Михайло Карасьов.

Трохи хаосу і танцююча зірка.

Замітки до написаного Олесем Ульяненком.

Минув деякий час, вляглися пристрасті з приводу заборон і проклять на його книги, стерлася гострота враження від ранньої смерті. Можна спробувати поглянути на твори Ульяненка не через призму особистості автора, а як на самодостатню художню цінність.

«Треба ще мати в собі хаос, щоб бути спроможним народити танцюючу зірку» – так говорив Заратустра. Ульяненко мав необхідне. Із хаосу думок і слів він народив танцюючу зірку Полин.

Почнемо з хаосу, бо саме так слід би назвати манеру його письма. Ульяненко часто переходить від одної події до зовсім іншої, несподівано переносить оповідь з теперішнього у вчорашнє, без попередження змінює персонажів. Зовсім не переймаючись, розуміє його читач, чи ні, він навіть технічно не відділяє переходи і зміни, пишучи все те суцільним текстом. Додамо сюди, що  деякі описи і порівняння взагалі не пускають у себе – якась думка там, безперечно, є, але вона зрозуміла одному лише автору. Нерідко такі прийоми перетворюють читання на справжню головоломку.

Особливо прикро, коли мусиш здогадуватися, про що йдеться в кульмінаційних епізодах, де будь-яка недоговореність знижує гостроту емоційного сприймання. «Йона сидів на табуреті під стіною глинобитного сараю, коли віддалік, за сизим кушпелінням хабняку, затремтіли чорні цятки людей; Галька йойкнула: «Нурім…» – «Не віддам сволочі» – Йона нічого не бачив, бо сонце сліпило очі, миготіли повні руки Гальки з веснянкуватими ліктями; по хвилі люто захарчали пси, трісла штанина, ляснув постріл, собака, підгрібаючи, поповз під парканом на трьох лапах. Півень, ламаючи горлянку, вирвався з хліва і вогненно полинув хвилями – пір'я посипалося теплом на щоки Йоні. Потім сонце пропало зовсім, – перекоцюблене, посиніле обличчя Нуріма попливло перед Йоною, в голові налилося щось, потім луснуло тупим, до хруску в потилиці болем; погасло сонце, пропали звуки» («Сталінка»). Лише після великого напруження, коли і в читача в голові починає лускати, можна уявити, що там сталося з Йоною, Галькою і Нурімом.

З першого разу не завжди втрапиш і в сюжет твору. Ульяненко прекрасно вміє тримати напругу, але, як правило, не дає чітких відповідей і розв’язок, читачу приходиться самому домальовувати пунктирні лінії фабули. Надмір питань викликає зворотну реакцію – замість прагнути до розгадки, втомлено тягнешся сторінками роману, аби добратися до кінця. А вже коли герой твору починає нюхати кокаїн, зміст розповіді взагалі насилу пробивається у читачеву  свідомість.

І все ж, попри важке письмо, Ульяненко залишається видатним письменником. До такої істини доходиш, коли в процесі читання озираєшся назад і раптом настає прозріння: несподівано з усього його каламутного тексту, з цієї незрозумілої при читанні мозаїки проступає, вимальовується чітка і ясна голограма описуваного. Такого вміння не досягнути ні вправляннями, ні досвідом, не надумати розумом. Воно, певно, дарується Богом, як складова письменницького таланту.

А  тепер спробуємо поглянути на ідеї, які вільно чи мимовільно закладені в романах Ульяненка. Себто, на створену його талантом зірку Полин, котра повисла над головами погрузлого в гріхах людського суспільства.

Апокаліпсис і пекло для грішників – ось два слова, якими можна передати зміст його книг. «…хронологiю падiння, траєкторiю, а справедливiше, нудоту життя кожної людини тяжко означити, – це все одно, що претендувати на опозицiю до Всевишнього» («Знак Саваофа») – каже Ульяненко, а сам таки цю нудоту й описує. Причому, пише так, начебто на світі нормального людського життя не існує зовсім. Кожен його персонаж міг би сказати, як батько Андрія Лямура («Знак Саваофа»): «…я намагався наздогнати потяг, який рушив без мене, чомусь в один день вирішивши, що саме там залишилося для мене місце». А дзуськи! Місце для них, як виявилося – в смердючому болоті суспільних нетрів. Тому герої Ульяненка впадають то в цинізм, то в розпач і безнадію, не забуваючи при цьому обгиджувати все, до чого торкаються.

Сексуальні збочення, гомосексуалізм, наркоманія, вбивства, картинки садизму і матюки – все це, в деталях посмаковане, читач знайде у творах письменника. Всяка спроба навіть подумати про щось людське, притлумлюється в зародку («Він ні у що не вірив, навіть у свої почуття, сховані так глибоко, наче у пеклі, наче на краю раю, котрі для нього зараз звучали не менш смішно, ніж признання чогось, звинувачення в чомусь, у що він давно перестав вірити і сприймати всерйоз («Жінка його мрії»).

Зусилля Ульяненка не пропадають даремно. Йому вдається створити в своїх романах затхлий дух помийниці, де автор бовтається руками, виловлюючи її вміст і демонструючи читачеві.

І при всьому цьому здаються смішними і недалекими звинувачення письменника у брудній порнографії. Адже Ульяненко пише про людей, для яких помер Бог. Філософія його розкривається в розмові Принца з бродячим священиком Лаврентієм («Знак Саваофа»): «Ти не здатен, попрiч твою віру в Бога, допомогти людям», – каже Принц, на що Лаврентій відповідає: «Якщо вони хочуть того, що зараз, то так – не здатен. Кожен собі визначає ціну. Як зав'яжете на землі, так вам i на небі буде…».

Описане земне пекло – то невідворотна кара за гріхи нинішні і минулі. Дід Піскарьов («Сталінка») був катом у сталінські часи, причому, робив свою справу з насолодою; родичі сьогоднішніх божевільних трощили колись церкви; теперішнє покоління гроші і розпусту возвело в суспільний ідеал. Іноді здається, що автор взагалі бачить людей породженням не Бога, а диявола, не вірить і не хоче вірити в можливість їхньої праведності. Навіть безперервні у його книгах діалоги і роздуми про Бога здаються лише відображенням людського блюзнірства. «Потiм, вже пiсля чаду, вони таки згадують, що Бог є, – пише він у «Знаку Саваофа». – На цiм i полишають, заспокоївшись, виторгувавши на день перепустку вiд сiрчаної безоднi».

Змальовуючи жахіття нелюдського існування людських істот, Ульяненко немов попереджає: покайтеся, люди, інакше кара впаде на ваші голови і настане кінець світу! Недарма один з видатних сучасних літературознавців, Марк Роберт Стех, сказав про його творчість: «У його письмі дуже багато жорстокості, але це не брутальність заради брутальності, та й не спроба епатувати невибагливого читача. Скоріше навпаки. Як на мене, у своїй суті Ульяненко – письменник-мораліст ледь не середньовічного, точніше барочного складу душі».

Творчість Ульяненка вагоміша за написане багатьма сучасними авторами ще з одної причини. Його книги є художньою літературою, а не спогадами­рефлексіями про власне романтичне дитинство та хуліганську молодість. Тому можемо поговорити тут і про образ створеного Ульяненком героя. Це важливо, бо з героєм в українській літературі очевидні проблеми. І вже досить давно.

Не можна сказати, що в сучасній прозі харизматичних персонажів немає зовсім. Але здебільшого зустрічаєш їх, так би мовити, на узбіччі рекламного процесу, іноді в журнальному варіанті, або й на літературних сайтах Інтернету. А от на вершинах літературної популярності бачимо замість правдивого героя то якогось картонного Котигорошка, як у «Чорному Вороні» Василя Шкляра, то затиснутого в рамки авторського еґо персонажа ессею на зразок «Таємниці» Юрія Андруховича. Популярні нині Сергій Жадан, чи Любко Дереш, якщо й пробують зобразити особистість у своєму творі, то відсторонюються від персонажу через стиль викладу, де автор найперше хоче показати читачеві власний цинізм і гумор, а вже потім все інше. Не будемо згадувати всує дитинно­недозрілих героїв Люко Дашвар та іншої подібної літератури.

Ульяненко створити героя вміє. Потужно представлено це в «Сталінці», яку критики заслужено називають кращим його романом. Якщо по своєму трактувати авторські недомовленості та алегорії, то в романі можна побачити одного героя в двох обличчях. Це Йона, який тікає з божевільні і після поневірянь стає монахом, і Горік¬­Вовк Піскарьов, покидьок суспільства, вбивця і наркоман.  Автор тонко зводить Горіка і божевільного Йону, про яких паралельно йде розповідь, в одну лінію. Зводить повільно, через затуманену божевіллям свідомість Йони: то торкнуться вони краями, то знову розійдуться, неспішно, але неухильно наближаючись один до одного. Фінал роману дає грунт для домислу, що Горік, котрий неприкаяно скінчив свій земний шлях – це минуле Йони, яке він так довго не міг згадати. А остання думка його: «Осінь, проте не зима…» – залишає якусь надію на духовне зцілення.

В «Сталінці» внутрішній світ головного персонажа резонує зі способом мислення самого автора. Таке співпадіння трапляється в літературі не часто, але майже завжди робить твір видатним. Божевілля Йони, його пригадування самого себе стовідсотково відповідає манері, в якій пише Ульяненко.  Письменник бачить світ очима героя, думає його думку. Тому й читач слідом за автором перевтілюється в створений персонаж і проживає його життя. А чи не в цьому завжди був найвищий смисл художнього твору?

Інша річ, що герой Ульяненка далеко не той, на якому виростуть шукачі правди і мужні поборники зла. Та й де його сьогодні візьмеш, такого героя? «Місто відкладає у мене свої яйця – личинки вже ворушаться. До сходу сонця, якщо зійдуть – проросте любов, а так – гади, змії…» – мовить один з персонажів «Сталінки». Це можна сказати і про самого Ульяненка. Не зійшло… І не його в тому вина, так розпорядився промисел Божий.

2012 р.


*   *   *