М. Устюк.

КОЖЕН ПИШЕ, ПОКИ ДИШЕ.

Довгождане інтерв’ю з письменником і критиком Миною Устюком.

Телефоном з Юрмали (2003 рік).

Кореспондент (далі К.) Мино Дорошовичу, наші читачі ось уже кілька разів зустрічаються з Вашими публікаціями на сторінках української преси. Хотілося б трохи більше дізнатися про автора, який так енергійно і, я б сказала, яскраво увірвався в український інфор­маційний простір. Будь-ласка, дещо про себе.

Мина УСТЮК (далі М.У.). Народився я 2 квітня 1906 року в с. Онацьки на Київ­щині. Закінчив Могилянку, вчителював у Києві, Харкові і Онацьках. Останнім часом жив у містечку Обухів, котре розки­нулося на горбистих берегах Стугни за 50 км від Києва, столиці нашої Батьківщини. В кінці минулого тисячоліття доля закинула мене в Латвію, де я, сидячи, мов той старий, на березі моря, сильно ностальгую за земляками.

К. Дивно, що, маючи досить поважний вік, Ви тільки тепер почали друкуватись.

М.У. Свого першого вірша я опублікував ще в 1924 році в Москві. Він називався "Вот умер вождь, народ стоит у гроба". Відразу ж був обізваний декадентом, згодом за цей же вірш мене звинуватили у возвеличенні українського погребального обряду, і пішло-поїхало... Одним словом, сталінських таборів попробувать довелося. На 11-му році каторги утік з Соловків і емігрував у трюмі плавбази «Юний Ленінець» до Англії. А вже в роки незалежності повернувся до вас. І до себе.

К. Ви тоді, на каторзі, не думали кинути писати?

М.У. Як казав один мій приятель по Сибіру, кожен пише, поки дише.

К. Отож, всі ці роки Ви писали, так би мовити, в шухляду...

М.У. Я натворив досить пристойно. Маю вірші, прозу, історичні розвідки, критичні статті, чималий стос перекладів. Дещо вже втра­тило свою актуальність (як то "Українські пісні про радіацію", наприклад, де я пишу: "Нащо Гейля привезли з-за границі, в нас же мозок не в кістках, а в сідниці!?"), а дещо від часу ще й погострішало. Потроху починаю друкувати. Зрозуміло, не для  слави ‒ моє его померло ще літ п'ятдесят тому. Просто жаль думок, котрі настовбурчували мою голову всі ці роки. А оскільки, як писав у одній із своїх останніх поезій Жан Каміло Хруст, "помимо того, що в віршах, думок у мене не зосталось", то маю намір скрізь друкувати свої вірші.

К. А критику, з якої Ви, власне, почали?

М.У. Почав друкуватися, ти хотіла сказати? Я критики ніколи рані­ше не писав. Це Шевченко мене напоумив.

К. Який Шевченко?

М.У. Тарас Григорович. Пам'ятаєш: "Вже десять літ, як дав я людям "Кобзаря", хоч би хто гавкнув" ? От я й подумав: це ж і сучасні письменники ждуть ‒ не діждуться свого, образно кажучи, Цербера. Та й почав.

К. І, на кінець, традиційне питання про Ваші творчі плани. Чи твори­те Ви сьогодні на царині художньої літератури?

М.У. Безумовно. Працюю зараз над кількома речами заразом. Це "Поема про криву сосну", повість (робоча назва "Дуля"), а також "Абетка для першокласника", в якій я намагаюся показати молодо­му поколінню життя, як то кажуть, без прикрас. Думаю, що скоро все це почне з'являтися в українських часописах.

К. І багато у вас у загашниках?

М.У. Аби ще я по молодості не попалив з півтонни своїх віршів… Тепер лише дещо пригадую по пам’яті. Ось хороші строки:

«По дотичній пройшов, по дотичній.

Віддаляється в безвість Земля…

І тобі от, такій симпатичній,

Посміхаюся тільки здаля».

К. Але ж рукописи, як кажуть, не горять.

М.У. У мене на цей рахунок інша думка. Ось послухай:

«Про рукописи і вогонь.

Вогонь читає по сторінці

І знищує в єдину мить

Те, що горить.

А те, що у Поета в думці,

Що перемелено на дерть,

Донищить смерть».

Оце і все, дочко, що лишається від Поетів.

К. Хіба Ви не сподіваєтеся, що ваша творчість залишиться на довше?

М.У. Мій великий сучасник Хемінгуей колись визначив якості, які мають зробити письменника визначним. Одну з них я вже, безперечно, маю – це довголіття (сміється).

К. Це правда, що вам уже за сто?,

М.У. Та ні, звичайно. Мені 92. А десяток літ я приписав собі, коли мене не хотіли в колгосп зачислять. А врем’я тоді було, що вірили в щасливе майбуття … та й вік тоже. А потім буряки ентузіазм висмоктали. 

К. Як ви відноситеся до того, що деякі автори друкують нецензурщину?

М. У. У мене теж є така збірочка, називається, пробач, «Мислі-Дрислі». Але я ніколи навіть гадки не мав її опублікувати. Це як сісти справлять нужду серед натовпу, ще й кричати – дивіться всі, як я це роблю! Все залежить від внутрішньої культури автора. Хоч я й народився в Онацьках, але в нас у селі нужду справляли завжди подалі від людських очей.

К.Творчих удач Вам, Мине Дорошовичу, і довгих літ життя!

М.У. Та куди вже довше...

*   *   *

Мина Устюк. Твори.

Чупачупс.

(опубліковане на сайті ГАКу в 2010).

Все почалося з того, що Чупакабра звабила Чупачарку. Чупачарка змушений був на ній женитися, бо був істотою совісною. «Не те, що деякі поети, ‒ розказувала згодом Чупакабра своїй знайомій. – Кохатися хочуть, а як заміж – то виявляється, в нього жінка». Ну от, а скоро від того народився в них син. Спочатку його назвали Чупиком, та згодом трапилося несподіване – у Чупика на голівці почав рости чуб. А як ми з тобою, читачу, знаєму, у чупачарок волосся на голові не росте. Отож у селі почали подейкувати, що молода Чупакабра, поки чоловік заглядав у чарку, поздибалася зі ще одним чудиськом із ГАКу на ймення Мжицяра (див. «Сто чудовиськ України» В. Бар-Кончалоби з Сум). Боячись скандалу, Чупакабра за кожним разом, як хто згадував про чуб Чупика, прикладала палець до губ і шепотіла «Пс-с», тобто, мовчіть, будь ласка! І незабаром Чупачуб перетворився на Чупачупса.

Однак, шановний мій читачу, ти ж розумієш, що я не взявся б за перо ради того, щоб лише пояснити походження цього імені. Історія наша про інше. Крім чубчика, Чупачупс мав ще одне диво – дуже велику голову, тому був розумним. Дехто так навіть і казав «Розумний, аж страшно». І мав хлопець з того розуму лихо. Як і всякий розумник, він іноді задавався питанням: а навіщо я існую? Не знаходячи відповіді, Чупачупс впадав у дику депресію. На щастя, траплялося це не так уже й часто.

Взагалі ж синок узяв дещо від мами, а дещо від тата. Як і мама, він був надзвичайно привабливий. Оскільки уродився він статево невизначеним (бо як можна по голові визначити, чоловік це чи жінка?), то лизати його любили і чоловіки, і жінки. Одна дама, облизуючи його гарячим язиком, якось запитала: «А де ж Ваш пунктик?», на що мудрий Чупачупс відповів: «Аби душа була великою!». Не всі, ясна річ, поділяли цю думку, але, кажу ж, лизати його любили. Може, хтось хоче запитати мене : «А як же вони розмножуються, оті чупачупси?», то я із задоволенням поясню. Коли хтось нетерплячий розкушував чупачупса навпіл, то тут-таки їх з’являлося уже двоє. З цього приводу наш герой любив примовляти: «Я вічний, немов амеба!».

А тепер про головне, ради чого, власне, автор і затіяв цю писанину. Як і його батько Чупачарка, синок поїдав людей, не питаючи ім’я, віку, ваги і зарплати. Треба лише сказати, що крові він ні з кого не пив, як кажуть тут декотрі, а поїдав людей зсередини. Достатньо було комусь проковтнути хоч шматочок Чупачупса, як він, гепнувшись у шлунок, починав плямкати і жерти, зараза, все підряд – кишки, залози, ну і таке подібне. (Надіюся, мені пробачать цей невеличкий натуралізм, але, як кажуть, із пісні автора викинути можна, а жодного слова - ні). Коли ж їх, чупачупсів, потрапляло у шлунок двоє, то вони ще й починали між собою розмову про літературу. Щоб не завантажувати тебе, читачу, зайвою інформацією (ти ж, як і я, людина зайнята), то я пропущу ці розмови, сказавши тобі по секрету, що Чупачупс має скоро видати книжку під назвою «Розмови про літературу», яка базуються виключно на творах ГАКівців – інших наш герой просто не знає.

Ото ж, люди зсихалися на тріску і помирали, а всі методи проти Чупачупса, включаючи часник і гарбузове насіння, були безсилими. І тоді вчені зібралися на консиліум. В кінці засідання, коли всі вже втратили надію і похнюпили голови, раптом підскочив на стільці старий професор, котрий все життя боровся з глистами. «Еврика!» - вигукнув він і повідав шановному товариству про допіру придуманий метод. Суть методу полягала в тому, щоб вивести породу чупачупсів, які б жерли лише жир і целюліт.

Ти, мій розумний друже, уже, певно, здогадався, що такий гібрид можна було б використовувати як засіб для похудіння. Перетворити, так би мовити, зло собі на користь. «Геніально!» - загукали професорові колеги і закипіла робота. Шляхом довгих, часом жорстоких експериментів і спроб шуканий екземпляр таки вдалося вивести! Назвали його Чупахудра; один прийом цього чудодійного засобу робить фігуру за три доби ідеальною.  І, що найголовніше, Чупачупс, перетворившись на Чупахудру, нарешті знайшов відповідь на сакраментальне своє питання – в чому смисл життя?  Тепер він радісно знищує целуліт на бедрах прекрасних дам і життя його стало наповненим по вінця спокоєм і щастям.

І, наостанок, слово до тебе, мій терплячий читачу. Не хочу приховувати, що твір цей написаний мною з метою реклами. Тому граємо відкрито: всі, хто розмістить рецензію на моє оповідання в найближчі дні, гарантовано отримає від мене адресу, де можна придбати ліцензійну Чупахудру за помірною ціною. А ще на презент я подарую рецензентові книгу Чупачупса «Розмови про літературу», яка, мабуть, уже зацікавила тебе ще в ході моєї розповіді. З цим залишайся здоровий, а вдячний автор дякує тобі за увагу і майбутню рецензію.

*   *   *

Свиня і менталітет.

Вкраїнець – сало! – скажуть всі мерщій.

Москаль – на ум приходять кислі щі.

Отож, нам ясно вказує свиня:

Москаль і українець – не рідня!

За це лише свиню в один момент

Поставить треба нам на постамент!

*   *   *

Пісня про комарика-дзюбрика.

З циклу «Чорнобиль 1986»)

Ой, що то за шум учинився?

То в Чорнобилі реактор розвалився.

Чогось мало там дали, чи багато,

Тільки вирвався у світ мирний атом.

І румуни, й скандинави, і поляки

Затужили, закричали з переляку.

Ну а ми, щоб зберегти честь мундиру,

Узяли та й провели Гонку Миру!

Інформація мене рве на часті,

Спекулює капітал на нещасті.

Щось говорять-бубонять про рентгени

Замість правил чистоти й гігієни.

Нащо Гейла привезли з-за границі?

В нас же мозок не в кістках, а в сідниці.

В нас своя єсть медицина, нам не стидно,

Травим йодом железу щитовидну!

Та знайшлися й серед нас вутлі духом,

Піддалися провокаціям і слухам.

Вони з Києва побігли, наче криси,

Бо кому ж, скажіть, охота стати лисим?

З телевізора мені: ‒ Успокойся!

Радіація 0,3 – ти не бойся! ‒

Все торочить і торочить нам про дози,

А своїх дітей у Крим повивозив!

Я від злості ухопився за чуприну –

Повилазила волосся половина!

Якщо завтра я почну ще й блювати,

То на чорта мені ваш мирний атом!

Ох, умру я безневинно, ох, Маруся,

І ніколи на тобі не женюся.

Пострадати за прогрес доведеться,

Ну, а стронцій вже без мене розпадеться.

Я б за ноги попідвішував героїв,

Хто нам атомну під Києвом построїв.

А за те, що не вщитали людський фактор,

Головою б опускав у реактор.

*   *   *

Тунгуський метеорит.

(новорічний варіант)

Багато смакуючих, та мало тих, хто відчуває смак його.
                                              Абд Хусейн Алладін Палладін.

На землю, що серпанком оповита,
Летить, згоряючи, шматок метеорита.

Ішов тим лісом дід тунгус,
На лобі в нього гнус.
І щось наспівував під ніс -
Боюсь, що навіть блюз.

Таки долетів до землі уламок метеорита.
І разом з гнусом того тунгуса убито.

Пройшли віки ‒ та згадують його
Його внуки.


 *   *   *

Із циклу «Глюкавки».

І сіро, і сіро…

Гримить за ногою ланцюг.

Чотири стіни, і кільце на четвертій стіні.

І страшно, і страшно…

І вже не тому, що завершиться круг,

А страшно тому, що цей круг

Не вдалось розірвати мені.

*   *   *

Щось не склалося з Мойрами й датами.

Чи це бог Геліос за телят:

Запавучені чорними гратами

Міражі міріадів Плеяд.

Із ікони — любов з поволокою

Для царівен і просто для жаб-с.

Зник десь там колією глибокою

Тряс-потрясний не мій диліжанс.

Бачу тільки карниз позолочений

Для підвіски у вигляді ню.

Я ж-бо й сам в цьому світі позичений:

Парафраз, пара фраз, парвеню.

*   *   *

Я одинокий вовк,

Я здичавілий кінь,

Чи, може, я ніщо?

Як все оте збагнуть?

Росте собі полин.

У полі десь полин.

А, може, в тім і є

Ота найвища суть?

*   *   *

Початок кінця

(Чорнобильський блюз).

Лисий потяг, лиса тьотя,

Облисілий ліс.

Хтось у носа пізню осінь,

Наче грип, заніс.

Я шкребуся в двері раю,

Почекай, таксі.

Там, у Раї, скрипка грає,

Відчепіться всі!

Доти, дзоти по болоту,

Мертві журавлі…

Ластівка з відкритим ротом

На рожевім склі.

Хоч і встану – не дістану,

Омертвів-бо лист.

А на ганку став із ранку

Молоденький лис!

Лисий потяг…

* 

Вже нема мене між нами,

І мені вже нас не жаль…

Він лежав вперед ногами,

Елегантний, як рояль.

*   *   *

Хрущ_ненормальний.

(із циклу «Вірші про тварин»).

занудило від слова щі

і борщ мені не лізе в рота

та ще й хрущі гудуть сволота

як_боляче_гудуть хрущі

горгона голову в кущі

горить аврора на негоду

ясон не вернеться з походу

як_боляче_гудуть хрущі

     на ніц зійшли бажань прищі

а серце стисла моцна лапа

о де ти острів ескулапа

як_боляче_гудуть хрущі

! , . « » … № ; ( ? + :))

(вживати за смаком).

*  *  *

Ода хрущу.

О, хрущ! Тобі складаю оду
Від українського народу -

За те, що ти, комашко Божа
(На хробака уже не схожа!)

Пророка нашого Тараса
Сподвигла на безсмертну фразу:

"Хрущі над вишнями гудуть"!

*   *   *

З невдалих перекладів.

О. Пушкін.

Переклад з російської.

Сиджу у в’язниці доволі сирій.

Сидить проти мене орел молодий,

Мій вірний товариш. Махає крилом,

Весь дзьоб у крові — щось клює під вікном.

Клює й викидає в безодню з вікна,

А думка, їй-богу, у нас з ним одна!

Походить, покряче, а сам як не свій,

Сказати ж нічого не може — німий…

Та я зрозумів, що мені вже пора

Туди, де за хмарами біла гора,

Туди, де синіє морська глибина,

Туди, де живе лише Бог й Сатана.

*   *   *

П. Тичина.

Переклад з української.

Я по лесу шагала

Впервые на веку.

Деревья-колыбели,

А в них кукушек трели:

Ку-ку.

Зайчишку повстречала, лежал он на боку.

Была б его словила —

Кукушка завопила:

Ку-ку, ку-ку, ку-ку!

*  *  *

Доісторичний романс.

А я сиджу на березі

І бачу гладь води,

А ти сидиш на дереві!

Іди, іди сюди.

Я весь тоскою з’їдений,

Поточений увесь,

 А ти сидиш, о Боже мій,

У верховітті десь.

Спускайся. Поговоримо,

Як звать тебе? Ассоль?

Харчі поділим порівну,

Та й те ото… Чи шо ль?

Не хочеш? Ах, закохана

Ти у вождя давно!

Так вилізу непроханий

До тебе все-одно,

І поки вождь на мамонта

Кермує наш нарід,

Не утечеш від мене ти,

Не вмре поетів рід!

*   *   *

Жартівливе.

Допоки пишеш вірші –

Ти будеш молодим!

Допоки пишеш прозу –

Ти будеш молодим!

Коли живописуєш –

Ти завжди молодий!

Над нотами чаклуєш –

Ти завжди молодий!

Стару з косою, кореш,

Навряд чи обминеш,

Та як що-небудь твориш –

Хоч молодим помреш!

*  *  *

Мислі-дрислі.

Щаслива старість – це коли бажання відмирають раніше, аніж можливості.

Багато смакуючих, та мало тих, хто відчуває смак його.
                                              

Кожен пише, поки дише.

Помимо того, що в віршах, думок у мене не зосталось.

Ось істина, котру ти мусиш знати:

Зусиллям волі фалос не підняти.

*   *   *

.   .   .   .   .