Михайло Карасьов.

В нещастя нашого два рівних є крила: Дашвар та Іздрик.

У 2008 році переможцем конкурсу «Книга року» по версії Бі¬­Бі­¬Сі став роман «Молоко з кров'ю» Люко Дашвар, в 2009 році в цьому ж конкурсі переміг Юрко Іздрик з книгою «Таке». З тих пір Люко Дашвар написала ще «Рай. Центр» та «Биті Є. Макар», котрі мало чим відрізняються від попередніх. Керуючись здоровим інтересом, поглянемо, про що ж пишуть лауреати літературних конкурсів.

Треба віддати належне Юрію Іздрику – він життя поклав на ТАКЕ писання. Зліші з рецензентів називають його твори «слововиверженням», «параноєю», або «що думаю, те й пишу». Сам письменник каже про це так: «Суттю моїх книжок є таке собі змагання з мовою, дивні ігри з мовою. Спроба йти за нею, спроба керувати нею. Зокрема такою річчю, як містика тексту». Сюжет, характери, кульмінації і розв’язки заважають йому. Вони дрібні проти його розуміння, що то значить писати. Біда тільки в тім, що розуміння Іздрика не завжди збігається з читачевим.

Ось зразок письма (тут і далі з книги «Таке»), з якого читач відразу мусить «доперти», що то буде за література «Що шкідливіше за будь-яку брехню? Та сама брехня у вигляді правди. Або навпаки. Що шкідливіше за правду? Сама правда, хоч як це банально. І ще одне: може, ти так і не допер, про що йшлося. Мене це не обходить. Однак, може, ти застановився, кажу я правду чи брешу? Знаєш, якщо вже ти дочитав до цього місця, тебе це також не повинно обходити. Спи». Або: «В нашому небі роз’яснилося: в нас немає іншого шляху крім безлічі інших». І таких сентенцій, висловлених з претензією на мудрість, в романі критично багато.

Однак, про що ж таки пише автор?

Доволі цікаві замальовки з життя, плюс приколи часто сумнівної якості, плюс нісенітниця на зразок: «А, як відомо, доля Будди в руках Аллаха, намальованого на стіні Буддабару, що в Аллахакбарі, ой гой-єси, Азіє Світу, світи нам торчно, приходь нам світло, будь нам прушно, о Азіє, діво ночі, диво дня» – з такої суміші зварено «Таке». Іздрик то описує психологічні типи людей, аналізуючи їх від соціально-політичних ролей до температури рук, то переходить до роздумів про фісташки і про безсмертя. Фінал твору «Таке» являє собою просто трактат про мову («Теорія відмови»). В главі «Секрет ялівця» (і не тільки там) є місця з добросовісно запротокольованою поведінкою наркоманів. Ну, і як має бути, апокаліпсис і вихід в астрал – читайте в главі «Шкільний автобус».

Іноді автор таки балує нас викладом зв’язної історії, як, наприклад, про Урганта. Здається, зароджується цікава сюжетна пружина. Ургант потрапляє в центр лікування алкогольної залежності, де вчені ставлять на пацієнтах дослід: вводять їм психотропні препарати, щоб вивчити паралельний світ, куди потрапляють в період сп’яніння наркомани і алкоголіки.

Але сюжетна лінія обірвано провисає, автора ж несе далі у нетрі свідомого і підсвідомого. Все поле тексту мережать псевдофілософські узагальнення. Серед них здибуєш характеристику персонажу: «Була серед інших феноменальна дочка нації, що мала генетичний, либонь, тік усього організму. Сіпало її всю – від ахілесових сухожиль, повік і кутиків уст до інтелектуальних потуг у лобку та місячних циклів у мозку» – і тоді починаєш сумніватися, чи це ПТУшник ейфорує від своїх здібностей до образних порівнянь, чи це текст письменника, який щось хоче сказати світові.

А коли з’являється (без усіляких «зірочок»!) його величність матюк («Наркота – не ключі до раю, (думати так – усе одно, що вважати, ніби ти своїм х*єм відмикаєш чиїсь п**ди, а не власні сім’яники)»), то: – о глибина думки! о висота стилю! – тільки й годен вигукнути читач.

Сумнівні експерименти з психікою читача автор продовжує через самі літери, як то (навгад взяте з кількох сторінок тексту): «реПорти дівИць портОвих грАм за грАмом чавИли стОгони й стоголОсі жалІ в юрбИ вимордОвували... озирнУвшись іщЕ раз, Ургант влАсне пЕкло відчУв торчковОю екосистЕмою, і цілкОм у тЕму побачив Ургант, як пургАвиця вІє снігАми тЕмними, і утвЕрдився він в дОмі свого дЕмона, і розпростЕр його крИла й кІгті – демовЕрсія демовійнИ, на щО бІльше спромІгся б вІн? і вИрішив Ургант – якщО вже з пЕклом дІло мАти, то вАрто дЕмонів пастИ, над нЕчистю панувАти».

Перегорнувши останню сторінку «Таке», задаєшся питанням: а нащо всі ці щоденникові замітки видано книгою? Однак, якщо зацікавлено підійти до питання, відповідь знайти можна. Книга Іздрика, як вивернуті назовні нутрощі людини, є зліпком духовного світу індивідума, єство якого має щось схоже на інших, а щось неповторне; багато в чому параноїдальне, з проривами у підсвідомість, не дуже далеке інтелектуально, але начитане; воно любить гратися, здатне до образотворення; цинічністю прикриває романтичну сопливість, бо соромиться її, іронічне – і таке, що само любується своєю іронією і цинізмом; самозакохане, котре любить ритися в своїх фобіях і виставлятися на люди зі своїми стражданнями. Образ, як на мене, неприємний, але він зроблений вправно. Та знову залишається головне – навіщо Іздрик його створив? Адже змальований персонаж так і не ворушиться до кінця оповіді. Тому після прочитання твору хочеться сказати автору: радий знайомству. А що далі? Мовчить Іздрик, як гоголівська Русь, не дає відповіді.

Якщо Іздрикові тексти можна охарактеризувати як лихо з розуму, то романи Люко Дашвар – лихо зовсім з протилежного боку.

Чисто українська літературна риса – вважати героя дурником, та так про нього й писати, як про дитину. Цим грішить і Люко Дашвар. Ось приклад: «Дівчина припала до мостової огорожі: видивляється щось на печерських схилах, видивляється... Усміхається, сухі губи облизує. Плечиком смикнула – усі геть! Невразлива, нездоланна, безсмертна. Бровки насупила – мабуть, не побачила, чого хотіла. Голову задерла – би вище, тоді б точно... Не вагалася – руді кучері навколо шиї обкрутила, подерлася наверх по металевих конструкціях мосту. І спідниця біла тріпотить – чисто прапор» («Рай. Центр»).

Герої при такому письмі стають вертепними ляльками, які рухаються лише тому, що автор смикає їх за ниточки; і цей смик видно неозброєним оком.

Речення в Дашвар не просто короткі, а недоказані. «Гнав – вітер колотив. Ями не минав, світлофори – за: стелили зеленим» – пише авторка («Биті Є. Макар»). Чи це герой мчав на червоне і вже за ним світлофори стелили зеленим, чи це вони за нього переживали і давали дорогу, залишається домислювати читачеві.

З перших сторінок кидається у вічі неприродна, бо однаково іронічно-бутафорська, мова персонажів. Каже Гоцик («Рай. Центр»): «...бо якби ви мене знали, у вашому мозку викарбувалося б навіки: територія Гоцика — свята і недоторканна. І кожного, хто на неї зазіхне, чекає довготривала, пекельно мученицька, жахливо страшна і по-бузувірському винахідлива на тортури... Кара!». Коли ми навіть припустимо, що люди дійсно так розмовляють, то не всі ж, правда? А тут раптом з тими самими інтонаціями починає говорити лисий дядько у великих окулярах: «… Розо Сиґізмундівно! Я вас порішу без жодного патрона! …П'ять хвилин для прийняття добровільного й усвідомленого рішення, а потім я за себе не відповідаю!». Щоб відділити мову прийшлих з минулого духів-запорожців, авторка змушує їх говорити, як іноземців: «Гей, бабо! Куди ти дивишся?! Я пиріжків набрав злодійством!» – каже один з них, замість щоб сказати «вкрав пиріжків» («Рай. Центр»). А швачка Бубнова виголошує герою Макару: «Так ви їм скажіть – колектив за вас! Хай тільки спробують. Ми їм влаштуємо армагеддон на три дії без перерви на каву» («Биті Є. Макар»).

В книгах повсюди розсипані «перли» літературщини на кшталт: «Вересневий вечір дурив – літо, розливав теплу кров помираючого сонця». А фраза «В душі ридали запитання» змушує іронічно озирнутися і на сусідні речення, і, що прикро, – бачиш: а таки недарма озирнувся, супероригінальних порівнянь, хоч греблю гати: «енергійна, збуджена, мов кобила на іподромі» і т.д, і т.п. Ну, а на любовний діалог: «– Я люблю тебе… – Сашо… Я тільки твоя. Назавжди» –  уваги не звертатимемо, щоб не образити романтично налаштованих читачок.

Особливо невдалими, на мою думку, є епізоди, де авторка намагається жартувати. Сюди, крім іншого, можна віднести всі без винятку строчки про нещасного літератора Геракла Генріховича Пустовоєва («Биті Є. Макар»), іронічн­зловісна фігура якого вщент розбиває трагізм оповіді про захоплення Макаром власної фабрики. Коли на фабриці починається справжня стрілянина і заручникам, в тому числі Пустовоєву, загрожує смертельна небезпека,  Пустовоєв кричить: «Матір Божа! Товариші! Урятуйте мене! Я вмію варити плов! Я нагодую вас, а потім напою! Костю! Ви ж професійний алкоголік! Ви ж повинні розуміти перспективи! Врятуйте! У мене роман … з сільгосптематикою! Я не маю права помирати!». На довершення до всього  Пустовоєв починає говорити віршами. І нам ще повезло, що вірші ті не про Птіпурдукова!

Треба віддати належне – це відмічали й інші рецензенти – Дашвар уміє створити напругу в сюжеті. На цьому, певно, і тримається її популярність. І зарахували б ми такий факт до безперечних плюсів авторки, якби не один пунктик. Стрімкий сюжет може раптом провалитися в примітивне впізнавання, співпадіння чи містику і розв’язка ситуації, котру впродовж сторінок жде читач, не виправдовує його надій. А що робити читачеві, коли розв’язка взагалі не наступає, ніколи? Саме так вчинила авторка із секретом, до розгадки якого герой «Биті Є. Макар» прямував ледь не пів книги: хто ж забрав у нього фабрику? В самому кінці Дашвар каже, що Макар догадався, хто це, але читачу так і не повідомляє ім’я злочинця. Таке ноу-хау в побудові інтриги – до наступного роману, чи як? – змушує читача відчути себе в ролі чеховської Каштанки, зі шлунка якої авторка витягнула за ниточку вже проковтнуту їжу. Не найприємніше, скажу я вам, відчуття.

Книги Іздрика і Дашвар, безперечно, мають і будуть мати своїх шанувальників. Широкий діапазон відгуків на їх твори – від саркастичного «магістр вокабулярної параної» до рекламно-захоплених панегіриків – залишимо на совісті критиків. Нещастя бачиться в іншому. Прикро, що такі книги, котрі мають вузьке специфічне коло читачів, стають переможцями літературних конкурсів. Як уже говорилося, Юрко Іздрик з книгою «Таке» у 2009 році став переможцем конкурсу «Книга року» по версії Бі­¬Бі­¬Сі. Книга Іздрика «Флешка» в 2010 році виборола 3 місце в конкурсі «Найкраща українська книга - 2010»  від журналу «Кореспондент». В лідерах третього кварталу 2011 року Іздрик і в рейтингах «Літакценту». Премію «Дебют року» від «Друга читача» в 2008 році вручили письменниці Люко Дашвар за роман «Село не люди». Цей же роман став лауреатом премії конкурсу «Коронація слова 2007». Наступний твір «Молоко з кров'ю» став дипломантом «Коронації слова 2008» та переможцем конкурсу «Книжка року Бі-Бі-Сі-2008». Третій роман авторки «РАЙ. центр» став дипломантом конкурсу «Коронація слова 2009» у категорії «Вибір видавців».

Щоб там не говорили, призові місця дають сигнал читачеві (і перекладачам з-за кордону теж), що цю літературу варто читати. Візьму на себе сміливість стверджувати, що журі і організатори конкурсів читача дезінформують. І, відповідно, заводять його, як Іван Сусанін поляків, в літературні болота несмаку та непрохідні нетрі психічних розладів. Й без цього ледь притомний український читач, відкривши твір Іздрика чи Дашвар, починає ще більше жахатися своєї літератури, купуючи краще Донцову й Акуніна. А ми в цей час волаємо про недолугу державну політику, через яку не може випростатися на повний зріст національна література.

Отож, як підсумок, дозволю і собі невеликий каламбурчик. Здається мені, що доки ми зватимемо ТАКЕ взірцем української літератури, то далі РАЙЦЕНТРУ нам не доїхати.

На цьому слід би було поставити крапку. Але муляє мені одне спостереження. Працюючи над статтею, проглянув я списки фіналістів різних наших літературних конкурсів. Там, за виключенням, можливо, «Коронації слова», фактично жменька письменників. Так що вибирати особливо й ні з кого.

2012 рік.

*   *   *