Михайло Карасьов.

Оповідання конфліктів чи конфліктне оповідання?

Замітка про оповідання Василя Трубая «Храм».

          Опубліковане в УЛГ (№7-№8 за квітень 2016 року) оповідання Василя Трубая «Храм» наштовхує на думки, котрими хочеться поділитися. В художньому плані автор не потребує реклами. В «Храмі» ми бачимо і живий характер героя, створений нехитрою, але щирою його сповіддю; і потужну мотивацію персонажів в подальших діях; і яскраву асоціацію, коли болото однаково очищається від пляшки з п-під пива і від купола церкви; і бездоганне знання деталей. До всього, оповідання написане твердим чоловічим стилем, без зайвих мудрствувань і сентиментальних відступів. Все чутливе, ніжне і болюче не прописується автором, а народжується в голові читача.

          Але не це спонукає до роздумів. Спонукають конфлікти, які й поверхнею, і в глибину пронизують оповідання. Залишаючись одним з кращих майстрів підтексту, Василь Трубай видозмінює його. Підтекст «Храму» уже іншого гатунку, аніж підтекст «Ріки», «Тангу» чи «Штика». Він багатоплановий і не несе в собі прямолінійного розв’язку.

          Видимий мотив оповідання ‒ гріх і кара за нього. «У всякого здорового чоловіка зринають гріховні думки, коли він бачить гарну жінку. Ну, якщо це диявольське, то що ж тоді зветься коханням?» ‒  запитує в себе священник. Боротьба між обов’язком і спокусою виливається в боротьбу між каноном і коханням. Кожен з героїв має свою правду. «Що більший гріх: любити заміжню жінку, чи спричинити їй смерть через нелюбов?» ‒ знову терзає себе питаннями герой і не знаходить відповіді.

          Далі увагу заполоняють думки священника, викликані протиріччями, котрі він бачить у самій Біблії: «Один хлопчина, студент, трохи молодший за мене, каже: «Отче, от ви будуєте храм і хочете служити в ньому Богу. А в Діяннях написано, що Бог, який сотворив світ і все, що в ньому, не живе у рукотворних храмах, ані не приймає служби з рук людських». Такі думки ведуть до єресі. Проте тут таки маємо і зворотний бік медалі. «Не знаю, може це й святотатсво, але попробуйте забрести десь далеко від людей і молитися. Забути про все і молитися! І ви відчуєте, як Бог приходить до вас» ‒ розмірковує священник. Його хитання, сумніви, відсутність твердості у вірі робить його близьким читачеві, але проблема від цього не зменшується, а навпаки.

          Протиріччя, залишені на домисел читачеві, викликають неоднозначне відношення, аж до неприйняття самого оповідання. Особливо тоді, коли на перший план виходить протиставлення християнства (храм) і язичництва (болото). Вже на початку автор вказує, що саме цей соціально дражливий конфлікт закладений в основу твору. Адже на місці християнського храму колись було язичницьке капище, та й розмова священника із старим дідом підтверджує це: «Цікавий такий дідок, видно, що дуже обізнаний, але видає себе за простачка. Каже, що ця війна Богів ще не завершена. На його думку, давня язичницька, чи, як він каже – православна релігія була справжньою, натуральною, в ній людина зливалася з природою, була такою ж, як птиця, чи звір, чи комаха, а християнство, мовляв, перебрало усі обряди від язичництва, але вихолостило їх, зробило штучними, надуманими, націленими лише на володіння душами людей».

          Згодом невідворотність кари за гріх переплітається із конфліктом між язичництвом і християнством. Ураган, котрий розрушив храм, так само може трактуватися і як кара Христа за нещирість віри, за прелюбодіяння із заміжньою жінкою ‒ і як демонстрація сили язичницького Бога.

          Та раптом, ближче до кінця ‒ мов катарсис! ‒ приходить зовсім інше розуміння того, що закладено в оповіданні. «Вона ставала у мох, з-під якого сочилася вода, й не тонула. Час від часу повертала голову, усміхнено дивилася на мене, звучи за собою, і в її погляді не було божевілля, була лише незбагненна любов, якої я не міг осягнути». Чи то не сам Христос устами Олени говорив до священника: «Пішли зі мною!»? Пішли в природне, в живу віру, геть від догми і схоластики!

          Протистояння між догмою, придуманою фарисеями і книжниками, які вихолостили справжню віру, і живою вірою Ісуса Христа, котрий приніс у світ знаменне: «Не людина для суботи, а субота для людини!» ‒ ось, мабуть, ключ до розуміння психології героя і філософії оповідання. Це питання  ‒ жива віра чи церковна догма ‒ віками стояло і стоїть перед думаючими людьми. Звідси починалися всі реформації, протестанство і розколи. І, як не дивно на перший погляд, таке розуміння Христового вчення дає відповіді на всі запитання, навіть примирює, здавалось би, непримириме  ‒ християнство з язичництвом.

          Живій вірі приходив на землю учити Христос. Тому природне, що вклав у нас Бог, має перемогти надумане людськими забобонами і правилами. В такій інтерпретації оповідання «Храм» піднімається до вершинних творів ‒ хоча б тому, що воно провокує дискусію, торкаючись найменш усвідомленої людьми Христової заповді, заповіді до живої, а не до  книжної віри.

          Однак у фіналі В. Трубай не міг погрішити проти істини. Фінал оповідання надзвичайно реалістичний. Священник не може перебороти своєї натури і зректися догм ‒ як ось уже дві тисячі років після Христа не може зробити цього все людство.

·         *     *