Стежками трипільського краю. Туристичний довідник. Фрагмент 2. Дівич-гора.

Дівич-гора.

 

1.    Характеристика туристичного об’єкта

Дівич-гора височіє над Дніпром на околиці села Трипілля. Офіційно вважається найвищою точкою Обухівщини ‒ її висота над рівнем Дніпра складає 55 м, а над рівнем моря 186 м. Хоча Витачівська гора Красуха і вища за Дівич-гору на кілька метрів, однак вершина Красухи являє собою насипаний людьми курган (див. Гора Красуха), тоді як Дівич-гора ‒ суцільно природне утворення.

На вершині гори були виявлені городище та могильник зарубинецької культури (II ст. до н.е.) і давньослов'янське капище (VI ст.). За постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2009 №928 Дівич-гора має статус пам’ятки археології.

Для туристів ця місцина приваблива неповторним видноколом ‒ з вершини її відкривається панорама дніпровських заплав та островів, Трипільська ТЕС, місто Українка і знамените Трипілля; а в безхмарний день звідси видно обриси Києва. Цікава Дівич-гора також легендами, котрі корінням своїм сягають у глибину віків. Містики вбачають тут місце сили, тож туристи мають можливість під час екскурсії підзарядитися природною енергетикою.

 

2.    Історична довідка

 

Вчені стверджують, що назва «Дівич-гора» походить від давнього слов'янського культу богині Діви. Гора з такою назвою далеко не єдина на слов’янських теренах. Маємо Дівич-гори в Здолбунові на Рівенщині та на березі Росі біля с. Сахнівки. Відомі Дівочі скелі на Тернопільщині. Є низка вершин Дівин на території Чехії, Словаччини та Болгарії; існує Дівоча гора біля Смоленська. Кажуть, що й знаменита Лиса гора на околиці Києва колись звалася Дівочою, та стала жертвою в боротьбі радикальних християн з язичеством і перетворилася на пристанище для відьом і нечистої сили.  Археологічні розкопки підтверджують проведення на цих горах обрядів поклоніння божествам.

Дослідження на Дівич-горі в різний час проводили кілька археологічних експедицій, починаючи зі знахідок В. Хвойки. Розкопали тут древнє поховання, а неподалік спаленого трупа знайшли кілька застібок-фібул та уламки кераміки. Знахідки датуються першими століттями нашої ери, коли в окрузі жили племена зарубинецької культури. Відомий історик Борис Рибаков пише також про розкопаний жертовник, котрий займав серединне місце вершини. Він являв собою своєрідну піч з дев'яти напівсферичних заглиблень. Цілком ймовірно, що ці дев'ять гнізд символізували дев’ять місяців вагітності і призначалися для посудин, в яких під час святкової церемонії могли варитися ритуальні зілля або зерно.

Сюди приходили жінки просити благословення Богів, щоб народити здорове дитя, чи вирішити інші жіночі проблеми. Старожили свідчать, що й сьогодні Дівич-гора допомагає дівчатам вийти заміж, гоїть жіночі хвороби, а коли котрась із жінок наважиться провести тут ніч, то обов’язково завагітніє. Останнє, щоправда, трохи дивує, бо чоловіків під час проведення ритуального дійства сюди не пускають під загрозою смерті. Та діяння богів людському розуму незбагненні.

Як і всякий поважаючий себе туристичний об’єкт, Дівич-гора оповита стародавніми легендами. Ось одна з них.

Було це в сиву давнину. Одвічна біда русичів ‒ міжусобиця ‒ сотрясала державу. Посварилися князі Рюрик Київський і Роман Галицький, та так кріпко, що вигнав молодий Роман старого Рюрика з Києва і сам став правити Руссю.

Але, як це в житті буває, побилися чоловіки, а потерпати довелося жінці. Дружиною Романа була Рюрикова дочка Роксолана. Серце її розривалося між чоловіком та батьком. Побачив це Роман, а що норов мав крутий, то відправив він дружину від гріха подалі аж на окраїну Київської землі, в трипільський монастир. Там, на високій горі, за міцними мурами монастиря, серце Роксолани продовжувало розриватися, але вже на безпечній для Романа відстані.

Тим часом Рюрик побіг за допомогою до половців, котрі кочували неподалік. Половці радо відгукнулися, скочили на коней ‒ та тільки по дорозі на Київ почали завзято грабувати русичів. Аж поки не наткнулися на Трипілля, котре в ту пору звалося Треполем. Жителі Треполя половцям не піддалися. Вони зачинилися в монастирі, оборону якого очолила княгиня Роксолана. Забувши про сімейні чвари і власні образи, вона одягла обладунки воїна і вийшла на мури, щоб боронити від ворога свою землю. Половці пішли на приступ, зав’язався відчайдушний бій.

Про дальший хід подій очевидці розповідають по різному. Одні кажуть, що коли переважаючі сили ворога почали долати трипільців, Роксолана кинулася з мурів на списи половців, а душа її перетворилася на дніпровську чайку. На підтвердження цьому вони вказують на острів навпроти Дівич-гори, на якому і сьогодні масово гніздяться чайки. Інші ж твердять, що монастирські мури були неприступні і про поразку не йшлося. Однак половці, боячись залишати позаду нескорене трипільське ополчення, відступатися не думали. Батько Рюрик кілька разів посилав до дочки своїх людей, нагадував їй про жорстокість Романа, зваблював розкішними перспективами життя в Києві ‒ та все марно. Тоді розлютований непокорою дочки Рюрик прокляв Роксолану. І таким нещадним був той батьківський гнів, що весь монастир затремтів від жаху та й провалився під землю.

Як закінчилася ця історія для Рюрика і для Романа, достеменно невідомо. А гору, де стояв монастир, стали називати відтоді Дівич-горою. Ще й досі трипільці, котрі живуть тут, пошепки переказують, що кожну пасхальну ніч линуть з надр гори ледь чутні звуки монастирських дзвонів і тужливий дівочий спів.

Отож, знахідки на вершині Дівич-гори археологи відносять до часів Зарубинецької культури. Віки каменю і міді змінювалися якраз віком заліза. Людей тоді було мало. Невеликі, до 2 гектарів, поселення то там, то інде виднілися на крутих берегах Дніпра. Такі села зарубинців тулилися і неподалік Дівич гори. Напівземлянки їхні в холодну пору опалювалися відкритими вогнищами, до винайдення печі залишалося ще кілька сотень років. Знайдені залізні серпи і коси свідчать, що основним їх заняттям було землеробство. Землю розпушували велетенською сукуватою палкою чи рогом оленя, оббиваючи при цьому наконечник такого рала залізом. Посуд робили на примітивному гончарному крузі, котрий приводився в рух рукою майстра. З льону і конопель ткали одяг, з бронзи виготовляли прикраси. Поселяни мали стремління до прекрасного, бо білили стіни своїх хат крейдою; звичай цей зберігається в Україні й понині.

І час від часу разом зі своїми волхвами вони піднімалися на вершину Дівич-гори, щоб помолилися  богам за добробут роду. Бо людина – то лиш мить, а сила роду стоїть в одному ряду з силою природи, в одному ряду з вічністю.

Якраз тоді наддніпрянські поселення навістив учень Ісуса Христа Андрій Первозваний. Хто знає, які думки витали в голові апостола, коли він, пропливаючи повз Дівич-гору, бачив вогонь на її вершині. То справляли обряд язичники, котрих посланець Ісуса мав обернути у християн. Але здійсняться його задуми уже за життя наступних поколінь.

Сьогодні на вершині гори стоїть православний хрест, ділячи її з різнокольоровими стрічками сучасних неоязичників. За ініціативою патріотично налаштованих громадян на горі встановлено найбільший в окрузі прапор України. Травники збирають тут цілющі від жіночих хвороб трави, а медитація на вершині багатьом приносить умиротворення і спокій. Та навіть тоді, коли ви далекі від містичних навіювань, погляд з вершини відкриє перед вами величний виднокіл на Дніпро-Славуту і змусить відчути у грудях солодкий щем вічності.

 

3.    Інформація для туристів

 

До Дівич-гори можна добратися двома шляхами ‒ з міста Українка, повернувши при в’їзді в Трипілля праворуч; або з Обухова по верхній дорозі (див. Карта). З Обухівської траси на гору ведуть кілька грунтових доріг і стежок. Як кажуть гострослови, турист хоче бачити місця, де немає туристів. Ще кілька років тому Дівич-гора якраз і була таким місцем ‒ мандрівники забрідали сюди нечасто. Ситуація змінилася, коли гора стала популярною в Інтернеті. Тепер тут людно, особливо у вихідні і святкові дні. На вузьких вуличках гори скупчується чимало автомашин, створюючи видиму перспективу чи не всю екскурсію провести в заторі.  До того ж, рятуючись від моторизованих туристів, місцеві жителі перед самою вершиною дорогу перегородили. Тому, якщо ви мандруєте автомобілем, не варто піддаватися спокусі з комфортом виїхати  аж на маківку. Краще залишити транспорт нижче, десь на зручній площадці, і з благоговінням піднятися на вершину пішки.

   

Містичне і незабутнє дійство ‒ зустріти на Дівич-горі схід Сонця. Для цього поблизу треба переночувати. Навряд чи розумно буде розбивати табір на самій горі ‒ це природоохоронне місце; до того ж, будуть проблеми з дровами на вогнище, дискомфорт у вітряну погоду, та й пограти у футбол ніде. Той, хто запланував подорож на кілька днів, зможе провести ніч у Трипіллі (див. Трипілля). А для туристів, котрі вирушили в похід не лише за легендами, в пригоді стане місто Українка, що за пару кілометрів від Дівич-гори (див. м. Українка). Крім розваг і зручностей, якими зазвичай обдаровує людей місто, це ще й транспортний вузол, де є залізниця, автобусна станція і ріка Дніпро. Так що турбуватися про те, як повернутися додому, навіть самодіяльним туристам не доведеться.

 

«Тільки про дві речі ми будемо шкодувати на смертному одрі ‒ що мало любили і мало подорожували», ‒ сказав Марк Твен. Мандрівка на Дівич-гору подарує вам шанс хоча б відносно подорожей суттєво зменшити такі побоювання.

 

============================

Одинокість.

 Зірка та зветься Сіріус. Але немає кому розповісти про це.

 

Михайло Карасьов

 

СТЕЖКАМИ ТРИПІЛЬСЬКОГО КРАЮ

Туристичний путівник

(фрагменти)

 

1.     Вступ.

 

Один з мудреців нашого світу, Альберт Ейнштейн, любив повторяти: «Життя ‒ це як їзда на велосипеді. Щоб не впасти, ти мусиш рухатися». Отож, коли ми візьмемо за основу цей принцип, нам залишиться одне ‒ вибрати напрямок руху. І саме тут у пригоді стане довідник, котрий ви щойно  відкрили. Він не лише підкаже, куди рухатися, а й зробить вашу мандрівку корисною і не без моралі.

Трипільська земля, яка сьогодні об’єднана в територіальну громаду Українки, унікальна в туристичному плані. Тут відкрито одну з найдавніших цивілізацій світу ‒ трипільську культуру. Саме звідси простяглися на десятки кілометрів легендарні Змійові вали. Повз дніпровські кручі дві тисячі років тому пливли лодії Христового апостола Андрія Первозваного, несучи слов’янам нову віру і нове розуміння життя. В порту стародавнього Витича формувалися флотилії Київської Русі перед торговими чи воєнними походами на Візантію. На берегах Стугни руські князі в лютій січі перепиняли шлях грабіжницьким набігам печенігів та половців. Карбували свій слід в історії краю козацькі загони Северина Наливайка та полки Богдана Хмельницького. А сто років тому в навколишній окрузі відчайдушно боровся проти російських більшовиків уродженець Трипілля отаман Зелений.

Ця земля знала і лихоліття радянського голодомору, і жахи «обухівського Бабиного яру» часів фашистської окупації, і сталінські гоніння на інакомислячих. Та, попри всі трагічні сторінки історії, дух вольності і непокори відроджується тут в кожному новому поколінні і живе до сьогодні.  Ще в радянські часи молоді хлопці з с. Халеп’я нагнали страху на місцеву владу, піднявши жовто-блакитний стяг на трубі сільської котельні. Жителі краю стояли біля витоків нашої незалежності, створивши одну з перших в Україні організацій Народного Руху. Чи не кожна сім’я або безпосередньо, або волонтерською допомогою доторкнулася до подій Помаранчевої революції та Революції гідності. Громада Українки пишається своїми синами, котрі ціною життя тримають тепер оборону від путінської агресії на Сході.

Чимало перших величин української літератури, живопису, музики жили і творили на цій древній землі, чимало живуть і творять сьогодні. Тож рушаймо стежками Трипільського краю. Адже, як казав великий Альберт Ейнштейн: «Найпрекрасніше відчуття ‒ це відчуття незвіданого». 

 

================

 

  Змійові вали

 

1.    Характеристика туристичного об’єкта.

 

Змійові вали ‒ це штучні земляні споруди, насипані хліборобами лісостепової зони для захисту своїх земель від набігів кочівників степу. Тягнулися вони двома оборонними лініями по річках Рось і Стугна. До нашого часу від валів збереглися лише окремі відтинки. Тому й досі пошуки їх розташування сповнені загадковості, домислів та суперечок.

Те, що Змійові вали проходили трипільською землею, сумнівів не викликає. Маємо згадки про це ще в Нестора-літописця. Як свідчать дослідники Київщини, стугнянська група земляних укріплень простягалася трьома лініями і кількома відрогами. Починалися вони над Дніпром, біля Трипілля, і розходилися: північна лінія ‒ лівим берегом Стугни на Васильків; середня ‒ правим берегом Стугни на Митницю, що між Фастовом та Васильковом; південна ‒ лівобережжям р. Красної на Обухів, Григорівку, Германівку, Вільшанку, Фастів (див. Карта).

Цілком можливо, що цей третій вал проходив сучасною дорогою із Трипілля до траси Київ-Кагарлик і, перетнувши трасу, йшов далі, в район Фастова. На це є кілька переконливих доказів. Карта, складена відомим істориком 19 століття, професором Київського університету Володимиром Антоновичем, як і карти наступних дослідників Змійових валів аж до авторитетної Української Радянської Енциклопедії, однозначно вказують, що проходив вал між селом Дерев’яна і містом Обухів. Судячи з місцевості, по іншому пройти він і не міг. Та ще більш переконливою є народна пам’ять, яка виявилася міцнішою, аніж сама споруда. За трасою Кагарлик-Київ шлях повз Германівку місцеві жителі ще й тепер називають Валом.

Сьогодні вал являє собою звичайну асфальтовану автомобільну дорогу. І лише насип, по якому вона проходить, нагадує нам, що саме тут легендарний Микита Кожум’яка орав Змієм межу, за яку кочівникам потикатися було зась. 

Обабіч трипільського шляху на вас чекає ще кілька історичних місцин ‒ Козарів шпиль, де проживав козак Обух; урочище Розкопана, котре називають обухівським Бабиним яром; місце літописної битви Володимира Мономаха з половцями;  а закінчується подорож над Дніпром, на легендарній Дівич-горі. Про все це мовиться у відповідних розділах путівника.

 

 Історична довідка

 

Змійові вали ‒ найвеличніше, а разом і найзагадковіше явище, котре дійшло до нас із глибин історії. Відома легенда розповідає, що колись під Києвом поселився лютий Змій Горинич. А оскільки в давнину всі Змії були людоїдами, то й почав той Горинич систематично винищувати населення міста. Та ще й виявився естетом, бо вибирав собі на обід киян виключно красивої вроди, чим завдавав немалої шкоди генофонду слов’янської столиці. Однак, як кажуть у народі, на всяку силу завжди знайдеться ще більша сила. Жив у ті часи в Києві неймовірний чоловік, котрий волові шкіри міг руками роздерти. І звали його за те Кожум’яка. На слізне прохання киян викликав Кожум’яка Змія Горинича на бій, переміг його та, впрігши в плуг, проорав кордон між слов’янами-землеробами і войовничим Степом. Там, за валом, і велено було Змієві жити. Щоправда, довго пожити той не встиг, бо після оранки напала на Горинича жахлива спрага, так що допався він до води і пив, голосно стогнучи, поки й не лопнув.  Річка, з якої він пив, стала відтоді зватися Стугною, а земляні вали, вивернуті плугом, називають Змійовими. Так каже легенда.

Про що ж насправді свідчать відомі з письмових джерел та з археологічних розкопок факти? За матеріалами істориків та археологів І. Фундуклея, В. Антоновича, А. Бугая, М. Кучери та інших можемо уявити собі масштаби споруд. Сягали вали висоти п’ятиповерхового будинку, ширина в основі доходила до 20 метрів, а обійти їх було нереально ‒ тяглися ці насипи на десятки кілометрів, впираючись одним кінцем у Дніпро, а другим ‒ у річку Ірпінь. Довжина валів на Київщині становила 800 км, а загальна по Україні ‒ до двох тисяч кілометрів. Для порівняння: Велика Китайська Стіна, збудована, як і наші вали, для оборони від кочівників, простягається на 8 тисяч км і має висоту до 8 метрів.

Основою для валів служила зложена з дерев’яних колод конструкція, яка спершу затрамбовувалася випаленою глиною, а потім землею. Підошва валу була настільки спресованою, що її не бере навіть плуг сучасного трактора. Вершину увінчувала кількаметрова дерев’яна загорожа. Додамо сюди глибокий рів перед валом, часом наповнений водою ближчої річки ‒ і маємо таке оборонне громаддя, якого ні об’їхати, ні перескочити кінна армада ворога просто не могла.

Найбільше суперечок викликає питання: хто і коли збудував Змійові вали?

Відповідь на нього ‒ це не лише історична цікавинка. Від неї залежить час утворення держави на наших теренах. Адже збудувати такого масштабу оборонні споруди могло лише суспільство з високим рівнем організації і централізованим управлінням.

Історики мають з цього приводу різні точки зору. Прихильники традиційної версії твердо переконані, що насипані вали за часів Київської Русі. Така версія була панівною, аж допоки за справу не взявся математик, доцент кафедри Київського педінституту Аркадій Бугай. Починаючи з 1961 року, він за сімнадцять літ обходив зі своїми студентами всі відомі на той час залишки Змійових валів, склав їх карту і головне ‒ за ініціативою цього ентузіаста був проведений радіовуглецевий аналіз дерев’яних каркасів, добутих зсередини земляних насипів. Це встановило їхній вік ‒ і породило сенсацію! Виявилося, що вали були споруджені на тисячоліття раніше, аніж вважалося доти.

На це були вагомі причини. У ту прадавню пору почалося в Європі глобальне похолодання. Десятки тисяч людей зрушили з насиджених місць і в пошуках землі обітованої прийшли на Дніпро. Історія знає це як Велике переселення народів. Наші предки протягом кількох століть мусили боронитися від степових зайд.

Київщина захищена вже самою природою: зі сходу її оберігав Дніпро, із заходу та півночі ріки Ірпінь, Здвиж, Тетерів, а з півдня цей трикутник замикали Стугна і південніше Рось. Посиливши валами природні перешкоди  і перекривши межиріччя, слов’янські племена зробили свої землі неприступними для кочівників з їх кінним військом, возами та стадами худоби.  Тому не дивно, що полчища гунів на чолі з жорстоким і непереможним Аттилою, котрого в Європі назвуть Бичем Божим, обійшли київські землі стороною. Не змогли прорватися в цей благодатний край і авари, хоча опісля спустошили не одну європейську країну. А поселення наших предків, котрі археологи відносять до того неспокійного часу, навіть не мали традиційних укріплень ‒ їх захищали Змійові вали.

Але тепер напрошується історичний висновок. Маємо припустити, що на Київщині ще за тисячу років до Русі вже існувало могутнє державне утворення, здатне провести такого масштабу роботи. Про детальнішу історію цієї держави нам невідомо тільки тому, що з писемних джерел збереглися від тих часів хіба що дощечки ще до кінця не оціненої Влесової книги.  

Так, завдяки Змійовим валам, історія нашої державності посувається в глибину віків на цілу тисячу років.

 

2.    Інформація для туристів.

 

Побувати на Змієвих валах можна в різний спосіб. Можна, наприклад, промчати по валу із Германівки до Трипілля на власному транспорті, зупиняючись час від часу, щоб вийти з автомобіля і відчути під ногами землю, де тисячу років тому лунали дзенькіт мечів і посвисти стріл.

Можна з товаришами пройти частину цього шляху з рюкзаком за плечима, або проїхати на велосипедах (див. Самостійний маршрут). В такому разі на околиці села Дерев’яна поповніть запаси води і за урочищем Розкопана на крутому схилі Трипільського плато зробіть привал. Звідси відкривається неповторний краєвид, котрий місцеві романтики називають Трипільською Венецією.

Готуючись до мандрівки по Змійових валах, треба взяти до уваги ще й наступне. Ніяких пам’ятних знаків, архітектурних чи ще якихось див Змійові вали вам не запропонують. Те ж з інфраструктурою. Коли заправити автомобіль можна біля повороту на с. Красне, то знайти на трасі кафе чи торгову точку буде проблематично. Більше того, під час мандрівки вам доведеться згадати слова Михайла Жванецького: «Щастя – це побачити туалет і встигнути до нього добігти». Дорога не передбачає для туристів такого щастя, окрім, звичайно, природних схованок у вигляді кущів та дерев.   На схилах трипільського плато, по котрому проляже ваш путь, є джерела питної води, але знайти їх без провідника буде важко.

Зате мандрівка Змійовими валами дасть вам дещо, чого ви ніколи не отримаєте іншим способом. Наш добрий знайомий Альберт Ейнштейн говорив: «Логіка приведе вас із пункту А в пункт Б. Уява приведе вас куди завгодно». Увімкнувши потужну силу своєї уяви, ви неодмінно відчуєте незримі струни, котрі єднають нас із предками. А енергетика Дівич-гори та унікальні краєвиди, які відкриваються з Трипільських кряжів, з надлишком компенсують вам відсутність матеріальних пам’яток. Зрештою, останні можна побачити і в будь-якому історичному музеї, чи не так?  

………

============

 

  

 

Михайло Карасьов.

 

Краєзнавчі дослідження Василя Махна.

Про роман В. Махна «Вічний календар».

 

Національна ідея, над якою ось уже кільканадцять років ламають голови кращі уми України, насправді формулюється доволі просто. Звучить це так: щоб виховати людину українцем, необхідно розбудити в ньому гордість за націю. Пробудження цієї гордості досягається найперше через історію та літературу. Крім того, читач таки звіряє власні вчинки з героєм, котрий йому полюбився. Зважаючи на все це, історичний роман, набуває в координатах національній ідеї особливого значення.

Краєзнавчі та літературні премії, а найбільше Шевченківська, відіграють тут неабияку роль. Премія робить автора популярним, а, отже, твори його прочитає більша кількість людей. З другого боку, на твори лауреатів премії рівняються інші письменники. Премія служить тим критерієм, який визначає, що таке хороша література, а що таке погана.

          Цього року на Шевченківську премію висунуто серед інших і роман Василя Махна «Вічний календар». Цікаво глянути, який дороговказ відносно історичної прози демонструє нам автор.

Не секрет, що справи з історичним романом у нас кепські. Із теперішніх книг маємо ура-патріотичну історію В. Шкляра («Чорний Ворон»), банальні  твори Раїси Іванченко («Віщий Олег», «Княгиня Ольга»), роман-одноденку А. Кокотюхи («Червоний»), історичні фантасмагорії Вінграновського («Наливайко») та Кожелянка («Конотоп»), затуманений безпросвітною містикою «Шлях Богомола» Єшкілєва, вульгарно-еротичні сурогати Винничука («Аптекар», «Сестри крові»), повний низькопробного гумору ретророман Карлюка «Справжній Мазепа», школярські вправи Вальда («Урус-шайтан»). Трапляються й притомні історичні твори (як то «Чигиринський сотник» Л. Кононовича), але вони не роблять погоди в українському літпроцесі.

          Василь Махно долучився до цього гурту нещодавно, «Вічний календар» ‒ його перша спроба в історичній прозі. Народився автор на Тернопільщині. Історію населених пунктів своєї батьківщини, власне, він і досліджує. У 2000 році В. Махно переїхав у США. За часи творчості виграв чимало літературних премій, зокрема, Українсько-єврейську премію «Зустріч», засновану в 2020 році. Має непоганий послужний список захопливих відгуків про свої твори. Ось що каже голова журі цієї премії А.Курков: «Мене досі не відпускає роман Василя Махна «Вічний календар». Роман великий і величний, схожий одночасно і на цілу планету, і на окрему Вавилонську Вежу, в якій люди, що загубили спільну мову, пробують зрозуміти один одного очима і вчинками». На жаль, з А. Курковим можна погодитися лише в одному: люди в романі загубили спільну мову; от тільки їхнє намагання «зрозуміти один одного очима і вчинками» не завжди зрозуміле комусь іншому, окрім автора.

Переказати зміст «Вічного календаря» не видається можливим. Літературна складова, яка мала б домінувати в історичному романі (згадаємо Вальтера Скотта з його знаменитим: «Історія ‒ це всього лише цвях, на який я вішаю в'язку моїх романів»), ця літературна складова зігнорована автором. Ні сюжету, ні героя в романі немає. Є лише хаотичний набір епізодів, з яких тільки незначну частину можна назвати історичними, і то умовно.

 «Я просто хотів розповісти про важливі речі для мене особисто, які би зачіпали й історію, і територію, і родину, – якийсь такий тотальний роман про все, ‒ каже Василь Махно. ‒ Щоб в ньому були сюжетні лінії і переходи, і щоби ці частини були зв’язані, умотивовані, щоб між ними не відчувалося якогось розриву. Також я багато думав над тим, щоб у романі відбулося своєрідне «внутрішнє римування»: подібно, як у вірші – рима, де 1-ий рядок резонує з 3-ім, 2-ий з 4-им…».

Мусимо констатувати, що коли перша мрія автора ‒ написати роман одночасно про все ‒ таки здійснилася, то відносно «внутрішнього римування» справа складніша. Не римується «Вічний календар», хоч ти плач.

          Однак, зупинимося на відображених в романі історичних подіях детальніше.

Починає книгу розповідь про єврейського лжемесію Сабботая Цві. Ніякого відношення до викладеної у «Вічному календарі» історії цей персонаж не має, та й повість про нього закінчується разом з першим розділом книги. Далі викладається інша історія ‒ про родину українців Баревичів, які зчепилися в боротьбі з поляками Волянськими за незаселені землі Митниці (селище на Тернопільщині). Однак, і ця боротьба не становить канви сюжету, бо цієї канви в творі не становить ніщо. Приміром, потім у романі йдеться про вірменина Сириновича ‒ разом з довжелезною цитатою із його заповіту: тут детально перераховуються церкви та священики, котрим жертвує покійний, а також «сини Якуб, Асфатур і Кшиштоф, і дочка Зоф’я Міткевичева, і внук Захаріяш, син Кіркора, і внучка Зузанна, дочка Бедроса, і внучка Анна, дочка Харачура… А в домі Сириновичів слухали паломника. Були тут зі своїми дружинами Таніел, Бедрос, Гайк, Арам, Левон і Нарек. Марал була дружиною Таніела, Сірварт ‒ Бедроса, Таліне ‒ Гайка, Грішіме ‒ Арама, Гаяне ‒ Левона і Гегіне ‒ Нарека».

Схвильований читач може заспокоїтися ‒ практично ніде в романі він з названими персонажами більше не зустрінеться, і ця злива недійових осіб щезне з його пам’яті, як примарний сон. 

Не кращає письмо Махна й тоді, коли він аналізує міжнародне становище. Історичні факти, яких і так в романі, мов кіт наплакав, ще й зашифровані незрозумілими термінами: «Найбільше непокоїло пашу, що квола Османська імперія не зможе перетворитися на великий Турган». Чи багато знайдеться таких, хто знає, що то є ‒ великий Турган? Додамо, що навіть Гугл не знає такого слова. І, смію вас запевнити, що з роману В. Махна ви цього теж не дізнаєтеся.  

Ще приклад: «Усе відбувалося в місяці джемазієльгіра. Каймакам-паша, реїс-уль-кютаб Мустафа-ефенді та чавуш-баши Сулейман-ага з головним тлумачем і писарем Ходжею Алі-ефенді сиділи навпроти лядських послів, вислуховуючи їхні умови». Чи второпав читач з цього письма, коли відбувалася подія і які турецькі чини були присутні на цій зустріч (окрім писаря, звісно)?

На думку автора, дуже цікавими й корисними для читаючої публіки мають бути династичні зв’язки єврейських родин. Він перелічує їх з такою глибокодумністю, немов археолог знайдені артефакти в гробниці Тутанхамона: «Одне непокоїло наречену Хану ‒ майбутнього чоловіка ребе Цві Аріє Тверського вона бачила тільки раз. І хоч Цві Аріє належав до династії Златопіль, одружившись із Ханою, він приставав до чортківського двору. До «Златопіль» зможе додати «Чортків». Династія Тверських не була чужою Фрідманам, бо першою дружиною Довида Моше була дочка ребе Арона Тверського, Чорнобильського»).

Згодом повіствування зовсім переходить в абсурд, бо автор починає описувати речі, котрі жодним чином не «римуються» з попередніми і наступними подіями в романі: про те, як судилися за храми православні і католики, про якісь дефтери з різних міст, зі списками платників податків; про те, як християнам і євреям якийсь єрусалимський кадій наказав убивати по одному псу кожного дня; про вбивство якогось Абд-аль Фаттаха-ефенді, який ні до, ні, ясна річ, після смерті не грає ніякої ролі в історичному романі Василя Махна. В такому ж хаосі слідує одна за одною, без переходів і хоч якихось логічних зв’язків, інформація про повітряний бій літаків у війну 1914 року; про злодіїв; про цирк і циркову трупу; про волоського цигана, який украв у когось кобилу; про технологію вирощення тютюну; про те, хто що продавав на ярмарку і про ціни на горох і тютюн…

А найцікавіша подія в історичному творі «Вічний календар»» ‒ це коли битливий півень Гриця Баревича напав на Мурзу, турецького правителя селища Митниця. На кількох сторінках книги автор розповідає історію того когута, описує смертельний бій його з Мурзою, і, врешті, геройську смерть від турецької шаблі.

Особливо розчулює авторове звертання до нашої пам’яті: «Кухню тягнули знайомі нам мули». І читач відгортає сторінки книги назад, щоб згадати, де ж він з цими мулами познайомився. Взагалі, мулам В. Махно приділяє значну увагу в романі. Так, один з розділів свого історичного твору  він присвятив бесіді двох мулів між собою. Одного звали Червонобоке Яблуко, а іншого ‒ Обпечене Черево. Мули (нагадаю, що це помісь осла і кобили!) згадували дитячі роки, говорили про війну, а іноді торкалися в своїй розмові і питань натурального мулячого сексу. А ще мули філософствували, що теж запримічено зірким оком автора: «‒ Дім ‒ продовжував говорити мул-санітар, ‒ у нашій пам’яті, Червонобоке Яблуко. Він з’являється нам не часто, так, як густа трава і квіти на весняних лугах. А те, що ми бачимо зараз, буде нашою майбутньою пам’яттю. Так влаштоване це життя. ‒ То ми живемо від минулої пам’яті до майбутньої? ‒ Так, ‒ сказав Обпечене Черево, ‒ так живуть усі: і ми, і люди, у яких народилася ця війна».

На додаток до мулів голосами своїх господарів почав розмовляти дім Коритовських. При цьому читач ледь пам’ятає його господарів у попередньому вареві з імен та подій.

Мабуть, втомившись від потуг написати щось історичне, В. Махно переходить до постільних сцен, цього улюбленого елементу сучасної прози. Протягом цілого розділу читач може посмакувати статевим актом між власником непомірно великого фалоса і власницею публічного дому. Маємо також інформацію про марки презервативів та історію проституток.

Ну, а далі знову йде біографія одного з мулів, котрі згадувалися попереду. Якщо цю біографію вважати історичною, то можна сказати, що роман місцями таки вдався.

В історичному романі завжди є спокуса весь напрацьований автором фактаж втулити на сторінки книги. Не будемо тут говорити про почуття міри, скажемо про  інше. Талановитий письменник робить з історичного матеріалу художній текст, подаючи знайдене у давніх хроніках через діалог, думки героїв та інші художні засоби; врешті, нанизуючи зібраний матеріал на канву сюжету. За цим критерієм можна відділити історичну прозу від канцелярського трактату, або ще гірше, від графоманства.

На жаль, твір В. Махна, як видно з наведених вище цитат, явно з означеного критерію випадає. Тому й вийшла у письменника така собі клаптикова історія про будні містечка Язлівця у 17 столітті. Історія, яка в кращому разі могла б слугувати краєзнавчим довідником цього населеного пункту, але аж ніяк не художнім твором.

Тепер поговоримо про літературну майстерність автора.

Стиль викладу Махна назавжди лишиться в пам’яті читача. Характерний він кількома ознаками. З них перша: автор спочатку розповідає про подію, селище чи  персонажа, а вже тоді (приміром, після смерті героя) йде мова про його життя до початку розповіді. І такими вивернутими навспак калічками ‒ спершу кінець події, а тоді оповідь про її початок ‒ густо заселений роман. Примітною ознакою є й переплутані в одному абзаці часові форми ‒ тут тобі те, що відбувається зараз, тут тобі і те, що буде з персонажем через кілька років чи й десятиліть. 

Місцями невдало сформульована думка привносить непотрібні двозначності в розуміння тексту, створений автором опис двоїться, немов крізь скельця невдало підібраних окулярів: «Османська і Римська імперії, Іспанія і Португалія, Московське царство і династія Цін у Китаї, відречення Патріарха Никона й відкриття гравітації Ісааком Ньютоном, англо-данська війна й перша друкована Біблія вірменською в Амстердамі, ‒ ось чому все, що пов’язано невидими нитками історії, жило тоді в очікуванні останніх часів, бо останні часи завжди з нами». Що хотів донести нам письменник цією тирадою? Боюся, що цього виразно не скаже навіть сам автор.

Не позбавлена проза Махна і епітетів, метафор та порівнянь. Щоправда, якість їх досить сумнівна. «Казали, що цілими днями той Бедрос говорив сам до себе, наче смердючий цап» ‒ пише автор. Оторопілому читачеві залишається тільки позаздрити автору, котрому пощастило бачити говорящих смердючих цапів. А ось фраза з опису пологів: «На початку березня Гелена почує сильні землетрусні поштовхи всередині». Звісно, влучність цієї метафори гідно оцінити зможуть тільки жінки. Щодо чоловіків, то їм доведеться сильно напружити уяву, щоб зрозуміти, як це поштовхи всередині можуть бути «землетрусними». Хіба Ілля Муромець народжується, та й то…

Важко знайти причинно-наслідковий зв’язок і в поведінці деяких коней: «…коли сонце скочувалося з неба, розповідала мама, у місті запалювали змащене овечим лоєм ганчір’я на витесаних палицях. Тремтіло фортечне каміння і перділи сонні коні».

Або: «Небо затягнуло синіми хмарами і в повітрі запахло зеленим дощем».     

Або: «На початку травня волохатий гул розполохав Митницю». Виявляється, це летіли літаки.

Глибокодумні порівняння В. Махна яскраво світяться філософським підтекстом: «Янкель відразу протягнув по першій струні коротким, наче людське життя, смичком».

Вражає папуаською екзотикою називання декотрих персонажів: «Попідлідвзеленікукурудзи (це ім’я!) був найбільшим брехуном у Митниці. Таке дивне прізвисько прилипло до нього, як лопух до сраки». Як то кажуть, що тут скажеш.

Згадуваний попереду сумбур у викладі історичних подій безроздільно панує скрізь. В описах місцевості перо Махна не може зупинитися на чомусь одному і гасає то по Горибабі, то по Митниці, то по навколишніх річках. Іноді складається враження, що автор розмовляє сам із собою: невиразне говоріння про якихось генералів, чи про злучення корів важко сприймається здоровим глуздом. Жодна з оповідок нікуди не веде; читача поступово сповнює відчуття якогось замкнутого лабіринту, кожен хід котрого заводить в тупик. Навіть розуміючи, що реальне життя так само складається з моментів ні про що, читач не годен перебороти нудьгу цієї історичної прози.

Лінійний сюжет є ознакою здорового розуму. І навпаки, особливо, коли хаос існує ради хаосу, коли він не є літературним інструментом для підкреслення образу персонажа чи змісту оповіді. Вірменин Минас спершу у Махна помер, тоді помандрував з синами до Єрусалима, тоді попрощався з синами, коли ті відправлялися в чергову купецьку мандрівку; а потім Минас знову повернувся з Єрусалиму… І товчеться роман по кругу, як сліпий кінь довкола млинового жорна. Дійсно, з таким сюжетом «Календар часу» буде вічним, адже колесо не має ні початку, ні кінця. От тільки чи сподобається це читачеві?

Щоправда, іноді автор зупиняється на досить колоритних деталях, і тоді роман набуває історичної достовірності: «…група цивільних … побачила турецький полк на краю дороги ‒ вояки поливали сечею мокру траву. Одні закінчили й поверталися в шеренги, інші ‒ стрясали останні краплі зі своїх членів, задоволено шваркочучи. Коли цивільні порівнялися з місцем, де перед тим справляли нужду турки, уздовж дороги ще шипіло шумовиння жовтої сечі».

Коли в нобелівської лауреатки О. Токарчук мозаїчне письмо можна прийняти за модерний напрямок в жанрі історичного роману (таку мозаїчну прозу, позбавлену сюжету, літературознавці називають словом «ризома»), то роман В. Махна не вкладається і в цю схему. Його твір ‒ це не епізоди, а скинуті в купу деталі з тих епізодів, перемішані в бульйоні тексту, як елементарні частки на початку створення світу. Тому приходиться тільки поспівчувати членам Шевченківському комітету, котрим доведеться опанувати цей текст.

          І на завершення ще раз про національну ідею: працювати ради того, щоб додати слави своєму народові ‒ вища мета її реалізації. Та іноді для нації буває кориснішим, коли автор уміє адекватно співвідносити власні амбіції із якістю свого твору.

 

---------------