Михайло Карасьов.

Акварелі.

Шопенгауер: «Оскільки істинне, постійне щастя неможливе, то воно і не може бути об'єктом мистецтва. Щоправда, ідилія ставить собі за мету зображення саме такого щастя, але ми знаємо, що ідилія як така не може бути витримана до кінця. Під руками поета вона завжди стає або епічною, і тоді вона являє собою лише дуже незначний епос, складений з маленьких страждань, маленьких радощів і маленьких прагнень, – так буває найчастіше; або ж вона стає просто описовою поезією, зображує красу природи, тобто, власне, чисте безвольне пізнання, яке й справді є єдине чисте щастя: йому не передують страждання і турботи, за ним не слідують каяття, страждання, порожнеча, пересичення, але подібне щастя не може наповнювати все життя, а випадає лише в окремі його миті».

Умберто Еко: «Скільки таких речей, які можна осягнути лише почуттям і зовсім неможливо пояснити».

Вісенте Уїдобро: «Навіщо, о, поете, оспівуєш ти троянду, примусь розпуститися її у вірші».

*   *   *

Захід.

Зникає Сонце. Вже не видно круга,

Лиш сяйво біле з жовтими крилами.

Між ним і лісом – хмари темна смуга

За мить вогненними береться кольорами.

Вершечки сосон різьбляться на небі

І ледь хитаються – єдиний рух навколо.

І птах великий по своїй потребі

Летить кудись, крильми махає кволо.

* *

Схід.

Пташки, що бачать сонце з верховіть,

Ще на землі невидиме нікому,

Щебечуть радо.

Сосна, одна із тих, що на узліссі,

Промінню підставляє голий стовбур.

Жовтогаряче засвітилась

Кора дерев, а між гілок ще тіні.

Із лісових глибин

За ніч настояна на хвої й чебреці

Пливе із хащі на узлісся

Прохолода.

* * *

Хмара.

Високе небо, вічне і мінливе.

Над горизонтом – хмар хвиляста грива.

За ними інша хмара височіє,

Її вершина, наче сніг, біліє.

Над усіма здіймається та хмара,

Немов гора, немов Кіліманджаро.

Проходить мить – і не лишилось сліду

Від цього неземного краєвиду.

    

* * *

Осінь.

    

Сплелися у суцвіття кольори:

Зелені сосни, клени різнобарвні,

Червона груша і яскраво-жовті

Стрункі берези.

Старезний дуб свою брунатну крону

Розкинув серед них під небом синім.

Темно-червона горобина,

В котрої кетяги, немов краплини крові,

Завмерла край дороги самотою.

Без сонця світиться осінній ліс.

 

* * *

Зимою в полі.

Ріллю замерзлу присипає сніг.

Подекуди іще груддя чорніє,

Від нього довгі потяглись по полю

Назустріч вітру білі перемети.

Ген за ріллею виднокіл розмитий,

Лиш там, далеко, з яру проступають

Невиразні розлогі крони верб.

Кружляють в небі вихором сніжинки,

Безлюдно, тихо й холодно навкруг.

Посутеніло. Кріпне завірюха,

Курять у полі білі пасма снігу.

Замети довшають, зливаються в суцільне

Пречисте і одвічне полотно.

* * *

Після дощу.

Піщаний схил пустельний серед сосон,

А вже й на нім деревця молоді

Й цупкі кущі трави подекуди схопились,

Пробилися на пагорбів гряді.

Дзижчать занудливо у лісі комарі.

Легкий туман пливе у верховіттях.

Сліди дощу нічного капають згори,

І павучок жде здобичі у сітях.

Стара сосна – пучками хвоя темна,

Трава під нею всіяна шишками.

А сосни молодесенькі на схилі –

З незайманими свіжими вершками.

 Враз сонце десь пробилося вгорі.

 І засвітивсь пісок, і – різко тіні.

 Від крапельок аж сизі всі хвоїнки

 Котрі вгорі. І темні при корінні.    

  

* * *    

Дощ.

В парку шумить раптовий літній дощ,

Весь виднокіл мережать срібні цівки.

Вибризкує з калюж вода від гострих крапель,

Здригаються листки.

Майнула блискавка між темно-сірих хмар,

Загуркотіло, покотилось небом,

І раптом — грякає, аж щуляться дерева.

Повторюючи шорсткості асфальту,

Тече вода.

Здіймаються прозорі бульбашки,

Пливуть, готові лопнуть щохвилини.

Застрягла на асфальті соломина

І бурунець запульсував на ній.

А дощ усе шумить в зеленім листі,

І бульбашки пливуть, і пахне теплим пилом.

Втомилася чекать кінця дощу,

Щебече одинока пташка.

***

Після буревію.

Тиша байдужа, холодна, велична.

Гілка, відчахнута вітром.

Білий під шапками снігу

Впокорений ліс.

Стукіт у лісі – снідають дятли.

*  *  *

Вогонь.

З-під купи хмизу в’ється цівка диму.

Дим стелиться і сіється між сосон,

І крони їх у сивому серпанку.

Жучок біжить від вогнища щосили.

Вогнем взялась зелена вітка хвої,

Затріскотіла, пихнула й погасла.

Та знизу, з-під гілок випурхує живий

Червоний язичок вічнорухливий.

Притух, і раптом спалахнуло

З усіх щілин, заструменіло вгору

І — гоготить багаття!

Язик вогню, роздмухуваний вітром,

Схопився за оцупок деревини.

Мов здобич звірова, запручалася гілка,

І тріснула пучком яскравих іскор,

Посунулася вниз.

А вітру гул в старих верхів’ях сосон

Несеться здалеку і вдалині зникає.

Шматок вогню від решти відділився,

Поліз в траву і згас там без поживи.

Вершечок гілки, сизий і крихкий,

Розпався попелом. Навколо жаром диха,

Потріскує деінде ще вогонь.

Перегоріло.

За мить, для ока невловиму,

Вмирають і спалахують нові

Скрізь по вугіллю цяточки вогню.

*   *   *

Море.

Жовтий холодний пісок,

Світлий до берега й темний, зволожений морем.

Чайки шукають

Поживу собі на порожньому пляжі.   

Море просторе під берегом хвилю здіймає.

Все піднімаючись, шириться хвиля, міцніє,

Врешті вінчається гребенем білим і з шумом

Плеще на берег,

і лопотить по піску бурунцями.

Сонця вершечок

Раптом спалахує над горизонтом

І розгоряється все яскравіше,

Невідворотно.

Тремтлива доріжка від сонця лягає на хвилі,

Від горбиків тіні з’являються скрізь на піску.

*  *  *

  

Лісова галявина.

Галявина на схилі в нетрях лісу.

В спекотному повітрі запах хвої,

Розморено дрімає різнотрав’я,

Спада без вітру тополиний пух.

Поміж дерев від сонця світлі плями.

Завмерла над поляною теплінь.

Тремтить повітря.

Злетів із квітки чорно-жовтий джміль,

Подався вбік, над іншою зависнув.

Весь сам в собі, не в змозі він порушить

Дня літнього ліниву непорушність…

Метелик невагомо промайнув.

*  *  *

Павутина.

Між соснами прозоре павутиння

Гойда хрестовика

Із візерунком на округлій спинці.

Легенький вітер запахом живиці

Війнув і стихнув.

Лунко впала шишка.

Пучки м’якої довгої трави

За вітром простягли зелені стебла.

Згори майнула лусочка кори

І зачепилась біля павука.

Сріблясто зблиснула на сонці павутина

Дрібними краплями ранкової роси.

*  *  *

Струмок.

                                             Брату.

В ярку одвічно жебонить потік.

Спадаючи униз поміж камінням,

Вибризкує краплинами вода

І закипає білим шумовинням.

Порослі зіллям вогкі береги,

І сонця полиски –  струмок прозорий, мілко.

Стара верба схилилась до води,

Хитнулась тінь по каменю від гілки.

Проплив над каменем зелений ще листок.

Десь там на сонці пообідня спека.

Кує зозуля лунко і далеко.

*  *  *

Голуби.

Високо в небі, в зимному небі,

Зграя пташина, як сиза хмара,

Сизосрібляста.

То дрібно-дрібно крильми махають,

То завмирають, вітер зловивши,

Плинуть незрушно разом, єдино.

Ось на крило голуби одночасно

Всі похилилися, вбік повернули,

В небі маліють.

Ось повертаються, швидко-рухливі,

Дивно скоряючись волі невидимій,

Чи вожакові.

Раптом сідають, густо сідають

Один за одним на гілці берези,

Голій, безлистій.

Мить промайне – і тоді в піднебесся

Фуркнуть сполохано разом, а зараз

Товпляться сісти на гілці берези.

Тісно на гілці.

* * *

Морозний ранок.

В холоднім інеї завмерло навсібіч

Тонке мереживо березових гілок.

Білясто-срібний звід над горизонтом,

Рожево світяться краї перистих хмар.

Це сходить сонце.

*  *  *

Ріка.

По сей бік пасмом тягнеться гора.

Біліють глеєм кручі прямовисні,

Спадають до глибокої води,

Що б’ється хвилями і підмиває берег.

Ширяє птах над вигином ріки.

Від хмар біжать по кручах темні тіні.

На тому боці вітер горне хвилю,

Хитає непрохідний очерет,

Де час від часу в нетрях плесне риба.

На вітрі пінячись неспинно бурунами,

Пливе ріка.

*  *  *

Вітер.

Гуде осінній вітер, гонить хмари,

Скрипить сосна.

Далеко десь зароджується гомін,

Котрий росте і шириться довкруг,

І наближається, і набирає силу.

Враз зашуміло листя на березі,

Розгонисто гойднулося гілля,

У різні боки рвучко захиталось.

Здвигнувся стовбур дужої сосни.

Затихло.

А в лісі знову зашуміли крони.

*  *  * 

Відлига.

Верба кряжиста з грубою корою

Розлого вкоренилась на узліссі,

Її гнучке гілля звисає, мокре,

Все в крапельках прозорої води.

Одна із крапель раптом ворухнулась,

Подовжилась і падає на землю.

Підталий сніг просів у кучугурах

Й незримо точиться, стікає у калюжі.

На схилах ліс у сизому тумані.

Не чути птиць.

Ранковий вітер ворухнув гіллям,

І краплі густо полетіли вниз

На грубу і потріскану кору,

У мокрий сніг.

Неспішно повняться на кінчиках гілок 

Нові прозорі крапельки води.

*  *  *

Пожежа напровесні.

Весь пагорб вигорів у лісовій пожежі.

Присмалена вогнем самотня груша

Стоїть посеред чорно-сизих плям.

Довкіл чіпляються лиш порослі акацій.

Над ними мертва височить сосна,

Ще залишились обгорілі шишки

На кінчиках її сухих гілок.

Угору тягнеться колюча гілка груші.

А там, вгорі, на пагонах нових,

Надзьобилися на веснянім сонці 

Зелені стрілки молодого листя.

Снують по стовбуру, як сотні літ, мурахи.

*   *   *

Лісове озеро.

Зелена ряска затягнула плесо.

Притоплений пеньок, покритий мохом,

Під берегом у зелені застиг.

Терпкий дух осені витає між дерев.

Пробилось сонце крізь осінні хмари.

Шорстка кора міцного осокора

Заряботіла тінню від гілок.

Згори прошелестів додолу жовтий лист.

В траві, поснованій провислим павутинням,

Блищить роса.

*   *   *

Берізка. Осінь.

Тонесенька, висока, білокора

Струнка берізка тягнеться угору

На схилі яру.

Позаду хвойний ліс. Над гострими вершками

Похмуро-сіра неба пелена.

Мов золото, яскраво-жовте листя

Мереживом покрило білий стовбур

На тлі зелених непорушних сосон.

Безмовно скрізь. Не ворухнеться листя.

*   *   *

Вечір.

Багряне й синє в хаосі сплелося –

У хмарах над полями

Гасне сонце.

Затим в блідому місячному світлі

Настане ніч.

 

*   *   *

Перед грозою.

Терпко запахла трава.

Різко окреслилась тінь

Від сосни на узліссі.

Світяться синьо яскраві суцвіття

На батогах переплутаних трав.

Пташка на гілці.

Небо темніє,

Вітер

Принишкло завмер у чеканні грози.

*   *   *

На світанку.

Червоний і яскравий повний місяць

До лісу хилиться щомиті незворотно,

І швидко, й непомітно водночас.

Ось розчиняється в мереживі гілок,

Пригас, поблід – і раптом спалахнув

Вогнем поміж вершків високих сосон.

І блідне знов, і розгоряється, і знову гасне,

Мов зупинився час.

Та ось погас

І зник.

На тому місці проступили сосни.

*   *   * 

Весняний ранок.

Приречені, щоб завжди бути разом,

Жорсткий, покручений низенький абрикос

У білому духмяному цвітінні,

Стара сосна, що зустрічає весну

Незримим струменем пульсуючої сили.

І довгий пагін молодого клена

В яскравій зелені надзьоблених листків.

Внизу блищить струмок на перекатах.

*   *   *

Вечір у лісі.

Вечірнє плесо лісового ставу…

Закличне кумкання і скрекотіння жаб

То вереском стоїть над очеретом

То стихне раптом.

Війнув вітрець, побрижилася гладь.

Доріжка місячна по ставу навпрошки

Заструменіла.

*   *   *