Глюкавки.

* * *
Хрущ_ненормальний


занудило від слова щі
і борщ мені не лізе в рота
та ще й хрущі гудуть сволота
як_боляче_гудуть хрущі!


горгона голову в кущі
горить аврора на негоду
ясон не вернеться з походу
як_боляче_гудуть хрущі


на ніц зійшли бажань прищі
а серце стисла моцна лапа
о де ти острів ескулапа
як_боляче_гудуть хрущі


! , . « » … № ; ( ? + :))

* * *
Тунгуський метеорит.
(новорічний варіант)


На землю, що серпанком оповита,
Летить, згоряючи, шматок метеорита.


Ішов тим лісом дід тунгус,
На лобі в нього гнус.
І щось наспівував під ніс -
Боюсь, що навіть блюз.


Таки долетів до землі уламок метеорита.
І разом з гнусом того тунгуса убито.


Пройшли віки - та згадують його
Його внуки.


* * *
І сіро, і сіро…
Гримить за ногою ланцюг.
Чотири стіни, і кільце на четвертій стіні.
І страшно, і страшно…
І вже не тому, що завершиться круг,
А страшно тому, що цей круг
Не вдалось розірвати мені.


* * *
Щось не склалося з Мойрами й датами.
Чи це бог Геліос за телят:
Запавучені чорними гратами
Міражі міріадів Плеяд.


Із ікони — любов з поволокою
Для царівен і просто для жаб-с.
Зник десь там колією глибокою
Тряс-потрясний не мій диліжанс.


Бачу тільки карниз позолочений
Для підвіски у вигляді ню.
Я ж-бо й сам в цьому світі позичений:
Парафраз, пара фраз, парвеню.


* * *
Я одинокий вовк,
Я здичавілий кінь,
Чи, може, я ніщо?
Як все оте збагнуть?
Росте собі полин.
У полі десь полин.
А, може, в тім і є
Ота найвища суть?


* * *
Початок кінця.
(Чорнобильський блюз).


Лисий потяг, лиса тьотя,
Облисілий ліс.
Хтось у носа пізню осінь,
Наче грип, заніс.


Я шкребуся в двері раю,
Почекай, таксі.
Там, у Раї, скрипка грає,
Відчепіться всі!


Доти, дзоти по болоту,
Мертві журавлі…
Ластівка з відкритим ротом
На рожевім склі.


Хоч і встану – не дістану,
Омертвів-бо лист.
А на ганку став із ранку
Молоденький лис!


Лисий потяг…


...Вже нема мене між нами,
І мені вже нас не жаль…


Він лежав вперед ногами,
Елегантний, як рояль.


* * *

Смерть Кия

1.

Літа, наче хмари, що мчать по високому небу,
Летять і зникають, а інші приходять за ними,
Щоб зникнути теж, прихопивши і нас із собою.
Та дехто лишається піснею, спогадом, Градом.

У теремі княжім каміннім, високім, величнім,
У залі просторій, посеред вогнів, як на свято,
Стоїть на помості із дерева різьблене ложе.
На ложі тім Кий спочиває з обличчям застиглим.

Прощаються з Києм, щоб вранці востаннє зустрітись,
Брати його, Щек і Хорив, та невтішная Либідь.
Покірні закону, ідуть вони з іншими разом,
Лишаються на ніч бояни-волхви коло нього.

Три старці, що вік їх ніхто вже й згадати не може,
Сідають неспішно навколо покійного Кия.
Душі його співом збирались вони догоджати.
Курилися трави п'янким ароматом над ними.

І так аж до ранку, уміло торкаючи струни,
Позмінно вони будуть славить великого князя.
Життя його все, від сповитку до самого одра
Згадають у пісні. А вранці співатимуть людям.

* * *
Як сонце багряне сідало за гори чужії,
Повз Кия й Тугора промчалась, мов лань швидконога,
Склавинка зваблива із довгим чорнявим волоссям,
Весела, як вранішнє сонце, що сил добавляє.

Забувши про дань, котру зранку носили склавини
(І золото, й зброю, і посуд коштовний, і вина),
Забувши й про те, що Тугор йому мовив допіру,
Кий глянув услід їй і радість відчув він у серці!

­­­­­Вгадав думку князя і мовив Тугор, вождь склавинський:
– Дочка то моя і не треба насильства чинити.
Як схоче вона, то сама нехай прийде до тебе.
Хоч ти й переміг нас, але не ганьби мене, княже!

А Кий, мов орел, що вже здобич побачив із неба,
Так хижо він глянув на нього своїми очима
Й промовив: – Пошли ж бо до неї за словом ласкавим,
Побачим, чи звикли батьків у вас слухатись дочки.

У відповідь слово Зоряна таке проказала:
– Не хочу я буть полонянкою в князя старого.
Коли ж за жону мене взяти бажає до себе,
Хай стане з мечем проти того, хто ще мене схоче!

Тут Кий засміявся й сказав, сміючись, до Тугора:
– Шукай юнака, котрий зможе за неї вступитись
І стане до бою зі мною, полян усіх князем!
Та все приготуй так, як звичай велить ваш склавинський.

І все було так, як за звичаєм їхнім і треба.
І стали вони один проти одного твердо.
В рожки затрубили музики, хвилюючи натовп,
І князь з юнакам у жорстокім двобої зійшлися!

Юнак смуглолиций був спершу до бою неквапним,
То кидавсь вперед і зі дзвоном мечі зустрічались,
То знову ставав і до бою запрошував Кия,
Звеселений натовпу криком, до нього привітним.

А Кий, наче вепр, на котрого мисливські собаки
Напали й хапають за ноги і навіть за писок,
Стояв і очима презлими поводив навколо
І інша була, ніж у хлопця, у нього усмішка.

Та раптом накинувся князь на противника люто,
Ударив, аж іскри сліпучі з мечів полетіли!
Ледь встиг ухилитись склавин той від смерті лихої,
І сам, розлютившись, у відповідь Кия ударив.

І вже закрутились у вихорі несамовитім,
Вже важко угледіть, кінець де меча, де початок,
Уже закричали склавини і воїни руські,
Свого щоб підтримать. І крик над Дунаєм понісся.

Нестримний юнак був найкращим бійцем у Тугора!
Задихав Кий важко під натиском хлопця шаленим,
Укотре відбив смертоносне безжальнеє лезо
І думкою зринув до Бога полян, до Перуна.

– Від смерті ніколи в бою не просив я рятунку,
І зараз благаю позбавити тільки від сраму!
Віддам тобі, Боже, третину склавинської дані,
Аби лиш поміг ти мені юнака подолати!

Юнак той тим часом уже посміхавсь переможно.
Та раптом спіткнувся, на камінь ступивши нерівний!
І Києвий меч, покерований вправною кистю,
Несхибно упав на чуприну густу тої ж миті.

Чоло заросилось багряною темною кров'ю,
І очі блискучі тьм’яніть почали і згасати.
Ось руку вперед він наставив – благий то захисток!
Упав князів меч металевий на нього іще раз.

Сів хлопець, пустивши меча, і за голову взявся,
Та голову, що розчахнулась, не скласти докупи!
І мати його, і сестра затужили, припавши
До мертвого тіла, такого ще сильного досі.

Затихли склавини, а руси завзято кричали:
– Ще той не родився, хто б нашого князя подужав! –
На меч Кий оперся й радів з войовничого крику,
Яким переможця вітало все військо полянське.

* * *
До самої ночі бенкет був у руському стані.
Посеред бенкету узяв Кий Зоряну на руки,
Легким і покірним було її тіло дівоче,
Й поніс у покої, на ложе з любистку і м'яти.

Долонею ніжно торкнувся щоки боязкої,
Слова заспокійливі мовив, всміхаючись щиро.
А потім поволі розплів її пишную косу,
Схиляючи ласкою діву на ложе любові.

Ще довго потому шептав він слова заповітні,
Аж поки заснула Зоряна у нього на грудях.
У сні посміхалась, неначе маленька дитина,
А Києве серце щеміло від тої посмішки.

* * *
Коли проминули шумливі Дніпровські пороги
Й до Києва-града лишилось рукою подати,
По княжому знаку пристало до берега військо,
А скоро й багаття навкруг запалали яскраво.

На корені дуба старого сиділа Зоряна.
Дивилась, як вої готують столи до вечері.
Їй лячно було у країні незвіданій русів,
А їм було весело рідні місця пізнавати.

З’явився і князь тут. Минаючи зброю і посуд,
Повсюди розкиданий в гамірнім таборі люднім,
Підходить до неї й сідає на листя опале.
Лице їй підводить і слово таке промовляє:

– Ти наче русалка, що вийшла з Дніпрової хвилі,
Сидиш оддалік від мого товариства й сумуєш.
А хочеш, тобі розповім я про Києвий город?
Сказав так і сам Кий у спогади давні поринув.

... Заснув раз і сниться, неначе він високо в небі,
Всю землю побачив, як птах її бачить в польоті.
Побачив він схили, дубами порослі і терном,
І кручі стрімкі над рікою, і глинища жовті.

Під кручами, пінячись, мчали дніпровії води
Неслася вода каламутна і билася в берег.
А другий був берег пологий, сосною порослий,
І тихо котилась на нього вода кришталева.

Враз там, на горі, де стояла і Києва хижа,
Обнесена тином з дубових колод величезних,
Засяяло світло, усе освітивши довкола,
Неначе то ліс запалав, хоч стояв він як досі.

І вже не побачив Кий хижі своєї із неба,
Пропали й оселі усіх родичів його славних
З гори ж все росла й виростала велична споруда,
І дах її гострий горів, наче жар, проти сонця.

Як стали малі проти неї могутні дерева,
Як Ідол на ній у високеє небо уперся,
Враз грім прогримів і вода у Дніпрі сколихнулась.
Пропало видіння, натомість з'явилося інше.

...Біжать кругом люди, біжать по горі, як мурахи,
Коли мурашник хто підпалить, або розворушить.
І плач, і прокльони несуться у небо байдуже.
Ніхто їх не чує, ні в кого спасіння благати!

А хмари низькі нависають над ними та чорні,
А ворог за коси дружин уже тягне і дочок,
А воїни руські, неначе їм дух одібрало,
Безсило сідають, землі щоб торкнутись коліньми.

І тут, серед диму густого, що пасмами слався,
Вкриваючи жахи, і смерть, і багряницю крові,
Підводиться знову велична, із дахом блискучим,
Споруда, а Ідол слов’янський на ній кам’яніє.

І разом за ним устають із колін руські вої,
І ворог тікає, від жаху лице затуливши,
Кричать малі діти, але то вже радості крики,
І плачуть, але то вже радісний плач воскресіння!

– Сон віщий указує Град на горі будувати! –
Таким було слово полянських волхвів одностайне. –
Той Град порятує полян від загибелі злої,
Не дасть їм пропасти навік в безконечності часу!

Тепер на тих горах, що скоро побачить Зоряна,
За декілька літ, непосильних, і трудних, і довгих,
Піднявся могутній та славний поміж племенами
Град Київ, щоб вічно віднині над Дніпром стояти.

Той Град захищають вали земляні широченні,
Прямісінько з рову здіймаються високо вгору,
На них височіє стіна із столітнього дуба
Подвійна – між дубом обпалена вогнищем глина.

За стінами – місце, де молиться рід увесь княжий,
Умощене каменем сірим, привезеним з Родня.
Темніє похмуро заглиблення посередині –
Ласують там кров'ю жертовною Боги полянські.

А поруч здіймається мудрий всевидячий Ідол.
На кожного смертного дивиться пильно й суворо.
Висять кругом нього дари від людей метушливих,
А з рота два вепрячих ікла поблискують страшно.

А ген, навкруги, від валів і до кручі стрімкої,
Стоять все оселі мужів і багатих, і знатних,
Між тими домами князівський із каменю терем,
Побачить відразу Зоряна, бо кинеться в вічі.

Так радісно Кию було їй про Град повідати,
Бо волю Богів він зумів утілити у Граді
Ждав князь з нетерпінням, щоб ніч ця і день проминули,
Щоб юну склавинку до Граду повести узвозом.


2.

І ніч проминула, і день похилився на захід.
Нарешті до берега лодії вже повернули.
І чула Зоряна із берега радісні крики –
То здалеку рідних своїх пізнавали кияни.

Вона пам’ятає, як кинулась Кию на груди
Жона, бо чекала й давно виглядала з походу.
І як відсахнулась, угледівши зором жіночим
Її, що ховалась за дужії Києві плечі.

Та зразу жона й засміялась в обличчя склавинці,
І пишна рука її синові ткнулася в груди:
– Поглянь, Семиборе, яку із походу служанку
Твій батько привів нам, щоб мила підлогу в світлиці.

А князь взяв Зоряну за плечі твердою рукою
І мовчки узвозом повів до своєї оселі.
Сльозами жона сивокоса його облилася,
Осудливо вслід головами хитали поляни.

Та знову був день, і прокинувся Кий рано-вранці,
В руках і у грудях могутнюю чуючи силу,
Ступив на поріг, повернувся обличчям до сходу –
Ще сонце ледь край поторкало на синьому небі.

А юна жона його, сплівши косу за плечима,
Уже готувалася воду на руки зливати,
Тримаючи глек, вся весела, як вранішнє сонце,
Аж Кий засміявся – давно не сміявся так легко!

А потім узяв її князь в підземелля широке,
Де рід його скарби беріг від вогню і чужинця:
І золото жовте, і срібло блискуче, і перли,
І посуд коштовний були там у скринях дубових.

Завмерла Зоряна. На Кия поглянула спершу,
Відкривши ще ширше й без того великії очі,
А потім тонкими руками до скарбів торкнулась,
І сміх її втішним для серця був руського князя.

Узяв Кий намисто із перлів великих й поволі
Круг шиї Зоряні обвив, посміхаючись, двічі.
У захваті служки дивились на неї, вродливу,
Та схвальними криками радості ще додавали.

* * *
Той день не забула й жона сивокосая Кия,
Як віз торохтів по нерівній камінній дорозі,
Коли до батьків поверталася, вкрита ганьбою,
Бо муж повелів їй покинути терем князівський.

Уже на Подолі, у батьковій хаті небідній,
Звалилася ниць і молила богиню Мокошу
Про те, щоб всевладна богиня дала їй скоріше
День смерті побачить і князя, й розлучниці злої.

Так осінь минула, і сніжна зима почалася,
А кожного ранку вологе від сліз її ложе.
Пече її душу вогнем невситимим та кривда,
Стискає лещатами серце її безнадія.

І знов шле прокльони на Кия вона і склавинку,
Щодень до Мокоші приносить дари і благає,
Щоб кара всевишніх упала на кривдників люта,
Сама ж бо не в змозі помститись вона за наругу!

Набридло Богам її щире, тужне голосіння,
І зглянулись Вічні на смертної жінки благання.
Та тільки чи зможе хто з нас до кінця передбачить,
Що буде тоді, коли нас Всемогутні почують?

* * *
Ось раз, коли стихли завії і сіли морози,
Гонили одні лютих вепрів по сніжному лісі,
А інші були у засідці, стояли напроти,
І Кий серед них був, сховавшись за стовбуром дуба.

На цей раз йому посміхнулась примхлива удача.
До нього – і серце частіше застукало в Кия –
Згори біг страшний в своїй силі і люті нестримній
Вепр дикий, сполоханий криком людського загону.

Кий голос подав і кабан той на мить зупинився,
Присівши і горнучи сніг за собою та листя.
Вп'ялася стріла йому в бока, порослого шерстю
Під ліву лопатку, де билось кабаняче серце.

Впав звір, але скоро на ноги короткі підвівся,
Мабуть, не достала до серця стріла вогняниста,
Рятуючи в хащах життя своє, кинувся геть він,
Та дарма! За ним Кий упертий подався у хащі.

Та тут, між дерев і колючих кущів низькорослих,
Утратив мисливець над вепром свою перевагу,
Коли на безпечній міг віддалі в звіра стріляти.
З-за впалого стовбура кинувся вепр на мисливця!

А Кий проти нього ножа металевого витяг.
Не звик поступатися князь ні людині, ні звіру!
От тільки та сила, що сунула снігом на князя,
Міцніша за Києву силу була набагато.

Успів тільки крок він назустріч до вепра зробити –
Ударили ікла і князю нутро розпороли!
Упав він, а звір став нещадно його шматувати,
Червоними плямами сніг весь покрився навколо.

На крики мисливці в долину спустилися разом,
Руками хапаючи гілки холодні на схилі,
Попереду біг Семибор. Проклинав він замети
І Бога молив, щоб живим його батько зостався.

Почувши мисливців, кабан відвернувся від Кия,
У хащах колючих шукав порятунку від смерті,
Та Кий учепився за ногу із криком зловісним,
Шарпнув його вепр, але вирватися був не в силі.

Наспів Семибор, і надії у вепра не стало.
Спис довгий уп'явся в загривок скаженого звіра.
Загріб той ногами, засмикалось тіло й затихло,
Ще й в серце ножем Семибор його двічі ударив.

Тоді вже схилився над батьком і глянув на рани.
Жахнувся, та страху собі не пустив на обличчя,
Всміхнувся до Кия: – Його я забив таки, батьку!
Всміхнувся і Кий через силу, самими очима.

Зробили мисливці настил із пахучої хвої,
Поклали скривавлене тіло славетного князя
І довго по лісу несли до твердої дороги,
Щоб далі на санях везти аж до самого Граду.

Везли його мовчки і все дивувались мисливці,
Що стогону навіть із вуст свого князя не чули.
Вино тільки пив і, жартуючи, потім питався:
– А гляньте, чи то не вино витікає із рани?

У Граді зібрались поляни круг князя блідого,
Заплакала, впавши на Києві груди, Зоряна,
Рукою він гладив косу її чорну та пишну.
– Не плач, – попросив. – Хай ніхто твоїх сліз не побачить.


3.

Стогнав Кий і місця на ложі собі не знаходив.
Вуста вже втомились затримувать болісні зойки,
І вина хмільні не могли вже страждань приглушити.
Стогнав він, стискаючи ложе слабкою рукою.

Ніч довга ще довшою Кию здавалась, безсонна.
Хто був коло нього – і двічі, і тричі змінявся,
А він, хоч і як би хотів, та заміни немає.
Вже збився з рахунку – чи третя ця ніч, а чи п'ята?

Безжальні видіння його ні на мить не пускали,
Посиливши муки й без того болящого тіла.
З країни померлих являлись загублені Києм
І слали погрози і Кию, й далеким нащадкам.

Аби вороги – та не ворог над Києм схилявся,
Хоч їм багатьом показав він до пращурів стежку,
А бачив він тих, хто загинув, як град будували.
Від плем’я свого ж у стократ були тяжчі прокльони.

...Ось віз, навантажений сірим камінням із Родня,
Все тягнуть воли по узвозу крутому на гору,
І сили волам не стає, і за Кия наказом
Вже люди юрбою ідуть, щоб волам помагати.

І видиться Кию, як стали міцні чоловіки,
Уперлись плечима у воза, важкого, мов скеля,
І видиться Кию, як жили здулися на скронях,
Як зціпились зуби, як ноги тремтіли з напруги.

А Кий і жінок, і дітей ще до воза поставив,
Щоб швидше до Града дорогу круту подолати.
Не витримав віз, уламалася вісь на колесах,
І з гуркотом камінь униз, на людей покотився.

Ламаючи кості, з кісток відриваючи м'ясо,
Котилось по людях важке гострокрає каміння.
А князь лиш у гніві коня під собою ударив!
Тепер же волання нещасних до нього вертались.

Грозилися мертві наслати на Град цей нещастя,
Які тільки зможе придумать зловісна уява:
Хвороби, і мор, і нашестя вороже, й пожежі –
Забрав він життя їхнє в розквіті сил і здоров'я!

... Видіння витало ще це над вмираючим Києм,
Стискаючи душу в лещатах пекельної туги,
А інші, штовхаючись, товпились вже біля ложа,
Аби не лишити, не дай Бог, самотнього князя!

Ось бачить він натовп, жорстоку юрбу чоловічу.
Їх грубі обличчя від люті червоними стали.
А Кий проти них на поріг свого терему вийшов:
– Чи є у вас, люди, для гнівного крику причина?

Ступив тут один і прогріб п'ятірнею волосся:
– Колода упала і двох серед нас придавила.
Осталось в одного дітей, як гороху дрібного,
А інший юнак, навіть жінки іще не пізнав він.

На це відповів йому Кий, незворушно і твердо:
– Усякого долю Боги наперед визначають. –
Тут разом юрба загорлала, угору піднявши
Кілки, і каміння, і вила двозубі, й сокири.

– Не хочемо більше тягати колоди на стіни!
Не хочем робити, неначе воли ті, на тебе!
Уб’єм цього князя! Розвалимо Град осоружний,
Та вільно додому, до селищ, до хиж своїх підем!

На це відповів Кий повільно і ясно, хоч голос
Глухий став від гніву і руки меча вже шукали:
– Так, кажете, Град цей мені ви будуєте, люди?
Послухайте ж слова мого і подумайте трохи.

Багато разів я ходив у походи далекі,
Ім'я моє знають від сходу до заходу сонця.
Тож нащо шукать мені славу – і так її маю.
А Град цей будую на користь племен всіх полянських.

Напружтеся, люди, не всі ж нерозумні між вами,
І думку просту через силу хоча б усвідомте:
Як Град тут постане, міцний, неприступний, високий,
То всяк убоїться й за Градом полян зачіпати!

А ще у Дніпро із Царграда заморськії гості
Завернуть човна, аби торг розпочати із нами,
І буде у нас тут велике і славне торжище,
Від цього поляни багатства свої приумножать!

А ще в цьому Граді, я знаю напевне, зберуться
Премудрі мужі, щоб розмови вести із Богами.
Хіба буде шкода, скажіть-но, полянам від того,
Що мудрість Богів поміж них, як ріка, розіллється?

У відповідь велетень мовив кудлатий до Кия:
– Буває, людина і хижі за рік не збудує.
Ти ж, мабуть, надумав за рік цілий Град збудувати,
Поклавши тягар непосильний усім нам на плечі.

Ми все розумієм. Зерно тільки сиплеться в полі.
По дань же ти справно прибудеш зимою у села! –
Одне лише Кий відказав їм, глухим, нерозумним:
– Хто Град цей покине – той князеві ворогом буде!

Тут крикнув із натовпу юний хлопчина безвусий:
– То він ще й погрожує, вбивця людей беззахисних?
Допіру мій батько сконав під колодою в муках,
І кров його просить, щоб родичі князю помстились!

До князя юрба підступила, угору піднявши
Кілки і каміння, і вила двозубі, й сокири.
А Кий, повернувшись, дружиннику дужому мовив
– Не вийшла розмова. Тож черга тепер за тобою.

І, дружно списи перед себе наставивши гострі,
Між натовпом лютим і князем з'явилися гридні.
З юрби ж полетіли у воїв кілки та каміння,
Дратуючи скору до бійки князівську дружину.

– Що ждеш ти? – до старшого князь проказав і рукою
Дав знак, на котрий з нетерпінням усі вже чекали.
І пирснула кров, і трава від крові поруділа,
І зойки благання із криком нелюдським злилися.

Схилився над Києвим ложем юнак той безвусий,
В котрого колодою батька насмерть придавило.
Списа із грудей своїх витяг і мовив до князя:
– Ця кров віділлється тобі і нащадкам далеким!

...Стогнав Кий і місця на ложі собі не знаходив.
Ждав ранку, та ранок в лісах за рікою барився.
Молив князь, щоб сон хоч на мить йому спав на повіки,
Натомість жіноче обличчя над ним заридало.

Почув він слова, котрі жінка шептала крізь сльози:
– Пригадуєш, князю, зима тоді видалась люта,
В снігу ледве коні собі пробивали дорогу,
Як нам на біду ти у селище наше приїхав.

Ти в хижі старійшини мед пив хмільний, а дружина
Зухвало і весело дань відбирала по людях.
Комори свої ти заповнити вщерть намагався,
Бо Град будувати надумав, як зверне на весну.

Пригадуєш, як я просилась до тебе на очі?
Хмільний ти з'явився у дверях і став на порозі.
Повзла я до ніг твоїх, сніг загрібала коліньми,
Бо клунок останній зерна твої гридні забрали.

За мною ще й інші жінки тобі в ноги упали –
Важкою була та зима у навколишнім краї!
А ти спохмурнів на лиці і промовив до мене:
«Даремно ти просиш, я дань не для себе збираю».

І більш не почула від тебе я жодного слова.
Уранці поїхав, добро погрузивши на сані.
Мені ж до весни дотягти не судилося, княже.
Голодною смертю сім'я моя вмерла зимою.

Усе пригадав Кий, усе до дрібниці малої:
Як теплий кожух йому гридень накинув на плечі,
Як вийшов, хмільний, на морозне повітря із хижі,
І в зморшках лице, що із долу дивилось на нього.

Та волю він Бога вершив, а не власне хотіння,
За волею вищою Град будувати збирався,
Тож жалю щемливого в грудях тоді не відчув він,
І сумнів тоді ні на мить не затьмарював душу.

Тепер же у тілі, болящім нестерпно і довго,
Душа його втратила силу, колись незбориму,
А жінка, в котрої життя відібрав він до строку,
В холодній руці княже серце стискала безжально.

* * *
У ніч ту злощасну, коли помирав князь полянський,
Жона його сива у хату волхва завітала.
Горів каганець, по кутках розганяючи тіні,
Топилася піч і сушилися трави на стінах.

Господар, нахмуривши брови, на світло дивився,
Княгиня ж на нього дивилась сумними очима.
Розмова між ними вже довго тривала, напевно,
Бо з лави жона підвелася і старцю сказала:

– Я теж, як і ти, не придумаю, як це зробити,
Але ти повинен, ти мусиш убити склавинку!
Вже скоро мій син стане князем у нас замість Кия,
Тоді я за все тобі щиро віддячу, клянуся!

– І знову скажу, що даремна уся наша мова, –
Їй волхв відповів і підвів свої вицвілі очі. –
Хоч Кий і хворіє, та влади ще має достатньо,
Щоб поперед себе послать нас у царство до предків.

Згадай, що зробив він, караючи жадібних служок,
Котрим ти давала отрути склавинку труїти.
І досі висять у бору на деревах їх кості,
Лякаючи всякого, хто у ті нетрі заходить.

Чому ти не хочеш, жона нетерпляча, чекати?
Кий скоро помре і твій син стане князем за нього.
Тоді й наситиш своє серце відплатою злою,
І плем'я полян буде славить тебе й Семибора.

Знов сіла жона і до волхва рукою торкнулась:
– Відкрию тобі я нещастя свого таємницю.
Болить мені в грудях, пече за невірного мужа,
А синові вчинки від болю кричать заставляють!

Ніколи мій син, Семибор, не скарає склавинки!
Та відьма і сина єдиного заворожила.
Відколи побачив – очей не відводить від неї.
Забув вечорниці, став тінню князівської дівки!

Тож мусиш згубить її, волхве, прошу і благаю!
Ніяк їй не можна живою лишатись по Кию. –
І гірко заплакала княжа жона сивокоса,
Вхопивши волхва за старечу кістлявую руку.

Та скоро зробилися знову сухі її очі.
І в голосі знову почулася лють незборима.
- Не вб’єш – начувайся! На вогнищі будеш горіти,
Коли Семибор стане князем великим за Кия!

– Я буду молитись, – так волхв відповів їй, підвівшись, –
І ти покладися на волю Богів всемогутніх.
– Ну, що ж, – відказала княгиня старому волхвові. –
Молися, бо потім Боги і тобі не поможуть!

* * *
Склавинка ж струнка у ногах коло Кия сиділа.
Ніхто б не подумав, на свіже поглянувши личко,
Що третю вже ніч над безтямним сидить вона князем.
Лиш темнії очі утому її видавали.

Прокинувся Кий, дотягнувся до неї рукою,
Торкнула усмішка його обезкровлені губи:
– Як зійде Ярило, поклич мені волхва старого, –
Сказав так і знову в видіння свої провалився.

… Привиділась цей раз йому над рікою печера.
На вході стоїть сивий дід, обіпершись на костур,
Його за життя не доводилось Кию стрічати,
І каже до князя, вдивляючись сумно в обличчя.

– Даремно ти, князю, надію у серці плекаєш,
Що Град твій загублені душі людські переважить.
Ніщо перед вічністю й гори камінні, скелясті,
А місто твоє і поготів розсиплеться прахом!

Лиш душі людські, щоб за них турбуватися, варті.
А скільки ти їх загубив для бездушного Града?
– Неправда, – сказав Кий. – Якщо ти вже мудрий безмежно,
То знати повинен, шо в Град цей я вклав свою душу!

– Усе це слова, – йому дід відповів незворушно, –
Загиблих людей не повернуть вони з того світу. –
До гриднів гукнув князь: - Ану, замуруйте в печері
Цього мудреця, щоб і голос його не доходив!

Та гриднів не стало. Один Кий стоїть проти діда.
І сили не стало в руках, щоб меча хоч підняти!
Скрипить князь зубами і бореться із сновидінням,
Уперто, неначе колись з ворогами боровся.

Та ось вже вікно проти сходу рожевим зробилось,
Поблід каганець, поступаючись світлу денному,
Прокинувся Кий і угледів волхва коло себе,
А більш не було в спочивальні князівській нікого.

Сказав Кий: – Нарешті тебе дочекався я, волхве.
Чи змажеш ти стати між мною і Богом полянським?
Проси його щиро, хай милість проявить до князя,
Тому що молитви до нього мої не доходять.

І старцеве довге волосся хитнулось над Києм:
– Скажи мені, княже, що дущу твою непокоїть? –
Усе розповів йому Кий, не втаївши нічого.
В кінці ж проказав, пильно дивлячись в вицвілі очі:

– Ця туга пекуча, що серце мені придушила,
Відступить, бо знаю – кінець є усьому на світі.
Цю тугу стерплю. Тільки є щось страшніше за неї:
Прокляття мерців мені душу нестерпно терзають!

Погрожують мертві мені з потойбічного світу,
А мертвих погрози збуваються завжди, ти знаєш,
Наслати на Град і нещастя, і мор, і пожежі,
І орди ворожі, щоб знищити Київ дощенту.

Нікого не вбив я заради бажання вбивати,
А Град будував, бо на те було вище знамення.
Спитай-но у Бога, що мушу тепер я зробити,
Щоб Київ стояв і по нашій з тобою кончині?

Нахмурився старець, а потім промовив до князя:
– Я знаю один лише спосіб прокляття позбутись.
Ти мусиш вчинити, як пращури наші чинили:
Ти Ідолу нашому жертву принести повинен.

А щоби вона на Даждьбогових віщих терезах
Волання мерців переважила й їхні прокльони,
Пожертвуй Богам те, що є найдорожчим для тебе! –
Сказав так і подих затримав у грудях старечих.

– Коня! – прошептав було Кий, та відразу подумав,
Що волхва й себе він обдурить, а Бога ніколи.
Стуливши повіки, вагання свої пересилив
І твердо промовив до сивого старця: – Склавинку!

Немов йому в душу вернулася втрачена сила,
Спокійно і радісно стало на серці у Кия.
І болісна зморшка на блідім чолі розійшлася.
А вічність уже перед ним розгорталась неспішно.


4.

У теремі княжім, каміннім, просторім, високім,
Сиділи волхви коло ложа покійного Кия.
Курилися трави п'янким ароматом над ними,
І віщеє слово звучало під гуслі співучі.

А поруч із теремом хижа низенька стояла.
Там темряву ночі вогонь каганця не розгонив.
Зоряна, лице заховавши в тремтячих долонях,
Сиділа на ложі, соломою прілою вкритім.

Ще Кий умирав, як взяли її з терему гридні
І в хижу цю темну із сміхом веселим запхали.
Чужою прийшла і чужою лишилась для русів
Вона, що була найдорожча для їхнього князя.

Тим часом юнак попід хижею крався зухвало.
Нечутно добрався до рогу низької будівлі,
Меча над собою підняв – і упав охоронець,
Кінця не збагнувши, лицем у калюжу холодну.

Відсунувши засов на дверях дубових до хижі,
Заходить юнак у помешкання темне і затхле.
В пітьмі розрізняє склавинки тендітної постать
І шепче: – Не бійся. Я Києвий син, Семибор я.

– Навіщо прийшов ти? – спитала Зоряна в тривозі.
Була беззахисна тепер, коли Кия не стало!
Узяв Семибор у долоні дівочії плечі:
– Прийшов я тебе врятувати від лютої смерті.

Спитала Зоряна: – Яка тобі користь від того?
Як Кия немає, життя мені теж непотрібне.
Ніхто не зуміє мені його рук замінити. –
І руки юначі, здвигнувши плечима, прибрала.

Сказав Семибор їй: – Відтоді, як з човна на берег
Зійшла ти, лякливо за батька мого заховавшись,
У грудях моїх поселилися щастя і мука.
Пора настає хоч одне там, хоч інше зоставить!

Згадай, цілі дні я стояв, чи сидів коло тебе,
Не сміючи глянуть, і геть відійти неспроможний.
Вночі ж рятував я тебе від хозар та від обрів,
А вранці ішов і шукав твою постать очима.

Гонив я за двері холопок, що плоть утішають,
Бо жодна із них твого поруху навіть не варта!
І матір прокляв я за те, що тебе проклинала,
І батька прокляв, бо ти в ложе лягала до нього.

Уривчасту мову його зупинила Зоряна:
– Лиш болю мені додаєш ти своїми словами.
Якщо тобі дарма, що батька ще труп не схолонув,
Мені не байдуже! Не треба про це говорити.

Сказавши так, сіла, лице затулила руками.
Сльоза навернулась, та Кия згадала прохання:
"Нехай не побачить ніхто, як ти плачеш, Зоряно,
Хоч як буде важко тобі серед русів без мене!"

Узяв її руку юнак і рішуче промовив:
– Ходімо зі мною! У лісі, у хижі мисливській,
Діждемось, як скресне закована кригою річка,
І в човні тоді подамося із Граду, на волю!

Я рибу ловитиму, звіра вполюю для тебе,
Збудуєм оселю на березі річки затишну... –
Мовчала склавинка, неначе із каменю Ідол.
Побачив юнак, що не чує вона його слова.

Тоді закричав він, бо критись було ні до чого:
– То знай же, жона нерозумна і вперта надміру:
Прирік тебе муж твій на страту! Як день розпочнеться
Ти жертвою станеш Богам на його погребінні!

Сказав так і власним очам не повірив він раптом:
Спотворене жахом побачить лице сподівався,
І думав безвольну повести таки за собою -
Та щастям світилось змарніле обличчя Зоряни!

– Це правда? – спитала. – Скажи мені ще, Семиборе,
Це правда, що Кий забирає мене із собою?
– Ти смерті радієш? – спитав Семибор безнадійно.
– Радію, що Кию я стала потрібна й по смерті!

– Так я не дозволю! – гукнув Семибор уже владно,
То Києва кров прокидалась і стукала в скроні!
Вхопив, наче звір, її, горем убиту, на руки
І вибіг, коня вороного гукаючи свистом.

Запручалась діва, забилась, як риба в тенетах.
– Пусти! – закричала, – пусти, я не хочу з тобою! –
Та марні благання! Юнак на коня її кинув,
І сам позад неї за мить на коні опинився.


5.

Камінна дорога веде до високого Граду,
І нею людей суне хмара, одягнутих різно,
І галас, і гомін великий стоїть на Подолі,
Й стихає поволі, чим ближче до Кия оселі.

Полянські роди, то окремо, то в купу змішавшись,
Узвозом поволі на Києву гору здіймались,
Щоб шану останню віддати померлому князю,
Боянів послухать та справити тризну потому.

Були тут і ті, що у лісі жили, у печерах,
Зарослі і вдягнуті в шкури звірині, кудлаті,
І кожен із них, наче звір, озирався навколо,
Зоставшися сам, а гуртом були хижі й сміливі.

Були тут і ті, котрі далі, в степу проживали,
І поле орали сохою під жито та гречку.
В сорочки одягнуті гарні та довгії свити,
Ішли й говорили про справи свої між собою.

А ще були люди, що здавна жили на болоті,
Ловили там рибу і птаха вбивали стрілою.
Цих мало було, і вони не трималися гурту,
Ішли собі мовчки, обходячи талую воду.

І всі ті роди піднімались на Києву гору,
Заходили тихо в широкі відкриті ворота.
У Граді стрічав їх суворий всевидячий Ідол,
Та човен із Києвим тілом байдужим, незрушним.

А рід, серед інших полянських родів найзнатніший,
Великий числом, русокосий, вельми голосистий,
Що жив на горі цій, на річці стрімкій, споконвіку,
Зібрався в скорботі навколо вождя свого, Кия.

Найперші до човна, того, що в незвідані далі
Везтиме вінками уквітчане Києве тіло,
Стояли брати його, Щек та Хорив посивілий.
По знаку їх мав розпочатись обряд похоронний.

А поруч із ними сиділи на лаві бояни.
Вони цілу ніч над покійним сказання творили.
Тепер їхні руки лежали в чеканні на гуслях,
Готові були вони спів починати прилюдний.

За Ідолом далі гора височіла із хмизу.
Вели на вершину із дошок обструганих сходні.
В огні мало Києве тіло згоріть на вершині,
Душа щоб очистилась перед країною мертвих.

В сльозах за братами стояла невтішная Либідь…
Всі ждали давно на початок священного дійства.
Одна лиш полянського князя жона сивокоса
То в небо дивилась, то вбік, до воріт, озиралась.

Ось Щек до старого волхва повернувся і мовив:
– То й скільки ми, старче, на гриднів чекати повинні?
Ловить втікачів і до вечора можна, скажу я.
Ніхто ж бо не знає, в який вони бік подалися.

Хай буде вже так, як воліють Боги всемогутні.
Коня уб'ємо перед Ідолом замість склавинки.
Поглянь, стільки люду полянського в граді зібралось!
Пора починать нам творити обряд по закону.

Та стала між ними жона з почорнілим обличчям:
– Прошу тебе, княже, приборкай своє нетерпіння!
Ще трохи – і гридні притягнуть ту відьму за коси,
Шукають і в полі, й на річці, і в ліс я послала,

Волхв також озвався до Щека й суворо промовив:
– Турбуєшся ти за людей, що у Граді зібрались?
Вже краще б ти так турбувався, щоб волю останню
Порушить ніхто не посмів навіть мертвого князя!

Сказав тоді Щек, поступаючись волхву старому:
– Підождемо, поки підніметься Сонце-Ярило.
Та тільки від Ідола тінь до човна доторкнеться,
Щоб ви не казали, велю я обряд починати!

Махнув він рукою, бояни за гуслі взялися,
Щоб співом звеличить ватага померлого Кия.
Полинув їх спів понад гори, над Градом високим,
Тривожачи душі полян, що зібрались навколо.

Тим часом людей на горі, як води, прибувало.
Ставали одні за плечима у других, штовхались,
Бо кожен хотів подивитися зблизька на князя,
Хто шану віддати, а хто із цікавості просто.

Під поглядом сотень очей, до видовищ цікавих,
Дівчата вродливі весь човен обсипали житом,
Співали волхви, жалібниці за князем тужили,
Аж поки від Ідола тінь не торкнулася Кия.

За Щековим знаком взяли тоді човен на плечі
Сім юних мужів, та іще сім уже постарілих,
Круг Ідола тричі обнісши, молитву творили,
А потім до хмизу ступили, на сходні широкі.

А там уже інші стояли, від долу до верху,
Поволі угору поплів човен з князем полянським,
Допоки не став на вершині, від смертних далекій.
Тепер тільки Сонце дивилось на мертвого Кия.

І раптом здивований гомін пробіг по майдану,
Пронісся, мов вітер, що бурю несе за собою.
Навкруг озиралися збуджені чуткою люди.
– Склавинка, склавинка, – шептали вони між собою.

Ішла вона боса. Тулила розірване плаття
До повних грудей, що від холоду зовсім потерпли,
Невидячі очі горіли вогнем потойбічним.
Жахалися люди і вбік, мовчазні, відступали.

Одна лиш жона сивокоса з дороги не сходить.
Діждалась таки! Долетіла молитва до неба!
Забувши про гідність, великій княгині належну,
Назустріч суперниці крок, нетерпляча, зробила.

Закаркала сміхом в обличчя безумної діви:
– А що, не вдалося уникнути Божого гніву?
Он глянь, то на тебе чекає всевидячий Ідол!
Та спершу розкажеш, де сина мого заховала!

Вуста розімкнувши, Зоряна сказала до неї:
– У хижі мисливській знайшов він останній притулок.
Я горя тобі не хотіла завдати, княгине,
Але не пускав мене син твій з'єднатися з Києм.

– Ти вбила його? – прошептала невіряче мати,
А потім за серце вхопилась і сіла на землю.
І сумно дивилась на неї із неба Мокоша,
Котру так молила жона, щоб скарати склавинку.

У тиші великій ступила Зоряна до хмизу,
По сходнях пішла, піднімаючись вище і вище.
Ніхто не посмів на останнім шляху її стати,
Хоч крові й чекав Бог полянський, всевидячий Ідол.

Всміхнулася Діва безумна, побачивши Кия.
– Прийшла я, – сказала і сіла до нього у човен.
За шию його обвила молодими руками
І голову тихо на Києві груди схилила.

* * *
А потім, як хмиз догорів уже, майже під вечір,
Сідали усі за столи довжелезні, дубові,
І справили тризну по князю своєму, по Кию.
Усім вистачало, хто був там, їди і напоїв.

Пройшла темна ніч із останнім весняним морозом,
І небо рожевим побралося цвітом на сході.
І Сонце зійшло, щоб уперше свій шлях розпочати
Без Кия, над Києвим Градом, могутнім і вічним.


Кінець.

КАЗКА ПРО ХОРОБРОГО КОТА ПРОФЕСОРА
ТА ЗЛУ КУНИЦЮ МАХУРУ

1.

Не десь за морями, за краєм землі,
А в нашім районі, в сусіднім селі
Пригода ця сталася. Слухайте, діти,
Було це недавно, минулого літа...

Ген там, край села, обіч темного поля,
Де місяць торкає вершечок тополі,
Стояла хатина, забута всіма.
Нікого в тій хаті давно вже нема.
Облуплені стіни і дах протікає,
У дверях відчинених вітер гуляє.
В кутку, під дверима, темніє нора,
Веде на горище драбина стара.
Та то лиш здається, що хата пустує.
Ви зараз почуєте, хто там ночує!
Прислухайтесь – щось шелестить нагорі...
Ногою стаєм на щаблі на старі,
Драбина скрипить, піднімаємось вище –
І ось перед нами велике горище.

Там темно, там тіні хитаються,
Павук в павутинні гойдається,
Летючі дві миші під стріхою...
В кутку щось ворушиться й дихає,
А місяця сяйво бліде
У щілини б’є де-не-де.

Ось дном догори перекинутий
Баняк почорнілий, покинутий.
А от купа сіна попрілого,
Держак рогача обгорілого.
Відро поржавіле лежить,
І миша горищем біжить.

Біжить, біжучи спотикається,
Бо скоро уже починається
Сьогодні на північ призначена,
За графіком не передбачена,
Нарада, скликає яку
Куниця в своєму кутку.

Нарешті зібралися всі на горищі.
Найближче до ляди висить павучище.
Гладкий, волохатий, завбільшки з кулак,
На вигляд гидкий і на підлість мастак.
Було йому ймення Хомула Сторукий.
Натхнення не дав йому Бог для науки,
Та змалечку вчив його батько-павук:
Щоб кров чужу пить – не потрібно наук.

Під ним на соломі в урочистій тиші
Стрункими рядами розсілися миші.
Великі й маленькі, товсті і худі,
За спинами старших сидять молоді.
Принишкли, хвостами ніхто не ворушить,
Цікавість у поглядах, острах у душах,
Не те дослухають, як вітер гуде,
А дивляться всі, чи куниця не йде.

Напроти мишей сновигають, мов тіні,
Вмощаючись на перепрілому сіні,
Нахабні, зажерливі, злі, як вовки,
І безцеремонні товсті пацюки.
Від них тільки страх, а куниця їм рада,
На них-бо трималась куницина влада:
І в мирнії дні, і в годину війни
Служили у неї у війську вони.
Найстарший між ними носив, як відзнаку,
На лапі передній браслет-залізяку.
Відзнака важка, та вона означала,
Що мав на горищі він чин Генерала.
Безпека цариці – святе його діло!
Отож озирнувсь Генерал підозріло,
Зиркнув на Хомулу, обнюхав баняк
І так, як і всяк, непорушно закляк.

І ось із кутка, вся велична й похмура,
Вилазить поважно куниця Махура.

Наче зорі блищать перестали,
Наче ніч ще чорнішою стала,
Навіть вітер сховався, не свище –
То куниця прямує горищем!
На баняк почорнілий стрибає,
Жестом завченим збори вітає
І, відкашлявшись, як і годиться,
Говорить починає куниця:

– Послухайте, що я сказать вам хотіла.
Пора нам від слів переходить до діла!
Про успіхи я не кажу, вони є.
Та чи задоволене царство моє,
Що тільки-но Сонце встає над полями –
Зникає пітьма, так улюблена нами.
Доводиться день весь сидіть у норі,
В той час, як усі веселяться в дворі.
Тепер щодо суті. Як я тут сказала,
Нам мало, щоб Сонце лиш на ніч сідало.
Нам треба, щоб зовсім воно не зійшло,
Село щоб у темряві вічно жило!
Ну, як вам ця думка? – Усі запищали,
Що кращої зроду не чули й не знали,
Що кличе у темне вона майбуття,
Де всім гризунам буде райське життя.

Та ось мовить слово Хомула-павук:
– Хоч я й не вивчав філософських наук
(В дитинстві умов не було для освіти),
І хоч ця ідея найкраща на світі,
Та думаю я, це непросто зробить,
Щоб Сонце навік перестало світить.

Тут миші хвости свої поопускали,
Сидять і мовчать, мов води в рот набрали.
Їм, бач, не під силу загадка така.
І каже Махура з свого баняка:
– Хто ж відповідь дасть на питання Хомули?
Чого мовчите? Язики проковтнули?
Чи, може, забули, нікчеми, про те,
Що в мене на службі ви всі стоїте?

Уражений словом таким наповал,
Нервово браслетом стряхнув Генерал,
Завмерло горище, ні слова, ні звуку.
І знову промовив Хомула Сторукий:
– Я думаю так: коло нас стоїть хата.
Живе у тій хаті бабуля горбата.
У неї є кури. А серед курей
Горлатий, ну, чисто тобі соловей,
Розгулює півень. Є пить що, є їжа,
Та вранці кричить, наче хто його ріже,
Чи наче вже тиждень у нього мігрень –
Від крику того й починається день.
Отож, щоб він Сонце не зміг розбудить,
Нам треба до ранку ще півня убить.
Одна тільки трудність – котяра там є.
Але то вже діло, пардон, не моє.

– О, мудрий Хомула! – усі закричали. –
Що кіт – не таких ми котів зустрічали!
А півня ми враз! Та й півні вже не ті! –
Хоробра і миша, поки у гурті.

Махура рече: – Коли буде удача,
Хомулі Сторукому щедро віддячу:
За добру пораду у чині підвищу,
Заступником буде моїм по горищу.
Назвем бойову операцію “Шквал”.
В деталях розробить усе Генерал.
Бери, скільки треба тобі, гризунів,
Щоб півень до ранку ось тут ось сидів!


2.

Пішли. А Махура туди і сюди,
По всьому горищу куниці сліди.
Бо нерви і в них, у царів, не залізні:
Ось пройде година – і вже буде пізно!
Той півень кричать “Кукуріку!” почне,
І зірветься діло таке визначне.
Знервована зовсім, гука павука:
– Ти б виліз, Хомуло, з свого із кутка,
Покинув би ткать павутину павучу,
Та мишу б послав на розвідку летючу!
Нехай сюди звістку несе нам вона,
Чи скінчилась там уже з півнем війна.

На щастя, вернулася миша бігом.
Як тінь, облетіла горище кругом,
І каже, повиснувши вниз головою:
– Стрічайте! Вертається військо із бою!

Куниця Махура поважно встає,
Вітає з поверненням військо своє!

Ті хекають дуже, бо ноша важка,
Нарешті витрушують півня з мішка.
– Ти бачиш, царице, у сутінках ночі
Того, хто співав, та віднині не хоче.
Оце рознещасне, принишкле створіння
Недавно ще звалося іменем півня!

Махура регоче, аж зуби блищать:
– Хай спробує пікнуть, не те що співать! –
У відповідь півень промовив куниці:
– Шановна, пробачте, та в вашому віці
Хіба тільки зовсім безглуздий не знає,
Що півень лиш вранці співать починає.
Ще зважте, до того ж, що співом своїм
Я користь роблю не собі тільки – всім!

Махура сказала: – Зв’яжіть йому рота,
А як зголоднію, то з’їм ідіота.
А вас, богатирські мої пацюки,
Вже ждуть нагороди з моєї руки.
Назви, Генерале, хто в лютім бою
Прославив себе і царицю свою!

Пацюк, як і завжди, коли нервував,
Браслетом стряхнув і промову почав:
– Скажу для рахунку, що п’ять в нас героїв.
Тепер розповім, хто як подвиг свій скоїв.

Першу мишу на розвідку
Я послав аж під повітку
Взнать, де півень спить і кури.
Узяла з апаратури
Два потужних приймача,
Мікрофон звиса з плеча,
Перископ в руці несе –
Словом, по науці все.
За годину з купи гною
Вийшла на зв’язок зі мною:
– Починаю передачу!
Аж до обрію все бачу,
Навіть призьбу вдалині –
Як гора вона мені.
А курник – біля повітки.
Я поставила там мітку:
Почепила будяка
Над дверима курника.
Гей, алло! Як чуть мене?
А тепер про головне.
Кіт Професором в них зветься.
Де він – хто зна. Доведеться
(Це тепер моя мета!)
Якось вичислить кота.
Повідомлю, як побачу. –
Та на цьому передача
Припинилась передчасно.
Ту розвідницю нещасну
Кіт, підкравшись, взяв наскоком
Й схрумав разом з перископом.

Так загинула героєм
Миша перша перед боєм.

Тут питання стало руба:
Кіт все військо нам погубить!
Як же злого хижака
Відманить від курника?
І тоді вже друга миша,
Між мишами найжирніша,
Каже: – Для такого діла
Я підхожу, пишнотіла!
– А чому це? – хтось пита.
– Буду зваблювать кота.

Ну, цю думку ми схвалили,
Мишу гуртома помили,
В кращу сукню одягли
Й в чисте поле відвели.
Ось вона гука до хати:
– Де ти, де, мій принц вусатий?
Йди до мене, ненаситний,
Глянь, яка я апетитна! –
Кіт – чого ж! Й геройське тіло
На зубах аж захрустіло.

А поки той кіт помалу
В полі мишу їв зухвалу,
Пацюки вже двері гризли.
І у ці хвилини грізні
В нас відзначився пацюк, –
Он стоїть, – на ймення Злюк.
Він з таким натхненням гриз
У дверей і верх, і низ
(Двері ж нам попались путні!),
Що зламав два зуби кутні.
Інвалідові – медалі!
Ну, а я продовжу далі.

От ввірвались гуртома
Ми в курник, як смерть сама!
Півень за курей ховався,
Доки з сідала зірвався.
Аж крильми залопотів –
Так додолу не хотів!
Та за мить земне тяжіння
Все ж стягло з жердини півня.
Закричав він: – Братці, гину! –
Й пацюкам упав на спини.
В завершальній фазі бою
Маєм знов-таки героя.
Проявив пацюк цей силу:
Півня так вхопив за крила,
Що у того – стрес і шок!
Мовчки сам поліз в мішок.
Цей Силач, що лапи з сталі,
Тягне аж на дві медалі.
Ну, а п’ятий із героїв
Ось стоїть перед тобою.
Операцією я
Керував із димаря.

Махура те слухала дуже уважно,
А потім сказала велично й поважно:
– За те, що не чуть відтепер “кукуріку!”,
Герої святими в нас будуть довіку.
Ми їх іменами, клянуся мечем,
Чи крокву, чи бантину – щось наречем.
Тепер, як турботи і справи позаду,
Бенкетом закінчимо нашу нараду. –
І перша, не злазячи із баняка,
На радість усім упекла гопака!

Навприсядки врізав Хомула-павук,
Стряхнувши браслетом, танцює Пацюк,
Танцюють дорослі й малі мишенята,
Танцюють, аж ходором ходить вся хата!
А як від утоми попадали з ніг,
І сміх переможний потроху затих,
Промовив до гурту Хомула Сторукий:
– Закінчились, граждани, страх ваш і муки.
Вже ранок надворі, десята година,
А де, покажіть, хоч яка переміна?
Кругом темнота! І до самого скону
Не буде ні правди ніде, ні закону,
Хто сильний – души! А хто слабий – вмирай!
Вважай, ми відкрили ворота у рай!


3.

Чимало вже часу відтоді спливло
Як силам пітьми підкорилось село.
Без сонця живуть і дорослі, і діти,
Цариця куниця панує над світом.

Коза Маргарита уже не шука
Листка соковитого чи буряка,
А їсть биту цеглу й газети старі,
Бо темно, хоч в око стріляй, у дворі.
Собака кудлатий по імені Булька
Шукає й не знайде з харчами каструльку.
То виє на місяць, то скиглить у сні,
Як маряться дні йому теплі, ясні.

Але найстрашніша ця ніч для курей.
Сидять, не підводячись, біля дверей.
І ждуть, коли знов зголодніє цариця.
Тоді пацюки на них ходять дивиться,
Та лапами щупать, жирніша яка.
А очі страшнющі і злі в пацюка!
Котру відберуть – та уже не жилець,
Чекає її на горищі кінець.

У всьому дворі лиш один тільки кіт
Не хоче по-новому глянуть на світ.
Він, як і раніше, полює вночі,
Та ловить собі гризунів на харчі.
Він жив без емоцій і мудрим вважався,
Тому у дворі кіт Професором звався.
Великий, пухнастий і чорний на масть,
Цей здачі й цариці, як треба, то дасть!

І ось, коли стало нестерпним життя,
І всім остогидло вже Бульки виття,
Весь двір до Професора йде, і до бою
Його закликає з Махурою злою.
– Прийшли ви невчасно, – замуркав наш кіт. –
По-перше, мені вже на старості літ
(Коли б навіть я й не збирався поспать)
Ніяк не здолати махурину рать.
По-друге, якщо ми й припустимо здуру,
Що я подолаю куницю Махуру,
То хоч ви зробіть таки з неї каліку,
Вона вам не буде кричать “кукуріку!”

Від слів таких Булька загавкав сердито.
Упала в похмуру хандру Маргарита,
Остання з курей вже надію втрача...
Коли це вискакує з гурту курча.
Було те курча чоловічого роду.
Мале – але змалечку видно породу!
Голівку свою до кота підвело
І мову з Професором так повело:

– Хоч я і малий ще, та, хай йому прах,
Навік розчарований вже у котах!
Поглянь-но на мене: із цього курчати
Справжнісінький півень почав виростати.
Ще трохи – і Сонцю я сам подам вість!
Але ж мене завтра Махурисько з’їсть.
А ти все на світі на сон проміняв.
З яйця б не вилазив, аби таке знав!

Напала Професора туга глибока,
І навіть сльоза затуманила око,
Бо серце котове – ну, що тут казати, –
За мить прикипіло до цього курчати.
Так Півника жалко зробилось йому...
Сказав: – Засміють, як сказати кому,
Що кіт воювати пішов не за сало,
А знову щоб Сонце на небі сіяло.
Послухай, малий, це – як стрибнути з кручі.
Жде смерть на горищі мене неминуча.
Але що поробиш з таким от з тобою.
Я згоден. Іду на Махуру війною!


4.

Тим часом як кіт переходив до дії,
Махурі доносять про всі ті події.
Цариця, дарма не марнуючи слів,
Назустріч коту направляє послів.
Посольство – пацюк та ще миші дві кволі –
Кота перестріли у темному полі.
Щоб кіт не кусався, нехай йому грець,
Посланниці білий несуть прапорець,
Пацюк надухався, ще й брилик надів –
Та страх тут напав на малих гризунів.
Угледівши морду вусату кота,
Ковбой у брилі тільки слину ковта.
В мишей навіть подих мишиний забило...
А кіт промовляє, всміхаючись мило:

– Ви білу ганчірку сюди принесли.
Видать, від самої Махури посли?
Чому ж дрижите? Чи не казано вам,
Що цокать зубами не личить послам?
Не бійтесь. Що зробиш – судьба в вас така... –
І ніжно за шию обняв пацюка.

В ту ж мить підкосилися ноги у того,
І вже не духами запахло від нього,
І мову забрало, і глузд відняло,
І щелепу набік йому повело.

Кіт далі розмову привітну повів:
– Ну, цей вже нічого не скаже, зомлів. –
Тоді до мишей: – Переходим до дам.
Так що там Махура розказує нам? –
І миші обидві запікали хором:
– О, ваша величносте, як вам не сором?
Яка ж бо натура у вас дуже зла.
Здавна ж недоторкане тіло посла!..

Одну з них Професор підтіг за хвоста,
І зникла нещасна у пащі кота.
До другої муркнув: – А ти говори ще.

І та почала: – Я посол із Горища!
Махура, Горища великого мати,
Веліла дослівно таке передати:
З тих пір, як із нір наш народ повилазив,
Ніхто не посмів нам перечить ні разу.
Всі слухають нас. Лиш в одного кота
Натура була й залишилась крута.
Але, так веліла цариця сказати,
Вона і не думає вам докоряти.
Сваритися їй ні до чого з котами,
Махура за мир між всіма хижаками.
А щоб припинили ви з нами війну,
Горище даватиме вам данину!

– Це слово розумне, – промовив в отвіт
І вуса погладив замрійливо кіт.
Усмішкою миша всміхнулась кривою
(Надія з’явилась остатись живою!)
І, всівшись нахабно на лапу кота,
На “ти” перейшла. О, свята простота!
Рече йому так: – Половина курчати
Щоденно в кущі оцім буде лежати
Для тебе. Та й ти ж не підсунь нам свиню,
Негайно мишей виключай із меню!

– Ну, от, – мовив кіт. – То так гарно казала.
А це узяла й про обід нагадала.
І що за зловредний ви, миші, народ! –
Та взяв бідолаху й поклав собі в рот.
Із пащі котової крикнула миша:
– Не все ще сказала!.. – і змовкла. І тиша.

Кіт ще й пацюка хотів з’їсти було,
Але вже того наче вітром здуло.
Здуло й понесло, й принесло на горище.
Ось він до Махури підлазить поближче:
– П-п-посольство п-проклятий Котяра п-поїв! –
Куниця як гляне на нього з-під брів!
– Я ч-чесно боровся, зробив в-все, що м-міг,
Я в б-битві з котом ледве й сам не п-поліг!
– Посла, – загорлала Махура, – на палю!
З грудей позривайте у нього медалі!
Котові – дві дулі, а не данину!
Тепер я сама починаю війну!


5.

Горище приведено в стан бойовий.
Завмер перед лядою мишачий стрій,
В кутку пацюки у засаді сидять.
Дві миші летючі з розвідки летять
І кажуть цариці, що кіт уже близько!
Піднявся ще вище гладкий павучисько,
Махура також опинилась вгорі
(На бій люблять зверху дивитись царі!)
Всі погляд на ляду спрямовують свій.
Горище приведено в стан бойовий!

І зненацька, мов агресор,
Сильний і до бійки скорий,
На горище кіт Професор
По щаблях стрибає вгору!
З бантини Махура злая
Люто блискає очима,
А від краю і до краю
Гризунів рать незчислима!
– Всім привіт! – наш кіт горлає, –
Бачу, ждали мене в гості.
Чом же музики немає,
Ревматизму б вам у кості?!

Угорі летюча миша
З переляку запищала.
І на мить настала тиша...
Тут Махура наказала:
– Подаю сигнал до бою!
Ну ж-бо дружно! Ну ж-бо, браття!
Покажіть, що ви герої!
Розірвіть кота на шмаття!
Задніх жде нещадна кара,
Тож вперед, безжально, грізно! –
Гризуни, як чорна хмара,
Із усіх кутків полізли.

Кіт знехотя глянув на лави чужі,
І блиснули ікла, мов гострі ножі,
І пазури дужі у глину вп’ялись,
І кінчик хвоста захитавсь – бережись!
Сказав сам до себе: – Усіх не поїм,
Та дехто заплаче, побий мене грім!

І стрибнув! Клубок покотився із тіл,
Почулися крики жахливі довкіл,
Роззявлені писки, розставлені лапи,
Та кожен ще й першим воліє хапати,
Пацюк-інвалід, що без кутніх зубів –
І той на кота, наче смерч, налетів.
За вбитими знов виростає стіна...
Та й кіт – не Професор уже, сатана!
Направо й наліво обабіч кота
Гора гризунів з переломом хребта.
Від лютих ударів летять на боки
І мертві уже й ще живі пацюки!

Цариця тоді, як порадив Хомула,
З засади резерви свої підтягнула,
І кинула в бій. Генерал на чолі,
І сили, скажу вам, таки не малі!
Спинився Професор між ними на мить,
Аж зирк: у куточку у клітці сидить
Той півень, що звався в дворі Галаган.
На тілі його ні подряпин, ні ран,
Лиш міцно вірьовкою скручений дзьоб
(Це Сонце не зміг розбудити він щоб!).

Напруживши сили, Професор зумів
Вже якось там вирватись від гризунів,
І півню на поміч летить напрямки,
Розвалює клітку і рве мотузки.
– Давай, – Галаганові каже, – співай!
Скоріш прокидається Сонце нехай! –
Але Галаган, роздимаючи груди,
Сказав: – По указу співати не буду.
Я вольная птиця. Ціну собі знаю.
Як прийде натхнення, тоді заспіваю.
І ще: де усі ви, хоробрі, були,
Коли пацюки мене з двору тягли?

Професор сказать Галагану хотів,
Що зроду не бачив дурніших півнів,
Але не поспів. Пацюки в цю хвилину
Йому пострибали на лапи й на спину.
А поки він їх на боки розкидав,
Хомула щось тихо Махурі сказав.
Куниця до клітки бігом поспішила
І гордого півня за мить задушила.

Пропав Галаган – і пропала надія.
Та кіт, як почав, відступати не вміє!
І з новою силою бій розгорівся.
Хомула Сторукий на лапах підвівся,
Посилює зір свій старою лупою
Й оцінку дає ситуації бою:
Без сумніву, що гризуни переможуть.
Та от до кота підступитись не можуть!
Підняв Генерал проти нього меча,
Так вирвав він лапу йому із плеча
(Ще довго та лапа браслетом стряхала,
Але вже сама, уже без Генерала).
Та що там про решту, як навіть Силач
Летить від удару кота, наче м’яч!

І, лупу відклавши, Хомула гука:
– Послухайте ще раз мене, павука!
Ось сіть з павутини, міцна і широка.
Я ткав павутину цю довгі два роки,
Та жертвую зараз на діло святе.
Як тільки котяру вона обплете –
Стрибайте усі одночасно, гуртом,
Покінчимо враз із нещасним котом! –
За цими словами він вибрав хвилину
Й згори на кота павутину накинув.

Тоді посміхнувся і лапки потер:
Мов, що заспіває Професор тепер?

Заборсався кіт, зашипів, занявчав
І рвати уже павутину почав,
Та тут гризуни звідусіль налетіли.
За лапи, за вуха, за хвіст ухопили,
Ще трохи, ще трохи – й скрутили кота,
Не вирветься, тільки хвостом хилита.

Увесь він покусаний, вуха нема,
Не справитись, певно, йому з усіма,
Даремно надіються кози і кури...
Тоді повертається кіт до Махури
І каже, поглянувши в очі її:
– Хай пустять мене посіпаки твої.
Давай, коли хочеш гордитись собою,
Один на один будем битись з тобою!

Ви вже зрозуміли, що думка проста
Була у цей час в голові у кота.
Хотів він курчатко мале врятувати,
Щоб півень міг вирости з того курчати,
Хотів подолати Махуру в двобої...
Та тільки нічого з затії такої
Не вийшло у нього. Сказала Махура:
– Для цього є інша у нас процедура.
Навіщо нам рицарські ті поєдинки,
Якщо по котові готові поминки?
Держіть його міцно. Полежить хай так,
Поки я ікло підточу об баняк.

Придушений кіт вже чекає на муки...
І вирок читає Хомула Сторукий:
– Кругом винуватий цей кіт перед нами.
Згадайте, як він обійшовся з послами?
Ковтнув як розвідницю й апаратуру?
Нахвалки гонив на царицю Махуру.
Статистика точні доносить нам вісті,
Що з’їдено ним гризунів тищу двісті!
А в кожного ж, мабуть, сестра є чи брат.
А сльози маленьких сиріт-мишенят?
Провина ж найбільша убивці й бандита –
Це те, що хотів Галагана звільнити.
Ви лиш уявіть собі тільки, братва,
Що тут, серед нас оце, півень співа!
За злочини всі, перелічені вище
До страти кота присуждає Горище!

Дали ще котові попереду страти
Якесь побажання, чи слово сказати,
Та лиш усміхнувся зневажливо той.
А сам собі думає мовчки герой:
“Лежав би оце на печі в теплій хаті,
Так біс підштовхнув прислужитись курчаті.
Знайшовся, ти бач, супермен із кіно.
Курча те й забуло про мене давно.
Та краще умруть хай мої почуття,
Ніж діждеться хто від кота каяття!”

Тим часом настала хвилина зловіща.
Слабкі в кого нерви – утік із горища.
Дві миші летючі у бубон забили.
А миші біжучі протяжно завили,
Куниця роззявила пащу велику...

І раптом у світ понеслось – КУ-КУ-РІ-КУ!

Завмерли учасники дій бойових,
Здивовано думає кожен із них:
Це ж звідки взялася у біса та птиця,
Якщо Галагана загризла куниця?

А голос лунав із сусідського двору,
Де півником стало курчатко в цю пору.
Воно уже безліч разів починало,
То “ку”, то “ку-ку” через силу кричало,
Нарешті на сотий, чи ще який раз
Прорізавсь тоненький, та все-таки глас!

Той крик “Ку-ку-рі-ку!”, – а нам цього й треба, –
Полинув угору до самого неба,
Де сонячний дім височів у хмарках,
Де жовті колони підтримують дах.
Влітає той крик крізь різьблене віконце
У спальню – і будить могутнєє Сонце!

Ось сходить велично воно над землею.
Поблід срібний місяць разом із зорею,
Летять з колісниці брати-промінці,
Летять, проникають в найдальші кінці.
Навколо зробилося хороше, ясно!
А що ж гризуни тепер роблять нещасні?

Від світла у них затремтіли коліна,
І враз настає у бою переміна.
Освітлена Сонцем махурина рать
Пустила кота – і по норах тікать!
Професор ще пару успів придушить,
А інші біжать, аж солома тріщить.

Летючі дві миші продерлись крізь стріху
Й сховалися в листі старого горіха.
Щоб зайвих конфліктів із Сонцем не мати,
Павук дременув до сусідньої хати.
Осталась цариця Махура одна...

Але, як усі, не тікає вона!
Розлючена так, що загризла б коня,
Стрибає до ляди вона навмання,
Знайти щоб і зжерти того недоріку,
Котрий серед ночі кричав “Кукуріку!”

Та їй на дорозі Професор стає,
До Півника бігти у двір не дає!
Недовго, всього лише кілька хвилинок,
Між ними жорстокий тривав поєдинок,
І вже на долівці Махура лежить,
І вже зовсім мало осталось їй жить...

Та кіт, ми ж бо знаєм, мав добру натуру,
Не став убивать він куницю Махуру.
Вхопив лиш за вуха її, а відтак
Голівкою трішки побив об баняк,
Щоб випали ікла у неї із рота,
Щоб зникла з душі її чорна підлота.
Тоді відпустив – хай тепер погуляє,
Тепер небезпеки від неї немає.

Відтоді ніхто більш не бачив куниці.
А Сонце веселе в своїй колісниці
По небу пливе, повне світла й тепла.
Така-то пригода в нас, дітки, була.

Кота з того часу шанують в селі,
На “ви” називають дорослі й малі.
Він часто дрімає на сонечку там,
На призьбі, де й бути належить котам.

Десь поруч і Півник зернятка шукає.
Щось сам з’їсть, а то все курей пригощає.
А потім, як Сонце почне припікати,
Під боком Професора моститься спати,
І в сні своїм бачить казкові видіння
Під мирне котове мур-мур-муркотіння.


КІНЕЦЬ.

КОТИГОРОШКО


* * *

У хатині під горою,
Що над Стугною рікою,
Може, й ти там був коли,
Дід із бабою жили.

Не такі вже, щоб багаті,
Але був достаток в хаті.
Був і хліб, було й до хліба,
У ріці водилась риба.
Підростали, як грибочки,
Доня люба і синочки,
Все б нічого. Та на гріх
Трапилась біда у них.

У дочки, як підросла,
Став характер, як в осла.
Полюбила вона Змія.
Дід психує, баба мліє –
Так і то, кому сказать,
Нащо їм триглавий зять?
А дочка при всім народі –
Мов, люблю його, і годі!
Як не брали її в руки –
Стала жить вона в Зміюки.

Тут синочки, як дубочки,
Квасу випили із бочки,
Та на Змія розлютились,
Та за шабельки вхопились,
Та із криком "Будеш знать!"
Подались сестру шукать...
Правда, не вернулись з бою.
Так остались самотою
Дід і баба, бо вістей
Не було вже від дітей.

Якось раз в обідню пору
Баба глянула на гору,
Коли бачить: із вершини
Покотилась горошина.
Баба, жадібна від роду,
Все хапати мала моду.
Горошину враз ковтнула,
Задоволено гикнула,
І, хоча літа вже пізні,
Щось там сталось в організмі,
Бо пройшло часу ще трошки –
Народивсь Котигорошко.

Ріс синок не по роках.
Гнув підкови у руках,
А як дасть кому щигля –
Довго чухалось маля!

Якось у душевнім русі
Запитав він у матусі:
"А скажи-но мені, нене,
Чи були брати у мене?
Як були, то як їх звати,
І чому пішли із хати?"
"Я й згадать про це боюся, –
Каже синові матуся.
– Десять літ тому якраз
Трапилась біда у нас,
До цих пір на серці рана.
Змій Горинич препоганий
Звабив, підлий, збив з пуття
Нашу Галочку-дитя.
А тоді брати-герої
Подалися за сестрою,
Щоб з полону визволяти...”
Тут сльозу утерла мати
Фартухом у синю квітку,
І скінчила оповідку.

Хлопець мовив: "Я помщуся
За сльозу твою, матусю!"
Біцепс-тріцепс підкачав
І шукать майстрів почав,
Бо на подвиги нова
Треба завжди булава.

Кілька раз робили зброю
За кордоном десь герою.
Не вгодили. Він лиш пальця
Під творіння те германця
Підставляє – і дива! –
Навпіл гнеться булава.

Хлопець іноземців кида,
Та подався до сусіда,
Третя хата звідсіля,
До Вакули-коваля.
От коваль безперестанку
Уставав о п'ятій ранку,
Булаву ж коли скував –
Не за гроші, так віддав.

Хлопець в небо її кинув,
Ліг, поспав одну годину,
Коли чує: стугонить,
Булава у двір летить,
Аж замекала худоба!
Він тоді підставив лоба –
Як вперіщить булава!
Затріщала голова,
Хлопець носом призьбу зрив
Й булаву цю похвалив.

Ну, а далі що казати?
Торбу взяв й подався з хати,
Не подумавши, що Змія
Здужати не всяк зуміє.


* * *

А тим часом в Змія-гада
Готувалася нарада,
На якій бандитські клани
Мали виробити плани,
Як зничтожить навіка
Ще одного козака.

Позаяк усяк бандит
Має добрий апетит,
То в центральній у печері
Стіл накрили для вечері,
Пил з підлоги підмели
І гостей туди ввели.

Попереду всіх гостей
До стола біжить Кощей,
Він же Чахлик Невмирущий.
Жадібний і загребущий,
Він завжди був без ума
Від фуршету задарма...

Далі лісу благодійник
Соловей іде Розбійник.
Тигру з Левом кум і сват,
Для зайчаток меценат.
Він найтовщий мав в окрузі
Золотий ланцюг на пузі!

А за ними – нечисть всяка.
Напились, давай варнякать,
То цілуються, то в пику,
Слина з рота, гаму, крику...

А ці троє - Змій, Кощей,
Та Розбійник Соловей
Для розмови тет-а-тет
Йдуть в окремий кабінет,

Розказав Горинич їм,
Що уже годин із сім,
Як у змієвій державі
Появився хлопець бравий
З булавою на плечі.
І сьогодні уночі,
Як його не зупинити,
Буде тут він Змія бити.

"Ну, - сказав Кощей, – та ми
Ляжемо отут кістьми,
А до друга до свого
Не допустимо його!
Як підійде – я в ту пору
На шляху воздвигну гору,
Що її, як не крути,
Козаку не обійти.
По горі росте ожина
Збоку тягнеться стежина
До ведмежої нори
Усередині гори.
Як в печеру хлопець зайде,
То ведмедя там не знайде,
А побачить чоловічка.
Ростом буде невеличкий,
По коліна борода.
Із-за діда вигляда
Внучка, ростом теж манюня,
Але писана красуня.
Дід йому, – Кощей наш каже, –
Посміхнеться і покаже
Різні всякі диво-зваби.
Ну, скажім, до пива крабів.
Або з крабів паличок.
Як не схоче козачок
(Може, він не п'є ще пива),
Дід покаже інше диво:
Дасть йому багато злата.
А як ні - збудує хату,
Навіть острів на ріці.
А якщо багатства й ці
Із презирством він відкине,
Дід тоді йому дружину,
Жінку, тобто, підбере,
Що і варить, і пере,
І красуня ж, Боже мій!”

"Добрий план, – промовив Змій.
А тоді до Солов'я:
– В чім стратегія твоя?"

Каже лісу благодійник
Соловей тире Розбійник:
"Двигону густющий ліс,
Козачок щоб не проліз
Через нетрі в сто рядів
Густо саджених дубів.
Щоб забув сюди дорогу.
Ми тоді за перемогу
Вгору кинемо кашкета
І продовжимо банкета!
Як тобі планище мій?"

Іронічно мовив Змій:
"Геніальні навороти.
Та хай буде, я не проти".

Тут Розбійник Соловей
І за ним худий Кощей
Подалися геть із гроту,
Та взялися за роботу.


* * *

А тим часом наш хлопчина
Входить в змієву країну.

І багатства тут без ліку,
І течуть молочні ріки
Повз медові береги –
Люблять землю цю Боги!
Але люди, що там жили,
Чимось, мабуть, завинили
Перед вишніми Богами!
Ось давай-но разом з нами
Завітаємо в село,
Що на тій землі було.

Гурт дядьків. Зарослі лиця,
Злі, бо хочуть похмелиться.
Руки чорні, шерехаті,
Спини зігнуті, горбаті,
Босі ноги, як копита,
А на плечах – драна свита.
Пляшку зараз роздобудуть,
Вип'ють, в карти грати будуть,
Та поб'ються. А потому
Хто впаде, а хто додому...
Дома лайка, сморід, бруд,
Лахміття і там і тут.
Кури кубляться у хаті,
Діти бігають патлаті,
А найменше на долівці
Щось визбирує в тарілці:
Їсть, маленьке, замість кашки
Разом з глиною какашки,
Бо закінчились харчі.
Баба стогне на печі,
Жінка п'яного кляне –
Господи, рятуй мене!

Чом життя таке от мали,
Всі у тій країні знали.
Лютий Змій, хай йому трясця,
Вкрав в народу Птицю Щастя,
Що літала нічиєю
Над водою і землею,
Та попала йому в сіті,
І тепер сидить у кліті,
І йому лиш одному
Щастя щастить на дому.

Ось така була країна.
Баби й дідова дитина
У людей отих питає:
"Чи сміливців тут немає,
Що не пручались, не бились,
А Зміюці покорились? "

"Та, були. Але пропали. –
Котигорошку сказали. –
Он, залишилося двоє,
На цепу сидять обоє,
Себто, значиться, в тюрмі,
Вже безсилі і німі.
А були нічо хлоп'ята".

Наш герой ламає грати,
Це завиграшки йому,
Й проникає у тюрму.
Там сидять попід стіною
Вернидуб з Вернигорою.
Оселедці кругом вух,
Чути скрізь козацький дух,
Тільки руки бідолах
У гримучих сталь-цепах.

Котигорошко сказав:
"Добре Змій вас прикував,
Може, чимось помогти?"
"Та пішов одсюда ти!" –
Вернигора прогарчав
І шукати бліх почав.

"Проти вас я, може, й мошка, –
Загорлав Котигорошко. –
Та якби мене за грати
Кинули враги закляті,
Я б собі у ту ж хвилину
Голову розбив об стіну,
Повредив би собі члени,
На руках погриз би вени,
Ніж сидіти у полоні
І ловити бліх на скроні,
Як на прив'язі собака!"

"Ти дивися, як балака, –
Усміхнувся Вернидуб,
Покрутивши пальцем чуб.
– А розбий-но ланцюга!
Чи надірвеш пупа, га?"

Вдарив хлопець. Забряжчали
Ланцюги й на землю впали...
Вернидуб з Вернигорою,
Похитавши головою,
Вибігають з тої хати!
Потім кажуть до хлоп'яти:

"Десять літ тому, юначе,
Ми, ще молоді й гарячі,
Стали плечі до плеча
Проти Змій-Горинича.
Ми його вже що є сили
Кулаками поносили,
Любо-дорого дивиться!
А коли втомились биться,
То вхопились за шабельки.
Закричав Змій на три пельки,
Бо настала справжня рать –
Стали голови рубать.
Далі ж, як в жахливім сні,
Почалось на тій війні:
Тільки голову зрубаєм –
Дві у Змія виростає!
Ще зрубаєм – знов нова
Виростає голова.
Цілий день отак ми бились,
Поки шаблі не ступились,
Та і знемогли від ран.
Тож послухай нас, пацан,
Проти Змія йти не мрій.
Незнищиме, як пирій,
Кодло підлеє зміїне,
Що обплутало країну".

Котигорошко сміється:
"От, народ! Ну, хто ж так б'ється?
Треба вам було, дядьки,
Змалечку читать книжки.
Там секрет – простенька дія!
Хочете – ходім до Змія,
Покажу, як по науці
Голову рубать гадюці."

Після цих розумних слів
Вернидуб сім раз присів,
Щоби кості розім'яти,
І промовив до хлоп'яти:
"Мудрий Котигорошок!
Не читали ми книжок,
Бо з волами та в гною
Юність провели свою,
Разом підемо на Змія,
Та й покажем, хто що вміє!"

І пішли вони степами...
Раптом перед козаками,
Аж гикнув Вернигора,
Піднімається гора.
По горі росте ожина,
Збоку тягнеться стежина
До ведмежої нори
Усередині гори...
Із печери – стид і срам! –
Назустріч мандрівникам
Появляється із тіні
Внучка дідова в бікіні.
Назовем її Маруся.
Я її і сам боюся –
Лізе у сюжет рапцем,
Щоб зустрітись з молодцем.

Молодець, почувши волю,
Теж виходить з-під контролю:
Дістає Котигорошко
Із кишені гарну брошку,
Самоцвіт посередині, –
І підморгує дівчині!

Е-ге-ге, так і до Змія
Не дотягне наша дія.
Треба кидать якори
Й кликать діда із нори.

Та не встиг нещасний дід
Вилізти з нори як слід,
Де не взявсь Вернигора:
"Вже й мені, – гука, - пора
Показати свою силу.
Станьте, щоб не зачепило".
Вернидуб додав: "Цей може,
Так що відступи, небоже!"

Богатир взяв скелю в руки.
Затріщали каменюки,
Захиталася вершина!
Він тоді розправив спину
Буркнув щось собі під ніс,
І ту гору переніс!

Хлопець від дядьків все рвався,
Та на гору оглядався,
Де зосталася Маруся.
Розказать вам не беруся,
Що в душі у козака
Баламутилось, пока
Врешті він прийшов до тями
І подався за дядьками.

Йшли та люльки розкурили.
Раптом небо хмари вкрили
Вітер в полі, мов собака,
Сперш завив, тоді заплакав,
Вдарив грім, і без причини
Перед їхніми очима
Ліс піднявся в сто рядів
Густо саджених дубів.

Все це Солов'я робота!
Кожен дуб мав носа й рота,
Велетенського ротяку –
Можна вмерти з переляку!

Закричали ті роти:
“А куди це прешся ти?
Не допустим переміни!
Геть із нашої країни,
Бо на сонячнім лужку
Вмить відкрутимо башку!”

Тут де взявся Вернидуб,
Їх за листячко поскуб,
Та погладив по корі,
Підморгнув Вернигорі,
І давай з корінням рвати
Та складати у кагати
Дуб до дуба залюбки,
Наче в полі буряки!

Тут з останнього із дуба
Понеслася лайка груба,
Найжахливіші прокльони,
І на землю прямо з крони
Враз стрибають Соловей
І дружок його Кощей.

Соловей надув, як труби,
Солов'їні свої губи,
Піднатуживсь, засвистав,
Поміж ними вихор став.

Вернидуб з Вернигорою
Ниць попадали без бою
Перед силами пітьми
(Там не встояли б і ми –
Зітре вітер в порошок!)
І лиш Котигорошок
Вперто мовив: "Я не ляжу,
А здолаю силу вражу!"
Та з розгону прямо в тім'я
Гепнув раз бісівське сім'я,
І від лісу мецената,
Сором навіть і казати,
Залишилася калюжа
3 запахом негарним дуже.

Ну, Кощей, само собою,
Зник ще до початку бою,
Так що можна було далі
Йти до Змія і до Галі.

Ось чи скоро вже чи ні –
Їхали ж не на коні, –
А підходять козаки
До широкої ріки.
Пляж і ліс понад рікою
Загороджені стіною,
Далі – вишки з вартовими,
А за вишками за тими
Катер, імпортна машина,
І Горинича хатина.
Козаки за мить одну
Рознесли ущент стіну,
Ну, а там, під самим лісом
Змій триглавий дише бісом,
Землю лапою гребе –
Розлютовує себе.

Раптом спогляда Зміюка,
Що хлопчина замість дрюка
У руках тримає строго
Смолоскипа вогняного.
Зрозумів Горинич вмить,
Що то смерть його горить –
Видно, теж читав казки, –
І гукає: "Козаки!
Ви прийшли зі мною биться,
А чи будемо мириться?
Як миритись – я не проти.
Жду наступної суботи –
Бачите ж, де я живу –
На бенкет, на мирову!"

Розсміялись козаки:
"Нам миритись не з руки.
Тут балакать недоречно,
Просимо до бою ґречно!"

Змій у землю задом влип,
Глипнув знов на смолоскип, –
Чує лихо плем'я враже! –
І Котигорошку каже:
"Вникни, хлопче, зрозумій:
Хай там я Горинич Змій,
Та сестру твою кохаю,
І вона мене, я знаю.
Щоб було вам не на шкоду –
Бери землю для народу,
Бери ріки і ліси,
Гаманця ось потруси,
Все, що хочеш, забирай,
Тільки нам ти спокій дай”.

Хлопець глянув Змію в писок:
"Ти додай у цей ще список
Птицю Щастя, що у кліті
Лиш тобі у цілім світі
У печері, на дому,
Щастя щастить одному!"

Змій від хлопця відсахнувся,
Потім криво усміхнувся
І сказав: "Як з нами Птиця,
Нам і їсться, нам і спиться,
І багатство в руки пре,
А він Птицю забере!
Обарзів, браток! Кароче,
Як по доброму не хочеш,
То тоді поглянь сюди,
А потому розсуди:
Чи цю кралю пожалій,
Чи вступай зі мною в бій!".

І за словом цим зловіщим
Підніма хвоста Зміїще –
Під хвостом сидить Марія,
Котигорошкова мрія!

Змій рече: "А зробиш крок –
Тільки купка кісточок
Тут залишиться від Маші.
Отакі умови наші!"

Тут до хлопця побратими:
"Не за тим сюди прийшли ми,
Щоб на півдорозі стати.
На умови нам начхати,
На сльозу не піддамося!
Ти як хоч, а ми б'ємося".

Шаблі блиснули на сонці
І народу оборонці
Дужі м'язи нап'яли,
Диким ревом заревли,
І під ці нелюдські звуки
Вдвох побігли до Зміюки.

У смертельнім поєдинку
Завертілись без зупинки
Лапи, пазурі і руки,
Ноги, голови, шаблюки,
Вуса смалені і лікті,
Зуби гострі, знову кігті,
Звук ударів, стогін, лайка!
Над ставком знялася чайка,
Заєць з лісу дав драла –
Ох, і битва то була!
Перший шал почав спадати...
Появились результати:
Десять змієвих голів
Під ногами козаків.

Та для Змія це забавка,
Заболіла трохи вавка,
І з'являється нова
Знов на шиї голова!
Ще й сміється, вурдалака,
І до хлопців так балака:
"Думав я, що ви обоє
Після першого ще бою
Втішились, бо зрозуміли,
Що моя сильніша сила.
Ви ж, уперті баранюки,
Знов взялися за шаблюки,
Тільки знайте – цього разу
Я з корінням рву заразу!"

Іскри креше сталь об зуба,
Кров тече із Вернидуба
І біда з Вернигорою –
Він трима перед собою
Своє власне ліве вухо!
Підупала сила духу,

А із Змія, наче з пращі,
Із свіжесенької пащі
Знов летить і зліва, й справа
Вогняна пекельна лава!
Вже поразки чути кроки...

Так триває, аж допоки
Лють охоплює тяжка
Хлопця Котигорошка.
По лицю червоні плями,
В погляді немає тями,
Ринув в бою круговерть
Невмолимий, наче смерть!

Коло Змієвої пельки
Замахали знов шабельки!
І, як тільки чергова
Відлетіла голова,
Сильно витріщивши очі,
Робить дії він пророчі:
Тиче вогняний дрючок
Прямо в шиї кістячок!
Зашкварчало, задиміло,
Смалене запахло тіло.
Треба ж, - рішення просте,
А голівка не росте!

Змій ще трохи з ними бився,
А тоді враз зупинився,
Бо залишилася горда
Лиш одна зміїна морда.
Чвиркнув слину крізь вуста,
Та підняв свого хвоста,
Гепнув дуже об полянку,
Де сиділа полонянка –
І остались кісточки
Від Марусі-дівочки.

Тут його остання впала
Голова і застогнала,
І на цьому слові "Ох"
Затрусився Змій і здох.


* * *

По дорозі, що вела
Від печери до села,
Гурт людей чимчикує,
Зараз глянем, хто там є.

Попереду два герої,
Вернидуб з Вернигорою,
Кліть несуть, а у тій кліті
Птах, котрий один на світі!
Думка випустить була
Птицю Щастя край села.

Далі Галя шкутильгає.
Срібла-злата вже немає,
Одежина геть проста,
Міцно стулені вуста,
Намурмосене чоло –
От і все, що в ній було.

Слідом дружно, аж гуде,
Семеро братів іде,
Ті що Змія не здолали
І в полоні пропадали.
Посміхаються некволо,
Озираються навколо,
Все їм гарне в лісі, в полі –
Другий день оце на волі!

А позаду всіх плететься, –
Скоро вже терпець урветься
Споглядать його страждання, -
Хлопець той, чиїм старанням
Пару днів тому назад
Знищений Горинич-гад.
Загріба нога пилюку,
Торба немала на дрюку
Теліпається при русі
Із останками Марусі.
Незважаючи на втому,
Він несе її додому,
Ненаглядну свою милку,
Щоб провідувать могилку.

Ось дійшли вони до гаю.
В небі жайворон співає,
Віє з річки вітерець,
Пахне м'ята і чебрець...
І у цю чарівну пору
Випускають вони вгору
Птицю Щастя всі гуртом.

Та махнула їм крилом,
Весело зареготала
І вгорі, як дим, розтала.

І сказав Вернигора:
"Що ж, прощатися пора.
Не журись, Котигорошку,
Рани заживуть потрошку,
А таки, скажи, на славу
Ми свою зробили справу!
Буде пам'ять навіки".
Попрощались козаки
Й подалися до села,
Де родина їх жила.
Котигорошко з братами
Помахали їм руками,
Чи ж зустрінуться коли?
А тоді й собі пішли.

Так ішли вони до ночі.
Галя каже: "Спати хочу!"
Зупинились на нічліг.
Котигорошко як ліг,
То відразу й захропів
Перший від усіх братів.
І тоді його сестриця,
Люто прагнучи помститься
За Горинича, за мужа,
Каже хлопцям тихо дуже:
"Ви ж подумайте свідомо,
Ким вертаєтесь додому?
Скаже мама, скаже тато:
Не змогли всімох здолати
Змія, ворога народу!
А оцей, котрий колоду
Носить на своїм плечі,
Переміг без помочі.
Уявляєте, що буде?
З вас сміятимуться люди,
А про нього на зорі
Заспівають кобзарі!"

"Я б такого не хотів, –
Буркнув старший із братів. –
Що ж тепер із ним робити?
Чи рубати, чи топити
Понести його на став?
От брателу Бог послав!"
Каже Галя тоді прямо:
"Недалечко є тут яма,
Глибина - аж на той світ.
Вкинем, плюнем – і привіт!"

Як сказали – так зробили.
Руки від гріха помили,
Помолилися за брата
І пішли до мами й тата.


* * *

От таке буває в світі:
Визволиш людину з кліті,
А тоді оте ягня
Оживе одного дня
Й визволителя згори
Швиргоне в тартарари.

Так Котигорошко думав,
Від падіння як прочумав,
Й слово дав собі тверде:
Більш ніколи і ніде
Добрих справ не учиняти,
Слабаків не захищати,
Взагалі, хай йому грець,
Він за щастя не борець.

Тут із доброго із дива
Де взялась, пустилась злива.
Дощ такий, як із відра.
А сказати вам пора,
Що те місце, де козак
Думав, лежачи навзнак,
То була не просто яма,
А країна така само,
Як і в нас тут, нагорі:
Річка, шелест яворів...

Під одним таким явором
Чує хлопець – зверху хором
Закричали пташенята:
"Ой, потопить злива клята!
Поки тато десь літає,
Нас на смерть позаливає!
Ой, вже тонемо в дощі!"
Хлопець буркнув: "Не пищіть"
Потім ще: "А хай вам біс!"
І на дерево поліз.

Там із себе зняв свитину
Та й накрив сім'ю пташину,
Щоб не згинули в негоду.
Треба ж берегти природу!
Ну, а сам униз спустився,
Та під деревом скрутився,
Від дощу, як від картечі,
Голову втягнувши в плечі,
І чекав, коли той ранок,
Мріючи про пива жбанок.

А тим часом після грому
До гнізда свого, додому
Повертався злий чомусь
Пташенят отих татусь.
Глядь: під деревом людина!
Крила склав Орел на спину
І шугнув з височини
Скуштувати дичини.

Та поснідать не вдалося.
З верховіття донеслося:
"Татку, а чи ти здурів?
Ти кого клювать хотів?"
І орлина дітвора,
Дощ стряхнувши із пера,
Розказала і про зливу,
І як в пору нещасливу
Врятувала їх свитина,
Котру цей носив хлопчина.

Птах, послухавши малих,
Застидався і притих.
Потім глянув хлопцю в очі
І сказав: "Проси, що хочеш!"
"Добре, – той йому без спору, –
Винеси мене нагору".

І у ту ж таки хвилину
Посадив Орел на спину
Козака з його речами
Та й поніс угору з ями.

Легко впасти - важко встати!
Замахавсь крильми махати
Наш Орел, і від знемоги,
Як осталася дороги
Половина вже позаду,
Проказав таку тираду:
"Ти ж бо бачив, без сніданку
Я зоставсь сьогодні зранку,
Сили, отже, не стає.
Ти хоч скинув би своє
Полотняне те торбище,
Бо не підлечу вже вище".

Хлопець каже: "Торба ця
Буде з нами до кінця.
А харчів добуду. Їж!"
Та з кишені витяг ніж
І з ноги своєї змаху
Десь півлитки відпанахав.

Наш Орел зацмакав ласо –
Не щодня ж козацьке м'ясо
Потрапляє до меню!
Я його тут не виню.
Ось з'явилась свіжа сила.
Знов наліг Орел на крила,
Та й летіли вгору прямо,
Доки й вилетіли з ями.

Скочив хлопець з шиї птаха.
Шелест трав, дзижчить комаха,
Прямо райська насолода!
Жаль, що втратила нагоду
На оці степи та річку
Подивитися Марічка.

Так подумав він було,
Ну, а тут, немов на зло,
Ще й Орел його питає:
"Що ти в торбі цій ховаєш?
Річ, напевне, дорога,
Важить більше, ніж нога”.
І кивнув на рану-литку.

Хлопець наш понюхав квітку
Й каже: "Що мені та рана.
Тут лежить моя кохана.
Як тобі це пояснити?
От, скажім, у тебе діти...”

"Годі, – птах його спинив, –
Хто з нас, хлопче, не любив...
Ця любов – страшна хвороба. –
Тут Орел почухав дзьоба,
І додав: – Моя кума
Між птахами усіма
Лиш одна любов лікує.
І вона тебе врятує!"

На своїй пташиній мові
Кличе Котигорошкові
Вдячний птах свою куму,
Щоб допомогла тому.
Зашуміли в небі крила,
Тінь широка їх накрила,
Чародійка прибула!
Птиця Щастя то була.

"О, знайомі бачу лиця! –
Радісно сказала Птиця. –
Цей козак з неволі славно
Визволив мене недавно.
Так що я тепер в боргу".
Хлопець буркнув лиш "Угу".

Птиця Щастя кісточки
Із Марусі-дівочки
З торби всі повикладала,
Щось тихенько пошептала,
Нахилилася і сходу
Ллє на дівку мертву воду,
Потім бризкає живу...

Хлопець кида булаву,
До Марусі підбігає
У лице їй заглядає.
І в цей час якраз дівочі
Ожили й відкрились очі.

Ну, обійми, сльози, сміх.
Нам би тут залишить їх,
В мить оцю, коли Марічку,
Цілував козак у щічку,
Та, – о, диво! – в нашій казці
Знов сама, не по підказці,
Ця манірниця-ломота
Перший раз відкрила рота.

Тож прийдеться ще послухать,
Як вона йому на вухо
(Мова, правда, не нова)
Шепче отакі слова:
"Любий Котигорошинку!
Побудуй мені хатинку
Обіч лісу над рікою,
Де ми житимем з тобою.
Буде справжній в нас Едем:
Господарство заведем,
Сотню жовтеньких курчат,
Двоє-троє поросят,
Неодмінна ще умова –
Щоб була у нас корова,
Гуси разом із качками,
Гектар поля з бурячками,
Ще змайструєш ти з десяток
Вуликів – бджолиних хаток.
О, дивись, Орел край поля!
Візьмемо його у долю,
Буде на базар літати,
Салом-м'ясом торгувати."

Від Марусі наречений
Вирвався, немов скажений
(Тільки не з тії причини,
Що злякався слів дівчини)
Й підбігає до Орла.
"Чом кума твоя втекла?
Так незручно, сто чортів!
Я ж подякувать хотів,
Що Марічку з небуття
Повернула до життя".

Відповів Орел козаку:
“То вона не за подяку,
То таке її нутро –
Всім кругом робить добро.
А тепер мені, дружище,
По секрету розкажи ще
Про свої подальші плани.
Ми, авжеж, не хулігани,
Та брати твої й сестриця
Заробили, щоб помститься.
Ну, то як? Бо я за друга
Клюну теж разок чи другий!"

Відповів козак Орлові:
"Дякую на добрім слові,
Та нехай їм Бог суддя.
А, до того ж, бачиш, я
Від дружини, рад-не-рад,
Маю трудовий наряд.
Тож бувай. А я Марічку
Зараз поведу на річку,
Місце будем, так сказать,
Для Едему вибирать".

Ну, а те, що було далі,
Вже в руках Марусі-кралі.
Я за ними не піду,
Бо в Едемському саду
Ще вона й мене, старого,
Завербує на підмогу.
Хай їй грець! Та кажуть люди
(І таке чував я всюди)
Хлопець жінку любить – страх!
Носить ледь не на руках!
І вона його голубить,
Теж, надіюсь, щиро любить.
Не такі вже, щоб багаті,
Але є достаток в хаті,
Є і хліб, бува й до хліба,
Ловиться у річці риба,
Підростають, як грибочки,
І сини у них, і дочки,
Колоситься урожай.
Може, це і справді рай?

Та буває, що казати,
Сяде хлопець коло хати,
Де для спогаду і втіхи
Булава стирчить із стріхи,
І зітхне. Згада про всіх
Побратимів бойових,
Та про подвиг, без якого
Раю не було б такого.


КІНЕЦЬ