Михайло Карасьов.

Слово, що відкидає тінь.

(Відгук на книгу Василя Трубая «Натюрморт з котами»).

Вислів, поставлений заголовком, я взяв у Михайла Слабошпицького. Цей образ живого і об’ємного слова, яке відкидає тінь, дуже влучно характеризує недавно видруковану у видавництві «Преса України» книгу Василя Трубая «Натюрморт з котами».

Спочатку дозволю собі кілька мудрих думок. Щоб писати правдиво, письменник мусить сам пізнати природу речей. А оскільки істина завжди суб’єктивна, то треба ще, щоб світогляд автора співпав з баченням читача. В цих відношеннях Василь Трубай має хороші шанси. Навряд чи взявся б він описувати щось, досконало не знаючи предмету опису. Кажуть, що навіть розкусив цвіркуна, щоб не збрехати, який він на смак, коли писав оповідання «Голод». Його філософія буття багатогранна. Він майстер підняти епізод до символу, до алегорії, де виразної, а де ледь уловимої, розрахованої на обізнаного читача. І хто знає, може це і є найкращий засіб для правдивого зображення людського життя.

Відомий український новеліст Василь Портяк у передмові до книги Трубая пише, що у творах автора всюди розставлені запекло заворожені замки і пастки, і для того, щоб їх (твори) зрозуміти, потрібен код-відмикач. Це справді так. Новели Трубая не порівняєш із картинами Шишкіна. Це скоріше Босх чи Сальвадор Далі, твори яких несуть у собі загадки, змушують задуматися. Спробуємо знайти отой код-відмикач і розшифрувати бодай декілька новел із цієї книги.

Невідворотність кари за зло виразно звучить у «Кінці світу». Колоритний персонаж Володька Бевзь накликає гнів Божий на людство. Трубай знаходить сильний і ефективний спосіб відділити те, що творить Бог, не лише від думок Бевзя, а й від розповіді самого автора. Двічі (а більше для концентрованого оповідання й не треба) письменник творить речення, де досягає їх біблійного звучання. Перший раз через «І» на початку: «І сутінки покрили землю…», а вдруге через стилістику речення: «А земля заворушилася знову … і та гора, з-за якої насувала чорна хмара, раптом рушила з місця свого…». Скупі мазки пензля створюють в підтексті емоції, які й потрібні автору – відчуття невідворотного апокаліпсису.

«Треба встати зі сходом сонця…» − так починається «Все просто» −  заголовне оповідання у книзі. Далі автор описує день самотнього чоловіка, який, попри все, уміє насолоджуватися життям. Але як письменнику вдається тримати увагу читача, не вдаючись до цікавого сюжету, а лише фіксуючи буденні дії героя? Через гру з часом і формою слова. Він вибрав неозначену форму дієслова для початку розповіді («Заварити у великій чашці міцного чаю…»), яка затим переходить у майбутній час із звертанням до себе у другій особі («начистиш у каструльку картоплі, поставиш її на плиту, а сам вийдеш на город зірвати пучок кропу…»).  Кілька разів, коли справа стосується не думок героя, а природи, Трубай вживає минулий час, як це й має бути у розповіді («Повернутися обличчям до сонця, яке вже з’явилося над вершиною гори»), розділяючи таким чином суб’єктивне і об’єктивне. А до всього цього автор знаходить останнє речення, яке надає глибинного смислу оповіданню: «…і з цими думками ти спокійно заснеш, знаючи, що із-за тієї гори … завтра знову неодмінно зійде сонце».

До речі, варто значити, що саме останні фрази в творах автора, як правило, несуть найбільше навантаження, є ключем до потаєного смислу сказаного.

В підтексті «Яйця-Райця» раптом бачиш трагедію чоловіка, який хоче вирватися з буденного і яку ціну мусить заплатити за втілення мрії виростити Райського Птаха. Заінтригувавши читача, письменник підводить його до безжального і трагічного фіналу, в якому крах всього життя Зіньки. А нещасна мураха, яка ледь вибралася з небезпеки і тут-таки була байдуже розчавлена ногою людини, та прикінцеві фрази героя, який, попри невдачу,  не перестає вірити в свою перемогу, проектують історію із Зінькою на щось більше, аніж кумедний випадок.

Часто найважливіше в новелі автор виділяє стилем оповіді. Тоді рівна і протяжна, мов степ, епічна розповідь в «Оповіданні про великого птаха» збивається з ритму, розлогі абзаци змінюються короткими:

«Це був його луг. Аж ген від того лісочка, що невиразно синів удалині, й аж до високого пагорба, за яким ховалася річка.

І річка ця теж була його.

І дерево.

І степ.

Він тут жив.

А на протилежному боці долини, наче квасоля, розсипалися по схилу білі хатки. Там жили люди».

В кінці ж новели кілька експресивних, нестандартно побудованих, ламаних речень створюють буквально зримий образ: «З верхівки дерева великий птах, крильми за гілля чіпляючись, незграбно на задубілу землю падав». А в останніх двох реченнях про дерево, яке «так і лишилося стояти серед степу» і про сонце, що «так само холодно виблискувало на його обмерзлому гіллі», знову ж таки, концентрується вся філософія оповіді.

Оповідання «Павутина» − це «Місячна соната» Бетховена, хай пробачать мені шанувальники геніального композитора за таке порівняння. Гіркі й радісні спогади художника Павла звучать вічною мелодією життя. На цьому фоні тривожною нотою по всій новелі розкидано абзаци про павука, який плете свою павутину, щоб убити героя у фіналі. Кінець – а ти сидиш, втупивши очі у відкриту сторінку і ловиш невловиму істину. А раптом спіймавши, відчуваєш щемливе очищення, отой катарсис, який неодмінно настає після прочитання справді талановитого твору.

Музика звучить і в двічі повтореній в «Грушках» фразі: «…сім грушок: чотири купкою, одна зверху і ще дві поруч» − вперше як заспів, а вдруге як фінал епізоду новели і повернення життя на круги своя.

         В «Картоплині», використавши джойсівський потік свідомості, письменник максимально заглиблює око відеокамери у внутрішній світ героїні. Самотність на фоні буденних клопотів, так знайома багатьом із нас, створює близький читачеві образ. Але Трубаю цього здалося замало. Йому треба додати до відчуттів людських тему надлюдського. І цю мелодію повела картоплина, котра лежить у сумочці жінки і зовсім не викликає її здивування. Заголовок же наголошує на важливості картоплини, ця картоплина тримає в напрузі читача, який сподівається, що вона десь та «вистрелить», а вона так і не «стріляє» до самого кінця оповідання. І тоді трішки ошелешений читач починає думати, а навіщо ж письменник ту картоплину таки поклав у сумочку героїні. Відповідь криється в самому читачеві: можна зрозуміти це як елемент абсурду, такий модний для сьогоднішньої літератури; а можна подивитися на картоплину, як на символ непотрібності, перекинути звідти місток до героїні і зрозуміти основне, про що розказує автор: героїня так само не потрібна нікому в цьому світі, як і безглузда картоплина в її сумочці. Ще один прийом, щоб донести на емоційному рівні суть оповідання, використано у «Тангу». Фантастична рослина, як у фільмі жахів (а на поверхні оповідання видається саме таким!), захопила весь життєвий простір села. Останні абзаци, написані російською мовою, мають показати, що цей танг є символом агресивної чужинської мови й культури. Це очевидно розумному читачеві. Але маємо тут ще глибшу думку, передану буквально одним словом. «Светлана повернула голову, питаясь узнать незнакомку, затем бросилась ей навстречу», − пише автор. Слово «питаясь» можна сприйняти як друкарську помилку, але то умисна помилка, яка різко й болюче впинається в наш мозок, щоб засвідчити неприродність для українців чужої мови, другосортність перероджених тангом селян.

Скандальне оповідання «Штик», де автор з болючою байдужістю показує здорованя, який мириться з наругою над своєю дружиною й сином, а потім і сам помирає з голоду, так і не посмівши підняти руку на миршавого солдата зі штиком, шокує своєю правдою про ментальність багатьох українців.

Маємо сказати ще про одну характерну рису у творах Василя Трубая, якої я побіжно торкався попереду, але яку треба виокремити. Адже завдяки їй оповідання цього письменника стоять якщо й не вище, то, в усякому разі, осторонь від решти відомих мені творів українських авторів. Мова йде про алегоричність, навіть притчевість його новел.  

         «Непроявлене завжди використовує проявлене як посередника» − сказав мудрець Махайог Пілот Бабаджи. Цим правилом сповна користується Трубай, щоб донести до читача свою думку, своє бачення світу. Опис реальної ситуації в оповіданні «Пора спати» випромінює поміж фразами і згасле давно кохання, і залізобетонний характер дружини, і добре, але безвольне нутро чоловіка, результатом якого є ось так вибудуване власне життя, матеріальні нестатки, стосунки з дітьми.

Іншим разом письменник вводить у реальний сюжет деталь, і коли ти усвідомлюєш символ, котрий ця деталь несе в собі, весь твір набуває сакрального смислу. Такою деталлю є, наприклад, цвіркун в «Голоді». Розповідь баби малому Тарасику про те, що цвіркуна, який живе у них під піччю, принесли із старої хати, має підказати розумному читачеві, що цвіркун є символом тяглості українського роду. Тоді трагічна розв’язка виводить окремий випадок сім’ї Тарасика на орбіту загальнонаціональну.  Думаю, що вміння передати у малому велике і вирізняє Василя Трубая з-поміж багатьох, здатних тримати в руках перо.

Мабуть, найбільш філософська річ у творчості письменника – це  оповідання «Ріка». Тут маємо вже не алегорію в творі, а твір-алегорію. Не вловивши її, читач ризикує не відчути того задоволення, яке несуть в собі такі новели. Користуючись «словами, що відкидають тінь», письменник наводить нас на розуміння цих символів. Щоб відкрилося сокрите в «Ріці», де чоловік з останніх сил безнадійно бореться з течією, яка несе його до водоспаду, в текст вкраплено кілька прямих цитат із «Біблії». І ось уже в словах, які сприймалися як опис реального, бачиться, що Ріка − це наше життя, а люди, котрі ціною неймовірних зусиль і страждань намагаються втекти від водоспаду-смерті – то кожен із нас. Весь потаємний смисл «Ріки» перегукується із мудрістю філософії Сходу – не суперечити природному в собі, а узгоджуватися з ним, дозволити подіям збуватися.

В повісті «Заручники» не йдеться навіть про реалістичну достовірність подій. Символічна в’язниця, символічні заручники і символічні зникнення персонажів назавжди залишаться незрозумілими для читача, якщо не вловити, що автор зображає цих персонажів як заручників смерті. Тоді все стає на свої місця, в реакції героїв ми впізнаємо своїх знайомих, чи й самих себе, а фінал змушує задуматися над тим, де ж криється справжня мудрість. Коли люди в чорному забирають Тимоша (останнього із дорослих заручників, які опинилися у вежі), то малий хлопчик Захарко питає, що ж йому тепер робити. На що Тиміш відповідає: «Роби, що хочеш».

«Роби, що хочеш!» − чи так треба жити, усвідомлюючи неминучість смерті? – це питання постає перед читачем, коли він перегортає останню сторінку «Заручників». І відповідь на нього в кожного своя.

На мою думку, книга «Натюрморт з котами» Василя Трубая – це ще одна міцна, добре випалена цеглина для спорудження вежі української літератури. Як швидко ляже вона у стіни цієї будівлі тепер залежить лише від книгорозповсюдження та реклами – все інше зроблять тексти письменника самі.