вівторок, 17 липня 2012 р.


Михайло Карасьов.

Як козаки премію заробили.

Замітка про твір шевченківського лауреата.

Не так часто Шевченківський комітет нагороджує преміями дитячих письменників (її не має навіть Всеволод Нестайко, хоча його «Тореадори із Васюківки» внесені в Почесний список ім. Андерсена як один з найвидатніших творів  світової літератури для дітей). Як відомо, цього року Шевченківську премію отримав Володимир Рутківський за роман­трилогію для дітей «Джури».

Тривалий час українські видавництва і критика були байдужими до творів письменника. З отриманням найвищої державної премії прийшло визнання, однак назвати його роман видатним я би не ризикнув. Не хочу уподібнюватися деяким критикам-станочникам, котрі, скочивши верхи на власну ерудицію, завзято рубають голови бідним письменникам (а то ще й ставлять їм лікарські діагнози!); тому не буду розмахувати шаблею, а спробую неупереджено розповісти, що мені сподобалося як читачеві в цьому творі, а що ні.

Трилогія «Джури» переносить нас в часи козаччини. Оскільки  роман розрахований на дитячу, а, точніше, на підліткову аудиторію, його сторінки не переобтяжені історичними дослідженнями та відкриттями.  Цього ми від нього і не чекаємо. В той же час треба сказати, що історичної літератури для дітей у нас мало. До того ж, автори пишуть або про героїв­дорослих (О. Гаврош), або дорослим адресують іронію свого дитячого твору (В. Карпенко). В цьому сенсі «Джури» заповнюють певну тематичну порожнечу. Пишучи для дітей і про дітей, Рутківський доступно і цікаво розповідає підліткам про  минуле та  пробуджує в них національну гордість. Тому маємо книгу щонайменше корисну.
 
Письменник вправно відтворює історичну обстановку. Він передає не хрестоматійне тло, на якому відбуваються події, а змальовує конкретну історичну мить у деталях і протиріччях. Це стосується, наприклад, того, як зароджувалася козацька Січ; об’єктивно висвітлено менталітет та багатоликість  татарського народу у ті часи. Добре, що книга учить розпізнавати ворогів не за расовою чи національною ознаками, як це нерідко трапляється в українських патріотичних творах, а за характером і діями людини. Разом з тим, в історичному плані вживання слова «українці» здається такою собі ідеологічною штучкою, а не реальністю для 15¬­го століття.

Відразу, з перших сторінок перед читачем постають характерні герої – козак Швайка та його джури Грицик і Санько; згодом до їхнього гурту автор додає ще й малого Телесика. Вони припадають до душі читачеві, а це відкриває таємні дверцята, крізь які письменник проникає в свідомість підлітка і може потім говорити йому все те, ради чого роман написаний.

Проста, чітка і ясна мова твору робить читання легким, не відволікає від перипетій сюжету. Легкості в читанні додає і поділ тексту на короткі, закінчені глави. Безперечно, такі особливості письма відіграють першорядну роль у творах для дітей.

Проте, незважаючи на досить динамічно виписані окремі епізоди, роман не справляє враження гостросюжетного. Переважно розповідь тягнеться в’яло, цілі розділи займають описи то дніпровських порогів, то взаємовідносин татар і русичів. Деякі глави взагалі нагадують замальовки до шкільного курсу історії, а не художній твір.    З цим можна було б примиритися – адже роман виконує ще й пізнавальну функцію, – аби у творі була наскрізна детективна загадка, чи психологічна драма,  котра б змушувала з нетерпінням чекати розв’язки. А саме такого стержня у творі немає. Скажімо, в книзі «Джури. Характерники» цю роль могла б зіграти підготовка повстання в Криму, однак тема зовсім не розроблена, бачимо лише одні натяки на якісь дії, що відбуваються десь за межами розповіді.

Крім відсутності гостросюжетного стержня, в книзі є ще одна деталь, яка притлумлює напругу навіть там, де автору вдалося її створити. Всі небезпечні кути сюжету долаються чаклунськими вміннями Санька. Потрапили козаки в пастку, чи зустрілися з переважаючими силами ворога, чи інша яка смертельна загроза нависла над їхніми головами – тут Санько навіє ворогові, що козаки і не козаки зовсім, а кущики в полі, то небезпека і пройде мимо. Письменникові писати так легко, але після кількох Санькових навіювань стає нудно читачеві, бо зникає відчуття реальності небезпеки. До того ж, герої, які не знаходять інших виходів з ситуації, крім чаклування, втрачають привабливість і героїзм. А тут ще й малий Телесик теж навіювати почав. Жах прямо!

Чимало епізодів слабо вмотивовані навіть для дитячої аудиторії. Ось Швайка (використавши навіювання Санька, який приспав вартових, бо як же інакше) пробирається вночі в шатро татарського мурзи, викрадає в нього таємного листа, зв’язує мурзу, а сам тікає. В результаті такого «позору» все татарське військо (кілька десятків тисяч вершників!) перелякано розбіглося, відмовившись від грабіжницького набігу на Україну. Умовність і гіпербола в розповіді цілком прийнятні там, де бабуся розказує внукам казку, але здаються недоречними серед реалістичної манери письма Рутківського.

Чи то великий обсяг твору, чи брак фантазії привів автора до повторів у прийомах ведення бою козаками. Так, кілька разів описується хитрість із напрямком вітру: козаки стають за вітром, тому їхні стріли вціляють у ворога, а ворожі до козаків не долітають.

Деякі епізоди виглядають притягнутими за вуха, не випливаючи з розвитку сюжету і не впливаючи на нього. Таким є, зокрема, полонення Грицика («Джури. Характерники»), яке використано лише для того, щоб якось прилаштувати в романі сома, котрого ще на початку приручив Санько: сом рятує Грицика із полону.

Тепер прискіпливіше придивимося до морального обличчя наших персонажів. В тих же «Характерниках», де Швайка спочатку вималювався, як герой, практично нічого героїчного він не робить. Більше того. В епізоді, коли пан Заремба розправляється з непослушними козаками, ні Швайка, ні староста Леміш не вступилися за козаків – щоб не накликати на своїх селян гнів польського пана. Вони «хитро» вирішили розправитися із Зарембою руками знайомих татар. Це що, автор відтворює таку собі українську ментальну рису? Якщо беремося виховувати, то треба, думаю, виховувати героїв, а не маленьких хитрунців.

Є у романі деякі недбалості як у стилістиці, так і в змісті: на одній сторінці, наприклад, план знищення Заремби придумав Грицик, а через кілька сторінок це діло, виявляється, задумав Швайка. Ну, а «хвіст¬¬­поліняка», яким б’ють по землі всі «хороші» вовки – і Швайчин Барвінок, і Саньковий Куций, стає трохи смішним уже й для дітей.

Приємне враження справляє поліграфія видавництва «Абабагаламага». Щоправда, не минулося і без друкарських описок. Їх небагато, але таке шановане видавництво могло б не допускати їх зовсім.

Не можна залишити поза увагою неповторні ілюстрації, котрі створив до книги художник Максим Паленко. Сам Рутківський висловився про них так: «А сума цих ілюстрацій і є ні чим іншим, як паралельним прочитанням трилогії. Можете читати текст, не звертаючи уваги на малюнки, можете не читати тексту, розглядаючи одні лише ілюстрації – результат буде однаковим».

В підсумку, незважаючи на зауваження, мусимо твердо сказати, що «Джури» – хороша дитяча література. Після «Джур» наші діти таки підуть гратися у козаків, а не в бетманів. Ради цього варто було писати роман.

Що ж до премії, то чомусь думається, що для найвищої державної відзнаки все таки слід би шукати більш вагомі твори. Чи їх немає? Тоді виникає ще одне запитання: хіба обов’язково давати Шевченківську премію щороку, навіть коли видатних творів за цей період не створено? Думаю, ні, адже престиж премії важливіший від прагнення вручити її щоб там не стало.


2012 р.

*   *   *

Немає коментарів:

Дописати коментар