Коза-дереза.

Дійові особи. 

Дід

Баба

Коза

Заєць

Лисиця

Вовк

Ведмідь

Рак-неборак

Дія перша.

Хата Діда і Баби. Біля хати Баба.

Баба.

Вже й на вечір повертає,

А старого десь немає.

Як пішов годин у п’ять

На базар козу куплять,

То вже їсти наварила,

Ложки-миски перемила,

Пообідала сама –

А його нема й нема!

Ходить по сцені.

(продовжує до глядачів)

Закортіло, бач, старому,

Привести козу додому.

Причепився, як смола.

Я й грошей йому дала.

А тепер якщо ті гроші

Вкрадуть люди нехороші?

Діду я не подарую!

О! Якусь розмову чую.

Мабуть, це мій дід іде

І козу свою веде!

З’являється Дід, веде на налигачі Козу.

Дід (до Кози).

Ти, Коза, тримайсь позаду.

(до Баби)

Що, стара, а ти й не рада,

Що Козу тобі веду?

Коза мекає, наставляє на Бабу роги.

Баба.

Чує серце – на біду

Ти привів оцю тварину!

Дід.

Та не лайся. Дай ряднину,

Я підстилки принесу,

Ну, а ти паси козу.

Баба бере налигача, Коза опирається.

Дід (продовжує).

Та шукай гарненьку пашу.

Нагодуй козульку нашу,

Щоб була, немов гора.

Зрозуміла все, стара?

Баба.

Зрозуміла.

Коза смикає Бабу і рветься до хати.

Баба (продовжує).

Ач, проклята!

Ти не бачиш, що то хата?

В поле, в поле завертай!

Діду, он ціпок подай!

Дід подає Бабі ціпок, Баба тягне за налигач Козу в поле, слідом за нею, прихопивши ряднину, іде зі сцени Дід.

Дія друга.

Те ж подвір’я. З’являється Дід.

Дід.

Хух! Полагодив я двері,

Сіна кинув до вечері,

Ще й соломки підстелив.

Наче все як слід зробив.

З’являється Коза, слідом за нею Баба.

Дід (до Кози).

Кізонько моя люба,

Кізонько моя мила,

Чи ти пила, чи ти їла?

Коза.

Не пила я і не їла,

Баба пасти не хотіла.

Як ішла через місточок –

Ухопила кленовий листочок,

Як ішла через гребельку –

Ухопила водиці крапельку.

Тільки пила, тільки й їла.

Дід (сердито).

Ти чого, стара, не пасла?!

Молока не буде й масла,

Як Козу так годувать!

Коза.

І води їй не давать!

Баба.

І пила вона, і їла.

Чим же я їй не вгодила?

Коза.

Бреше, бреше, ти не вір.

Не пускай її у двір!

Дід (до Баби).

Що робити із тобою?

Сам займуся я Козою,

Сам водою напою, напасу і подою.

Гей, Коза!

Дід жене Козу пастися.

Баба.

Ото потіха!

Мій старий із глузду з’їхав.

Заходить до хати, скоро виходить.

Баба (продовжує)

О! назад уже жене.

Ну, згадаєш ти мене!

З’являється Дід з Козою.

Дід.

А тепер, стара, не лайся,

А скоріш Козу питайся,

Чи на полі паша є?

До цих пір траву жує!

Баба (передражнюючи Діда).

Кізонько моя люба,

Кізонько моя мила,

Чи ти пила, чи ти їла?

Коза.

Не пила я і не їла!

Дід.

Як таке сказать посміла?

Коза.

Тільки бігла через місточок –

Ухопила кленовий листочок,

Тільки бігла через гребельку –

Ухопила водиці крапельку.

Дід.

Кізко, Кізко, схаменися!

Коза.

От, дивися, причепився.

Бабо, ти йому не вір,

Не пускай його у двір!

Дід (розлютовано).

Де мій ніж? Заріжу кляту!

Коза (насмішкувато).

Ой, який дідусь завзятий!

А попробуй-но, заріж.

Та не візьме мене ніж!

Дід підступає до кози, та мекає й тікає з двору.

Дід (до Баби, винувато).

Ти на мене не дивися,

Бачу й сам, що помилився.

Думав, буде молоко,

А воно, бач, отако…

Дія третя.

Ліс, у лісі Зайчикова хатинка.

Лісом іде Коза, співає.

Коза.

Я Коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплено…

Як залізе в мене біс –

Розжену увесь цей ліс!

Зупиняється біля хатинки, зазирає у вікно.

Коза (продовжує).

От і хатка є для мене.

В хаті печене й варене,

Стіл накритий, ти дивися.

Гей, хазяїне, озвися!

Прислухається, та відповіді не чути.

Коза (продовжує).

Утомились мої ноги,

Та й голодна я з дороги.

Ще й не спала цілу ніч.

А пускай мене на піч!

Знову зазирає у вікно.

Коза (продовжує радісно).

А хазяїна немає!

Ну, поки він десь гуляє,

Я наїмся і нап’юся,

І в цій хатці поселюся!

Коза заходить у хату.

З’являється Заєць.

Заєць (до глядачів).

Іменинник я сьогодні.

Тож іще напередодні

Всім запрошення послав
І обід приготував.

Банка меду є Ведмедю,

Для Лисиці буде птиця.

Вовку м’яса кілограм

З холодильника подам…

Заглядає у вікно.

Заєць (продовжує здивовано).

О! То хто в мою хатину

Сам прийшов на іменини?

Бачу, цей незваний гість

Всі харчі мої поїсть!

А хто-хто в моїй хатці сидить?

Коза (з вікна).

Я Коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплено.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,

Тут тобі й смерть!

Заєць.

Ой, не хочеться вмирати!

Але як зайти до хати?

(до Кози)

Іменинник я!

Коза.

Ме-е-е!

Заєць.

Пропав!

Нащо хоч гостей гукав?

Заєць сідає край дороги, плаче.

Біжить Лисиця.

Лисиця.

Гей, сусіде! Чом ти плачеш?

В гості ж погукав неначе?

В шлунку пусто, в роті сухо.

Дай-но підтягну за вуха,

Та пішли мерщій до хати!

Заєць.

Так у хаті звір рогатий,

Проганяє він мене!

Лисиця.

Ну, мене не прожене.

Заглядає у вікно.

Лисиця (продовжує).

А хто-хто у хатинці сидить?

А хто-хто в невеличкій сидить?

Коза.

Я Коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплено.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,

Тут тобі й смерть!

Лисиця.

Е, хоч пахне з хати смачно,

Та зайти у хату лячно.

Жаль, пропав такий обід.

(до Зайця)

Ну, побігла я, привіт!

Лисиця біжить. Заєць плаче.

З’являється Вовк.

Вовк.

Я такого ще й не бачив:

Іменинник гірко плаче!

Що тут сталося, скажи.

Заєць.

Вовче, брате, поможи.

Там якась лиха тварина

Не пуска на іменини.

Вовк (грізно).

Що таке?! Та хто посмів

Найсильнішого з вовків

Не пускать?! Клянусь богами,

З’їм з рогами і ногами!

А хто-хто у хатинці сидить?

А хто-хто в невеличкій сидить?

Коза.

Я Коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплено.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,

Тут тобі й смерть!

Вовк ( до Зайця).

Я б її!.. та неохота,

Спішна в мене є робота.

(до глядачів).

Краще я оцю біду

Стороною обійду.

Вовк тікає. Заєць плаче.

З’являється Ведмідь.

Ведмідь.

В хаті мед є – нюхом чую.

Мабуть, тут я й заночую.

Ти дивися – і Зайча

У дворі мене стріча!

Заєць (крізь сльози).

Видно, дядечку Ведмедю,

Не скоштуєте ви меду,

Бо у хаті звір сидить,

Нахваляється убить

Кожного, кого побачить.

Ведмідь (задкує).

То піду назад я, значить.

Заєць.

Почекайте, ви ж Ведмідь!

То візьміть та проженіть

Це страховище рогате!

Ведмідь (сам до себе).

Чи зайти і справді в хату?

Сил мені не позичать…

Чи спочатку закричать?

Закричу я страшно й дико,

Звір умре від того крику!

(кричить).

Досить в хатці цій сидіть!

Гей, вилазь, бо я Ведмідь!

Коза виглядає з вікна, Ведмідь жахається.

Коза.

Я Коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплено.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,

Тут тобі й смерть!

Ведмідь.

Ні, Зайчисько, я боюся.

Видно, звір цей щось не в дусі,

Ще рогами штриконе –

Й поминай, як звать мене.

Ведмідь тікає. Заєць плаче

З’являється Рак-неборак.

Рак-неборак.

Що ти плачеш, Зайцю сірий?

Заєць.

Бо ніхто не може звіра

З хати вигнать.

Рак-неборак.

Що за звір?

Заєць.

Ти не виженеш, повір.

Тут були вже і сильніші,

Та розбіглися, як миші.

Звір той дуже-дуже злий.

Ну, а ти… такий малий.

Рак-неборак.

Запорука перемоги –

То не сила, і не роги,

А твердий, незламний дух,

Та хоробрий вірний друг.

Чи готовий ти до бою?

Заєць.

Так, готовий я!

Рак.

За мною!

І не бійся, знає всяк,

Що в бою не видасть Рак.

А хто-хто у хатинці сидить?

А хто-хто в невеличкій сидить?

Коза.

Я Коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплено.

Тупу-тупу ногами,

Сколю теk3;е рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,

Тут тобі й смерть!

Рак-неборак.

А я Рак-неборак,

Як ущипну – буде знак!

Рак-неборак, а за ним Заєць заходять у хату. Долинають крики і гамір бійки. Врешті з хати вискакує Коза, перелякано мекає і тікає.

Слідом за Козою з хати виходять Рак-неборак і Заєць.

Заєць (услід Козі, завзято).

Утекла рогата з хати!

Будеш знати!

Рак-неборак.

Будеш знати,

Що на всяку задираку

Є клешня кусюча в Рака!

Заєць (до Рака-неборака).

Сто приятелів навкруг –

Але ти найкращий друг!

Допомога знадобиться –

Я піду й за тебе биться,

І ніякій злій тварині

Не здолати нас віднині!

Кінець.

Михайло Карасьов.

Шах і мат літературній цнотливості. 

Про використання ненормативної лексики в творах українських письменників.

   З початку нового тисячоліття ненормативна лексика все частіше стала проникати в художні твори українських письменників. На цю тему з’явилося чимало публікацій, поважні люди укладають словники нецензурної мови. Проблема тільки в тому, що переважна більшість написаного являє собою теоретичні викладки. Цікаво ж поглянути, навіщо вживають мат конкретні автори в конкретних творах. Оскільки проаналізувати весь масив матюкальників практично неможливо, зупинимося на популярних нині письменниках. Принагідно зауважимо, що приклади ненормативної лексики друкуються тут не в оригіналі, а так, як це прийнято серед вихованих людей.

   Почнемо з причин, які породили означене явище. Є в романі І. Карпи «Фройд би плакав» знаковий епізод, де хлопчик біжить по глибокому снігу, біжить якнайдалі від будинків, і там, серед пустирища, на весь голос вигукує в порожнечу матюки. А все тому, що високоморальні батьки не дозволяють цього робити бідолашному малюку вдома. Спроектуємо ситуацію на офіційну ідеологію Радянського Союзу і матимемо першу з причин. Радянська мораль, як і церковна в середні віки, повинна була породити своїх, так би мовити, Рабле, вона їх і породила. Ще в 70-тих роках минулого століття ходили по людях рукописи і касети з творіннями Леся Подерв’янського. Матюками він паплюжив «святі» теми та імена. Його п’єси були написані з хорошим гумором і, як і все заборонене в ті часи, користувалися популярністю. А коли вже в незалежній Україні зникла цензура, греблю прорвало і «бунти особистостей» вилилися на сторінки художніх творів цілим потоком нецензурної лайки. Попри всі спроби захисників мату надати цьому якесь розумне пояснення, основним стимулом для використання вульгарної лексики є все ж прагнення літератора виділитися, здобути прихильність недалеких, зате широких читацьких мас, а на популярності і грошей трохи вторгувати. «Прийшли биндюжники від Слова і потопили мову в матюках», – писала про це Ліна Костенко.  

   Однак, проникнувши в художній твір, матірщина стала претендувати і на суто творчі функції. Головна з них лежить у площині філологічно-національній. Вже не один рік точаться розмови про те, як реанімувати непритомну літературну мову. Можна згадати суперечки письменника Василя Трубая з ученими-мовознавцями з приводу так званих «русизмів»; спроби Богдана Жолдака і Михайла Бриниха писати суржиком; написаний всупереч граматичним правилам роман В. Лиса «Століття Якова»; потуги інших письменників наблизити літературну мову до розмовної – бо це єдиний шлях зняти з неї машкару мертвої латини. Про це ж писала доктор філологічних наук і дослідник жаргонної лексики, професор Леся Ставицька: «…жарґонний дискурс, попри ґвалтування мовних смакiв, є все таки адекватом дiйсности, iнодi страхiтливiшої за найекстремальнiший жарґонний ряд». Таким чином, маємо чітку позицію частини письменників і науковців про те, щоб визнати законність жаргону на сторінках художніх творів. Інша річ, що під жаргоном  більшість із них розуміють суржик, діалектизми, чи професійний сленг. Але матюк, який  має унікальну здатність заміщати практично будь-яке слово, уже побіг тими сторінками попереду всіх.

   Дехто з письменників таки пробує поставити мат на службу літературі. Використовуючи лайливе слово в ролі художнього засобу, ці автори підсилюють ним емоцію, чи різкіше окреслюють характер персонажу. В «Польових дослідженнях…» Оксана Забужко пише, що всередині її героїні поруч із вразливою дівчинкою живе: «зовсiм iнша жiнка, цинiчка з явно приблатньонними, ніби з "зони" вивезеними манерами, зугарна, в разi коли що, й матом засандалити». І лише після такої характеристики із вуст героїні ми чуємо мат, як реакцію на болючу образу.

   Схоже виглядає нецензурне слово в устах персонажів Любка Дереша («Культ»). Розлючена непокорою Дарці, матюкається Іринка Риба-Сонце. Вона й змальована в творі недалекою та високомірною, а її мова («Дарця! Валі атсюда! Чьо ти сюда припьорлась?!») адаптує читача до сприйняття мату.           

   В першому прикладі матірне слово висвітлює, образно кажучи, потаємні глибини жіночої душі, в другому посилює негативну ауру персонажа.

   В більшості ж випадків письменник, пустивши матірщину на сторінки своїх творів, втрачає над нею контроль. Матюки починають грати по своїх правилах, недобре жартуючи над господарями текстів. Це стається навіть з визнаними майстрами слова.

   В якійсь мірі нецензурні слова Юрія Андруховича теж є реакцією на пуританську мораль радянського суспільства. Але сьогодні вже не йдеться про мат як зброю в боротьбі з радянщиною. Вживання нецензурної лексики в його «Таємниці» можна пояснити лише психологічними схильностями автора. З самого початку навіть у формі він хоче зробити свій текст не схожим на традиційний. Андрухович відмовляється від розділення діалогів, подаючи все суцільним масивом, хоча подібна форма письма і не зумовлюється змістом твору. Деяка зверхність над читачем химерно переплітається з намаганням показати героя «своїм в дошку». Іноді лайка використовується для того, щоб створити враження довірливої розмови за кухлем пива: «Але того надвечір’я це була колона, ціла колона танків – уявляєш? І всі хе*ачать у напрямку вокзалу, де їх потім вантажать на такі спеціальні платформи. І – вперед, на чехів». Ще частіше використання матірщини зовсім невмотивоване. Розповідаючи про свої шкільні роки, автор пише: «…я кілька разів перемагав на олімпіадах з української, всю ту б**дську комісію чомусь дуже проперло від моїх творів», хоча  сердитись на комісію в нього немає ні підстав, ні підводки – попереду він про неї навіть не згадує. Тому кожного разу, натрапляючи на матірне слово, свідомість читача здригається, немов після електричного розряду. Ці особливості письма свідчать про бажання тримати статус морально розкутого письменника. Матюкаючись, автор-герой переступає табу, щоб здаватися вільним і сильним. А тим часом матюк починає служити не літературі, а особі письменника, створюючи йому доволі неприємний імідж. Це при тому, що «Таємниця» Андруховича – твір розумний, цікавий і талановито написаний. Що вже говорити про авторів дрібнішого штибу?

   Те, як саме слід вживати (якщо вже вживати!) ненормативну лексику, розуміють, начебто, всі. В одному інтерв’ю письменник Сергій Жадан сказав: «Ні, це все дурниці, всі ці фрази про те, що письменники вживають ненормативну лексику для епатажу чи для привернення уваги. Це все, мені здається, дуже наївно звучить. Для мене в цьому є певне стилістичне завдання. Якщо я описую середовище якихось кримінальних елементів чи контрабандистів, то описувати їхні діалоги мовою, скажімо, Леся Гончара чи Павла Загребельного означає автоматично ніби брати якусь фальшиву ноту».

   Може, й правду каже Жадан. Та подивимося, як він здійснює цю тезу на практиці. Ось фраза одного з персонажів «Ворошиловграду», котра стосується футбольного матчу: «Що за х**ня? Який поза грою? Поза грою в нас був у першому таймі». Якщо вже автор хоче добитися правдоподібності, то поруч з матюком слід би написати «внє ігри». Чому матюк пишемо, а розмовне «внє ігри» заміняємо на академічно-словникове «поза грою»? Ще гірше, що всі персонажі у «Ворошиловграді» говорять абсолютно однаково. Ось промовляє бандит-рейдер: «Ну, значить так. Я вас попереджав. У вас часу – рівно двадцять чотири години. В разі опору діям працівників комунальних служб будете нести відповідальність». Може, це такий грамотний бандит трапився? Давай послухаємо іншого, Ніколаїча: «Ось до чого я веду, Германе, ви людина молода, енергійна. У вас багато амбіцій. Мені б особисто хотілось, щоби у нас із вами теж склалися добрі партнерські стосунки». Такою ж чистою українською говорять у Жадана і комерсанти з Донбасу, і фермери з контрабандистами, і сміливі циганські хлопці, які приїхали захищати Германа від рейдерів («Германе, ми все знаємо. … Ми що хочемо сказати – якщо буде потрібно, ми завжди допоможемо. Розумієш?»), і крутий бізнесмен («Мені здається, ваші проблеми від того, що ви занадто чіпляєтесь за ці місця. Вбили собі в голову, що головне – це залишитись тут, головне – ні кроку назад, і тримаєтесь за цю свою порожнечу. А тут ніх*я немає!»). В цьому мовному середовищі матірне слово виглядає, як тарган на обідньому столі англійської королеви. Залишається дивуватися письменникові, який серйозно надіється, що вживання мату допоможе йому позбутися фальшивих нот у наведених прикладах.

   Не можемо пропустити повального захоплення нецензурною лексикою серед прекрасної половини українського письменства. Крім усього іншого, нецензурне слово в жіночих вустах звучить ще й як доказ гендерної рівності: якщо чоловікам можна, то чим жінки гірші? Байдуже, що героїня, яка матюкається, втрачає жіночність і стає цинічною, агресивною та брудною. Можливо, вона і є такою насправді. Але коли авторка добивається створення саме такого персонажу, то це можна назвати творчістю. На жаль, як і в більшості чоловіків, мат у  творах письменниць невмотивований і літературного навантаження не несе. Він використовується переважно для того, щоб заслужити неординарний відгук про себе. «Це королева неполіткоректності і безсоромності, яка топче традиційну українську цнотливість», «… а тепер маємо Божевільно-Безжально-Вразливу Дівчинку Без Даху. Нам так її бракувало» – пише Андрій Бондар про Ірену Карпу у передмові до її книги «Фройд би плакав».

   Карпа з першої сторінки вставляє в рот героїні Марлі грубий матюк: та, в наркотичному збудженні, виявляє своє незадоволення, бо не здійснилися якісь її плани. Начебто, нецензурне слово мало б підкреслити характер персонажу. Але персонаж у письменниці не малюється взагалі. Замість роботи над образом Карпа з усіх сил намагається підтримати зацитовану вище характеристику. Вже заголовок з означенням жанру «Богдан. Бо чому завжди роман?» свідчить про спробу авторки показати свою оригінальність. Це бажання дістає в книзі навіть ідеологічне обґрунтування. Героїня Марла (чи її автор-творець) уявляє себе Божественним Божевільним, бо: «…кожному суспільству час від часу потрібен свій Божественний Божевільний, що може собі дозволити геть усе, щоби своєю волею звільнити інших». Вседозволеність проявляється у буденному вживанні наркотиків і матюків, та ще в неповазі до читача. Використання до речі і не до речі сленгу, засилля іноземних слів, маловідомі географічні назви, музичні і релігійні терміни без пояснень немов підкреслюють «розумність» авторки і непроглядну відсталість того, хто читає. Ось, приміром, як Ірена Карпа «наближає» до народної мови текст свого твору: «…місто, найстильніше місто Європи, зодягнуте у давно вже немодне мілітарі й у взагалі вже мертвий готик «коматоз вісімдесятих», залишилося глювайном і підвішувало Санта-кЛаусів за ноги до балконів». А щоб дати читачу  уявлення про місцеперебування героїні, авторка пропонує таку інформацію: «Султанат Джокджакарта скидався на Макондо не більше, ніж сама сама Марла на Ауреліано Буендіо». І вже зовсім «оригінальними» здаються зноски-пояснення: «Шабдрунг Рінпош – це Нгаванг Намг’ял, бутанський святий, засновник традиції тсечус». Це ж якою потрібною для читача повинна бути Ірена Карпа, щоб змусити його «працювати» над  твором із словниками!

   Закономірною є відсутність в авторки моральних гальм не лише у використанні мату. Весь «богдан» Карпи просякнутий плебейським гумором, про його якість можна судити хоча б з такої фрази: «– А що праворуч? – А я що, знаю? Насрав хтось… – Га-га-га! Я тебе люблю». З «іронією» виписані не лише діалоги, а й авторський текст: «Марла, дівчинка-нестабільність, все таки час від часу срала рідким гімном, відчуваючи загрозу якимось своїм набудованим замкам майбутнього». Серед такого «творчого» роздолля матірщина уже не здається чимось неприродним і шокуючим. Навпаки, створений Карпою  бульйон несмаку і претензій – найсприятливіше середовище для розмноження і поширення матюків у літературній мові.

   Можна б навести не менш «цікаві» цитати з творів Олеся Ульяненка та деяких ще письменників, але аналіз так званої «літератури помийниць» – то ширша тема, про яку треба говорити окремо.       

   Звідси виникає сумнів, що легалізація мату здатна вирішити проблему «омертвіння» мови. До того ж, сміємо стверджувати, що читач ніколи не сприйме матюк як літературну норму. Адже неприйняття мату лежить більше у площині психологічній, навіть генетичній, аніж соціальній. З цього приводу мій добрий знайомий Мина Устюк колись сказав: «У нас, в Онацьках, люди теж справляють нужду, але ж ніхто не сідає робити це посеред майдану».

   Разом з тим, слід визнати, що мат у нашій літературі, скоріше за все, «прописався» надовго. Примиряючись з неминучим, хотілося б зробити одне застереження. Визнаючи за літературою право на відтворення дійсності, не слід забувати про зворотний вплив: літературний твір, особливо твір талановитий, здатен формувати людину. Тому треба чітко розставить наголоси. Якщо наркотики – це зло, то і відображати це в художній літературі треба як зло, а не як буденну річ. Якщо матюкатися – це погано, то так і треба показувати в творі. Третього не дано – або це норма, або це погано. А коли для письменника і матюк, і наркотик є річчю природною і нормальною – тоді тут, як казала Тетяна Дігай в рецензії на «Таємницю» Ю. Андруховича, «потрібен психіатр, а не критик».

*   *   *  

Михайло Карасьов.

Як українські письменники за літературну збірну грали.

Відгук на книгу «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років»

1.

   Навесні 2010 року у книгарнях країни з'явилась у продажу збірка «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років», укладена Сергієм Жаданом. «Клуб сімейного дозвілля», котрий видав цю книгу, писав: «Справжні ТОП-10 сучасних українських авторів привертають до себе увагу і поодинці, але зібравшись разом, … створили неперевершену суміш витонченої, інтелектуальної, вишуканої сучасної літератури». 
   Така рецензія зрозуміла – видавництву треба продати книгу.
  Але ось і знаний письменник Юрій Андрухович, дізнавшись про склад авторів «Декамерону», стверджує: «Саме так могла б виглядати сучасна збірна України з літератури, основний склад. Одинадцяте місце (граючого тренера) я охоче залишив би для себе – заради приємності бути десь поряд».
   Ще одна претензійна заява, на цей раз уже гравця «збірної», Сашка Ушкалова, остаточно розвіює сумніви. «Декамерон», – каже він в інтерв’ю кореспонденту «Експедиції ХХІ», – это квинтэссенция мейнстрима. Если, скажем, кто-то приедет к нам из-за границы и заинтересуется современной украинской прозой, то, прочитав сборник, он сможет получить о ней полное представление».
   Отож, як бачимо, перед нами не просто десять письменників «двотисячних» років, які сподобалися упоряднику Сергію Жадану, а концентрований, так би мовити, екстракт української літератури початку 21 століття. Тому придивимося до збірки уважніше.

2.
 
   Відкриває книгу Софія Андрухович (оповідання називається «death is sexy») і відразу демонструє прекрасне письмо, без зайвих авторських емоцій, одна констатація фактів; оповідь, як і радять класики, нагадує айсберг, де порухи душі вгадуються за дією і діалогом. Але разом з тим маємо вочевидь вторинне оповідання, списане з екрану американського бойовика. Навіть антураж голлівудський: занедбаний завод на окраїні міста, порожні лункі цехи, маршові прольоти з пустотами. Відповідний і сюжет: кілер має завдання вбити жертву, яка залишена для нього на цьому покинутому заводі. Між ними після спільного косячка (як і ненормована лексика, наркотики – неодмінний атрибут для молодої літератури) виникає взаємна симпатія. Тут авторка міцно зачепила психологію героїв, на цьому можна було створити щось своє попри голлівудську оболонку. Однак всі сюжетні лінії раптом обриваються, навіки ховаючись в підводній частині айсберга. Кілер веде жертву у якусь фантасмагоричну кімнату, затим читача занурюють у галюцигенні видіння, і все це водночас закінчується: убивцю знайшли мертвим, а жертви не знайшли зовсім. Хто такий кілер, чому його раптом пробило на розмови з жертвою, хто така жертва, що там між ними сталося – то віддано на домисел читачеві.  
   З динамічної атмосфери оповідання Софії Андрухович потрапляємо в нерухоме плесо тексту Любка Дереша («Клуб молодих вдів»). Чотири вдови згадують щойно померлого свого чоловіка Йохана, який перед смертю велів їм зібратися в цьому кафе. Уже така кількість рівнозначних героїв завелика для короткого оповідання. До того ж, автор більшу частину розповіді описує цих вдів, щоб їх можна було відрізнити одну від одної. В результаті це йому не дуже вдається, та й відрізняти їх особливої потреби не виникає. Раптом всі вдови впізнають покійного Йохана в бармені, що їх обслуговує. Сам бармен ні сном, ні духом про це не відає, тому дивується. На цьому напруженому епізоді автор закінчує свою оповідку, знову залишивши читача спантеличеним: що ж хотів сказати йому письменник?
   Так нічого й не втямивши, читач вперто гортає «Декамерон» далі. На цей раз м’ячем заволодів Анатолій Дністровий («Біла дівчинка»). Тут ми вже натикаємося на колючки елементарної недбалості в письмі: то теперішній і майбутній час переплелися в одному описі, то волосся дівчинки разом «розпущене» і «зібране на потилиці». Однак, звернемося до сюжету й героїв – нам же, аби результат був, правда? В селищі з’являється біла дівчинка, яка символізує все чисте і світле в людині. Хто до неї доторкнеться, теж стає білим. Але недозрілий до високої моральності натовп не сприйняв «біле братство», тому ображена дівчинка покинула місто. Ця дитяча алегорія знову не дає спраглому читачу ні естетичної насолоди, ні духовного збагачення. 
   Нарешті перед нами капітан збірної Сергій Жадан («Вона знає всі шлягери цього року»). В занедбаному готелі напередодні Нового року зупиняється герой-автор, двоє туристів, знайома героя дівчина Лєна і цнотливий юнак Кеша. Намагаючись створити оригінальне письмо, Сергій Жадан придумує красиві звороти і порівняння («Зранку зимове сонце залило кімнату, мов олія посуд»), в цю суміш додає помірну долю матюків, і має на виході текст, котрий впізнається. Однак красивості переростають у багатослів’я, сюжет не рухається. Персонажі, перебуваючи в нерухомості, набувають карикатурних рис. В кінці твору постояльці готелю зустрічають Новий рік, потім Лєна позбавляє невинності Кешу, а герой в цей час іде з туристами «шляхом воїна» кудись у гори, причому трамвайною колією.      Хто читав «Весняні потоки» Е. Хемінгуея, той знайде багато точок дотику між цими двома творами, від притрушених безтямністю персонажів до походу героя у безвість життя по рейках. Щоправда, американець писав свій твір як жарт, в період відпочинку між власне літературною працею. 
   Читача охоплює паніка. Або він щось не розуміє в цій грі, або гравці збірної геть забулися, навіщо вони вийшли на поле. 
     На мить здалося, що Ірена Карпа («Цукерки, фрукти і ковбаса») поведе нас у спогади про дитинство. Але спіймати бодай дещицю емоцій не вдається і тут. Все оповідання зводиться до розповіді про пожирання ковбаси і любові до неї. Апофеозом цього творіння є така-от думка: «і тільки там, на чужині, …збагнеш, як сильно не вистачає тобі …сухої копченої ковбаси з перцем. І що за палицю цієї смакоти ти продаси і маму, й далай-ламу, і перуанську ламу». Цей попсовий жарт повинен був, певно, викликати у читача регіт, але чомусь не викликав.
   Так безславно закінчується перший тайм і можна зробити попереднє зауваження щодо гри. Притаманне Ірені Карпі порпання у порухах власної душі, та ще й з дитячою переконаністю, що ті порухи надзвичайно цікаві всьому світові, ­–­ явище типове. «Український Декамерон» – це переважно «викиди» авторських нутрощів назовні» – влучно сказала Кіра Кірошка. Абсолютний егоцентризм не дає авторам поглянути навколо, побачити поруч іншу людину, спробувати зазирнути в її психологію. 
 
3.

   Та беремося до книги далі.
   Знайомий уже мат на полі нашої «збірної» потроху перестає шокувати пристойного читача. Хай уже матюкається, аби хоч щось цікаве сказала, думає він, читаючи Світлану Пиркало («Життя. Цілувати»). Доволі гарно авторка розповідає, як Павліна вибирала собі коханого по Інтернету. Вправними мазками, використовуючи деталь, напрямок думки чи мовні звороти персонажів, С. Пиркало створює переконливі характери. Хтось із них читачеві подобається, хтось ні. Читач не завжди згоджується з оцінкою Павліни, і від того письмо стає об’ємним. І от Павліна покохала Зоряна. Ти раптом бачиш, як фізіологічний потяг – а не душевна сумісність! – породжує любов пристрасну, до самопожертви, без розуму. І, що найважливіше, віриш у це – авторка зуміла передати тваринний магнетизм, котрим той Зорян від природи наділений. Це, мабуть, єдина в «Декамероні» сильна, мускуляста, енергетична проза, інші тексти на її фоні виглядають інфантильно. Однозначно шкодить оповіданню С. Пиркало нецензурщина, матюки в устах героїні-жінки, можливо, додають їй шарму і природності, але роблять брудною.  
  Отож, нарешті маємо письменницьку спробу дослідити щось поза межами власних комплексів. 
  Про любов пише і Світлана Поваляєва («Атракціон»). Оповідання простіше, аніж попереднє, а водночас і слабше в створенні характерів. Невигадлива розповідь про кохання дівчини Соні та зраду її коханого Костика збагачується появою в Соні намистини, яка спершу рятує її від самотності, а у фіналі символізує собою милосердя і альтруїзм героїні. Однак, «псилоцибінові веселки» і «вогні чистого спектру», якими авторка розмальовує свою розповідь, не рятують оповідання – чогось нового про кохання, чогось гострого, несподіваного побачити не вдається. Ну, і як водиться, в тексті з’являються обкурені пацани, котрі матюкаються, але вони хороші, хочуть допомогти Соні. Та коли раптом наркоман і матюкальник розряджається філософським монологом, стає смішно навіть автору, яка швиденько пояснює все те своєю фантазією.
   А на полі вже з’являється досвідчений і авторитетний гравець Тарас Прохасько («Есеї»). Несподіваним дисонансом вриваються в оповідання «Декамерона» його нічим не пов’язані між собою роздуми: про різноманітність одноманітності; про шаткування капусти; про чоловічі сльози. Складається враження, що письменник виставив на оглядини сторінки із щоденника – кудись же треба було їх пристроїти. Та раптом натрапляємо на справді чудову замальовку «Не кричи «Вовки». В ній автор розповідає про життя простих людей в Карпатах, життя первісне, безхитрісне, з турботами про хліб насущний, з несподіваним фіналом і геніальною фразою: «Я питав у них про їхні труднощі і клопоти. Вони довго думали, не знаючи, що це означає. Нарешті – змушені щось відповісти – сказали: «Лише якби прийшов вовк. А більше нічого такого». Цей яскравий шматочок тексту запам’ятовується, ради нього читач готовий забути про решту есеїв, наче їх не було зовсім. 
   Оповідання Наталки Сняданко «Dead-line емоцій» заявлене і написане, як репортаж. Але центральне місце в ньому займає розповідь про закоханих, які двадцять років були любовниками і з усієї сили приховували свої почуття. Репортажний стиль відсунув авторські переживання та емоції на задній план. Натомість з’явилися на сторінках твору людські долі. Це вигідно вирізнило оповідання в «Декамероні». 
    Нарешті для завершального удару пас одержав Сашко Ушкалов («Панда»). Читач знову в розпачі. Письменник із сумнівної якості іронією розказує такий сюжет. Автор-герой зустрів у потягу двох боксерів-молдаван. Не захотівши пити з ними горілку, герой нарвався на скандал і тікав від боксерів через увесь потяг, поки добіг до останнього вагону і вискочив з нього на повному ходу. І через те став пандою в Тібеті. Все описане вщерть присмачене матюками. Це вже навіть не погана література, це історія, розказана в підворітті, за пляшкою чи косячком, розказана в компанії підлітків, з гигиканням самого «розказчика» над власними жартами! 


На цьому «Декамерон» закінчується, і під свист вболівальників літературна «збірна» України залишає поле.

4.
 
   А тепер, коли матч закінчився і емоції стихли, можна попробувати розібратися – що ж це було?
   Сергій Жадан в післямові, пояснюючи підбір «10-ти українських прозаїків останніх десяти років» пише: «…йдеться про час як категорію фіксовану, таку, що була означена та відтворена в літературі», «Зрештою, хто краще розповість про час, як не письменники, які в ньому жили?». Прочитавши це, із здивуванням констатуєш, що практично жодного твору, котрий би «зафіксував» минуле десятиліття – чи в темі, чи емоційно, чи створеними персонажами – немає! Все написане позачасове. І на це є свої причини.  
   Насамперед, це повальне, за кількома винятками, небажання відтворювати світ навколишній, натомість захоплення створенням власних химер. Химерність здавна притаманна українському духові. Але польоти в надреальне ніколи не були для кращих митців самоціллю (хіба що являли собою чистий стьоб). Через символ, алегорію вони намагаються щось сказати людям, донести цікаву думку чи гостре почуття, або навіть витворити образ героя. На жаль, з представленими в «Декамероні» авторами відбувається протилежне. Письменники «двотисячних» ховають голову у галюцинації через те, що їм немає чого сказати читачу. Тому-то на домисел останнього віддаються сюжетні ходи, кульмінації не завершуються розв’язками, а створювані картинки постають «їжачками в тумані».
  В літературні вправи все частіше входить авторська іронія. Але іронічний стиль розповіді знову таки використовується як фіговий листок, щоб прикрити порожнечу тексту. Те ж можна сказати і про ненормативну лексику, котра стала для багатьох чи не перепусткою в сучасні письменники. Причому, матюк, як правило, виконує роль збуджувача, щоб читач не заснув.
  Кидається у вічі вторинність більшості оповідань. Як на мене, то смисл символічного матчу між «збірними» України і світу саме й полягав у тому, щоб показати оригінальне бачення нашими письменниками вічних тем – любові і ненависті, життя і смерті, самотності. На жаль, на цікаві думки «збірна» України не спромоглася. 
    З огляду на вищесказане у читача виникає закономірне питання: а чи уявляє собі сучасний автор, сідаючи за письмовий стіл, про що таке цікаве він буде віщати людству? Здається, ні. Тому й не віщає ні про двотисячні роки, ні про які інші.  
    Та врешті, укладання збірки – то приватна справа упорядника. Значно більші претензії в читача до «граючого тренера» Юрія Андруховича. Немає сумніву, що він орієнтується в сучасному літературному процесі і розуміє, що склад «збірної» країни в «Декамероні», делікатно кажучи, не оптимальний. Як же тоді розцінювати його ейфоричну реакцію на підібраних літераторів? Якщо це прикол з арсеналу колишнього Бу-Ба-Бу, то він далеко не безневинний. Легковажне піднесення опублікованих авторів в ранг авангарду сучасної літератури, висловлене поважним письменником, здатне дезорієнтувати і читача, і літераторів, котрі тільки беруться за перо. Жаль, якщо в когось із них сформується саме таке уявлення про вершини сучасного красного письменства і, відповідно, лише такі взірці для наслідування, які пропонує йому «збірна» «Декамерону».


* * *

Михайло Карасьов.

Генії та їх божевільні.

Відгук на роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого».
 
Роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» викликав чимало публікацій. Обминемо критику типу: «роман отмечен совершенно советским по духу неумением фильтровать базар» (Юрій Володарський); також випади деяких завзятих захисників мату: авторка, мовляв, не готова «к восприятию открытого информационного пространства» – звикли хлопці хлюпати помиї з корита, от тільки навіщо ж за стіл лізти?; обійдемо і породжених Бузиною «борців» з кумирами, котрі задля власного піару ладні облити брудом всякого, хто зажив собі слави. 

Серед тих же, хто щиро захотів розібратися в романі, є виважені і розумні рецензії (наприклад, Олега Коцарева, який без зайвого пафосу аналізує психологію героя, висловлює слушні зауваження про особливості та мову твору). Однак, цього не скажеш про більшість критичних відгуків – вони, на мою думку, дуже поверхові і показують скоріше не огріхи чи здобутки роману, а нерозуміння предмету критики. Причому, це стосується і тих, хто гудить роман, і тих, хто його хвалить. 
Які ж основні претензії критиків до роману? Ось вони: герой не програміст; герой мислить по жіночому; герой мислить не по своєму віку, а як шестидесятник; герой картонний, а не живий.

Бачимо – практично всі претензії стосуються зображення героя, на основі чого випливає твердження, буцімто цей роман не є художньою літературою. Так говорить Юрій Кучерявий, зазначивши, що «Записки…» – це літературний провал; схоже підходить до питання і Віктор Неборак: «Але ми ж не хочемо, щоб у нас література була підміною журналістики, памфлетів чи пропаганди. Невже в Україні можлива тільки така література?» – каже він.

Очевидно, слід погодитися з тим, що для художнього твору головним таки є харизматичний герой. Але критики не завважують, що «Записки…» Ліни Костенко – це дещо інша література. Вона існує, починаючи з Івана Вишенського, афонського монаха, і до сучасних творів, як то «Щоденний жезл» Євгена Пашковського. Назвемо її полемічною, чи ессеєм, чи ще якось – суть не зміниться. Герой для цього різновиду літератури не головне; героєм часто виступає сам автор; іноді, як це маємо в Ліни Костенко, автор – всередині свого героя. Головна особливість такої літератури – в емоційній авторській реакції на оточуючу дійсність. Тому критика «Записок…» як художньої літератури в традиційному розумінні видається не зовсім правильною. Тут треба говорити про викладену письменником суть речей, як глибоко він цю суть бачить і наскільки майстерно передає.

Ризикну вжити сумнівне порівняння, але роман Ліни Костенко, як і хороший напій, має свою процедуру вживання. Щоб відчути аромат божевілля в її творі, треба перед цим перечитати «Записки сумасшедшего» Гоголя. Ці два твори мають точки дотику не лише в назві. Ліна Костенко бере за межу відліку свого роману згадуваний у Гоголя як марення божевільного 2000-й рік. Щоб передати абсурдність розгону і арешту опозиції біля пам’ятника Шевченка, вона позначає цей день гоголівським «9 мартобря». Подекуди Гоголь присутній навіть в інтонаціях («Чи знаєте ви, що таке українські вибори? Ні, ви не знаєте, що таке українські вибори»).

Знакова обставина, яка водночас об’єднує і протиставляє ці твори – низький соціальний статус героя. «Отчего я титулярный советник и с какой стати я титулярный советник? Может быть, я какой-нибудь граф или генерал, а только так кажусь титулярным советником?», – розмірковує гоголівський Поприщін. «Я не належу до господарів життя»; «Я справді нуль, я зведений до нуля» – так каже про себе герой Ліни Костенко.

От тільки причини такого становища різні.

Поприщін, скільки б не прагнув, ніколи не стане генералом, тому що за рівнем розвитку, здібностями, оточенням, вихованням він приречений бути титулярним радником. Неможливість досягнути вищого, аніж тобі визначив Бог, це і є трагедія «руської душі», яку геніально вловив і так іронічно втілив у своєму творі Гоголь. Стати іспанським королем – єдиний для його героя шлях спасіння.

Ліна Костенко не чіпає підсвідомого. Її герой «зведений до нуля» не через свою природну недолугість, а навпаки: бо наділений біблейськими чеснотами – терплячістю, скромністю, чесністю, добротою і любов’ю. Такі риси, за здоровим глуздом, мали б цінуватися у суспільстві понад усе, а виходить якраз на протилежне. І коли гоголівський персонаж викликає сміх, бо вартий своєї участі, то у Ліни Костенко трагедія героя стає трагедією нації, суспільства, в якому панують божевільні моральні закони.

Чи є надія ці закони змінити? Тут доречно згадати віщу фразу письменниці: «Добре, що Господь увімкнув нам ближнє світло свідомості, бо якби дальнє, схибнутися можна». Спробуємо таки увімкнути «дальнє» світло, як не вперед, то хоча б назад.

І. Вишенський, 16 століття: «Хай прокляті будуть владики, архімандрити й ігумени, котрі монастирі привели в запустіння і починили собі із святих місць фільварки; на святих місцях лежачи, гроші збирають, із тих прибутків, що подані для Христових богомольців, дівкам своїм віна готують, синів одягають, жінок прикрашають, слуг множать, барвисті одежі справляють, приятелів збагачують, карети купують, заводять ситих і стрійно одягнених візників, – заживають розкіш поганську!»; «О земле запустіла й заросла терням безвір’я та безбожності!»; «О країно грішна, люди лютії, повні гріхів, плем’я лихеє, синове беззаконнії! …Чому далі вражаєтесь, прикладаючи беззаконня до беззаконня? Від голови і до ніг острупіли ви!»; «Чому такі нечутливі стали, одебеліли й окам’яніли серцем та помислом? Хіба не вірите, що помрете?»

М. Гоголь, 19 століття: «А вот эти все…, что юлят во все стороны и лезут ко двору и говорят, что они патриоты и то, и се: аренды, аренды хотят эти патриоты! Мать, отца, Бога продадут за деньги, честолюбцы, христопродавцы!»

Ліна Костенко, 21 століття: «Олігархи, нардепи, бізнесмени, очільники, кримінальні авторитети, VIP-персони і поп-зірки – ось він, золотий фонд суспільства, його неоціненний скарб. Всі інші – це маса, це посполите тло. …Їх охороняють від нас, а хто нас охоронить від них?».

То що ж попереду, якщо прислухатися до голосу історії? Безнадія: людство завжди було таким, а отже, таким і буде. І ця безнадія, якої всіма силами намагається уникнути Ліна Костенко, просочується між строчок роману. «Диктат приматів. Куди подітись людині?».

Куди подітись людині? – від цього божеволіють герої геніїв; самі ж генії шукають виходу, шукають точки опори, і знаходять – кожен свою.

З тенет безнадії рветься герой «Щоденного жезлу» Євгена Пашковського. Як і Ліна Костенко, Пашковський вміє заглянути в суть речей і пришпилити цю суть, як метелика в колекції, влучним словом до свідомості читача. Їх потік свідомості, як лава з вулкану, пливе і палить довколишнє. «Бог усе нам щось хоче сказати, а ми все не чуємо», пише Ліна Костенко. Так само намагається докричатися до людей і автор «Щоденного жезлу». Врешті Є. Пашковський знаходить для себе вихід із соціальної безнадії. З такою ж несамовитістю, з якою він бичував пороки людського суспільства, письменник починає насаджувати Бога в людські душі. Однак, це шлях для вибраних. Для героя Ліни Костенко він не може бути прийнятний. Герой її занадто інертний, такий собі український Манілов; можна було б його осудити за це, от тільки ловиш себе на думці: чи не моє зображення проступає зі сторінок роману? І Ліна Костенко, взявши в персонажі одного з нас, продовжує крутитися в безпросвітному вирі природних катаклізмів і соціальних маразмів.

Тематично роман зачіпає все, чим живе наше суспільство. Тут і про екологію («Бо що ж рефлектувати, що ми п’ємо, чи що ми їмо, яким повітрям дихаємо – все одно іншого в нас немає»); про молодь («П’яна компанія варнякає на балконі, порожні пляшки брязкають об асфальт», або «…ідуть зовсім ще діти, роти позатикані сигаретами, мат-перемат»); про літературу; про любов, яка холоне «в Льодовитому океані простирадл»; про бомжів – скрізь точна і пізнавана картинка для будь-якого місця України. Та це ж усім відомо! – вигукує не один критик. Як на мене, це перевага роману. Думки Ліни Костенко відображають думки і погляди цілого пласту населення, і то не найгіршого пласту. Так, як думає і відчуває авторка, думають сотні і тисячі. Іноді навіть тими ж словами. Тому справедливо буде сказати, що роман, до всього, є ще й правдивим зрізом психології покоління. А якщо визнати, що сила твору в тому, щоб увійти в резонанс з душами якомога більшої кількості людей, то треба визнати, що Ліна Костенка завдання це успішно виконала.


Та все описуване, позбавлене оптимістичного виходу («І ми, і мій батько, і всі оті борці за свободу , що життя своє віддали, – за таку Незалежність? За таку демократію?! Я відчуваю банкрутство своєї долі»), починає перетворюватися на в’язку масу, яка засмоктує, на коливання океану свідомості, яке нікуди не веде.

Все злішим стає її сарказм: «Вчора по телебаченню показали Феміду із зав’язаними очима. Все знали давні греки, і про нашу прокуратуру теж»; «Градус національного пафосу вказує на гарячку»; «Пошту й телеграф не треба захоплювати – телебачення захопило все»; «Справді, не дай, Боже, жити в епоху перемін. Дуже перемінюються люди. Дехто просто вивертається шерстю наверх». «До виборів 111 днів. Красива цифра – як три гвіздки» – а ти додумуєш: у гроб Україні ті гвіздки.

  Десь посередині роману Ліна Костенко робить спробу прилаштувати свого неприкаяного героя хоч в якусь гавань. Після невдалого самогубства до нього повертається любов дружини. Невловимо змінюється атмосфера самого роману. Тепер і суспільні проблеми давлять не так трагічно: «У таку промерзлу провесінь, у такій гнітючій реальності, це наше пізнє чаювання, ця тиха розмова, цей перламутровий полиск чашок і терпкий аромат цейлонського чаю – може, це й маленьке щастя, але воно наше. Набираєшся тепла на цілий день». Може, це і є порятунок? З амбразури відбиватися легше, аніж оголеному серед поля. 

Але Людина Соціальна – а саме таким постає перед нами герой «Записок…», – не може знайти притулку в особистому. «Просто у мене більше сигнальних лампочок у голові», – ставить собі діагноз герой. Все починається спочатку: «В Європі нечувані повені. В Китаї снігові бурі. …В Арктиці розколовся айсберг. Кіліманджаро тане. Співає якась пташка. Сподіваюся, це ще не соловей».

Вершина чорного від безвиході сарказму – цитування з булгаковського «Майстра і Маргарити» балу Сатани на кадри святкування річниці Незалежності – з головою Гонгадзе в якості основного реквізиту.

Це ще один геній зі своїми божевільними виходить на сцену.

Конфлікт героїв «Майстра та Маргарити» з суспільством теж торкається не лише формальних законів, але і всієї стадної, лицемірної, показово-пуританської моралі. Булгаков не приймає ні тупого натовпу, ні таких само тупих чиновників, які керують ним. Розуміючи безнадійність боротьби, письменник дає в покровителі своїм героям силу, хай навіть не зовсім чисту, але сильнішу за того ж таки чиновника. Якщо герої не подужають, то це легко і весело зробить Воланд. Шукаючи спасіння від «диктату приматів», письменник веде своїх героїв у божевілля як порятунок.

Вишенський тікає в монастир, Булгаков до Воланда.

Утекти з України Ліна Костенко не може. Тому мусить шукати іншого виходу. І цим виходом для героя стає пробудження нації, стає Майдан і Помаранчева революція.

Розум 2010-го року підказує, що завершити роман по справедливості слід було б так, як це зробив Гоголь – великою гулею під носом в алжирського дея. Але Ліна Костенко не залишає лінію оборони. Вона настільки талановито передає дух Майдану, що натомість повертається віра, повертається його великий смисл, розуміння того, що він був таки недаремно. Цей фінал – реабілітація Майдану для зневірених. «Все одно, – пише Л. Костенко, – за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно. А от за Україну соромно вже не буде». І ще: «Може, чиїсь волохаті руки спробують видерти цю сторінку. …Сторінку можна видерти. Історію – ні».

Помаранчевою революцією закінчується роман. Все по канонах: розв’язка має бути і в житті, і в літературі. Але здається мені, що поза сюжетом Ліна Костенко дає нам значно вагоміше послання. Звернемося до одної з ключових фраз роману: «А їх уже там багато. І Стус. І Світличний. І Миколайчук. І Чорновіл. А ще далі у часі Алла Горська і Симоненко. …І я раптом розумію, що це ж не могили. Це окопи. Це ті мертві, що тримають лінію оборони».

Справді, життя іде собі далі, божевілля людства продовжується – досить включити телевізор, щоб поринути в ту ж атмосферу, в яку допіру занурювала тебе з головою письменниця. Однак і в цьому божевільному світі можна не втрачати людського в собі. Дуже просто, але далеко не кожному під силу. Я не люблю, коли возвеличують тих, хто в свій час славив Леніна-Сталіна і комуністичну партію, а сьогодні з таким само ентузіазмом і натхненням гудить минуле і восхваляє неньку-Україну. Не люблю письменника, який іде на зговір із українофобською владою, якими б патріотичними вивертами цей зговір не обставлявся. Такі «патріоти» гірші за ворога, бо вони віднімають надію. Але коли мені кажуть, що інакше не можна, що митець мусить шукати компромісу, аби мати можливість творити свої шедеври, я згадую Ліну Костенко і відповідаю: ІНАКШЕ МОЖНА.

Як добре, що лінію оборони таки тримають живі.


* * *

Михайло Карасьов.

«Чорний Ворон»: наслідки одноокості.
 
Відгук на книгу Василя Шкляра «Чорний Ворон».

Сім тисяч гектарів зарослих лісом ярів та балок, котрі тягнуться вздовж Дніпра по землях Черкащини, звуться за йменням найбільшого урочища Холодним Яром. Кажуть, що річка Тясмин колись була рукавом Славути і вся ця місцевість, оточена навкруг водою, слугувала прихистком ще докиївським племенам наших предків. Неприступна для ворога земля наклала на місцевий люд характерні риси волелюбства і непокори. В 17-му столітті холодноярець Богдан Хмельницький своєю визвольною війною врятував від небуття українську державу; вогонь з Холодного Яру, про який писав уродженець цих місць Тарас Шевченко, палахкотів тут в часи Коліївщини. На початку минулого століття піднялися холодноярці проти московських загарбників, і на прапорі їх було написано: «Воля України, або смерть». Перемогли більшовики. Довгі роки радянська влада суворо стежила за тим, щоб імена повстанців не виринули із забуття. Однак, цього, на щастя, не сталося. Відійшов в історію комуністичний режим і з’явилися дослідники. Завдяки старанням одного з них, Романа Коваля, та ентузіастів зі створеного ним клубу «Холодний Яр» проявляються з невідомості герої визвольних змагань, їхні діяння, історія їх трагічної боротьби. За багато років праці накопичилося чимало історичного матеріалу. Врешті, визріли умови і для художнього його осмислення. Не так давно з друку вийшла книга, присвячена цій темі – роман Василя Шкляра «Чорний Ворон».

Твір має доволі гучний розголос у пресі. Більшість відгуків, як це в нас прийнято, не випадають із заданого схвального ряду, іноді вони схвальні до маразматичних тверджень типу: «Вимовлені зі знущальною інтонацією, чужинські словесні покручі в устах козаків є засобом ментального заперечення окупанта» (рецензія «У ворона вік довгий» Анатолія Венцковського). Я ж хочу приєднатися до тих, хто спробував в міру сил об’єктивно оцінити старання письменника.

Василь Шкляр відомий як автор гостросюжетних романів, котрі принесли йому лауреатство на багатьох українських конкурсах. Він і в «Чорному Вороні» зумів створити атмосферу доволі динамічну. Роман охоплює період 20-х років минулого століття. Один з отаманів холодноярських повстанців під іменем Чорний Ворон запекло бореться з московськими більшовиками. Напруга тримається не лише на сюжетних ходах, а й на психологічному рівні: читач відчуває безнадійність боротьби повстанців, неминучість їх смерті – а вони все ж не здаються. Справляють враження і вміло знайдені деталі, які запам’ятовуються, і ритміка твору – роман звучить як пісня, надривно та пристрасно.

До недоліків викладу слід віднести те, що часом згадки героя накладаються одна на одну пластами, і читач з трудом усвідомлює, які ж події відбуваються в реальному вимірі. Не додає позитиву примітивний гумор на зразок філологічних вправлянь зі словом «хуня». Можна назвати й ще деякі недоречності.

Але це - дрібні недоліки проти основного прорахунку письменника, проти помилки, яка значною мірою нівелює позитивні якості його твору. Герой (а він, зрештою, є головним у будь-якому художньому творі) принесений в жертву патріотичній ідеї. Це було б добре в стрілецькій пісні, однак, стало троянським конем в історичному романі.

Ось характерний початок твору: Чорний Ворон просить, щоб ворожка Євдося забрала в нього жаль і страх. Це він робить для того, щоб безжально і хоробро битися з ворогами України. Але при цьому автор геть забуває, що жалю і страху не знає хіба що носоріг через фізіологічні особливості побудови черепа, де майже всю корисну площу займає бойовий ріг. Отож в читача відразу постає запитання: хіба саме такими були повстанці Холодного Яру? Попереджає про це і сліпа Євдося: «Не можна без цього зборонцеві, без страху й жалю швидко себе згубиш». Однак, ні Чорний Ворон, ні, що найприкріше, письменник не взяли пророчих слів до уваги.Чорний Ворон, зробивши вбивство своїм ремеслом, не без самозамилування каже: «…це вже стане для мене ніяким не бойовиськом, а буденною роботою, від якої тільки болітимуть руки ночами. Так було і тоді, коли ми захопили в полон китайців. Та який там полон, не було в нас ніякого брану, ворогам ми відразу давали раду шаблями, не тратячи куль, тож і того разу підвели косооких до колоди і я показав їм, аби поклали на неї голови». І от « …до колоди підійшов останній. Але от що цікавого було в тому нещасті: голова спереду поголена, а чуб на потилиці заплетений у косичку, і коли він став навколішки й поклав голову на колоду, то раптом узяв ту косичку й задер на тім’я. Це мене розсмішило».

Біда не в тому, що письменник так детально описує криваві епізоди. Врешті, ці деталі можна прочитати і в романі «Холодний Яр» учасника тих подій Горліса-Горського. Біда в тім, що Василь Шкляр і його герої смакують вбивством, насолоджуються ним, їх збуджує «лемент, що дражливо пахне ворожою кров’ю». Передчуття вбивства викликає в Чорного Ворона буквально фізіологічну ейфорію: «…що то за радість така була перед кожним боєм, яка тремтіла в усьому тілі, мов жива істота. Серце співало, в очах розвиднялося, лоскіт бігав долонями. …А коли раптом бій відміняли, напосідало таке, якби ото молодиця враз відмовила тобі в останню хвилину і ти залишився сам на сам зі своїм хотінням».

Варті отамана й інші повстанці: «Вовкулака, не зводячи очей з Касатонова, ковтнув слину. Він уже прикинув собі, як і кого посилатиме в «земельний комітет».

Не обминув письменник своєю увагою і жінок. Ось вам портрет молодої козачки з Холодного Яру: «У бою, казали хлопці, це була сатана, вона рубала з обох рук, ординські голови сипалися, як кавуни, і в найгустішій ворожій лаві за нею залишалася кривава просіка».

Таких цитат в романі можна знайти безліч, без садистського присмаку не відбувається жоден опис бою. Додамо сюди: «Правий вус отамана, почервонілий від крові, що стікала з брови, опустився вниз, але молодецтво так само вигравало на його розпашілому виду» - і портрет вурдалаки готовий.

А тепер дозволю собі навести цитату з роману Ернеста Хемінгуея «По кому б’є дзвін». Великий письменник, який знав про війну і вбивство не з мультфільмів чи бойовиків Джекі Чана, відтворює людські долі в часи кривавого громадянського протистоянні в Іспанії. Захисники Республіки теж убивають ворога, але яка різниця між «почервонілим від крові вусом молодецького отамана» і розмовою героїв Хемінгуея напередодні бою!

« - Ні, - сказав Роберт Джордан. – Я не люблю вбивати тварин. 
- А я навпаки, - мовив старий. – Я не люблю вбивати людей.
- Цього ніхто не любить, хіба ті, у кого з головою не все гаразд, - сказав Роберт Джордан.
… - Тобі доводилося вбивати? – спитав Роберт Джордан. Темрява, що зблизила їх тепер, і день, перебутий разом, давали йому право на це запитання.
- Так. Кілька разів. Але не радо.
- І все ж ти вбивав?
- Так, - сказав Ансельмо. – Не раз. І ще буду. Але не радо, і пам’ятаючи, що це гріх …В тих, кому це подобається, завжди є якась гнилизна».

В творі «Гайдамаки» Тарас Шевченко не менш страхітливо, ніж В. Шкляр, описує жахи повстанської війни. Та поглянемо, як сприймають власні вчинки його герої. Не наводжу тут післямову до «Гайдамаків», де Шевченко взагалі закликає слов’ян не повторяти помилок батьків і брататися – це змістило б акценти даної статті. Тому згадаємо лише строки з самої поеми, коли Гонта, порубавши своїх дітей-католиків, просить у Бога кари собі:

«Поніс Гонта дітей своїх,
Щоб ніхто не бачив,
Де він синів поховає
І як Гонта плаче.

…Спочивайте, діти,
Та благайте, просіть Бога,
Нехай на сім світі
Мене за вас покарає,
За гріх сей великий
Просіть, сини, я прощаю,
Що ви католики».

«Отаке-то було лихо
По всiй Українi!
Гiрше пекла...»

Як бачимо, великі письменники намагаються відтворити Правду, а, отже, Трагедію Боротьби. Василь Шкляр ставить собі інше завдання – гіперболізованими засобами донести до читача Ідею. І програє.

Однак, навіть з такого Чорного Ворона, якого нам створив В. Шкляр, можна було зробити якщо й не улюбленого, то хоча б авторитетного для читача героя. Але тут у письменника починаються прорахунки художнього плану. Попри жорстокість і ненависть (а, може, саме завдяки цьому), в романі міг би вималюватися цілісний, потужний характер людини, яка не поступиться своїми ідеалами навіть перед лицем смерті. Міг би, аби автор не ідентифікував себе зі своїм героєм. Для цього у В. Шкляра була прекрасна можливість. Оповідь у творі ведеться то від імені Чорного Ворона, то від імені автора. Отут би залишити героєві його емоційне безумство від любові до України, а авторському тексту придати хоч деяку неупередженість. На тлі такого відстороненого викладу фактів характер головного героя заграв би свіжими барвами, став би випуклим і правдивим. Письменник пройшов мимо такої можливості. Авторський текст практично не відрізняється від роздумів героя ні стилістично, ні емоційно. З таким же хвацьким завзяттям, як це робить і Чорний Ворон, автор пише про звитяги повстанців і змальовує портрети їх ворогів, наприклад: «Митрюха Гєрасімов … ударив мертвого чоботом. ..Його орда сприйняла цю лють, як наказ, кацап’юги юрбою налетіли на мертвого – дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров’ю мармизами – вони з дикунським гелготанням і матючнею також почали гамселити отамана».

Про що говорити, коли навіть статевий акт у ворогів України відбувається гидко: «…завела Ціля й брата його до підвалу, …тільки замість допитувати розтулила свої хтиві варги, розстебнула на грудях шкіряну жакетку, скинула рожеві панталони і впустила його у свою вареницю».

Символічно, що у старого ворона, змальованого в романі, лише одне око. Однобокість у сприйнятті світу не дає й письменникові відтворити реальне життя. Відсутність кольорів, окрім чорного й білого, не лише збіднює полотно твору, але робить його карикатурним. Елементарне правило письменницького ремесла каже: щоб створити сильного героя, треба протиставити йому сильного ворога. У «Чорному Вороні» (і не я перший про це пишу!) відкриваєш будь-яку сторінку і відразу впізнаєш низькорослого, кривоногого, з тонкою гусячою шиєю, обсипаною прищами, антигероя – та це ж москаль! Боротися Чорному Ворону проти такого ворога навіть легше, аніж Котигорошку кришити голови Змію Гориничу. Тому й виходять герої В. Шкляра пласкими, мов плакати часів Жовтневої революції. «Кольт підстрибнув у руці, але куля пішла бездоганно – якраз у те місце на лобі, де дідько припечатує москалям зірки» - це хіба цитата із серйозного твору? Та ні, скоріше дідусь Панас казку-страшилку розказує дітям. Грайливо, як і в більшості смертельних епізодів, розписує автор бійку козачки Досі з московською шпигункою «сестрою Ольгою». Та притисла Досю до дверей льоху, цілячись у козачку револьвером. «Із піддашшя льоху зненацька вилетів чорний ворон. …тієї миті вистачило, щоб Дося стрибнула. Вона з такою силою зацідила «сестрі Ользі» в голову, що сексота полетіла в один бік, а револьвер у другий. Дося не любила револьверів, Дося любила шаблю. Тому вона навіть не глянула, куди залетіла та цяцька, й підскочила до сексоти, яка вже зводилася на ноги. Дося довбанула її у щелепу, …сестра Ольга вхопилася за Досину рясу, й вони обоє полетіли на землю. …У цю мить Дося якраз «осідлала» сексотку і, розмахнувшись так, ніби в руці була шабля, рубонула її по горлянці. Під ребром долоні голосно й смачно кавкнуло. – Бувай, - сказала Дося».

Треба було б таки старого ворона ока не лишати…

Отож, замість високого твору, на який можна було б сподіватися, враховуючи тему і благодатний матеріал, маємо такий собі гібрид «Окон Роста» і шароварщини з вурдалацьким присмаком. Тому, незважаючи на тверду патріотичну позицію автора, роман «Чорний Ворон» дає дещо викривлене уявлення як про сам історичний період, так і про моральний склад українського повстанця. Врешті, залишимо це на совісті автора. Писати можна, як хочеш, на те воно й демократія. А от поважні літератори, котрі підносять роман Василя Шкляра до рангу визначного явища в українській літературі, чинять, в кращому випадку, велике лицемірство. На жаль, нам, українцям, до цього не звикати…


* * * * *