Михайло Карасьов.

Сіамські близнюки: про автора та її героїню.

Про роман Ольги Ілюк «Диваруки».

          Після прочитання роману Ольги Ілюк «Диваруки» напрошуються два висновки. Роман наскрізь жіночий в класичному, так би мовити, розумінні слова. Любовні переживання снують по персонажах, як плющ по дереву. Тут і любов головних героїв, які весь час дотикаються, а пересіктися ніяк не можуть; і любовні історії батьків головних героїв; і навіть дідів їхніх. За цими сентиментальними ділами розвивати сюжет авторці ніколи. Тому розповідь (і це другий висновок) носить характерний присмак газетного репортажу, де письменниця просто інформує нас про життєві долі своїх персонажів.

          Істини ради відмітимо, що подекуди в творі таки проблискують елементи художнього тексту. Головний герой художник Олександр Сікор з багатої сім’ї, але з правильними поглядами на життя. Негативне-позитивне в його образі створює об’єм. Талант художника авторка розкриває через оригінальну його картину ‒ виноградна лоза проросла у вікно міської квартири. В пошуках нестримної свободи, слід розуміти, а це засвідчує вміння художника мислити алегоріями. Впізнавано живі портрети, письменниця вміє підмітити суттєву деталь. Через деталь передаються також порухи почуттів: обоє, Олександр і Любов, бачать лебедя в абстрактній картині, якого ніхто інший не може помітити, і це має означати спорідненість душ.

          Та все ж, репортажний стиль і відсутність сюжетної лінії, як на мене, роблять твір нудним для читання. Проте нудний ще не означає поганий. Такі романи часом звертають на себе увагу через потужний образ героя, і тоді вони переходять із розряду чтива для домогосподарок в когорту високої літератури для гурманів. Поглянемо ж, якого героя вирізьбила нам Ольга Ілюк. 

          Героїня роману на ймення Любов з перших сцен постає перед нами як морально нестійка особа. Ось вона щиро виправдовується перед скажено ревнивим чоловіком, доводячи свою непорочність, а через дві сторінки вже цілується із допіру здибаним художником Олександром. Це можна було б списати на несподівану любов, яка спалахнула між ними, якби в подальшій розповіді наша героїня зберігала вірність хоча б цьому вже художнику. Так ні, вона закохується чи не в кожного, хто трапляється на її шляху. Самотніми ночами зринають думки навіть про ненависного чоловіка і його важке тіло.

          Любовні переживання перемішуються із роздумами Любові про сенс існування і всякі такі речі, котрі показують, що героїня живе напруженим духовним життям. От тільки роздуми ті банальні до примітивності, а іноді й агресивно моралізаторські. Додають враження і Любині вірші, які повсюди вклинюються в текст, і над якими витає виразний дух графоманства.

          І тут ми підходимо до головного. Героїня, котру змалювала Ольга Ілюк, не лише має право на існування. Це надзвичайно точний образ людини, якій Бог не дав таланту, щоб хапати з неба зірки, але яка трагічно і вперто прагне зробити це ‒ через любов, через творчість, через філософські роздуми. Таких людей ми можемо зустріти поруч, достатньо повернути голову. Іноді вони викликають іронічну посмішку, але часто ‒ симпатію і співчуття. З цієї точки зору роман «Диваруки» можна було б віднести навіть до знакових творів, якби не одно «але».

          Хто не полінується і знайде в Інтернеті автобіографію Ольги Ілюк, той відразу переконається, що твір «Диваруки» є нічим іншим, як прямим її переказом. Проте переказ фактів із життя без їх творчого переосмислення нічого іншого, крім підстави колись вигукнути: але це ж правда!, письменнику не дає. В художньому плані, створюючи неоднозначний, навіть одіозний в якійсь мірі, образ, слід було авторці якнайдалі відсторонитися від своєї героїні. Наприклад, повести розповідь від першої особи, чи знайти ще якісь засоби. Письменниця цього не лише не зробила, а навпаки, злилася з героїнею в одне ціле. Тому негативні риси персонажу, які мали б надати йому повнокровності, спроектувалися на саму авторку та її твір. Що, звичайно ж, не додало плюсів роману.

          Ясна річ, кожен читач має свій смак. Цілком можливо, що роман «Диваруки» знайде свою аудиторію. Ба, більше. Я навіть не здивуюся, коли наткнуся в інтернеті на звістку, що Ольга Ілюк стала «золотим письменником України» на думку якогось «Клубу сімейного дозвілля». Стали ж такими авторами, скажімо, Люко Дашвар чи Андрій Кокотюха.

*    *    *