Михайло Карасьов.

Куди рухається молода проза?

Замітки до серії «Перша книга прозаїка».

Нещодавно за ініціативою голови Київської організації НСПУ Володимира Даниленка та на кошти Київської державної адміністрації у видавництві «Поліграф» побачила світ серія книг під загальною назвою «Перша книга прозаїка». Звісно, поза межами цієї серії вступають в літературу ще десятки, якщо не сотні інших авторів. Однак, певні тенденції можна вгледіти й тут. Що ж нового несе в нашу літературу молоде плем’я?

Перше, що кидається в очі ‒ намітилися позитивні зрушення в тематиці творів. Коли раніше я писав: «Абсолютний егоцентризм не дає авторам поглянути навколо, побачити поруч іншу людину, спробувати зазирнути в її психологію» (М. Карасьов. «Як українські письменники за літературну збірну грали», УЛГ, 2010), то автори 2016 року, здається, роблять спроби вибратися з темних глибин підсвідомості і вийти за межі власних переживань. Спроби різні по якості. Дехто застряг у вчорашньому дні і називає оповіданнями свої газетні нариси про повчальні, жалісливі людські долі. В інших не вистачає життєвого досвіду, щоб відірватися від теми любовних страждань і пошуків себе в цьому світі. Та є й автори із сучасним стилем письма, розрахованим на читача, котрий виріс біля комп’ютера. Тексти їх змушують думати, або й ставати співучасником подій.

Тетяна Синьоок (книга «Сіра веселка») пише щемливі історії про людей, які в силу обставин не зрозуміли одне одного і розійшлися в цьому житті («Дівчина, загорнута в плед», «Спи, Мілочко»). Світлана Єременко (книга «Террикони під літаком») повідує про торгівлю людьми і проституцію  («У прірві»), про переслідування українських патріотів на Донбасі («Терикони під літаком»), про хвору на СНІД жінку, яка заражає чоловіків ради помсти («Помста»), про сповідь наркомана («Сповідь наркомана»). Смішних героїв зустрічаємо в гумористичних оповіданнях Сергія Феодосьєва («Життєвий крах професора Черненка). Любовними пригодами котів та людей наповнені сторінки книги Наталі Куліш «Танець одинокого метелика». В книзі Марини Варич «Сьоме проротство Семирамиди» виділяється простотою і свіжістю задуму оповідання «Старий Стоун». Авторка фантазує про безнадійне кохання каменя і троянди, за якими вгадуються людські долі.

          Демонструє зрілу майстерність у різних стилях письма Марина Єщенко (книга «Поговори зі мною»). Трохи відсторонено, часом іронічно розказує вона про події, між строчок яких нуртує трагедія. Вміло схоплені життєві ситуації передають образи сільських персонажів, десь жадібних, тупих, егоїстичних, а десь нещасних. В інших оповіданнях змальовано молодих людей із притаманним їм світосприйняттям; живими діалогами торкається авторка болісних взаємин в сім’ї.

Не бояться молоді автори і більш масштабних, аніж оповідання, жанрів. Роман «Усі фарби життя», сюжетом для якого слугують будні податкової міліції, написала Олена Довгаленко. На жаль, любовні перипетії і переживання героїні дещо затьмарили детективну історію в романі, але правдиві деталі із життя персонажів в якійсь мірі компенсують недоліки фабули. Ілона Тимочко (роман» Перший спалах»), при всіх огріхах в ідеях і стилі письма, заявила себе як майстер композиції. Сюжетні пазли в кінці роману  сходяться, всі персонажі займають свої логічні місця, жодна лінія не провисає. Це дає додаткову насолоду від читання.

Роман-антиутопію Марії Косян («Коли в місті N дощить») сміливо можна ставити поруч з відомими українськими антиутопіями останніх років. Нехай авторці ще бракує енциклопедичних знань, щоб погратися в алюзії, та фантазії їй явно не бракує, а в соціальному плані вигадане нею майбутнє цілком впізнаване і перегукується із сучасністю.

          Варто виділити ще одну характерну рису в прозі молодих авторів. Коли в багатьох письменників «двохтисячних» недоговореність і підтекст зводилися до галюцинацій і маячні, які фіговим листком прикривали відсутність думки, то в кращих зразках 2016 року підтекст починає виконувати свою природну роль, наповнюючи розповідь пульсацією реального життя.     

В оповіданні Марини Єщенко «Поговори зі мною, Колю» дівчина-підліток ділиться своєю історією. Розповідь її не зовсім адекватна, діалоги матері з лікарем, куди час від часу водять дівчину, неприродно кровожерні: «‒ Вона незвичайна, ‒ продовжує посміхатися лікар. ‒ У неї всередині не серце, а шматок дерева, а може, металу, або ще бозна чого. Колись ви її привезете до нас, ми розріжемо й побачимо, що ж там усередині. Нам усім цікаво. Ми з хірургом уже заклали парі, тому не зволікайте». А тут ще з’являється глухий Коля, в квартиру якого дзвонить героїня, щоб поговорити з ним, та в останній момент лякається і щоразу втікає. Врешті-решт виявляється, що за дверима, куди дзвонила дівчина ‒ її власна квартира. І раптом натрапляєш на речення, яке відразу перетворює цей абсурд на реальність. «У мене все добре зі слухом. Усе добре зі слухом... Усе добре зі слухом! Усе добре зі слухом... Це Коля, Коля у цій клятій квартирі під нами глухий!» ‒ вигукує дівчинка і читач починає розуміти, що вона глуха, а все, про що йшлося до того ‒ розмови матері з лікарем, коли вона бачила лише їх міміку; глухий Коля, існування якого мало б звільнити героїню від нестерпної одинокості ‒ лише вигадка її хворої уяви. Знайти таке речення, котре несподівано і різко висвітлює написане ‒ неабияка удача навіть для маститого автора.

          Чи не найважливішим у літературі завжди був і залишається образ героя. Ще донедавна українські письменники, вирвавшись із лещат цензури та ідеології, кинулися творити персонажів, до яких їм було зась раніше. Тому й виходив герой наш далеким від героїзму. Як правило, був він злегка шизофреніком, часто бурмотів свою сповідь у стані наркотичного трансу, завжди скиглій, що ніяк не знайде сенсу свого існування, невдаха і навіки втрачена для соціуму особа. Який же герой визирає до нас зі сторінок «Першої книжки прозаїка»?

Персонажі деяких авторів занадто плоскі і маріонеткові, щоб служити тут прикладом. Однак, окремим письменникам вдалося створити повнокровні образи. Серед них потужною енергетикою текстів вирізняється Тала Пруткова («Дівчинка з папірусом»). Практично всі її оповідання написані із середини героя. Це не все одно, що писати від першої особи. В оповіданні «Дівчинка з папірусом» крок за кроком прослідковуються зміни в свідомості молодого чоловіка, який, рятуючись від смерті, прирік себе на безсоння. Неабияка майстерність автора у проживанні цих змін викликає довіру читача. Таке злиття з персонажем можемо побачити хай не в усіх, але в багатьох оповіданнях письменниці.

          Але куди саме від аморфного героя попередників крокує новий герой?

«Якби лінивець захотів бігати, хіба він зміг би?» ‒ говорить безіменний персонаж із оповідання «Мудреці» цієї ж авторки. Найбільша мрія його ‒ щоб навколишні дали йому волю жити так, як хоче він сам. Він не бажає кинути пити, не бажає пов’язувати себе з жінкою, навіть з тією, яку любить: «Згодом я дізнався, що вона ‒ затята православна християнка. Марина теж доперла, що пити я люблю більше, ніж розмовляти з нею про Бога. Через що неабияк занепокоїлася. Вона купила молитовник для відспівування наркозалежних. ...Мені здається, Марина думала, що позбавивши мене шкідливих звичок, вона отримає зразкового чоловіка, який уже завтра візьме її під вінець і наробить купу малих свідків Ієгови. Зрештою мені довелося пояснити бідоласі, що річ зовсім не втім, скільки я п’ю, а в тім, наскільки сильно я хочу бути з нею. А я, якщо чесно, не хотів зовсім». В кінці оповідання герой цілком байдуже сприймає звістку про смерть ще однієї коханої ним жінки, і стає ясно: створений образ семимильними кроками рухається прямо в обійми до «Постороннього» Камю. Він поки що лише нехтує думкою оточуючих, лише виштовхує, мов зозуленя з гнізда, спроби інших нав’язати йому свою волю. Та заразом з його душі виштовхуються і моральні перестороги, вироблені людством. Ще крок ‒ і матимемо образ позбавленого емоцій, абсолютно вільного і абсолютно байдужого навіть до себе персонажа.

          Чи такого героя хоче бачити український читач, питання суперечливе. Думаю, нас скоріше порадував би Гаррі Морган Хемінгуея, або Ісаак Гамсуна. Себто, герой, котрий незламністю свого духу давав би читачеві точку опори в цьому житті. Звичайно, в пошуках такого героя легко збитися на банальність. Та ціль варта того, щоб ризикнути.

          На щастя, молоді автори позбавилися матюків, які ще недавно служили  ледь не перепусткою до літературного процесу. Але втрапили в іншу біду. Академічна зашореність і цілковитий ступор перед словниками часто роблять мову письменників далекою від людської. Боячись окриків професорів і звинувачень у русизмах, молоді автори пишуть: «Ми запізнилися на зустріч через корок», і ти довго перетравлюєш прочитане, поки не догадуєшся, що  йдеться не про п’янство, а про автомобільну пробку. Мертва мова ніколи не створить живого персонажа. Розуміючи це, дехто з письменників хочби діалоги починає писати суржиком. Але їхні потуги перетворюють розмови дійових осіб на танець папуасів перед телевізійними камерами. Цей постколоніальний синдром тяжіє не лише над літературою, а й над усім українським мистецтвом. Працювати письменникові в таких умовах трудно, адже від вихолощеної мови словників можна швидко скотитися до суржика Михайла  Бриниха чи Вєрки Сердючки. Пройти неушкодженим між Сциллою і Харибдою вдається одиницям, і саме в них, у Євгена Пашковського, у Ліни Костенко, у Тараса Шевченка варто вчитися живого літературного спілкування.

          Жаль, що видавництво «Поліграфсервіс» зарекомендувало себе у цій серії далеко не найкращим чином. Через недбалість деяких редакторів і коректорів в книгах багато помилок, технічних одруківок.

          Щодо письменників, то варто закінчити цей огляд на оптимістичній ноті: в літературу входить перспективне покоління з хорошим потенціалом. Дай їм  Бог потенціал цей реалізувати, а не змарнотратить.

*    *    *