Смерть Кия

1.

Літа, наче хмари, що мчать по високому небу,
Летять і зникають, а інші приходять за ними,
Щоб зникнути теж, прихопивши і нас із собою.
Та дехто лишається піснею, спогадом, Градом.

У теремі княжім каміннім, високім, величнім,
У залі просторій, посеред вогнів, як на свято,
Стоїть на помості із дерева різьблене ложе.
На ложі тім Кий спочиває з обличчям застиглим.

Прощаються з Києм, щоб вранці востаннє зустрітись,
Брати його, Щек і Хорив, та невтішная Либідь.
Покірні закону, ідуть вони з іншими разом,
Лишаються на ніч бояни-волхви коло нього.

Три старці, що вік їх ніхто вже й згадати не може,
Сідають неспішно навколо покійного Кия.
Душі його співом збирались вони догоджати.
Курилися трави п'янким ароматом над ними.

І так аж до ранку, уміло торкаючи струни,
Позмінно вони будуть славить великого князя.
Життя його все, від сповитку до самого одра
Згадають у пісні. А вранці співатимуть людям.

* * *
Як сонце багряне сідало за гори чужії,
Повз Кия й Тугора промчалась, мов лань швидконога,
Склавинка зваблива із довгим чорнявим волоссям,
Весела, як вранішнє сонце, що сил добавляє.

Забувши про дань, котру зранку носили склавини
(І золото, й зброю, і посуд коштовний, і вина),
Забувши й про те, що Тугор йому мовив допіру,
Кий глянув услід їй і радість відчув він у серці!

­­­­­Вгадав думку князя і мовив Тугор, вождь склавинський:
– Дочка то моя і не треба насильства чинити.
Як схоче вона, то сама нехай прийде до тебе.
Хоч ти й переміг нас, але не ганьби мене, княже!

А Кий, мов орел, що вже здобич побачив із неба,
Так хижо він глянув на нього своїми очима
Й промовив: – Пошли ж бо до неї за словом ласкавим,
Побачим, чи звикли батьків у вас слухатись дочки.

У відповідь слово Зоряна таке проказала:
– Не хочу я буть полонянкою в князя старого.
Коли ж за жону мене взяти бажає до себе,
Хай стане з мечем проти того, хто ще мене схоче!

Тут Кий засміявся й сказав, сміючись, до Тугора:
– Шукай юнака, котрий зможе за неї вступитись
І стане до бою зі мною, полян усіх князем!
Та все приготуй так, як звичай велить ваш склавинський.

І все було так, як за звичаєм їхнім і треба.
І стали вони один проти одного твердо.
В рожки затрубили музики, хвилюючи натовп,
І князь з юнакам у жорстокім двобої зійшлися!

Юнак смуглолиций був спершу до бою неквапним,
То кидавсь вперед і зі дзвоном мечі зустрічались,
То знову ставав і до бою запрошував Кия,
Звеселений натовпу криком, до нього привітним.

А Кий, наче вепр, на котрого мисливські собаки
Напали й хапають за ноги і навіть за писок,
Стояв і очима презлими поводив навколо
І інша була, ніж у хлопця, у нього усмішка.

Та раптом накинувся князь на противника люто,
Ударив, аж іскри сліпучі з мечів полетіли!
Ледь встиг ухилитись склавин той від смерті лихої,
І сам, розлютившись, у відповідь Кия ударив.

І вже закрутились у вихорі несамовитім,
Вже важко угледіть, кінець де меча, де початок,
Уже закричали склавини і воїни руські,
Свого щоб підтримать. І крик над Дунаєм понісся.

Нестримний юнак був найкращим бійцем у Тугора!
Задихав Кий важко під натиском хлопця шаленим,
Укотре відбив смертоносне безжальнеє лезо
І думкою зринув до Бога полян, до Перуна.

– Від смерті ніколи в бою не просив я рятунку,
І зараз благаю позбавити тільки від сраму!
Віддам тобі, Боже, третину склавинської дані,
Аби лиш поміг ти мені юнака подолати!

Юнак той тим часом уже посміхавсь переможно.
Та раптом спіткнувся, на камінь ступивши нерівний!
І Києвий меч, покерований вправною кистю,
Несхибно упав на чуприну густу тої ж миті.

Чоло заросилось багряною темною кров'ю,
І очі блискучі тьм’яніть почали і згасати.
Ось руку вперед він наставив – благий то захисток!
Упав князів меч металевий на нього іще раз.

Сів хлопець, пустивши меча, і за голову взявся,
Та голову, що розчахнулась, не скласти докупи!
І мати його, і сестра затужили, припавши
До мертвого тіла, такого ще сильного досі.

Затихли склавини, а руси завзято кричали:
– Ще той не родився, хто б нашого князя подужав! –
На меч Кий оперся й радів з войовничого крику,
Яким переможця вітало все військо полянське.

* * *
До самої ночі бенкет був у руському стані.
Посеред бенкету узяв Кий Зоряну на руки,
Легким і покірним було її тіло дівоче,
Й поніс у покої, на ложе з любистку і м'яти.

Долонею ніжно торкнувся щоки боязкої,
Слова заспокійливі мовив, всміхаючись щиро.
А потім поволі розплів її пишную косу,
Схиляючи ласкою діву на ложе любові.

Ще довго потому шептав він слова заповітні,
Аж поки заснула Зоряна у нього на грудях.
У сні посміхалась, неначе маленька дитина,
А Києве серце щеміло від тої посмішки.

* * *
Коли проминули шумливі Дніпровські пороги
Й до Києва-града лишилось рукою подати,
По княжому знаку пристало до берега військо,
А скоро й багаття навкруг запалали яскраво.

На корені дуба старого сиділа Зоряна.
Дивилась, як вої готують столи до вечері.
Їй лячно було у країні незвіданій русів,
А їм було весело рідні місця пізнавати.

З’явився і князь тут. Минаючи зброю і посуд,
Повсюди розкиданий в гамірнім таборі люднім,
Підходить до неї й сідає на листя опале.
Лице їй підводить і слово таке промовляє:

– Ти наче русалка, що вийшла з Дніпрової хвилі,
Сидиш оддалік від мого товариства й сумуєш.
А хочеш, тобі розповім я про Києвий город?
Сказав так і сам Кий у спогади давні поринув.

... Заснув раз і сниться, неначе він високо в небі,
Всю землю побачив, як птах її бачить в польоті.
Побачив він схили, дубами порослі і терном,
І кручі стрімкі над рікою, і глинища жовті.

Під кручами, пінячись, мчали дніпровії води
Неслася вода каламутна і билася в берег.
А другий був берег пологий, сосною порослий,
І тихо котилась на нього вода кришталева.

Враз там, на горі, де стояла і Києва хижа,
Обнесена тином з дубових колод величезних,
Засяяло світло, усе освітивши довкола,
Неначе то ліс запалав, хоч стояв він як досі.

І вже не побачив Кий хижі своєї із неба,
Пропали й оселі усіх родичів його славних
З гори ж все росла й виростала велична споруда,
І дах її гострий горів, наче жар, проти сонця.

Як стали малі проти неї могутні дерева,
Як Ідол на ній у високеє небо уперся,
Враз грім прогримів і вода у Дніпрі сколихнулась.
Пропало видіння, натомість з'явилося інше.

...Біжать кругом люди, біжать по горі, як мурахи,
Коли мурашник хто підпалить, або розворушить.
І плач, і прокльони несуться у небо байдуже.
Ніхто їх не чує, ні в кого спасіння благати!

А хмари низькі нависають над ними та чорні,
А ворог за коси дружин уже тягне і дочок,
А воїни руські, неначе їм дух одібрало,
Безсило сідають, землі щоб торкнутись коліньми.

І тут, серед диму густого, що пасмами слався,
Вкриваючи жахи, і смерть, і багряницю крові,
Підводиться знову велична, із дахом блискучим,
Споруда, а Ідол слов’янський на ній кам’яніє.

І разом за ним устають із колін руські вої,
І ворог тікає, від жаху лице затуливши,
Кричать малі діти, але то вже радості крики,
І плачуть, але то вже радісний плач воскресіння!

– Сон віщий указує Град на горі будувати! –
Таким було слово полянських волхвів одностайне. –
Той Град порятує полян від загибелі злої,
Не дасть їм пропасти навік в безконечності часу!

Тепер на тих горах, що скоро побачить Зоряна,
За декілька літ, непосильних, і трудних, і довгих,
Піднявся могутній та славний поміж племенами
Град Київ, щоб вічно віднині над Дніпром стояти.

Той Град захищають вали земляні широченні,
Прямісінько з рову здіймаються високо вгору,
На них височіє стіна із столітнього дуба
Подвійна – між дубом обпалена вогнищем глина.

За стінами – місце, де молиться рід увесь княжий,
Умощене каменем сірим, привезеним з Родня.
Темніє похмуро заглиблення посередині –
Ласують там кров'ю жертовною Боги полянські.

А поруч здіймається мудрий всевидячий Ідол.
На кожного смертного дивиться пильно й суворо.
Висять кругом нього дари від людей метушливих,
А з рота два вепрячих ікла поблискують страшно.

А ген, навкруги, від валів і до кручі стрімкої,
Стоять все оселі мужів і багатих, і знатних,
Між тими домами князівський із каменю терем,
Побачить відразу Зоряна, бо кинеться в вічі.

Так радісно Кию було їй про Град повідати,
Бо волю Богів він зумів утілити у Граді
Ждав князь з нетерпінням, щоб ніч ця і день проминули,
Щоб юну склавинку до Граду повести узвозом.


2.

І ніч проминула, і день похилився на захід.
Нарешті до берега лодії вже повернули.
І чула Зоряна із берега радісні крики –
То здалеку рідних своїх пізнавали кияни.

Вона пам’ятає, як кинулась Кию на груди
Жона, бо чекала й давно виглядала з походу.
І як відсахнулась, угледівши зором жіночим
Її, що ховалась за дужії Києві плечі.

Та зразу жона й засміялась в обличчя склавинці,
І пишна рука її синові ткнулася в груди:
– Поглянь, Семиборе, яку із походу служанку
Твій батько привів нам, щоб мила підлогу в світлиці.

А князь взяв Зоряну за плечі твердою рукою
І мовчки узвозом повів до своєї оселі.
Сльозами жона сивокоса його облилася,
Осудливо вслід головами хитали поляни.

Та знову був день, і прокинувся Кий рано-вранці,
В руках і у грудях могутнюю чуючи силу,
Ступив на поріг, повернувся обличчям до сходу –
Ще сонце ледь край поторкало на синьому небі.

А юна жона його, сплівши косу за плечима,
Уже готувалася воду на руки зливати,
Тримаючи глек, вся весела, як вранішнє сонце,
Аж Кий засміявся – давно не сміявся так легко!

А потім узяв її князь в підземелля широке,
Де рід його скарби беріг від вогню і чужинця:
І золото жовте, і срібло блискуче, і перли,
І посуд коштовний були там у скринях дубових.

Завмерла Зоряна. На Кия поглянула спершу,
Відкривши ще ширше й без того великії очі,
А потім тонкими руками до скарбів торкнулась,
І сміх її втішним для серця був руського князя.

Узяв Кий намисто із перлів великих й поволі
Круг шиї Зоряні обвив, посміхаючись, двічі.
У захваті служки дивились на неї, вродливу,
Та схвальними криками радості ще додавали.

* * *
Той день не забула й жона сивокосая Кия,
Як віз торохтів по нерівній камінній дорозі,
Коли до батьків поверталася, вкрита ганьбою,
Бо муж повелів їй покинути терем князівський.

Уже на Подолі, у батьковій хаті небідній,
Звалилася ниць і молила богиню Мокошу
Про те, щоб всевладна богиня дала їй скоріше
День смерті побачить і князя, й розлучниці злої.

Так осінь минула, і сніжна зима почалася,
А кожного ранку вологе від сліз її ложе.
Пече її душу вогнем невситимим та кривда,
Стискає лещатами серце її безнадія.

І знов шле прокльони на Кия вона і склавинку,
Щодень до Мокоші приносить дари і благає,
Щоб кара всевишніх упала на кривдників люта,
Сама ж бо не в змозі помститись вона за наругу!

Набридло Богам її щире, тужне голосіння,
І зглянулись Вічні на смертної жінки благання.
Та тільки чи зможе хто з нас до кінця передбачить,
Що буде тоді, коли нас Всемогутні почують?

* * *
Ось раз, коли стихли завії і сіли морози,
Гонили одні лютих вепрів по сніжному лісі,
А інші були у засідці, стояли напроти,
І Кий серед них був, сховавшись за стовбуром дуба.

На цей раз йому посміхнулась примхлива удача.
До нього – і серце частіше застукало в Кия –
Згори біг страшний в своїй силі і люті нестримній
Вепр дикий, сполоханий криком людського загону.

Кий голос подав і кабан той на мить зупинився,
Присівши і горнучи сніг за собою та листя.
Вп'ялася стріла йому в бока, порослого шерстю
Під ліву лопатку, де билось кабаняче серце.

Впав звір, але скоро на ноги короткі підвівся,
Мабуть, не достала до серця стріла вогняниста,
Рятуючи в хащах життя своє, кинувся геть він,
Та дарма! За ним Кий упертий подався у хащі.

Та тут, між дерев і колючих кущів низькорослих,
Утратив мисливець над вепром свою перевагу,
Коли на безпечній міг віддалі в звіра стріляти.
З-за впалого стовбура кинувся вепр на мисливця!

А Кий проти нього ножа металевого витяг.
Не звик поступатися князь ні людині, ні звіру!
От тільки та сила, що сунула снігом на князя,
Міцніша за Києву силу була набагато.

Успів тільки крок він назустріч до вепра зробити –
Ударили ікла і князю нутро розпороли!
Упав він, а звір став нещадно його шматувати,
Червоними плямами сніг весь покрився навколо.

На крики мисливці в долину спустилися разом,
Руками хапаючи гілки холодні на схилі,
Попереду біг Семибор. Проклинав він замети
І Бога молив, щоб живим його батько зостався.

Почувши мисливців, кабан відвернувся від Кия,
У хащах колючих шукав порятунку від смерті,
Та Кий учепився за ногу із криком зловісним,
Шарпнув його вепр, але вирватися був не в силі.

Наспів Семибор, і надії у вепра не стало.
Спис довгий уп'явся в загривок скаженого звіра.
Загріб той ногами, засмикалось тіло й затихло,
Ще й в серце ножем Семибор його двічі ударив.

Тоді вже схилився над батьком і глянув на рани.
Жахнувся, та страху собі не пустив на обличчя,
Всміхнувся до Кия: – Його я забив таки, батьку!
Всміхнувся і Кий через силу, самими очима.

Зробили мисливці настил із пахучої хвої,
Поклали скривавлене тіло славетного князя
І довго по лісу несли до твердої дороги,
Щоб далі на санях везти аж до самого Граду.

Везли його мовчки і все дивувались мисливці,
Що стогону навіть із вуст свого князя не чули.
Вино тільки пив і, жартуючи, потім питався:
– А гляньте, чи то не вино витікає із рани?

У Граді зібрались поляни круг князя блідого,
Заплакала, впавши на Києві груди, Зоряна,
Рукою він гладив косу її чорну та пишну.
– Не плач, – попросив. – Хай ніхто твоїх сліз не побачить.


3.

Стогнав Кий і місця на ложі собі не знаходив.
Вуста вже втомились затримувать болісні зойки,
І вина хмільні не могли вже страждань приглушити.
Стогнав він, стискаючи ложе слабкою рукою.

Ніч довга ще довшою Кию здавалась, безсонна.
Хто був коло нього – і двічі, і тричі змінявся,
А він, хоч і як би хотів, та заміни немає.
Вже збився з рахунку – чи третя ця ніч, а чи п'ята?

Безжальні видіння його ні на мить не пускали,
Посиливши муки й без того болящого тіла.
З країни померлих являлись загублені Києм
І слали погрози і Кию, й далеким нащадкам.

Аби вороги – та не ворог над Києм схилявся,
Хоч їм багатьом показав він до пращурів стежку,
А бачив він тих, хто загинув, як град будували.
Від плем’я свого ж у стократ були тяжчі прокльони.

...Ось віз, навантажений сірим камінням із Родня,
Все тягнуть воли по узвозу крутому на гору,
І сили волам не стає, і за Кия наказом
Вже люди юрбою ідуть, щоб волам помагати.

І видиться Кию, як стали міцні чоловіки,
Уперлись плечима у воза, важкого, мов скеля,
І видиться Кию, як жили здулися на скронях,
Як зціпились зуби, як ноги тремтіли з напруги.

А Кий і жінок, і дітей ще до воза поставив,
Щоб швидше до Града дорогу круту подолати.
Не витримав віз, уламалася вісь на колесах,
І з гуркотом камінь униз, на людей покотився.

Ламаючи кості, з кісток відриваючи м'ясо,
Котилось по людях важке гострокрає каміння.
А князь лиш у гніві коня під собою ударив!
Тепер же волання нещасних до нього вертались.

Грозилися мертві наслати на Град цей нещастя,
Які тільки зможе придумать зловісна уява:
Хвороби, і мор, і нашестя вороже, й пожежі –
Забрав він життя їхнє в розквіті сил і здоров'я!

... Видіння витало ще це над вмираючим Києм,
Стискаючи душу в лещатах пекельної туги,
А інші, штовхаючись, товпились вже біля ложа,
Аби не лишити, не дай Бог, самотнього князя!

Ось бачить він натовп, жорстоку юрбу чоловічу.
Їх грубі обличчя від люті червоними стали.
А Кий проти них на поріг свого терему вийшов:
– Чи є у вас, люди, для гнівного крику причина?

Ступив тут один і прогріб п'ятірнею волосся:
– Колода упала і двох серед нас придавила.
Осталось в одного дітей, як гороху дрібного,
А інший юнак, навіть жінки іще не пізнав він.

На це відповів йому Кий, незворушно і твердо:
– Усякого долю Боги наперед визначають. –
Тут разом юрба загорлала, угору піднявши
Кілки, і каміння, і вила двозубі, й сокири.

– Не хочемо більше тягати колоди на стіни!
Не хочем робити, неначе воли ті, на тебе!
Уб’єм цього князя! Розвалимо Град осоружний,
Та вільно додому, до селищ, до хиж своїх підем!

На це відповів Кий повільно і ясно, хоч голос
Глухий став від гніву і руки меча вже шукали:
– Так, кажете, Град цей мені ви будуєте, люди?
Послухайте ж слова мого і подумайте трохи.

Багато разів я ходив у походи далекі,
Ім'я моє знають від сходу до заходу сонця.
Тож нащо шукать мені славу – і так її маю.
А Град цей будую на користь племен всіх полянських.

Напружтеся, люди, не всі ж нерозумні між вами,
І думку просту через силу хоча б усвідомте:
Як Град тут постане, міцний, неприступний, високий,
То всяк убоїться й за Градом полян зачіпати!

А ще у Дніпро із Царграда заморськії гості
Завернуть човна, аби торг розпочати із нами,
І буде у нас тут велике і славне торжище,
Від цього поляни багатства свої приумножать!

А ще в цьому Граді, я знаю напевне, зберуться
Премудрі мужі, щоб розмови вести із Богами.
Хіба буде шкода, скажіть-но, полянам від того,
Що мудрість Богів поміж них, як ріка, розіллється?

У відповідь велетень мовив кудлатий до Кия:
– Буває, людина і хижі за рік не збудує.
Ти ж, мабуть, надумав за рік цілий Град збудувати,
Поклавши тягар непосильний усім нам на плечі.

Ми все розумієм. Зерно тільки сиплеться в полі.
По дань же ти справно прибудеш зимою у села! –
Одне лише Кий відказав їм, глухим, нерозумним:
– Хто Град цей покине – той князеві ворогом буде!

Тут крикнув із натовпу юний хлопчина безвусий:
– То він ще й погрожує, вбивця людей беззахисних?
Допіру мій батько сконав під колодою в муках,
І кров його просить, щоб родичі князю помстились!

До князя юрба підступила, угору піднявши
Кілки і каміння, і вила двозубі, й сокири.
А Кий, повернувшись, дружиннику дужому мовив
– Не вийшла розмова. Тож черга тепер за тобою.

І, дружно списи перед себе наставивши гострі,
Між натовпом лютим і князем з'явилися гридні.
З юрби ж полетіли у воїв кілки та каміння,
Дратуючи скору до бійки князівську дружину.

– Що ждеш ти? – до старшого князь проказав і рукою
Дав знак, на котрий з нетерпінням усі вже чекали.
І пирснула кров, і трава від крові поруділа,
І зойки благання із криком нелюдським злилися.

Схилився над Києвим ложем юнак той безвусий,
В котрого колодою батька насмерть придавило.
Списа із грудей своїх витяг і мовив до князя:
– Ця кров віділлється тобі і нащадкам далеким!

...Стогнав Кий і місця на ложі собі не знаходив.
Ждав ранку, та ранок в лісах за рікою барився.
Молив князь, щоб сон хоч на мить йому спав на повіки,
Натомість жіноче обличчя над ним заридало.

Почув він слова, котрі жінка шептала крізь сльози:
– Пригадуєш, князю, зима тоді видалась люта,
В снігу ледве коні собі пробивали дорогу,
Як нам на біду ти у селище наше приїхав.

Ти в хижі старійшини мед пив хмільний, а дружина
Зухвало і весело дань відбирала по людях.
Комори свої ти заповнити вщерть намагався,
Бо Град будувати надумав, як зверне на весну.

Пригадуєш, як я просилась до тебе на очі?
Хмільний ти з'явився у дверях і став на порозі.
Повзла я до ніг твоїх, сніг загрібала коліньми,
Бо клунок останній зерна твої гридні забрали.

За мною ще й інші жінки тобі в ноги упали –
Важкою була та зима у навколишнім краї!
А ти спохмурнів на лиці і промовив до мене:
«Даремно ти просиш, я дань не для себе збираю».

І більш не почула від тебе я жодного слова.
Уранці поїхав, добро погрузивши на сані.
Мені ж до весни дотягти не судилося, княже.
Голодною смертю сім'я моя вмерла зимою.

Усе пригадав Кий, усе до дрібниці малої:
Як теплий кожух йому гридень накинув на плечі,
Як вийшов, хмільний, на морозне повітря із хижі,
І в зморшках лице, що із долу дивилось на нього.

Та волю він Бога вершив, а не власне хотіння,
За волею вищою Град будувати збирався,
Тож жалю щемливого в грудях тоді не відчув він,
І сумнів тоді ні на мить не затьмарював душу.

Тепер же у тілі, болящім нестерпно і довго,
Душа його втратила силу, колись незбориму,
А жінка, в котрої життя відібрав він до строку,
В холодній руці княже серце стискала безжально.

* * *
У ніч ту злощасну, коли помирав князь полянський,
Жона його сива у хату волхва завітала.
Горів каганець, по кутках розганяючи тіні,
Топилася піч і сушилися трави на стінах.

Господар, нахмуривши брови, на світло дивився,
Княгиня ж на нього дивилась сумними очима.
Розмова між ними вже довго тривала, напевно,
Бо з лави жона підвелася і старцю сказала:

– Я теж, як і ти, не придумаю, як це зробити,
Але ти повинен, ти мусиш убити склавинку!
Вже скоро мій син стане князем у нас замість Кия,
Тоді я за все тобі щиро віддячу, клянуся!

– І знову скажу, що даремна уся наша мова, –
Їй волхв відповів і підвів свої вицвілі очі. –
Хоч Кий і хворіє, та влади ще має достатньо,
Щоб поперед себе послать нас у царство до предків.

Згадай, що зробив він, караючи жадібних служок,
Котрим ти давала отрути склавинку труїти.
І досі висять у бору на деревах їх кості,
Лякаючи всякого, хто у ті нетрі заходить.

Чому ти не хочеш, жона нетерпляча, чекати?
Кий скоро помре і твій син стане князем за нього.
Тоді й наситиш своє серце відплатою злою,
І плем'я полян буде славить тебе й Семибора.

Знов сіла жона і до волхва рукою торкнулась:
– Відкрию тобі я нещастя свого таємницю.
Болить мені в грудях, пече за невірного мужа,
А синові вчинки від болю кричать заставляють!

Ніколи мій син, Семибор, не скарає склавинки!
Та відьма і сина єдиного заворожила.
Відколи побачив – очей не відводить від неї.
Забув вечорниці, став тінню князівської дівки!

Тож мусиш згубить її, волхве, прошу і благаю!
Ніяк їй не можна живою лишатись по Кию. –
І гірко заплакала княжа жона сивокоса,
Вхопивши волхва за старечу кістлявую руку.

Та скоро зробилися знову сухі її очі.
І в голосі знову почулася лють незборима.
- Не вб’єш – начувайся! На вогнищі будеш горіти,
Коли Семибор стане князем великим за Кия!

– Я буду молитись, – так волхв відповів їй, підвівшись, –
І ти покладися на волю Богів всемогутніх.
– Ну, що ж, – відказала княгиня старому волхвові. –
Молися, бо потім Боги і тобі не поможуть!

* * *
Склавинка ж струнка у ногах коло Кия сиділа.
Ніхто б не подумав, на свіже поглянувши личко,
Що третю вже ніч над безтямним сидить вона князем.
Лиш темнії очі утому її видавали.

Прокинувся Кий, дотягнувся до неї рукою,
Торкнула усмішка його обезкровлені губи:
– Як зійде Ярило, поклич мені волхва старого, –
Сказав так і знову в видіння свої провалився.

… Привиділась цей раз йому над рікою печера.
На вході стоїть сивий дід, обіпершись на костур,
Його за життя не доводилось Кию стрічати,
І каже до князя, вдивляючись сумно в обличчя.

– Даремно ти, князю, надію у серці плекаєш,
Що Град твій загублені душі людські переважить.
Ніщо перед вічністю й гори камінні, скелясті,
А місто твоє і поготів розсиплеться прахом!

Лиш душі людські, щоб за них турбуватися, варті.
А скільки ти їх загубив для бездушного Града?
– Неправда, – сказав Кий. – Якщо ти вже мудрий безмежно,
То знати повинен, шо в Град цей я вклав свою душу!

– Усе це слова, – йому дід відповів незворушно, –
Загиблих людей не повернуть вони з того світу. –
До гриднів гукнув князь: - Ану, замуруйте в печері
Цього мудреця, щоб і голос його не доходив!

Та гриднів не стало. Один Кий стоїть проти діда.
І сили не стало в руках, щоб меча хоч підняти!
Скрипить князь зубами і бореться із сновидінням,
Уперто, неначе колись з ворогами боровся.

Та ось вже вікно проти сходу рожевим зробилось,
Поблід каганець, поступаючись світлу денному,
Прокинувся Кий і угледів волхва коло себе,
А більш не було в спочивальні князівській нікого.

Сказав Кий: – Нарешті тебе дочекався я, волхве.
Чи змажеш ти стати між мною і Богом полянським?
Проси його щиро, хай милість проявить до князя,
Тому що молитви до нього мої не доходять.

І старцеве довге волосся хитнулось над Києм:
– Скажи мені, княже, що дущу твою непокоїть? –
Усе розповів йому Кий, не втаївши нічого.
В кінці ж проказав, пильно дивлячись в вицвілі очі:

– Ця туга пекуча, що серце мені придушила,
Відступить, бо знаю – кінець є усьому на світі.
Цю тугу стерплю. Тільки є щось страшніше за неї:
Прокляття мерців мені душу нестерпно терзають!

Погрожують мертві мені з потойбічного світу,
А мертвих погрози збуваються завжди, ти знаєш,
Наслати на Град і нещастя, і мор, і пожежі,
І орди ворожі, щоб знищити Київ дощенту.

Нікого не вбив я заради бажання вбивати,
А Град будував, бо на те було вище знамення.
Спитай-но у Бога, що мушу тепер я зробити,
Щоб Київ стояв і по нашій з тобою кончині?

Нахмурився старець, а потім промовив до князя:
– Я знаю один лише спосіб прокляття позбутись.
Ти мусиш вчинити, як пращури наші чинили:
Ти Ідолу нашому жертву принести повинен.

А щоби вона на Даждьбогових віщих терезах
Волання мерців переважила й їхні прокльони,
Пожертвуй Богам те, що є найдорожчим для тебе! –
Сказав так і подих затримав у грудях старечих.

– Коня! – прошептав було Кий, та відразу подумав,
Що волхва й себе він обдурить, а Бога ніколи.
Стуливши повіки, вагання свої пересилив
І твердо промовив до сивого старця: – Склавинку!

Немов йому в душу вернулася втрачена сила,
Спокійно і радісно стало на серці у Кия.
І болісна зморшка на блідім чолі розійшлася.
А вічність уже перед ним розгорталась неспішно.


4.

У теремі княжім, каміннім, просторім, високім,
Сиділи волхви коло ложа покійного Кия.
Курилися трави п'янким ароматом над ними,
І віщеє слово звучало під гуслі співучі.

А поруч із теремом хижа низенька стояла.
Там темряву ночі вогонь каганця не розгонив.
Зоряна, лице заховавши в тремтячих долонях,
Сиділа на ложі, соломою прілою вкритім.

Ще Кий умирав, як взяли її з терему гридні
І в хижу цю темну із сміхом веселим запхали.
Чужою прийшла і чужою лишилась для русів
Вона, що була найдорожча для їхнього князя.

Тим часом юнак попід хижею крався зухвало.
Нечутно добрався до рогу низької будівлі,
Меча над собою підняв – і упав охоронець,
Кінця не збагнувши, лицем у калюжу холодну.

Відсунувши засов на дверях дубових до хижі,
Заходить юнак у помешкання темне і затхле.
В пітьмі розрізняє склавинки тендітної постать
І шепче: – Не бійся. Я Києвий син, Семибор я.

– Навіщо прийшов ти? – спитала Зоряна в тривозі.
Була беззахисна тепер, коли Кия не стало!
Узяв Семибор у долоні дівочії плечі:
– Прийшов я тебе врятувати від лютої смерті.

Спитала Зоряна: – Яка тобі користь від того?
Як Кия немає, життя мені теж непотрібне.
Ніхто не зуміє мені його рук замінити. –
І руки юначі, здвигнувши плечима, прибрала.

Сказав Семибор їй: – Відтоді, як з човна на берег
Зійшла ти, лякливо за батька мого заховавшись,
У грудях моїх поселилися щастя і мука.
Пора настає хоч одне там, хоч інше зоставить!

Згадай, цілі дні я стояв, чи сидів коло тебе,
Не сміючи глянуть, і геть відійти неспроможний.
Вночі ж рятував я тебе від хозар та від обрів,
А вранці ішов і шукав твою постать очима.

Гонив я за двері холопок, що плоть утішають,
Бо жодна із них твого поруху навіть не варта!
І матір прокляв я за те, що тебе проклинала,
І батька прокляв, бо ти в ложе лягала до нього.

Уривчасту мову його зупинила Зоряна:
– Лиш болю мені додаєш ти своїми словами.
Якщо тобі дарма, що батька ще труп не схолонув,
Мені не байдуже! Не треба про це говорити.

Сказавши так, сіла, лице затулила руками.
Сльоза навернулась, та Кия згадала прохання:
"Нехай не побачить ніхто, як ти плачеш, Зоряно,
Хоч як буде важко тобі серед русів без мене!"

Узяв її руку юнак і рішуче промовив:
– Ходімо зі мною! У лісі, у хижі мисливській,
Діждемось, як скресне закована кригою річка,
І в човні тоді подамося із Граду, на волю!

Я рибу ловитиму, звіра вполюю для тебе,
Збудуєм оселю на березі річки затишну... –
Мовчала склавинка, неначе із каменю Ідол.
Побачив юнак, що не чує вона його слова.

Тоді закричав він, бо критись було ні до чого:
– То знай же, жона нерозумна і вперта надміру:
Прирік тебе муж твій на страту! Як день розпочнеться
Ти жертвою станеш Богам на його погребінні!

Сказав так і власним очам не повірив він раптом:
Спотворене жахом побачить лице сподівався,
І думав безвольну повести таки за собою -
Та щастям світилось змарніле обличчя Зоряни!

– Це правда? – спитала. – Скажи мені ще, Семиборе,
Це правда, що Кий забирає мене із собою?
– Ти смерті радієш? – спитав Семибор безнадійно.
– Радію, що Кию я стала потрібна й по смерті!

– Так я не дозволю! – гукнув Семибор уже владно,
То Києва кров прокидалась і стукала в скроні!
Вхопив, наче звір, її, горем убиту, на руки
І вибіг, коня вороного гукаючи свистом.

Запручалась діва, забилась, як риба в тенетах.
– Пусти! – закричала, – пусти, я не хочу з тобою! –
Та марні благання! Юнак на коня її кинув,
І сам позад неї за мить на коні опинився.


5.

Камінна дорога веде до високого Граду,
І нею людей суне хмара, одягнутих різно,
І галас, і гомін великий стоїть на Подолі,
Й стихає поволі, чим ближче до Кия оселі.

Полянські роди, то окремо, то в купу змішавшись,
Узвозом поволі на Києву гору здіймались,
Щоб шану останню віддати померлому князю,
Боянів послухать та справити тризну потому.

Були тут і ті, що у лісі жили, у печерах,
Зарослі і вдягнуті в шкури звірині, кудлаті,
І кожен із них, наче звір, озирався навколо,
Зоставшися сам, а гуртом були хижі й сміливі.

Були тут і ті, котрі далі, в степу проживали,
І поле орали сохою під жито та гречку.
В сорочки одягнуті гарні та довгії свити,
Ішли й говорили про справи свої між собою.

А ще були люди, що здавна жили на болоті,
Ловили там рибу і птаха вбивали стрілою.
Цих мало було, і вони не трималися гурту,
Ішли собі мовчки, обходячи талую воду.

І всі ті роди піднімались на Києву гору,
Заходили тихо в широкі відкриті ворота.
У Граді стрічав їх суворий всевидячий Ідол,
Та човен із Києвим тілом байдужим, незрушним.

А рід, серед інших полянських родів найзнатніший,
Великий числом, русокосий, вельми голосистий,
Що жив на горі цій, на річці стрімкій, споконвіку,
Зібрався в скорботі навколо вождя свого, Кия.

Найперші до човна, того, що в незвідані далі
Везтиме вінками уквітчане Києве тіло,
Стояли брати його, Щек та Хорив посивілий.
По знаку їх мав розпочатись обряд похоронний.

А поруч із ними сиділи на лаві бояни.
Вони цілу ніч над покійним сказання творили.
Тепер їхні руки лежали в чеканні на гуслях,
Готові були вони спів починати прилюдний.

За Ідолом далі гора височіла із хмизу.
Вели на вершину із дошок обструганих сходні.
В огні мало Києве тіло згоріть на вершині,
Душа щоб очистилась перед країною мертвих.

В сльозах за братами стояла невтішная Либідь…
Всі ждали давно на початок священного дійства.
Одна лиш полянського князя жона сивокоса
То в небо дивилась, то вбік, до воріт, озиралась.

Ось Щек до старого волхва повернувся і мовив:
– То й скільки ми, старче, на гриднів чекати повинні?
Ловить втікачів і до вечора можна, скажу я.
Ніхто ж бо не знає, в який вони бік подалися.

Хай буде вже так, як воліють Боги всемогутні.
Коня уб'ємо перед Ідолом замість склавинки.
Поглянь, стільки люду полянського в граді зібралось!
Пора починать нам творити обряд по закону.

Та стала між ними жона з почорнілим обличчям:
– Прошу тебе, княже, приборкай своє нетерпіння!
Ще трохи – і гридні притягнуть ту відьму за коси,
Шукають і в полі, й на річці, і в ліс я послала,

Волхв також озвався до Щека й суворо промовив:
– Турбуєшся ти за людей, що у Граді зібрались?
Вже краще б ти так турбувався, щоб волю останню
Порушить ніхто не посмів навіть мертвого князя!

Сказав тоді Щек, поступаючись волхву старому:
– Підождемо, поки підніметься Сонце-Ярило.
Та тільки від Ідола тінь до човна доторкнеться,
Щоб ви не казали, велю я обряд починати!

Махнув він рукою, бояни за гуслі взялися,
Щоб співом звеличить ватага померлого Кия.
Полинув їх спів понад гори, над Градом високим,
Тривожачи душі полян, що зібрались навколо.

Тим часом людей на горі, як води, прибувало.
Ставали одні за плечима у других, штовхались,
Бо кожен хотів подивитися зблизька на князя,
Хто шану віддати, а хто із цікавості просто.

Під поглядом сотень очей, до видовищ цікавих,
Дівчата вродливі весь човен обсипали житом,
Співали волхви, жалібниці за князем тужили,
Аж поки від Ідола тінь не торкнулася Кия.

За Щековим знаком взяли тоді човен на плечі
Сім юних мужів, та іще сім уже постарілих,
Круг Ідола тричі обнісши, молитву творили,
А потім до хмизу ступили, на сходні широкі.

А там уже інші стояли, від долу до верху,
Поволі угору поплів човен з князем полянським,
Допоки не став на вершині, від смертних далекій.
Тепер тільки Сонце дивилось на мертвого Кия.

І раптом здивований гомін пробіг по майдану,
Пронісся, мов вітер, що бурю несе за собою.
Навкруг озиралися збуджені чуткою люди.
– Склавинка, склавинка, – шептали вони між собою.

Ішла вона боса. Тулила розірване плаття
До повних грудей, що від холоду зовсім потерпли,
Невидячі очі горіли вогнем потойбічним.
Жахалися люди і вбік, мовчазні, відступали.

Одна лиш жона сивокоса з дороги не сходить.
Діждалась таки! Долетіла молитва до неба!
Забувши про гідність, великій княгині належну,
Назустріч суперниці крок, нетерпляча, зробила.

Закаркала сміхом в обличчя безумної діви:
– А що, не вдалося уникнути Божого гніву?
Он глянь, то на тебе чекає всевидячий Ідол!
Та спершу розкажеш, де сина мого заховала!

Вуста розімкнувши, Зоряна сказала до неї:
– У хижі мисливській знайшов він останній притулок.
Я горя тобі не хотіла завдати, княгине,
Але не пускав мене син твій з'єднатися з Києм.

– Ти вбила його? – прошептала невіряче мати,
А потім за серце вхопилась і сіла на землю.
І сумно дивилась на неї із неба Мокоша,
Котру так молила жона, щоб скарати склавинку.

У тиші великій ступила Зоряна до хмизу,
По сходнях пішла, піднімаючись вище і вище.
Ніхто не посмів на останнім шляху її стати,
Хоч крові й чекав Бог полянський, всевидячий Ідол.

Всміхнулася Діва безумна, побачивши Кия.
– Прийшла я, – сказала і сіла до нього у човен.
За шию його обвила молодими руками
І голову тихо на Києві груди схилила.

* * *
А потім, як хмиз догорів уже, майже під вечір,
Сідали усі за столи довжелезні, дубові,
І справили тризну по князю своєму, по Кию.
Усім вистачало, хто був там, їди і напоїв.

Пройшла темна ніч із останнім весняним морозом,
І небо рожевим побралося цвітом на сході.
І Сонце зійшло, щоб уперше свій шлях розпочати
Без Кия, над Києвим Градом, могутнім і вічним.


Кінець.