Алея Героїв.

Алея Героїв являє собою каскад стендів,  де увіковічнені імена обухівців, котрі загинули в полум’ї російсько-української війни. 

 

Щоб зрозуміти місце і роль цієї війни, де були вбиті наші хлопці, треба на мить згадати тисячолітню історію взаємин Росії і України. Давня Русь, спадкоємницею якої є Україна, виникла в 9 столітті. Окраїною Київської держави було Залісся, заселене угро-фінськими племенами мокшів, меря, чудь та іншими. З часом, точно так, як це сталося з якутами чи евенками сьогодні, мокші разом зі всією чуддю втратили свою мову і перейняли руську мову Києва. Тож даремно нинішні борці за чистоту української мови воюють із суржиком і русизмами – то насправді воюють вони з мовою давньої Русі.  

Через двісті років син Юрія Долгорукого і половецької княжни Андрій Боголюбський заснував у Заліссі Велике Владимирське князівство, що стало початком нинішньої Росії. В 1169 році Боголюбський організував похід на Київ. Його війська взяли місто, сотні киян були вбиті, столиця Русі  нещадно пограбована - включно з християнськими церквами. «З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену» - писав історик В. Ключевський. На щастя, своїм азіатським самодурством Боголюбський досадив і своєму оточенню. Його вбили змовниками на чолі з бояриним Петром Кучкою. Але – на нещастя! – нікуди не дівся агресивний, нахабний і злодійкуватий норов заліських племен.  

В 13 столітті на руські землі прийшли монголо-татари. Київ був знищений, а північні князі навперебій стали суперничати перед ханом Золотої Орди за великокняжий ярлик. Скоро його здобув удільний московський князь, син Олександра Невського, Данило. Так з’явився улус Золотої Орди - Московське князівство, князі котрого збирали данину з руських земель золотоординському ханові. Користуючись становищем, московити почали завзято «прирощувати» свою територію. Вони  спільно з Ордою змусили смоленського князя відмовитися від союзу з Литовською державою; завоювали слав’ян Новгорода і слав’ян Брянщини, за кілька століть перетворивши їх, як сьогодні перетворюють білорусів, на своїх одноплемінників; потім настала черга самих татар, народів Сибіру, Середньої Азії і Кавказу – і, врешті, України. Митрополит Київський переїхав у Москву, а Москва проголосила себе наступницею Візантії і третім Римом.

300 років тому київський мудрець Феофан Прокопович підказав цареві Петру Першому назвати Московське царство Російською імперією. В результаті Прокопович отримав з рук імператора кілька сіл з кріпаками, чимало грошей і високі духовні посади, а Московщина отримала нове ім’я – Росія. Але цього виявилося замало. Надто куцою виглядала історія новоствореної держави -  адже Московське князівство заявилося на історичній арені лише в 16 столітті.  Тоді наступниця Петра Першого, німкеня Катерина Друга, створила спеціальну комісію з написання правильної російської історії. Суть її зводилася до того, щоб пристебнути до московщини історію древнього Києва. Так виникла ідея трьох братніх народів. Історики братнього народу татарин Карамзін і мокша Ключевський розвинули її до кільканадцяти томів. Про об’єктивність їх свідчить хоча б витяг з Карамзіна стосовно життя в кріпосницькій Росії: «...блаженствує народ, процвітає правосуддя, сяє благоустрій, серця задоволені, уми спокійні». Походження російського народу трактувалося ними просто: втікаючи від набігів половців, жителі древнього Києва переселилися на північний схід. В результаті угро-фінські племена, котрі населяли московщину, стали слав’янами і утворили російську націю. Тепер минуле Росії заграло новими кольорами – Святославом Хоробрим, Володимиром Хрестителем, Ярославом Мудрим і Мономахом. 

Далі російська історія рясніє безперервними війнами. Достатньо хоч поверхово заглянути туди, щоб ясно представить собі вампірські джерела живлення цієї держави. А разом з тим стають зрозумілими глибинні причини сьогоднішньої російсько-української війни і вся значимість подій, свідками яких довелося бути нашому поколінню.

Початок минулого століття уже давав нам шанс вирватися з імперських обіймів Росії,  однак через відсутність боєздатної потужної армії скористатися ним не вдалося. Сьогодні ми знову наступили на ті самі граблі, виплодивши олігархів замість нарощувати оборонну промисловість. Але надія зберегти країну тепер є. Запорука цьому - відчайдушність, природний розум і відданість Україні наших воїнів. В тому числі тих, хто вже ніколи не повернеться у цей світ.

Розташована Алея Героїв вздовж київської траси на мікрорайоні Піщана. На початку Алеї автобусна зупинка в бік Центру, на протилежному боці траси – в бік Києва. Неподалік  - живописна зона з двома озерами, кольоровим фонтаном і дикими качками, котрі живуть тут. Лавочки навколо дадуть можливість втомленому туристу перепочити, а розташовані поруч кафе - випити чашечку кави, чи поласувати морозивом. Не забудьте, однак, вклонитися тим, хто загинув, аби нам вільно жилося на цій благословенній землі. 

......................................

Стежками трипільського краю

 Олена Блаватська

Панський маєток «Липки» стояв на крутому березі Дніпра, на в’їзді у Ржищів з боку Українки. У 19 столітті власником маєтку був князь Павло Долгорукий. У нього не раз гостювали майбутні декабристи Трубецкой, Бестужев-Рюмін,  Муравйов-Апостол. Дочка Долгоруких і спадкоємниця Ржищівського маєтку княжна Олена Павлівна вийшла заміж за видного аристократа Андрія Михайловича Фадєєва. В 1814 році у Ржищеві народилася їх дочка, Олена Андріївна Фадєєва, по чоловікові Ган.  Вона стала першою жінкою на Подніпров’ї, і однією з небагатьох жінок тогочасного світу, котра  наважилася бути письменницею. Писала про трагічну долю розумної, романтичної жінки в середовищі провінційного міста. Близька для читаючих жінок тема, а також захоплені відгуки критиків, в тому числі Бєлінського, зробило її популярною. До речі, твори свої Олена Ган підписувала псевдонімом «Зінаїда Р-ва», що знавці прочитують як «Ржищева». На жаль, померла письменниця у віці 28 років від сухот. Старшій дочці її, теж Олені, було тоді 11 років. Згодом вона стане володарем дум усієї Європи Оленою Петрівною Блаватською. Доречно сказати, що двоюрідним братом Олени Блаватської був  Сергій Вітте, міністр фінансів Російської імперії.

Після смерті матері Олену та її сестру Віру забрали до себе дід і бабуся. Дід Андрій Фадєєв займав високі посади, був губернатором Самари і мав чин тайного радника (один з вищих чинів у Російській імперії). Бабуся Олена Павлівна (це ім’я, схоже, було в них спадковим) знала пять іноземних мов, розумілася на археології, нумізматиці, ботаніці. Їй перейшла бібліотека батька, Павла Долгорукого, який вивчав алхімію та магію, був членом масонської ложі. Звісно, ці книги залишили слід в дитячій свідомості малої Олени. 

Слідуючи за дідом, котрий просувався по службі, сім’я жила в Одесі, Астрахані, Саратові, Тифлісі (нині Тбілісі). Олена отримала хорошу освіту. Вже в 10 років вона знала англійську, французьку і німецьку мови, була вмілою вершницею, а в 1844 році її відправили до Європи навчатися музиці.

Природний розум, грунтовна освіта і рішучий характер визначили її подальшу долю. У 17 років вийшла заміж за 60-літнього барона Блаватського, через кілька місяців покинула його і подалася в мандри: Константинополь, Єгипет, Лондон, Венеція, Канада, США, Мексика, Перу, Цейлон, Індія, і після третьої спроби – Тибет, резиденція Далай-лами і серце буддизму. Заробляла на життя, працючи наїздницею в цирку, виступала з концертами як піаністка і як співачка. В 1867 році Блаватська, переодягнена в чоловічий одяг, приєдналася до армії Гарібальді, котра билася за об’єднання Італії. В битві за Рим була поранена. Залікувавши рани, повернулася в Індію. 

І продовжувала шукати смисл буття. В 1874 році в Америці, на спіритичному сеансі, Блаватська зустрілася з полковником Генрі Олкоттом, який став її другом до кінця життя. Вони виявилися не лише однодумцями, але й створили релігійно-філософську течію під назвою теософія. З давньогрецької назва перекладається як «божественна мудрість». Щоправда, першовідкривачами вони не були, схожі погляди мав не один філософ минулого. Але завдяки книгам Олени Блаватської, зокрема, «Таємній доктрині», та її невгамовній енергії теософію пов‘язують, насамперед, з її іменем. Разом з Генрі Олкоттом вони організували світове Теософічне товариство, осередки якого були в різних країнах світу, а штаб-квартира в Індії. 

Теософія Блаватської стоїть на кількох постулатах. По-перше, Бог не має конкретного втілення, як це уявляє більшість людей. Бог єсть все. По-друге, розумом пізнати Бога людині не дано. Зате людина може доторкнутися до божественної мудрості містичним, надприродним пізнанням через ритуали і магію. Третя думка полягає в тому, що Бог створив двоєдиний світ з матерії і духу. Коли матеріальне тіло помирає, безсмертний дух відроджується в іншому тілі.

Дехто скептично сприймає містичні погляди О. Блаватської, дехто знаходить у її біографії елементи авантюризму і навіть шахрайства. Проте прихильників, і навіть фанатів у О. Блаватської немало й сьогодні.

Померла Олена Блаватська в м. Лондоні під час епідемії грипу, за письмовим столом. Згідно з її волею, 10 травня 1891 тіло покійної було піддано кремації, прах розділений на три частини та направлений у Лондон, Нью-Йорк та Адьяр (Індія, штаб квартира Теософічного товариства).

Сьогодні про колишній князівський маєток Долгоруких у Ржищеві, де, можливо, бувала і Олена Блаватська, нагадують лише фрагменти парку та незмінно-величний вид на Дніпро з оглядового майданчика поруч.

Ржищів. Лиса гора.

 Лиса гора.

Колись напроти Ржищева, на лівому березі Дніпра, стояло село Гусинці. В 1971 році почалося будівництво Канівської ГЕС і село було затоплене водами Дніпра. Канівське водосховище тягнеться від Українки до Канева на 130 км, ширина його 8 км, а глибина сягає 21 метра. Під водою опинилися сотні га землі і десятки населених пунктів. На місці Гусинців залишилося кілька островів посеред ріки. На одному з них стоїть вціліла Спасо-Преображенська церква (див. Ржищів. Затоплена церква). На іншому – високий піщаний пагорб, котрий був найвищою точкою села. Ім’я йому Лиса гора. 

Лисі – себто, позбавлені рослинності – гори здавна вважаються енергетичними центрами, місцями сили і улюбеними об’єктами відьомських шабашів. Ржищівська Лиса гора не виключення. Тим більше, що розташована вона, як кажуть, на одному мередіані з єгипецькими пірамідами. Ще подейкують знаючі люди, що бажання, загадане на вершині цієї гори рано чи пізно збувається.

Ясна річ, що Лиса гора має свою потаємну легенду. За свідченнями старожилів, ще дві тисячі років тому назад верхівка і схили гори були вкриті дрімучим лісом. Там проживала красуня Мавка, дике і чарівне створіння в жіночій подобі. Щира і боязка, вона не знала людей, аж поки в лісові нетрі не забрів київський князь Володимир з гриднями. Гнали вони дикого вепра, а натрапили на Мавку. Кажуть, що жінки закохуються з першого погляду, а чоловіки – при першій можливості. Не був винятком і князь Володимир. Маючи кілька дружин і повен гарем наложниць, він, однак, не проминув і лісову красуню, звелівши полонити її і доставити в Київ. Проте, це було легше сказати, аніж виконати. Мавка подерлася на найвище у лісі дерево. Гридні за нею. На самому вершечку раптом обломилася гілка і лісова красуня упала та й розбилася об гостре каміння. Тоді розлютований Володимир вирішив покарати гору і наказав викорчувати всі дерева навкруг. Відтоді, як розповідають старожили, на горі нічого не росте, схили її вкрилися піском, а тому і звати її стали Лисою горою. Ще кажуть, що душа Мавки разом з подругами раз у рік, на повнолуння, прилітає на Лису гору. І тоді цілу ніч на вершині горять вогні, лунають пісні і триває бенкет. Хто в цей час потрапить на гору, той навік залишається у Мавки в гостях. Християни прозвали такі ігрища відьмацьким шабашем. Серед туристів історію місцевої Мавки мало хто знає, тому вважають Лису гору не відьмацьким пристанищем, а місцем енергетичної сили і здійснення бажань. Як воно є насправді, вирішувати вам, бо в цьому складному випадку автор книги бути вашим порадником не береться.

Добратися до Лисої гори можна тільки водою. Якщо ви не маєте власного човна, не біда. Варто вийти на берег Дніпра в районі пристані і місцеві рибалки за невелику плату доправлять вас туди. Під час подорожі дніпровськими плавнями ви отримаєте окрему насолоду від цієї прогулянки. Головне - не забудьте домовитися, щоб вас забрали назад.

З туристичної енциклопедії "Стежками Трипільського краю".

 Іван-гора.

Гора Іван знаходиться на південно-східній околиці Ржищева, вниз по Дніпру від пристані. Обмежена зі сходу, заходу та півдня розгалуженою глибокою балкою, а з півночі – майже прямовисним урвищем до дніпровської заплави. Здіймається над рівнем Дніпра на 174 м. 

Розкопки в 60-х і 80-х роках минулого століття дають підставу вважати, що тут в часи Київської держави знаходився Іван-город, який згадується в Іпатієвському літопису під 1151 роком. Згадка стосується  князівських усобиць. Знайдено рештки укріплень, кілька десятків будівель, печі; а також знаряддя праці, прикраси, гроші. Значна частина городища нині підмита водою і обвалилася в заплаву. 

В 17 ст. тут стояла польська фортеця, з якої війська короля Речі Посполитої Яна Казимира переправлялися на Лівобережжя, воюючи з Московською державою за право володіти Україною. Похід був невдалим, війна закінчилася поділом України на правобережну польську і лівобережну російську території.

Кажуть, що від імені польського короля гора стала називатися Іваном. Однак, більш вірогідною виглядає версія, висунута вченим Б. Рибаковим. Вона гласить, що Іван-горою назвали її в честь Яна Вишатича. Служив Ян тисяцьким у київського князя Святослава Ярославовича. Відомий тим, що придушив голодний бунт у Ростовській землі, стративши при цьому волхвів-призвідників. Його сином був перший ігумен Києво-Печерської Лаври Варлаам Печерський. Та найцікавіше те, що рід свій Вишатичі ведуть від билинного богатиря Добрині, соратника Іллі Муромця. Свідчення про це маємо в "Повісті временних літ". І тут доречно буде згадати, як наші богатирі стали росіянами. 

Почалося все з того, що київський мудрець Феофан Прокопович підказав російському цареві Петру Першому назвати Московське царство Російською імперією. В результаті Прокопович отримав з рук імператора кілька сіл з кріпаками, чимало грошей і високі духовні посади, а Московщина отримала нове ім’я. Але цього виявилося замало – надто куцою виглядала історія Російської імперії: починалася вона лише з 16 століття, коли улус Золотої Орди під назвою Московське князівство почав приростати сусідніми територіями. Отож, імператриця Росії Катерина Друга створила спеціальну комісію з написання правильної історії. Суть її зводилася до того, щоб пристебнути до московщини історію древнього Києва. Так виникла ідея трьох братніх народів. Історики братнього народу татарин Карамзін і мокша Ключевський розвинули її до кільканадцяти томів. Про об’єктивність їх свідчить хоча б витяг з Карамзіна стосовно життя в кріпосницькій Росії: «...блаженствує народ, процвітає правосуддя, сяє благоустрій, серця задоволені, уми спокійні». Походження російського народу трактувалося ними просто: втікаючи від набігів половців, жителі древнього Києва переселилися на північний схід. В результаті угро-фінські племена, котрі населяли московщину, стали слав’янами і утворили російську націю. Переселенці разом з худобою і знаряддями праці принесли сюди і свою славну минувщину. Тепер історія Росії заграла новими кольорами – Святославом Хоробрим, Володимиром Хрестителем, Ярославом Мудрим і Мономахом. 

Та, як кажуть французи, апетит приходить під час їди. І тоді настала черга київських билинних богатирів. Між російськими і українськими істориками  розгорнулися баталії. Сперечатися по суті не було чого. Літописи однозначно вказували, що подвиги свої Ілля Муромець, Добриня Никитич і Альоша Попович здійснювали на київській землі в часи правління князя Володимира. Якого саме – Володимира Хрестителя, чи Володимира Мономаха – достеменно неясно, але то на суперечку не впливало. Тоді московські дослідники підійшли до справи з іншого боку. Вони спрямували акценти на походження богатирів. В літописах 17 століття був знайдений Ілейка Муромець, учасник російських бунтів Смутного часу. Походив він з Рязанської землі, з міста Муром. І хоча Іллів розділяли століття, а місто Муром в часи Київської держави населяло далеке від слов’ян плем’я мурома, об’єднати рязанського богатиря з київським Іллею було справою пропагандистської техніки. І от уже російський богатир з Мурома приходить у Київ до князя Володимира, щоб допомогти йому подолати ворогів Руської землі. Українські історики прийняли виклик і висунули зустрічну версію. Оскільки билини однозначно називають батьківщиною Іллі місто Муровль, а не Муром, а билинний богатир в давніх літописах згадується під прізвиськом Муровець, то слушно твердити, що народився він на Чернігівщині, у слов’янському місті сіверян, котре зветься Моровськ (або ще Муромськ чи Муровійськ). Щоправда,  відхреститися від Ілейки Муромця виявилося так само важко, як і від союзу з братніми росіянами. Баталії тривають. Так чи інак, але покоїться богатир у Києво-Печерській Лаврі. Його нетлінні мощі досліджували сучасні науковці, котрі прийшли до однозначного висновку, що перед ними справді той, билини про кого дійшли до нас із глибини віків.

Складніше з Альшою Поповичем. Українські дослідники кажуть, посилаючись на одну з билин, що народився він на Полтавщині, у місті Пирятин. Однак, цю неназвану билину  знайти в мережі Інтернет не вдається. Зате в російських сказаннях про Альошу Поповича вказується, що він син ростовського попа. Тут нашим краєзнавцям ще є де випробувати свою силу.

Щодо богатиря Добрині, то билини прямо пов'язують його походження з Київською землею. Нестор-літописець теж пише, що Добриня був сином древлянського князь Мала. Той Мал підняв повстання проти Києва і вбив князя Ігоря. Ігорева дружина Ольга придушила повстання, а  діти Мала, Малуша і Добриня, стали невольниками Ольги. Малуша служила ключницею. Вподобавши її,  Ольжин син Святослав схилив дівчину до ложа, і народила вона йому найзнаменитішого князя Русі Володимира Хрестителя. Брат Малуші Добриня, ставши воєводою Володимира, не раз прославився в боротьбі з ворогами і назавжди залишився в народній пам’яті билинним богатирем. Ця версія, взята не тільки з билин, але й підтверджена в  «Повісті временних літ», шансів російським історикам не лишала. Тоді, як і в попередніх випадках, російські дослідники знайшли в джерелах ще одного Добриню, родом з Рязані. Жив він на 200 років пізніше, ніж Добриня Київський, і мав прізвисько Золотий пояс. Наші джерела такого прізвиська не знають. Не звертаючи уваги на ці "дрібниці", московські краєзнавці призначили справжнім Добринею Добриню рязанського. Залишилося обгрунтувати літописне уточнення Никитич. Росіяни назвали богатиревого батька Нікітою і проблема була вирішена. Тоді вже наші дослідники відшукали на Чернігівщині село Низкиничі і зробили його місцем, де появився на світ Добриня. Таким чином звався наш богатир Низкиничем, що трансформувалося у російське Нікітіч. Туристи, яким така конструкція видається притягнутою за вуха, можуть слідом за Нестором-літописцем називати Добриню сином князя Мала, себто, Малковичем. Або просто Микитовичем, думаю, він не образиться. 

Звільнившись з полону чужинців, наші богатирі прямують нині туди, де їм і належить бути по праву – до стольного града Києва. 

А Іван-город, довгі роки послуживши русичам опорою в боротьбі з кочівниками, був знищений монголо-татарами в 1240 році і відтоді залишився в працях істориків. Та ще в пам’яті вдячних туристів, котрі час від часу відвідують Іван-гору.

---------------------

Оберіг пам’яті.

 

Михайло Карасьов.

 

Оберіг пам’яті.

 (думки при читанні книги М. Гриценка «Самар-і-я»).

 

          Читач має право ‒ і цілком резонно! ‒ запитати автора статті: чому відгук на книгу «Самар-і-я» з’явився тільки сьогодні, якщо книга видана в 2012 році, себто, 10 років тому? Відповідь насправді проста: Миколі Гриценку, автору цієї книги, нещодавно сповнилося 60 років. Але варто відзначити й інше. Книга «Самар-і-я» за ці десять років так і не спромоглася на достойну увагу критиків. І здається мені, справа не в не тому, що книга не варта цього, а в тому, що у нас така-от критика. Оглядачі літературного процесу мало оглядаються навколо себе через залежність або від видавництв, в яких вони працюють, або від замовника, котрий платить гроші.  Тому, користуючись нагодою, доведеться виправляти цю несправедливість мені.

На відміну від багатьох смертних, Микола Гриценко змалечку вже знав, для чого прийшов у цей світ. «Ніби космонавт, який опустився на невідому планету, так я, ледь зіп’явшись на ноги, крок за кроком, освоював нову землю» ‒ пише Микола Гриценко у книзі «Самар-і-я». Враження карбувалися в пам’яті, щоб згодом стати  рядками поезії чи прози. Він має більше десятка книг. Лауреат Всеукраїнських літературних премій імені Григорія Сковороди, Леоніда Глібова, Олександра Олеся, Івана Кошелівця. Член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України. Заслужений діяч мистецтв України. Починаючи з 2019 року ‒ відповідальний секретар Національної спілки письменників України.

В широких колах шанувальників Микола Гриценко позиціонується насамперед як поет. І недаремно. Ось одна з його поезій, в котрих мудрий читач розгледить не лише людську мрію, а й нерозгадану таїну самого буття.

«Супутниці.

Коли нам буде по сто, а чи – двісті, чи навіть – по триста....
І хмари стечуть із небес, і просочаться вглиб...
І сотні разів опаде й знов розпуститься лагідне листя,
Що ми його пальцями рук доторкнутись могли б...

Якби через - сто, через – двісті... Немов – із туману
Ми вийшли б і стали на склі молодої води,
І знов би, як – вперше, а може як - вперше й востаннє
Спустились фламінгами біло-рожеві сади...

Якби то, якби... сонце вийшло із іншого краю
І все навпаки розкрутилося, наче – сувій...
… Ми знов пролетіли б ясним фіолетовим маєм
З коронами срібними на голові.

Однак, сьогодні, як було заявлено, мова піде про прозу. Умоглядно письменників можна розділити на дві групи: письменники-любомудри, які своєю потужною уявою, через алегорії і підтексти, прагнуть донести до читача життєві істини; і письменники-фотографи, котрі мають феноменальну здатність тримати в пам’яті і передавати на письмі деталі. Вони відтворюють реальні картини дійсності. Їх твори резонують зі спогадами читача, який бачив і переживав те ж саме, що й письменник; написані рядки стають ностальгічно-близькими, а їх автор потрапляє до когорти улюблених. Саме до таких належить Микола Гриценко.

Звісно, подібні тексти потребують пильного ока і чіпкої пам’яті. Без цього ‒ хай у тебе буде сто ідей і двісті гострих сюжетів, ‒ а черкнути по душі читача тобі не пофортунить. Потрібна деталь. Вона може стосуватися порухів душі, коли баба в селі жде на канікули онуків з міста і «обкутує старими шалями-хустками стиглі вишні од сонця, вітру і шпаків, щоб онукам додержати. І яке то щастя для жінки, коли-таки діждеться, коли розгорне вона перед цікавими дитячими очима ті хустки і шалі, а з-під них випружнять  гілки із чорними-пречорними ягодами, яких уже на Самарі давно нема, а баба вберегла…»; чи то буде опис порожнечі, котра запанує в хаті після від’їзду внуків: «Діти з онуками йшли далі, на автобус, обтяжені важелезними сумками, які баба почала ладнати з першого дня їхнього приїзду, Федося ж верталася додому, засувала сіни, молилася Богу, щоб послав він її дітям дорогу легку. А під піччю так жалібно сюрчать цвіркуни. І стара хата, яка ще в обід ледь вміщала у низеньких стінах веселе різноголосся, зачинала співати своїм старим голосом» (тут і далі цитати з книги М. Гриценка «Самар-і-я»).

А кому хоч раз довелося побувати в старому сільському млині, той вловить у тексті неповторний запах свіжого борошна, ще навіть не дочитавши до кінця речення: «Мельниця трималася, як кажуть, на божому слові і на вмілих барабошчиних руках. …Прийде Барабошка з-поза ранку, відімкне величезного, нового замка, що вочевидь «не личив» цій розвалюсі. Трохи пововтузиться із реміняччям, обмете камені, солідольчиком де треба підмаже і…задвигтить земля, затруситься, як стара баба в пропасниці, розвезена споруда і запахне довкола свіжим борошном чи дертю».

Автор одною реплікою здатен оживити образ персонажа. «Ти мені лучче скажи, кого там в Америці Президентом вибрали? А то в нас радіо вже три дні не балака» ‒ питає дід Петро студента, котрий приїхав у село на канікули. «Рейгана, діду» ‒ відповідає студент. «Знач-таки Рейгана. Я так і думав, що Рейгана» ‒ завершує дід, і перед нами готовий портрет старого, спосіб його життя, думки, які крутяться в його голові, його характер.

Часом М. Гриценко дивує реальним відтворенням рідкісних життєвих ситуацій. «… колеса розсипались під возом того ж таки Кастрюльки, коли його, п’яного, «поносили» коні так, що віз упав «на живота», а колеса повипурхували з-під нього, як горобці, й розлетілися на різні боки. Сам Кастрюлька тоді чудом лишився живим» ‒ щоб написати таке, треба не тільки знати, але й на власні очі бачити, як то коні «носять».

          Схожі блискітки розкидані по текстах скрізь, вони роблять твори письменника  живими і кольоровими, роблять такими, що врізаються в пам’ять.

Окремо хотілося б зупинитися на мовній проблемі. Проблема ця загальнодержавна: біда української літератури в тому, що наші митці змалечку привчені «бдить» чистоту української мови і викорінювати з неї все те, що не прописане в словниках. Результат плачевний ‒ мова нашої літератури перетворилася на академічну мертву латину, і коли такою мовою заговорить герой твору, то заслужить у читача хіба що іронічну посмішку. Такою мовою не можна створити реального персонажа, тим більше, героя. Боротьба за чистоту мови привела до підміни понять: мовотворцем стає не народ, як це має бути, а професор філології. І це буде тривати доти, доки наші митці не заговорять мовою вулиці. Котра, до речі, здається мені справжньою мовою Київської Русі, а пресловуті «русизми» насправді ‒ віддані росіянам корінні слова нашого народу. Коли люди на непотрібну річ, яку жалко викинути, кажуть: «Хай лежить, кому вона міша?», то так слід і писати. А замініть-но слово «міша» правильним «заважає», ‒ і ви тут-таки ясно побачите, як щезає на ваших очах жива картинка, а натомість з’являється літературний штамп. Щоправда, на цій стезі підстерігає письменника інша біда ‒ примітивний суржик Вєрки Сердючки. І лише  деяким талановитим письменникам вдається проскочити поміж цими мовними Сциллою і Харібдою. Маємо прекрасну народну мову тих же Євгенія Пашковського, або Ліни Костенко. Є чому повчитися на творах Т. Шевченка.

Микола Гриценко знайшов із цієї ситуації доволі оригінальний вихід. Пишучи чистою літературною мовою, він бере в лапки живі народні слова, котрі вклинює в авторський текст. Саме завдяки їм письменнику вдається створити повнокровних, колоритних персонажів, які заселяють сторінки його книг.

Взагалі, мова творів Гриценка туго припасована до їх тематики. Розповідь про село ніде не перебивається модерними вставками. Оповідь неспішна, широка, по-хліборобськи ґрунтовна. Автор спершу смачно опише любов селянина до своєї корови, а вже тоді поволеньки переходить до сюжету. Разом з тим, серед традиційного розповідного тексту несподівано вигулькне типово гриценківський прийом ‒ раптовий перехід з минулого часу на теперішній, що підсилює ефект реальності: «До своєї долі Гавриші звикли, змирилися з нею. І на мізинець не суперечили їй. …Орють городи. Всі бігають один за одним на табір, аби в них виорали сьогодні, чи там на завтра домовитися. Поки ж погода стоїть, та й земля готова. Сохне… Гавриші ніколи нікуди не бігають ‒ вони й так знають, що їх город буде виораний останнім». Додамо до цього доброзичливість, яка струмить із кожного речення, та ще нутряне українство, котрим пронизаний текст творів ‒ і будемо мати легко впізнаваний стилістичний почерк Миколи Гриценка. 

Видана в 2012 році у видавництві «Ярославів вал» книга «Самар-і-я» складається, власне, із «Самар» (повість про велике життя у маленьких новелах), «Первина» (ранкова повість) та «Інше» (оповідання, новели).

«Самар» на перший погляд ‒  звичайний збірник новел та оповідань. Але згодом помічаєш прекрасно структуровану із цих новел повість. Починається все сходом Сонця, далі йде опис сільського кутка під екзотичною назвою Самар, затим читача знайомлять із самарською мовою, а тоді розпочинається головне дійство ‒ розповідь про самарян.

Чи не в кожному селі є чоловік, який знає безліч цікавих і, як правило, смішних історій про своїх односельців. В цих історіях іскряться характери; в сірих селянах, які, окрім щоденної праці, нічого більше в своєму житті не бачили, раптом проявляються самобутність, інтелект, почуття. Ти немов відкриваєш раніше невидиме ‒ і вже ніколи твоє відношення до цих людей не буде зневажливим. Так, мабуть, Міклухо-Маклай колись відкрив для себе душу туземців і залишився з ними назавжди. Отож, розкажчики є ‒  але не кожному з них судилося стати письменником. Миколі Гриценку судилося.

Повість «Самар» зіткана із непростих людських доль, котрі канули б в лету, якби їх не зафіксувало слово письменника. На сторінках книги живуть баба Федося та її внуки, мельник Барабошка, жадібний Забрьоха, до якого ніхто не прийшов на свадьбу дочки; живе навік поєднана зі своєю хатою Зінька та її бездушні діти, сільська відьма Явдоха, сімейний тиран Глянько зі своєю наївною гордістю за те, що про сина його згадали в газеті; живуть там прикольні історії про діда Остапа, «котрий ніколи не стогнав, бо застогнеш раз ‒ то вже так до смерті і стогнатимеш», пульсує безслівна, але така щира і болісна любов чоловіка з дивним прізвиськом Параска.  

Після книги «Самар-і-я» ти вже знаєш жителів цього кутка, як своїх односельців. Але ось перечитуєш оповідання «Остання нива», і нахлине думка про смисл людського існування, про те, навіщо людину створив Бог. Глибоко в підтексті, але виразно, показує автор селянське нутро діда Кулика, в якого радянська влада забрала смисл життя ‒ землю. «Скільки пройшло років, а поле, що піднімалося над Самаром, так люди й називали ‒ Куликівське. Коли орали й засівали його весною ‒ дід неодмінно виходив до трактористів, щось там із ними гомонів і виносив півлітру. Про ці «причуди» старого Кулика знали давно. І то вже було за честь ‒ отримати наряд на Куликівське поле. «Гарно сійте, хлопці, «огріхів» не оставляйте, а то все голові розкажу»,‒ розмотуючи вузлик і розливаючи в гранчаки самогон, говорив дід. «Земля тут хароша. Гріх її пагано оброблять. А що сієте сей год?». «Пшеницю, діду». Поки хлопці полуднували, дід підходив до сівалки, запускав глибоко здоровенні руки в зерно: «Пшеничка…». До останнього дня дід думав про землю. А сину його вона вже й не треба.

Окремо слід згадати оповідання «Михайлове чудо». Вправляючись в атеїзмі, сільське начальство напередодні храмового свята наказало трактористу Михайлові зірвати з купола церкви хрест. Щоб не кортіло темному селянинові спілкуватися з Богом! Для цього діла Михайла вибрали неспроста: в чоловіка були свої рахунки з Всевишнім. Михайло був страшенним невдахою по життю. І от, коли трос до хреста уже був прив’язаний, а трактор гуркотів під стіною церкви, чоловік враз передумав чинити гріх. Що ним рухало, можна тільки догадуватися, але поліз він знову на купол знімати трос. Зняв. Потім підсковзнувся на мокрому від ранкової роси покритті, упав на землю і розбився. Гриценко піднімається тут над провінційно-школярським моралізаторством про гріх і кару за нього, і ставить питання, які реально існують, але відповіді на які людині знайти не дано. За що Бог убив Михайла? Чи справді істинне проти Божої волі людське розуміння справедливості?

Повість «Первина» ‒ теж збірка нарисів про село. Але на цей раз маємо справу з дитячими спогадами. Про хату, квіти, школу, людей, птахів і бджіл ‒ аж до школярського колекціонування сірникових етикеток. Вперше відкриваючи для себе світ, автор ділиться ним з читачами. Дитинство в багатьох із нас було схоже до дрібних деталей, тому спогади викликають ностальгію. Але не в цьому бачиться мені суть повісті. Присмачені  художністю твори М. Гриценка насправді являють собою енциклопедію українського села на зламі цивілізацій. В средньовічних устоях натурального господарства з’являються паростки індустріального суспільства. Скоро останнє поглине в собі і хлів з худобою, і піч, і вишиті рушники на іконах, і відривний календар з часами-ходиками. Але образок тієї сільської хати надовго залишиться на сторінках «Первини»: «У центрі, як і годиться,  ‒ великий круглий, а чи квадратний стіл із стільцями по боках… Тут обов’язково стоїть дебелий, дерев’яний із хвилястою спинкою коричневий або синій диван. Поруч ‒ дерев’яний настил, який у нас називали «піл». З нього через припічок можна спокійненько залізти на піч. А з іншого боку печі ‒ її гаряче нутро, де горить вогонь, який закривається напівовальною заслінкою. Нижче ‒ підпіччя з рогачами, кочергами, і круглими плескатими лопатами».  Або: «На стінах у хатині висіли портрети і рушники (трішки скромніші, як у залі), в кутку стояла етажерка (для учнівських зошитів і книжок), на дерев’яному східчику, на стіні ‒ будильник, а під ним ‒ відривний календар. В нашій сім’ї до календаря ніхто, крім батька, не торкався. Він починав день із того, що загортав старий листок календаря. Тож на тих чи інших датах акуратним батьковим почерком було написано: «парували тилицю», «корова пошла у запуск», «підсипали сіру квочку»…».

Така проза має бути цікава не лише етнографам чи літнім людям, але й  поколінням прийдешнім, адже письменнику вдалося передати дух тогочасного села, чого не знайдеш в жодному енциклопедичному довідникові..

Залишаючись літописцем села, Микола Гриценко постає дещо іншим у книзі «Інше». Акценти тут зміщені з описовості на емоції  і роздум, які читаються в підтексті. Трагічне оповідання про Вакулу та його дітей («Вакулині діти») піднімається вище за просте відтворення баченого. Великі твори художньої літератури мають одну характерну рису ‒ вони показують промисел Божий в людських судьбах. І тоді реакція людини на волю Бога робить твір об’ємним, змушує плакати над долею Вакули, якому безплідна жінка не могла родити дитину, а ще більше перейматися долею цієї жінки, за якою Вакула у відчаї гнався трактором, щоб задавить її, і яка йому тільки мовила на це: «Прости…».

В збірці «Інше» є психологічне оповідання «Сліпий місяць», де переданий депресивний ‒ аж до суїциду, ‒ стан, який час від часу навідується до митців. А питання «Хто мене хитає? Хто розхитує?», котре рефреном повторюється по тексту, перетворює прозу Миколи Гриценка на болісне замовляння, наближає її до стику з поезією.

 «Серед поля» ‒ чи не найсильніша в художньому плані новела М. Гриценка. Розповідь-фіксація стану душі, схожа в чомусь на «Інтермеццо» М. Коцюбинського, виконана в бездоганно модерному стилі. Медитація заполонює єство спогадами до тої міри, що разом з автором боїшся залишитися в минулому назавжди. «Я йду, забувши про все. Моя голова чиста і прозора. У ній встигає розміститися і це небо, і поле, і жменя жайворів, що наввипередки співають для мене своїх правічних пісень. Боже, коли твоя ласка, продовж це поле далі, не гати його лісосмугами, не діли його, моє поле, на вчорашнє, сьогоднішнє, завтрашнє…».

Здається, творчість Миколи Гриценка і наближає нас до цього заклинання ‒ в його новелах вчорашнє, сьогоднішнє і завтрашнє зливається в єдиний і вічний момент життя. Хочеться в ювілейні дні побажати йому здоров’я і вдячних читачів, а вправного пера йому, як бачиться, не позичати.

 

                                             *  *  *  *  *

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Істинне.

Проникнись мудрістю дерев:

Їх нетривога -

Це ж вочевидь, що кожна мить

У волі Бога.

Стежками трипільського краю. Туристичний довідник. Фрагмент 2. Дівич-гора.

Дівич-гора.

 

1.    Характеристика туристичного об’єкта

Дівич-гора височіє над Дніпром на околиці села Трипілля. Офіційно вважається найвищою точкою Обухівщини ‒ її висота над рівнем Дніпра складає 55 м, а над рівнем моря 186 м. Хоча Витачівська гора Красуха і вища за Дівич-гору на кілька метрів, однак вершина Красухи являє собою насипаний людьми курган (див. Гора Красуха), тоді як Дівич-гора ‒ суцільно природне утворення.

На вершині гори були виявлені городище та могильник зарубинецької культури (II ст. до н.е.) і давньослов'янське капище (VI ст.). За постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2009 №928 Дівич-гора має статус пам’ятки археології.

Для туристів ця місцина приваблива неповторним видноколом ‒ з вершини її відкривається панорама дніпровських заплав та островів, Трипільська ТЕС, місто Українка і знамените Трипілля; а в безхмарний день звідси видно обриси Києва. Цікава Дівич-гора також легендами, котрі корінням своїм сягають у глибину віків. Містики вбачають тут місце сили, тож туристи мають можливість під час екскурсії підзарядитися природною енергетикою.

 

2.    Історична довідка

 

Вчені стверджують, що назва «Дівич-гора» походить від давнього слов'янського культу богині Діви. Гора з такою назвою далеко не єдина на слов’янських теренах. Маємо Дівич-гори в Здолбунові на Рівенщині та на березі Росі біля с. Сахнівки. Відомі Дівочі скелі на Тернопільщині. Є низка вершин Дівин на території Чехії, Словаччини та Болгарії; існує Дівоча гора біля Смоленська. Кажуть, що й знаменита Лиса гора на околиці Києва колись звалася Дівочою, та стала жертвою в боротьбі радикальних християн з язичеством і перетворилася на пристанище для відьом і нечистої сили.  Археологічні розкопки підтверджують проведення на цих горах обрядів поклоніння божествам.

Дослідження на Дівич-горі в різний час проводили кілька археологічних експедицій, починаючи зі знахідок В. Хвойки. Розкопали тут древнє поховання, а неподалік спаленого трупа знайшли кілька застібок-фібул та уламки кераміки. Знахідки датуються першими століттями нашої ери, коли в окрузі жили племена зарубинецької культури. Відомий історик Борис Рибаков пише також про розкопаний жертовник, котрий займав серединне місце вершини. Він являв собою своєрідну піч з дев'яти напівсферичних заглиблень. Цілком ймовірно, що ці дев'ять гнізд символізували дев’ять місяців вагітності і призначалися для посудин, в яких під час святкової церемонії могли варитися ритуальні зілля або зерно.

Сюди приходили жінки просити благословення Богів, щоб народити здорове дитя, чи вирішити інші жіночі проблеми. Старожили свідчать, що й сьогодні Дівич-гора допомагає дівчатам вийти заміж, гоїть жіночі хвороби, а коли котрась із жінок наважиться провести тут ніч, то обов’язково завагітніє. Останнє, щоправда, трохи дивує, бо чоловіків під час проведення ритуального дійства сюди не пускають під загрозою смерті. Та діяння богів людському розуму незбагненні.

Як і всякий поважаючий себе туристичний об’єкт, Дівич-гора оповита стародавніми легендами. Ось одна з них.

Було це в сиву давнину. Одвічна біда русичів ‒ міжусобиця ‒ сотрясала державу. Посварилися князі Рюрик Київський і Роман Галицький, та так кріпко, що вигнав молодий Роман старого Рюрика з Києва і сам став правити Руссю.

Але, як це в житті буває, побилися чоловіки, а потерпати довелося жінці. Дружиною Романа була Рюрикова дочка Роксолана. Серце її розривалося між чоловіком та батьком. Побачив це Роман, а що норов мав крутий, то відправив він дружину від гріха подалі аж на окраїну Київської землі, в трипільський монастир. Там, на високій горі, за міцними мурами монастиря, серце Роксолани продовжувало розриватися, але вже на безпечній для Романа відстані.

Тим часом Рюрик побіг за допомогою до половців, котрі кочували неподалік. Половці радо відгукнулися, скочили на коней ‒ та тільки по дорозі на Київ почали завзято грабувати русичів. Аж поки не наткнулися на Трипілля, котре в ту пору звалося Треполем. Жителі Треполя половцям не піддалися. Вони зачинилися в монастирі, оборону якого очолила княгиня Роксолана. Забувши про сімейні чвари і власні образи, вона одягла обладунки воїна і вийшла на мури, щоб боронити від ворога свою землю. Половці пішли на приступ, зав’язався відчайдушний бій.

Про дальший хід подій очевидці розповідають по різному. Одні кажуть, що коли переважаючі сили ворога почали долати трипільців, Роксолана кинулася з мурів на списи половців, а душа її перетворилася на дніпровську чайку. На підтвердження цьому вони вказують на острів навпроти Дівич-гори, на якому і сьогодні масово гніздяться чайки. Інші ж твердять, що монастирські мури були неприступні і про поразку не йшлося. Однак половці, боячись залишати позаду нескорене трипільське ополчення, відступатися не думали. Батько Рюрик кілька разів посилав до дочки своїх людей, нагадував їй про жорстокість Романа, зваблював розкішними перспективами життя в Києві ‒ та все марно. Тоді розлютований непокорою дочки Рюрик прокляв Роксолану. І таким нещадним був той батьківський гнів, що весь монастир затремтів від жаху та й провалився під землю.

Як закінчилася ця історія для Рюрика і для Романа, достеменно невідомо. А гору, де стояв монастир, стали називати відтоді Дівич-горою. Ще й досі трипільці, котрі живуть тут, пошепки переказують, що кожну пасхальну ніч линуть з надр гори ледь чутні звуки монастирських дзвонів і тужливий дівочий спів.

Отож, знахідки на вершині Дівич-гори археологи відносять до часів Зарубинецької культури. Віки каменю і міді змінювалися якраз віком заліза. Людей тоді було мало. Невеликі, до 2 гектарів, поселення то там, то інде виднілися на крутих берегах Дніпра. Такі села зарубинців тулилися і неподалік Дівич гори. Напівземлянки їхні в холодну пору опалювалися відкритими вогнищами, до винайдення печі залишалося ще кілька сотень років. Знайдені залізні серпи і коси свідчать, що основним їх заняттям було землеробство. Землю розпушували велетенською сукуватою палкою чи рогом оленя, оббиваючи при цьому наконечник такого рала залізом. Посуд робили на примітивному гончарному крузі, котрий приводився в рух рукою майстра. З льону і конопель ткали одяг, з бронзи виготовляли прикраси. Поселяни мали стремління до прекрасного, бо білили стіни своїх хат крейдою; звичай цей зберігається в Україні й понині.

І час від часу разом зі своїми волхвами вони піднімалися на вершину Дівич-гори, щоб помолилися  богам за добробут роду. Бо людина – то лиш мить, а сила роду стоїть в одному ряду з силою природи, в одному ряду з вічністю.

Якраз тоді наддніпрянські поселення навістив учень Ісуса Христа Андрій Первозваний. Хто знає, які думки витали в голові апостола, коли він, пропливаючи повз Дівич-гору, бачив вогонь на її вершині. То справляли обряд язичники, котрих посланець Ісуса мав обернути у християн. Але здійсняться його задуми уже за життя наступних поколінь.

Сьогодні на вершині гори стоїть православний хрест, ділячи її з різнокольоровими стрічками сучасних неоязичників. За ініціативою патріотично налаштованих громадян на горі встановлено найбільший в окрузі прапор України. Травники збирають тут цілющі від жіночих хвороб трави, а медитація на вершині багатьом приносить умиротворення і спокій. Та навіть тоді, коли ви далекі від містичних навіювань, погляд з вершини відкриє перед вами величний виднокіл на Дніпро-Славуту і змусить відчути у грудях солодкий щем вічності.

 

3.    Інформація для туристів

 

До Дівич-гори можна добратися двома шляхами ‒ з міста Українка, повернувши при в’їзді в Трипілля праворуч; або з Обухова по верхній дорозі (див. Карта). З Обухівської траси на гору ведуть кілька грунтових доріг і стежок. Як кажуть гострослови, турист хоче бачити місця, де немає туристів. Ще кілька років тому Дівич-гора якраз і була таким місцем ‒ мандрівники забрідали сюди нечасто. Ситуація змінилася, коли гора стала популярною в Інтернеті. Тепер тут людно, особливо у вихідні і святкові дні. На вузьких вуличках гори скупчується чимало автомашин, створюючи видиму перспективу чи не всю екскурсію провести в заторі.  До того ж, рятуючись від моторизованих туристів, місцеві жителі перед самою вершиною дорогу перегородили. Тому, якщо ви мандруєте автомобілем, не варто піддаватися спокусі з комфортом виїхати  аж на маківку. Краще залишити транспорт нижче, десь на зручній площадці, і з благоговінням піднятися на вершину пішки.

   

Містичне і незабутнє дійство ‒ зустріти на Дівич-горі схід Сонця. Для цього поблизу треба переночувати. Навряд чи розумно буде розбивати табір на самій горі ‒ це природоохоронне місце; до того ж, будуть проблеми з дровами на вогнище, дискомфорт у вітряну погоду, та й пограти у футбол ніде. Той, хто запланував подорож на кілька днів, зможе провести ніч у Трипіллі (див. Трипілля). А для туристів, котрі вирушили в похід не лише за легендами, в пригоді стане місто Українка, що за пару кілометрів від Дівич-гори (див. м. Українка). Крім розваг і зручностей, якими зазвичай обдаровує людей місто, це ще й транспортний вузол, де є залізниця, автобусна станція і ріка Дніпро. Так що турбуватися про те, як повернутися додому, навіть самодіяльним туристам не доведеться.

 

«Тільки про дві речі ми будемо шкодувати на смертному одрі ‒ що мало любили і мало подорожували», ‒ сказав Марк Твен. Мандрівка на Дівич-гору подарує вам шанс хоча б відносно подорожей суттєво зменшити такі побоювання.

 

============================