Михайло Карасьов.

Куди рухається молода проза?

Замітки до серії «Перша книга прозаїка».

Нещодавно за ініціативою голови Київської організації НСПУ Володимира Даниленка та на кошти Київської державної адміністрації у видавництві «Поліграф» побачила світ серія книг під загальною назвою «Перша книга прозаїка». Звісно, поза межами цієї серії вступають в літературу ще десятки, якщо не сотні інших авторів. Однак, певні тенденції можна вгледіти й тут. Що ж нового несе в нашу літературу молоде плем’я?

Перше, що кидається в очі ‒ намітилися позитивні зрушення в тематиці творів. Коли раніше я писав: «Абсолютний егоцентризм не дає авторам поглянути навколо, побачити поруч іншу людину, спробувати зазирнути в її психологію» (М. Карасьов. «Як українські письменники за літературну збірну грали», УЛГ, 2010), то автори 2016 року, здається, роблять спроби вибратися з темних глибин підсвідомості і вийти за межі власних переживань. Спроби різні по якості. Дехто застряг у вчорашньому дні і називає оповіданнями свої газетні нариси про повчальні, жалісливі людські долі. В інших не вистачає життєвого досвіду, щоб відірватися від теми любовних страждань і пошуків себе в цьому світі. Та є й автори із сучасним стилем письма, розрахованим на читача, котрий виріс біля комп’ютера. Тексти їх змушують думати, або й ставати співучасником подій.

Тетяна Синьоок (книга «Сіра веселка») пише щемливі історії про людей, які в силу обставин не зрозуміли одне одного і розійшлися в цьому житті («Дівчина, загорнута в плед», «Спи, Мілочко»). Світлана Єременко (книга «Террикони під літаком») повідує про торгівлю людьми і проституцію  («У прірві»), про переслідування українських патріотів на Донбасі («Терикони під літаком»), про хвору на СНІД жінку, яка заражає чоловіків ради помсти («Помста»), про сповідь наркомана («Сповідь наркомана»). Смішних героїв зустрічаємо в гумористичних оповіданнях Сергія Феодосьєва («Життєвий крах професора Черненка). Любовними пригодами котів та людей наповнені сторінки книги Наталі Куліш «Танець одинокого метелика». В книзі Марини Варич «Сьоме проротство Семирамиди» виділяється простотою і свіжістю задуму оповідання «Старий Стоун». Авторка фантазує про безнадійне кохання каменя і троянди, за якими вгадуються людські долі.

          Демонструє зрілу майстерність у різних стилях письма Марина Єщенко (книга «Поговори зі мною»). Трохи відсторонено, часом іронічно розказує вона про події, між строчок яких нуртує трагедія. Вміло схоплені життєві ситуації передають образи сільських персонажів, десь жадібних, тупих, егоїстичних, а десь нещасних. В інших оповіданнях змальовано молодих людей із притаманним їм світосприйняттям; живими діалогами торкається авторка болісних взаємин в сім’ї.

Не бояться молоді автори і більш масштабних, аніж оповідання, жанрів. Роман «Усі фарби життя», сюжетом для якого слугують будні податкової міліції, написала Олена Довгаленко. На жаль, любовні перипетії і переживання героїні дещо затьмарили детективну історію в романі, але правдиві деталі із життя персонажів в якійсь мірі компенсують недоліки фабули. Ілона Тимочко (роман» Перший спалах»), при всіх огріхах в ідеях і стилі письма, заявила себе як майстер композиції. Сюжетні пазли в кінці роману  сходяться, всі персонажі займають свої логічні місця, жодна лінія не провисає. Це дає додаткову насолоду від читання.

Роман-антиутопію Марії Косян («Коли в місті N дощить») сміливо можна ставити поруч з відомими українськими антиутопіями останніх років. Нехай авторці ще бракує енциклопедичних знань, щоб погратися в алюзії, та фантазії їй явно не бракує, а в соціальному плані вигадане нею майбутнє цілком впізнаване і перегукується із сучасністю.

          Варто виділити ще одну характерну рису в прозі молодих авторів. Коли в багатьох письменників «двохтисячних» недоговореність і підтекст зводилися до галюцинацій і маячні, які фіговим листком прикривали відсутність думки, то в кращих зразках 2016 року підтекст починає виконувати свою природну роль, наповнюючи розповідь пульсацією реального життя.     

В оповіданні Марини Єщенко «Поговори зі мною, Колю» дівчина-підліток ділиться своєю історією. Розповідь її не зовсім адекватна, діалоги матері з лікарем, куди час від часу водять дівчину, неприродно кровожерні: «‒ Вона незвичайна, ‒ продовжує посміхатися лікар. ‒ У неї всередині не серце, а шматок дерева, а може, металу, або ще бозна чого. Колись ви її привезете до нас, ми розріжемо й побачимо, що ж там усередині. Нам усім цікаво. Ми з хірургом уже заклали парі, тому не зволікайте». А тут ще з’являється глухий Коля, в квартиру якого дзвонить героїня, щоб поговорити з ним, та в останній момент лякається і щоразу втікає. Врешті-решт виявляється, що за дверима, куди дзвонила дівчина ‒ її власна квартира. І раптом натрапляєш на речення, яке відразу перетворює цей абсурд на реальність. «У мене все добре зі слухом. Усе добре зі слухом... Усе добре зі слухом! Усе добре зі слухом... Це Коля, Коля у цій клятій квартирі під нами глухий!» ‒ вигукує дівчинка і читач починає розуміти, що вона глуха, а все, про що йшлося до того ‒ розмови матері з лікарем, коли вона бачила лише їх міміку; глухий Коля, існування якого мало б звільнити героїню від нестерпної одинокості ‒ лише вигадка її хворої уяви. Знайти таке речення, котре несподівано і різко висвітлює написане ‒ неабияка удача навіть для маститого автора.

          Чи не найважливішим у літературі завжди був і залишається образ героя. Ще донедавна українські письменники, вирвавшись із лещат цензури та ідеології, кинулися творити персонажів, до яких їм було зась раніше. Тому й виходив герой наш далеким від героїзму. Як правило, був він злегка шизофреніком, часто бурмотів свою сповідь у стані наркотичного трансу, завжди скиглій, що ніяк не знайде сенсу свого існування, невдаха і навіки втрачена для соціуму особа. Який же герой визирає до нас зі сторінок «Першої книжки прозаїка»?

Персонажі деяких авторів занадто плоскі і маріонеткові, щоб служити тут прикладом. Однак, окремим письменникам вдалося створити повнокровні образи. Серед них потужною енергетикою текстів вирізняється Тала Пруткова («Дівчинка з папірусом»). Практично всі її оповідання написані із середини героя. Це не все одно, що писати від першої особи. В оповіданні «Дівчинка з папірусом» крок за кроком прослідковуються зміни в свідомості молодого чоловіка, який, рятуючись від смерті, прирік себе на безсоння. Неабияка майстерність автора у проживанні цих змін викликає довіру читача. Таке злиття з персонажем можемо побачити хай не в усіх, але в багатьох оповіданнях письменниці.

          Але куди саме від аморфного героя попередників крокує новий герой?

«Якби лінивець захотів бігати, хіба він зміг би?» ‒ говорить безіменний персонаж із оповідання «Мудреці» цієї ж авторки. Найбільша мрія його ‒ щоб навколишні дали йому волю жити так, як хоче він сам. Він не бажає кинути пити, не бажає пов’язувати себе з жінкою, навіть з тією, яку любить: «Згодом я дізнався, що вона ‒ затята православна християнка. Марина теж доперла, що пити я люблю більше, ніж розмовляти з нею про Бога. Через що неабияк занепокоїлася. Вона купила молитовник для відспівування наркозалежних. ...Мені здається, Марина думала, що позбавивши мене шкідливих звичок, вона отримає зразкового чоловіка, який уже завтра візьме її під вінець і наробить купу малих свідків Ієгови. Зрештою мені довелося пояснити бідоласі, що річ зовсім не втім, скільки я п’ю, а в тім, наскільки сильно я хочу бути з нею. А я, якщо чесно, не хотів зовсім». В кінці оповідання герой цілком байдуже сприймає звістку про смерть ще однієї коханої ним жінки, і стає ясно: створений образ семимильними кроками рухається прямо в обійми до «Постороннього» Камю. Він поки що лише нехтує думкою оточуючих, лише виштовхує, мов зозуленя з гнізда, спроби інших нав’язати йому свою волю. Та заразом з його душі виштовхуються і моральні перестороги, вироблені людством. Ще крок ‒ і матимемо образ позбавленого емоцій, абсолютно вільного і абсолютно байдужого навіть до себе персонажа.

          Чи такого героя хоче бачити український читач, питання суперечливе. Думаю, нас скоріше порадував би Гаррі Морган Хемінгуея, або Ісаак Гамсуна. Себто, герой, котрий незламністю свого духу давав би читачеві точку опори в цьому житті. Звичайно, в пошуках такого героя легко збитися на банальність. Та ціль варта того, щоб ризикнути.

          На щастя, молоді автори позбавилися матюків, які ще недавно служили  ледь не перепусткою до літературного процесу. Але втрапили в іншу біду. Академічна зашореність і цілковитий ступор перед словниками часто роблять мову письменників далекою від людської. Боячись окриків професорів і звинувачень у русизмах, молоді автори пишуть: «Ми запізнилися на зустріч через корок», і ти довго перетравлюєш прочитане, поки не догадуєшся, що  йдеться не про п’янство, а про автомобільну пробку. Мертва мова ніколи не створить живого персонажа. Розуміючи це, дехто з письменників хочби діалоги починає писати суржиком. Але їхні потуги перетворюють розмови дійових осіб на танець папуасів перед телевізійними камерами. Цей постколоніальний синдром тяжіє не лише над літературою, а й над усім українським мистецтвом. Працювати письменникові в таких умовах трудно, адже від вихолощеної мови словників можна швидко скотитися до суржика Михайла  Бриниха чи Вєрки Сердючки. Пройти неушкодженим між Сциллою і Харибдою вдається одиницям, і саме в них, у Євгена Пашковського, у Ліни Костенко, у Тараса Шевченка варто вчитися живого літературного спілкування.

          Жаль, що видавництво «Поліграфсервіс» зарекомендувало себе у цій серії далеко не найкращим чином. Через недбалість деяких редакторів і коректорів в книгах багато помилок, технічних одруківок.

          Щодо письменників, то варто закінчити цей огляд на оптимістичній ноті: в літературу входить перспективне покоління з хорошим потенціалом. Дай їм  Бог потенціал цей реалізувати, а не змарнотратить.

*    *    *  

Михайло Карасьов.

Люди як вони є.

(Про книгу Марини Єщенко «Поговори зі мною»).

Єщенко Марина. Поговори зі мною : Оповідання / М. Єщенко. — К. : Поліграфсервіс, 2015. — 240 с.

          Минулого року побачила світ перша книга молодої письменниці Марини Єщенко під назвою «Поговори зі мною». Авторка родом з Полтавщини. Закінчила магістратуру Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка за спеціальністю «літературна творчість». Пише давно і плідно. Не обділена й відзнаками всеукраїнських конкурсів та премій. Тобто, маємо автора першої книги, але далеко не початківця в літературі.

          Оповідання в книзі поділені на чотири розділи, в кожному з яких письменниця демонструє іншу манеру письма: своєрідний єщенківський реалізм у «Сім’ї» та «Немитих сливах», гумор, стьоб і приколи в «Дівчатках, що ніколи не здаються», гротеск з елементами постмодерну в розділі з характерною назвою «Гриби із зеленого ящика». Багатий стильовий арсенал дає авторці можливість торкатися будь-яких тем.

          Книга закінчується новелою «Авторе, помри». Але почати хочеться з неї, бо саме тут, здається, криється ключ до деяких її оповідань. «Я мертвий автор, герой трактатів Барта» ‒ каже про себе авторка-герой новели. Се має означати, що написане і його творець народжуються разом, отож всі смисли, котрі з’являються в процесі писання, зринають на поверхню лише в голові читача і можуть трактуватися як завгодно різноманітно. Звідси виникає іронічне відношення до хрестоматійних літературних канонів, творчість стає грою, а сам автор набуває чарівної розкутості. Так написані «Пилочка для нігтів», «Холодильник і риба», «Усім новинам новина».

          Але не завжди абсурд пишеться ради абсурду. Авторка відривається по повній в оповіданні «Дівчата з льотного» ‒ і в тому, що студентки з льотного училища беруть участь у лижних змаганнях як параолімпійці, та ще в пустелі; і в тому, що: «Зінці не вдалося народити в літаку з тієї простої причини, що їхній тренер ‒ сантехнік Вася ‒ під час перельоту десь зник, тому в пасажирів, які на той час не дрімали, були всі підстави стверджувати, що він випав ‒ і не без чиєїсь допомоги. Однак стюардеса чітко дала зрозуміти Зінці, що більше однієї проблеми за рейс їм за уставом не дозволено». Проте в підтексті розумієш, що вся ця нісенітниця не що інше, як реакція на абсурд нашого життя на прикладі того ж льотного училища, де не видають дипломи, бо студенти не налітали належних годин, а не налітали, бо немає пального, а хто за свої гроші пального не купить ‒ той і диплома не матиме.

          Глибоке і темне оповідання «Псевдо-Я і нікого більше». Прочитане можна розуміти і як сковородине «пізнай себе», і як розповідь про другу свою натуру, що зраджує тебе, мов Брут Цезаря, і навіть як спомин про минулі свої існування. Або ‒ що інший ніколи не побачить тебе таким, яким ти є насправді: «Ти мені не пробачиш, ‒ каже героїня до свого другого Я, ‒ але люди знатимуть тебе такою, якою була я. Вони нездатні бачити далі, вони нездатні бачити взагалі». Воістину, Барт розкошував би на таких текстах!

          В сучасних європейських традиціях написано «Немиті сливи». Авторка бере психологічну проблему (альтруїзм, що зашкалює) і препарує її, як на хірургічному столі, залишивши робити висновки читачеві.

          Гротеск, але й реальний дух провінції чується в «Осені з Настиної торби»: «Він приїжджає раз на рік. Восени, коли в Києві починають жовтіти каштани, а в її райцентрі фарбують у зелене штучну траву й вішають на дерева пластмасове листя. Тоді в їхнє містечко з’їжджаються найповажніші артисти і співають три дні поспіль. Три дні музика гуркоче на весь райцентр, корови не дають молока, коти вішаються на найвищих горіхах, а провидиця баба Мокрійка намагається вмерти, зачинившись у глиняній хаті».

          Однак, найсильнішими оповіданнями письменниці є ті, котрі торкаються пересічних людей. Іронія і відстороненість авторського письма ‒ а саме так пише М. Єщенко, ‒ зіткнувшись із трагедією ситуації, про яку іде мова, викрешують яскравий емоційний спалах у голові читача.  Страшне, бо буденним голосом розказане оповідання «Сім’я». Жалість до дитини-дауна ‒ через його беззахисну посмішку, якою він відповідає на крик і побої матері, через материне: «Сьогодні спатимеш на підлозі, почув? Ти покараний!» і затим покірне: «Малий слухняно лягає на підлогу, скручується від холоду калачиком, але продовжує шкрябати ножем по паркету», ‒ ця жалість тримає читача в напрузі весь час, поки батьки мчать з роботи додому, де у пожежі, скоріше за все, згорів їхній син. Тим часом чоловік заспокоює дружину тим, що зробить їй другу дитину. Сьогодні ж.    

          «‒ А ця? ‒ починає все менше схлипувати Настя, ‒ а ця ж помре?.

          ‒ Ну помре, помре, ти хіба у тому винна? Кожної хвилини десь           помирають люди. Це нормально. А в нас буде нова дитина!

          ‒ Ти так гарно сказав «у нас»! ‒ пригорнулася до чоловіка Настя».

          Дві неповні сторінки новели «Відомстила» вміщують ціле життя. Це при тому, що розповідається про мить ‒ про епізод в метро, де Ліна стала свідком сварки між чоловіком і жінкою, яка переросла в бійку. Сварка реальна переплітається із спогадом дитинства, як лаялися батько з матір’ю. Героїня пляшкою з водою б’є того чоловіка по голові. І фінал: «Все-таки вона купить м’яса, і наварить справжнього борщу, і плову, і щось спече на десерт. Усе, як любив татко. Сьогодні зранку його випустили, і вже ввечері вони побачаться. Їм є про що поговорити після п’ятнадцяти років такої невтішної розлуки». Все інше ‒ вбивство матері, батькове тюремне ув’язнення, сирітство героїні ‒ вибудує в своїй уяві читач сам.

          Залишати найважливіше на домисел читачеві ‒ характерна фішка у кращих творах письменниці. В оповіданні «Поговори зі мною, Колю» дівчина-підліток ділиться своєю історією. Розповідь її не зовсім адекватна, діалоги матері з лікарем, куди час від часу водять дівчину, неприродно кровожерні: «‒ Вона незвичайна, ‒ продовжує посміхатися лікар. ‒ У неї всередині не серце, а шматок дерева, а може, металу, або ще бозна-чого. Колись ви її привезете до нас, ми розріжемо й побачимо, що ж там усередині. Нам усім цікаво. Ми з хірургом уже заклали парі, тому не зволікайте». А тут ще з’являється глухий Коля, в квартиру якого дзвонить героїня, щоб поговорити з ним, та в останній момент лякається і щоразу втікає. Врешті-решт виявляється, що за дверима, куди дзвонила дівчина ‒ її власна квартира. І раптом натрапляєш на речення, яке відразу перетворює цей абсурд на реальність. «У мене все добре зі слухом. Усе добре зі слухом... Усе добре зі слухом! Усе добре зі слухом... Це Коля, Коля у цій клятій квартирі під нами глухий!» ‒ вигукує дівчинка і читач починає розуміти, що вона глуха, а все, про що йшлося до того ‒ розмови матері з лікарем, коли вона бачила лише їх міміку; глухий Коля, існування якого мало б звільнити героїню від нестерпної одинокості, ‒ просто вигадка її уяви!

          Часто з ракурсу конкретного епізоду авторка висвітлює глобальну проблему. На похорон до двоюрідної бабусі приїхала внучка. Сіла вона коло покійниці на стілець ‒ і протекла на оббиту тканину «її жіноча натура». Сарказм ситуації підсилюється іронічністю тексту, але паралельно, другим планом, через потік свідомості героїні розгортається епічна панорама сільського життя. Цинізм розповіді викликає щемке відчуття від такого ж цинізму в реальності: і сміх на похороні, і вроджена жадібність селянина: «За якусь годину прийдуть сусіди, може й подруги які з дальнього кутка. Баба свого часу багато друзів мала, от тепер і годуй їх, раз вона вже померла, а вони ‒ ні, живуть собі та на всі похорони стягуються...» («Пляма»).

          Сільську тему продовжує оповідання «Золота дитина». Марина Єщенко творить знайомі багатьом характери. Ось вчителька ‒ яка копає картоплю, порає корів і варить самогон на продаж; якої бояться чоловік і син; яка має душу, але вона захована під такими заметами життєвої зневіри, що годі добратися. А поруч інший образ ‒ мати-алкоголічка, в якої на будівництві загинув син. Недалека, вона, здається, не відчуває горя в повній мірі, але ось вчителька занесла їй самогону і поїсти, і бачить: «Маківчиха вже випила не одного гранчака. Сиділа на зламаному обгорілому стільці й не рухалася. Тільки очима журно й нетверезо водила з одного кінця кімнати в інший». В цих рядках біль уже не людський, а тваринний, але від того ще пронизливіший.

          Яскраві і різкі картинки із життя київського обивателя показані в найдраматичніший період Революції Гідності («Революціонер»). «Хватить підтрунівати, в мене діпресія. Чувствую себе на обочині жизні» ‒ каже чоловік, з дивана спостерігаючи за подіями на Майдані. Реально відтворена мова, а через неї рівень інтелекту і запити його, створюють напрочуд живий, з плоті і крові, персонаж. 

          І над усією цією палітрою сучасних тем і сучасних стилів витає глибинно національне відчуття світу: це ж наш селянин, наш студент, наша дванадцятирічна дівчинка з провінції, яка жде свого принца на білому коні, так реально зображені в творах.

          Аналізуючи оповідання, які пропонує нам Марина Єщенко, хочеться в кінці сказати наступне. Іронія авторки та вольна гра з творчістю надають шарму її письму. Однак не вони вирізняють її серед інших. А вирізняють її, навіть серед визнаних майстрів короткої прози, сільська вчителька із «Золотої дитини», батьки-дауни із «Сім’ї» та глуха дівчинка із «Поговори зі мною, Колю». Безперечно, бурлескний стиль Богдана Жолдака, глибинні алегорії Василя Трубая, філігранна точність деталі Василя Портяка чи щемка довірливість Любові Пономаренко впізнаються з перших сторінок ‒ та навіть Обрані (що вже казати про решту!) творять навколо себе світ, так би мовити, «по образу і подобію» своєму. Марина Єщенко в кращих своїх оповіданнях виривається за цей круг і занурюється в стихію народного життя. Здається, що вона не вигадує, а лише фіксує тих, хто проходить мимо неї і незалежно від неї. Не осуджуючи і не підносячи, а байдуже, як Бог, котрий сотворив цих людей. Тому й виходять вони по-стефаниківськи правдиві, змушуючи читача заглянути до самого дна в їхні душі.

          В сучасній літературі, яка практично втратила інтерес до пересічної людини-обивателя, твори Марини Єщенко годні зайняти цю нішу. Звісно, якщо вдало стоятимуть над нею зорі.

*    *    *

Михайло Карасьов.

Про місто N. і шлях до порятунку.

Замітки про книгу Марії Косян «Коли в місті N. дощить».

          Нещодавно за сприяння Київської держадміністрації було видано серію книг «Перша книга прозаїка». Із п’ятдесяти п’яти поданих рукописів відбір пройшли п’ятнадцять. Серед них – авторка роману-антиутопії «Коли в місті N. дощить», киянка, випускниця Київського Національного Університету Марія Косян.

          Автору-початківцю взагалі ризиковано відразу братися за створення роману, а ступити на поле роману-антиутопії ‒ ризик ще більший. Адже маємо на цьому полі книги таких маститих письменників як «Час смертохристів» Юрія Щербака чи «Хронос» Тараса Антиповича, на тлі яких придумки молодого письменника можуть здатися школярською фантазією. Тим не менше, Марія Косян ризикнула і ось що з того вийшло.

          Роман «Коли в місті N. дощить» складається із трьох частин. Кожна з них переносить нас в далеке майбутнє. На початку розділів слушно розміщена довідка, яка вводить читача в зображувану епоху і позбавляє письменницю необхідності розжовувати ситуацію, перериваючи сюжетну дію чи діалог.

          Цікаво простежити, як від розділу до розділу змінюється письмо Марії Косян. Спочатку бачимо авторку таким собі романтиком з домішком юнацького сентименталізму. «Ноги підкосилися, і, мабуть, упала б, якби не підхопили чиїсь жилаві руки, – каже вона устами своєї героїні. – Я занурилася в невагомість. Перед очима спливали барвисті плями. Плескіт води, миготіння ламп угорі, сумирне гойдання від кроків чорнявого, що ніс мене, змучену. Кортіло щось мовити, випручатися з його обіймів, зробити кілька кроків. Та несила. Я знову пірнула в чорний безмір». Ось таким чином письменниця розповідає історію Ліки Ставроді та її друзів, Франца і Якова, які збурюють населення міста Мегаполіс на повстання проти правителів. На фоні соціальних потрясінь зароджується і кріпне юне кохання, котре скоро стане любовним трикутником з усіма наслідками, що випливають звідси.

          Далі авторка позбувається емоційних надмірностей, а в психологічній палітрі персонажів зникає поділ на чорне і біле. Герої, кожен з яких має свою правду і мотиви до вчинків, стають об’ємними і переконливими. Друзі опиняються по різні сторони барикад: Яків стає вождем повсталих, а Франц і Ліка, рятуючись від переслідувань, тікають з Мегаполісу

          У запеклій війні, якій присвячений другий розділ роману, зіткнулися дві державні системи ‒ диктаторський Мегаполіс і демократичний Елізій. Акценти розповіді зміщуються, кохання, залишаючись стержнем сюжету, поступається місцем алегорії, натякам на сучасність. Антиутопія набирає своїх характерних рис.

          Третій розділ переносить нас ще на два століття вперед. Місто N. побудоване Лікою і Францем, процвітає, а самі володарі, скуштувавши чудодійного еліксиру безсмертя, продовжують правити ним. Однак філософія відносин людини з державою змінюється.

          За каноном роман-антиутопія мусить показати сучаснику не вельми оптимістичне майбутнє. Класичним прикладом є «1984» Д. Оруелла, в якому тотальна диктатура партії перетворила мислячу людину на безсловесний гвинтик своєї системи. Читач же навіть в антиутопії прагне побачити проблески надії, або хоча вказівки на той шлях, яким варто іти. Як правило, наші письменники такий шлях пропонують. Герої творів незламно борються проти державної машини, намагаючись перетворити її на щось світле і радісне.

          Кардинально інше вирішення пропонує Марія Косян. Її роман показує, що шлях боротьби за зміну держави закінчується крахом навіть у випадку перемоги. Врешті-решт, і Франц, і Яків, досягши вершини влади, перетворюються на диктаторів. До того ж, причина цього криється не в індивідуальних якостях персонажів, а є соціальною. У зміні свого світогляду Франц винуватить «дурних здичавілих людців, бо, якби ті жили по совісті, настала б золота доба. І він юшить кров, ламає кістки, різьбить тавра, роздмухує багаття, щоб вичистити, дезинфікувати місто. ...Бо чим є душа можновладця, як не тим, що створили його піддані?».

          Дійшовши такого висновку, письменниця замість суспільного супротиву обирає шлях індивідуального порятунку. Вже інші герої, Франсуа та Лілі, рятуючись від самодурства Великого Інквізитора, в якого перетворився колись справедливий Франц, тікають з міста N в Позамежжя, щоб заховатися від тирана у своєму власному світі. І хай та проклята держава провалиться в тартарари! ‒ каже нам землетрус у фіналі.

          Стиль авторки стає динамічним, описи почуттів витісняються дією, а ближче до кінця реалізм діалогів і скручена в джгут психологічна напруга змушує читача стрімголов бігти сторінками книги: «Раптом моя спина занурюється в тепле, драглисте полотно. Ззираюсь з Лілі. Нас всотує Позамежжя? Густий серпанок застеляє погляд, ніби загортає наші голови, наші тіла в непроникний целофан. Останнє, що я бачу, – це жовто-брудна хвиля – суміш уламків, води та мулу, що звойовує солдатів. Останнє, що відчуваю, – шпаркі пальці в моїй долоні – навіки і повсякчас. Останнє, що я чую, – гримкий голос, що прорізає часопростір, розпливається по судинах разом із кров’ю, осиковим кілком вбивається у вуха: «Я сказав: Ви – боги, і сини Всевишнього – всі ви».

          Біблійний фінал  про первісних чоловіка і жінку, в яких виразно проглядаються наші втікачі, органічно закінчує книгу.

          Однак, ігнорування держави і влади, про що каже заключна частина роману, зовсім не означає капітуляцію перед ними. Щоб показати це, письменниця проводить через роман наскрізну тему мистецтва.

          В Мегаполісі, де мистецтво було заборонене взагалі, Ліка Ставроді розмовляє з музикантом Ісааком. «Але ж нам утовкмачували, що мистецтво ‒ небезпечне, бо породжує хаос» ‒ говорить Ліка. На це музикант відповідає: «Хаос у думках? Можливо, але воно навчає мислити та відчувати. Не так, як сусід чи перший зустрічний, а по-своєму бачити й міркувати чи переоцінювати. ...Знаєш, чого бояться Старійшини? Що як після знайомства з мистецтвом, що наскрізь просякнуте свободою, ти збагнеш, що касти ‒ не найвища істина? А що як покохаєш чужинця або бодай потоваришуєш із ним? Або підбурюватимеш заспаних, наче зомбі, однокастників до бунту? Що як розпадеться система?».

          В третій частині книги, в місті N. творчість спершу зведено в ранг основної структури суспільства. Та через двісті років іншого Ісаака, художника, Великий Інквізитор карає смертю за наукові дослідження, а Лілі віддають у будинок розпусти, бо вона насмілилася зобразити на полотні оголене людське тіло. І все ж, саме картина Ісаака наштовхує героя на думку, що існуючий світ міста N., обгороджений Безіменним поясом, не є кінцем всього, як їх переконує офіційна ідеологія. «Я розмірковував про Ісаака, ‒ каже Франсуа. ‒ Може, поле, котре він зобразив,  ‒ щось більше, ніж старечі побрехеньки? А нічні видіння, які часом навідуються до мене, мають під собою реальну основу? Що, як є інший світ? ‒ промовив уголос, лякаючись власного здогаду». 

          В підтексті цих слів втеча в Позамежжя читається не тільки як поворот сюжету, щоб врятувати героїв. Це втеча в свій особистий, непорушний і не залежний ні від кого світ, який дає можливість чинити справедливо і чесно при будь-яких обставинах, дає можливість зберегти внутрішню свободу і людську гідність. «Ідеального світу не існує» ‒ каже Лілі. На що Франсуа відповідає їй: «Ідеальний світ тут. У твоїй голові».

          Щоправда, таке прочитання не лежить на поверхні. Більше того, його можна зігнорувати. Адже далеко не всім припаде до вподоби шлях, свідомо чи несвідомо запропонований Марією Касян. Проте тенденції в психології українського суспільства, яке все чіткіше рухається від колективно-радянського «ми наш, ми новий світ збудуєм» до індивідуально-приватного «мій дім ‒ моя фортеця» очевидні. Добре це чи погано, інше питання. Але те, що Марія Косян, як дитя нового часу, вловила його вібрацію ‒ безперечний факт.  

          Окремі недоречності, які можна зауважити авторці, не псують загалом хорошого враження від роману. Звісно, на письмі позначилася відсутність досвіду: трапляються штучні порівняння і банальні алюзії, часом неслухняні слова набувають небезпечної двозначності. Однак, як кажуть мудрі, молодість ‒ це недолік, котрий швидко минає. Потенціал же, який продемонструвала Марія Косян в своїй першій книзі, дає всі підстави скоро побачити на небосхилі української літератури хорошого майстра прози.

*    *    * 

Михайло Карасьов.

Вода і камінь.

Об камінь плещеться вода
Всігда.

Михайло Карасьов.

Сіамські близнюки: про автора та її героїню.

Про роман Ольги Ілюк «Диваруки».

          Після прочитання роману Ольги Ілюк «Диваруки» напрошуються два висновки. Роман наскрізь жіночий в класичному, так би мовити, розумінні слова. Любовні переживання снують по персонажах, як плющ по дереву. Тут і любов головних героїв, які весь час дотикаються, а пересіктися ніяк не можуть; і любовні історії батьків головних героїв; і навіть дідів їхніх. За цими сентиментальними ділами розвивати сюжет авторці ніколи. Тому розповідь (і це другий висновок) носить характерний присмак газетного репортажу, де письменниця просто інформує нас про життєві долі своїх персонажів.

          Істини ради відмітимо, що подекуди в творі таки проблискують елементи художнього тексту. Головний герой художник Олександр Сікор з багатої сім’ї, але з правильними поглядами на життя. Негативне-позитивне в його образі створює об’єм. Талант художника авторка розкриває через оригінальну його картину ‒ виноградна лоза проросла у вікно міської квартири. В пошуках нестримної свободи, слід розуміти, а це засвідчує вміння художника мислити алегоріями. Впізнавано живі портрети, письменниця вміє підмітити суттєву деталь. Через деталь передаються також порухи почуттів: обоє, Олександр і Любов, бачать лебедя в абстрактній картині, якого ніхто інший не може помітити, і це має означати спорідненість душ.

          Та все ж, репортажний стиль і відсутність сюжетної лінії, як на мене, роблять твір нудним для читання. Проте нудний ще не означає поганий. Такі романи часом звертають на себе увагу через потужний образ героя, і тоді вони переходять із розряду чтива для домогосподарок в когорту високої літератури для гурманів. Поглянемо ж, якого героя вирізьбила нам Ольга Ілюк. 

          Героїня роману на ймення Любов з перших сцен постає перед нами як морально нестійка особа. Ось вона щиро виправдовується перед скажено ревнивим чоловіком, доводячи свою непорочність, а через дві сторінки вже цілується із допіру здибаним художником Олександром. Це можна було б списати на несподівану любов, яка спалахнула між ними, якби в подальшій розповіді наша героїня зберігала вірність хоча б цьому вже художнику. Так ні, вона закохується чи не в кожного, хто трапляється на її шляху. Самотніми ночами зринають думки навіть про ненависного чоловіка і його важке тіло.

          Любовні переживання перемішуються із роздумами Любові про сенс існування і всякі такі речі, котрі показують, що героїня живе напруженим духовним життям. От тільки роздуми ті банальні до примітивності, а іноді й агресивно моралізаторські. Додають враження і Любині вірші, які повсюди вклинюються в текст, і над якими витає виразний дух графоманства.

          І тут ми підходимо до головного. Героїня, котру змалювала Ольга Ілюк, не лише має право на існування. Це надзвичайно точний образ людини, якій Бог не дав таланту, щоб хапати з неба зірки, але яка трагічно і вперто прагне зробити це ‒ через любов, через творчість, через філософські роздуми. Таких людей ми можемо зустріти поруч, достатньо повернути голову. Іноді вони викликають іронічну посмішку, але часто ‒ симпатію і співчуття. З цієї точки зору роман «Диваруки» можна було б віднести навіть до знакових творів, якби не одно «але».

          Хто не полінується і знайде в Інтернеті автобіографію Ольги Ілюк, той відразу переконається, що твір «Диваруки» є нічим іншим, як прямим її переказом. Проте переказ фактів із життя без їх творчого переосмислення нічого іншого, крім підстави колись вигукнути: але це ж правда!, письменнику не дає. В художньому плані, створюючи неоднозначний, навіть одіозний в якійсь мірі, образ, слід було авторці якнайдалі відсторонитися від своєї героїні. Наприклад, повести розповідь від першої особи, чи знайти ще якісь засоби. Письменниця цього не лише не зробила, а навпаки, злилася з героїнею в одне ціле. Тому негативні риси персонажу, які мали б надати йому повнокровності, спроектувалися на саму авторку та її твір. Що, звичайно ж, не додало плюсів роману.

          Ясна річ, кожен читач має свій смак. Цілком можливо, що роман «Диваруки» знайде свою аудиторію. Ба, більше. Я навіть не здивуюся, коли наткнуся в інтернеті на звістку, що Ольга Ілюк стала «золотим письменником України» на думку якогось «Клубу сімейного дозвілля». Стали ж такими авторами, скажімо, Люко Дашвар чи Андрій Кокотюха.

*    *    *   

Михайло Карасьов.

Первісний Дух Любові

(Про книгу Кості Мордатенка «Милостива цното спраглих вуст»).

Над Землею, де щойно сотворилися чоловік та жінка, витав Дух Любові. Час від часу він проявлявся в словах, і слова ці ставали віршами. Здається мені, саме так, десь в глибині віків, народжувалася ця книга.

Костя Мордатенко вирізняється своїм ні на кого не схожим голосом. Його поезія – безособові згустки почуттів. Одні з них випромінюють божественне сяйво, інші сочаться кров’ю. Вірші Костянтина можуть подобатися, або не подобатися. Та одне скажу з певністю: ТАКОЇ поезії про ЛЮБОВ ви не прочитаєте більше ніде.

Первородні слова, витягнуті на світ Божий з глибин народної пам’яті, мережать сторінки його книги. Часом незрозумілі, вони зате дають можливість впритул наблизитися до невимовної суті буття. Оригінальні, іноді неоковирні рими народжують своєрідну ауру, а вкупі із старовинними словами роблять вірші твердими, мов камінь:

«вúшне, вúшенько! пнешся увúсь,

ти любаска, а я твій милýн,

йди до мене, низенько схились –

поцілуй».

         Порівняння, котрі знаходить автор, метеоритами врізаються в мозок, часом шокуючи читача:

«я хочу бачити власну смерть,

її сідниці стискати, навіть;

запнись халатиком, мамо, змерз, –

це я з животика випинаюсь».

Викресані порівняннями, в підсвідомості часом зринають еротичні образи, які, за всіма формальними ознаками, мали б здаватися грубими аж до порнографічності, але – цього не стається. У віршах Костянтина найвідвертіша еротика виглядає природною, як природною була оголеність чоловіка і жінки на початку світів. В цьому є диво, котре дарує нам автор.

         Почуття до жінки охоплює весь спектр – від тваринного потягу і до рядка: «дивитися на жінку голу//і бачить Господа у ній». Зв’язані з жінкою переживання то світяться безмежним щастям, а то гіркотою розлуки:

«я задихався, не міг ходити,

і втратив мову, зламав мольберт,

я плакав поспіль сімнадцять тижнів,

перш ніж убити в собі тебе…».

Проте, тема кохання затісна для емоцій, про які хоче повідати автор. В його віршах Духом Любові пронизані всі сфери людського буття. Читач натрапить у збірці на спогади дитинства, або й на дитячі твори. Одним із найсильніших у книзі є вірш про матір:

«……

Ви спали без ковдри, в сорочці,

ось так: підібгáвши  коліна,

як зірваний вітром листочок

і пахли, як висохле сіно;

…….

як спали, я з Вами балакав,

легкé простирадло накинув,

і дивлячись, тихо заплакав,

Ви схожі були на дитину;

і сльози ковтаючи нáтще,

не сердьтесь, що бачимось мало;

Ви схожі були на зерня́тко,

на дівчинку в ліжечку, мамо».

Задуматися над Істиною змушують слова благоговіння Поета перед природою і пошуки Бога в ній: «крапелькú звисають з гíлки//отченáшем з вуст дитячих».

І в кожній поезії присутня первісна, палка пристрасть, яка, звісно,  охоплює й наше єство.

Можна було б наводити приклади далі. Але навіщо, коли читач і сам знайде ці рядки, перегорнувши сторінку. Однак, насамкінець дозволю собі ще процитувати:

«тремтиш , як брúжа , шкіру з себе здер,

щоб нею вкýтувати змерзлих перехожих,

і так переживаєш за людей,

що пальцями розгладжуєш їм зморшки».

Хочеться, щоб читач, цей «змерзлий перехожий», зумів почути  невидиму  струну в своїй душі, котра зазвучить в унісон із Любов’ю, якою так щедро ділиться з нами автор.