Алея Героїв.

Алея Героїв являє собою каскад стендів,  де увіковічнені імена обухівців, котрі загинули в полум’ї російсько-української війни. 

 

Щоб зрозуміти місце і роль цієї війни, де були вбиті наші хлопці, треба на мить згадати тисячолітню історію взаємин Росії і України. Давня Русь, спадкоємницею якої є Україна, виникла в 9 столітті. Окраїною Київської держави було Залісся, заселене угро-фінськими племенами мокшів, меря, чудь та іншими. З часом, точно так, як це сталося з якутами чи евенками сьогодні, мокші разом зі всією чуддю втратили свою мову і перейняли руську мову Києва. Тож даремно нинішні борці за чистоту української мови воюють із суржиком і русизмами – то насправді воюють вони з мовою давньої Русі.  

Через двісті років син Юрія Долгорукого і половецької княжни Андрій Боголюбський заснував у Заліссі Велике Владимирське князівство, що стало початком нинішньої Росії. В 1169 році Боголюбський організував похід на Київ. Його війська взяли місто, сотні киян були вбиті, столиця Русі  нещадно пограбована - включно з християнськими церквами. «З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену» - писав історик В. Ключевський. На щастя, своїм азіатським самодурством Боголюбський досадив і своєму оточенню. Його вбили змовниками на чолі з бояриним Петром Кучкою. Але – на нещастя! – нікуди не дівся агресивний, нахабний і злодійкуватий норов заліських племен.  

В 13 столітті на руські землі прийшли монголо-татари. Київ був знищений, а північні князі навперебій стали суперничати перед ханом Золотої Орди за великокняжий ярлик. Скоро його здобув удільний московський князь, син Олександра Невського, Данило. Так з’явився улус Золотої Орди - Московське князівство, князі котрого збирали данину з руських земель золотоординському ханові. Користуючись становищем, московити почали завзято «прирощувати» свою територію. Вони  спільно з Ордою змусили смоленського князя відмовитися від союзу з Литовською державою; завоювали слав’ян Новгорода і слав’ян Брянщини, за кілька століть перетворивши їх, як сьогодні перетворюють білорусів, на своїх одноплемінників; потім настала черга самих татар, народів Сибіру, Середньої Азії і Кавказу – і, врешті, України. Митрополит Київський переїхав у Москву, а Москва проголосила себе наступницею Візантії і третім Римом.

300 років тому київський мудрець Феофан Прокопович підказав цареві Петру Першому назвати Московське царство Російською імперією. В результаті Прокопович отримав з рук імператора кілька сіл з кріпаками, чимало грошей і високі духовні посади, а Московщина отримала нове ім’я – Росія. Але цього виявилося замало. Надто куцою виглядала історія новоствореної держави -  адже Московське князівство заявилося на історичній арені лише в 16 столітті.  Тоді наступниця Петра Першого, німкеня Катерина Друга, створила спеціальну комісію з написання правильної російської історії. Суть її зводилася до того, щоб пристебнути до московщини історію древнього Києва. Так виникла ідея трьох братніх народів. Історики братнього народу татарин Карамзін і мокша Ключевський розвинули її до кільканадцяти томів. Про об’єктивність їх свідчить хоча б витяг з Карамзіна стосовно життя в кріпосницькій Росії: «...блаженствує народ, процвітає правосуддя, сяє благоустрій, серця задоволені, уми спокійні». Походження російського народу трактувалося ними просто: втікаючи від набігів половців, жителі древнього Києва переселилися на північний схід. В результаті угро-фінські племена, котрі населяли московщину, стали слав’янами і утворили російську націю. Тепер минуле Росії заграло новими кольорами – Святославом Хоробрим, Володимиром Хрестителем, Ярославом Мудрим і Мономахом. 

Далі російська історія рясніє безперервними війнами. Достатньо хоч поверхово заглянути туди, щоб ясно представить собі вампірські джерела живлення цієї держави. А разом з тим стають зрозумілими глибинні причини сьогоднішньої російсько-української війни і вся значимість подій, свідками яких довелося бути нашому поколінню.

Початок минулого століття уже давав нам шанс вирватися з імперських обіймів Росії,  однак через відсутність боєздатної потужної армії скористатися ним не вдалося. Сьогодні ми знову наступили на ті самі граблі, виплодивши олігархів замість нарощувати оборонну промисловість. Але надія зберегти країну тепер є. Запорука цьому - відчайдушність, природний розум і відданість Україні наших воїнів. В тому числі тих, хто вже ніколи не повернеться у цей світ.

Розташована Алея Героїв вздовж київської траси на мікрорайоні Піщана. На початку Алеї автобусна зупинка в бік Центру, на протилежному боці траси – в бік Києва. Неподалік  - живописна зона з двома озерами, кольоровим фонтаном і дикими качками, котрі живуть тут. Лавочки навколо дадуть можливість втомленому туристу перепочити, а розташовані поруч кафе - випити чашечку кави, чи поласувати морозивом. Не забудьте, однак, вклонитися тим, хто загинув, аби нам вільно жилося на цій благословенній землі. 

......................................

Стежками трипільського краю

 Олена Блаватська

Панський маєток «Липки» стояв на крутому березі Дніпра, на в’їзді у Ржищів з боку Українки. У 19 столітті власником маєтку був князь Павло Долгорукий. У нього не раз гостювали майбутні декабристи Трубецкой, Бестужев-Рюмін,  Муравйов-Апостол. Дочка Долгоруких і спадкоємниця Ржищівського маєтку княжна Олена Павлівна вийшла заміж за видного аристократа Андрія Михайловича Фадєєва. В 1814 році у Ржищеві народилася їх дочка, Олена Андріївна Фадєєва, по чоловікові Ган.  Вона стала першою жінкою на Подніпров’ї, і однією з небагатьох жінок тогочасного світу, котра  наважилася бути письменницею. Писала про трагічну долю розумної, романтичної жінки в середовищі провінційного міста. Близька для читаючих жінок тема, а також захоплені відгуки критиків, в тому числі Бєлінського, зробило її популярною. До речі, твори свої Олена Ган підписувала псевдонімом «Зінаїда Р-ва», що знавці прочитують як «Ржищева». На жаль, померла письменниця у віці 28 років від сухот. Старшій дочці її, теж Олені, було тоді 11 років. Згодом вона стане володарем дум усієї Європи Оленою Петрівною Блаватською. Доречно сказати, що двоюрідним братом Олени Блаватської був  Сергій Вітте, міністр фінансів Російської імперії.

Після смерті матері Олену та її сестру Віру забрали до себе дід і бабуся. Дід Андрій Фадєєв займав високі посади, був губернатором Самари і мав чин тайного радника (один з вищих чинів у Російській імперії). Бабуся Олена Павлівна (це ім’я, схоже, було в них спадковим) знала пять іноземних мов, розумілася на археології, нумізматиці, ботаніці. Їй перейшла бібліотека батька, Павла Долгорукого, який вивчав алхімію та магію, був членом масонської ложі. Звісно, ці книги залишили слід в дитячій свідомості малої Олени. 

Слідуючи за дідом, котрий просувався по службі, сім’я жила в Одесі, Астрахані, Саратові, Тифлісі (нині Тбілісі). Олена отримала хорошу освіту. Вже в 10 років вона знала англійську, французьку і німецьку мови, була вмілою вершницею, а в 1844 році її відправили до Європи навчатися музиці.

Природний розум, грунтовна освіта і рішучий характер визначили її подальшу долю. У 17 років вийшла заміж за 60-літнього барона Блаватського, через кілька місяців покинула його і подалася в мандри: Константинополь, Єгипет, Лондон, Венеція, Канада, США, Мексика, Перу, Цейлон, Індія, і після третьої спроби – Тибет, резиденція Далай-лами і серце буддизму. Заробляла на життя, працючи наїздницею в цирку, виступала з концертами як піаністка і як співачка. В 1867 році Блаватська, переодягнена в чоловічий одяг, приєдналася до армії Гарібальді, котра билася за об’єднання Італії. В битві за Рим була поранена. Залікувавши рани, повернулася в Індію. 

І продовжувала шукати смисл буття. В 1874 році в Америці, на спіритичному сеансі, Блаватська зустрілася з полковником Генрі Олкоттом, який став її другом до кінця життя. Вони виявилися не лише однодумцями, але й створили релігійно-філософську течію під назвою теософія. З давньогрецької назва перекладається як «божественна мудрість». Щоправда, першовідкривачами вони не були, схожі погляди мав не один філософ минулого. Але завдяки книгам Олени Блаватської, зокрема, «Таємній доктрині», та її невгамовній енергії теософію пов‘язують, насамперед, з її іменем. Разом з Генрі Олкоттом вони організували світове Теософічне товариство, осередки якого були в різних країнах світу, а штаб-квартира в Індії. 

Теософія Блаватської стоїть на кількох постулатах. По-перше, Бог не має конкретного втілення, як це уявляє більшість людей. Бог єсть все. По-друге, розумом пізнати Бога людині не дано. Зате людина може доторкнутися до божественної мудрості містичним, надприродним пізнанням через ритуали і магію. Третя думка полягає в тому, що Бог створив двоєдиний світ з матерії і духу. Коли матеріальне тіло помирає, безсмертний дух відроджується в іншому тілі.

Дехто скептично сприймає містичні погляди О. Блаватської, дехто знаходить у її біографії елементи авантюризму і навіть шахрайства. Проте прихильників, і навіть фанатів у О. Блаватської немало й сьогодні.

Померла Олена Блаватська в м. Лондоні під час епідемії грипу, за письмовим столом. Згідно з її волею, 10 травня 1891 тіло покійної було піддано кремації, прах розділений на три частини та направлений у Лондон, Нью-Йорк та Адьяр (Індія, штаб квартира Теософічного товариства).

Сьогодні про колишній князівський маєток Долгоруких у Ржищеві, де, можливо, бувала і Олена Блаватська, нагадують лише фрагменти парку та незмінно-величний вид на Дніпро з оглядового майданчика поруч.