Михайло Карасьов.

Про кавалки дійсності.

(замітки з приводу роману Павла Вольвача «Хрещатик-Плаза»).

         «Писати про те, про що маєш лише віддалене уявлення, про те, що й близько не пережив – це не по мені. Такого штибу письмаків вистачає, у когось виходить гірше, в когось краще. Але, повторюю, мені це нецікаво. З іншого боку, не менше й авторів, що пишуть «про себе». На жаль, неперетравлені кавалки дійсності замість художнього світу тут теж трапляються. Або навіть не дійсності, а якоїсь безпомічності. Тому не важливо «про що». Скорше «як». Або навіть – «хто», як говорив Вінграновський…»

Павло Вольвач, з інтерв’ю.

Як бачимо з епіграфа, слово «кавалки дійсності» в заголовок придумав не я, а сам Павло Вольвач. Нам залишається лише з′ясувати, чи вдалося автору «Хрещатик-Плаза» перетравити ці кавалки, і настільки вони виявилися стравними для читача.                    

Роман виданий 2013 року. Якщо коротко, то в ньому іде мова про поета-журналіста, котрий працює в офісі «Радіо Свобода», що знаходиться  якраз у бізнес-центрі Києва під назвою «Хрещатик-Плаза». Час подій охоплює період Майдану 2004 року.

Відразу читач мусить стрибати через бар′єр: перша фраза роману написана англійською мовою без перекладу. Це так нині заведено: безперекладні іноземні фрази і технічно-комп′ютерні терміни передбачають публіку сучасну і підковану в подібних речах. Ще одна данина моді – манера писати підряд, іноді в одному і тому ж реченні,  про різні зовсім речі, які приходять у голову, чи трапляються на очі героєві. Щоправда, тут до Джойса Вольвач ще не дотягує, тому роман дається читатися до кінця. Щодо змісту, то сподівання знайти щось сенсаційне із діяльності знаменитого «Радіо Свобода», даремні: описане в романі є суб’єктивними враженнями героя про журналістів «Свободи», не більше.

Без сумніву, Вольвач вправний письменник. Вже з перших сторінок твору ми занурюємося в аромат того часу. Картинки тексту оживляє деталь, яку вміє бачити автор: «У навскісних повівах сніжку, що вигиналися у смугах прожекторного світла і плямах підсвіток…» – пише він, і читач зримо уявляє  зимовий вечірній Майдан та вируючий натовп на тлі правічного і байдужого снігопаду. 

Як це трапляється в поетів, котрі пишуть прозу, влучне слово часом переходить у невластиву для прози красивість («Дівчина …щось відповіла, але скло кафешних дверей, що зачинилися за нами, …ампутувало її відповідь»). Проте це не робить текст школярським, як, приміром, у Жадана, а лише дещо ускладнює його. Те ж можна сказати і про несподівані посеред реальних подій фантазійні видива героя.

Однак, від популярності «Хрещатик-Плазу» стримує ряд чинників. По-перше, це відсутність сюжету. Події пливуть собі, як пливе день за днем реальне життя, розповідь нагадує скоріше щоденникові записи, аніж мистецький витвір. З іншого боку, герой твору зливається з автором. Про це можна судити з біографічних даних, але ще переконливішим є те, що всі персонажі роману мають реальних прототипів. Тому роман Вольвача ближчий до есе, де авторське бачення світу і документальне відтворення дійсності виходять на перший план. Очевидно, що і говорити про нього слід саме з цієї точки зору.

У хороших авторів документальний твір теж має стержень, на якому тримається оповідь. В одного це інтерв’ю, взяте автором у себе самого, в іншого атомний вибух переживань за державу й народ, в третього – свято, котре завжди з тобою. У Вольвача таким стержнем є змалювання реальних людей у реальних обставинах. Незважаючи на іронічну заувагу на початку книги про те, що «будь які схожості між художніми героями цього тексту і реальними людьми – випадкові», за вигаданими прізвищами живо бачаться і політик, який впав від яйця, і коса іншого політика, «викладена вкруг голови, наче гроно ковбасок у м’ясній лавці», і «руде ріденьке волосся та ніс, роздвоєний на кінчику, як у Жерара Депардьє» тодішнього президента, а також: Олесь Ульяненко, Євген Пашковський, Роман Коваль і багато інших видних людей нашого часу. Вольвач у розмові із журналістами сказав про це: «Наш час схоплений саме там, подобається це комусь чи ні. І тамтешні персонажі – вони надовго, і під обкладинкою роману переживуть дуже багатьох прототипів».

Але от біда. Коли цей самий прототип читачеві відомий, то написане Вольвачем читається з інтересом. А коли ні? Фотографічне відображення життя криє ту небезпеку, що воно, як правило, не завжди цікаве для читача. Здається, Вольвач потрапив саме в цю пастку. Нецікаво пересічному обивателю читати про перипетії і перетрубації на радіо «Свобода», про розмови з начальством і тому подібні дрібниці. Все це занадто реалістично, щоб бути популярним. А емоцій, котрі присолили б текст, мало. Через те роман, який має всі позитивні якості художнього письма, стає нудним, «неперетравлені кавалки дійсності» без художнього переосмислення виявляються заважкими і для читацького шлунку.

Однак, відносно «Хрещатик-Плази» поставити на цьому крапку було б необ’єктивно. Твір Вольвача все ж вивищується над потоком нашої літератури. Насамперед, це стосується мови. Якщо не заглиблюватися в проблему взагалі, а лише означити її, то наша література, драматургія і кіно приречені пасти задніх у світі саме через те, що літературна наша мова є насправді мертвою латиною, бо так ніхто, крім рафінованих інтелігентів, в житті не розмовляє. В той же час «академіки» і «редактори» люто відстоюють очевидний анахронізм. Нещодавно на сторінках «УЛГ» один з них навіть хвалився тим, що змусив В. Нестайка виправити діалоги, які не відповідали словникам.

Разом з тим, дехто з письменників впадає в іншу єресь, пишучи таким суржиком, що власне мова перетвоюється на об’єкт іронії. Істина лежить десь посередині, але пройти між цими Сціллою і Харібдою вдається далеко не кожному. За великим рахунком, ця проблема потребує окремої дискусії, котра б вийшла в кінцевому результаті на складання нових словників живої української мови. Сьогодні це здається утопією, але таке революційне зрушення могло б кардинально змінити ситуацію в усіх сферах життя, а українське мистецтво вписалося б рівнозначним фрагментом у світовий контекст.

Вольвач свідомо стернує на небезпеку. «Мова, її незадіяність у всіх шарах суспільства є великим викликом, ‒ каже він в інтерв’ю. ‒ Для кінематографа, як на мене, чи не вироком — це ще одна з причин, чи не найглибинніших, чому його в нас практично нема. З прозою трохи легше, хоча у «Клясі», наприклад, доводилося просто балансувати на межі, щоб природньо відтворити акустику індустріального східного міста. Закиди були з обох боків: «Нащо стільки русизмів, стільки брутальностей?» І, відповідно: «Гдє ти відєл украіноязичних бандітов?» Да. З «Хрещатик-Плазою», здавалося б, справа легша, але й тут рукопис почервонів від редакторських зауваг: «Невже це говорять українські журналісти?», «Це безпардонна чорнуха!». Що тут скажеш…».

А сказати треба, що вирішити це надзавдання Вольвачу якоюсь мірою таки вдалося. Мова його персонажів може викликати різне сприйняття, але вона правдива і для столичного регіону, і для соціального середовища, про яке пише автор.

Уваги заслуговує фінальна частина роману. Багато хто з авторів, гарно починаючи, закінчують нікчемним фіналом, який не виправдовує сподівань. У Вольвача навпаки. Ближче до кінця кристалізуються деякі непересічні риси характеру героя-автора. Він має на події власну думку і не лякається її висловити. В кількох реченнях характеризується вся, пізніше біляпрезидентська, рать Ющенка. На майдані, пише Вольвач, де вирував багатотисячний натовп, «ось-ось мало з’явитися темне пальто поряд із білосніжним, увінчаним старомодно викладеною косою» … і далі «у строях, сумарна вартість яких потягне на річний бюджет містечок, чиї назви гойдаються, заломлюючись на прапорах, чекають на чоловіка з інтелігентним обличчям, котрий, промовляючи, піднімає складені в пучки пальці, ніби перед хресним знаменням. Напирають, аби втрапити на очі темного пальта й білосніжного казакіна…». Всупереч ейфорії натовпу, герой хоче не в гущу революційних подій, а «кудись у вузькі запорошені завулки із чорними тінями й трояндами по вікнах» спокійної і щасливої Іспанії. Мусимо визнати, що цей факт говорить принаймні про дві речі: про неабияку силу героя-автора бути собою попри суспільні настрої, а, по друге, про чесність його перед читачем.

Врешті, фінал піднімається алегорією над нудним описом реальності, закінчуючись катарсисом  ‒ сценою блювання і полегшенням стану головного героя ‒ як і всього суспільства після 2004 року. Хто знав, що через десяток років ми затравимося знову, і цього разу очищатися прийдеться кров’ю. Але то вже інша історія.

*   *   *