М. Устюк.

КОЖЕН ПИШЕ, ПОКИ ДИШЕ.

Довгождане інтерв’ю з письменником і критиком Миною Устюком.

Телефоном з Юрмали (2003 рік).

Кореспондент (далі К.) Мино Дорошовичу, наші читачі ось уже кілька разів зустрічаються з Вашими публікаціями на сторінках української преси. Хотілося б трохи більше дізнатися про автора, який так енергійно і, я б сказала, яскраво увірвався в український інфор­маційний простір. Будь-ласка, дещо про себе.

Мина УСТЮК (далі М.У.). Народився я 2 квітня 1906 року в с. Онацьки на Київ­щині. Закінчив Могилянку, вчителював у Києві, Харкові і Онацьках. Останнім часом жив у містечку Обухів, котре розки­нулося на горбистих берегах Стугни за 50 км від Києва, столиці нашої Батьківщини. В кінці минулого тисячоліття доля закинула мене в Латвію, де я, сидячи, мов той старий, на березі моря, сильно ностальгую за земляками.

К. Дивно, що, маючи досить поважний вік, Ви тільки тепер почали друкуватись.

М.У. Свого першого вірша я опублікував ще в 1924 році в Москві. Він називався "Вот умер вождь, народ стоит у гроба". Відразу ж був обізваний декадентом, згодом за цей же вірш мене звинуватили у возвеличенні українського погребального обряду, і пішло-поїхало... Одним словом, сталінських таборів попробувать довелося. На 11-му році каторги утік з Соловків і емігрував у трюмі плавбази «Юний Ленінець» до Англії. А вже в роки незалежності повернувся до вас. І до себе.

К. Ви тоді, на каторзі, не думали кинути писати?

М.У. Як казав один мій приятель по Сибіру, кожен пише, поки дише.

К. Отож, всі ці роки Ви писали, так би мовити, в шухляду...

М.У. Я натворив досить пристойно. Маю вірші, прозу, історичні розвідки, критичні статті, чималий стос перекладів. Дещо вже втра­тило свою актуальність (як то "Українські пісні про радіацію", наприклад, де я пишу: "Нащо Гейля привезли з-за границі, в нас же мозок не в кістках, а в сідниці!?"), а дещо від часу ще й погострішало. Потроху починаю друкувати. Зрозуміло, не для  слави ‒ моє его померло ще літ п'ятдесят тому. Просто жаль думок, котрі настовбурчували мою голову всі ці роки. А оскільки, як писав у одній із своїх останніх поезій Жан Каміло Хруст, "помимо того, що в віршах, думок у мене не зосталось", то маю намір скрізь друкувати свої вірші.

К. А критику, з якої Ви, власне, почали?

М.У. Почав друкуватися, ти хотіла сказати? Я критики ніколи рані­ше не писав. Це Шевченко мене напоумив.

К. Який Шевченко?

М.У. Тарас Григорович. Пам'ятаєш: "Вже десять літ, як дав я людям "Кобзаря", хоч би хто гавкнув" ? От я й подумав: це ж і сучасні письменники ждуть ‒ не діждуться свого, образно кажучи, Цербера. Та й почав.

К. І, на кінець, традиційне питання про Ваші творчі плани. Чи твори­те Ви сьогодні на царині художньої літератури?

М.У. Безумовно. Працюю зараз над кількома речами заразом. Це "Поема про криву сосну", повість (робоча назва "Дуля"), а також "Абетка для першокласника", в якій я намагаюся показати молодо­му поколінню життя, як то кажуть, без прикрас. Думаю, що скоро все це почне з'являтися в українських часописах.

К. І багато у вас у загашниках?

М.У. Аби ще я по молодості не попалив з півтонни своїх віршів… Тепер лише дещо пригадую по пам’яті. Ось хороші строки:

«По дотичній пройшов, по дотичній.

Віддаляється в безвість Земля…

І тобі от, такій симпатичній,

Посміхаюся тільки здаля».

К. Але ж рукописи, як кажуть, не горять.

М.У. У мене на цей рахунок інша думка. Ось послухай:

«Про рукописи і вогонь.

Вогонь читає по сторінці

І знищує в єдину мить

Те, що горить.

А те, що у Поета в думці,

Що перемелено на дерть,

Донищить смерть».

Оце і все, дочко, що лишається від Поетів.

К. Хіба Ви не сподіваєтеся, що ваша творчість залишиться на довше?

М.У. Мій великий сучасник Хемінгуей колись визначив якості, які мають зробити письменника визначним. Одну з них я вже, безперечно, маю – це довголіття (сміється).

К. Це правда, що вам уже за сто?,

М.У. Та ні, звичайно. Мені 92. А десяток літ я приписав собі, коли мене не хотіли в колгосп зачислять. А врем’я тоді було, що вірили в щасливе майбуття … та й вік тоже. А потім буряки ентузіазм висмоктали. 

К. Як ви відноситеся до того, що деякі автори друкують нецензурщину?

М. У. У мене теж є така збірочка, називається, пробач, «Мислі-Дрислі». Але я ніколи навіть гадки не мав її опублікувати. Це як сісти справлять нужду серед натовпу, ще й кричати – дивіться всі, як я це роблю! Все залежить від внутрішньої культури автора. Хоч я й народився в Онацьках, але в нас у селі нужду справляли завжди подалі від людських очей.

К.Творчих удач Вам, Мине Дорошовичу, і довгих літ життя!

М.У. Та куди вже довше...

*   *   *

Мина Устюк. Твори.

Чупачупс.

(опубліковане на сайті ГАКу в 2010).

Все почалося з того, що Чупакабра звабила Чупачарку. Чупачарка змушений був на ній женитися, бо був істотою совісною. «Не те, що деякі поети, ‒ розказувала згодом Чупакабра своїй знайомій. – Кохатися хочуть, а як заміж – то виявляється, в нього жінка». Ну от, а скоро від того народився в них син. Спочатку його назвали Чупиком, та згодом трапилося несподіване – у Чупика на голівці почав рости чуб. А як ми з тобою, читачу, знаєму, у чупачарок волосся на голові не росте. Отож у селі почали подейкувати, що молода Чупакабра, поки чоловік заглядав у чарку, поздибалася зі ще одним чудиськом із ГАКу на ймення Мжицяра (див. «Сто чудовиськ України» В. Бар-Кончалоби з Сум). Боячись скандалу, Чупакабра за кожним разом, як хто згадував про чуб Чупика, прикладала палець до губ і шепотіла «Пс-с», тобто, мовчіть, будь ласка! І незабаром Чупачуб перетворився на Чупачупса.

Однак, шановний мій читачу, ти ж розумієш, що я не взявся б за перо ради того, щоб лише пояснити походження цього імені. Історія наша про інше. Крім чубчика, Чупачупс мав ще одне диво – дуже велику голову, тому був розумним. Дехто так навіть і казав «Розумний, аж страшно». І мав хлопець з того розуму лихо. Як і всякий розумник, він іноді задавався питанням: а навіщо я існую? Не знаходячи відповіді, Чупачупс впадав у дику депресію. На щастя, траплялося це не так уже й часто.

Взагалі ж синок узяв дещо від мами, а дещо від тата. Як і мама, він був надзвичайно привабливий. Оскільки уродився він статево невизначеним (бо як можна по голові визначити, чоловік це чи жінка?), то лизати його любили і чоловіки, і жінки. Одна дама, облизуючи його гарячим язиком, якось запитала: «А де ж Ваш пунктик?», на що мудрий Чупачупс відповів: «Аби душа була великою!». Не всі, ясна річ, поділяли цю думку, але, кажу ж, лизати його любили. Може, хтось хоче запитати мене : «А як же вони розмножуються, оті чупачупси?», то я із задоволенням поясню. Коли хтось нетерплячий розкушував чупачупса навпіл, то тут-таки їх з’являлося уже двоє. З цього приводу наш герой любив примовляти: «Я вічний, немов амеба!».

А тепер про головне, ради чого, власне, автор і затіяв цю писанину. Як і його батько Чупачарка, синок поїдав людей, не питаючи ім’я, віку, ваги і зарплати. Треба лише сказати, що крові він ні з кого не пив, як кажуть тут декотрі, а поїдав людей зсередини. Достатньо було комусь проковтнути хоч шматочок Чупачупса, як він, гепнувшись у шлунок, починав плямкати і жерти, зараза, все підряд – кишки, залози, ну і таке подібне. (Надіюся, мені пробачать цей невеличкий натуралізм, але, як кажуть, із пісні автора викинути можна, а жодного слова - ні). Коли ж їх, чупачупсів, потрапляло у шлунок двоє, то вони ще й починали між собою розмову про літературу. Щоб не завантажувати тебе, читачу, зайвою інформацією (ти ж, як і я, людина зайнята), то я пропущу ці розмови, сказавши тобі по секрету, що Чупачупс має скоро видати книжку під назвою «Розмови про літературу», яка базуються виключно на творах ГАКівців – інших наш герой просто не знає.

Ото ж, люди зсихалися на тріску і помирали, а всі методи проти Чупачупса, включаючи часник і гарбузове насіння, були безсилими. І тоді вчені зібралися на консиліум. В кінці засідання, коли всі вже втратили надію і похнюпили голови, раптом підскочив на стільці старий професор, котрий все життя боровся з глистами. «Еврика!» - вигукнув він і повідав шановному товариству про допіру придуманий метод. Суть методу полягала в тому, щоб вивести породу чупачупсів, які б жерли лише жир і целюліт.

Ти, мій розумний друже, уже, певно, здогадався, що такий гібрид можна було б використовувати як засіб для похудіння. Перетворити, так би мовити, зло собі на користь. «Геніально!» - загукали професорові колеги і закипіла робота. Шляхом довгих, часом жорстоких експериментів і спроб шуканий екземпляр таки вдалося вивести! Назвали його Чупахудра; один прийом цього чудодійного засобу робить фігуру за три доби ідеальною.  І, що найголовніше, Чупачупс, перетворившись на Чупахудру, нарешті знайшов відповідь на сакраментальне своє питання – в чому смисл життя?  Тепер він радісно знищує целуліт на бедрах прекрасних дам і життя його стало наповненим по вінця спокоєм і щастям.

І, наостанок, слово до тебе, мій терплячий читачу. Не хочу приховувати, що твір цей написаний мною з метою реклами. Тому граємо відкрито: всі, хто розмістить рецензію на моє оповідання в найближчі дні, гарантовано отримає від мене адресу, де можна придбати ліцензійну Чупахудру за помірною ціною. А ще на презент я подарую рецензентові книгу Чупачупса «Розмови про літературу», яка, мабуть, уже зацікавила тебе ще в ході моєї розповіді. З цим залишайся здоровий, а вдячний автор дякує тобі за увагу і майбутню рецензію.

*   *   *

Свиня і менталітет.

Вкраїнець – сало! – скажуть всі мерщій.

Москаль – на ум приходять кислі щі.

Отож, нам ясно вказує свиня:

Москаль і українець – не рідня!

За це лише свиню в один момент

Поставить треба нам на постамент!

*   *   *

Пісня про комарика-дзюбрика.

З циклу «Чорнобиль 1986»)

Ой, що то за шум учинився?

То в Чорнобилі реактор розвалився.

Чогось мало там дали, чи багато,

Тільки вирвався у світ мирний атом.

І румуни, й скандинави, і поляки

Затужили, закричали з переляку.

Ну а ми, щоб зберегти честь мундиру,

Узяли та й провели Гонку Миру!

Інформація мене рве на часті,

Спекулює капітал на нещасті.

Щось говорять-бубонять про рентгени

Замість правил чистоти й гігієни.

Нащо Гейла привезли з-за границі?

В нас же мозок не в кістках, а в сідниці.

В нас своя єсть медицина, нам не стидно,

Травим йодом железу щитовидну!

Та знайшлися й серед нас вутлі духом,

Піддалися провокаціям і слухам.

Вони з Києва побігли, наче криси,

Бо кому ж, скажіть, охота стати лисим?

З телевізора мені: ‒ Успокойся!

Радіація 0,3 – ти не бойся! ‒

Все торочить і торочить нам про дози,

А своїх дітей у Крим повивозив!

Я від злості ухопився за чуприну –

Повилазила волосся половина!

Якщо завтра я почну ще й блювати,

То на чорта мені ваш мирний атом!

Ох, умру я безневинно, ох, Маруся,

І ніколи на тобі не женюся.

Пострадати за прогрес доведеться,

Ну, а стронцій вже без мене розпадеться.

Я б за ноги попідвішував героїв,

Хто нам атомну під Києвом построїв.

А за те, що не вщитали людський фактор,

Головою б опускав у реактор.

*   *   *

Тунгуський метеорит.

(новорічний варіант)

Багато смакуючих, та мало тих, хто відчуває смак його.
                                              Абд Хусейн Алладін Палладін.

На землю, що серпанком оповита,
Летить, згоряючи, шматок метеорита.

Ішов тим лісом дід тунгус,
На лобі в нього гнус.
І щось наспівував під ніс -
Боюсь, що навіть блюз.

Таки долетів до землі уламок метеорита.
І разом з гнусом того тунгуса убито.

Пройшли віки ‒ та згадують його
Його внуки.


 *   *   *

Із циклу «Глюкавки».

І сіро, і сіро…

Гримить за ногою ланцюг.

Чотири стіни, і кільце на четвертій стіні.

І страшно, і страшно…

І вже не тому, що завершиться круг,

А страшно тому, що цей круг

Не вдалось розірвати мені.

*   *   *

Щось не склалося з Мойрами й датами.

Чи це бог Геліос за телят:

Запавучені чорними гратами

Міражі міріадів Плеяд.

Із ікони — любов з поволокою

Для царівен і просто для жаб-с.

Зник десь там колією глибокою

Тряс-потрясний не мій диліжанс.

Бачу тільки карниз позолочений

Для підвіски у вигляді ню.

Я ж-бо й сам в цьому світі позичений:

Парафраз, пара фраз, парвеню.

*   *   *

Я одинокий вовк,

Я здичавілий кінь,

Чи, може, я ніщо?

Як все оте збагнуть?

Росте собі полин.

У полі десь полин.

А, може, в тім і є

Ота найвища суть?

*   *   *

Початок кінця

(Чорнобильський блюз).

Лисий потяг, лиса тьотя,

Облисілий ліс.

Хтось у носа пізню осінь,

Наче грип, заніс.

Я шкребуся в двері раю,

Почекай, таксі.

Там, у Раї, скрипка грає,

Відчепіться всі!

Доти, дзоти по болоту,

Мертві журавлі…

Ластівка з відкритим ротом

На рожевім склі.

Хоч і встану – не дістану,

Омертвів-бо лист.

А на ганку став із ранку

Молоденький лис!

Лисий потяг…

* 

Вже нема мене між нами,

І мені вже нас не жаль…

Він лежав вперед ногами,

Елегантний, як рояль.

*   *   *

Хрущ_ненормальний.

(із циклу «Вірші про тварин»).

занудило від слова щі

і борщ мені не лізе в рота

та ще й хрущі гудуть сволота

як_боляче_гудуть хрущі

горгона голову в кущі

горить аврора на негоду

ясон не вернеться з походу

як_боляче_гудуть хрущі

     на ніц зійшли бажань прищі

а серце стисла моцна лапа

о де ти острів ескулапа

як_боляче_гудуть хрущі

! , . « » … № ; ( ? + :))

(вживати за смаком).

*  *  *

Ода хрущу.

О, хрущ! Тобі складаю оду
Від українського народу -

За те, що ти, комашко Божа
(На хробака уже не схожа!)

Пророка нашого Тараса
Сподвигла на безсмертну фразу:

"Хрущі над вишнями гудуть"!

*   *   *

З невдалих перекладів.

О. Пушкін.

Переклад з російської.

Сиджу у в’язниці доволі сирій.

Сидить проти мене орел молодий,

Мій вірний товариш. Махає крилом,

Весь дзьоб у крові — щось клює під вікном.

Клює й викидає в безодню з вікна,

А думка, їй-богу, у нас з ним одна!

Походить, покряче, а сам як не свій,

Сказати ж нічого не може — німий…

Та я зрозумів, що мені вже пора

Туди, де за хмарами біла гора,

Туди, де синіє морська глибина,

Туди, де живе лише Бог й Сатана.

*   *   *

П. Тичина.

Переклад з української.

Я по лесу шагала

Впервые на веку.

Деревья-колыбели,

А в них кукушек трели:

Ку-ку.

Зайчишку повстречала, лежал он на боку.

Была б его словила —

Кукушка завопила:

Ку-ку, ку-ку, ку-ку!

*  *  *

Доісторичний романс.

А я сиджу на березі

І бачу гладь води,

А ти сидиш на дереві!

Іди, іди сюди.

Я весь тоскою з’їдений,

Поточений увесь,

 А ти сидиш, о Боже мій,

У верховітті десь.

Спускайся. Поговоримо,

Як звать тебе? Ассоль?

Харчі поділим порівну,

Та й те ото… Чи шо ль?

Не хочеш? Ах, закохана

Ти у вождя давно!

Так вилізу непроханий

До тебе все-одно,

І поки вождь на мамонта

Кермує наш нарід,

Не утечеш від мене ти,

Не вмре поетів рід!

*   *   *

Жартівливе.

Допоки пишеш вірші –

Ти будеш молодим!

Допоки пишеш прозу –

Ти будеш молодим!

Коли живописуєш –

Ти завжди молодий!

Над нотами чаклуєш –

Ти завжди молодий!

Стару з косою, кореш,

Навряд чи обминеш,

Та як що-небудь твориш –

Хоч молодим помреш!

*  *  *

Мислі-дрислі.

Щаслива старість – це коли бажання відмирають раніше, аніж можливості.

Багато смакуючих, та мало тих, хто відчуває смак його.
                                              

Кожен пише, поки дише.

Помимо того, що в віршах, думок у мене не зосталось.

Ось істина, котру ти мусиш знати:

Зусиллям волі фалос не підняти.

*   *   *

.   .   .   .   .

Михайло Карасьов.

Сотворення героя.

(Замітки до роману Л. Кононовича «Тема для медитації»).

Роман Леоніда Кононовича «Тема для медитації» став «Книжкою року» ще у 2005 році. Однак його перевидання в 2013-му слід визнати доречним. Справа в акцентах. Коли б головним у романі були ідеї, то вони за десять років утратили б актуальність (хоча б у методах їх подачі автором). Твір же Кононовича значний своєю художньою вартістю, а це поняття, як відомо, позачасове.

Не вдаючись до деталей сюжету, все ж варто сказати, про що книга. Автор пише про те, як смертельно хворий Юр вертається у своє село, щоб «віддати борги» односельцям, котрі нищили сусідів у лихоліття колективізації і голодомору. Власне, «роздача боргів» звелася до того, що Юр просто глянув в очі тим людям ‒ мститися там уже не було кому. На тлі цього простенького дійства Кононович творить життя Юра та його роду. Несхитний, навіть запеклий націоналізм і ненависть до комуністів є стержнем його життя. Цьому абсолютно віриш з двох причин. По-перше, Л. Кононович чітко вказує на витоки такого світогляду героя: бабуся-чаклунка, коло якої ріс Юр, вся була проникнута предковічним українством і на дух не сприймала комуністичної влади; а дід його був одним з тих, хто  в роки розкуркулення загинув у боротьбі з комуністами зі зброєю в руках. По-друге, в щирості автора переконує кілька рядків з його власної біографії: Кононович двічі був відрахований з вищих навчальних закладів за свої погляди (один раз із промовистим формулюванням «за небажання вивчати історію КПРС»), переслідувався КДБ за розповсюдження правозахисної літератури.

Однак, визначальним у створенні образу героя залишається письменницька майстерність автора. Обминемо його здобутки в перекладах, детективному жанрі, творах для дітей, зосередившись на манері письма у «Темі для медитації».

Леонід Кононович зробив роман мозаїчним, склавши докупи різні по стилю, змісту і часу шматки тексту, тим самим відтворивши в уяві читача одну з основних рис реальності ‒ її об’ємність. Цьому ж сприяє ще одна особливість: час тече не в дійсності ( в дійсності весь роман уміщається в кілька днів життя Юра), а в минулому, в спогадах. Певно, ці прийоми ‒ не відкриття Кононовича, але  вони виявилися напрочуд органічними для духовного світу героя. Заклинання і камлання, котрі переривають хід розповіді, створюють ауру містики і язичництва, чогось древнього, незрозумілого і справжнього. Спогади від першої особи перемежовуються із відстороненою розповіддю автора, далі натрапляємо на іронічно-простакуваті згадки дитинства; а ще абзаци майже біблійного тексту; бабині листи до онука теж написані у своєрідному стилі; пряма мова, за якою пізнаєш персонажів, додає їм характерної правдивості. Кононович володіє всіма техніками красного письменства і в «Темі для медитації» використовує своє вміння надпотужно.

Письменник не загострює уваги читача на мові. Себто, не експериментує над словом. Але водночас текст зовсім позбавлений літературних штампів: «Сонце розгорялося, однак іній надворі не танув, а тільки дужче й дужче густів малиновою барвою. Юр загледів, що в хаті немає води; він брязнув дужкою відра й, вибігши надвір, почав хутко спускатися до криниці. Трава була немов бляшана й хроботіла під ногами з якимсь прикрим скляним звуком. Світ змінився: усе зайве пощезло, простір був ясний та холодний, і в ньому було видно на багацько гін удалеч». 

Тепер про головне у будь-якому творі: про нефальшивого героя, якого вдалося створити авторові. Тим більше, що близький читачеві герой – явище рідкісне в нашій заандруховиченій літературі. Щоб побачити сам процес сотворення, доведеться зупинитися ще на кількох розлогих цитатах, але це цікаво.

«… ніч, яка росла у проваллі, мов темна вода. Над чорними грудкуватими полями іще горів краєчок неба, кидаючи вишнево-червоні відблиски на спід плаского хмар’я, що від того видавалося розпеченим, як сталь; однак у здоровому висохлому ручиську вже повзли сутінки, й коли Юр, гупаючи своїми тяжкими черевиками по вичовганій кам’яній соші, нарешті спустився в долину, то навкруги стояла холодна осіння темрява». Так починає розповідь Леонід Кононович. По гамсунськи твердо окреслює він характер і зовнішність свого небагатослівного героя Юра, і вже цей перший образок прихиляє читача до себе.

Далі, крізь ніби навмисне не припасовані один до одного шматки тексту, проступають риси цільного, неподатливого, трагічного характеру. Увага до деталей змушує сприймати героя тут і зараз: Кононович пише про те, як Юр заварює чай, чи йде до криниці по воду; без пафосу описує спогад про бій, в якому миротворець Юр був поранений і т. д.; деталі змушують читача відчувати себе тим Юром. Врешті, автор зумів показати силу духу свого персонажу. Вона проявляється на контрасті між буденними днями, які проживає герой, і боротьбою з хворобою; проявляється в розмовах Юра з КГБістами. Герой проникає в підсвідомість і стає для тебе якоюсь мірою орієнтиром і точкою опори.

Так само неспішно вимальовується духовний світ Юра. Він близький читачеві своїми пошуками відповіді на вічні питання, пошуками розуміння філософії існування світу: «Чому ж, опинившись на грані життя і смерти, ми почуваємо наближення чогось великого й світлого, мов сонце? І врешті-решт, чому навіть найзапекліші матеріалісти на схилі віку починають сумніватися в істинності своїх поглядів, а то й навертаються до релігії? На ці запитання годі знайти відповідь, чи, радше, відповідей може бути кілька, і всі вони варті одна одної».

В романі, як уже було сказано, неабияку роль відіграє містика. При цьому, слугує вона не сама собі, а підспудно визначеній цілі. Вірніше, цілей дві. Перша: створення правдивого образу, адже людська свідомість насправді складається як з реального, так і з містичного. Друга ціль: роман несподівано закінчується оптимістично, на позитиві. Здавалось би, що в такому фіналі повинен вчуватися фальш: смертельно хворий чоловік раптом, через потусторонні сили, отримав шанс жити далі, і, більше того, шанс з’єднати свою поламану долю із колишньою любов’ю, і народити дітей, які понесуть пам’ять роду далі. Хоча закінчити роман смертю героя ‒ теж погрішити проти істини: ніхто не знає, чи смерть є насправді кінцем існування. Цю проблему автор розв’язав блискуче. З роману ми знаємо, що за націоналістичну діяльність Юр в свій час потрапив до божевільні, звідки  вийшов таким, що «слина йому капала з рота». Згодом розум його окріп, але в останні дні, рятуючись від болю, Юр вживає наркотик. Таким чином Кононович створив своєму героєві темну підсвідомість, схильну до видінь і галюціонацій. І тепер фінал з надією, яку Юру дають потойбічні сили, стає правдивим: він може виглядати і як реальність, і як містичне видіння хворого розуму.

Як було сказано вище, в характері Юра яскраво виражена ідеологічна складова. Любов до отчої землі кардинально вплинула на його долю. Але ідеологія не затуляє собою художності. Автор насамперед створює образ персонажа, наділяючи його в тому числі переконаннями. В результаті герой стає правдивим, а ідеологічні посилання більш переконливими. Себто, не випинаючи ідею, письменник не тільки не применшує її, але ще й посилює. Цього парадоксу в літературі, на жаль, не можуть втямити деякі популярні нині письменники.

В 2000 році в статті «Медитації та асоціації», де йшлося про українських літераторів на зламі століть, мені довелося написати таку фразу: «Хемінгуей тому і великий, що в нього є Гаррі Морган, старий Сантьяго, Роберт Джордан – є герой, який живе в одному з нами житті, але відрізняється НЕЗЛАМНІСТЮ ДУХУ. Така література, незважаючи на своє месіанство, ПОТРІБНА ЛЮДИНІ, а чи є вищий критерій оцінки праці письменника? Хочеться вірити, що прийде час, коли і в нашій літературі замість шизофреника чи скиглія, зануреного у споглядання себе самого, з’явиться той, хто дасть читачеві ТОЧКУ ОПОРИ. Ото буде справді великий твір!». Здається мені, що Леонід Кононович зі своїм романом «Тема для медитації» рухається саме в цьому напрямку.

……

Котики.

Сонце весняне крізь хвою

Світлом і тінню мережить

Стовбури сосон.

Лунко цвірінькають птахи малі

В верховітті.

Рух незбагненної вічної сили

Котики виткнув на гілці верби

І жебонить у струмку.

*   *   *

Кілька думок про книги 2014 року.

Робити всілякі узагальнення – справа невдячна. З одного боку, людина думаюча має свій погляд на речі і не факт, що він буде спрямований в одному напрямку з автором цих заміток. А, по-друге, узагальнення в мистецтві в принципі може бути навіки поховане талановитими винятками з цього узагальнення. І все ж насмілюся одне таке правило відносно літератури вивести.

Схоже, що література як явище виникла саме для того, щоб оспівати і тим увіковічити вождя, мудреця, першопрохідця – одним словом, героя. Починаючи від Гільгамеша, руських боянів і скандинавських саг література виконувала саме це завдання – зберегти в пам’яті поколінь своїх кумирів. «Повість про Гільгамеша», чи «Рамаяна», безперечно,  дають нам і зріз тогочасного побуту, і закладені в символах смисли життя, і, врешті решт, просто розповідають про цікаві події, які мали б забавити слухача у хвилини відпочинку від трудів праведних. Однак на першому місці для авторів цих творів була розповідь про самого Гільгамеша чи Раму. Розповідь про циклопа та інші пригоди в «Одіссеї», або опис битви в «Іліаді» – лише тло, на якому зображується хитромудрий Одіссей, чи непереможний Ахілл. Дослідження і демонстрація харизматичного героя, вже навіть не беручи за приклад героїчний епос («Пісня про Роланда»), є основоположним принципом в кращих зразках літератури середньовіччя. Франсуа Рабле висміював мораль? Так. Сервантес писав пародію на рицарський роман? Теж правда. Однак великими ці твори стали лише за одної умови: і Гаргантюа, і Дон Кіхот є впізнаваними і улюбленими для тисяч прихильників. Що вже говорити про Шекспіра, коли вся його творчість стоїть на характерних персонажах.

Звідси з великою долею вірогідності можна твердити і про сучасну літературу. Створення образу персонажа, за якого б вболівав, а то й перевтілювався в нього читач, є основним критерієм, за яким треба судити про талант письменника. Поглянемо під цим кутом зору на кілька книг, виданих 2014 року.

Книги, про які піде мова (А. Кокотюха «Справа отамана Зеленого», В. Шкляр «Маруся», С. Андрухович «Фелікс Австрія» та Г. Пагутяк «Магнат») формально можна віднести до історичних романів, адже  розповідається в них про події давнини. Звичайно, важко порівняти визвольну боротьбу українців проти російської окупації, про котрі пишеться в перших двох книгах, із розміреним життям у ситій Австрійській імперії, де розгортається оповідь Софії Андрухович, чи із долею магната Речі Посполитої 17 століття Яна Щасного Гербурта, про якого повідує Г. Пагутяк. Але є між цими творами ще важливіша відмінність, на якій хотілося б зупинитися.

В тексті роману А. Кокотюхи «Справа отамана Зеленого» сам отаман з’являється нечасто. Однак тут автор вводить головним героєм іншого персонажа, лікаря Артема Шеремета. Лікар потрапив у загін отамана Зеленого і воював там проти радянської влади. І вже з цим героєм письменник нерозлучно слідує сторінками роману. З’являється в творі і антигерой. Це чекіст Дзюба. Він уміє втертися в довіру до будь кого, в тому числі і до читача. Загадка, хто ж насправді той Дзюба, сподвижник Зеленого чи зрадник, додає гостроти сюжету. В Артема Шеремета більшовики стратили дружину, що спонукає його до боротьби. Разом з тим, Шеремет постає не фанатиком, а навпаки, людяним і в сумнівах. Така риса приваблює.

Але на цьому щаблі письменник втримався недовго. Коли в першій частині ми бачили розповідь з позиції «тут і зараз», і це затягувало читача в героя і ситуацію, то далі пішли описи загального плану. Зелений, який цікавить читача, мабуть, більше, аніж Шеремет, через відсутність гострої дії вийшов блідим і млявим. Він, як щось і робить, то десь поза межами розповіді. З появою отамана герої починають говорити не те, що підказує логіка характерів, а те, що треба А. Кокотюсі, щоб роз’яснити читачеві політичні погляди Зеленого. Надуманість ситуації накладає свою печать на сприйняття роману взагалі і героя його зокрема.

Персонажі в романі виглядають доволі сіро і навряд чи надовго вкарбуються в пам’ять читача ще й через те, що автор практично не знаходить оригінальних цікавих деталей, а відбувається загальними штампами на зразок: «…Серед них було багато трипільців, і помста за попалені хати та знищених родичів позбавляла жалощів, сліпила, не лишала червоним найменшого шансу». Навіть натрапивши в історичних джерелах на неординарну деталь, автор не докладає зусиль, щоб використати її з максимальною віддачею. Наприклад, із роботи істориків взято випадок про діда-пушкаря, який без прицілу попав з гармати по ворожому кораблеві, (див. М. Карасьов «Бандит» Зелений», вид. Український письменник, 1992 рік). Але коли в історичній розвідці цей факт є просто фактом, то в художньому творі письменник повинен би перетворити його на художній засіб, який має передумови і продовження, якісь відгуки в характеристиках персонажів і т. п., а не просто бути переказаним, як цікавинка. Це стосується також більшості сюжетних ходів, котрі без художнього осмислення вставлені в роман зі сторінок історичних праць: ми не бачимо в сюжеті практично жодного придуманого авторського повороту.

Отож, напрошується висновок, що письменник більше турбується історичними подіями та ідеями, а не образом персонажа. Тому навіть головний герой Артем Шеремет геть позбавлений внутрішнього розвитку. Спроби зіткнення ідеологічних переконань з реальною ситуацією, де герой мав би робити вибір, − мертвонароджені, вперте небажання Шеремета приєднатися до Зеленого лише тому, що той визнає радянську владу, не здається серйозним і не має свого розвитку. І лише в прикінцевих сценах, після втрати близьких людей, Шеремет стає іншою людиною, жорстоким отаманом Вдовим. Однак, це вже не рятує героя, який не визрів на повнокровного, живого персонажа.

Темі визвольної боротьби українського народу за свою незалежність присвятив свій роман «Маруся» Василь Шкляр. Причому, автор «Чорного Ворона» продемонстрував значні позитивні зрушення в художньому плані проти попередньої своєї праці. В «Чорному Вороні» персонажі були змальовані по радянському просто: «наші» – герої, а «москалі» − підлі боягузи. І от вже на перших сторінках «Марусі» ми зустрічаємо селянський повстанський загін Шуліки, який далеко не з тих, котрих ми мали в «Чорному Вороні». В. Шкляр показує крім героїзму ще й такі риси повстанських загонів, як анархію, готовність до грабежу, обожнювання отамана. Те ж стосується окремих персонажів. «−Ну, что скажеш напаслєдок, сакольчік? – шморгав носом ставний, чорнобровий комісар Скороходов», − пише автор. Як бачимо, окупант ще шморгає носом, але вже ставний і чорнобровий − замість низькорослого, кривоногого, з тонкою,  обсипаною прищами, гусячою шиєю москаля в попередньому творі. З’являються і такі вороги, як Наум: «Він був усією душею за соввласть, але не розумів, чому ті, хто бореться за владу робітників і селян, повинні палити села і розстрілювати невинних чи несвідомих людей». І хай частенько ще проривається сарказм автора в описі наших недругів, але рух у бік об’єктивності очевидний. Тому й виведені в романі позитивні герої – і коханий Марусі Мирон Гірняк, і сотник галицької армії Станімір, і сама отаманша − стають реальнішими і ближчими до читача.

Автор «Марусі» знаходить виразну, сильну мотивацію для пояснення жорстокості своїх героїв. Це бачимо хоча б на прикладі сподвижника Зеленого Дякова, у якого чекісти вбили жінку і дитину. А отаман Зелений «пробував присмирити Дякова» за жорстокість, але «багато чого прощав одчаяці», пам’ятаючи про його трагедію. Тепер і Зелений, і Дяков постають живими людьми. Ми можемо приймати чи ні їх психологію і поведінку, але вона правдива.

І все ж, до кінця пройнятися образом головних героїв не вдається й тут. Це сталося, як і в романі А. Кокотюхи, через зміщення акцентів з персонажа на історичні події. Завдання, котре ставить собі В. Шкляр − показати не стільки образ Марусі, як героїку визвольних змагань. Сюжет чітко слідує за ходом боротьби і практично ніде не збивається, скажімо, на побутові деталі, котрі в реальному житті супроводжують не лише простих смертних, а й героїв теж. Навіть в сценах з особистого життя Марусі вона то рятує в ході боїв коханого, то прощається з ним.

Доволі плоско виписано духовний світ героїв. Позитивні персонажі у «Марусі» знову вийшли правильними і стерильними, як одноразовий шприц. А людей без вад, як ми знаємо, в житті не буває. В результаті психологічна прорисовка характерів і в цьому романі не стала настільки глибокою, щоб читач міг ідентифікувати себе з героями книги. 

Як правило, в історичних творах письменники описують події, спостерігаючи за ними з висоти часу і авторської відстороненості. Так легше оглянути всю епоху. Однак, тільки той, хто дивиться на світ очима героя, хоч і втрачає на осмисленні глобальних історичних процесів, зате досягає  історичної правди. Погляд на світ очима героя диктує обов’язкову присутність у творі психологічного динамізму; передбачає короткий відрізок часу, в якому відбувається дія; позбавляє письменника можливості вдаватися до широких авторських описів і, в силу цього, змушує його шукати інші засоби, що передати характер чи авторську думку, а саме: робити це через діалог, вчинок.

Так написаний роман «Фелікс Австрія». Із притаманною їй здатністю до химер і нелінійних сюжетів Софія Андрухович вибудовує зі спогадів та реальних подій мозаїку життя Стефи Чорненько, котра жила в Станіславові сто років тому. Не буду зупинятися на майстерно зробленому сюжеті, де немає жодної провислої лінії; навіть епізодичні персонажі й події мають своє продовження і завершення. Природною, можливо через легкий шарм галицької говірки, здається і мова персонажів. Характерно, що достовірність роману побудована саме на дрібних побутових деталях. Тут і робота скульптора, і місто Станіславів кінця 19 століття, і їжа, напої та одяг, якими, безперечно ж, як жінка, живе Стефа.

Однак, головне в романі не історична складова − навіть тоді, коли в ній дехто знаходить алегорію з натяком на Австрію і Україну. Головне – дослідження психології і динаміки характеру. Софія Андрухович зуміла вловити ту істину, що характер і вчинки людини лише в мізерній частині залежать від самої людини, а все решта – від Бога. Стефина юродива, патологічна жертовність вкорінена в її природу. Устами ілюзіоніста Торна передається внутрішня сутність героїні. «Кожен отримує те, що хоче, кожен має таку любов, якої прагне. Хтось народився панею – хтось служницею, і служниця була б нещаслива здобути волю від пані» − каже Торн. Альтруїзм Стефи проявляється не лише до Аделі, але й до доктора, котрому у сні привиділися жахи сімейної трагедії; до отця Йосифа, бо тому не може створити сімейного затишку його дружина; до хлопчика Фелікса. Незахищена, слабка натура  Стефи легко потрапляє під вплив сильніших: Аделі, Торна, Йосифа, Велвела. Взагалі, можна сказати, що це роман про людей Божих − добрих, співчутливих, прагнучих любові, саможертовних − і страждаючих від егоїзму інших людей, яких більшість.

Стефа з її всепоглинаючим бажанням служити іншим, чужа в цьому світі нелюбові. Її занижена самооцінка одночасно із багатим духовним життям дають гримучу суміш, яка вибухає від зради і несправедливості і приводить до трагедії. Вчинок отця Йосифа, про плотську любов до якого Стефа навіть подумати не могла, перевернула їй світ.

«То ось чому мені тепер так легко. Пташка вилетіла зі своєї клітки. Камінь упав з душі» − закінчує С. Андрухович роман. І цим останнім реченням віддає на роздум читачеві запитання: чи то Стефа хвора зі своїми домислами і фобіями, чи хворий світ навколо зі своєю брехнею та ігноруванням моральних норм?

Поставивши першим завданням не відтворення аури міста Станіславова столітньої давнини, а роботу над характером героя, письменниця досягла і того, й іншого. Дивно, що таке просте спостереження ніяк не хочуть вгледіти деякі наші літератори. Адже ця аксіома вже давно експлуатується кращими письменниками світу. Кафка, Гамсун, Гессе, Кавабата, Льоса, Сартр, Хемінгуей, Меша Селімович, Гоголь, Набоков, Шукшин (список можна продовжувати!) – кожен знайшов свою нішу в дослідженні людської душі. Але всі вони писали якщо й не про героя, вартого наслідування, то про трагедію особистості – тобто, про те, заради чого, власне, пишеться велика література. На щастя, до цього списку можемо тепер долучити ще один український роман – «Фелікс Австрія» Софії Андрухович.

Думка про першовартість героя поруч з іншими компонентами твору,  висловлена на початку цієї статті, була б однобокою, якщо не зауважити: герой, до всього, повинен бути цікавим для конкретного читача. З цього приводу характерним є роман «Магнат» Галини Пагутяк.

Твір повідує нам про духовний світ Северина Никловського на історичному тлі 17 століття. Ретельно досліджена епоха дає можливість автору ненав’язливо і природно відтворити деталі тогочасного життя. Більше того – герой Никловський, від імені якого ведеться розповідь, мислить як людина 17 століття, з її стереотипами і моральними цінностями. Оригінальним обрамленням твору є коментарі письменниці до слів оповідача. Авторський коментар дає змогу Северину природно розповідати про події, не розжовуючи для сучасного читача незрозумілі речі, – це робить за нього автор.

Проте скоро з’являється розчарування. Починає даватися взнаки відсутність дії і одноманітність у розкритті персонажів. Події наближаються занадто вже «поволі і здалеку». До того ж, в творчій манері авторки часто переважають натяки, а суть сказаного залишається нам на здогад. Наприклад: «Я тепер вже знаю, навіщо мене врятував той добрий самарянин з Тернової. Не для того, щоб я злетів так високо, як оце зараз, ні, а щоб я не квапився помирати, доки не спізнаю всього, а дозволено мені пізнати багато. Се знаття зробить мене свобідним ще за життя». Читач весь напружується в передчутті  почути істину, яку спізнає Северин, і яка зробить його «свобідним ще за життя», та даремно: авторка так і не скаже цього до кінця роману. Можна, звичайно, надумати зв’язок між лялькою з глини в монастирі і Северином, котрий мав бути лялькою на похороні Яна Щасного. Можна витлумачити «полегкість і навіть радість від незнаного досі почуття свободи», котре відчув Северин після похорон Яна Щасного, як думку, що людина стає вільною, стаючи сама собою. Але ці метаморфози духу в Пагутяк настільки закамуфльовані, що розгледіти їх не так просто.

Дуже важко прокльовується через текст інформація про персонажів. Характер оповідача Северина уже давно постав перед нами, а динаміки розвитку його немає. Яна Щасного письменниця взагалі проводить по роману лише пунктиром, залишаючи в підтексті такі пласти, про які читач догадатися не може, бо вони не емоційні, а інформаційні. Згодьтеся, що не всякий знає (а чи й чув!) про особу Яна Щасного, тому такий підтекст не здатний влучити в ціль − і насолода від читання її твору стає доступною лише гурманам.

І вже категорично не можна називати твір «міцним історичним трилером», як це робить дехто із критиків. Бо в такому випадку напрошуються слова майстра жанру Джеймса Паттерсона:  «якщо трилер не в змозі лоскотати нерви, значить, він не справляється зі своєю роботою». А казати так про роман «Магнат» не хотілося б − він-бо завдав собі не розважальну, а якусь іншу роботу.

Отож, цілком можливо, що дехто не побачить в «Магнаті» ні цікавого для себе персонажу, ні захоплюючого сюжету і відкладе книгу вбік, перегорнувши кільканадцять сторінок. Але, попри все сказане, роман «Магнат» має одну важливу позитивну якість. В ньому немає літературного штукарства, плин його природній, як саме життя. Через це книга Галини Пагутяк, безперечно, знайде своє місце поруч із творами інших достойників на полиці знаючого, підготовленого читача, про якого в свій час писав Набоков: «Його літературні смаки не продиктовані тими юнацькими почуттями, які змушують пересічного читача   ототожнювати себе з тим чи іншим персонажем і «пропускати описи». Чуйний, що заслуговує захоплення читач ототожнює себе не з дівчиною чи юнаком у книзі, а з тим, хто задумав і склав її».

……………………………….

*   *  * 

Михайло Карасьов.

Смерч-катарсис в склянці води.

(про роман А. Сахна «Соло бунтівливого полковника. Вершина». (К.: Ярославів вал, 2014, - 712 с.)

Взявся почитати цей твір після його реклами на «Буквоїді», де шановані літератори висловилися про книгу буквально так.

Віктор Баранов: «Роман «Соло бунтівного полковника» є яскравим свідченням того, що в літературі не існує табуйованих тем, бо зрештою все залежить від міри таланту, з якою письменник підступає до теми і як її вирішує. Незважаючи на всю тяжкість порушеної проблематики, роман випромінює добротворче світло, несучи потужний заряд катарсисного спрямування».

Михайло Слабошпицький: «Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…»

Та ще й сам автор піддав інтересу, сказавши в одному інтерв’ю: «Фактом уже є те, що ще ніхто не кинув роман, не дочитавши. Безсонні ночі й відкладені денні турботи, я всім, хто взяв у руки «Вершину», гарантую».

І от що я з того роману вичитав.

За сюжетом полковник СБУ Богдан Зорій, стурбований деградацією держави, організовує державний переворот і ставить на чолі України замість злочинного Президента чесну людину. Другим планом проходить особисте життя полковника, його стосунки з жінками. Нарешті, над усім цим зрідка з’являється дух янгола-охоронця Зорія, караючи навіть його друзів, котрі погано про полковника подумали, не кажучи вже про ворогів. З огляду на нашу думку про книгу, янгола чіпати не будемо. Щодо інших сюжетних ліній, то тут, скажемо відверто, справи кепські.

Почнемо з основного. Отож, полковник КГБ-СБУ Богдан Зорій готує державний переворот. Він багато думає, чимало згадує і трішки діє. Але скоро ми починаємо відчувати дискомфорт. Майже кожна глава закінчується приблизно так: «Навіть гадки не мав полковник Зорій, що буде після того, як у сонячній Лівадії зустрінуться два професіонали, двоє співробітників спецслужб різних держав. І що втрутиться в їхні стосунки не лише доля. І все буде не так просто, небуденно, навіть трагічно». Невідомість, на яку автор натякає, але не поспішає відкрити − прийом діючий у гостросюжетних творах. Проте скоро таємниць стає критично багато. Нова глава не дає розв’язки ситуації, загадки накладаються одна на одну. Читач уже не втямить, хто про що не договорив чи не додумав, і скоро на його обличчі замість зацікавленості починає проступати істерична усмішка. Навіть в порнографічній главі, де агент російської розвідки Настя в смачних деталях розповідає подрузі, як її кохав полковник СБУ Зорій, автор не втримується, щоб не «озагадочить» читача: Настя розповідає, як, сівши зверху на полковника, «… приготувалася вже гоцати, як швейна машинка Зінгера, що, до речі, робити доводилося не вперше. Але він руками (чи, може, знов думкою) ніжно призупинив мої намагання; і я відчула коло себе якесь солодке вовтузіння. Воно було наче не в мені, а десь близько, чи згори, чи тільки-но на початку мене… Коли це – удар усередину мене такої сили, й так боляче, що я крикнула, сильно крикнула». Потім Настя описує ще кілька таких ударів, після яких вона отримала «кейф». А загадка в тому, що статевий орган у Зорія, за словами тієї ж Насті, був зовсім маленьким. «Чим він так? – думала Настя. – Бачила ж – сміхота». Проте і цю тайну автор навік забирає з собою.

Відповідно, сюжет позбавлений дії. Ми не бачимо ні небезпечних ситуацій, ні протиборства ворожих сил, одні натяки. Деякі сюжетні ходи, як то розшуканий полковником скарб, взагалі не мають продовження. Ми будемо десятки разів читати, що Зорій став на смертельно «небезпечну стезю», але що ж саме він робить, так і не дізнаємося, автор приховує це від читача, наче полковник від своїх ворогів. 

Надіялося, що хоч в кінці книги всі пунктирні лінії будуть прорисовані фінальним дійством. Однак, державний переворот, яким закінчується роман, стається так: люди вийшли на Майдан і Валентина Ромниченко, заздалегідь підготовлена (як має догадатися читач!) полковником Зорієм, перебирає на себе владу в країні. Оце і все з майже тисячі сторінок таїн і недомовок.

Дещо активніші персонажі в особистому житті. Одна з історій виринає з далекого післявоєння, коли на Західній Україні повстанці УПА боролися з радянською владою. Повстанець Крук любив двох дівчат, повстанку Ганю, в якої згодом народився хлопчик, і комсомолку Аню, в якої народилася дівчинка. Сам Крук на той час уже загинув, тож обидві його наречені вийшли заміж за інших чоловіків, приховавши і від них, і від дітей, хто тим дітям насправді був батьком. І ось хлопчик Гані Денис закохується в дівчинку Ані Злату. Трагедія настає тоді, коли вони раптом дізнаються, що є братом і сестрою.

Схожу пригоду маємо і в теперішньому часі. Полковник Зорій, нещасливий в подружньому житті, зваблює молоденьку студентку, яка закохується в нього. Але не знала студентка, що цей мужній чоловік колись любився і з її матір’ю теж. Коли таємне стає явним (для полковника, в тому числі!), Зорій покидає обох жінок і дуже страждає. «Без жінок – важко. Без жінок – неможливо. Але як же з ними непросто! Які вони все таки бувають сучки! І які ж таки кобелі мужики!» − ця філософська фраза автора лейтмотивом звучить і в інших любовних історіях роману. Додамо лише, що подружні зради, інцест, впізнавання та трагедії, котрі змушують прискорено битися серця домогосподарок, існують самі по собі, ніяк не пересікаючись із основною сюжетною лінією. Звичайно ж, це не додає твору цілісності. 

Якість тексту у книзі «Соло бунтівного полковника» дуже далека від того, щоб назвати його художнім. Деякі сторінки взагалі наче  взяті з передовиці радянської «Правди»: «Як свідчить аналіз матеріалів, (…) обстановка в країні нестабільна. Це зумовлено діями нинішньої української влади, яка, використовуючи корупційні схеми, приділяє увагу особистому збагаченню, не піклуючись про життя простих громадян, допускаючи в своїх діях елементи потоптання прав і навіть потураючи злочинним елементам»; «Полковник Служби безпеки України Богдан Зорій усе це знає і розуміє, як ніхто інший, бо його робота пов’язана саме з тими процесами, що нині відбуваються в державі. У його рідній країні, яку він любить до нестями, до щему в серці. Любить і готовий за неї будь-кому перегризти горло. І не лише в переносному, значенні, а в «натурі». Навіть жаргонне слівце «в натурі», котре мало б знизити газетярський пафос цитати, не рятує ситуації.

А ось характеристика персонажа Івана Цюби (читай Дзюба! – в цих прямих натяках на реальних людей ще один «прикол» роману): «Талановитий письменник-публіцист, прискіпливий і справедливий критик, Іван Цюба все своє складне й нелегке життя йшов на крок попереду від інших українських літературознавців і критиків. Його теоретичні праці, що в найсуворіші часи для української інтелігенції балансували на межі дозволеного і забороненого, ставали дороговказом для багатьох не лише творчих особистостей, особливо молоді, а й для політиків, що потім ставали відомими державними діячами». Здається (прости, Господи, хай живе довго!), що некролог читаєш, а не характеристику героя роману.

Вже не дивуючись репортажно-газетній мові, спробуємо вловити суть сказаного. «… Андропов тим часом узявся налагоджувати економіку, − пише автор, − відновлювати елементарну дисципліну. Невідомо, як би розгорталися далі події, якби Юрій Володимирович не помер так рано. Але саме він, аж ніяк не Горбачов, розпочав у 1983 році перебудову. І якби вона такими темпами йшла, як у перший рік його правління, можливо, ще тоді б удалося вилікувати економіку країни, суспільство. І зберегти Радянський Союз». І як це накажете поєднати із «любов’ю до нестями» до України?

Одна з найперших ознак незрілого письма – це намагання передати роздуми автора неприроднім способом, через штучну розмову між персонажами. Капітан СБУ Віктор Яруга запитує в свого командира полковника Зорія: «Вам соромно за правителів, мені соромно, інші люди теж до влади ставляться не дуже-то прихильно. А чому , знаючи про це, багато хто преться у владу?». Питання поставлено лише для того, щоб автор роману вустами полковника Зорія міг сказати про наболіле: «А ти, Вікторе, подивися, хто ті люди? Вони лізуть нагору, розштовхуючи інших, скидаючи донизу тих, хто вже майже добрався до вершини (…). Аж тут з’ясовується, що до влади дорвалася найжалюгідніша нікчема». «Це тільки в нас так?» − питає капітан СБУ. «Ні, це закони влади, вони діють у всьому світі. А в Україні вони гіпертрофовані» − відповідає йому шеф.

Від деяких реплік так і віє дратуючою банальністю: «Байдуже, хто де народився. Он Ісус – народився в хліві, а ким став!» − каже полковник Зорій. «Ким?» − це запитує Яруга. «Христом став…» − відповідає Зорій.

Особливо фальшиво звучать такі розмови під час напруженої ситуації. В кульмінації роману Зорій по телефону керує ходом державного перевороту, і тут йому дзвонить письменник Тесля з проханням допомогти в редагуванні роману. Що, ви думаєте, робить Зорій? Авжеж, дає Теслі історичні довідки і поради, які епізоди в романі слід залишити, а які випустити. А державний переворот собі йде.

На брак смаку вказує стильова неперебірливість. Роман демонструє еклектику в гіршому значенні, вульгарне змішування мови канцелярської і бандитського жаргону, високоморальної філософії із порнографією. Штучним на фоні стерильно-літературного діалогу основних персонажів видається дрімучий суржик тітки Секлети чи Президента України. Описуючи ліричну сцену, письменник з пролетарською простотою може вжити грубе порівняння, яке виглядає в реченні, як муха в борщі: «Володька обняв талію дівчини і припав щокою до проміжку між грудьми, що вже часто здіймалися й опускалися, наче міхи в кузні».  І це без ніякої іронії, навпаки – про ніжну любов. Деякі фрази на зразок: «Володька, який досі ще й не встиг пізнати суті справжньої жіночої плоті», зримо показують, як норовливий образ, не зважаючи на стиль, вислизає від автора.

Спробуємо тепер розібратися в характері героя, адже, за нашим твердим переконанням, саме через героя роман проникає в читача.

Узагальнивши думки Зорія, бачимо в полковницькій голові суміш радянських моральних стереотипів та ностальгію за ними із ненавистю до сучасних «нових українців» та одночасною любов’ю до України. Інтертекстові підморгування в бік інших мистецьких творів показують духовний світ героя: Папанов, Тарапунька, «В бій ідуть одні старики», «Синій-синій іній», радистка Кет і т. д. Однозначно, все вище перелічене є талановитим – але вчорашнім днем. Аби автор акцентовано творив саме такий образ полковника, то це була родзинка в характері персонажа, був би з нього такий собі трохи старомодний і цим симпатичний український Мегре. Маємо ж протилежне: автор хоче показати Зорія надсучасним, «крутим пацаном». На жаль, словечка типу «зачесон», «кейф» (чомусь замість сучасного і точнішого по значенню «кайф») натомість видають «крутого» в масштабах сільського клубу колишнього парубка, котрий «косить» під молодь.

         Відсутність гострих ситуацій, про що говорилося вище, позбавляє героя можливості показати свою силу, розум, кмітливість, нездоланну волю. «Вони знову зупинилися і стояли один проти одного: два соратники, два патріоти, два бійці, двоє небайдужих, чесних людей» − пише автор про Зорія і Шершуна. Без сумніву, було б ефективніше, аби перелічені якості не декларувалися, а випливали з дій персонажів.

Ну, і в кінці про янгола, якого ми домовилися не чіпати. Віддамо належне письменникові: він спробував через цей образ донести читачам моральну заповідь брати на себе відповідальність за все, що коїться навколо. Полковник Зорій щирою молитвою переконав свого янгола за всі негаразди карати його, а не інших. Що той і не забарився зробити. На останніх сторінках роману з’являється новий персонаж, генерал, чоловік якоїсь Ельвіри, котру Зорій, за словами генерала, звабив колись, ще будучи капітаном, і в руках того генерала картуз, і щось під картузом. Зорій запрошує генерала до квартири, на цьому роман закінчується. Думається, що коли під картузом було шампанське, то закінчується «хепіендом», а коли пістолет, то вже пробачте…

Звичайно, з усіма своїми недоліками і ця книга має право на життя, і, можливо, знайде свого читача. При бажанні в ній можна побачити роздуми над проблемою вибору: якими методами, кулаком чи політикою, боротися з бандитами від влади? Комусь припадуть до смаку засоби, котрими автор підтримує напругу в сюжеті. До позитиву можна занести думку, що майдани і революції готуються заздалегідь, що психологія натовпу свідомо керується конкретними особами. Можливо, до «масового» читача й слід саме так, недвозначно, плакатною мовою, говорити?

Але при всьому цьому посмію стверджувати, що роман «Соло бунтівливого полковника» ніколи не вийде з шеренги низькопробної літератури. А допоки авторські писання будуть розраховані на тупого читача, доти й література наша буде такою ж. Дивує лише, що таких очевидних речей не бачать (чи не хочуть бачити?!) поважні видавництва і знавці літератури, котрі супроводжують у світ подібні «шедеври» не лише своїм благословенням, а й захопленими відгуками. То чи ж буде хто після цього любити українську літературу?

З усього видно, що про аж таку відповідальність за сказане слово метри не задумуються. А жаль.

………………………………..    

Акварелі. Полин

Полин.

Сивий полин

У степу, де буя різнотрав’я.

Запах його,

котрий збуджує пам’ять,

струмить ні для кого.

Тиша дзвенить 
цвіркунів стоголосим сюрчанням.

*   *   *