Думки з прогулянки.

Михайло Карасьов

Думки з прогулянки.

         Чому в нас немає потужної літератури? Мені здається, що я знаю кілька причин. Але я не знаю, як їх поправити, от в чому біда.

         Щодо причин, то головна з них лежить на поверхні: тому, що в нас немає критичної маси потужних письменників. Тут теж є свої причини. Насамперед, це час у який ми живемо. Час більш-менш, на щастя, спокійний, без воєн, пошестей і катаклізмів. Коли ми повернемо погляд на початок 20-го століття, то побачимо, що саме революція і громадянська війна дали збурення молодій українській літературі, яка народила «Я (Романтика)" і «Вальдшнепів» Миколи Хвильового, «Смерть» Антоненка-Давидовича. Відсутність таких потрясінь, в яких викрешуються іскри характерів, добре для суспільства, але погано для письменника. Чи не тому ситу і спокійну Америку покинув у свій час молодий Ернест Хемінгуей і подався на війну в Іспанію?

         Про що ж пише наша література? Маємо кілька напрямків, куди подалися українські літератори: дослідження власної біографії (Андрухович); мандрівки (Кідрук); детективно-масова література (Кокотюха); політично стурбована література (Шкляр); месіанство (Пашковський); вправи над мовою (Іздрик). Список при бажанні можна продовжити, але скрізь (чи майже скрізь) натикаємося на проблему. Проблема називається відсутність героя. А література, як би не згадував хто Кафку, це, насамперед, створення характерного персонажа. Впливати на підсвідомість і викликати почуття – то завдання живопису, музики і поезії. Проза, яка не працює на створення героя, кастрована, вона не може виконати свого природного призначення – запліднювати читача прикладом для наслідування.

         Сучасні письменники героя творять по різному. У світовій літературі маємо приклади, коли автор веде мову з нутра персонажа, як це неперевершено зробив Джойс в романі «Улісс». Хемінгуей, Кавабата, Гамсун створюють образ, за якого вболіває, а то й перевтілюється в нього читач, звіряючи і поза книжкою свої вчинки з таким героєм. Герман Гессе через свого героя надає застиглої матеріальної реальності духовному життю, Сомерсет Моем, досліджуючи людську душу, розкладає її на складові. Частина митців, йдучи за Шопенгауером і Ніцше (Камю і т. д., ще раніше Достоєвський) досліджують абсолютну, в природі закладену відокремленість, самість людського «я» у світі.

         Але для всіх них, попри різні стилі, течії, філософію спільним є те, що письменники створенню героя надавали головного значення, навіть коли не декларували цього.   

         А що ж сучасні українські літератори?  Ще в 2000-му році у статті «Медитації та асоціації» на спецвипуск журналу «Кур’єр Кривбасу» за листопад-грудень 1999 року (більшість із надрукованих там авторів нині творять українську літературу) я писав: «…слід би автору повернутися лицем до читача. На жаль, слідом за критиками (чи попереду них?) значна частина наших письменників відкидає цю тезу і суне, підбадьорюючи одне одного, в зворотному напрямку – в таке нутро власної підсвідомості, що годі їх звідти витягнути. До того ж, шукаючи підтекст в інструкції по ремонту автомобіля, українські письменники, на відміну від Умберто Еко, роблять це з такою тупою серйозністю, що, їй-Богу, стає соромно. Навмисне затуманений стиль письма стає самоціллю, виштовхує, як зозулине пташеня, з твору все інше – сюжет, героя, почуття. …         Щодо літератури для читача з нормальною психікою, то тут треба сказати наступне. Хемінгуей тому і великий, що в нього є Гаррі Морган, старий Сантьяго, Роберт Джордан – є герой, який живе в одному з нами у житті, але відрізняється НЕЗЛАМНІСТЮ ДУХУ. Така література, незважаючи на своє месіанство, ПОТРІБНА ЛЮДИНІ, а чи є вищий критерій оцінки праці письменника? Хочеться вірити, що прийде час, коли і в нашій літературі замість шизофреника чи скиглія, зануреного у споглядання себе самого, з’явиться той, хто дасть читачеві ТОЧКУ ОПОРИ. Ото буде справді великий твір!».

         На жаль, на такий твір доводиться чекати ще й нині.

         Це щодо письменників. Однак, є й інші причини, які з усієї сили чиргикають гальмом по колесу нашої літератури. Одна з них полягає в людях, котрі дають (або не дають) світові побачити літературний твір – це редактори газет, журналів і видавництв. А вони  оцінюють твір у межах того розуміння, котрим їх наділила природа, і нічого тут не вдієш. Щоб не ходити далеко за прикладами, розповім історію про знайомого мені літератора. Якось, шукаючи своїх шляхів у пейзажній ліриці, він відкрив для себе цікавий поетичний стиль. Це таке собі малювання словом, коли ти не називаєш почуття, яке викликає покрита золотом осені молода берізка, а шукаєш деталь, щоб у читача це саме почуття виникло від читання твору. До такого виду мистецтва давно прийшли на сході, втіливши його в хоку, хайку і подібних замальовках. Знайомий мені літератор відійшов від формальних правил східних зразків, і створив, як на мене, дещо оригінальне. Ось приклад:

«Весняний ранок.

Приречені, щоб завжди бути разом,

Жорсткий, покручений низенький абрикос

У білому духмяному цвітінні,

Стара сосна, що зустрічає весну

Незримим струменем пульсуючої сили.

І довгий пагін молодого клена

В яскравій зелені надзьоблених листків.

Внизу блищить струмок на перекатах».

        

         Чи не правда, що тут між рядками чується дихання Бога? У всякому разі, я не пригадую, щоб хтось в Україні писав таку поезію. Звичайно, доскіпливий літературознавець вкаже, що щось подібне є у творчості Юрія Рогового, Олега Лишеги чи Миколи Воробйова. Однак там пейзажна лірика чи класичне хоку ОЛЮДНЕНЕ, подане через призму людського світосприймання, тоді як у наведеному верлібрі людина відсутня в принципі. Одним словом, такого автора варто було б показати публіці. Але скільки разів цей літератор не пробував опублікувати свої кільканадцять акварельок в пресі, редактори не захотіли їх друкувати. Чому? Та ото ж.

          Ще один приклад. Василь Трубай нещодавно написав надзвичайно сильне оповідання під назвою «Штик». Там розповідається про те, як на кухні хазяйської хати сидить миршавий солдат із штиком і тримає в страху і покорі сильних, розумних, порядних людей. Солдат відібрав у господаря їжу, прирікши його сім’ю на голодну смерть, зґвалтував жінку і та повісилася, убив малого сина, бо той хотів украсти в солдата котлету. А чоловік все дивиться телевізор і робить паперові літачки на замовлення солдата. Нарешті богатир-господар, замість убити ворога, зарізав свого батька, щоб наїстися хоч людським м’ясом. Солдат зі штиком забрав і труп батька. Тоді господар, охлявши з голоду, ліг на лавку та й помер, так і не переступивши страху перед солдатським штиком. На мою думку, оповідання і в національному, і у філософському плані варте кращих зразків європейської новелістики. А що ж наші видавці та редактори? Вони з різних причин відмовилися публікувати новелу: хто послався на цнотливу естетику своєї газети, хто звинуватив письменника в натуралізмі, а ще дехто радив змінити кінцівку оповідання так, щоб змальовані там персонажі таки вбили солдата,    щоб оповідання, мов, давало читачеві надію. Цікаво, чи й Стефаникові вони дали б таку пораду, коли б він приніс для друку котресь із своїх оповідань?

         Я певен, що редактори і видавці так само загальмували, або й закрили назавжди вихід у світ ще не одному автору, не одному оригінальному художньому творові – просто тому, що не в силі були збагнути його підтекст, художню вартість, або просто злякавшись внутрішнього, вкоріненого ще радянським вихованням, цензора.

         Могла б дану проблему у значній мірі вирішити критика. Професіоналів у цій сфері маємо, хоча б той же М. Наєнко, або Є. Баран, або О. Соловей, Д. Дроздовський, Яна Дубинянська… Однак знову впираємося у видавців та редакторів. Часто у видавництва є групка прикормлених критиків, які пишуть для своїх і яким, мабуть, таки трохи платять за написане. «Чужих» же опублікувати ще можуть, але платити – зась. Деякі друковані органи (або сайти в Інтернеті) взагалі відірвалися від живого літпроцесу і перетворилися на сектантські клуби вибраних (часопис «Критика», в якійсь мірі «Літакцент»). При цьому зауважте, що все це робить не Янукович і «донецькі», а люди, які щиро вважають себе патріотами, більше того, будівничими української літератури!

         В таких умовах чимало критиків, яким не пощастило додатися до вибраних, замість об’єктивно відслідковувати літературний процес, мусять писати «під заказ» – бо під гроші! – замовника. І тоді критику стає глибоко й  далеко до відкриття нових імен чи вартісних творів. Таким чином, і цей шлях для оригінального, але маловідомого автора практично закритий.

         Не останню роль у визначенні напрямку, куди буде рухатися література, відіграють літературні премії. Прикро, але діяльність навіть Шевченківського комітету викликає сумніви (як, до речі, і моральність деяких лауреатів). В 2011 році лауреатом цієї премії за рішенням комітету  мав стати досить слабкий у художньому відношенні (зате ультрапатріотичний!) роман Василя Шкляра «Залишенець», залишивши позад себе «Триб» Павла Вольвача і «Джурів» Володимира Рутківського. І тут-таки, демонструючи класичний зразок конформізму, письменник Василь Шкляр відмовляється від премії. Кажу так, бо не можу собі пояснити двох речей. Шкляр відмовляється від премії ще до затвердження його кандидатури Президентом, себто, від премії, яка йому ще не призначена. Це раз. А, по-друге, смішну аргументацію придумано – поки не піде з поста міністр Табачник; чому б тоді весь Кабінет Міністрів не відправити у відставку? Тому здається мені, що заява Шкляра про відмову від премії була написана з єдиною метою – врятувати Президента Януковича, котрий потрапив з цим лауреатом у пастку між Росією та національно налаштованими громадянами України, як Одіссей між Сциллою і Харибдою. Своїм імпотентним демаршем Шкляр завдав авторитету Шевченківської премії такої шкоди, якої ніякими лозунгами «Україна або смерть!» уже не відпрацюєш. Прикро лише, що певна частина наших громадян не бачить цих очевидних фактів і все чекає, коли ж фільм про Чорного Ворона поставить Єжи Гофман (котрий уже відмовився від цієї пропозиції), а головного героя зіграє Мел Гібсон. Але ще прикріше, що протесту чи осудження вчинку Шкляра, який перекреслив, м’яко кажучи, думку членів Шевченківського комітету, з боку членів цього комітету не почулося. І знову – чому? 

         Зате українському новелісту стефаниківської сили Василю Портяку двічі Шевченківської премії не присудили. У 2008 році його обійшла Л. Голота і громадянка Бразилії В. Вовк, а в 2009 році за літературну прозу премії взагалі нікому не дали – але й не Портяку. Аргумент – мало написав. Хіба це критерій для того, хто розуміється на вартості твору?

         Не хочу зупинятися на інших літературних конкурсах і рейтингах. Певно, є там і влучні попадання, але ці дві гирі – відсутність справді хороших творів та низький професіональний і моральний рівень частини «жюрів» – не дають випурхнути на поверхню українській літературі.

         Чи є звідси вихід? Як було сказано попереду, я його не бачу. Можна собі уявити, що на чільні і визначаючі місця в письменницькій когорті прийде, хай невелика, група людей не лише ерудованих, але й обдарованих, котрі питання власне літератури поставлять вище вигоди, політичної доцільності чи кумівства. Тоді справа може зрушити з місця. Але така фантазія здається мені занадто вже утопічною.

*   *   *

Слово про брата.

Михайло Карасьов.

Слово про брата.
Про книгу Василя Трубая «Натюрморт з котами».

         Бог, котрий всередині нас, в одних ховається під темними глибинами свідомості – це люди розумні, але потайні й нещирі. З них виходять політики і бізнесмени. В інших підсвідоме переважає розум, вони прості, нестримані та емоційні. В них Бог підходить до поверхні й проступає крізь світлу оболонку душі. Такі люди стають митцями. До цієї когорти належить автор книги, мій молодший брат Василь Трубай.

         Василь почав писати доволі пізно. Йому було уже тридцять, коли районна газета «Зоря Жовтня» надрукувала першу маленьку новелу «Грушки». Вона й сьогодні є моєю улюбленою річчю в братовій творчості. Цупка і незламна душа старого діда з «Грушок» для мене –  віддзеркалення глибинних підвалин українського духу, який неможливо викорінити чи зруйнувати.

         Далі були публікації в республіканських газетах і журналах, книги «Кінець світу», «Все просто», «Ріка», «Я не можу не бути»; збірка зорової поезії «Зґвалтування реальності»; сценарії художніх фільмів.

Василь творець у широкому розумінні цього слова.  Він багато чим захоплюється і багато чого вміє. В молодості поманила романтика моря, ловив рибу на риболовецьких траулерах; свого часу пробував малювати картини і це в нього виходило не так уже й погано; своїми руками побудував дім, в якому живе й тепер, поринувши у сільське господарство і знаходячи в цьому велику насолоду; уміє вирощувати помідори і класти цеглу, майструвати меблі й викладати в університеті,  писати новели і намалювати фламінго, який намагається проковтнути створеного людським розумом кубика-рубика, придумувати сюжети кінофільмів і виховувати малого сина... Не знаю, як це все впливає на письменницьку творчість мого брата, але сам він часто повторює, що найбільша творчість, це створити своє життя:  займатися тим, до чого лежить серце, жити там, де хочеш і з тими, кого любиш, дружити з тими, хто рідний тобі по духу. Та все ж найбільшим його захопленням, певно, була й залишається література.

         Оповідання, котрі вміщені в цій книзі, безперечно, знайдуть свого читача. Вони торкаються речей, які присутні в душі кожного: самотність, пошук істини, боротьба з буденністю, суспільні, національно-значущі події, переломлені через долі окремої людини. Я не буду говорити тут про вміння автора знайти потрібну деталь, не казатиму про майстерність в побудові  сюжету, коли читання затягує і не відпускає, не наголошуватиму на багатстві мови. Читач сам знайде це все у творах автора. Але там є ще дещо, про що варто сказати, бо воно робить його творчість унікальною. 

По великому рахунку в літературі споконвіку пульсують два напрямки, періодично переплітаючись чи змінюючи один одного – реалізм і символізм. Вони розгалужуються на течії, течійки і струмочки, але суть їх залишається незмінною. Письменники-реалісти в міру своєї талановитості описують правду життя, символісти ж намагаються вловити підсвідоме, використовуючи закономірність, яку висловив мудрець Махайог Пілот Бабаджи: «Непроявлене завжди використовує проявлене як посередника». В пошуках таких проявлених деталей ці другі перетворили конкретний художній образ на багатозначний символ.

         В такому розумінні твори Василя Трубая слід би віднести до символізму. Однак, вони разом з тим нагадують і біблейські притчі з їх чітко вираженою алегоричністю. Якщо додати, що при цьому новели написані  в нарочито традиційному стилі, то матимемо таку дієздатну суміш притчі, символізму і традиції, яка, мабуть, не зустрічається в жодного із видимих на сучасному обрії українських новелістів.

         До такої манери письма Василь прийшов не відразу. В його ранніх оповіданнях – декотрі з них увійшли й до цієї книги – бачимо класичну розповідь про подію, яка чимось торкнулася душі. Переважно Василя хвилюють неординарні людські характери, чи то зламані життям («Пора спати», «Павутина»), чи то нескорені навіть неміччю старості («Грушки», «Робінзон Крузо»). Часом його герої в погоні за химерною мрією самі стають божевільними («Яйце-райце»). В оповіданнях під видимою частиною айсберга вчувається потужна глибина прихованого смислу.

         Вже ці твори роблять Василя майстром новели. Та в якусь мить для художнього втілення своєї думки йому стало недостатньо традиційних засобів. У сповненому  реалістичних деталей оповіданні «Голод» той цвіркун, котрого виманив з-під печі і з’їв змучений голодом хлопчик, стає втіленням насильно перерваної тяглості буття українського народу, його традицій, звичаїв. Трагічні ноти «Картоплини» підсилює поява в сумочці героїні картоплини, зовсім недоречної там, як недоречна і сама героїня у цьому світі. В оповіданнях поруч з реалістичними подіями раптом з’являються фантасмагорії («Кінець світу», «Натюрморт з котами», «Павутина»), в яких через метафору, символ зосереджується смисл, котрий хотів донести читачеві автор.

         В останніх по часу творах Василь іде ще далі. Коли раніше в змальованих ним подіях і образах символічна деталь була лише частиною сюжету, то тепер його оповідання від початку і до кінця перетворюються на символ, алегорію. З’являється «Яма», яка поглинає зачерствіле душею людство. Виникає і втілюється задум «Ріки»: безнадійне й трагічне змагання з течією ріки, в якому вгадується боротьба людини за виживання. Рано чи пізно ця боротьба закінчується знемогою і водоспадом, куди невблаганно зносить людські човни течія. А що, коли припинити цю боротьбу і віддатися на волю ріки? І народжується нова філософія життя, можливо, єдино правильна: знайти свою ріку і кинути весла!

         Василь дозволяє собі експериментувати з формою оповіді. В «Картоплині» потік свідомості максимально наближає читача до героїні. У «Великому птаху» скалічене речення у фіналі відображає падіння смертельно пораненого птаха. Останні абзаци «Танга» написані російською мовою, і це висвітлює сутність оповідання.

         В «Заручниках» уже не йдеться навіть про реалістичну достовірність подій. Символічна в’язниця, символічні заручники і символічні зникнення персонажів назавжди залишаться незрозумілими для читача, якщо не подивитися на події під тим кутом зору, що автор зображає цих персонажів як заручників смерті. Тоді все стає на свої місця, в реакції героїв ми впізнаємо своїх знайомих, чи й самих себе, а фінал змушує задуматися над тим, де ж криється справжня мудрість.

         Виключно на символах побудовано й оповідання «Штик». В плюгавенькому солдатові, який тримає в залежності здорових і сильних людей, можна побачити образ влади, яка скувала громадян страхом до такої міри, що ті втратили людську подобу. Можна розгледіти тут і прямий докір нашій волячій терплячості, коли, навіть вмираючи з голоду, українці не беруться за сокири. «Штик» дає простір і для ширших, загальнолюдських алегорій. Про всесилля страху написано немало, згадаймо хоча б того ж Купріна чи Коцюбинського, але рідко хто явив нам потворне його нутро з такою натуралістичною силою, як це зробив Трубай у своєму «Штику».

         Заглибившись у символи та алегорії в останніх своїх оповіданнях, Василь Трубай змушений був поступитися героєм, якого так майстерно творив у «Грушках» чи «Пора спати». Але не будемо забувати, що є ще високочолий читач, про котрого писав Набоков: «Його літературні смаки не продиктовані тими юнацькими почуттями, котрі змушують звичайного читача ототожнювати себе з тим чи іншим персонажем і «пропускати описи». Чутливий, вартий захоплення читач ототожнює себе не з дівчиною чи юнаком в книзі, а з тим, хто задумав і створив її».

         Смію твердити, що в оповіданнях Василя Трубая читач знайде собі поживу як для розуму, так і для душі.

        

*   *   *

Михайло Карасьов.

Боти, рої та літературні герої.

Замітки про книгу «Бот» Макса Кідрука.

     Перше, що спадає на думку, коли перегорнеш кільканадцять сторінок «Бота»: в Україні з’явилася ще одна книга з нормальним сюжетом і нормальними персонажами. Вже одне це тішить зголоднілого читача, якого перетримали на постмодерній дієті Іздрика і коміксах Люко Дашвар. Твір  Макса Кідрука, на обкладинці якого написано «Справжній якісний технотрилер», справді технотрилер і справді якісний. Маємо доволі рідкісний випадок, коли реклама не розчаровує. Твердо опершись на новітні досягнення світової науки, автор розповідає нам карколомну історію про війну людей і роботів (ботів, як їх кличуть просунуті молоді вчені). Центральна фігура в цьому протистоянні – молодий київський програміст Тимур Коршак.

      Книга не обділена увагою критики. Роман загалом прийнятий позитивно. У відгуках (Роман Мельник, Тарас Фасоля та ін.) проаналізовані особливості технотрилеру як жанру, вказано на роль «Бота» в заповненні ніші пригодницької літератури, основні недоліки теж дружно відмічені рецензентами. Отож, щоб не повторюватися, спробуємо поглянути на твір Кідрука трохи з  іншої точки зору.

     Слідом за розумінням, що «Бот» ­– це хороша література, приходить закономірне бажання визначити місце «першого вітчизняного технотрилера» в ряду його зарубіжних побратимів. Як повідомив читача сам автор у післямові, перед написанням твору він уважно читав класику жанру, зокрема Майкла Крайтона «Рій». Що ж виніс із того «Рою» Кідрук?    

     Відразу насторожує те, що ідейно-тематично романи загрозливо близько, аж до дотикання, підходять один до одного. В обох випадках вчені створюють із сукупності дрібних частинок штучний інтелект, який раптом виявляє здатність до самонавчання і, як водиться, виходить з-під влади людей. Приборкати цей рій у Крайтона, чи ботів у Кідрука й мусить головний герой твору. Ідентична також структура побудови романів: більш чи менш гострий сюжет перемежовується з екскурсами в наукову фантастику та надсучасні технології.

     Але коли навіть залишити в спокої глобальні, так би мовити, аспекти твору, пояснивши ці запозичення законами жанру, можемо надибати в обох авторів схожі ідеї й епізоди дрібнішого плану. Ось як виглядає штучний інтелект у Крайтона: «Дуже швидко стало зрозуміло, що рій володіє зародковим розумом. І Джулії прийшла в голову ідея поводитися з ним, як з дитиною. Вона виходила назовні і брала з собою яскраві, різнобарвні кубики. Всяке таке, що люблять маленькі діти. І рій ніби реагував на її присутність ». Ті ж особливості має психоістота у Кідрука: «Картинки… Картинки… Хай там що показував Вадим Хорт, воно мало грандіозний вплив на ботів. Чи, точніше, на психоістоту. Інакше б вона не шукала Хорта з такою запеклістю. Лаура говорила, що своїм розвитком психоістота не переважає трирічну дитину. А що подобається тим бісовим дітям?». І герой «Бота» Тимур Коршак так само знаходить цікаві головоломки, щоб забавити малолітнього ворога.

     Майже буквально обидва автори описують процес стерилізації перед входом у лабораторію. Можна навести й інші співпадіння як технічного, так і  психологічного плану. Особливо мило в «Боті» виглядають цілі сторінки без художнього тексту, а лише з комп’ютерними кодами та алгоритмами програм. Може, програміст і знайде на тих сторінках поживу для розуму чи емоцій, та для пересічного читача це китайська грамота, яку він просто пропускає. Але наймиліше те, що в Крайтона знаходимо сторінки точно з такою ж китайською грамотою!

     Збіги стосуються не лише здобутків, а й недоліків. Рятуючи героя з безвихідних ситуацій, автори придумують рішення, яке потім не один раз експлуатують – Кідрук, наприклад, подразнює роботам центр задоволення, щоб вони залишили героя в спокої,  а Крайтон здіймає вітер, який розгонить зловредні рої. Зрозуміло, це не підсилює сюжетну напругу.

      І все ж, твір Макса Кідрука важко назвати вторинним. Ерудиція автора та бездоганне знання предмету розповіді зробили роман самодостатнім. Кідрук розуміється на комп’ютерних технологіях, детально знайомий із світовими досягненнями у військовій авіації, орієнтується в найновіших досягненнях науки – аж до межі припущень і фантастики; досконало знає особливості мови африканців та ландшафту пустелі Атаками. Своїми знаннями він щедро ділиться з читачем. Іноді занадто щедро, на що вказували критики. Бо й справді, можуть здатися зайвими, а то й смішними чи то фото задіяного в тексті електродвигуна, чи інформація про національний склад Руанди в процентному відношенні, чи така от примітка: «Андійський фламінго (далі слідує латинська назва – М. К.) – найбільш рідкісний вид фламінго у світі. Має блідо-рожеве тіло та довгі жовті лапи. Єдиний вид з трьома пальцями на лапах. Мешкає в горах Перу, на північному заході Аргентини та на солоних озерах пустельної півночі Чілі» – і це при тому, що нещасний фламінго лише згадується в реченні, не маючи аніякого відношення до сюжету.  

     Однак, попри уявну недоречність, всі ці примітки, фото та додатки насправді відіграють чи не найважливішу роль у творі. Завдяки їм автор стає живим учасником роману. Як підземний потік, він то підходить до поверхні, то ховається в глибині, а то б′є джерелом назовні, своєю потужною харизмою компенсуючи недоліки твору.

     Підсилює позитивне враження й те, що написаний твір ясною, динамічною мовою. Не можна сказати, що нею читач прямо таки насолоджуватиметься, оригінальні спостереження типу «від страху яйця зробилися твердими, мов горішки» доволі рідкісні. Але, в усякому разі, мова твору виконує своє наративне призначення і не відволікає від перипетій сюжету. Присутня в тексті іронія теж не затьмарює всього навколишнього, як маємо нещастя спостерігати в наших славних есеїстів. Серйозним прорахунком письменника видається лише епізод, де майбутня дружина героя лає його відвертими матюками, згадуючи і сам статевий акт, і жінку легкої поведінки, і чоловічий дітородний орган. Матюки, мов спалах блискавки, живо вирізьбили її образ, образ гарненької, нахабної і тупуватої дівчинки з молодіжних тусовок – навряд чи таку кохану хотів створити для свого героя Кідрук. Але справа навіть не в цьому. Звернемо увагу на художню доцільність застосування такого сильнодіючого засобу. Оскільки матюк є абсолютно чужорідним у тексті Кідрука, то його разове застосування виправдане було б або в кульмінаційному епізоді, або з вуст персонажа, котрого треба надовго запам’ятати. Нічого подібного Кідрук нам не пропонує. Отож, доводиться задовольнятися єдиним розумним поясненням: вживання матюка є не що інше, як примітивна данина моді.

     Практично немає фальші й проколів у сюжеті. Автор вміє створити динамічну ситуацію, жодна сюжетна лінія не провисає. Хіба крім одної, на що, кажуть, нарікає жіноча половина читацької аудиторії: почала було розігруватися в Києві лінія Пенелопи (у нареченої Тимура, доки він десь в пустелі Атакама рятував світ, з’являються місцеві залицяльники), але засохла, недорозвинувшись.     

     І все ж треба розуміти, що автор технотрилера ніколи не переважить своїх братів по цеху, використовуючи лише ерудицію, гострий сюжет та надсучасні технології. Адже вищеназвані складові наперед продиктовані канонами жанру. У Кідрука був єдиний шанс зробити «Бота» справді потужним літературним явищем –  створити на цій жанровій основі свого неповторного, глибшого, ніж зарубіжні аналоги, психологічно достовірного героя. Твори Станіслава Лема, Стівена Кінга, Ісігуро Кадзуо, Джона Толкіна, Джоан Роулінг виділяються із загальної маси саме завдяки тому, що ці автори попереду найкарколомнішої сюжетної ідеї ставили психологічну проблему та її переломлення через долю героя.

    Але от біда: Кідрук, який безпомилково, мов комп’ютерну гру, будує сюжет, явно недостатньо уваги приділив головному герою. Тимур Коршак спочатку викликає симпатію. Він молодий – це не тільки констатується, але й відчувається з інтонацій авторського тексту, з думок героя, з його реплік. До того ж, він напрочуд талановитий (один із світових лідерів у програмуванні комп’ютерних ігор!). Ну, і до всього – українець! Однак далі Тимур поволі випадає з поля зору читача. Деякі події взагалі відбуваються без його участі, в інших він відіграє пасивну роль. Коли ж воля Тимура і його інтелект нарешті починають впливати на розвиток подій, висуваючи таким чином його на перше місце в романі, то автор, знову таки, зовсім не турбується, щоб поглянути на світ очима героя, не дає йому того, за Джойсом, «звиву емоцій», котрий необхідний, щоб читач ідентифікував себе з персонажем. 

     Мусимо визнати, що тут Крайтон виявився сильнішим. Його герой Джек Форман переконливіший саме в психологічному плані. Як і Тимур, Джек високопрофесійний фахівець в новітніх технологіях, у програмуванні; він чесна і безхитрісна людина, за що і поплатився робочим місцем; він розумний, проникливий. Однак, Крайтон не обмежується переліченням чеснот свого героя. Яскраво й детально він описує будні Джека Формана: догляд за дітьми (жіноча, здавалося б справа!); проблеми у стосунках  із дружиною, де герой теж не проявляє себе суперменом. Джек не знає, як вирішити сімейний конфлікт і запрошує на допомогу сестру, котра дорікає йому за пасивний характер. І все це пропущено через свідомість героя. В результаті він робиться близьким читачеві. А коли над людством нависає загроза бути знищеним і Форман стає лідером в боротьбі, диктуючи оточуючим свою волю, ми бачимо реально сильного персонажа, здатного повести за собою. В тому числі, повести читача до науки і комп’ютерних технологій.

     А що ж український шанувальник красного письменства? Прочитавши добре написану, цікаву, пізнавальну книгу «Бот» Макса Кідрука, він і далі продовжує виглядати свого героя. Справжнього, якого хотілося б наслідувати. Чи ж дочекається коли?

          *   *   *   

Вечір.

Багряне й синє в хаосі сплелося.

У хмарах над полями

Гасне сонце.

Затим в блідому місячному світлі 
Настане ніч.

 

*   *   *

Михайло Карасьов.

До розмови про письменницькі пеніси.

Відгук на книгу Олександра Бойченка «Мої серед чужих».

В книзі «Мої серед чужих» Олександр Бойченко розповідає читачам про любих йому письменників і філософів. Вже сам перелік імен, зазначених у змісті, вселяє повагу. З цікавістю відкриваємо книгу, щоб зустрітися з Сократом і Кантом, Кафкою і Джойсом, Керолом і Хемінгуеєм, Мандельштамом і Пєлєвіним та ще кількома десятками знаних авторів.

Велика кількість персонажів (більше семидесяти!), виведених у книзі, говорить про широку ерудованість О. Бойченка як критика і літературознавця. Про це свідчить і чимало слів, написаних латинськими літерами. Іноді ерудованість навіть не дає автору поговорити з читачем на рівних. «Щоб адекватно зрозуміти «Ловця», – пише він, – треба хоч трохи тямитися на давньоіндійській поетиці та дзен-буддизмі. Тож було б чудово, якби ми з вами поговорили зараз про такі цікаві категорії, як «аланкара», «раса», чи «дгвані», але хай уже якось іншим разом».

Ну, хай, то й хай, згоджуємося ми, бо попереду нас підстерігають проблеми куди серйозніші. Взявшись обійняти такий масив матеріалу, О. Бойченко неминуче наткнувся на брак місця. На одного «свого» в книзі припадає всього лише по дві-три сторінки, тому кожне слово тут на вагу золота. Але от біда – вибрати найвагоміше з творчості чи біографії письменників автор якраз і не зміг.

До того ж, в манері спілкування з читачем у Бойченка є ще одна риса – говорити, не договорюючи. Згадає, наприклад про якусь хворобу, «з якою письменник роками змагався писанням та алкоголем», а що то за хвороба,  не скаже – мов, сам читач знати повинен.  «Чому він перестав писати? Як такий геній смів перестати писати? – запитує автор, говорячи про поета Рембо, і відповідає: – Можливо, відповідь на це запитання прихована якраз у його «надмірній» геніальності». Навряд чи такий психологічний «аналіз» змусить нас краще зрозуміти поета. Розповідаючи про Джойса, варто було б  порозкошувати на манері його письма – Бойченко ж інформує читача, кого цей самий Джойс своїм «Улісом» образив, а відносно стилю геніального письменника відсилає нас до літературознавчих праць. І таких прикладів занадто багато.

Проблему посилює грайлива мова, котрою спілкується з нами пан Олександр. Деякі, сумнівні як носії інформації, але не позбавлені самолюбування фрази взагалі інакше як словоблуддям назвати важко: «…і  Марк Аврелій таки виявився близьким до ідеального правителем. Зокрема тому, що не прагнув ні ідеалу, ні правління»; чи: «медичний факт: таких письменників, як Фолкнер, література більше не родить». А як вам таке визначення екзистенціалізму: «К’єркегор і став засновником екзистенціалістської філософії, яка відкриває перед людиною можливість мислити в категоріях життя, а не жити в категоріях мислення»?

До позитиву можна було б зарахувати гумор Бойченка, якби бажання видатися дотепним подекуди не межувало  з хамовитістю. Бо як ще можна оцінити фрази: «…приємно уявити собі якийсь такий фердидурковий урок, під час якого, приміром, учитель української літератури на прізвисько Поганка виливає на школярські голови відра риторики про велич української нації, яка дала світові Шевченка».

Щоб не відступати від сучасних традицій (ба, навіть І. Бондар-Терещенко почав вживати у своїх статтях цитати з нецензурщиною!), Олександр Бойченко, як приклад свободи слова, наводить вірш одного зі своїх улюблених американських поетів, де Ісус Христос розмовляє з Іваном Хрестителем щирими матюками.  

Не сприймається безапеляційність, а іноді й пряма грубість в ідеологічних судженнях автора. Ненависть до комуністів, Радянського Союзу і Росії змушують його замість об’єктивного аналізу заповнювати й без того обмежений інформаційний простір плакатними лозунгами; однак, про заполітизованість текстів Бойченка вже достатньо говорили інші критики.
 
Характерним для книги є нарис про Хемінгуея (Гемінгвея, на новий лад), котрий автор пише, спираючись на ще одного дослідника Деніса Браяна.  Як ми розуміємо, Хемінгуей великий насамперед тим, що створив новий тип героя: не жертву життя з усіма відповідними комплексами, а героя, сильного духом, який додає читачу снаги жити попри все. Щось подібне, аналізуючи «Фієсту», спершу хоче сказати нам і О. Бойченко, а тоді залишає це питання і всю свою енергію спрямовує на те, щоб виправдати героїв «Фієсти» у їх аморальному вживанні алкоголю та зміні сексуальних партнерів.  «Якщо ж розглянути поведінку героїв Гемінгвея саме як мотивовану карнавалом, – ділиться своїм «відкриттям» критик, – то прямолінійні звинувачення у сексуальній розбещеності та надмірному пияцтві автоматично відпадуть». Ось що, виявляється, головне у «Фієсті»!

Однак, це ще не все. Бойченко заглиблюється в приватне життя письменника. Запитання, яке він ставить, цікаве й нам: чому Хемінгуей застрелився? Та даремно ми чекаємо від літературознавця якщо й не відповіді, то бодай міркувань з цього приводу. Натомість він ділиться з читачем відомостями, що в Хемінгуея був маленький пеніс (до речі, і нарис його називається «Пеніс генія»). І хоча, як каже нам Бойченко, цей факт не вплинув на його повагу до автора «Фієсти», зате повага читача до самого Бойченка після таких «одкровень» значно підупадає.

Цілком допускаю, що «Мої серед чужих» – не якісь там критичні дослідження, а просто власні рефлексії автора на заявлених персон. Тільки тоді місце їм десь в авторському щоденнику, а не в книзі, адресованій довірливій публіці. І лише одне виправдовує автора. В анонсі він чесно попереджав нас, що книга є читацьким путівником для дітей старшого шкільного та молодшого студентського віку. Спершу було подумалося, що це черговий прикол жартівливого автора, а коли прочитаєш книжку, то й бачиш – таки правда, що для дітей. Тільки навіщо воно дітям?

2012 рік.

Михайло Карасьов.

Як козаки премію заробили.

Замітка про твір шевченківського лауреата.

Не так часто Шевченківський комітет нагороджує преміями дитячих письменників (її не має навіть Всеволод Нестайко, хоча його «Тореадори із Васюківки» внесені в Почесний список ім. Андерсена як один з найвидатніших творів  світової літератури для дітей). Як відомо, цього року Шевченківську премію отримав Володимир Рутківський за роман­трилогію для дітей «Джури».

Тривалий час українські видавництва і критика були байдужими до творів письменника. З отриманням найвищої державної премії прийшло визнання, однак назвати його роман видатним я би не ризикнув. Не хочу уподібнюватися деяким критикам-станочникам, котрі, скочивши верхи на власну ерудицію, завзято рубають голови бідним письменникам (а то ще й ставлять їм лікарські діагнози!); тому не буду розмахувати шаблею, а спробую неупереджено розповісти, що мені сподобалося як читачеві в цьому творі, а що ні.

Трилогія «Джури» переносить нас в часи козаччини. Оскільки  роман розрахований на дитячу, а, точніше, на підліткову аудиторію, його сторінки не переобтяжені історичними дослідженнями та відкриттями.  Цього ми від нього і не чекаємо. В той же час треба сказати, що історичної літератури для дітей у нас мало. До того ж, автори пишуть або про героїв­дорослих (О. Гаврош), або дорослим адресують іронію свого дитячого твору (В. Карпенко). В цьому сенсі «Джури» заповнюють певну тематичну порожнечу. Пишучи для дітей і про дітей, Рутківський доступно і цікаво розповідає підліткам про  минуле та  пробуджує в них національну гордість. Тому маємо книгу щонайменше корисну.
 
Письменник вправно відтворює історичну обстановку. Він передає не хрестоматійне тло, на якому відбуваються події, а змальовує конкретну історичну мить у деталях і протиріччях. Це стосується, наприклад, того, як зароджувалася козацька Січ; об’єктивно висвітлено менталітет та багатоликість  татарського народу у ті часи. Добре, що книга учить розпізнавати ворогів не за расовою чи національною ознаками, як це нерідко трапляється в українських патріотичних творах, а за характером і діями людини. Разом з тим, в історичному плані вживання слова «українці» здається такою собі ідеологічною штучкою, а не реальністю для 15¬­го століття.

Відразу, з перших сторінок перед читачем постають характерні герої – козак Швайка та його джури Грицик і Санько; згодом до їхнього гурту автор додає ще й малого Телесика. Вони припадають до душі читачеві, а це відкриває таємні дверцята, крізь які письменник проникає в свідомість підлітка і може потім говорити йому все те, ради чого роман написаний.

Проста, чітка і ясна мова твору робить читання легким, не відволікає від перипетій сюжету. Легкості в читанні додає і поділ тексту на короткі, закінчені глави. Безперечно, такі особливості письма відіграють першорядну роль у творах для дітей.

Проте, незважаючи на досить динамічно виписані окремі епізоди, роман не справляє враження гостросюжетного. Переважно розповідь тягнеться в’яло, цілі розділи займають описи то дніпровських порогів, то взаємовідносин татар і русичів. Деякі глави взагалі нагадують замальовки до шкільного курсу історії, а не художній твір.    З цим можна було б примиритися – адже роман виконує ще й пізнавальну функцію, – аби у творі була наскрізна детективна загадка, чи психологічна драма,  котра б змушувала з нетерпінням чекати розв’язки. А саме такого стержня у творі немає. Скажімо, в книзі «Джури. Характерники» цю роль могла б зіграти підготовка повстання в Криму, однак тема зовсім не розроблена, бачимо лише одні натяки на якісь дії, що відбуваються десь за межами розповіді.

Крім відсутності гостросюжетного стержня, в книзі є ще одна деталь, яка притлумлює напругу навіть там, де автору вдалося її створити. Всі небезпечні кути сюжету долаються чаклунськими вміннями Санька. Потрапили козаки в пастку, чи зустрілися з переважаючими силами ворога, чи інша яка смертельна загроза нависла над їхніми головами – тут Санько навіє ворогові, що козаки і не козаки зовсім, а кущики в полі, то небезпека і пройде мимо. Письменникові писати так легко, але після кількох Санькових навіювань стає нудно читачеві, бо зникає відчуття реальності небезпеки. До того ж, герої, які не знаходять інших виходів з ситуації, крім чаклування, втрачають привабливість і героїзм. А тут ще й малий Телесик теж навіювати почав. Жах прямо!

Чимало епізодів слабо вмотивовані навіть для дитячої аудиторії. Ось Швайка (використавши навіювання Санька, який приспав вартових, бо як же інакше) пробирається вночі в шатро татарського мурзи, викрадає в нього таємного листа, зв’язує мурзу, а сам тікає. В результаті такого «позору» все татарське військо (кілька десятків тисяч вершників!) перелякано розбіглося, відмовившись від грабіжницького набігу на Україну. Умовність і гіпербола в розповіді цілком прийнятні там, де бабуся розказує внукам казку, але здаються недоречними серед реалістичної манери письма Рутківського.

Чи то великий обсяг твору, чи брак фантазії привів автора до повторів у прийомах ведення бою козаками. Так, кілька разів описується хитрість із напрямком вітру: козаки стають за вітром, тому їхні стріли вціляють у ворога, а ворожі до козаків не долітають.

Деякі епізоди виглядають притягнутими за вуха, не випливаючи з розвитку сюжету і не впливаючи на нього. Таким є, зокрема, полонення Грицика («Джури. Характерники»), яке використано лише для того, щоб якось прилаштувати в романі сома, котрого ще на початку приручив Санько: сом рятує Грицика із полону.

Тепер прискіпливіше придивимося до морального обличчя наших персонажів. В тих же «Характерниках», де Швайка спочатку вималювався, як герой, практично нічого героїчного він не робить. Більше того. В епізоді, коли пан Заремба розправляється з непослушними козаками, ні Швайка, ні староста Леміш не вступилися за козаків – щоб не накликати на своїх селян гнів польського пана. Вони «хитро» вирішили розправитися із Зарембою руками знайомих татар. Це що, автор відтворює таку собі українську ментальну рису? Якщо беремося виховувати, то треба, думаю, виховувати героїв, а не маленьких хитрунців.

Є у романі деякі недбалості як у стилістиці, так і в змісті: на одній сторінці, наприклад, план знищення Заремби придумав Грицик, а через кілька сторінок це діло, виявляється, задумав Швайка. Ну, а «хвіст¬¬­поліняка», яким б’ють по землі всі «хороші» вовки – і Швайчин Барвінок, і Саньковий Куций, стає трохи смішним уже й для дітей.

Приємне враження справляє поліграфія видавництва «Абабагаламага». Щоправда, не минулося і без друкарських описок. Їх небагато, але таке шановане видавництво могло б не допускати їх зовсім.

Не можна залишити поза увагою неповторні ілюстрації, котрі створив до книги художник Максим Паленко. Сам Рутківський висловився про них так: «А сума цих ілюстрацій і є ні чим іншим, як паралельним прочитанням трилогії. Можете читати текст, не звертаючи уваги на малюнки, можете не читати тексту, розглядаючи одні лише ілюстрації – результат буде однаковим».

В підсумку, незважаючи на зауваження, мусимо твердо сказати, що «Джури» – хороша дитяча література. Після «Джур» наші діти таки підуть гратися у козаків, а не в бетманів. Ради цього варто було писати роман.

Що ж до премії, то чомусь думається, що для найвищої державної відзнаки все таки слід би шукати більш вагомі твори. Чи їх немає? Тоді виникає ще одне запитання: хіба обов’язково давати Шевченківську премію щороку, навіть коли видатних творів за цей період не створено? Думаю, ні, адже престиж премії важливіший від прагнення вручити її щоб там не стало.


2012 р.

*   *   *

Михайло Карасьов.

Аристотель проти Забужко.

Відгук на роман О. Забужко «Музей покинутих секретів».

«Я не кажу нічого нового. Та й завдання критика – не тільки відкривати нове, а й невтомно нагадувати про вже відкрите». Олександр Стусенко.

     Особисто я прихильно відношуся до творчості Оксани Забужко. Але оскільки книгу її читати довелося довго (800 з лишком сторінок тексту!), то якось в перервах між цим заняттям потрапила до моїх рук «Поетика» Аристотеля, де великий мислитель возводить, так би мовити, колони, на яких має триматися художній твір. Сподіваюся, буде цікаво поглянути, як зруйнування цих античних колон може обвалити будівлю навіть сучасного роману.
      Почнемо такою цитатою з «Поетики»: «У самій поезії трапляються двоякого роду помилки: одні, які стосуються самої суті поезії, інші — цілком ви¬падкові. Якщо поет задумав щось відтворити, але не може цього виконати, то це помилка по суті. Якщо ж поет уявив собі щось неправильно, наприклад коня, що піднімає одночасно дві праві ноги» – то це не стосується до критики поезії».      
    Прислухаючись до Аристотеля, не будемо ламати списи над тим, про що пише Забужко.  Зупинимося коротко тільки на одній тезі, та й то з огляду на співпадіння позиції авторки з нелюбою їй Ліною Костенко. «Музей покинутих секретів», як і  «Записки українського самашедшого» – це романи про тих, хто навіть у безнадійній боротьбі з системою не втратив людського в собі. Забужко називає їх «необлічимою армією героїв поразки», Костенко – тими, хто тримає оборону проти «суспільства приматів». Хоча в Забужко ця ідея збовтана і розбавлена багатослів’ям та регулярними статевими актами, але обидві письменниці тягнуть воза таки в одному напрямку. В зв’язку з цим здається дивним  «хамський», за висловом Василя Костюка, випад Забужко проти Ліни Костенко, яка, хоч і не називається по імені, але чітко вгадується в її шаржі. Як виправдання, героїня Забужко каже нам, що поетеса, мов, «строїть» із себе жертву режиму, не зазнавши справжніх переслідувань з боку радянської влади. Якщо таким чином письменниця додає емоціональний штрих до характеру героїні (та втратила батька, котрий спробував боротися проти влади), то і об’єктом її агресії слід би вибрати художній образ, а не реальну людину. Інакше ні про що інше, крім як про відсутність в авторки порядності і смаку, такі опуси читачеві не кажуть.
     А тепер перейдемо до суті справи. «У тому і вся суть, – писав Аристотель, –  що поет повинен якнай¬менше говорити від свого імені; у протилежному випадку він не зможе відтворювати дійсність …До того ж, якщо хтось понанизує підряд моралізуючі міркування, пишні вислови й думки, він не осягне ще мети трагедії, але осягне це трагедія, яка меншою мірою вдається до цих засо¬бів, але замість того має фабулу й зв'язок подій».
     Здається, саме тут письменниця завалила першу Аристотелеву колону. Попри те, що роман написаний як художній твір, всі його персонажі, аж до сільського дядька з Золотоноші включно, явно думають і говорять голосом самої Забужко. І, що ще гірше, з притаманною Забужко багатослівністю.
     Як наслідок, з героями маємо проблему. Письменниця, безперечно, вміє знайти точне слово, передати психологічну особливість характеру. Але от біда: герой уже ніби й означився і запахом, і поведінкою, і, особливо, вмінням кохатися – означився і  потонув у хаосі деталей, важливих лише авторці. В деталях втрачається гострота і вольова спрямованість його вчинків. Ось Адріян: думав-думав про свою Лялюську, котрій запропонував шлюб, а вона відмовилася, тоді подумав, що в неї поняття про шлюб ніби замазане олійною фарбою, по асоціації згадав, що так само фарбою було замазане вікно в шкільному туалеті – і починаються на пів сторінки роздуми спочатку про шкільний туалет, потім про студентський… Або ще приклад такого, вибачте, як біг зайця по мінному полю, речення: «У відповідь Лялюська зробила одну з своїх фірмових «гримасенцій» – глибокодумно закопилена губка й грізно наставлені рогом очка, зветься «мовчання вовків»: коли всі аргументи вичерпано, але до поразки не признаєшся бо западло (є в неї ще «мовчання ягнят» – із жалісним поглядом спідлоба, і то вже означає благання в опонента пощади), як завжди в таких випадках, я не втримався, щоб не розсміятися та не обняти мою милу кривляку, і тут мене справді взяв сумнів: чорть його зна, а може, й бачив колись такий однострій – на яких-небудь галімих плакатниках на військовій підготовці абощо?.. Як-не-як, усі ми діти холодної війни, а ті, кого вчено на технарів, то й поготів, – не на що ж нас і школили, як не на службу родимому Ве-Пе-Ка, котрий, нівроку йому, так ганебнюще загнувся, з нашого курсу я чи не останній, хто ще символічно числиться при професії, хоч хліб, слава Богу, їм не з неї, бо з неї вже й шкоринки не з’їси, ціле щастя, що змалку любив бавитися дзядзьовими портсигарами, придалося тепер…» і так далі, і тому подібне. Тому навіть трагічна подія, як то смерть художниці Влади Матусевич, глибоко не торкає читача, бо його попереду не торкнув образ Влади аж настільки, щоб читати рефлексії з цього приводу героїні Дарини впродовж десятків сторінок, та ще й з відступами в усі боки, куди веде думка: то про силу і слабкість чоловіків, то про природу любові, то про суспільну мораль соціалістичного суспільства – і аж до того, як дядя Володя «пукав, як у сурму сурмив», голячись у ванній.
        Зате там, де Забужко описує подію нехитро і цілеспрямовано, читати стає цікаво, а в напружених моментах, як то останні години життя героїв УПА, навіть захоплююче. Письменниця відступає від «особливостей» свого письма. Все в тексті припасовано до хребта розповіді, немає зайвого. Чітко бачиться протистояння двох сильних натур, Адріяна і «Стодолі», трагічний героїзм боротьби і самопожертви. На жаль, таких сторінок в романі небагато.
     Можливо, інтуїтивно відчуваючи непідйомну вагу авторської присутності в романі, Забужко пробує застосувати різні форми оповіді: то репортаж з вкрапленнями від 3-ї особи; то роздуми Адріяна, якому для чоловічої енергетики вставляються в мову матюки; то діалог без будь-яких розпізнавальних знаків на дійових особах. Але це не рятує письменниці, вона тоне в потоці слів і думок, більшість із яких не має до сюжету ніякого відношення. А мудрий Аристотель казав: «Адже на долю одного може випасти без¬межна кількість подій, з яких не всі будуть становити єд¬ність. Так само може бути багато вчинків однієї особи, із яких аж ніяк не можна скласти суцільної дії.  …Гомер, складаючи «Одіссею», не зма¬лював усього, що трапилося з героєм, наприклад, як його поранено на Парнасі або як він прикидався божевільним, коли збиралися на війну, — бо ні одна з цих подій не ви¬пливала з іншої на основі ймовірності. …З простих фа¬бул і дій найгірші епізодичні; а епізодичною дією називаю таку, у якій епісодії йдуть один за одним і без імовірності, і без необхідності. Такі фабули складають погані поети че¬рез власну безпорадність, а хороші — з огляду на суддів». Не будемо домислювати, з огляду на що робить так Забужко, але обрізання зайвого, думаю, пішло б роману тільки на користь.
     Окремо скажемо кілька слів про мову твору. Можна погодитися з тими, хто говорить про «смакування тексту» Забужко. Дійсно, мова письменниці оригінальна і впізнавана. Так, замість «важливіші» вона пише «передніші»,  «слідив її очима», замість прийнятого «слідив за нею очима», «стріляти до беззбройної людини» тощо. Але, немов намагаючись досадити Аристотелю, який казав: «Занадто яскрава мова могла б затьмарити і характери, і думки», Забужко і тут передає куті меду. Намагання будувати оригінальні мовні конструкції роблять сказане двозначним: «стояли, себе не торкаючись» – авторка хоче сказати «одне одного не торкалися», а читається, що кожен не торкався до себе; «плакати під цим небом нема кому» в значенні «нема до кого»; «до поразки не признаєшся», що має сприйматися як «не признаєш поразку». В розділах про УПА, закономірно, більше вживається галицького діалекту, іноді через це навіть важко вловити смисл сказаного. Але то хай би собі було, для правдивості – якби ті діалектизми не виглядали аж занадто штучними, вжитими спеціально. Мова стає схожа на мову національно орієнтованих народних депутатів – з канадськими такими інтонаціями. Наприклад: «…був би живий небіжчик, українська карта межи Гітлером і альянсами з певністю розігрувалась би в часи війни інакше, з не порівняно кориснішим для нас вислідом»; чи ще оригінальніше: «Фест мав журу, пся кість. На знимці це було не до приховання».
     «Перекладачі у Франції жалілися, що її мова їм недосяжна», – писав у своїй рецензії на роман Л. Плющ. Думається, жалілися недарма.
     Проте, як на нашу з Аристотелем думку, найбільшої шкоди «Музею…» завдало жанрове розмаїття. З цього матеріалу міг би вийти прекрасний детектив, класична сімейна сага, історичний твір, сучасний соціальний чи виробничий роман, твір у жанрі фантастики або містики; а ще, безумовно, любовний та еротичний роман, роман ідей, символічна притча; врешті, документальна публіцистика. Складається враження, що письменниця, не визначилася, що ж вона буде писати, і все перелічене хаотично та разом розмістилося на сторінка її твору. А великий Аристотель казав же, що: «почуття міри — загальна передумова для всіх видів слова». Та до цього ще й додавав: «Ще більш недоречно було б змішувати в епопеї віршові розміри»; слід розуміти в нашому випадку – жанри (кожен жанр, за Аристотелем, пишеться своїм віршованим розміром). Тому не можна не погодитися зі словами Михайла Наєнка: «Художнього ефекту в романі досягнуто почасти мозаїчним поєднанням фрагментів, які скріплені оповідною тканиною наратора. Про міцність того кріплення (здійсненого переважно свідомістю та оповіддю журналістки Дарини) говорити, на жаль, не доводиться; надто нерівними (в стильовому плані) видаються окремі мозаїчні картини роману».
     Дійсно, розмова журналістки Гощинської з бізнесменом-політиком Вадимом про відсутність моралі у представників влади доцільна у полемічному творі, але виглядає інородною в детективі. Для детективу також неприйнятний той стиль, коли в розповіді через непотрібні для розвитку сюжету відступи фактично відсутня дія і читач перебуває у стані крота: він відчуває дію на смак, на дотик, на емоцію персонажа, але не бачить того, що відбувається. А містика про скінченність людських спогадів, одночасні сни героїв про одне й те саме минуле, раптове пересічення між собою персонажів минулого і сьогодення – все це було б добре у фантастичному серіалі, якби не серйозні заявки на реальну соціальну тематику; ті кілька фраз, котрі приснилися вночі Адріяну Ватаманюку і записані ним спросоння на пачці цигарок, взагалі нагадують якийсь код да Вінчі. Врешті, все це можна було б сприйняти, як поетичні алегорії, але, знову ж, на  тлі історичного твору описані епізоди набувають вигляду дешевої мелодрами. Історії УПА у романі теж фактично немає, є лише скалки «секретів», які абсолютно не дають картини боротьби.
     Навіть Кузьма Прудков, не говорячи вже про Аристотеля, казав: «Ніззя об’ять необ’ятне». Забужко спробувала і, здається, даремно.
     Щоправда, відносно поєднання в одному романі різноманітних жанрів існує й протилежна думка. Яна Дубинянська на сторінках «Літакценту» пише: «Роман Забужко якнайкраще ілюструє тезу, яку я давно вже не втомлююся повторювати: все найцікавіше у сучасній світовій літературі (що є, на відміну від української, добре жанрово структурованою) твориться на межі й перетині різних, аж до непоєднуваності, жанрів і напрямів. Це не кон’юнктурне прагнення догодити всім категоріям читачів, а природна багатошарова стереоскопічність, без якої сьогодні вже не можна. „Музей покинутих секретів” — саме така стереокнижка. Наочний взірець того, як це робиться».
     Може, дане твердження й справедливе, коли така стереоскопічність є усвідомленим засобом, і на межі жанрів дійсно створюється щось оригінальне. А коли хаотична і спонтанна суміш жанрів нівелює здобутки в кожному з них – то це треба назвати не стереоскопічністю, а якось по іншому. Не втримаюся, щоб не навести один з коментарів до статті Дубинянської в «Літакценті»: «gelia коментує: …Перелічені рецензенткою «складові» «Музею…» – ідеологічний, символічний і т.д. романи – дійсно, «імєют мєсто бить», але чому так нудно його читати? Чому хотілося пропустити (і пропускала) цілі сторінки якихось «уходів в бік»?».
     І лише в одному письменниця Забужко слідує за Аристотелем. «Хвилює той, хто сам схвильований, і сердить той, хто сам у гніві», – писав майстер. Без сумніву, роман «Музей покинутих секретів» написаний небайдужою рукою. У Забужко є велика і рідкісна для нашого прагматичного світу здатність проявляти до «героїв поразки» співчуття, прожити їхніми болями якусь частинку свого життя. Може, для читача, який осилить прочитати «Музей…», саме це й переважить усі недоліки, і книга Забужко стане на його полиці до улюблених книг. Щоправда, порадимо поставити десь поруч і «Поетику» Аристотеля. Щоб не втрачати орієнтирів.



2011 рік.

*   *   *