Там, де живе дубок.

Серед могутніх стовбурів соснових

Дубок розкинув віти навсібіч.

Сухе торішнє листя устелило

Навколо землю. Виткнулись між листям

Ріденькі стебла свіжої трави.

Ген там, за пагорбом, народжується вітер

І мчить верхів’ями. Все наростає гул,

Під вітром захитались

У небі сосни.

Заворушилось листя і побігло,

Чіпляючись об зілля де-не-де.

Пронісся вітер і одвічна тиша

Запала знов у нетрях лісових.

Краплинка роси.

Серед хвоїнок ‒ крапелька роси.
Хитнулась гілка,
Сонячне проміння
То сріблом, то смарагдом, то рубіном
Спалахує у ній поперемінно ‒
Хоча вона й не відає про це.

* * *

Парадокси  старіння.

Це тіло, старе, скрипуче,

Ці кості, що ниють і мучать,

Цей цукор, цей тиск, ці очі,

Які працювать не хочуть,

Це серце, щораз аритмічне ‒

Душа, котра кажуть, вічна,

І котрій безсмертя пророчать ‒

Чомусь покидать не хоче.

Весняний день.

Весни солодкий живодайний дух 

Повіяв лісом.

Де сніг залежався ‒ темніють мокрі плями.

Сліпуче сонце рветься крізь лапате 

гілля сосни.

У теплім промені танцює мошкара.

Прозорі непомітні павутинки,

Посновані внизу поміж гілками,

Тремтять під вітром ‒

І відблиск сонця раз повз раз біжить

По кожній з них, мов спалахи веселки.

Ген із села ледь чутно долинає

Далеке звідси валування псів.

*****

Білка в сосновому лісі.

Все сиве, в інеї зелене верховіття

І сіро-білі стовбури дерев;
Старої груші чорні колючки
Покрила паморозь. У вигинах гілок
Біліють пасма снігу.

Зумнить навколо предковічна тиша.

Лиш зрідка трісне гілка від морозу

Й посиплеться згори сріблястий пил.

По стовбуру сторч головою білка

Спустилася й розшукує в снігу

Приховану заздалегідь поживу ‒

Горіх волоський.

Михайло Карасьов.

Від «Чорного ворона» до « Трощі».

(Замітки до роману Василя Шкляра «Троща»).

          Про книгу В. Шкляра «Троща», попри широку рекламну компанію і тури автора по всій Україні, критичних статей написано зовсім мало. Більше того, книга навіть не потрапила до короткого списку рейтингу «ЛітАкцент року ‒ 2017». І жоден з рецензентів (у всякому разі, з тих, відгуки яких вдалося знайти) не звернувся до порівняння «Трощі» з «Чорним вороном». А даремно. Зміна моральних пріоритетів, яку демонструє нам автор, заслуговує на увагу. 

          Зроблений свого часу мій коментар до «Чорного ворона» зацікавлений читач може знайти в Інтернеті під назвою «Чорний ворон: наслідки одноокості». Тому обмежуся узагальненням. Названий роман, який ледь не приніс В. Шкляру Шевченківську премію, далеко не літературний шедевр. Створений він в кращих традиціях соцреалізму, де ідея переважала не лише художність, а й здоровий глузд.  Саме ідейна, а не художня складова зробила твір популярним, здобулася на прихильність членів Шевченківського комітету і, в кінцевому результаті, змусила автора  відмовитися від премії.

          Інша річ «Троща». Підхід Шкляра до зображуваних тут подій можна сконцентрувати у вислові одного з героїв: «У кожного є своя правда». Намагання письменника бути об’єктивним змушує його відмовитися від хуторянського ура-патріотизму. На зміну жорстокості приходить людяність. Письменнику нелегко дається це переосмислення. Але результат вартий того, адже лише таке висвітлення подій зумовлює правдивість роману і викликає довіру в читача.

          Отож, про що роман? Почнемо з назви. «Трощею, ‒ каже сам автор, ‒ в тім краю, де відбувалася ця драма, називають очерет. Саме в очеретах над річкою Стрипою червонопогонники оточили жменьку підпільників, не лишаючи їм жодного шансу. ...троща ‒ це, крім усього, катастрофа, бійня, яка трощить людські долі й життя». Дійсно, роман цей про катастрофу ‒ катастрофу не лише окремих людських доль, а й загалом українського визвольного руху. Тема близька і знайома В. Шкляру, хоча стосується іншої, ніж у «Чорному вороні», території й іншого часу. Дія відбувається в Західній Україні в повоєнні роки, коли СРСР приборкував непокірну УПА.

          У «Трощі», як і в попередніх творах, Василь Шкляр майстерно будує гострий сюжет. Такий потужний сплав бойовика і детективу в соціально-патріотичному за темою романі нечасто зустрінеш в українській літературі. Інтрига змушує читача, не зупиняючись, бігти сторінками твору аж до того місця, де його чекає розгадка.

          Загадок же, котрі пропонує нам на початку книги автор, насправді дві. Одна стосується зрадника, який здав більшовикам пункт зв’язку упівців на річці Стрипа, друга ‒ особи невідомого, на могилу якого вже в наші дні випадково натрапив колишній учасник того бою. Так само і виклад цієї історії розділено на дві частини ‒ повоєнні і наші часи, які об’єднує головний герой роману на псевдо «Місяць».

          Автор витримує канони жанру. Він не відволікається на загальні роздуми, а розказує про події, які герой проживає тут і зараз. Разом з тим, персонажі мають минуле, котре згадується епізодами: колишні бої,  поранення, свято Різдва в дитинстві, або незвичайна рибалка. Оповідь стає повнокровним людським життям, в яке й проникає читач, слідкуючи за перипетіями на шляху Місяця та його побратимів.

          Мова роману в міру присмачена західноукраїнським діалектом, що робить діалоги природніми, але в жодному разі не відволікає від сюжету. Вона проста й зрозуміла, а це неабияка рідкість серед сучасних нашпигованих інтелектуальним химородством текстів.

          Однак, було б помилкою розцінювати «Трощу» лише як вдалий бойовик чи детектив. На обкладинці книги поруч з назвою стоїть фраза: «Зраду можна зрозуміти, але не можна виправдати». Слід сподіватися, автор поставив собі надзавдання ‒ зрозуміти зраду, щоб на тлі цього розуміння заяскравіла сутність і трагічність вірності. Він і робить це, причому, не кавалерійським наскоком, а намаганням показати мотиви і тих повстанців, хто підривав себе гранатою, щоб не здатися ворогу, і тих, хто ціною життя своїх побратимів рятував себе чи своїх рідних. В цих роздумах Шкляр не вагається ‒ він на боці тих, хто між зрадою і смертю вибирає останнє. Так чинить його головний герой Місяць. Але настільки глибшим, правдивішим, виболеним ‒ і, в результаті, справді героїчним ‒ постає ТАКИЙ вибір, аніж вчинки героя, в голові якого немає ні жалю, ні сумнівів, а тільки один лозунг «Воля або смерть!».

          Саме через те Місяць близький читачеві. В нього не сверблять руки на вбивство, більше того, він не став працювати в Службі Безпеки повстанців, «...бо звик воювати відкрито з ворогом, але не міг дивитися, як на допитах падали на коліна й пускали нюні вчорашні побратими». Навіть тоді, коли приходилося робити жорстокі речі, Місяць говорить: «Чесно кажучи, мені ще не доводилося обезголовлювати трупи, і я погано собі уявляв, як воно робиться. Мабуть, живому ворогові легше відтяти довбешку, ніж мертвому, тим більше, коли та голова ще недавно говорила з тобою, приязно усміхалася, і в ній було стільки однакових з тобою думок, сподівань, присягань, молитов». Це вже нормальна людська реакція на вбивство, а не садистська байдужість, якою хизувався Чорний Ворон.

          Знаємо, що серед повстанців було чимало жінок. Привабливо змальована в романі одна з них, Михася. Чарівна зовнішність, яку майстерно описав автор, закохує в неї мало не кожного персонажа твору. Михася щиро віддана повстанській справі, але коли на терезах опиняється її любов до зрадника, вона не може переступити через своє почуття і відректися від коханого. Трагедія вибору змушує її прагнути, аби «десь загубитися в цьому світі, щоб її ніхто не знайшов. Ні свої, ні чужі». Як на мене, образ Михасі грає в романі ключову роль. Коли зрадників і повстанців ще можна розділити на чорне і біле, то ця жінка бентежить читача, його бере щирий жаль від того, що героїня волею долі потрапила в трощу, з якої вибратися неможливо. Насправді, тисячі людей опинилися в подібній  ситуації. Тому Михася стає втіленням трагедії народу. Василь Шкляр не нав’язує висновків. Читач сам доходить до розуміння першопричин, до впізнавання ворога, котрий своєю непомірною великодержавницькою пихою нищить спокій і волю української нації. І будьмо певні ‒ власний роздум діє на свідомість читача в рази емоційніше, ніж авторський текст.

          Сильним, вартим Михасиного кохання постає красень Стодоля. Спочатку він займає чин провідника, ще раніше працював у повстанській СБ, але на якомусь переломному етапі стає зрадником. Його безкінечне намагання виправдати свій вчинок достовірно передає трагічне почуття винуватості, котре наклала на Стодолю зрада. На жаль, такої достовірності ми не бачимо в мотивах зради, але про це трохи далі.

          Знайшов письменник точні деталі і для другопланових персонажів ‒ Буревія, Міська, Сірка, Змія. «Двісті п’ятдесят літ минуло, ‒ каже Сірко, одною фразою зримо проявляючи своє духовне єство, ‒ а сі ніц не змінило. І ворог той самий, і боротьба та сама, і жменька людей... І це щастя випало нам! Ти розумієш, що нам випав жереб належати до цієї жменьки, до цього гурточка? Сама доля вказала на нас перстом. Вона вибрала нас серед мільйонів».

          А такі тонкі нюанси, як намистинка Михасі в кишені Місяця, яка виказує його таємні почуття до неї, або російська говірка вже дорослого брата Стодолі Владка, котра болісно читається як результат зради тих, хто піддався, наповнюють твір життєвою енергією підтексту.

          В «Трощі» на зміну патріотичним лозунгам приходить психологія людського життя в умовах партизанської війни. Є жорстокість з обох боків, є бажання вижити. Часом селянина більше турбують повсякденні клопоти, аніж ідеологія, як це буває й насправді. Часом фанатизм декого з упівців зашкалює до неприйнятності, і це теж правда життя. В останні секунди перед тим, як підірвати себе і ворогів гранатою, Місяць думає не про ідею, ради якої віддає життя; в його голові зринає людське: що ТАМ, після смерті? Такі речі, безумовно, є перевагою роману, адже реальність розповіді створює реальні характери. А герой, в якого повірив читач ‒ запорука того, що й ідея, яку він сповідує, стане нашим переконанням.

          І все ж в «Трощі» не обійшлося без авторських прорахунків. Не будемо дорікати письменникові за дрібні недоліки, коли, наприклад, кохана Місяця Стефа аж тричі  порівнюється з лошицею: то очі в неї, як в лошиці, то ноги, а тоді вже й губи; або відверті ляпи з плечими Змія: «Мимоволі придивився до його міцного правого плеча, вигнутого, як кінське сідло. Воно таки було значно вище за праве». Не будемо також аналізувати специфічний гумор Шкляра ‒ як на мене, то краще б він цього гумору уникав, бо безперестанне і недоречне вигукування Сірка «Бідна Мотря!» під час важливої розмови його побратимів скоріше засвідчує потуги автора створити комічну ситуацію, аніж викликає сміх.

          Але на персонажах зрадників варто зупинитися детальніше.

          Мусимо визнати, що своє надзавдання ‒ розібратися в мотивах, якими керувалися зрадники ‒ письменник виконав, м’яко кажучи, поверхово.  Візьмемо для прикладу Стодолю, який, за словами головного героя, видав («всипав», по тутешньому) пункт зв’язку в очеретах над річкою Стрипою. Виписаний він живо, рельєфно, а любов Михасі надає його образу співчутливого забарвлення в уяві читача. Тому зв’язані з ним епізоди відпрацьовані у високій емоційній напрузі. Біда тільки в тім, що мотиви зради, на які вказує Шкляр, виглядають непереконливо. 

          Ось як в переказі повстанця Міська Стодоля сам пояснює свій вчинок: «...провідник Буревій застановився зліквідувати його, оскільки Стодоля начебто розгулявся, не дотримується конспірації, пиячить, брутально поводиться з людьми і плямує честь Організації. Про це йому сказав провідник Корнило. Тому Стодоля, за його словами, не мав іншого виходу, як перейти до більшовиків. Але він нікого не всипав і цього від нього ніхто не вимагав. Навпаки, відколи Стодоля з більшовиками, вони перестали товктися в навколишніх селах, не роблять тут засідок, не проводять ревізій». Цілком очевидно, що загроза Стодолі від провідника Буревія ‒ нікчемний мотив для зради. Хіба, зрадивши, Стодоля став у більшій безпеці, аніж залишаючись зі своїми? Служба Безпеки у повстанців діяла рішуче і жорстоко, зрадника (на відміну від п’яниці і грубіяна, в чому звинувачували Стодолю!) неодмінно чекала смерть.

          Варто сказати, що письменник таки намагався глибше проникнути в психологію персонажа, пояснити його вчинок ідеологічними мотивами. Стодоля ще кілька разів виправдовує свою зраду ‒ то тим, що Організація програла боротьбу і подальші жертви даремні, то тим, що серед більшовиків теж чимало патріотів нашої батьківщини, і що червоні добре відносяться до України. Навіть погодившись, що в цих роздумах була якась рація, важко повірити, що такий сильний, розумний і переконаний повстанець як Стодоля міг так просто і швидко змінити світогляд. У всякому разі, про те, як той світогляд змінювався, Шкляр не згадує зовсім. Залишається припустити, що зрадив Стодоля через шкурні інтереси, хоча це не зовсім в’яжеться із створеним образом.

           Не витримує критики і той безапеляційний авторитет, котрим Стодоля користується у більшовиків. Вони його всі слухають, не вимагають нікого видавати, та ще й перестали робити каральні рейди в навколишні села. З чого б це? ‒ задає собі питання читач і не знаходить прямої відповіді. А позбавлені логіки факти, які  важко зрозуміти, потребують пояснення з боку письменника.

          Це ж саме бачимо і в самому моменті зради. Ось твердження Місяця: «...тепер ми знаємо достеменно, хто всипав трощу, хто всипав провідника Шаха на Драгоманівці, хто здав командира Бондаренка...». Себто, «всипав» Стодоля.  Але ж сторінкою попереду на питання Міська, чи здався Стодоля саме в очереті, чи був двійняком раніше, той однозначно відповідає, що в очереті. То як він міг «всипати» залогу в очеретах, а тим більше, командира Бондаренка, який загинув значно раніше? Щоб якось звести кінці з кінцями, доводиться припустити, що Стодоля вже давно зрадив побратимів. Тільки в такому разі автор не повинен був залишати висновок на розсуд читача, а прямо вказати, що Стодоля бреше.  Мотивацію вчинків чи нещирість у словах персонажа допустимо залишати на домисел читачеві в новелі, але цього аж ніяк не можна робити в гостросюжетному романі, бо тут такий-от підтекст замість насолоди приносить роздратування.

          І все ж, за великим рахунком, моральні зрушення в «Трощі» переважають вказані огріхи. Адже література, на моє переконання, це бесіда з мудрим автором, який допомагає зрозуміти життя і твоє місце в ньому; з автором, який через вчинки своїх героїв дає тобі точку опори в цьому житті. Василь Шкляр у «Трощі» показав, що можна бути патріотом до останнього подиху, але пожаліть і врятувати від смертного вироку малого брата зрадника Стодолі, як це вчинив Місяць. Тупий, фанатичний патріотизм Чорного Ворона, мабуть, знадобиться для перемоги в бою. Але, щоб творити нормальне людське суспільство, літературі потрібен герой думаючий і в серцевині своїй гуманний. Тоді замість маразму ненависті прийде істинне розуміння вартісних ідеалів людського життя.

Михайло Карасьов. Навздогін за премією.

          Лауреатом Шевченківської премії 2017 року став, як відомо, Іван Малкович із книгою «Подорожник з новими віршами». На здобуття премії в номінації «Література, публіцистика, журналістика», крім нього, висувалися: Віталій Портников (публіцистичний цикл у двох книгах: «Богородиця у синагозі» та «Тюрма для янголів»), Василь Портяк (книга «Охоронителі діви»), Андрій Содомора (книга «Поезія. Проза»), Андрій Цаплієнко (книга оповідань «Книга змін», серія телесюжетів з лінії фронту), Іван Яцканин (книги «Мить блискавки» та «Пора вузеньких вулиць»). Повертаюся до цієї теми, бо хотілося б зрозуміти, яким принципом керуються ті, хто відбирає кандидатів у лауреати.

          Перший критерій, який приходить на думку – популярність книги. Із здивуванням доводиться константувати, що книг Портникова, Яцканина та Портяка знайти не вдалося ‒ не те що в районній чи сільській бібліотеці, а навіть у київському магазині «Є» чи в інтернетмагазині. Можна було б пожартувати про суперпопулярність цих авторів, твори яких розходяться серед українського народу прямо з видавництв, якби не було так сумно. Державі байдуже до лауреатів своєї премії. І це хронічно ‒ чи багато книг шевченківських лауреатів доби незалежності ви знайдете в тій же районній бібліотеці?

          Отож, доведеться обмежитися інформацією, яку вдалося добути.

          Іван Яцканин, як каже нам «Вікіпедія» ‒ це український письменник із Словаччини. Він голова Спілки українських письменників Словаччини, головний редактор літературного журналу «Дукля» та українського дитячого журналу «Веселка». Автор багатьох збірок оповідань. Перекладає зі словацької, чеської та польської мов. Іван Яцканин часто відвідує Україну, бере участь в численних літературних заходах. На словацькому радіо веде передачу, присвячену українській літературі. Якщо вірити анотації із сайту комітету Шевченківської премії, в книзі «Пора вузьких вулиць»  І. Яцканин «з біблійною мудрістю та експресією» розповідає нам про життя словацьких українців після Другої світової війни. А в книзі «Мить блискавки» автором представлений «широкий список персонажів ‑ від традиційно селянських персонажів, лісорубів, корчмарів, безробітних, бродяг, нещасних жінок, шукаючих щирої і великої любові, аж до інтелектуалів, як професор, журналіст, артист-диктор, ветеран війни, політик, підполковник, учитель, урядовець». Стиль письма Яцканина можна уявити (якщо це вам вдасться) з такої-от характеристики на тому ж сайті: «Розроблений Яцканиним метод літературного відображення дійсності ‒ це гримуча суміш екзистенціалізму, постмодернізму, настояна на сучасних фабліо‑сюжетах з життя-буття нинішнього сільського і міського плебсу».

          Редактор журналів, публіцист, журналіст, телеведучий Віталій Портников представив на Шевченківську премію двотомник публіцистики, який, як пишуть в анонсах, охоплює події періоду 2000-2011 років (зокрема, в книжці «Богородиця у синагозі» зібрані публікації автора в газеті «Дзеркало тижня» ще з 1994 року). Хоч це твори далеко не п’ятирічної давності, як того вимагає «Положення про національну премію», проте людина він авторитетна, із яскраво вираженою патріотичною позицією. А старими творами в нових збірках грішать майже всі кандидати, із самим лауреатом І. Малковичем включно.

          Про новелу Василя Портяка «Охоронителі діви», яка дала назву всій книзі, я писав у статті «Код Портяка» (див. «Буквоїд» від 15.04.2017 року, а також газети «Літературна Україна», «Українська літературна газета»), до якої і відсилаю зацікавленого читача. Безперечно, новели цього автора можна розцінювати, як визначне явище в нашій літературі. Жодна з його розповідей не є простим переказом факту. Простір між скупими рядками тексту вщерть заповнений почуттями і емоціями, які виникають від читання. Проте малий об’єм написано (всього дванадцять новел) змусили автора додати в книгу кіноповість «Олекса Довбуш» та сценарій художнього фільму «Лола». Зримо виписані характери, психологічність діалогів, гострий сюжет ‒ все те, що потрібно для хорошого кінофільму, в творах присутнє. Але як художня література кіносценарії поступаються новелам.

          В передмові до книги «Поезія. Проза» Андрія Содомори повідомляється, що книга ця ‒ «підсумок його тридцятирічної праці над оригінальним словом». Автор ‒ відомий перекладач з давньогрецької і латинської мов, професор кафедри класичної філології Львівського університету. Із назви книги не важко здогадатися, що там ми знайдемо і вірші, і прозу. Характерна риса, котра вирізняє твори Содомори взагалі, і його поезію закрема ‒ простота і органічність, відсутність фальші. Він неначе постійно дотримується правила, яке сам виклав у рядках: «І сонця злото, й місяця срібло, // дарма що не словами і не зблизька, // навчають, ‒ щоб омани не було, ‒ // горіння не підмінювати блиском». Асоціаціями проникнуті новели Содомори: «сльози речей», як пам’ять; «зрубана тінь», як старість. Прикладом громадянської теми може служити новела «Зерна». Столітня баба перед смертю іде голосувати на вибори в незалежній Україні. За себе і за сина Славка, котрий молодим загинув ще в «партизанці», в бою з більшовиками. Вона вірить, що її голос потрібен «хорошому чоловікові», котрий іде до влади. Ця віра до болю наївна, але недосяжно висока на тлі сьогоднішнього цинічного дня. І для такого патріотизму не треба ні високопарних слів, ні лозунгів. В повісті про Горація «Наче те листя дерев» знання історії і побуту стародавнього Риму, помножене на досконале володіння латинською мовою створюють психологічно правдиву оповідь.

          Вершинним у книзі є роман-ессе «Під чужою тінню». Це розповідь про працю перекладача. Можливо, далекий від теми читач покине цей твір напівдорозі, знайшовши його нецікавим. Бо й справді, якщо поглянути на прозу Содомори як на художню літературу, то в очі кинуться недоліки. Простота викладу часто переходить у прісність. Набридливо звучать одні і ті ж теми: старість і проминущість життя. Автор різко і виразно прорисовує характери персонажів, але через відсутність сюжету так і не використовує здобутий потенціал.

          Зате гурмана слова жде у романі велика розкіш ‒ розмова про найтонші відтінки мови. Розповідь про пошуки точного образу іноді перетворюються на детективну пригоду; це настільки заворожує, що, навіть не знаючи давньої латини, починаєш відчувати її аромат і смак. В книзі відкривається маловідомий світ латиністів, філологів, перекладачів. Це світ гравців у бісер, яких єднає і замикає від решти смертних любов до греки і латини, залюбленість у книгу, Гомера і Горація.

          «Збірка оповідань, яку ви тримаєте в руках, ‒ це спроба розібратися в тому, з чого почалася війна. І чи скоро перемога» ‒ так пише Андрій Цаплієнко в анонсі про свою «Книгу змін». Але хай пробачить мені цей безстрашний і талановитий журналіст, який, на відміну від багатьох з нас, бачив війну наживо, ‒ та прочитавши книгу, я не знайшов відповіді на поставлені запитання. Начебто відповідь і лежить на поверхні ‒ у назві книги: війна почалася, бо змін у нас не було, а закінчиться тоді, коли такі зміни почнуться. Однак, сам текст ні на йоту не не поглиблює розуміння задекларованої проблеми. Про які зміни йдеться? Для аналітичних узагальнень і висновків книга не дає фактичного матеріалу, а для мистецького прозріння на рівні емоцій вона недостатньо художня.

          Оповідання в «Книзі змін» викликають двояке відчуття. З одного боку, досконале знання деталей воєнного побуту роблять книгу правдивою, але, з іншого, ця перевага геть нівелюється примітивними сюжетами, чорно-білими героями і неживою репортажною мовою викладу. «‒ ...Уяви всю епічність ситуації. Українські бійці гинуть від тієї самої зброї, звістку про наявність якої поспішали передати товаришам» ‒ такі складні мовні конструкції навряд чи реально прийшли б у голову бійця у хвилину смертельної небезпеки. І хоча вступна сторінка гласить, що книга є перекладом з російської, але навряд чи варто перекладати на переклад гріхи авторські.

          До всього, текст не має достатньої глибини, він плоский. Замість того, щоб через репліку чи дію створювати образи, настрій, нюанси відносин, автор про все те повідомляє читача від себе, залишаючи йому на  домисел хіба що незакінчені сюжети оповідань (як то в «Боїнгу «три сімки», наприклад).

          І, нарешті, про переможця. Іван Малкович ‒ прекрасний видавець, цього не заперечить ніхто. Книга «Подорожник» створена з тим же бездоганним смаком, що й інші видання «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ». Її хочеться тримати в руках. А от вірші під суперовою обкладинкою далеко не такі однозначні.

          Безперечно, там є чимало якісної поезії. В «Інтермедії з князем» між рядками закладені думки, з приводу яких можна дискутувати й сьогодні:

«Юродивий лиш ридає:

раз ‒ щасливо, раз ‒ надривно:

‒ Князь іде по славу в «Слові»,

а по що іде дружина?..

Але князь ‒ несхитний. Дзуськи!

‒ Цить, обідранці й поети!..

Вже дружині земля руська

над

шоломами

на метр».

          Вдалий твір «Сізіфова земля». На основі свого родоводу поет говорить про всю Україну. Образ Сізіфа, прикладений до нашої землі, свіжо і влучно відтворює, здавалось би, говорені й переговорені теми:

«наче  ми в Сізіфовій землі

народжені де треба знову й знову

все починати заново і ще раз

ще раз ще раз

і мовби вже ось-ось

і знов ‒ спочатку».

          Однак, поруч маємо гроно віршів пересічних, якщо не сказати різкіше. Це стосується і загальної тональності книги, котра просякнута досить банальними роздумами  про швидкоплинність життя; це стосується і конкретних прорахунків,  яких не мало б бути в книзі, що виборола Шевченківську премію. Візьмемо кілька прикладів.

          Коли рима чи прагнення до оригінальності беруть гору над почуттям, тоді з під пера поета виходять штучні, а то й дилетантські рядки. «На ніжці маку, у колінці, // влаштовано суфлерську будку: // підказуючи всім по слівцю, // я там сиджу, мов незабудка» ‒ уже ця незабудка, притягнута за вуха для рими, робить вірш, м’яко кажучи, непоетичним. Що вже говорити про фінал його, де автор закликає якогось флегматика, котрий з’їв мачину, сходити «під кущик», щоб на тому місці знову виріс мак. Чи ти сюди іронію припасовуй, чи видумуй підтексти ‒ та все ж мусиш визнати, що «сходити під кущик» ‒ то трохи віддалений від поезії образ.

          Або чим, як не примученням до рими, можна пояснити перетворення купонів і гривень на кефір: «... а з ефіру // лилися ріки буйного кефіру: // купони, гривні...». І таких «поетичних знахідок» в «Подорожнику» можна знайти чимало.

          Негатив множиться, коли Малкович демонструє елементарну глухоту до слова. «Своїми провинами ангелячими // яке зло ти можеш заподіяти // дитино мала» ‒ «ангелячими» замість ніжності, як то мало б бути, викликає асоціацію з «телячими», або ж велетенськими чи страшними образами. Напружує читача і двозначність слів: «травити псів», ужите в значенні «цькувати псів», враз перетворюється на «вбивати псів» ‒ а звідси крок до іронії.

          А іноді банальністю думки та менторським тоном вірш Малковича взагалі наближається до критичної межі:

«Бо знай, моя дитино, знай,

ти знати це повинна:

Дніпро для рибок ‒ рідний край,

це їхня Україна».

          В підсумку всього сказаного складається цікаве враження. Здається, що критерієм для відбору претендентів на найвищу премію країни часто виступає не стільки якість твору, як особа самого автора, його журналістська чи видавнича діяльність, суспільний авторитет. Зовсім не посягаючи на компетенції Шевченківського комітету і шанобливо приймаючи його рішення, все таки хотілося б, аби ще й твори лауреатів були, як гласить «Положення про національну премію», справді «найвидатнішими творами літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики, ... вершинним духовним надбанням Українського народу».