дружиною ростив четверо синів. Ходив у старезному кожусі, а ціле літо босий. Вставав о четвертій ранку і до пізнього вечора трудився в полі. Вночі молов у млині зерно. Діти ходили в полотняному одязі. У 1932 році його розкуркулили. Забрали все, вигнали з хати і вислали на Соловки, а сім’ю за межі області. Ханенко Іван Сакович, мав дві дочки і сина, 5 десятин землі, двоє коней, кінну січкарню і вітряка. Розкуркулили. Забрали все і вислали за межі області. Сім’я була на Донбасі, через рік приїхала в село, але хати їм не віддали. Подібна доля спіткала і Якова Лимаренка, Пилипа Ханенка, Миколу Боровика. Всі ці «куркулі» були трудягами, що працювали вдень і вночі».
Цікаві дані про хату Якова Лимаренка знаходимо в обухівському архіві. Історія ця почалася ще в 30-х роках. Лимаренко Яків мав 8 га землі, хату, клуню, сарай, воли, корову й кабана, а, отже, був куркулем і потенційним ворогом радянської влади. І коли він не сплатив накладеного державою «твердого» податку, в нього відібрали хату, а в 1933 році вона була передана колгоспом під школу. Там і розташовувалася школа до 1941 року. Коли село окупували фашисти, старий Яків Лимаренко повернувся з Донбасу і поселився у своїй хаті. Після війни хата райсудом була повернута школі. Але тут виявилося, що вона як школа по інвентарних книгах ніде не стояла на обліку. Скориставшись цим головотяпством місцевої влади, син Якова Лимаренка звернувся до обласного суду з позовом про повернення йому батькової хати. «Це наша велика помилка» - так пояснив голова сільської Ради Чирикало, чому сільрада не поставила хату на приход. Найцікавіше те, що цього зізнання було досить, аби Лимаренку відмовити в його позові, а хату залишили школі.

Далі І. М. Бойко розповідає про долю своєї родини, яка рахувалася, як і багато дерев’янських сімей, в середняках. «Сім’я наша, - пише він, - складалася з десяти осіб: батько, Матвій Григорович, мати, 5 синів, 3 дочки. Було в нас дві десятини землі в полі і 24 сотки садиби, корова, кінь і млинок для віяння зерна. У 1932 році батько купив дешевого вітряка у Кирила Філоненка, та через два тижні цього вітряка опечатали. Батька визнали середняком, а потім підкуркульником. Через місяць забрали вітряк, клуню, 4 шули на хату, коня, воза, борону, упряж. У цей час батько продав корову і хотів купити другу, молодшу. Коли в Кагарлику на базарі сторгував корову, міліція забрала його у райвиконком, де відібрали гроші (250 крб.), призначені на купівлю корови, і поставили вимогу принести справку, що він не спекулянт. У сільраді такої справки не дали, так ніде батько і не добився нічого, і гроші пропали. З батька місцева влада просто знущалася – тому, що він у 1918 році служив в Українському полку, та ще тому, що не терпів неправди сільських комнезамівців (комітети незаможників, які були в селі органами диктатури пролетаріату – М. К.). На батька наклали новий продподаток, приписали антисанітарію в дворі і оштрафували на 25 крб. Грошей у нього не було, то бригада комнезамівців забрала скриню, настільник самотканий, хустку, бубон, цимбали і ступу. Цимбали і бубон віддали, а все решту розпродали за безцінь активістам. Ступу віддали сусідові (сторожу контори колгоспу). За невиконання хлібопоставок батька судили показовим судом у сільраді і дали два роки».

Скоро в селі замість одноосібних господарств з’явилися колгоспи. За словами І. Підгорного, ще до війни «в Дерев’яні спершу було три колгоспи: Чубаря, Комінтерна і ще якийсь. Далі уже один». Цей один називався «Комінтерн» - в честь авторитетного для селянина Комуністичного Інтернаціоналу, за який боровся ще Василь Іванович Чапаєв. Тепер звільнений від експлуатації колгоспник у «Комінтерні» гнув спину на благо всього суспільства, а вечорами працював в своєму підсобному господарстві, щоб прогодувати сім’ю.

А через кілька років прийшла небачена біда – голод 33-го року. Спочатку держава забрала весь хліб з колгоспу, встановивши непомірні завдання по хлібоздачі для якнайшвидшої побудови індустріального суспільства в СРСР. Далі дії влади спрямовуються на навмисне винищення українського селянства, яке по природі своїй залишалося потенційно небезпечним для соціалістичної держави. Спеціально створені бригади, котрих у селах називали «червоною мітлою», почали віднімати у людей не лише зерно, але й весь харч, який потрапляв реквізиторам під руку. Вже знаючи про масові випадки голодної смерті, сталінська команда заборонила людям виїзд за межі України, поставивши прикордонників як з боку Західної України, так і з боку сусідніх російських областей. Мотивація була цинічною. «Нет сомнения, что подобне массовые выезды организуются врагами Советской власти, эсерами и агентами Польши с целью агитации против колхозов, против Советской власти», - говорилося в директивному листі ЦК КП(б)У всім обкомам партії та облвиконкомам.

Влада почувала себе повним господарем становища. Супротиву не було, всі здатні до опору селяни були винищені напередодні в роки встановлення радянської влади. До того ж, ідеологія класової боротьби зробила односельчан непримиренними ворогами.

«Ходили і забирали хліб свої ж люди – згадує А. Г. Палієнко. - Ступи били, щоб мерли з голоду. То це ж спеціально робили. Кашу з печі забирали. Було потім і людоїдство, як люди божеволіли з голоду».

Шишенко Ольга Максимівна переказує спогади своєї матері: «В 33-му році батько взяв золото, яке на чорний день беріг, пішов у Київ, виміняв на хліб, а під Козином бандити перестріли, забрали все, побили – скоро й помер. Тоді, в 33-му, хоронили на кладовищі, де зараз хрест стоїть. Казала моя мати, що там можна пам’ятник поставить. Викопали здоровенну яму і скидали з возів померлих туди, як сміття».

Розповідає Шинкаренко Надія Максимівна: «Моя мама часто приводила мене в Дерев’яну і показувала те місце, де в полі, недалеко від хати, померли мої тітки Надя і Катря. Померла також у 1933-му моя бабуся, помер дід і ще семеро їхніх дітей, матері моєї братів і сестер. А мене назвали Надією в честь моєї тітки».

Надія Тимофіївна Бойко згадує розповіді свого чоловіка Івана Матвійовича. «Матвій, його батько, мав млин-вітряк. У 1933 році заборонила влада молоти, опечатали млин. Він змолов таки, тут же донесли - і його забрали в тюрму. Голод пережила сім’я Івана важко. В Івана вже ноги попухли, а спасло те, що сестри його робили в наймах у київських євреїв Ольшанських, ті допомогли їм двома клумаками борошна. А люди по різному виживали. Хлопці малясою травили в полі якусь кузьку, то приносили додому малясу, та щавлю нарвуть. Зимою горобців ловили сіткою, ятером, що рибу ловлять – ото їжа була».
Збереглися письмові свідчення про голодомор і самого І. М. Бойка. «Тоді мені було 11 років і моя пам’ять добре зберегла ті події. Головою сільради в нас був Михайлик з Обухова, головою колгоспу Гавриленко, уповноваженим райвиконкому Ольга Чепіга з Обухова, дільничним Яненко з Трипілля. При сільській Раді була створена бригада, яку люди називали «червона мітла». Старшим у ній був Геля з Григорівки. В бригаду входили найбідніші селяни і комсомольці. Цілу зиму ходили з вилами і шпичками по людських садибах і розшукували зерно. Забирали все до останнього. У нашій хаті, пригадую, вони забрали останні півглечика квасолі. Їли терту полову, картопляні лушпайки, весною акацію, щавель. Скоро в нашому дворі помер опухлий від голоду дядько, Іван Григорович Бойко, потім його зять – Олександр Махинич. Ніколи не забуду сестричок: півторарічну Світланку та трирічну Майю Махинич, що жили в дядьковій хаті. Після смерті господаря мати їхня, Ганна, замкнула хату й пішла до Києва, щоб роздобути хліба. Перший раз принесла, а за другим затрималася. Кілька днів сиділи дівчатка в хаті коло вікна, притуливши личка до шибки, і просили шовковиць, які вже червоніли під вікном. Ми, брати, розбили шибку і насипали їм тих ягід. Але ж самим не було чого їсти. Коли їх мати вернулася через тиждень, діти були вже мертві. Односельці розповідають і таке. Семена Дзюбенка за три картоплини засудили, і більше він не повернувся. Вимерла сім’я в Олекси Ханенка: він, дружина Надія і шестеро малих дітей. У Марії Михайлівни Грицаєнко помер батько, малі діти – Галя, Оксана, Параска та Іван. У Параски Ханенко померло восьмеро дітей. Дружина Онопрія Ханенка, коли вимерла вся сім’я, втратила розум, посеред дороги впіймала, роздерла і їла ще живого кота. Померли батьки Тимоша Кузьменка, а 26-річний син пішов на кладовище, відрубав у померлого стегно, наварив холодцю, наївся та й теж помер. Тетяна Погонець втратила від голоду глузд, зарубала сокирою свого п’ятирічного сина, а сама взяла трьохрічну дочку і втопилася з нею у Стугні. Баба Пріська Цибка з казанком у руках не дійшла до колгоспної кухні, так і лежала мертва серед дороги. А це ж все люди. Я б пропонував створити скульптуру, де смерть в образі Сталіна косить людей, які простягають руки до колосків жита».

Такими ж важкими спогадами ділилися з краєзнавцями жителі села Денисенко Софія Степанівна (записала Юлія Куценко), Шевченко Марія Іванівна (записала М. Т. Цюцюра), Сидоренко Марина Василівна (записала А. М. Махинич), Підгорний Іван Семенович (записала Оля Гула). Їхні згадки знайшли своє місце у книзі «Злочин століття», виданої Обухівською райдержадміністрацією у 2008 році.

І в цей самий 1933-й рік Йосип Віссаріонович Сталін промовляв: «Соціалізм - річ хороша. Селянство стало на колгоспний шлях. Ми добились того, що мільйонні маси бідняків, які жили раніше впроголодь, стали тепер у колгоспах середняками, стали людьми забезпеченими. Це велике досягнення, товариші. Це таке досягнення, якого не знав ще світ, і якого не досягала ще ні одна держава в світі».

За архівними даними від голоду в Дерев’яні померло близько 300 чоловік. На місці поховання, на вході до сільського кладовища, в 1997 році встановлено Хрест Пам’яті жертвам голодомору.

Ішов час. За десять років більшовицька влада винищила куркулів, загнала селян в колгоспи. Людина звикає до всього. Під потужним ідеологічним пресом змінювалася людська свідомість. І ось уже селянин, продовжуючи бурчати на близьке начальство, став обожнювати далекого захисника своїх інтересів мудрого і непогрішимого Йосипа Віссаріоновича. До того ж, сталінська влада безжально і привселюдно карала не лише рядових своїх громадян, але й тих-таки нелюбимих місцевих начальників, котрі не хотіли робити життя людини кращим. Та й країна дійсно стала перетворюватися з відсталої аграрної в індустріальну державу.

В 1941 році почалася Велика Вітчизняна війна. Чоловіки пішли на фронт, звідкіля повернутися додому судилося далеко не всім.

Німецькі фашисти прагнули підкорити світ. Радянська влада не змогла зупинити агресора на кордонах держави. За короткий час німці дійшли до Києва. 30 липня 1941 року німецькі танки увірвалися в Обухів. На дерев’янських землях запеклі бої тривали три тижні – до 20 серпня. Снаряди рвалися на городах селян, горіли хати і господарські будівлі. Люди ховалися по окопах і погребах. Відчайдушний опір наших солдат змусив німців припинити на деякий час наступ на Київ. Однак, оточивши і розбивши армію генерала Кирпоноса, фашисти на довгі місяці захопили Обухівщину. В Дерев’яні, як і по всій Україні, встановився окупаційний режим.

Під час окупації німці спиралися на старост і поліцаїв, яких набирали з місцевого населення. Часто «свої» поліцаї поводилися з людьми гірше, ніж загарбники. Кажуть, старостою в Дерев’яні був колишній учитель на прізвисько Перець. Щоправда, згадки про нього в жителів села неоднозначні. Згадує про воєнні роки семидесятишестилітня Кузьменко Алла Семенівна: «У селі старостою при німцях був дід Перець. Кажуть на нього, що він був сякий та такий, лихий, ну він був добра людина. Багато людей спас від вислання у Німеччину. Як німці оголосять облаву, він людям і скаже, щоб ті тікали. А батько наш, Більчук Семен Гнатович, професійний воєнний. У війну він попав у полон, втік, вернувся додому. Перемінив ім’я, назвали його Петром – щоб німці не вбили. Хтось видав, німці його взяли в 43-му, тримали на території сучасної міліції в Обухові. Звідтіля німці вивозили воронками людей у Розкопану, назад верталися з одежею вбитих. Все те бачила своїми очима наша мати, яка ховалася там у дерезі під воєнкоматом, стережучи, чи не побачить батька. Прийде додому, схилиться на руки і плаче: уже немає Петра, убили, мабуть. Їх цілу ніч возили. А тоді дід Перець прийшов уночі і каже: давай гроші, я його відкуплю. У матері було багато грошей, вона ходила по селах, продавала і міняла. І відкупив. Батька відправили на Васильків разом з Білим Іваном, працювати на млин. Мати тоді з жінкою Білого Івана пішки подалася на Васильків, теплу одежу понесла батькові. Батько пізніше втік, а тоді подався назустріч нашим, перейшов лінію фронту і воював далі всю війну, на катюші. Після війни ще рік залишався в армії, воював на Далекому Сході. Вернувся додому, а матері вже немає. Вона в 45-му зимою пішла з батьковою сестрою бабою Варкою в Кагарлик виміняти хліба на одежу. По дорозі назад Варка вибилася з сил, і одіта була слабше, замерзла на кістяк. Трапилася по дорозі бричка, мати каже: візьміть її, бо я й її тягну, і санки; посадила її і санки з харчами віддала, а самій місця не вистачило. Каже: дійду вже, тут близько до Леонівки було. І замерзла. Звали матір Більчук Параска Дмитрівна. Батькові на фронт письмо прийшло, хлопці, як це заведено, кажуть: танцюй. А батько: що хочете робіть, не буду. Видно, чуствував. Відкриває письмо, а там, що Паші уже нема».

Війна понівечила не одну людську долю. Десятилітня тоді Ольга Максимівна Шишенко згадує: «Коли почалася війна, батьків зразу мобілізували. Проводжали за село, на гору. Жінки і діти плакали. Батько мій, Махинич Максим Тимофійович, потрапив в полон, втік і зі Львова пішки добрався в Дерев’яну. Прийшов з вінтовкою. Потім ховали ту вінтовку – не знали де закопати. Потім пам’ятаю німецьку розвідку, на конях, коні здоровецькі такі. Люди є люди: стали коло шовковиці, та й їдять. То котрась із бабів їм пиріжечків винесла, житні, чорні. Їдять. Постояли, балакать же ми не вміємо по їхньому, та й пішли. Німці в Дерев’яні стояли – і як сюди йшли, і як відходили. По хатах. Кухня у Бойка була. Хтось із наших поліцаїв гонив матір мою на кухню до них варить їсти, ще й пльоткою бив. А мати хвора була. Батько тоді ж дома вже був, каже: зараз удушу! Але мати одпросила, щоб не займав. А до німців я пішла замість матері чистить картоплю. Коли німці відступали, то з вікна нам було видно, як ідуть насипом, багато. Батько каже: оце якби пулемьот, усіх би виклав. Це запам’яталося сильно. А коли наші прийшли, то забрали батька знову в армію, і так він і погиб, не знаю тільки, чи в Сумах, чи у Вінниці».

Трагічні спогади про війну збереглися в кожній дерев’янській сім’ї.

Розглядаючи Україну лише як сировинний придаток і джерело трудових ресурсів, німці нещадно грабували населення. Фашисти швидко зрозуміли, яким чудовим інструментом для викачування з селян продовольства є створені Сталіним колгоспи – і зберегли їх, перейменувавши лише в «громадські господарства». Німецька армія на 70-80% забезпечувалася харчами з окупованих територій. Десятки підлітків, хлопців і дівчат, були вивезені для рабської праці в Німеччину. Дармова робоча сила масово залучалася для будівництва укріплень. До всього цього окупація гнітила морально – німці розглядали українців як людей другого сорту, здатних тільки працювати на пана.

Важкі роки неволі випали на долю тих, кого німці вивезли на примусову працю в Німеччину.

Бойко Михайло Мусійович (1925-2000) потрапив до Німеччини в 1942 році. Визначили його на роботу на цегельний завод. В тому ж році він втік із заводу, але по дорозі в Україну був спійманий німцями і поміщений в концентраційний табір Матхаузен. Боячись, щоб німці за його втечу не розстріляли рідних у Дерев’яні, він назвався вигаданим іменем - Микола Кравчук. Після війни повернувся додому, працював у колгоспі. Згодом, у 2001 році, дружина вже померлого Михайла Мусійовича для отримання компенсації за перебування чоловіка на примусових роботах в Німеччині, змушена була через суд доводити, що Бойко Михайло – це і є той Кравчук Микола, котрий поневірявся в німецькому полоні. На щастя, суд признав цей факт і компенсацію рідним Михайла Мусійовича Німеччина виплатила.

Власенко Софія Василівна, 1920 року народження, була вивезена до Німеччини, де одружилася з нашим хлопцем. В 1943 році народився в них син Анатолій. Дитина захворіла. Німці позбавлялися хворих, отож прийшли в помешкання, де жило подружжя, з наміром вбити немовля. Раптом зі стіни з гуркотом впав гирьовий годинник. Німці чи то з переляку, чи від забобонів пішли геть, не чіпаючи більше дитину. А син Софії Василівни скоро одужав і так залишився живий.

Софія Степанівна Денисенко (Кудренко), 1924 року народження, пам’ятає і голод 1933 року, і довоєнну школу, яку ледь встигла закінчити, коли почалася війна. Пам’ятає, що німці довго стояли в селі, в тому числі і в їхній хаті, вигнавши хазяїнів жити до родичів. Основна частина німців стояла в приміщенні клубу, там була також їхня кухня. Німецькі солдати ходили по хатах і грабували: забирали курей, яйця, молоко, сало. «А тоді - згадує Софія Степанівна. - прийшов до нас староста Перець і каже батькові: «Знаєш, Макарович, будуть молодь брати у Німеччину, а хто заміжній, то не будуть. Оце ж до вашої дівчини ходить хлопець, то хай би поженилися». Мати в сльози: та яке заміж, їй ще 18-ти немає, і він на год старший. Але поженилися таки, 14 листопада 1942 року. Чоловік Денисенко Олексій Федорович, по чоловіку і я стала Денисенко. А в травні 1943-го почали брати по годах, чи ти жонатий, чи каліка, однаково. То нас обох з чоловіком і забрали. Нас з Дерев’яни було 4 пари таких: ми, Матющенко Захарій Іванович і дружина Надія, Брусилов Михайло Ничипорович і дружина Галина, Ханенко Дмитро Несторович і дружина Катерина Мусіївна. Привезли нас в польське місто Гдиня, Готенгафен по німецькому. Поставили робити на цегельний завод. Там і робили, разом з поляками. Наглядачами були і німці, і поляки. Били. Важко було з харчами, дуже погано годували. Вихідний був у неділю. Жонаті мешкали окремо, кожному манюсінька кімнатка була з двоповерховими нарами. Поруч стояв будинок, де жили 150 наших дівчат. Через погані харчі одного разу вони оголосили забастовку, наші теж підтримали. Визвали тоді жандармів. Німці розлютилися, построїли всіх і хлопців сильно побили. Родила я в полоні дочку Галю. Після роботи чоловік сидів з малою, а я ходила по поляках і просила підробітку за харчі. Підробляв було й чоловік, туалети полякам чистив. Або йшли під магазин з дітьми на руках (наших кілька було з дітьми), може хто з поляків що дасть».

Розповідає Софія Степанівна Денисенко і про трагічну долю подружжя з Дерев’яни Дмитра та Катерини Ханенків. З підходом радянських військ почалися бомбардування. Катерина в цей час захворіла. Хвору забрали в госпіталь, де лежали німецькі солдати. Госпіталь розбомбило, Катерина загинула. Коси обгоріли, Дмитро впізнав труп тільки по ямочках на щоках. Після смерті дружини Ханенко перестав слухати майстра на заводі, сперечався і грубив йому. Коли друзі пробували вмовити його, щоб корився, він відповідав: а як я в село без Катерини вернуся? А потім хтось на заводі зробив диверсію, завод став. Підозра впала на Дмитра, його забрали німці і, певно, розстріляли. «Вернулася я в село, - розповідає далі С. С. Денисенко. - Люди біжать проти мене, тьотя моя, брат великий такий став, зустрічають і плачуть усі. І я з дитиною, теж плачу. Зійшлися до нас люди, і та мати, що її дочка Катя загинула, і батьки Дмитра. Люди як люди, кажуть: Соню, не кажи, не розказуй, що їх немає. А другі кажуть: ні, Соню, розкажи, як воно все було, то батьки знатимуть, що їх вже немає. Я розказала. Скільки плачу було. А тоді пішла робити в колгосп. Нас, хто був у Німеччині, ще довгий час винуватими вважали. В міліцію визвали на допит. А Лемешенка Василя, коли вернувся з Німеччини, заслали в Сибір. Наче ми самі туди пішли. Нас як скотину туди гонили».

В 1941 році у віці 14 років була забрана на примусові роботи в Німеччину Ханенко Марія Федорівна. Вже в Німеччині на розподільному пункті дівчата-полонені довго сиділи в підвалі. У Марії віднялися ноги. Так би й загинула там, але знайшлася одна німкеня, котра врятувала дівчину. Вона відвезла Марію на вокзал і прив’язала ковдрою під вагоном, який ішов в Україну. Так Марія без води і їжі їхала троє суток. В Україні вже знайшлися добрі люди та доправили її додому. Після війни Марія Федорівна ще довгі роки працювала вчителькою в Дерев’янській школі.

Кілька разів тікала з німецького полону Шевченко (Брусило) Марія Іванівна (1925 р. н.). Вона згадує: «Робили за німців, як у колгоспі. З молотарки прямо забрали мене в Німеччину. Старостою у нас був Перець, учитель (бив дітей, боялися ми його). Секретарем у нього Кияниця Григорій. Ми були в першому наборі до Німеччини. З Василькова втекла. Табір наш обгороджений, а прямо біля огорожі туалет. Бачу – хлопці в туалет ідуть, а назад не виходять. Я туди. А вони дошку в туалеті відбили – і через огорожу! Я за ними. Втекла, вночі вернулася в село, а на ранок Кияниця здав мене назад поліцаям. У Києві пробувала втекти. Гнали нас колоною. Я тихенько вбік відійшла, а свої ж дівчата видали. Теж не вийшло. Погрузили в вагони і повезли на Німеччину. 4 дні зовсім нічого не їли. Деякі хлопці виплигували з вагонів, а я побоялася. В Німеччині працювала в хазяїна: 25 корів, бугай, свиней не знаю скільки. Два сини його були на фронті, один погиб під Ленінградом, то він чуть з ума не зійшов. Пробувала втекти і звідти. З хлопцями пробралися на вокзал, сіли в товарняк, на вугілля. Хлопці казали, що поїзд у Польщу піде, а він пішов у другий бік, опинилися десь серед Німеччини. Вернулися назад, а що було робить. Получила 25 гум (били палицями гумовими), до 14-ти дощитала, а далі не помню, зомліла». Прийшлося Марії Іванівні гнути спину на німців, аж доки не звільнили їх радянські війська.

В 1943 році забрали в Німеччину Ханенко Пелагею Яківну. Про свої поневіряння вона розказує: «Робила в господаря. Хазяйство було таке: пара коней, 10 корів, 5 телиць, 60 штук свиней. 2 овечки. Гуси, качки, індики. Годувала, вичищала, доїла корів. Літом на пашу гнала. Коней порала зранку, тоді приходив полонений француз з лагеря і брав коней у поле на роботу. Будила мене хазяйка в 3 часа ночі, щоб доїла і поралася, тоді сніданок – чорна кава і два кусочки хліба; на обід суп – годували погано. У 1945 році нас зібралося компанія з України, і ми самовільно пішли додому.
Приїхала в Дерев’яну. Мама больна. Батька (Ханенко Яків Артемович, 1900 року народження, сержант) вбито на фронті, у Польщі, у 1944 році. Дві сестри: старша, Ханенко Олена Яківна, теж вернулася з Німеччини, робила там на заводі. Мама померла у 1947 році. Робила тяжко в Дерев’яні на фермі, корів доїла. Та доробилася до того, що мусили хату кидати, бо треба було платити податки, а в мене сил не було платить, то брати мої хату продали і поїхали ми в Казахстан. Аж пізніше знову вернулися в Україну».

Серед дерев’янців, котрих забрали на примусові роботи в Німеччину, були також Махинич Тетяна, Лемешенко Ольга Кузьмівна, Ханенко Ольга Михайлівна, Сидоренко Марина Василівна, Філоненко Костянтин Васильович та ще десятки молодих дівчат і хлопців.

На німецький „новий порядок” люди відповіли збройним опором. В районі створилася партизанська організація, центр якої знаходився в Козині. Підпільники всіма можливими засобами боролася з окупантами. В кінці червня 1943 року до Обухова прибув загін есесівців на бронемашинах, по всьому району почалися облави. Забирали сім’ї комуністів, радянських керівників і активістів, а то й просто тих, на кого вказували місцеві старости. В ніч на 1 липня 1943 року заарештованих жителів, серед яких було багато жінок, старих та дітей, німці вивезли в урочище Розкопану (неподалік Дерев’яни) і там розстріляли. Тієї жахливої ночі було вбито більше як півтисячі людей. Серед них загинули жінка і малі діти комуніста А. Я. Білика, який пізніше буде головою колгоспу в Дерев’яні. На місці масового розстрілу зараз стоїть пам’ятник-обеліск з меморіальною дошкою.

8 листопада 1943 року Обухів був визволений від фашистських загарбників частинами наступаючої Радянської Армії. Однак на землях району ще довгі два місяці точились бої. Сотні радянських бійців полягли в боях за Обухівщину. Чоловіки-дерев’янці, котрі з тих чи інших причин опинилися в селі в часи окупації, були мобілізовані і теж кинуті на ворога, майже без зброї. Більшість з них знайшла свою смерть в ближніх до Дерев’яни селах. І лише в січні 1944 року наша земля була звільнена від фашистів.

Війна тривала. Найтяжче було отримати з фронту похоронку. В деякі хати трагічна звістка приходила кілька разів: майже двадцять дерев’янських сімей отримали її двічі, чотирьох синів втратили матері Кудренків, Кияниць, трьох – Бойки, Дзюбенки. На фронтах війни загинуло 5870 синів і дочок Обухівщини, серед них 157 жителів села Дерев’яна.

В 1945 році прийшла довгождана Перемога. З того часу і до сьогоднішнього дня свято Перемоги по праву вважається одним із найбільших і найсумніших наших свят. Щороку в цей день дерев’янці згадуються поіменно кожного, хто віддав своє життя за Батьківщину.

На жаль, сьогодні в Дерев’яні вже немає в живих жодного ветерана війни.


4. Після війни (1945-1960 роки).
Після завершення Другої світової війни треба було відбудовувати зруйновану економіку. Особливо постраждала Україна: розгромлено 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, з яких 250 були спалені вщент. Демографічні втрати становили майже чверть загальної чисельності населення. Близько 10 млн. осіб залишилися без житла. Збитки, завдані війною, складали астрономічну в тодішніх підрахунках суму - 286 млрд. крб. Але, здобувши Велику Перемогу, люди жили на піднесенні, а труднощі здавалися скороминущими. Відновлювали роботу евакуйовані заводи, розчищався від завалів Хрещатик. Перед селом стояло завдання нагодувати і одягти країну. Включилися в роботу і жителі Дерев’яни.
На цей час колгоспи вже стали практично єдиними центрами виробництва на селі. В 1946 році дерев’янський колгосп «Комінтерн» очолив Чирикало Олександр Корнійович. Худенький, невисокого зросту чоловік, виявився хорошим організатором. Згодом він працював головою виконкому Дерев’янської сільської Ради. В кінці 40-х років «Комінтерном» керував Антон Якович Білик (1907 р. н., освіта початкова, член КПРС) - великий патріот села і колгоспу («фанат, свою сорочку зніме і віддасть ради колгоспу» - згадують люди). Характер мав нервовий, говорити складно не вмів, але господар був добрий. Пізніше теж був головою виконкому сільської Ради. На долю цих керівників випали найтяжчі роки відбудови господарства після війни.

Зразу після війни не лише техніки – коней не вистачало. Орали коровами. Районна газета «Вільна праця» вмістила рекомендації, як нараховувати трудодні за роботу коровами: одна третя норми коня. Обухівський райвиконком приймає постанову «Про використання корів колгоспників на весняних польових роботах». Навіть курей заохочували лозунгами: «Всіх курей – на боротьбу з довгоносиком!», читаємо у районній газеті. Часто доводилося копати поле лопатами. «Ханенко Оришка, Ханенко Софія, Махініч Надія, Ханенко Ганна … при нормі 3 сотих скопують по 4 і більше сотих за день» - писала районка про роботу дерев’янських селян. В кінці 40-х років на дошку пошани потрапили Шишенко Тетяна, ланкова колгоспу «Комінтерн», яка щоденно вижинала озимих по 10 сотих при нормі 8 сотих гектара; Ханенко Юхим Петрович, Лемешенко Василь Якимович – їздові, котрі на боронуванні, культивації, оранці виконували норми на 140-150%. В кінці 50-х років однією з кращих в районі була дерев’янська доярка Тетяна Валуєва. Не відставали від неї Софія Махінич, Надія Кузьменко, Софія Ханенко, Марія Бойко.
В 1958 році була нагороджена орденом «Знак Пошани» доярка колгоспу «Комінтерн» М. Лемеха.

Непросто було працювати в той час головам сільської Ради. Доводилося вирішувати безліч найрізноманітніших питань, пов’язаних із життям громади села. На засіданнях дерев’янського виконкому ухвалювали рішення про «план постройки сільської Ради», затверджувалися культармійці для боротьби з неписьменністю (неписьменних від 16 до 50 років виявилося тоді 73 чоловіка, та малописьменних 105), приймалися міри для виховання правильних манер спілкування (з протоколу виконкому сільської Ради за 1951 рік: Дзюбенко Федір Максимович нецензурно облаяв Махинича Дмитра О., «зриваючи постанову облвиконкому про заходи знищення бродячих собак» і оштрафований « в три дні примусової праці при Дерев’янській сільській Раді»); а ще слід було опікуватися культурою: «у клуб закупили балалайку, гітару і гармонь». До всього цього як першочергові завдання стояли розпорядження і постанови вищестоящої влади.
У 1945-му році Дерев’янську сільську Раду очолювала Галина Андріївна Шпак. Їй вдалося не лише заслужити повагу в односельців, але й бути в передових у районного начальства. «На керівній роботі» - так називалася газетна замітка Л. Вільного про голову Дерев’янської сільради. Комсомолка, лише рік працює на посаді, а сільрада вийшла в передовики. Справно виконується план держпоставок, добре працюють до виборів агітатори. Згадувалося в дописі і про актив села, котрий допомагав молодому голові. Це Ханенко Софія Йосипівна, Ханенко Оришка, Бойко Мусій, Матюшенко Федір, Грицаєнко Марія, Власенко Віра, Марченко Софія Григорівна та ін.

Село потроху оговтувалося від війни. Однак вибратися селянину з біди було не так просто. Центральна влада не обмежилася повним контролем над продукцією, виробленою колгоспом. Були затверджені плани державних натуральних поставок з підсобних селянських господарств. А втілити це в практику мали сільські Ради. На засіданнях виконкому приймаються розпорядження: «для успішного виконання держпоставок потрібно утворити бригаду з активу села для роз’яснення населенню про здачу поставок в державу. …всьому активу села розщитатися в першу чергу і загітувати всіх своїх виборців»; «ні одного зривника натурпоставок не притягнуто до суду», тому «роботу вважати незадовільною»; «платники, які не виконують поставки молока, зняти корови на ферму і молоко здавати в державу».
Незважаючи на всі заходи, дерев’янські селяни ніколи не ходили в передовиках по виконанню держпоставок. В 1947 році, наприклад, план по здачі м’яса був 97 ц – виконано 14 ц, молока 39000 л – виконано 8000, яєць 24400шт. – виконано 4200 шт. Не один голова сільвиконкому позбувся посади саме за неналежну організацію відбору в людей молока, яєць, м’яса. «Звільнити голову сільвиконкому Білоуса і поставити видвинутого від Обухівського РККП тов. Філоненко Івана Васильовича», «зняти з голови Філоненка за несправність його з роботою і за прорив села по всіх держналогах», читаємо в рішеннях виконкому. Характерно, що при цьому «всі депутати осуджували» своїх нерадивих керівників.

Чим сильнішою була сталінська диктатура, тим більше людина перетворювалася на маленький гвинтик суспільного механізму. Районна газета під знаковою назвою «Вільна праця» друкує обов’язкову постанову №1201 виконкому Київської облради від 29 лютого 1944 року «Про заборону колгоспам, колгоспникам і одноосібним господарствам Київської області продажу і обміну зерна, борошна та печеного хліба до виконання ними плану здачі зерна державі». Такі ж постанови приймалися і в наступні роки.
До честі влади, скорий і відкритий суд проводився і над бандитами: пограбували і вбили людей – розстріл. Але ж поруч зустрічаємо таке рішення суду: продав селянин своє теля не колгоспу, а на ринку – отримав шість років позбавлення волі.

«Ми повинні попрацювати якнайкраще і організувати всю робочу масу на закінчення с-г робіт» - закликає районна газета. Є «суворе попередження» головам сіл і колгоспів від обкому КП(б)У про ліберальне ставлення до тих, хто мало працює в колгоспі. Голова Дерев’янської сільської Ради Шпак Г. А., реагуючи на це попередження, писала в газету, що на збиранні хліба відзначилися «підліток Микола Ханенко», «старики Федір Коновченко, Йосип Грицаєнко, Василь Сидоренко» … А Галина Ханенко, Настя Грицаєнко «сидять вдома і не виходять на жнива». І далі: «наділення присадибних ділянок новим членам колгоспу … буде проводитися за рахунок … присадибних ділянок мнимих колгоспних дворів, члени яких протягом року не виробили обов’язкового мінімуму трудоднів». За невиконання трудоднів колгоспників засуджували до виправних робіт, а «всі колгоспники, присутні на суді, вітали вирок суду». Із зали суду долинули з тих часів вісті і про Дерев’яну: «Бойко Ївга Артемівна, колгоспниця колгоспу «Комінтерн» (село Дерев’яна), з початку року виробила в колгоспі 13 трудоднів. Замість сумлінної праці в колгоспі, працюючи на копанні буряків на колгоспній плантації, Бойко вкрала 7 кг цукрових буряків. 17 жовтня 1944 року нарсуд Обухівського району засудив Бойко Ї. до тюремного ув’язнення строком на 1 рік».

Усуспільнивши виробництво до цурки, керівники держави мусили тепер вдаватися до регламентації виробництва, яка викликала б сміх, аби не була такою страшною. Чого вартий, до прикладу, «План проведення парування худоби», опублікований у «Вільній праці»: приплод має бути визначений, в т.ч. 1,7 опоросів на рік від кожної свиноматки. «…голови колгоспів…за кожну не спаровану матку підлягають штрафу з власних коштів в розмірі 100 крб.»; в Постанові Раднаркому і КПУ пишуть, на яку глибину орати землю, а неглибока оранка по с. Дерев’яна викликала навіть Постанову райради – винних притягнути до судової відповідальності, гласить вона.

Поповненню бюджету слугував податок на холостяків, одиноких і бездітних - до речі, єдина стаття доходу, що залишалася на потреби села. Партія і уряд турбувалися як про парування худоби, так і про збільшення поголів’я людей. Податок брався навіть в разі наявності 2-х дітей, але народжених без батька. Внесено зміни і в сімейний кодекс: «скасувати існуюче правило звертання матері до суду з позовом про встановлення батьківства…», якщо не перебуває жінка у зареєстрованому шлюбі.

А ось як мотивувала районна влада необхідність відкриття в селах дитячих ясел: «Дит’ясла по колгоспах району негайно мусять бути відкриті. Це дасть можливість жінкам рано виходити на роботу і пізно кінчати». Навіть соціальні турботи, призначені для блага людини, мали на меті тільки одне - посилення визиску селянина.

В доповіді глави держави М. Хрущова до річниці визволення України від фашистів цитується німецький документ (таємний циркуляр, виданий для німецьких чиновників «Про політику і управління людьми на Україні»): «Ми повинні стати панами тут… Люди цього простору можуть тільки коритися. Тому віжки повинні бути завжди натягнуті. Добре керівництво і постійний нагляд – ось що необхідне, щоб примусити українців працювати». Так писав А. Гітлер. Але чи не цей же постулат використовувало і радянське керівництво, управляючи колгоспами?

Та, мабуть, найпотворніше, що було в ті часи – культ особи Сталіна. Найпотворніше, бо той культ з’їдав людську душу, і вже й розумні люди не уявляли собі, як буде жити країна, якщо раптом безсмертний вождь помре. «Хай живе геній людства – любимий вождь, батько і вчитель Генералісимус Радянського Союзу Великий Сталін!» - з цього гасла розпочинались статті і промови, піднімалися за столом тости. Культ особи перевернув з ніг на голову свідомість покоління, позбавляв людей здорового глузду. Здавалось би, що то народ виявляє високу довіру депутатам, вибираючи їх до органів влади. Однак газета пише протилежне: «У відповідь на велике довір’я, виявлене товаришем Сталіним, Молотовим та Кагановичем до українського народу (згодилися стати депутатами Верховної Ради – М.К.), колгоспники брали на себе підвищені соціалістичні зобов’язання…». Важко сьогодні всерйоз сприймати бажання виборця проголосувати найпершим. «Трапилась помилка, - пише районна газета. - Надруковано «Першою одержує виборчий бюлетень акушерка Обухівської лікарні Галина Леопольдівна Фульківська», а слід читати «Першою одержує виборчі бюлетені зав. столовою Чередник Євдокія Орестівна та всі співробітники столової». Апофеозом масовому божевіллю звучать слова шанованої в Дерев’яні жінки, яка на траурному мітингу з приводу смерті Сталіна заявила: «Лучше бы мой сын умер, чем наш дорогой вождь».

В 1953 році помер Сталін.
Районна газета (уже під назвою «Колгоспна правда») писала: «Сталін, нехтуючи принципами колективного керівництва, перестав радитися з партією, грубо порушував законність», «непомірне роздування авторитету Сталіна створювало ілюзію, ніби він непогрішимий, один втілює в собі мудрість партії». Що ж, історія завжди дає привід поглянути на себе в дзеркало. І щастя лише, що наш селянин ніколи до глибини душі не переймався ні тогочасними, ні сьогоднішніми лозунгами. Десь угорі шуміло, а в душу до себе він не пускав нікого. Як і тисячу років тому хлібороб турбувався про те, як зорати і засіяти землю та виростити худобу; з насолодою вдихав запах свіжозораної ріллі чи половіючого житнього поля; відчував радість, повертаючись лицем до сонця, що сходило над його селом. І день у день працював - труд був просто суттю його життя.

Поступово життя селян стало змінюватися на краще.
В 1951 році головою виконкому Дерев’янської сільської Ради стає Сидоренко Анфіса Михайлівна, 1914 р. н., по національності татарка (хоча писалася росіянкою), член КПРС. Приїхала вона в Дерев’яну з чоловіком, Сидоренком Олексою Григоровичем. Кажуть, колись служив він в органах держбезпеки, а в Дерев’яні був завгоспом в колгоспі. Мали двох дітей. Працювала Анфіса Михайлівна успішно, вибиралася головою села до 1958 року. Секретарями сільської Ради, які вели всю документацію, були Дзюбенко Дуня Іллівна, потім Кудренко Марія Яківна, згодом Ханенко Євдокія Іллівна. Остання працювала секретарем і при наступних головах сільської Ради Брусилову Петру Івановичу та Підгорному Івану Семеновичу.

Дані статистичної звітності кажуть, що за 50-60-ті роки село було радіофіковано на 90 процентів, електрифіковано на 70, побудовано криниць 3; 7-річна школа перейшла на однозмінне навчання, при школі почала працювати майстерня. Діяли дитячі ясла. Прийшли зміни і в селянський побут. В газетній замітці за 1960 рік секретар партійної організації колгоспу «Комінтерн» І. Терещенко повідомляв, що колгосп придбав телевізор марки «Львів-2», встановили його в кімнаті для тваринників і «тепер доярки, свинарки, телятниці та фуражири щовечора дивляться передачі Київського телецентру». А голова сільської Ради П. Брусилов додавав: торік село підключили до Київської енергосистеми і в хатах загорілися лампочки Ілліча, появилися телевізори. «Височать телевізійні антени біля будинків шофера Я. І. Ханенка, колгоспника І. П. Ханенка, агронома І. Я. Терещенка, директора семирічної школи А. Р. Калити, учителя Г. Махінича» – писав він. До 90-річчя з дня народження Леніна колгоспниця артілі ім. Комінтерна М. Гула під заголовком «Жити стало краще, жити стало веселіше» розповідала в районній газеті: «Земля передана в руки тих, хто все життя працював на ній. Тепер ми в колгоспі. Хто чесно і самовіддано трудиться, той заможно і живе»; «Торік ми з ним (з чоловіком Андрієм, а ще має 7 дітей – М. К.) виробили 600 трудоднів і одержали 3000 крб. грошей та 56 пудів хліба».

Про ріст добробуту свідчить і те, що селяни починають масово будуватися. Рішеннями виконкому виділяється матеріал забудовникам. Гірше було з будівництвом соціальних об’єктів. В 1962 році на сході села постановили побудувати баню, а кошти залучити через самооподаткування. Забігаючи наперед, скажемо, що воші могли не дуже боятися – ще і в 1967 році в протоколі наряду з наказами виборців: ремонт доріг, завіз хліба в сільський магазин, зустрічаємо і знайоме - будівництво бані. З 1951 року із печальною регулярністю ставиться питання про будівництво нової школи, але грошей на це теж немає.

У 1952 році головою дерев’янського колгоспу був обраний агроном Григорій Євсійович Бугай, який керував «Комінтерном» до 1960 року. «Сурйозний і справедливий», як відзиваються про нього люди, він мав крутий норов, умів потурбуватися і про себе, і про колгосп. В нього першого в селі з’явився автомобіль «Побєда». Він пробує зміцнити дисципліну, критикує на виконкомі бригадирів, які «не мають спосібності на правильну організацію праці». За його правління в колгоспі зводяться дві силосні ями, кормокухня, кімнати для тваринників, кролятник. В господарстві є вівцеферма, корови, свині, кролі, кури. Однак недостача приміщень і кормів продовжують дошкуляти тваринникам. На полі в цей час господарює агроном І. Терещенко. По урожайності (озима пшениця 19 ц з га, кукурудза на зерно 30 ц, цукрові буряки 230 ц, картопля 110 ц) «Комінтерн» не займав передових позицій в районі, але й не пас задніх. Фінансові, технічні і організаційні роботи в соціальній сфері теж повністю лежали на колгоспові. Розглядалось питання про ремонт медпункту, про закупівлю для школи токарного станка, про матеріальну допомогу малозабезпеченим селянам.

В 50-60-х роках розбудовувалася не лише Дерев’яна. В районі побудовано (крім корівників і свинарників) житлових будинків 350, родильних 5 на 40 місць, дит’ясел 8 на 410 місць, шкіл 6, клубів 7, стадіонів 4.

В 1961 році відбулася грошова реформа, доходи і ціни зменшувалися у десять разів. За новими цінами коштували: хліб - 14 коп., масло: 1кг - 2.85 крб, проїзд в метро - 5 коп. Середньомісячний заробіток робітника (але не колгоспника!) складав 79.30 крб. Голова сільської Ради одержував 45 крб., секретар 36 крб, зав бібліотекою 43.7 крб, завклубом 42.5 крб, прибиральниця 27 крб.

У 1962 році рішенням Пленуму ЦК КПРС проведена адміністративна реформа по укрупненню районів. У новостворене Кагарлицьке територіальне управління ввійшли чотири колишні райони: Кагарлицький, Обухівський, Ржищівський і Старченківський. Обухівський район перестав існувати. Таким чином начальство від Дерев’яни віддалилося, але й селянинові для вирішення найменшого питання доводилося їхати вже не в близький Обухів, а в далекий і чужий Кагарлик. Таке укрупнення скоро виявило і свою господарську неефективність. Вже в 1966 році Обухівський район відновився, вийшовши з «кагарлицького іга», як називали цей період самі обухівчани.



5. Епоха «застою».
Період із середини 70-х до середини 80-х років, котрий ще зветься «епохою застою», відзначався політичною стабільністю і порівняно з попередніми роками відносно високим рівнем життя. Жителька Дерев’яни Шишенко Ольга Максимівна розповідає: «Після війни працювала в колгоспі, з 15 років. Як не заробиш трудоднів, то й судили. А тепер і завидую, хто робить, бо гроші получають. А ми майже задарма робили. Тепер життя налагодилося. Моя мати, яка вмерла у 1985 році, казала: оце не було кращого життя, як зараз, і вже не буде».
В 1970 році дала струм Трипільська ДРЕС, один лише блок якої за потужністю був рівний Київській ГЕС. На Обухівщину прийшла велика індустріалізація. І хоча Трипільський промисловий вузол зробив для Дерев’яни ведмежу послугу, бо почався масовий виїзд із села молоді, та для самих молодих людей це був шанс вирватися у великий світ.

В 1961 – 1974 роках біля керма дерев’янського колгоспу «Комінтерн» стояв Феденко Микола Данилович (1922 р. н., освіта середня). Згадує М. О. Лимаренко: «Феденко прекрасний організатор. За нього Дерев’яна вся піднялася. Майстерні на тракторній бригаді побудував, у районі таких не було. Встановив вітряний млин, з допомогою якого качали воду на ферму. Кормоцех чи не перший в районі построїв. Свинарники теж. Люди стали більшу зарплату одержувати».

Роки правління Миколи Даниловича Феденка принесли дерев’янцям не лише ріст добробуту, але й славу. За вагомі здобутки у сільськогосподарському виробництві на Дошку пошани району були винесені: тракторна бригада «Комінтерну» (бригадир Матющенко Іван Андрійович), трактористи Матющенко Семен Андрійович, Денисенко Олексій Федорович, Лемешенко Василь Якимович, механізатори Ханенко Василь Олексійович, Кияниця Олексій Пилипович, комбайнер Шаргородський Григорій Єлисейович. Комбайнер Махинич Михайло Дмитрович, намолотивши 2640 ц хліба, зайняв перше місце в районному змаганні. Третє місце в районі завоював своєю працею шофер Філоненко Василь Андрійович. Добре трудився на тракторній бригаді Григорій Юхимович Коновченко. Трудової слави серед односельців зажив коваль Олексій Ількович Лимаренко. Заміткою в газеті відзначено роботу листоноші Марії Олександрівни Шаргородської. Користувалися пошаною в районі пташниці О. Гусєва, Н. Івченко, А. Луценко, У. Філоненко. Не пасла задніх і дерев’янська свиноферма, де працювали М. І. Дзюбенко, Т. П. Махінич, О. В. Ханенко. С. Й. Ханенко. Високих результатів у праці досягла телятниця Г.С. Кузьменко. На бурякових плантаціях були попереду Цибка Феодосія Миколаївна, Романенко Софія Дмитрівна, Здоренко Надія Романівна. А ланка буряководів О. Грицаєнко у 1970 році виростила найвищий – по 400 ц з га. – урожай у районі.

В 60-70 роки не раз бачимо «Комінтерн» на районній Дошці пошани за успіхи у рослинництві. 1971-го року колгосп виростив найвищий урожай зернових в районі (по 33.2 ц з га) і завоював найвищу районну нагороду – Червоний Прапор. В 1972-му році «комінтернівці» були першими по врожаю кукурудзи, над вирощенням якої потрудилися ланковий Д. Ханенко, Софія Романенко, Парасковія Махинич, Марія Білик, Галина Ханенко.

«Люди щасливої долі» - так називалася замітка в районній газеті, де сількор В. Зінченко писав про сім’ю славного дерев’янського механізатора Степана Нешту. Приїхавши з армійським другом в Дерев’яну, Степан оженився тут, та й зостався на все життя. Спочатку працював на фермі, потім закінчив курси механізаторів і став трактористом. Його дружина Марія працювала в колгоспі пташницею, а сини Віктор і Леонід теж брали приклад з батька у трудовій звитязі.

Тому і не дивно, що в ці часи ціла плеяда дерев’янських трудівників була відзначена високими державними нагородами.

Серед нагороджених був і тракторист-комбайнер Микола Олексійович Лимаренко. В 1962 році він закінчив 8 класів Дерев’янської школи, курси трактористів, відслужив в армії. Потім повернувся в Дерев’яну і працював у колгоспі до виходу на пенсію. Одного літа трудився Микола Олексійович на жнивах – сам за кермом комбайна, Василь Ілліч Деменюк помічником. Тоді домовилися між собою, щоб вийти в поле раніше і попрацювати допізна – і урожай того вимагав, та й собі заробити якусь копійку було не зайвим. Наступного дня вийшли в 5 годин ранку і молотили хліб до 2 годин ночі. Шофер уже відмовився возити намолочене, то вони вдвох, змінюючи один одного, і молотили, і возили хліб на тік. Працювали б і далі, аби не комірник, який теж не витримав такого ритму і прийшов проганяти їх з поля. При нормальній виробці за день від 16-ти до 60-ти тонн хліба вони намолотили тоді 120 тонн. Це був рекорд району і області. Згодом і по підсумках жнив Микола Лимаренко зайняв перше місце в районі, за що й нагородили його орденом «Знак Пошани». Нагороду вручав сам керівник України Володимир Щербицький у Маріїнінському палаці.

Марії Іллівні Дзюбенко випала нелегка доля. Її юність припала на суворі часи війни. В шістнадцять років потрапила на примусові роботи в Німеччину. Повернувшись, трудолюбива дівчина всю свою енергію віддала колгоспній праці. Завідувала фермою, була бригадиром городньої бригади. Її фотографії не раз прикрашали Дошку пошани в сільському клубі. За самовіддану працю Марія Іллівна була нагороджена орденом Трудової Слави 3 ступеня.

Указом Президії Верховної Ради УРСР (1973-76 роки) за ударний труд також були нагороджені: Орденом Трудового Червоного Прапора - Махинич Парасковія Іванівна, ланкова; Грицаєнко Олексій Андрійович, тракторист; Ханенко Дмитро Олександрович, тракторист; Махинич Софія Григорівна, доярка; Орденом «Знак Пошани» - Нешта Степан Данилович, тракторист; Луценко Галина Максимівна, доярка; Білик Марія Яківна, ланкова; Махинич Михайло Дмитрович, тракторист.
Медаль «За трудову доблесть» отримали Кузьменко Галина Семенівна, телятниця; Махинич Трохим Сергійович, колгоспник; Шаргородський Григорій Єлисейович, тракторист; медаль «За трудову відзнаку» - Ханенко Василь Олексійович, тракторист.

Тому зовсім незрозумілим здалося дерев’янцям рішення районної влади, котра приєднала в 1974 році дерев’янський колгосп «Комінтерн» до Трипільського «Придніпровського». Лимаренко М. О. каже: «Треба було Трипілля до Дерев’яни приєднувать, а не Дерев’яну до Трипілля. Коли Бельдій (голова трипільського колгоспу «Придніпровський», Герой Соціалістичної Праці – М. К.) прийшов до нас на оглядини, то в нас весь гараж був зерном засипаний – не було куди дівати. «Оце тепер ми скотинку до нового врожаю додержимо» - задоволено сказав він. І усе те зерно вивезли на Трипілля. Весь тракторний стан вивезли, машини - 22 одиниці техніки. Коли колона тих машин рушила на Трипілля – люди плакали, як у війну». Відтоді практично ніхто з дерев’янців не згадується ні в нагороджених, ні на районній дошці Пошани. І лише у 1988 році Дерев’яна з «бригадного» села стала знову повноцінною адміністративною одиницею.

Довгий час (1965-77 роки) головою виконкому Дерев’янської сільської Ради працював Підгорний Іван Семенович. В його біографії (а прожив він 93 роки, зберігши до кінця днів жвавість і ясний розум) відобразилася ціла епоха в житті села. Народився Іван Семенович у 1917 році. До 30-го року проживав з батьком. Батько був хорошим столяром. Мати ходила в Київ прати одежу багатим. В школі вчився трохи, потім за шкоду якусь (не пам’ятає вже) вчитель Федір Степанович, якого дражнили Перець, побив його по долоні лінійкою (дубова, ще батьком Івана й зроблена), то більше в школу не пішов. Вивчився самотужки. В цьому йому допоміг дерев’янський священик, бо Іван співав у церковному хорі. «Батюшка монах, жінки не було, - розповідає Іван Семенович. - Дружив зі мною, я бігав йому до магазину по продукти. Брав у нього книжки: принесу додому, читаю вголос, а батько й мати пороззявляють роти та слухають».
Згадує І. С. Підгорний і перших голів сільської Ради, хоча письмових підтверджень його словам знайти не вдалося: «Махинич Дмитро, з незаможних селян. Був ще Дудченко Михайло Григорович, хороший голова, десь з 30-го року. Його брат Василь був першим у селі почтальйоном. Ще був головою Гончаренко Павло Минович, кривий на одну ногу. Секретарем весь час був Кудренко Михайло Максимович, грамотний був».
Перед війною, переживши голод 33-го року і колективізацію, працював Іван Семенович завклубом, був секретарем комсомолу в селі. «Мав я 64 комсомольці - згадує він. - Неділя, зве голова колгоспу: що хочеш роби, виставляй своїх хлопців – не пускай людей на базар, бо робота в полі стоїть. То я домовився з людьми, що пущу їх на базар зранку, але щоб потім прийшли на роботу. Не підвели дівчата, вийшли на поле після базару. А ще в 35-м році зве голова і каже, щоб на 1 Мая радіо на всю Дерев’яну кричало. Кажу: давай я буду краще кричать. Де я його візьму? Де хоч, каже голова. Поїхав я в Обухів, до майстра, котрий робив радіо. Той зробив: ящик, дві баночки, бриля – повісили на клубі на 1 Мая, і говорило».

На війні 1941-1945 років Іван Семенович не був, мав покалічену руку (змолоду потрапив під плуг). Після війни довелося йому пожити в Києві, однак повернувся в село. Робив у колгоспі - був комірником, завфермою, бригадиром рільничої бригади, завгоспом. В 60-ті роки проводив у селі електрику. Врешті запропонували йому посаду голови сільради, на якій і пробув 12 років. «При німцях, - розповідає І. С. Підгорний про ще один цікавий факт, - приміщення сільської Ради було в хатці на місці сучасної нової школи. Згодом за головування Чирикала з лози зробили нову, де і зараз сільська Рада. І бібліотека там же була. Криси переточили книжки, а разом і стіни, почала сільрада валятися. Тоді я випросив у районі грошей, побудував разом з Феденком нове приміщення, що стоїть і зараз. В новому приміщенні сільради в стіні (в кутку, де кабінет голови) вмуровано послання нащадкам – написано, хто будував це приміщення».

Окремої сторінки в історії села заслуговує робота сільського магазину. Це був єдиний центр, який забезпечував селянина не лише промисловими товарами, але й хлібом та іншими продуктами. Тут зустрічалися люди з різних кутків Дерев’яни, обмінювалися новинами, обговорювали події місцевого і загальнодержавного масштабу. Згадує Бойко Катерина Олексіївна, котра з 1959 по 1991 рік була завідуючою дерев’янським магазином: «Старий сільмаг знаходився по вулиці Жовтневій, на тому місці, де зараз стоїть садиба Жидкових. Це була дерев’яна хата-мазанка. Опалення в магазині не було, тому продавці стояли за прилавком в битих валянках і куфайках. Продукти привозили з Обухова, в основному, по рознарядці. Кирзові чоботи продавали механізаторам по списку, який затверджував голова сільської Ради. Гречану крупу і манку давали теж по списках, сім’ям, де були діти до трьох років. Хліб привозили в Обухів до маслозаводу, завжди вночі. З маслозаводу дзвонили в сільську Раду, виконавець, який там чергував, ішов до продавця, а продавець, в свою чергу, до тракториста – інакше до Обухова було не добратися, особливо зимою чи в негоду, - і в три часа ночі на гусеничному тракторі їхали по хліб. Продавали хліб тільки соцпрацівникам (вчителі, лікар, завклубом, бібліотекар). Один раз в тиждень був день гасу (керосину). З самого ранку займали чергу. Продавці набирали гас в балію з великої цистерни, яка була закопана за магазином. Відпускався гас без обмежень. Торгували ним до 1991 року, коли провели в село газ. В 1968 році в селі був збудований новий магазин». Бойко Катерина Олексіївна за доблесний труд має звання відмінника радянської кооперації, ударника п’ятирічки, нагороджена медаллю, а в 1979 році була занесена на районну Дошку пошани. Крім Катерини Олексіївни в дерев’янському магазині добросовісно працювали Любов Матющенко, Раїса Безпала. Сьогодні в селі три торгові точки, які забезпечують селян всім необхідним. Магазин у центрі належить фірмі «Дніпро», двома іншими володіють Западня (Бойко) Г. М. та Бойко О. М.

В 1977 році, змінивши на посаді Володимира Яковича Брусила, головою сільської Ради став Олексій Мусійович Калита. Уродженець села Красна Слобідка Обухівського району, він навчався там у школі, потім 4 роки служив на Чорноморському флоті, а після армії закінчив історико-філософський факультет Київського університету. В 1965 році Кагарлицький райвно направив його на роботу директором Дерев’янської школи (1965-1977 р.р.) З цієї посади він і пішов на голову виконкому сільської Ради.
Перший голова з вищою освітою, Олексій Мусійович за 17 років служби немало доброго зробив для Дерев’яни. Про свою роботу він не без гордості розповідає: «Дороги були такі, що проїхати по них було майже неможливо, колії до колін. Посилали трактора, коли треба кому жому привести, дров, вугілля. В цей час будівельники робили трасу на Трипілля. За бартер – у Дерев’яні брали землю для висипки полотна траси, - зробили дорогу на в’їзд в Дерев’яну, до сільської Ради. Щебенем та вапняковими відходами з силікатного заводу повисипали ґрунтовки в селі. Таким чином було благоустроєні дороги, що дало змогу налагодити сполучення, бо село наше на 7 кілометрів простягається». Згодом було вирішено питання і про автобусне сполучення з райцентром, адже багато дерев’янців працювало в Обухові і мусили пішки добиратися на роботу. На черзі стала телефонізація села. «Два тільки телефони було в селі, - говорить Олексій Мусійович. - В сільській Раді один, і один у колгоспі, і то спарені, на один номер. Коли треба було швидку допомогу, то з кінця села треба було бігти кілька кілометрів до телефону. В 70-тих роках сільська Рада прийняла рішення, звернулися в район. Телефоністи прислали до нас бульдозер для укладки кабелю. Від вулиці Гончарної і до Чубаря десь 15 чи 17 номерів встановили: начальникам служб, доярці, механізатору, з таким розрахунком, щоб через кілька дворів був телефон у людей. Телефони стояли у Махинича Федора Гавриловича, директора школи, Махинич Софії – доярки знатної, Махинича Степана, механізатора, у телятниці Ігнатенко Надії». Продовжуючи роботи по благоустрою, ліквідували болото в центрі села. За сприяння Палієнка Миколи Івановича поклали місток із залізобетонних панелей через річку Дерев’янку, а вже коли головою колгоспу став Володимир Іванович Коваленко, побудували тут дамбу, сучасний міст зі шлюзами. Центр села прикрасив хороший став. Саме в ці роки в Дерев’яні будується новий клуб. «Тепер є вже кращі – каже О. Калита, - а на той час це була прекрасна будівля». Капітально відремонтували Фельдшеро-акушерський пункт, закупили обладнання. Часто на базі дерев’янського ФАПу проводилися семінари фельдшерів району. Потім взялися за побудову нового пам’ятника воїнам Великої Вітчизняної війни. Збудували цілий комплекс у центрі села. Тепер тут проходять всі сільські міроприємства. Значну увагу сільське керівництво приділяє благоустрою кладовищ. На одному з них з ініціативи та при безпосередній участі Брусила Павла Трохимовича поставили огорожу. М. І. Палієнко допоміг зробити опорну стіну, побудували також капличку.
«А ще – повсякденна робота, - згадує О. Калита. - Треба було збирати молоко у людей, кіньми, були три їздові, але ж п’яниці. Прошу: уже як їдеш з молокозаводу, то заїдь та напийся, а завези ж таки молоко, бо пропаде! Згодом трактором їздили, збирали у бідони. То це ще була морока для Голови. Потім заготовка сіна, треба було заготовить, здати голові колгоспу і взять від нього справку, щоб відзвітувати у район. Ото такий був престиж Голови сільради. Потім Голова повинен бути присутнім на вранішній дійці корів. А я ще був секретарем парторганізації, то всі питання до мене – хто напився, хто вкрав, усе Калита мав вирішити. Треба було слідкувати за моральним кліматом і на тракторній бригаді. А під час посівної, жнив теж повинен бути на полі. А скільки п’яниць було, і приходилося з участковим відвідувати їх безпосередньо на дому, відправлять в ЛТП. А писанини! Лекції, рецензії на них треба було писати. Щомісяця партзбори, два рази в місяць партбюро, протоколи, раз в місяць сесія сільської Ради, двічі в місяць виконком. Іноді за цією даремною роботою залишалися без уваги і важливіші справи».

Таким чином, за 70-80-ті роки Дерев’яна стала іншою, більш заможною і цивілізованою. Однак, цей поступальний розвиток тривати довго не міг. Соціалістичний спосіб виробництва привів до того, що людина перестала бути господарем на землі. Почала падала продуктивність праці, практично відсутньою була творча ініціатива і в господарстві, і в духовному житті. Люди, пристосовуючись до більш демократичних, ніж при Сталіну, але незмінно соціалістичних реалій, почали красти. Крадуть всі і все: з магазину, з ферми, з поля. Соціалістичне суспільство далеко відстає від країн капіталізму в економіці. Низькі врожаї, важке і тягуче запровадження нових технологій, в тому числі і в побуті людей, всюдисущий дефіцит, коли товар, від масла до кухонних меблів, можна було дістати лише через «Івана Івановича» - все це ставало невід’ємною часткою радянського життя.

Як наслідок боротьби з інакомислієм прийшла деградація в культурному розвитку. Паростки схоластики заселили весь ідеологічний простір, вбиваючи живе слово і живу думку. Яскраві приклади цього маємо і в Дерев’яні. У газетній замітці «Книга – твій вірний друг», автор якої – дерев’янська колгоспниця О. Копилова, недвозначно вказувалося, що «виконувати взяті зобов'язання членам нашої ланки кукурудзоводів допомагає книга»; там таки зображена учениця, яка любить книги з героями «колгоспного села, які самовідданою працею збільшують виробництво хліба, молока, м'яса та інших сільськогосподарських продуктів»; бібліотекар Ольга Радіоновна Сахно ділиться наболілим: прийшла в бібліотеку колгоспниця М. Дзюбенко і розповіла бібліотекарю жахливу історію про те, що її подруга-доярка не хоче вчитися у вечірній школі. «От і хочу нагадати їй, що говорив про навчання Ленін» - каже М. Дзюбенко, прохаючи бібліотекаря дати їй 29-й том творів В.І.Леніна. Поряд із замітками про боротьбу з колорадським жуком в газеті цілі сторінки займають заклики ЦК КПРС до 1 Травня: «Колгоспники! По господарському використовуйте землю! Збільшуйте врожайність! Народи світу! Зміцнюйте солідарність з патріотами Чілі! Свободу Луїсу Корвалану!» Ці, на кшталт буддійським, мантри були одним із методів управління державою. Шокували селян інформацією загальноосвітнього характеру. Так, як доказ відсутності Бога, наводилися «наукові» аргументи: «чому ж наші штучні супутники Землі не натрапляли на «богову хатинку», не зустріли його?». Зате в Америці, в самому центрі Нью-Йорка «знайшли в підземній каналізації крокодилів до 3-х метрів довжиною». Це їх туди вкинули аристократи, діти яких награлися уже маленькими крокодильчиками. А в рубриці «У світі цікавого» з гордістю повідомлялося, що словниковий запас мовознавця 5000 слів, у Пушкіна і Шекспіра – по 16000 слів, у Л. Толстого – 25000. «Але найбільше слів у творах Леніна - 33000!»

Відчувається бюрократизація в протоколах, звітах, документах. В рішеннях переважає «збільшити, поширити, регулярно проводити, систематично контролювати». З’являються «спущені» згори питання; обов’язковими стають постійні посилання на вищі циркуляри - від Конституції до рішень районної влади. Ось типовий зразок тогочасного звіту про роботу Дерев’янської сільської Ради: «Виконком сільської Ради добився значних успіхів в розвитку всіх галузей народного господарства, зміцнення радянської демократії, соціалістичної законності та покращення життєвого рівня трудящих». Зацитоване цікаво проілюструвати прикладами, як воно робилося в житті. На сесії розглядалася заява Кузьменка Василя Андрійовича і Боровика Володимира Федоровича «про видачу їм документів про виїзд з села на роботу». Ухвалили: «Відмовити в одержанні необхідних документів гром. Кузьменку В., Боровик В., так як по їх спеціальностях мається робота в своєму колгоспі і колгосп нуждається в такій робочій силі». Така от демократія, соціалістична законність і покращення життєвого рівня разом узяті.
Широкого розголосу набувало соціалістичне змагання. Через районну газету у відкритому листі «Не відставайте від нас, товариші комінтернівці!» колгоспники артілі «Більшовик» (Щербанівка) соромлять колгоспників артілі «Комінтерн» (Дерев’яна) за погану роботу. А ті у відповідь: і ви підтягуйтесь!

А реально – безпробудне п’янство і байдужість. Президія Верховної Ради України видає Указ «Про посилення боротьби з самогоноварінням і пиятством в УРСР». За самогон - до 3 років позбавлення волі, або до 3 тис. крб. штрафу. Дерев’янська сільська Рада теж енергійно (у всякому разі, на папері) взялася за справу: «за пошкодження волейбольної сітки в п’яному вигляді винуватим закупити нову і передати в клуб»; «заборонити в приміщенні крамниці випивку та розлив горілки на продаж»; «зобов’язати тов. Бойка не допускати в приміщення клубу п’яних» - як бойові зведення звучать приписи із сесій Ради.

Зате строго за Конституцією і в строк проходять вибори в органи державної влади - проходять під ігри, музику, розваги і з незмінним «бухветом». Безперечно, вони стали для людей святом - але перестали бути виборами. Адже скрізь незмінно балотувався єдиний кандидат від блоку комуністів і безпартійних.

Все це свідчило про агонію соціально-економічної системи – соціалістичний лад в СРСР прогнив і потребував перемін.


6. Роки Незалежності.

Зрештою, людство знає дві форми управління – демократичну, коли влада віддана на місця і максимально наближена до людини, і авторитарну з централізованою державою. Підняти економіку можна було лише розкріпостивши людину, розбудивши її підприємницьку ініціативу. Першим, хто зрозумів, що для прогресивних перемін в економіці треба демократизувати суспільство, був М. С. Хрущов. Він почав реформи (так звана «хрущовська відлига»), але керівна верхівка Комуністичної партії Радянського Союзу вчасно схаменулася, збагнувши, що кінцевим результатом демократизації буде розвал Радянської імперії. Вдруге повернувся до цієї ідеї Михайло Сергійович Горбачов. Розпочата ним перебудова привела до неконтрольованих державою процесів, і в кінці кінців створилися умови для здійснення фантастичної мрії українців – створення своєї власної держави. В районі утворилася одна з перших в Україні організація Народного Руху. Врешті боротьба патріотів увінчалася успіхом і в 1991 році народилася молода незалежна Україна.

На хвилі демократизації відбувається розукрупнення господарств, селяни не лише добиваються принципу «одне село – одне господарство», але й ставлять головами сіл і колгоспів того, кого хочуть самі, ігноруючи волю колись всесильного райкому партії. У 1988 році від трипільського колгоспу «Придніпровський» відділяється і бригадне село Дерев’яна, утворивши свій колгосп під назвою «Хлібороб». На голову колгоспу покликали агронома з «Придніпровського», молодого і амбітного спеціаліста Володимира Івановича Коваленка. Народився він 1960 року на Черкащині. Закінчив Українську сільськогосподарську Академію. З молодих літ був переконаним прихильником українства, ще в радянські часи принципово розмовляв українською мовою. «Цікаво став головою колгоспу, - згадує він. - Побув на зборах, райком партії свого чоловіка хотів бачити головою. Але дерев’янці – народ своєнравний, не захотіли того ставленика. Увечері прийшла делегація додому і сказала, що люди вибрали головою мене. Мусив згодитися. Людський потенціал був хороший, люди працювали багато і важко. Мені везло на хороших людей. Однак господарство дісталося занедбане. Прийшлося напружитися і людям, і керівництву».
Багато в чому Коваленко відрізнявся від тодішніх керівників колгоспів. «Я завжди був в якомусь смислі білою вороною, - каже Володимир Іванович. – По-перше, один безпартійний (так наради районні і розпочинали: товариші комуністи і безпартійний Коваленко!); бороду завів один серед голів колгоспів; за всю історію району першим з голів літом пішов у відпустку (поки молодий, на море хочеться, нащо те море старому вже!). Потім першим на сільській Раді повісив український прапор (початок 90-х років, голова сільської Ради Калита О. М. – М.К.)». Все це робило В. Коваленка доволі некерованим і конфліктним, що, звичайно ж, районними керівниками не зараховувалося до позитиву. Тому в усіх починаннях доводилося розраховувати тільки на власні сили, та на працьовиті руки селян.
Одними з перших в районі дерев’янці взялися за газифікацію села. З 1991 року газ переконливо ввійшов у побут селян. Спільними зусиллями та завдяки діловим якостям Володимира Івановича заасфальтували вулиці, поставили ліхтарі для освітлення. Як уже говорилося попереду, в центрі села зробили ставок, де можна було і покупатися, і половити рибу. Був побудований Будинок культури, а також стадіон, на якому проводили цікаві змагання між жителями з футболу. В. Коваленко виділяє чималі кошти на благодійництво. Допомога школі, церкві, участь у соціальних проектах села – невід’ємна частина його життя і діяльності. Була у В. Коваленка ще одна мрія – хотів побудувати в селі нове приміщення школи, і вже розпочав будівництво, та через обставини економічного характеру змушений був припинити його на довгі роки. Підривала ентузіазм і державна політика щодо колгоспів. З великими зусиллями дерев’янський «Хлібороб» вибрався з багатотисячних боргів перед державою, а невдовзі уряд взяв та й списав всі колгоспні борги - на радість і злорадство тим, хто не вмів і не хотів працювати.

Зате коли прийшли часи ринкової економіки, часи ініціативних людей, В. І. Коваленко виявився найбільш готовим до нового ладу. Він одним з перших в районі почав розпайовку колгоспу і створення на його основі приватного підприємства «Арго». (До речі, значна частина селян, небезпідставно пов’язуючи хай небагате, але стабільне і соціально захищене життя з колгоспами, до сьогодні не можуть примиритися з цим). Реагуючи на потреби ринку, господарство змушене вносити корективи в напрямки своєї діяльності. Була в «Арго» пекарня, ковбасний цех, крупорушка, вирощували свиней. Сьогодні основна галузь виробництва – рослинництво. В 2010 році Володимир Іванович Коваленко був вибраний депутатом від жителів села до районної ради.

Поруч з В. І. Коваленком сільським господарством почали займатися фермери. Хто взявши землю в оренду, хто об’єднавши людські паї, вони господарюють сьогодні на дерев’янських полях. Серед них Микола Костянтинович Гук, Володимир Васильович Білецький, колишній журналіст, а за покликом долі хлібороб Микола Коляда.

За сприяння сільської влади на околиці села у 90-х роках заснував трубоізоляційний завод Микола Кубрак, людина енергійна, смілива, вольова, теж господарник нового типу. Невеликий завод, котрий виріс буквально «на рівному місці», згодом перетворився на потужне багатогалузеве підприємство «Восход», давши заробіток десяткам селян. «Восход» став надійним спонсором для соціальних програм сільської влади, безвідмовно надавав допомогу сільській школі, ветеранам, людям похилого віку. Після трагічної смерті Миколи Кубрака його завод пережив нелегкі часи, але нині, під керівництвом Людмили Кубрак, Миколиної дружини, поступово відроджує свій економічний потенціал.

В селі працює підприємець Аношин Сергій Вікторович. Закінчивши Полтавський інженерно-будівельний інститут, він займається будівництвом і електрифікацією. Має власне підприємство «Укрспеценергомонтаж» (Обухів, з 2008 року) та є головним інженером українсько-фінської компанії по будівництву котеджних будинків, база якої знаходиться в Дерев’яні. Надає посильну фінансову і виробничу допомогу селу.

В селі діють також інші підприємства, які часом змінюють одне одного через об’єктивні та суб’єктивні обставини.

Разом з незалежністю в Україну прийшла не лише свобода ринкової економіки, але й можливість простим людям впливати на життя села. Славною сторінкою в історії Дерев’яни були події 2002 року. Картонно-паперовому комбінату потрібно було місце для захоронення відходів свого виробництва. Придатними для цього здалися круті схили на околицях Дерев’яни. Пройшовши всі необхідні інстанції, керівники комбінату наткнулися на несподівано дружний і організований опір з боку жителів села. На сесії сільської Ради, де приймалося рішення про надання під сміттєзвалище землі, депутат Грицаєнко Олена Станіславівна не лише проголосувала проти, але й донесла тривожну звістку до людей. Село збунтувалося. Леонід та Ірина Кучері підключили до боротьби Партію Зелених на чолі з її головою Віталієм Кононовим. Сім’я Жидкових, Грицаєнків, Галина Западня, орденоносець Степан Нешта з дружиною Марією та ще десятки інших дерев’янців, незважаючи на обіцянки влади, а іноді і на спроби прямого підкупу з боку зацікавлених осіб, організували чи не перший в Україні сільський референдум, на якому заборонили сільській Раді давати дозвіл на будівництво полігону для відходів. Боротьба сельчан закінчилася перемогою. Можна без перебільшення сказати, що ці люди відстояли чисте довколишнє середовище не тільки для себе, а й для своїх дітей та внуків.

Активно підтримала Дерев’яна нову владу, яка прийшла після Помаранчевої революції 2004 року. На жаль, українське суспільство, віками пригноблене і давно вже позбавлене власної еліти, виявилося не готовим до демократії. Поруч зі свободою прийшов цинізм наживи, а демократію підмінила вседозволеність сильного.

На початку століття підприємливі люди почали скуповувати землю. Близькі до райцентру і розташовані серед мальовничої природи дерев’янські землі були ласим шматком для багатіїв. Але і селянам дещо перепало з панського столу. Чимало дерев’янців, продавши пай з колись колгоспної землі, суттєво покращили своє матеріальне становище. А вже справді золотими стали ці часи для керівників районів і сіл, для людей, безпосередньо задіяних у виділенні та оформленні земельних ділянок. Стати землеміром, хай ти навіть ще з школи не вмів обчислити площу трапеції, важило більше, аніж витягнути щасливий лотерейний білет. Дехто нажив мільйонні статки на хабарах, інші шукали і успішно знаходили складніші оборудки. Згодом це відверте пограбування почало входити в «цивілізоване» русло. Частину коштів від проданої землі сільські Голови направляють і на потреби села. Саме в цей час на виборах 2006 року Головою Дерев’яни став місцевий житель і авторитетна в селі людина Василь Ілліч Деменюк.

Народився він 1950 року в сім’ї колгоспників. В школі був комсоргом класу. В 15 років пішов працювати у колгосп. «Робили від зорі до зорі, - згадує Василь Ілліч. - Орав з покійним нині Ханенком Михайлом Несторовичем. Приходилося орати і вночі. Там почув, що трактор не гуде, а співає». Згодом Василь Деменюк закінчив з червоним дипломом Ржищівське училище механізації. Працював у селі механізатором, секретарем комсомолу колгоспу. Перспективного хлопця після повернення з армії колгосп направив на навчання у Таращанський радгосп-технікум. Закінчивши його, В. І. Деменюк працював бригадиром тракторної бригади, керуючим відділком у «Придніпровському», головним інженером колгоспу «Хлібороб», директором Обухівського паливного складу. З цієї посади пішов на пенсію, та довго сидіти дома не довелося. Односельчани довірили йому керувати селом.

Село стало потужно розбудовуватися. Наймасштабнішим проектом нового Голови стало вистраждане роками будівництво Дерев’янської школи. Прийшлося докласти чималих зусиль, долаючи супротив і районної влади, і декого з депутатського корпусу села, аби надати участок землі бізнесмену Шумаєву А. М. в обмін на зобов’язання побудувати школу. Проект вдався. В 2008 році школу було відкрито. Дерев’янські діти дістали можливість навчатися в нормальних, сучасних умовах, а село отримало найкращу свою архітектурну споруду.

Крім того, за останні роки зроблено практично новий ФАП, придбано сучасне медичне обладнання, медичні картки всіх жителів села занесено в комп’ютер. З приміщення колишньої пошти при допомозі громади села вдалося відбудувати церкву, де здійснює духовну службу та відправляє православні обряди отець Сергій. Проведено капітальний ремонт сільської ради. На місці старої школи будується дитячий садок, якого взагалі довгі роки не було в селі. Планувалося побудувати 5-ти поверховий будинок з квартирами для спеціалістів, але криза загальмувала приток інвестицій. Велика увага приділяється благоустрою села. Проводиться ремонт доріг, організовано вивіз сміття. Приведена до належного стану в’їздна дорога в село, назва «Дерев’яна» на красивій стеллі та поклінний хрест зустрічає подорожніх. Впроваджено в життя символіку населеного пункту. Прапор Дерев′яни являє собою прямокутне полотнище, дві третини якого займають кольори Українського державного прапора, третину вертикальна смуга зеленого кольору, що символізує дерево. На свята звучить затверджений сесією сільської ради гімн села. Його автор - дерев’янський поет і композитор Павло Філоненко.
З0 серпня 2008 року разом з відкриттям нової школи в Дерев’яні вперше було проведено «День села». Відтоді це поважне міроприємство стало вже традиційним. На святі поздоровляють сільських довгожителів, вітають новонароджених, славлять пари, які прожили разом піввіку. Найбільш шанованим жителям присвоюється звання «Почесний житель села».

Всі ці нововведення зроблено Головою завдяки підтримці депутатів сільської Ради, підприємців, працівників місцевої школи, громади. Разом з В. І. Деменюком чимало зусиль докладають для блага села В. І. Коваленко, В. Г. Куценко (секретар сільської Ради), Т. М. Коваленко, В. З. Бондаренко, С. М. Лимаренко, К. В. Шевченко, О. М. Чирикало, Г. І. Слюнтяєва, А. Ф. Махинич, О. Сосюра, Т. І. Бойко, М. І. Деменюк, Л. І. Зінченко (землевпорядник).

Плідну роботу Василя Ілліча Деменюка, спрямовану на розвиток Дерев’яни, оцінили односельчани. На виборах до місцевих Рад 2010 року його вдруге було обрано Головою села.


7. Медицина та духовне життя.

7.1. Розвиток медицини.

Після війни і до 1949 року лікарем у Дерев’яні був Капустін Петро Євменович. Освіту мав середню медичну, згодом поступив в інститут і виїхав із села, передавши справи молодому спеціалісту Надії Руденко.

Медпункт у селі був дерев’яний, 1930 року побудови. В 1950 році сільська Рада зобов’язала колгосп розпочати будівництво нового приміщення. Щоправда, строки трохи затягнулися. В 1959 році на сесії все ще розглядалось питання про завершення будівництва. І лише в 1961 році в селі було збудовано медпункт з родильним відділенням.

Протягом сорока років (1949-1989) на сторожі здоров’я жителів села стояла Надія Тимофіївна Бойко (Руденко). Народилася вона в Яготинському районі. В 1949 році закінчила медичне училище. По направленню пішла працювати в Дерев’яну. «Перше враження, як привезли мене підводою в село, - згадує Надія Тимофіївна, - то це думка: куди я потрапила? У мене на батьківщині – заможне, велике, і до того ж рівнинне село. А тут гора, дереза, заборів немає. Медпункт був у пристосованому приміщенні, сільська хата; правда, підлога дерев’яна, чистенько. За грубою ліжко стояло, там я і зупинилася на перший час».
Молода лікарка відразу здобула собі незаперечний авторитет у селі після такого випадку. Одного разу погукали її до вагітної жінки. Надія обстежила пацієнтку і до дня визначила строк родів. «Ото поніма» - казали баби потім, коли новонароджений і справді з’явився у визначений день. Скільки немовлят довелося прийняти їй з тих пір, вона і сама не скаже. Але факт, що майже всі сьогодні літні вже дерев’янці побачили світ з рук Надії Тимофіївни, незаперечний. Крім безпосередньо лікарської роботи, Надія Тимофіївна займалася санітарним станом села, їдальні, ферми, школи, випускала санбюлетні. Було в селі більше тисячі жителів, більше трьохсот учнів у школі. Треба було перші 7 днів після родів кожен день відвідувати дитину, а в селі народжувалося за рік по 20 і більше дітей. Матерям допомагала в догляді за дітьми. По всьому селу доводилося ходити пішки. А на випадок, коли треба повезти хворого в Обухів, була спеціально виділена підвода з конем.

За плідні роки праці Надія Тимофіївна Бойко має не одну нагороду. Тоді в районі проводилися конкурси на кращого медпрацівника, з урочистою частиною, концертом, виставкою санбюлетнів і на завершення - балом. Дерев’янська лікарка виборола на конкурсі перше місце. Має Надія Тимофіївна і посвідчення про занесення на районну дошку пошани, чимало грамот, в т. ч. як «Лучший фельдшер района», за зайняте дерев’янським ФАПом «1 місце в районі в соціалістичному змаганні». Цілком закономірно, що вже в незалежній Україні, на першому Дні села, котре святкувалося в 2008 році, Н. Т. Бойко присвоєно звання Почесного жителя Дерев’яни.

У 1991-1995 роках Дерев’янським ФАПом завідувала фельдшер Катерина Іванівна Петрова (Лавренчук). Її дід Тиміш в період колективізації був розкуркулений, висланий у Кронштадт і лише через довгі роки повернувся в село. А прадід Катерини Іванівни, Іван Романенко, як і вона, був сільським фельдшером.

За останні роки сільська влада зробила на ФАПі капітальний ремонт, технічно переобладнала його. Сьогодні жителі села можуть отримати там різносторонню фахову допомогу. З 1996 року лікарем у Дерев’яні працює Кабанець Валерій Васильович.

7.2. Історія Церкви.

В 19 столітті Дерев′яна була не селом, а приселком і не утворювала окремої парафії. Мешканці Дерев′яни належали до Успенської парафії містечка Трипілля. В 60-х роках 19 століття дерев’янські прихожани спорудили Покровську церкву, яка, проте, так і не набула самостійного статусу, вважаючись приписною до трипільського Успенського храму. Це означало, що при даній церкві аж до радянських часів не було окремого священика та дяка.

На картині художника і краєзнавця І. М. Бойка «Покровська церква в селі Дерев’яна», на звороті, зберігся його напис 1988 року: «По розповідях мого діда Бойка Григорія, який народився 1842 року, церква «Покрова» була куплена в складчину громадою села Дерев’яни в с. Жуківцях у 1868 році. Перевезена та поставлена на цегляний фундамент та добудована дзвінниця, на ній встановлено 5 дзвонів, найбільший важив 60 пудів. Вся стіна вівтаря була з різьбленого дерев’яного орнаменту, пофарбованого під золото. У 1934 році нижня частина перероблена на клуб. 1941-46 року знову церква. Дотепер з церкви залишився похоронний провідний хрест. Повністю розібрана у 1962 році. На цьому місці у 1988 році побудовано клуб».

Після встановлення радянської влади церква в Дерев’яні якийсь час працювала, тоді була закрита, хоча приміщення зберігалося. З архівних документів знаємо, що в часи фашистської окупації Покровська церква діяла знову. Попом був Солунько Мирон, дяком Філоненко Василь К., церковним старостою Кузьменко Ігнат. Після війни, у 1953 році, на сходку села виноситься питання про передачу приміщення церкви у власність колгоспу «Комінтерн», а через кілька місяців рішенням виконкому сільська Рада постановляє: «Бувше приміщення сільської Ради (уже тоді практично непридатне для використання – М. К.) передати церковній общині, відібравши від неї бувше приміщення сільського клубу під сільський клуб» - тобто, відновлюється довоєнне становище. Держава справно брала податок за будівлю і земельну ренту, був і окремий податок на батюшку. А на початку 60-х років храмову споруду, котра пережила сталінські репресії і фашистську окупацію знищили за одну ніч київські студенти, яких погукала на цю справу місцева влада. Так і стояло село без храму майже до кінця 20-го століття, зберігаючи Бога хіба що в селянських душах.

У 1999 році з ініціативи сільського Голови Махинич Катерини Семенівни та при допомозі активних односельчан на Покрову в Дерев’яні відкрилася парафія і почала знову діяти православна церква. В село був запрошений священик з Вільшанки отець Михаїл Маковей, а для відправлення служби церковній общині було передано приміщення, яке будувалося колгоспом в 1961 році як баня, але майже не використовувалося за призначенням. Служило воно якийсь час поштою, заготконторою, пунктом по прийомці молока, шкільною майстернею. Отець Михаїл, котрий залишався і вільшанським священником, не міг приділити достатньо уваги дерев’янській парафії. Потрібен був свій священник. Ним став отець Сергій, який служить у Дерев’яні з 2000 року. «Родом я з Києва, - розповідає він, - але дитинство моє пройшло в Броварському районі, де працювали батьки. Батько мій закінчив сільгоспакадемію, я теж починав там учитися на факультеті лісового господарства. Після армії вперше причастився в церкві. З того часу відчув, як щось перевернулося в мені. Наважився поступити в Київську духовну семінарію. Закінчив, працював у Києві, згодом був направлений у село. Вибрав Дерев’яну, бо знав отця Михаїла, який дав таку пораду».
Приміщення під церкву дісталося громаді зовсім не пристосоване до відправлення церковних служб. Прийшлося отцю Сергію докласти сил, щоб знайти спонсорів і організувати фактично будівництво церкви. Купол, дах, газове опалення, вікна, трапезна – лише короткий перелік того, що вдалося зробити за ці роки. Церкві допомагали і допомагають Катерина Семенівна Махинич, за головування якої почалося духовне відродження в селі; Віктор Степанович Сизон – перший староста цієї церкви; Микола Ілліч Деменюк, беззмінний паламар протягом 10 років. Більшість робіт виконано за фінансової допомоги Коваленка Володимира Івановича (агрофірма «Арго»), Палієнка Миколи Івановича, жителя села та інших. Постійно турбується про церкву сільський Голова Василь Ілліч Деменюк. Отець Сергій каже: «Весь приход, як мурахи до мурашника, по крупинці, по крупинці робили церкву. Тепер не соромно. І з кожним роком будемо примножувати достаток нашого православного храму».
Символічно, що в церковному іконостасі почесне місце займає ікона зі старої дерев’янської церкви. Сталося це так. Хтось із дерев’янців продавав у Києві стародавню ікону. Волею випадку продавати її той чоловік приніс саме у храм, де напередодні служив отець Сергій. Дізнавшись, що ікона з Дерев’яни, друзі-священники купили її, а в 2009 році, на святкуванні десятиліття відновлення Дерев’янського приходу, подарували цю реліквію сільській церкві. Так Провидінням Божим зв’язався силоміць перерваний духовний поступ дерев’янських селян.

7.3. Історія Дерев’янської школи.

В 19 столітті охочі до навчання дерев′янські діти ходили у приходську школу Трипілля, до Успенської парафії якого належали мешканці Дерев′яни. В 1867 році дерев’янці зібралися на громадські збори і прийняли постанову, котру було надіслано київському митрополиту Арсенію (Москвіну). Документ супроводжувався листом місцевого благочинного священика о. Григорія Леонтовича. У зверненні йшлося про наступне: «Прихожане приписной к трипольскому Успенському приходу Покровской церкви села Деревянной по предложению моему составили приговор на открытие и содержание школы в приходе села Деревянной, избрав для сего до времени учителем крестьянина Григория Ханенка. Представляя при сем на благоусмотрение Вашого Высокопреосвященства таковой приговор, смиреннейше испрашиваю архипастырского утверждения. А как приход села Деревянной скуден средствами, то не благоугодно ли будет Вашему Високопреосвященству оказати пособие сей школе необходимыми книгами для первоначального обзаведення согласно приговору». Владика Арсеній (Москвін) затвердив дану угоду, а за матеріальною допомогою порадив о. Григорію звертатися до Київського Свято-Володимирівського братства.
Школу в приселку Дерев′яна було відкрито і нею став завідувати той-таки о. Григорій Леонтович – настоятель Успенської церкви м. Трипілля. Заслуженому наставнику допомагав молодший священник Успенського храму – о. Григорій Пророкович, котрому, як священику-вікарію, за штатом належало опікуватися Покровським храмом приселку Дерев′яни та приписною церквою Щербанівки. Тому мешканці Дерев′яни в своєму Покровському храмі та існуючій при ньому школі найчастіше бачили саме о. Григорія Пророковича.
Втім, школа села Дерев′яни, не маючи ні постійного нагляду з боку духовенства, ні матеріальних засобів, регулярно занепадала і закривалася. Наприклад, у середині 70-х років її вже не існувало. Нова сторінка в історії місцевого шкільництва пов′язана з діяльністю трипільського настоятеля Успенського храму о. Іоанна Волосного. Молодий енергійний пастир, спираючись на відповідне «Положення» 1884 року і не маючи приходської школи при своїй трипільській церкві (існуюча в Трипіллі школа напередодні стала державною), відкрив у 1886 році церковнопарафіяльний навчальний заклад при Покровському храмі приселку Дерев′яни. Він регулярно приїздив до села з Трипілля і активно займався постановкою навчально-виховного процесу. Вже у 1888 році школа села Дерев′яни настільки вигідно відрізнялася від собі подібних, що київський митрополит призначив о. Іоанна окружним ревізором церковно-приходських шкіл – у віданні священика і педагога опинилося півтора десятка таких навчальних закладів. В 1889 році «за благоустройство школы» в приселку Дерев′яна о. Іоанну було оголошено архіпастирську подяку, а в 1892 році вручено «Біблію» від імені Священного Синоду Російської Православної Церкви. Після такої активної діяльності місцева школа вже не закривалася і постійно зростала. Почин підтримували й інші настоятелі Успенського храму м. Трипілля, котрі, не маючи власної приходської школи, енергійно займалися шкільництвом у приселках. Так, в 1897-1916 роках школою с. Дерев′яна завідував о. Миколай Якович Малевич, котрий за завідування двома школами в приселках Дерев′яні та Щербанівці був нагороджений скуфією (головний убір), а згодом – золотим нагрудним хрестом від імені Священного Синоду РПЦ. Він був останнім наставником школи дореволюційного часу.
Станом на 1900 рік у школі с. Дерев′яна навчалося 42 хлопчики, а в 1915 році – серед першокласників було 52 хлопчики та 8 дівчаток.

Про школу першої половини 20 століття відомостей збереглося мало.
Іван Семенович Підгорний згадує про одну з сільських хат, в якій навчалися дерев’янські діти. До революції будівля була корчмою. Після революції її власники євреї виїхали в Київ, а корчму віддали під школу. Ця хата справно служила навчальним приміщенням аж до початку нинішнього століття. Згадує Іван Семенович і вчителів, які працювали в селі до війни: «Це вчитель Власенко Федір Степанович (дражнили Перець). У війну 1914 року був він у Польщі, звідти привіз собі жінку, а за нею приїхала її сестра, то вона вчителювала теж. Перчиха ж була повитуха, приймала роди у всіх дерев’янських жінок. Під час війни він був старостою, а коли наші прийшли, то його вислали кудись, і жінку його. Директором школи у 30-х роках був Грама Павло Юхимович, з Германівки, здається. Дуже хороший директор, пізніше учасник художньої самодіяльності. Учителем був Євлашенко Сергій Михайлович, десь зі Стайок, другий учитель наш сільський, Дудченко Антон Михайлович і його жінка Горпина Семенівна».

Деякі дані знаходимо в протоколах засідання виконкому Дерев’янської сільської Ради. В 1945 році школа була початковою, при цьому мала 5 класів-комплектів і 147 учнів. Кошторис того року засвідчив: «кількість топок 4; телефонів і коней немає. Є прибиральниця і сторож (ставки 110 і 120 крб.) Завідувач школи – ставка 175 крб., воєнрук – 325 крб., учитель – 369 крб. Будинків дерев’яних два (1876 і 1894 року побудови). Мережа: 1-х класів – 2, учнів 70, учителів 2; 2кл – 1, учнів 31, учителів 1; 3кл – 1, учнів 30, учителів 1; 4кл. – 1, учнів 16 (учні, котрі народилися 1934 року! Голодомор буде даватися взнаки ще не одне десятиліття), учителів 1. Канцтовари на 1946 рік – на 200 крб.; л-ра – 266; опалення - 600; освітлення (керосинові лампи) – 184; на санітарний стан - 300; ремонт -1200; компослуги (оплата вчителям палива, світла і квартирна плата) – 1400».
Директором школи в 1946-1947роках була Терех Оксана Кирилівна.

В 1948-1949 роках (директор Дудченко Павло Михайлович) початковій школі, яка налічувала вже 9 класів і 320 учнів, катастрофічно не вистачало приміщень. Такою ж велелюдною залишалася вона і за директорів Прядка Павла Омеляновича та Кучеренка Василя Ілліча в наступні роки. Тому вже у 1951 році на засіданні виконкому сільської Ради ставиться питання про будівництво нової школи. В 1954 році в протоколах виконкому відзначалося, що: «школа до ремонту вже край не підлягає тому, що зовсім валяється, і для ремонту один матеріал, це глина, а лісоматеріалу як такого немає». Постановили «подати клопотання перед обухівською райрадою про будівництво нової школи». Нарешті в 1955 році (директор Андрій Романович Калита) в Дерев’яні вводиться в дію новий цегляний будинок школи. Однак проблеми це не вирішило, про що А. Р. Калита пише в районну газету. Стаття називалася «Готові до нового навчального року», де серед переліку хороших справ, котрі робляться у навчальному закладі, ставиться питання про будівництво нової школи, бо з п’яти приміщень лише одне задовільне.

Ось що розповідає вчителька Коновченко (Пасічна) Ольга Марківна, котра у 1958 році 20-річною випускницею Ніжинського педінституту прийшла викладати математику дерев’янським учням і працювала в цій школі 52 роки. «Вчилися у дві зміни, класи були і в бібліотеці, і в їдальні. Провести якийсь концерт, чи свято, чи навіть батьківські збори не було де. Стіни такі, що повісити на них якийсь стенд було небезпечно, аби не завалилися. Вікна стояли прямо на висоті призьби. Холодно, грубки топили торфом. Чорнильниці носили учні на грудях, щоб чорнило не замерзало. Зате учнів було по 25 у класі, не те, що тепер».

Надалі питання будівництва піднімалося щороку і перед сільською, і перед районною владою, а школа продовжувала функціонувати чи не в найгірших в районі умовах аж до 2008 року.

На початку 50-х років школа стає семирічною. Однак з’являється проблема з відвідуванням. Третя частина учнів пропускають заняття, значна кількість їх через матеріальні умови (відсутність взуття та одягу). Бували й курйозні випадки. На засіданні виконкому жителька села Криворучко пояснює: «дочка не відвідує школи із-за причини, що нічого не розуміє в школі і даремно буде ходити без толку».
Та головне – всі ці роки у школі велася жива, цікава робота.
Ще в 50-х роках районна газета «Колгоспна правда» писала, що «вчитель географії Дерев’янської школи т. Кучеренко організував цікаву роботу з учнями по спостереженню і передбаченню погоди». Староста літературного гуртка учень К. Чирикал через газету повідомляв широкий світ, що в Дерев’яні школярі обговорили книгу О.Фадєєва «Молода гвардія» і зібрали репродукції з картин про юних героїв Краснодону. В шкільній майстерні під керівництвом вчителя фізики Ф. Г. Махинича (пізніше директор школи) діти виготовляли наочне приладдя – від таблиць до моделі парової турбіни. «Юні тимурівці» радо допомагали старим і немічним односельчанам. Районний відділ народної освіти систематично проводив цікаві міроприємства: піонерські зльоти, турпоходи, воєнну гру «Зірниця»; регулярно відбувалися огляди учнівської та учительської художньої самодіяльності, спортивні змагання. На одному із районних зльотів юних туристів Дерев'янська школа зайняла перше місце.

Велика увага приділялася військово-патріотичному вихованню. Зустрічі з ветеранами Великої Вітчизняної війни, прийом їх у почесні піонери стали неодмінними атрибутами виховної роботи.
Учні і вчителі - незмінні учасники агіткультбригад, які повинні були регулярно виступати перед трудівниками полів і ферм, хоча нерідко ці бригади діяли лише час від часу.
Не забували і про моральне виховання підростаючого покоління. Рішенням виконкому суворо приписувалося «заборонити учням різні несвоєчасні гуляння по пізніх вечорах, а встановити режим дня до 9 годин вечора». (А оскільки природа завжди бере своє, то такі рішення час від часу повторюються і до сьогодні – М.К.).

Поряд із навчальними завданнями радянська школа мала чи не першочерговим обов’язком привчати дітей до праці.
Згадує своє шкільне дитинство (50-60-ті роки) житель села Лимаренко М. О.: «У нашому класі було 24 учні. Багато працювали в полі, також вирощували шовкопрядів. Кролів вирощували, у школі була кролеферма. А дома корів пасли. З 12 до 3 часов, поки мати корову подоїть, встигали на Стугну побігти скупатися ( у Дерев’яні не було де), назбирати мішок шишок, щоб топить зимою, і вернутися, щоб знову гнати на поле корову. Перша вчителька була Ханенко Марія Федорівна. Мабуть, всіх дерев’янців учила Коновченко Ольга Марківна. Директор Калита Андрій Романович – воював, мав Орден Слави. Історик був прекрасний, і вимогливий, і розповідав цікаво, і до учнів не був строгий, любив їх».

Про трудові досягнення дерев’янських учнів писалося і в газетних повідомленнях. В 1959 році біолог О. С. Мороз з учнями виростила коконів шовкопряда на 1100 крб. В школі діє кролеферма на 390 кролів (з них 53 вирощуються в школі, решта учнями дома). 20 кг м’яса кролів продано державі. В замітці «З комсомольським вогником» (1961 рік) автор Л. Чепіга писала про вчительку Ольгу Марківну Пасічну (Коновченко – М. К.), яка підбадьорила комсомольців і вони почали ударно працювати (зокрема, В. Рябчук, М. Чирикало, О, Гулий; дівчата М. Кияниця, Н. Лимаренко, К. Деменюк). Щоправда, ця ударна праця була на силосуванні і очистці зерна, а не при розв’язанні теореми Піфагора, але то вже не мало особливого значення. Стали правилом трудові суботники, котрі радянська влада з особливою насолодою призначала на релігійні празники. Нікого не дивував припис сільської Ради: «Директору школи організувати вчителів на вихід в поле з учнями по знищенню довгоносика». В 1958 році школа мала для обробітку 1.5 га землі. Учні зобов’язувалися відгодувати 1450 штук кролів, зібрати 6.5 тонн металолому і 50 кг паперу. Додамо сюди польові роботи, які часом займали всю першу чверть, і можемо з гордістю констатувати – школа таки стала трудовою, як того вимагала Комуністична партія.

В 70-80 роки сільська молодь почала масово залишати село, виїжджаючи на роботу і проживання в Обухів, Українку, Київ. Різко впала народжуваність і перед школою постала грізна проблема наповнюваності класів, яка переслідує сільські школи до сьогоднішнього дня. Нерідко в класах навчалося по п’ять, а іноді й по два учні.

Тим часом директори шкіл (О. М. Калита, Ф. Г. Махинич, В. І. Кулініченко) намагалися створити дітям належні умови для навчання. «Школа була в плачевному стані, - згадує Володимир Іванович Кулініченко, який став директором у 1988 році. - Кілька звичайних сільських хат. Особливо дошкуляв холод зимою – було пічне опалення. Тому перше завдання, яке стало перед колективом – забезпечити тепло в приміщеннях. У 1989 році весною весь колектив розібрав пічне опалення і за дві неділі зробили парове. Спочатку топили вугіллям, а через рік прийшов у Дерев’яну газ. Потім зробили перегородки в класах, оскільки дітей було мало, від 2 до 4 учнів, а приміщень не вистачало. Зробили з двох класних кімнат чотири. Грошей на це ніхто не виділяв, доставали двері, матеріал, як зуміли. І весь час стояло питання про закриття школи через обмаль учнів».
Щороку в школі проводився ремонт силами вчителів, учнів, батьків і технічних працівників.

З 1995 року навчальний заклад очолює вчитель історії Михайло Володимирович Карасьов. До цього він уже мав чималий стаж педагогічної роботи, з них останні 6 років працював у Дерев’яні. Адміністрація школи (завуч Здоренко Євгенія Миколаївна, голова профкому Гончарук Вікторія Миколаївна) створила міцний, згуртований колектив вчителів, якому під силу вирішення непростих завдань сьогоднішньої педагогіки. Вдалося подолати вакуум у виховній роботі, котрий утворився після ліквідації піонерської організації. В школі діє учнівське самоврядування. Дитяча «Веселкова країна» має свій герб, гімн, визначену шкільну форму.
Нове дихання отримала школа після переходу з 1 вересня 2008 року в сучасне двохповерхове приміщення. Тут автономне опалення і водопостачання, великі світлі класні кімнати, хімічний та біологічний кабінети, оснащена майстерня, спортзал, кімната для музею, затишна їдальня, кілька туалетів та душових кімнат. Комп’ютерний клас має десять комп’ютерів, забезпечуючи таким чином кожному учневі окреме робоче місце. Все це вивело навчальний процес на якісно новий, сучасний рівень. Майстерно використовує комп’ютерну техніку і мультимедійну апаратуру на уроках вчитель географії Здоренко Є. М. Вмілими педагогами зарекомендували себе вчителі початкових класів Н. П. Марчук, Т. В. Мандзюк, В. В. Фісун, В. М. Гончарук. Учні розкривають свої артистичні обдарування під керівництвом талановитої вчительки музики Т. С. Гудименко. На концерти, котрі вона готує разом з організатором позакласної роботи Марчук Н. П. та іншими вчителями до шкільних свят, сходиться подивитися чи не все село, а випускники не полишають займатися аматорським мистецтвом і після закінчення дерев’янської школи. Чимало цікавих справ організовує з учнями енергійний бібліотекар школи Емма Казимирівна Кулініченко. Високим професіоналізмом відзначаються уроки, які проводять вчитель хімії і біології Сторожик В. І., вчитель світової літератури Голубенко І. Р., вчитель математики Савіцька Т. Г., вчитель фізики Грама М. П., шліфує педагогічний досвід молодий викладач англійської мови І. С. Алієва. В майстерні під керівництвом вчителя-методиста М. В. Єрмака учні набувають навичок роботи на деревообробних станках, чимало їхніх виробів прикрашають класні кімнати. Навчає дівчат займатися рукоділлям Н. Д. Школьна. Час від часу районна газета «Обухівський край» друкує повідомлення з Дерев’янської школи, написані учнями під керівництвом вчителя української мови Гайдаєнко О. С.

Дирекція школи має унікальний досвід вирішення демографічної проблеми. Користуючись перевагами, які дає навчання у сімейній атмосфері невеликого класу, педагогічний колектив зумів залучити до школи учнів з міста Обухова. Тепер це третя частина дитячого колективу. Таким чином було знято питання про доцільність функціонування Дерев’янської школи через малу кількість учнів.
Слід сподіватися, що аура добра і радості, яку творять працівники школи, виховуватиме і надалі справді вільних, впевнених у власних силах громадян нашої держави.

7.4. Культура.

Центром культури, пропаганди та агітації, а також місцем, де проводить своє дозвілля молодь, незмінно був сільський клуб. Спочатку він містився в дерев’яному приміщенні (1907 року побудови), на тому місці, де тепер височіє будівля нової школи. Вся робота трималася на невеликому штаті – завклубом, бібліотекар і технічка, - та на невичерпному ентузіазмі молоді. Телебачення тоді ще не було, отож розважали себе самі. І. С. Підгорний, якому в повоєнні роки прийшлося попрацювати завклубом, пригадує: «Ставили ми п’єси, «Безталанну», «Сто тисяч», був завжди повний клуб глядачів. Я раніше трохи жив у Києві, то бігав у театри, бачив, як артисти грають, то й ми так. П’єси купляв у Києві. Грав у нас Антон Михайлович Дудченко, вчитель - Возний у «Наталці-Полтавці; дяк церковний - грав Виборного; жінка Дудченка – Наталка; сам я – Петро; Грама, вчитель, брав участь. Співали гарно, а от співочого гуртка не було, бо не було кому керувать».

На початку 50-х років завідуючим клубом стає фронтовик Іван Матвійович Бойко. Маючи від природи талант музиканта, живописця, пристрасть до творчості, він закінчив Київський технікум культпросвітпрацівників і на довгі роки пов’язав себе з культурним життям села.
Його дружина, Надія Тимофіївна Бойко, розповідає про життя чоловіка: «Іван Матвійович народився 1922 року на цьому ж обійсті, де й зараз стоїть наша хата. Батьки його були селянами. Сім’я була музикальна, батько його, Матвій, грав на цимбалах. Вони довго зберігалися в господі, потім десь пропали. Сім’я важко пережила голодний 33-й рік. Війну зустрів Іван Бойко вісімнадцятирічним юнаком. Був призваний до лав Червоної Армії, закінчив воєнне училище. Далі фронт. Керував взводом розвідників-автоматників, отож не раз дивився в очі смерті. Особливо лютою запам’яталася йому битва на Курській дузі, яка визначила перелом у ході війни. Разом з частинами наступаючої армії Іван Матвійович з боями дійшов до Конотопу. Після важкого поранення потрапив до госпіталю, де й закінчив свою війну. В 1944 році повернувся в рідне село інвалідом другої групи. Як людина небайдужа до мистецтва, відтоді став працювати завклубом.».
Завідуючий клубом, крім організації творчого потенціалу села, ще займався агітацією та пропагандою, випускав стінгазету, в якій був зобов’язаний відзначать і критикувати платників держпоставок. Але й керівникам села від Івана Матвійовича діставалося, і не лише в сільській стіннівці. В замітці, надрукованій районною газетою, він пише про ввірений йому участок роботи: «Клуб не відповідає своєму призначенню. Його зал вміщує не більше 80 чоловік, немає підлоги. …Голова к-пу т. Бугай відмовився допомогти в ремонті клубу. Одного разу він так і заявив: «Ремонтуйте, як хочете, мене це не торкається».
2 лютого 1960 р. автор Ю. Трохимець в замітці «З допомогою активу» писав про роботу клубу під керуванням І Бойко. При клубі працювали секції: сільськогосподарська (очільник голова к-пу Бугай), політінформації (директор школи Калита), здорового побуту (завфапом Н. Руденко), художньої самодіяльності (завклуб Бойко). Сільські артисти поставили п’єсу Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Щодо прочитаних лекцій, політінформацій і засідань сільськогосподарської секції можна проявити сумнів, однак художня самодіяльність при Івану Матвійовичу процвітала.
В клубі були гуртки, хор. У драмгуртку проявляла свої акторські таланти сільська молодь: Ольга Марківна Пасічна, Михайло Мусійович Бойко, сім’я Кучеренків. Популярним був музичний гурток, який очолював директор школи Василь Ілліч Кучеренко. Сам він грав на мандоліні, Бойко (Руденко) Надія на гітарі, Іван Матвійович Бойко на балалайці, Махинич Лєна на бубоні. Музичний гурток виступав навіть у Києві. Їздили також по селах із хором і п’єсами, виступали в Обухові. «Машиною критою їздили, - згадує Надія Бойко. - Взагалі, в селі співали. Було ідуть увечері до клубу, чути – це дівчата ідуть з Глинища, по голосах чути, а це з Хутора. На роботу, на буряки – з піснями». Молодість брала своє: не могли вбити пісню ні тяжка праця, ні війна, ні голодні роки.
В 1957 році на огляді художньої самодіяльності району Дерев’яна була представлена досить потужно: хор, струнний оркестр, танцювальна група. Катерина Полегенька, Раїса Більчук, Олена Махініч, Надія Денисенко, Дмитро Бойко, Галина Філоненко, Олексій Полегенький, Марія Овчаренко, Іван Бойко гідно показали село перед районною аудиторією. Славно заявила про себе художня самодіяльність Дерев’яни і на обласному рівні: друге місце в Київській області зайняли ансамбль народних інструментів і дерев’янський хор, за що їх керівник Бойко Іван Матвійович був нагороджений Грамотою оргкомітету.

Згадує Кузьменко Алла Семенівна, 1934 року народження.
«Але, хоч були і голодні, а було весело. Гуляли коло клубу, який був, де тепер нова школа. Співали по кутках, у кожній хаті був парубок і дівка, і корова (сміється), молодьожі було багато. Ідем – дорога вся зайнята. Вистави ставили, по дві за зиму. «Дай серцю волю, заведе в неволю», це ж важка п’єса, так? «ой не ходи Грицю» ставили. А «Безталанну», то раньше ставили, старші за нас. Артисти: Махинич Анатолій Петрович, Доманецький Сашко, так гарно грав у п’єсах, як придуриться, то страшне; Полегенька Катерина. Хор наш їздив у Київ на огляд. Керував Бойко. Він був знайомий з Вірьовкою, так Вірьовка дав нам на виступ костюми із свого хору, бо в нас які там костюми були. То ми як заспівали, а Романенко Надія Петрівна ще й з підсвистом, та на бубоні! І ми зайняли тоді 2 місце по області. А їздили за рахунок колгоспу, машиною відкритою возив Матющенко. Ночували в Києві по родичах».

І. М. Бойко не лише організовує роботу, а й пише про це в районку. «В селі Дерев’яна» - так називалася підбірка його заміток про виставку робіт сільських умільців (художня вишивка, картини та різьба по дереву). Найкращими вишивальницями згадуються Марія Бекриньова, Надія Руденко, Софія Романенко; сільські художники Василь Грицаєнко, Микола Грицаєнко, Михайло Кияниця, Юрій Боровик виставляли свої картини. Слід сказати, що Іван Матвійович і сам був талановитим художником. Чимало його картин залишилися на спомин про цього непересічного жителя села Дерев’яна.
Після І. М. Бойка сільська самодіяльність занепала, а клуб залишився лише місцем розваг для молоді. З 2005 року в селі потроху відроджуються культурні традиції, започатковуються нові. Завідуючою клубом працює Аліна Махинич.

При дерев’янському клубі функціонує сільська бібліотека, завідуючими якою були в різні часи Надія Щербань, Ольга Радіонівна Сахно, В. П. Зінченко, Г. П. Глушко, М. Т. Цюцюра.

Жителі Дерев’яни пробували себе в красному письменстві. В повоєнні роки на шпальтах районної газети досить часто можна зустріти твори дерев’янця Миколи Луценка. Славний у сьогоднішньому селі поет і композитор, співак, автор Гімну Дерев’яни Павло Філоненко.

Як бачимо, в усі часи знаходилися в селі люди, котрі жили чимось більшим, аніж тільки думками про хліб насушний. Вправних майстрів, квіткарів, вишивальниць, самобутніх художників можна зустріти в Дерев’яні і сьогодні. Щоправда, не всі вони демонструють свою творчість широкому загалу. Але ж вогник, котрий горить в душі митця, світить, насамперед, для нього самого.


8. Післямова. Від автора.

Ця книга написана на основі свідчень старожилів, історичних праць Боплана, де ля Фліза, Похилевича, монографій і досліджень сучасних українських істориків. Прислужилися для роботи давньоруські літописи, краєзнавчі твори Ю. Домотенка та О. Артюшенко. Використано записи першого дерев’янського краєзнавця Івана Матвійовича Бойка. Було досліджено ряд матеріалів Обухівського та Київських архівів, архів районної газети «Обухівський край», інші джерела. Врешті, книга вийшла завдяки підтримці небайдужих до долі села людей. Звичайно, автор не претендує на повне висвітлення історії села. Такого завдання і не ставить перед собою краєзнавча праця. Однак, є надія, що в книзі вдалося передати колорит епох, прожитих Дерев’яною за свою історію. Хочеться також думати, що зібраний матеріал стане в пригоді майбутнім дослідникам.


* * * * *

* * *

8. Обухівський район екскурсійний.

Серед екскурсійних об'єктів на Обухівщині є такі пам'ятки історії:
Меморіальний комплекс «Янівська висота» в селі Семенівка.
Меморіальний комплекс «Пам’яті жертвам голодомору 1933 року» в м. Обухові.
Меморіальний комплекс «Парк Київська Русь» в селі Копачів.
Археологічний та історичний матеріал широко представлені в музеях і музейних комплексах Обухівського району: в Трипільському обласному археологічному музеї імені В.В.Хвойки, у Жуківцівському музеї черняхівської культури, у Германівському музеї козацтва, в Обухівському районному історико-краєзнавчому музеї, в архівно-музейному комплексі "Літературно-мистецькі Плюти" в селі Плютах, на садибі-музеї родини Малишків в Обухові. В Козинській школі створений музей літератури рідного краю. В Трипіллі діє приватний музей Трипільської культури.
Серед пам'яток архітектури відомі на Обухівшині три церкви ХУІІІ століття в Нещерові, Підгірцях, Креничах, приміщення шкіл і лікарні (початок XX століття) в Германівці та приміщення школи, в якій навчався поет Андрій Малишко і яка носить його ім'я. На цих приміщеннях - і в Германівці, і в Обухові - відкрито ряд меморіальних дошок на честь відомих людей Малишкового краю.
Серед пам'яток природи відомий в нашому краю ландшафтний унікум - озеро Ріцца, шо знаходиться на рівні 90 метрів над рівнем моря на високому правому березі Дніпра у витачівському урочиші Калинове.
Об'єктами будівництва на території району є Трипільська ТЕС, місто трипільських енергетиків - Українка, Київський картонно-паперовий комбінат, Трипільський біохімзавод, Обухівський завод пористих виробів, силікатний завод "Цегла Трипілля", завод вентиляційних виробів.
Серед закладів культури і відпочинку діють два Палаци культури - в Обухові та Українці. Серед спортивно-оздоровчих закладів в оздоровчій зоні над Дніпром є табори, пансіонати і санаторії в соснових борах і дібровах біля міста Українки, Плютів, селища Козина. Відомий санаторій "Жовтень".
На Обухівщині пропонується чотири основних туристичних та екскурсійних маршрутів.
Перший. Місцями відкриття і дослідження археологічних пам'яток: трипільська, підгірцівська, зарубинецька, черняхівська археологічні культури. Маршрут проляже населеними пунктами: Українка, Трипілля, Халеп'я, Витачів, Верем'я, Жуківці. Центр цього маршруту - Трипільський обласний археологічний музей імені В.В Хвойки.
Другий. Місцями знаходження пам'яток доби Київської Русі. Древньоруські городища - Старі Безрадичі, Трипілля, Халеп'я, Германівка, Копачів, Змійові вали. Центр цього маршруту «Парк Київська Русь» в селі Копачів.
Третій. Місцями подій, пов'язаних з українським козацтвом: Трипілля, Дерев’яна, Германівка, Копачів, Обухів. Центр цього маршруту – музей козацтва в селі Германівка.
Четвертий. "Літературно-мистецька Обухівщина”. Він проляже населеними пунктами - Плюти, Козин, Щербанівка, Красне, Германівка, Обухів. Центр маршруту м. Обухів, садиба-музей А. Малишка.
Обухівщина багата також мальовничими і привабливими місцями для відпочинку дорослих і юних туристів.
* * *
Про автора.
Карасьов Михайло Володимирович народився 1949 року в селі Яблунівка Кагарлицького району Київської області. Закінчив Ржищівське педагогічне училище та Полтавський педагогічний інститут. Вчитель історії. Працював у школах Львівської, Полтавської, Київської областей. Нині директор Дерев’янської школи Обухівського району на Київщині.

Займається історичними дослідженнями та літературною творчістю. В творчому доробку є поезія, оповідання, п’єси для шкільного театру, казки. Автор текстів Гімнів міста Обухова та Обухівського району. Кілька років був експертом загальноукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова». В співавторстві з Василем Трубаєм написав сценарій і зняв документальний фільм «Земля, що нам Богом дана», присвячений 85-річчю Обухівського району, та краєзнавчий фільм «Великі Дмитровичі». За сюжетами М. Карасьова на Обухівській телестудії «Бард» створено цикл передач з історії краю.
Має численні публікації в періодиці та кілька книг: «Бандит» Зелений» (Київ, Український письменник, 1992) — історична розвідка про отамана громадянської війни Данила Терпила; «Зібране» (Обухів, Гнип, 2002) — художні твори (оповідання, вірші, поема та віршовані казки); «Часи Сварожі» (Київ, Задруга, 2008) — оригінальне сказання, створене на основі давньої української міфології. За літературну творчість нагороджений районними преміями: ім. Г. Косинки (1992 рік), премією Гнипів (2002 рік) та «Трижерелля» (2008 рік).

«Дерев’яна. Історія села» - четверта книга краєзнавця. Тут зібрані фотографії, документи та розповіді жителів села, які відтворюють історію Дерев’яни від прадавніх часів до днів нинішніх, доносять до нас колорит історичних епох, а на їхньому тлі – характер і неповторні долі дерев’янських людей.

2011 рік.