Михайло Карасьов.

Ловець слова.

Про «Шедевр» Петра Сороки.

 «Я ловець слів і для мене важливо не про що я пишу, а як пишу».

Петро Сорока, з інтерв’ю.

Книга Петра Сороки «Шедевр» складається із повісті «Ворог мій ‒ Хасан», оповідань та мініатюр, званих автором «оддробини». По версії Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників «Шедевр» став Книгою року-2014 в жанрі короткої прози. Це й справедливо. Коли б мені запропонували назвати кількох справді значних авторів сучасної України, то у моєму списку однозначно був би й Петро Сорока.

Письменник твердо знає, що робить. «Найкраще в літературі ‒ це життєві історії, тобто, придумані самим Богом, ‒ пише він. ‒ Жоден письменник, навіть геніальний, не спроможний змагатися з Тим, хто творить людські долі, тому найдоцільніше нічого не вигадувати, а віддзеркалювати реальне життя». З цим твердженням (як і багато з чим ще у Сороки) можна не погоджуватися, але саме в такій от манері письма суть шарму і неповторності Сороки-письменника. 

У кожному селі є цікаві люди, історії з життя яких стають легендами. У кожному селі є оповідач, який ці історії пам’ятає і смачно розказує. Але рідко такий дар припадає ще й на письменника. У випадку із Петром Сорокою сталося саме так. Його оповідання ‒ це образки якоїсь події чи людської долі односельчан, з невибагливим сюжетом і без притягнутого за вуха підтексту. Можна, звичайно, в кожному оповіданні знайти алегорію, у тому ж «Шедеврі», наприклад, або в «Бомбі для сільради». Але в Сороки цього робити не хочеться, бо всяке таке шукання на фоні простого і щирого письма автора виглядатиме штучним і дешевим.

Тематика оповідань найрізноманітніша. Трагедія «маленької» людини, котра мелькнула в цьому світі і пропала б навік, аби Сорока «на сторожі коло неї» не поставив слово; просто цікава історія; а поруч ‒ новелка «Філософська розмова», яку хочеться навести повністю:

         «Дід клепає косу, а малий внук махає руками, ніби хоче злетіти. Потім розчаровано каже:

‒ Дідусю, чому дурна муха літає, а людина не може?

‒ А ти чо’ мене питаєш? ‒ не піднімаючи очей від коси, бурчить дід, і додає з легким роздратуванням. ‒ Я що, Бог?

Йому набридло відповідати на численні онукові питання.

На якусь хвилину западає мовчанка.

‒ Дідусю, певно, Бог щось не додумав у цьому світі, ‒ зронює онук фразу, яку не раз чув од діда.

‒ Та певно, ‒ охоче потверджує старий».

Взаємини дід-онук в цих кількох абзацах, як на долоні. Легка іронія звучить у самій назві. Згадка про «фразу, яку не раз чув від діда» онук, освітлює відповідь старого, єднає, ріднить і в чомусь урівнює діда і внука.

В повісті «Ворог мій ‒ Хасан» Петро Сорока той самий, що і в оповіданнях, впізнаваний по простоті і легкості стилю. Повість складається з тих же образків, де автор змальовує персонажів, які трапилися йому на армійському відрізку життя. Щоправда, тут письменник майстерно тримає інтригу, чим робить свій твір напруженим і цікавим, а в оповіданнях динаміка для нього далеко не головне. Певно, так і має бути в різних по об’єму творах.

Письменник нікого не осуджує, нікого не вихваляє. Просто в кожному своєму героєві він бачить унікальну рису. Недобра людина, герой Буза із оповідання «Приборкання Цигана», наділений таким могутнім біополем, що підкорює і людей, і дикого коня Цигана. Можна цього Бузу ненавидіти, чи захоплюватися ним, але він є такий, який є.  І навіть чеченець Хасан, від рук котрого ледь не загинув герой повісті, викликає дивне відчуття, в якому переплітаються неприязнь і повага водночас.

Сорока належить до тих небагатьох авторів, почитавши яких, хочеться і собі взятися за перо. Після нього думаєш: писати так просто! А потім згадуєш, як казав один любитель поезії: «Хокку написати ‒ чи багато треба? Достатньо листка паперу і пензля Басьо». Легкість письма, звісно, вимагає тяжкої праці і таланту.

Мова Петра Сороки, як уже відзначалося, напрочуд проста, без ефектів.

Попри це, як не дивно, саме мові Сорока приділяє першорядну увагу. Повсюди в тексті розкидані незвичайні, але зрозумілі слова. «Я був легкоранимий, ‒ пише Сорока, ‒ і до бійки неохочий, а Вовк навпаки, шаламенний і дикий». «Сам знущався й інших натиджикував», ‒ натрапляємо в іншому місці, ще в третьому ‒ «особливо дозоляв город…», чи «на слово був мумулуватий», чи «морхлий дід», чи «знавучі старі цигани». Воістину, Сорока ‒ ловець слова. Ще важливіше те, що письменник не перетворює свій природній дар на самоціль, як це маємо не в одного постмодерніста. Сорока вжив свій талант на діло ‒ слово його служить засобом, інструментом для творчості, як пензлик для художника чи різець для майстра скульптури. Мабуть, тому чиста літературна мова його творів не дратує і не кидається у вічі фальшивістю.

В кінці варто зробити закид видавництву «Український приорітет», яке зробило цю книжку. Поважному видавництву слід би на такі знакові книги підбирати уважніших коректорів ‒ аж занадто багато описок у книзі. Але то вже мова не про Сороку…

*   *   *