Слово про брата.
Про книгу Василя Трубая «Натюрморт з котами».
Бог,
котрий всередині нас, в одних ховається під темними глибинами свідомості – це
люди розумні, але потайні й нещирі. З них виходять політики і бізнесмени. В
інших підсвідоме переважає розум, вони прості, нестримані та емоційні. В них
Бог підходить до поверхні й проступає крізь світлу оболонку душі. Такі люди
стають митцями. До цієї когорти належить автор книги, мій молодший брат Василь
Трубай.
Василь почав
писати доволі пізно. Йому було уже тридцять, коли районна
газета «Зоря Жовтня» надрукувала першу маленьку новелу «Грушки». Вона й
сьогодні є моєю улюбленою річчю в братовій творчості. Цупка і незламна душа
старого діда з «Грушок» для мене –
віддзеркалення глибинних підвалин українського духу, який неможливо
викорінити чи зруйнувати.
Далі були публікації в республіканських
газетах і журналах, книги «Кінець світу», «Все просто», «Ріка», «Я не можу не
бути»; збірка зорової поезії «Зґвалтування реальності»; сценарії художніх
фільмів.
Василь
творець у широкому розумінні цього слова.
Він багато чим захоплюється і багато чого вміє. В молодості поманила
романтика моря, ловив рибу на риболовецьких траулерах; свого часу пробував
малювати картини і це в нього виходило не так уже й погано; своїми руками
побудував дім, в якому живе й тепер, поринувши у сільське господарство і
знаходячи в цьому велику насолоду; уміє вирощувати помідори і класти цеглу,
майструвати меблі й викладати в університеті,
писати новели і намалювати фламінго, який намагається проковтнути
створеного людським розумом кубика-рубика, придумувати сюжети кінофільмів і
виховувати малого сина... Не знаю, як це все впливає на письменницьку творчість
мого брата, але сам він часто повторює, що найбільша творчість, це створити
своє життя: займатися тим, до чого
лежить серце, жити там, де хочеш і з тими, кого любиш, дружити з тими, хто
рідний тобі по духу. Та все ж найбільшим його захопленням, певно, була й
залишається література.
Оповідання, котрі вміщені в цій книзі,
безперечно, знайдуть свого читача. Вони торкаються речей, які присутні в душі
кожного: самотність, пошук істини, боротьба з буденністю, суспільні,
національно-значущі події, переломлені через долі окремої людини. Я не буду
говорити тут про вміння автора знайти потрібну деталь, не казатиму про
майстерність в побудові сюжету, коли
читання затягує і не відпускає, не наголошуватиму на багатстві мови. Читач сам
знайде це все у творах автора. Але там є ще дещо, про що варто сказати, бо воно
робить його творчість унікальною.
По великому рахунку в літературі
споконвіку пульсують два напрямки, періодично переплітаючись чи змінюючи один
одного – реалізм і символізм. Вони розгалужуються на течії, течійки і
струмочки, але суть їх залишається незмінною. Письменники-реалісти в міру своєї
талановитості описують правду життя, символісти ж намагаються вловити
підсвідоме, використовуючи закономірність, яку висловив мудрець Махайог Пілот
Бабаджи: «Непроявлене завжди використовує проявлене як посередника». В пошуках
таких проявлених деталей ці другі перетворили
конкретний художній образ на багатозначний символ.
В такому розумінні твори Василя Трубая
слід би віднести до символізму. Однак, вони разом з тим нагадують і біблейські
притчі з їх чітко вираженою алегоричністю. Якщо додати, що при цьому новели
написані в нарочито традиційному стилі,
то матимемо таку дієздатну суміш притчі, символізму і традиції, яка, мабуть, не
зустрічається в жодного із видимих на сучасному обрії українських новелістів.
До
такої манери письма Василь прийшов не відразу. В його ранніх оповіданнях –
декотрі з них увійшли й до цієї книги – бачимо класичну розповідь про подію,
яка чимось торкнулася душі. Переважно Василя хвилюють неординарні людські
характери, чи то зламані життям («Пора спати», «Павутина»), чи то нескорені
навіть неміччю старості («Грушки», «Робінзон Крузо»). Часом його герої в погоні
за химерною мрією самі стають божевільними («Яйце-райце»). В оповіданнях під
видимою частиною айсберга вчувається потужна глибина прихованого смислу.
Вже ці твори роблять Василя майстром
новели. Та в якусь мить для художнього втілення своєї думки йому стало
недостатньо традиційних засобів. У сповненому
реалістичних деталей оповіданні «Голод» той цвіркун, котрого виманив
з-під печі і з’їв змучений голодом хлопчик, стає втіленням насильно перерваної
тяглості буття українського народу, його традицій, звичаїв. Трагічні ноти
«Картоплини» підсилює поява в сумочці героїні картоплини, зовсім недоречної
там, як недоречна і сама героїня у цьому світі. В оповіданнях поруч з реалістичними
подіями раптом з’являються фантасмагорії («Кінець світу», «Натюрморт з котами»,
«Павутина»), в яких через метафору, символ зосереджується смисл, котрий хотів
донести читачеві автор.
В останніх по часу творах Василь іде ще
далі. Коли раніше в змальованих ним подіях і образах символічна деталь була
лише частиною сюжету, то тепер його оповідання від початку і до кінця
перетворюються на символ, алегорію. З’являється «Яма», яка поглинає зачерствіле
душею людство. Виникає і втілюється задум «Ріки»: безнадійне й трагічне
змагання з течією ріки, в якому вгадується боротьба людини за виживання. Рано
чи пізно ця боротьба закінчується знемогою і водоспадом, куди невблаганно
зносить людські човни течія. А що, коли припинити цю боротьбу і віддатися на
волю ріки? І народжується нова філософія життя, можливо, єдино правильна:
знайти свою ріку і кинути весла!
Василь дозволяє собі експериментувати з
формою оповіді. В «Картоплині» потік свідомості максимально наближає читача до
героїні. У «Великому птаху» скалічене речення у фіналі відображає падіння
смертельно пораненого птаха. Останні абзаци «Танга» написані російською мовою,
і це висвітлює сутність оповідання.
В «Заручниках» уже не йдеться навіть
про реалістичну достовірність подій. Символічна в’язниця, символічні заручники
і символічні зникнення персонажів назавжди залишаться незрозумілими для читача,
якщо не подивитися на події під тим кутом зору, що автор зображає цих
персонажів як заручників смерті. Тоді все стає на свої місця, в реакції героїв
ми впізнаємо своїх знайомих, чи й самих себе, а фінал змушує задуматися над
тим, де ж криється справжня мудрість.
Виключно на символах побудовано й
оповідання «Штик». В плюгавенькому солдатові, який тримає в залежності здорових
і сильних людей, можна побачити образ влади, яка скувала громадян страхом до
такої міри, що ті втратили людську подобу. Можна розгледіти тут і прямий докір
нашій волячій терплячості, коли, навіть вмираючи з голоду, українці не беруться
за сокири. «Штик» дає простір і для ширших, загальнолюдських алегорій. Про
всесилля страху написано немало, згадаймо хоча б того ж Купріна чи
Коцюбинського, але рідко хто явив нам потворне його нутро з такою
натуралістичною силою, як це зробив Трубай у своєму «Штику».
Заглибившись у символи та алегорії в
останніх своїх оповіданнях, Василь Трубай змушений був поступитися героєм,
якого так майстерно творив у «Грушках» чи «Пора спати». Але не будемо забувати,
що є ще високочолий читач, про котрого писав Набоков: «Його літературні смаки
не продиктовані тими юнацькими почуттями, котрі змушують звичайного читача
ототожнювати себе з тим чи іншим персонажем і «пропускати описи». Чутливий,
вартий захоплення читач ототожнює себе не з дівчиною чи юнаком в книзі, а з
тим, хто задумав і створив її».
Смію твердити, що в оповіданнях Василя
Трубая читач знайде собі поживу як для розуму, так і для душі.
* * *
Немає коментарів:
Дописати коментар