понеділок, 18 січня 2010 р.

КАЗКА ПРО ХОРОБРОГО КОТА ПРОФЕСОРА
ТА ЗЛУ КУНИЦЮ МАХУРУ

1.

Не десь за морями, за краєм землі,
А в нашім районі, в сусіднім селі
Пригода ця сталася. Слухайте, діти,
Було це недавно, минулого літа...

Ген там, край села, обіч темного поля,
Де місяць торкає вершечок тополі,
Стояла хатина, забута всіма.
Нікого в тій хаті давно вже нема.
Облуплені стіни і дах протікає,
У дверях відчинених вітер гуляє.
В кутку, під дверима, темніє нора,
Веде на горище драбина стара.
Та то лиш здається, що хата пустує.
Ви зараз почуєте, хто там ночує!
Прислухайтесь – щось шелестить нагорі...
Ногою стаєм на щаблі на старі,
Драбина скрипить, піднімаємось вище –
І ось перед нами велике горище.

Там темно, там тіні хитаються,
Павук в павутинні гойдається,
Летючі дві миші під стріхою...
В кутку щось ворушиться й дихає,
А місяця сяйво бліде
У щілини б’є де-не-де.

Ось дном догори перекинутий
Баняк почорнілий, покинутий.
А от купа сіна попрілого,
Держак рогача обгорілого.
Відро поржавіле лежить,
І миша горищем біжить.

Біжить, біжучи спотикається,
Бо скоро уже починається
Сьогодні на північ призначена,
За графіком не передбачена,
Нарада, скликає яку
Куниця в своєму кутку.

Нарешті зібралися всі на горищі.
Найближче до ляди висить павучище.
Гладкий, волохатий, завбільшки з кулак,
На вигляд гидкий і на підлість мастак.
Було йому ймення Хомула Сторукий.
Натхнення не дав йому Бог для науки,
Та змалечку вчив його батько-павук:
Щоб кров чужу пить – не потрібно наук.

Під ним на соломі в урочистій тиші
Стрункими рядами розсілися миші.
Великі й маленькі, товсті і худі,
За спинами старших сидять молоді.
Принишкли, хвостами ніхто не ворушить,
Цікавість у поглядах, острах у душах,
Не те дослухають, як вітер гуде,
А дивляться всі, чи куниця не йде.

Напроти мишей сновигають, мов тіні,
Вмощаючись на перепрілому сіні,
Нахабні, зажерливі, злі, як вовки,
І безцеремонні товсті пацюки.
Від них тільки страх, а куниця їм рада,
На них-бо трималась куницина влада:
І в мирнії дні, і в годину війни
Служили у неї у війську вони.
Найстарший між ними носив, як відзнаку,
На лапі передній браслет-залізяку.
Відзнака важка, та вона означала,
Що мав на горищі він чин Генерала.
Безпека цариці – святе його діло!
Отож озирнувсь Генерал підозріло,
Зиркнув на Хомулу, обнюхав баняк
І так, як і всяк, непорушно закляк.

І ось із кутка, вся велична й похмура,
Вилазить поважно куниця Махура.

Наче зорі блищать перестали,
Наче ніч ще чорнішою стала,
Навіть вітер сховався, не свище –
То куниця прямує горищем!
На баняк почорнілий стрибає,
Жестом завченим збори вітає
І, відкашлявшись, як і годиться,
Говорить починає куниця:

– Послухайте, що я сказать вам хотіла.
Пора нам від слів переходить до діла!
Про успіхи я не кажу, вони є.
Та чи задоволене царство моє,
Що тільки-но Сонце встає над полями –
Зникає пітьма, так улюблена нами.
Доводиться день весь сидіть у норі,
В той час, як усі веселяться в дворі.
Тепер щодо суті. Як я тут сказала,
Нам мало, щоб Сонце лиш на ніч сідало.
Нам треба, щоб зовсім воно не зійшло,
Село щоб у темряві вічно жило!
Ну, як вам ця думка? – Усі запищали,
Що кращої зроду не чули й не знали,
Що кличе у темне вона майбуття,
Де всім гризунам буде райське життя.

Та ось мовить слово Хомула-павук:
– Хоч я й не вивчав філософських наук
(В дитинстві умов не було для освіти),
І хоч ця ідея найкраща на світі,
Та думаю я, це непросто зробить,
Щоб Сонце навік перестало світить.

Тут миші хвости свої поопускали,
Сидять і мовчать, мов води в рот набрали.
Їм, бач, не під силу загадка така.
І каже Махура з свого баняка:
– Хто ж відповідь дасть на питання Хомули?
Чого мовчите? Язики проковтнули?
Чи, може, забули, нікчеми, про те,
Що в мене на службі ви всі стоїте?

Уражений словом таким наповал,
Нервово браслетом стряхнув Генерал,
Завмерло горище, ні слова, ні звуку.
І знову промовив Хомула Сторукий:
– Я думаю так: коло нас стоїть хата.
Живе у тій хаті бабуля горбата.
У неї є кури. А серед курей
Горлатий, ну, чисто тобі соловей,
Розгулює півень. Є пить що, є їжа,
Та вранці кричить, наче хто його ріже,
Чи наче вже тиждень у нього мігрень –
Від крику того й починається день.
Отож, щоб він Сонце не зміг розбудить,
Нам треба до ранку ще півня убить.
Одна тільки трудність – котяра там є.
Але то вже діло, пардон, не моє.

– О, мудрий Хомула! – усі закричали. –
Що кіт – не таких ми котів зустрічали!
А півня ми враз! Та й півні вже не ті! –
Хоробра і миша, поки у гурті.

Махура рече: – Коли буде удача,
Хомулі Сторукому щедро віддячу:
За добру пораду у чині підвищу,
Заступником буде моїм по горищу.
Назвем бойову операцію “Шквал”.
В деталях розробить усе Генерал.
Бери, скільки треба тобі, гризунів,
Щоб півень до ранку ось тут ось сидів!


2.

Пішли. А Махура туди і сюди,
По всьому горищу куниці сліди.
Бо нерви і в них, у царів, не залізні:
Ось пройде година – і вже буде пізно!
Той півень кричать “Кукуріку!” почне,
І зірветься діло таке визначне.
Знервована зовсім, гука павука:
– Ти б виліз, Хомуло, з свого із кутка,
Покинув би ткать павутину павучу,
Та мишу б послав на розвідку летючу!
Нехай сюди звістку несе нам вона,
Чи скінчилась там уже з півнем війна.

На щастя, вернулася миша бігом.
Як тінь, облетіла горище кругом,
І каже, повиснувши вниз головою:
– Стрічайте! Вертається військо із бою!

Куниця Махура поважно встає,
Вітає з поверненням військо своє!

Ті хекають дуже, бо ноша важка,
Нарешті витрушують півня з мішка.
– Ти бачиш, царице, у сутінках ночі
Того, хто співав, та віднині не хоче.
Оце рознещасне, принишкле створіння
Недавно ще звалося іменем півня!

Махура регоче, аж зуби блищать:
– Хай спробує пікнуть, не те що співать! –
У відповідь півень промовив куниці:
– Шановна, пробачте, та в вашому віці
Хіба тільки зовсім безглуздий не знає,
Що півень лиш вранці співать починає.
Ще зважте, до того ж, що співом своїм
Я користь роблю не собі тільки – всім!

Махура сказала: – Зв’яжіть йому рота,
А як зголоднію, то з’їм ідіота.
А вас, богатирські мої пацюки,
Вже ждуть нагороди з моєї руки.
Назви, Генерале, хто в лютім бою
Прославив себе і царицю свою!

Пацюк, як і завжди, коли нервував,
Браслетом стряхнув і промову почав:
– Скажу для рахунку, що п’ять в нас героїв.
Тепер розповім, хто як подвиг свій скоїв.

Першу мишу на розвідку
Я послав аж під повітку
Взнать, де півень спить і кури.
Узяла з апаратури
Два потужних приймача,
Мікрофон звиса з плеча,
Перископ в руці несе –
Словом, по науці все.
За годину з купи гною
Вийшла на зв’язок зі мною:
– Починаю передачу!
Аж до обрію все бачу,
Навіть призьбу вдалині –
Як гора вона мені.
А курник – біля повітки.
Я поставила там мітку:
Почепила будяка
Над дверима курника.
Гей, алло! Як чуть мене?
А тепер про головне.
Кіт Професором в них зветься.
Де він – хто зна. Доведеться
(Це тепер моя мета!)
Якось вичислить кота.
Повідомлю, як побачу. –
Та на цьому передача
Припинилась передчасно.
Ту розвідницю нещасну
Кіт, підкравшись, взяв наскоком
Й схрумав разом з перископом.

Так загинула героєм
Миша перша перед боєм.

Тут питання стало руба:
Кіт все військо нам погубить!
Як же злого хижака
Відманить від курника?
І тоді вже друга миша,
Між мишами найжирніша,
Каже: – Для такого діла
Я підхожу, пишнотіла!
– А чому це? – хтось пита.
– Буду зваблювать кота.

Ну, цю думку ми схвалили,
Мишу гуртома помили,
В кращу сукню одягли
Й в чисте поле відвели.
Ось вона гука до хати:
– Де ти, де, мій принц вусатий?
Йди до мене, ненаситний,
Глянь, яка я апетитна! –
Кіт – чого ж! Й геройське тіло
На зубах аж захрустіло.

А поки той кіт помалу
В полі мишу їв зухвалу,
Пацюки вже двері гризли.
І у ці хвилини грізні
В нас відзначився пацюк, –
Он стоїть, – на ймення Злюк.
Він з таким натхненням гриз
У дверей і верх, і низ
(Двері ж нам попались путні!),
Що зламав два зуби кутні.
Інвалідові – медалі!
Ну, а я продовжу далі.

От ввірвались гуртома
Ми в курник, як смерть сама!
Півень за курей ховався,
Доки з сідала зірвався.
Аж крильми залопотів –
Так додолу не хотів!
Та за мить земне тяжіння
Все ж стягло з жердини півня.
Закричав він: – Братці, гину! –
Й пацюкам упав на спини.
В завершальній фазі бою
Маєм знов-таки героя.
Проявив пацюк цей силу:
Півня так вхопив за крила,
Що у того – стрес і шок!
Мовчки сам поліз в мішок.
Цей Силач, що лапи з сталі,
Тягне аж на дві медалі.
Ну, а п’ятий із героїв
Ось стоїть перед тобою.
Операцією я
Керував із димаря.

Махура те слухала дуже уважно,
А потім сказала велично й поважно:
– За те, що не чуть відтепер “кукуріку!”,
Герої святими в нас будуть довіку.
Ми їх іменами, клянуся мечем,
Чи крокву, чи бантину – щось наречем.
Тепер, як турботи і справи позаду,
Бенкетом закінчимо нашу нараду. –
І перша, не злазячи із баняка,
На радість усім упекла гопака!

Навприсядки врізав Хомула-павук,
Стряхнувши браслетом, танцює Пацюк,
Танцюють дорослі й малі мишенята,
Танцюють, аж ходором ходить вся хата!
А як від утоми попадали з ніг,
І сміх переможний потроху затих,
Промовив до гурту Хомула Сторукий:
– Закінчились, граждани, страх ваш і муки.
Вже ранок надворі, десята година,
А де, покажіть, хоч яка переміна?
Кругом темнота! І до самого скону
Не буде ні правди ніде, ні закону,
Хто сильний – души! А хто слабий – вмирай!
Вважай, ми відкрили ворота у рай!


3.

Чимало вже часу відтоді спливло
Як силам пітьми підкорилось село.
Без сонця живуть і дорослі, і діти,
Цариця куниця панує над світом.

Коза Маргарита уже не шука
Листка соковитого чи буряка,
А їсть биту цеглу й газети старі,
Бо темно, хоч в око стріляй, у дворі.
Собака кудлатий по імені Булька
Шукає й не знайде з харчами каструльку.
То виє на місяць, то скиглить у сні,
Як маряться дні йому теплі, ясні.

Але найстрашніша ця ніч для курей.
Сидять, не підводячись, біля дверей.
І ждуть, коли знов зголодніє цариця.
Тоді пацюки на них ходять дивиться,
Та лапами щупать, жирніша яка.
А очі страшнющі і злі в пацюка!
Котру відберуть – та уже не жилець,
Чекає її на горищі кінець.

У всьому дворі лиш один тільки кіт
Не хоче по-новому глянуть на світ.
Він, як і раніше, полює вночі,
Та ловить собі гризунів на харчі.
Він жив без емоцій і мудрим вважався,
Тому у дворі кіт Професором звався.
Великий, пухнастий і чорний на масть,
Цей здачі й цариці, як треба, то дасть!

І ось, коли стало нестерпним життя,
І всім остогидло вже Бульки виття,
Весь двір до Професора йде, і до бою
Його закликає з Махурою злою.
– Прийшли ви невчасно, – замуркав наш кіт. –
По-перше, мені вже на старості літ
(Коли б навіть я й не збирався поспать)
Ніяк не здолати махурину рать.
По-друге, якщо ми й припустимо здуру,
Що я подолаю куницю Махуру,
То хоч ви зробіть таки з неї каліку,
Вона вам не буде кричать “кукуріку!”

Від слів таких Булька загавкав сердито.
Упала в похмуру хандру Маргарита,
Остання з курей вже надію втрача...
Коли це вискакує з гурту курча.
Було те курча чоловічого роду.
Мале – але змалечку видно породу!
Голівку свою до кота підвело
І мову з Професором так повело:

– Хоч я і малий ще, та, хай йому прах,
Навік розчарований вже у котах!
Поглянь-но на мене: із цього курчати
Справжнісінький півень почав виростати.
Ще трохи – і Сонцю я сам подам вість!
Але ж мене завтра Махурисько з’їсть.
А ти все на світі на сон проміняв.
З яйця б не вилазив, аби таке знав!

Напала Професора туга глибока,
І навіть сльоза затуманила око,
Бо серце котове – ну, що тут казати, –
За мить прикипіло до цього курчати.
Так Півника жалко зробилось йому...
Сказав: – Засміють, як сказати кому,
Що кіт воювати пішов не за сало,
А знову щоб Сонце на небі сіяло.
Послухай, малий, це – як стрибнути з кручі.
Жде смерть на горищі мене неминуча.
Але що поробиш з таким от з тобою.
Я згоден. Іду на Махуру війною!


4.

Тим часом як кіт переходив до дії,
Махурі доносять про всі ті події.
Цариця, дарма не марнуючи слів,
Назустріч коту направляє послів.
Посольство – пацюк та ще миші дві кволі –
Кота перестріли у темному полі.
Щоб кіт не кусався, нехай йому грець,
Посланниці білий несуть прапорець,
Пацюк надухався, ще й брилик надів –
Та страх тут напав на малих гризунів.
Угледівши морду вусату кота,
Ковбой у брилі тільки слину ковта.
В мишей навіть подих мишиний забило...
А кіт промовляє, всміхаючись мило:

– Ви білу ганчірку сюди принесли.
Видать, від самої Махури посли?
Чому ж дрижите? Чи не казано вам,
Що цокать зубами не личить послам?
Не бійтесь. Що зробиш – судьба в вас така... –
І ніжно за шию обняв пацюка.

В ту ж мить підкосилися ноги у того,
І вже не духами запахло від нього,
І мову забрало, і глузд відняло,
І щелепу набік йому повело.

Кіт далі розмову привітну повів:
– Ну, цей вже нічого не скаже, зомлів. –
Тоді до мишей: – Переходим до дам.
Так що там Махура розказує нам? –
І миші обидві запікали хором:
– О, ваша величносте, як вам не сором?
Яка ж бо натура у вас дуже зла.
Здавна ж недоторкане тіло посла!..

Одну з них Професор підтіг за хвоста,
І зникла нещасна у пащі кота.
До другої муркнув: – А ти говори ще.

І та почала: – Я посол із Горища!
Махура, Горища великого мати,
Веліла дослівно таке передати:
З тих пір, як із нір наш народ повилазив,
Ніхто не посмів нам перечить ні разу.
Всі слухають нас. Лиш в одного кота
Натура була й залишилась крута.
Але, так веліла цариця сказати,
Вона і не думає вам докоряти.
Сваритися їй ні до чого з котами,
Махура за мир між всіма хижаками.
А щоб припинили ви з нами війну,
Горище даватиме вам данину!

– Це слово розумне, – промовив в отвіт
І вуса погладив замрійливо кіт.
Усмішкою миша всміхнулась кривою
(Надія з’явилась остатись живою!)
І, всівшись нахабно на лапу кота,
На “ти” перейшла. О, свята простота!
Рече йому так: – Половина курчати
Щоденно в кущі оцім буде лежати
Для тебе. Та й ти ж не підсунь нам свиню,
Негайно мишей виключай із меню!

– Ну, от, – мовив кіт. – То так гарно казала.
А це узяла й про обід нагадала.
І що за зловредний ви, миші, народ! –
Та взяв бідолаху й поклав собі в рот.
Із пащі котової крикнула миша:
– Не все ще сказала!.. – і змовкла. І тиша.

Кіт ще й пацюка хотів з’їсти було,
Але вже того наче вітром здуло.
Здуло й понесло, й принесло на горище.
Ось він до Махури підлазить поближче:
– П-п-посольство п-проклятий Котяра п-поїв! –
Куниця як гляне на нього з-під брів!
– Я ч-чесно боровся, зробив в-все, що м-міг,
Я в б-битві з котом ледве й сам не п-поліг!
– Посла, – загорлала Махура, – на палю!
З грудей позривайте у нього медалі!
Котові – дві дулі, а не данину!
Тепер я сама починаю війну!


5.

Горище приведено в стан бойовий.
Завмер перед лядою мишачий стрій,
В кутку пацюки у засаді сидять.
Дві миші летючі з розвідки летять
І кажуть цариці, що кіт уже близько!
Піднявся ще вище гладкий павучисько,
Махура також опинилась вгорі
(На бій люблять зверху дивитись царі!)
Всі погляд на ляду спрямовують свій.
Горище приведено в стан бойовий!

І зненацька, мов агресор,
Сильний і до бійки скорий,
На горище кіт Професор
По щаблях стрибає вгору!
З бантини Махура злая
Люто блискає очима,
А від краю і до краю
Гризунів рать незчислима!
– Всім привіт! – наш кіт горлає, –
Бачу, ждали мене в гості.
Чом же музики немає,
Ревматизму б вам у кості?!

Угорі летюча миша
З переляку запищала.
І на мить настала тиша...
Тут Махура наказала:
– Подаю сигнал до бою!
Ну ж-бо дружно! Ну ж-бо, браття!
Покажіть, що ви герої!
Розірвіть кота на шмаття!
Задніх жде нещадна кара,
Тож вперед, безжально, грізно! –
Гризуни, як чорна хмара,
Із усіх кутків полізли.

Кіт знехотя глянув на лави чужі,
І блиснули ікла, мов гострі ножі,
І пазури дужі у глину вп’ялись,
І кінчик хвоста захитавсь – бережись!
Сказав сам до себе: – Усіх не поїм,
Та дехто заплаче, побий мене грім!

І стрибнув! Клубок покотився із тіл,
Почулися крики жахливі довкіл,
Роззявлені писки, розставлені лапи,
Та кожен ще й першим воліє хапати,
Пацюк-інвалід, що без кутніх зубів –
І той на кота, наче смерч, налетів.
За вбитими знов виростає стіна...
Та й кіт – не Професор уже, сатана!
Направо й наліво обабіч кота
Гора гризунів з переломом хребта.
Від лютих ударів летять на боки
І мертві уже й ще живі пацюки!

Цариця тоді, як порадив Хомула,
З засади резерви свої підтягнула,
І кинула в бій. Генерал на чолі,
І сили, скажу вам, таки не малі!
Спинився Професор між ними на мить,
Аж зирк: у куточку у клітці сидить
Той півень, що звався в дворі Галаган.
На тілі його ні подряпин, ні ран,
Лиш міцно вірьовкою скручений дзьоб
(Це Сонце не зміг розбудити він щоб!).

Напруживши сили, Професор зумів
Вже якось там вирватись від гризунів,
І півню на поміч летить напрямки,
Розвалює клітку і рве мотузки.
– Давай, – Галаганові каже, – співай!
Скоріш прокидається Сонце нехай! –
Але Галаган, роздимаючи груди,
Сказав: – По указу співати не буду.
Я вольная птиця. Ціну собі знаю.
Як прийде натхнення, тоді заспіваю.
І ще: де усі ви, хоробрі, були,
Коли пацюки мене з двору тягли?

Професор сказать Галагану хотів,
Що зроду не бачив дурніших півнів,
Але не поспів. Пацюки в цю хвилину
Йому пострибали на лапи й на спину.
А поки він їх на боки розкидав,
Хомула щось тихо Махурі сказав.
Куниця до клітки бігом поспішила
І гордого півня за мить задушила.

Пропав Галаган – і пропала надія.
Та кіт, як почав, відступати не вміє!
І з новою силою бій розгорівся.
Хомула Сторукий на лапах підвівся,
Посилює зір свій старою лупою
Й оцінку дає ситуації бою:
Без сумніву, що гризуни переможуть.
Та от до кота підступитись не можуть!
Підняв Генерал проти нього меча,
Так вирвав він лапу йому із плеча
(Ще довго та лапа браслетом стряхала,
Але вже сама, уже без Генерала).
Та що там про решту, як навіть Силач
Летить від удару кота, наче м’яч!

І, лупу відклавши, Хомула гука:
– Послухайте ще раз мене, павука!
Ось сіть з павутини, міцна і широка.
Я ткав павутину цю довгі два роки,
Та жертвую зараз на діло святе.
Як тільки котяру вона обплете –
Стрибайте усі одночасно, гуртом,
Покінчимо враз із нещасним котом! –
За цими словами він вибрав хвилину
Й згори на кота павутину накинув.

Тоді посміхнувся і лапки потер:
Мов, що заспіває Професор тепер?

Заборсався кіт, зашипів, занявчав
І рвати уже павутину почав,
Та тут гризуни звідусіль налетіли.
За лапи, за вуха, за хвіст ухопили,
Ще трохи, ще трохи – й скрутили кота,
Не вирветься, тільки хвостом хилита.

Увесь він покусаний, вуха нема,
Не справитись, певно, йому з усіма,
Даремно надіються кози і кури...
Тоді повертається кіт до Махури
І каже, поглянувши в очі її:
– Хай пустять мене посіпаки твої.
Давай, коли хочеш гордитись собою,
Один на один будем битись з тобою!

Ви вже зрозуміли, що думка проста
Була у цей час в голові у кота.
Хотів він курчатко мале врятувати,
Щоб півень міг вирости з того курчати,
Хотів подолати Махуру в двобої...
Та тільки нічого з затії такої
Не вийшло у нього. Сказала Махура:
– Для цього є інша у нас процедура.
Навіщо нам рицарські ті поєдинки,
Якщо по котові готові поминки?
Держіть його міцно. Полежить хай так,
Поки я ікло підточу об баняк.

Придушений кіт вже чекає на муки...
І вирок читає Хомула Сторукий:
– Кругом винуватий цей кіт перед нами.
Згадайте, як він обійшовся з послами?
Ковтнув як розвідницю й апаратуру?
Нахвалки гонив на царицю Махуру.
Статистика точні доносить нам вісті,
Що з’їдено ним гризунів тищу двісті!
А в кожного ж, мабуть, сестра є чи брат.
А сльози маленьких сиріт-мишенят?
Провина ж найбільша убивці й бандита –
Це те, що хотів Галагана звільнити.
Ви лиш уявіть собі тільки, братва,
Що тут, серед нас оце, півень співа!
За злочини всі, перелічені вище
До страти кота присуждає Горище!

Дали ще котові попереду страти
Якесь побажання, чи слово сказати,
Та лиш усміхнувся зневажливо той.
А сам собі думає мовчки герой:
“Лежав би оце на печі в теплій хаті,
Так біс підштовхнув прислужитись курчаті.
Знайшовся, ти бач, супермен із кіно.
Курча те й забуло про мене давно.
Та краще умруть хай мої почуття,
Ніж діждеться хто від кота каяття!”

Тим часом настала хвилина зловіща.
Слабкі в кого нерви – утік із горища.
Дві миші летючі у бубон забили.
А миші біжучі протяжно завили,
Куниця роззявила пащу велику...

І раптом у світ понеслось – КУ-КУ-РІ-КУ!

Завмерли учасники дій бойових,
Здивовано думає кожен із них:
Це ж звідки взялася у біса та птиця,
Якщо Галагана загризла куниця?

А голос лунав із сусідського двору,
Де півником стало курчатко в цю пору.
Воно уже безліч разів починало,
То “ку”, то “ку-ку” через силу кричало,
Нарешті на сотий, чи ще який раз
Прорізавсь тоненький, та все-таки глас!

Той крик “Ку-ку-рі-ку!”, – а нам цього й треба, –
Полинув угору до самого неба,
Де сонячний дім височів у хмарках,
Де жовті колони підтримують дах.
Влітає той крик крізь різьблене віконце
У спальню – і будить могутнєє Сонце!

Ось сходить велично воно над землею.
Поблід срібний місяць разом із зорею,
Летять з колісниці брати-промінці,
Летять, проникають в найдальші кінці.
Навколо зробилося хороше, ясно!
А що ж гризуни тепер роблять нещасні?

Від світла у них затремтіли коліна,
І враз настає у бою переміна.
Освітлена Сонцем махурина рать
Пустила кота – і по норах тікать!
Професор ще пару успів придушить,
А інші біжать, аж солома тріщить.

Летючі дві миші продерлись крізь стріху
Й сховалися в листі старого горіха.
Щоб зайвих конфліктів із Сонцем не мати,
Павук дременув до сусідньої хати.
Осталась цариця Махура одна...

Але, як усі, не тікає вона!
Розлючена так, що загризла б коня,
Стрибає до ляди вона навмання,
Знайти щоб і зжерти того недоріку,
Котрий серед ночі кричав “Кукуріку!”

Та їй на дорозі Професор стає,
До Півника бігти у двір не дає!
Недовго, всього лише кілька хвилинок,
Між ними жорстокий тривав поєдинок,
І вже на долівці Махура лежить,
І вже зовсім мало осталось їй жить...

Та кіт, ми ж бо знаєм, мав добру натуру,
Не став убивать він куницю Махуру.
Вхопив лиш за вуха її, а відтак
Голівкою трішки побив об баняк,
Щоб випали ікла у неї із рота,
Щоб зникла з душі її чорна підлота.
Тоді відпустив – хай тепер погуляє,
Тепер небезпеки від неї немає.

Відтоді ніхто більш не бачив куниці.
А Сонце веселе в своїй колісниці
По небу пливе, повне світла й тепла.
Така-то пригода в нас, дітки, була.

Кота з того часу шанують в селі,
На “ви” називають дорослі й малі.
Він часто дрімає на сонечку там,
На призьбі, де й бути належить котам.

Десь поруч і Півник зернятка шукає.
Щось сам з’їсть, а то все курей пригощає.
А потім, як Сонце почне припікати,
Під боком Професора моститься спати,
І в сні своїм бачить казкові видіння
Під мирне котове мур-мур-муркотіння.


КІНЕЦЬ.

середа, 13 січня 2010 р.

КОТИГОРОШКО


* * *

У хатині під горою,
Що над Стугною рікою,
Може, й ти там був коли,
Дід із бабою жили.

Не такі вже, щоб багаті,
Але був достаток в хаті.
Був і хліб, було й до хліба,
У ріці водилась риба.
Підростали, як грибочки,
Доня люба і синочки,
Все б нічого. Та на гріх
Трапилась біда у них.

У дочки, як підросла,
Став характер, як в осла.
Полюбила вона Змія.
Дід психує, баба мліє –
Так і то, кому сказать,
Нащо їм триглавий зять?
А дочка при всім народі –
Мов, люблю його, і годі!
Як не брали її в руки –
Стала жить вона в Зміюки.

Тут синочки, як дубочки,
Квасу випили із бочки,
Та на Змія розлютились,
Та за шабельки вхопились,
Та із криком "Будеш знать!"
Подались сестру шукать...
Правда, не вернулись з бою.
Так остались самотою
Дід і баба, бо вістей
Не було вже від дітей.

Якось раз в обідню пору
Баба глянула на гору,
Коли бачить: із вершини
Покотилась горошина.
Баба, жадібна від роду,
Все хапати мала моду.
Горошину враз ковтнула,
Задоволено гикнула,
І, хоча літа вже пізні,
Щось там сталось в організмі,
Бо пройшло часу ще трошки –
Народивсь Котигорошко.

Ріс синок не по роках.
Гнув підкови у руках,
А як дасть кому щигля –
Довго чухалось маля!

Якось у душевнім русі
Запитав він у матусі:
"А скажи-но мені, нене,
Чи були брати у мене?
Як були, то як їх звати,
І чому пішли із хати?"
"Я й згадать про це боюся, –
Каже синові матуся.
– Десять літ тому якраз
Трапилась біда у нас,
До цих пір на серці рана.
Змій Горинич препоганий
Звабив, підлий, збив з пуття
Нашу Галочку-дитя.
А тоді брати-герої
Подалися за сестрою,
Щоб з полону визволяти...”
Тут сльозу утерла мати
Фартухом у синю квітку,
І скінчила оповідку.

Хлопець мовив: "Я помщуся
За сльозу твою, матусю!"
Біцепс-тріцепс підкачав
І шукать майстрів почав,
Бо на подвиги нова
Треба завжди булава.

Кілька раз робили зброю
За кордоном десь герою.
Не вгодили. Він лиш пальця
Під творіння те германця
Підставляє – і дива! –
Навпіл гнеться булава.

Хлопець іноземців кида,
Та подався до сусіда,
Третя хата звідсіля,
До Вакули-коваля.
От коваль безперестанку
Уставав о п'ятій ранку,
Булаву ж коли скував –
Не за гроші, так віддав.

Хлопець в небо її кинув,
Ліг, поспав одну годину,
Коли чує: стугонить,
Булава у двір летить,
Аж замекала худоба!
Він тоді підставив лоба –
Як вперіщить булава!
Затріщала голова,
Хлопець носом призьбу зрив
Й булаву цю похвалив.

Ну, а далі що казати?
Торбу взяв й подався з хати,
Не подумавши, що Змія
Здужати не всяк зуміє.


* * *

А тим часом в Змія-гада
Готувалася нарада,
На якій бандитські клани
Мали виробити плани,
Як зничтожить навіка
Ще одного козака.

Позаяк усяк бандит
Має добрий апетит,
То в центральній у печері
Стіл накрили для вечері,
Пил з підлоги підмели
І гостей туди ввели.

Попереду всіх гостей
До стола біжить Кощей,
Він же Чахлик Невмирущий.
Жадібний і загребущий,
Він завжди був без ума
Від фуршету задарма...

Далі лісу благодійник
Соловей іде Розбійник.
Тигру з Левом кум і сват,
Для зайчаток меценат.
Він найтовщий мав в окрузі
Золотий ланцюг на пузі!

А за ними – нечисть всяка.
Напились, давай варнякать,
То цілуються, то в пику,
Слина з рота, гаму, крику...

А ці троє - Змій, Кощей,
Та Розбійник Соловей
Для розмови тет-а-тет
Йдуть в окремий кабінет,

Розказав Горинич їм,
Що уже годин із сім,
Як у змієвій державі
Появився хлопець бравий
З булавою на плечі.
І сьогодні уночі,
Як його не зупинити,
Буде тут він Змія бити.

"Ну, - сказав Кощей, – та ми
Ляжемо отут кістьми,
А до друга до свого
Не допустимо його!
Як підійде – я в ту пору
На шляху воздвигну гору,
Що її, як не крути,
Козаку не обійти.
По горі росте ожина
Збоку тягнеться стежина
До ведмежої нори
Усередині гори.
Як в печеру хлопець зайде,
То ведмедя там не знайде,
А побачить чоловічка.
Ростом буде невеличкий,
По коліна борода.
Із-за діда вигляда
Внучка, ростом теж манюня,
Але писана красуня.
Дід йому, – Кощей наш каже, –
Посміхнеться і покаже
Різні всякі диво-зваби.
Ну, скажім, до пива крабів.
Або з крабів паличок.
Як не схоче козачок
(Може, він не п'є ще пива),
Дід покаже інше диво:
Дасть йому багато злата.
А як ні - збудує хату,
Навіть острів на ріці.
А якщо багатства й ці
Із презирством він відкине,
Дід тоді йому дружину,
Жінку, тобто, підбере,
Що і варить, і пере,
І красуня ж, Боже мій!”

"Добрий план, – промовив Змій.
А тоді до Солов'я:
– В чім стратегія твоя?"

Каже лісу благодійник
Соловей тире Розбійник:
"Двигону густющий ліс,
Козачок щоб не проліз
Через нетрі в сто рядів
Густо саджених дубів.
Щоб забув сюди дорогу.
Ми тоді за перемогу
Вгору кинемо кашкета
І продовжимо банкета!
Як тобі планище мій?"

Іронічно мовив Змій:
"Геніальні навороти.
Та хай буде, я не проти".

Тут Розбійник Соловей
І за ним худий Кощей
Подалися геть із гроту,
Та взялися за роботу.


* * *

А тим часом наш хлопчина
Входить в змієву країну.

І багатства тут без ліку,
І течуть молочні ріки
Повз медові береги –
Люблять землю цю Боги!
Але люди, що там жили,
Чимось, мабуть, завинили
Перед вишніми Богами!
Ось давай-но разом з нами
Завітаємо в село,
Що на тій землі було.

Гурт дядьків. Зарослі лиця,
Злі, бо хочуть похмелиться.
Руки чорні, шерехаті,
Спини зігнуті, горбаті,
Босі ноги, як копита,
А на плечах – драна свита.
Пляшку зараз роздобудуть,
Вип'ють, в карти грати будуть,
Та поб'ються. А потому
Хто впаде, а хто додому...
Дома лайка, сморід, бруд,
Лахміття і там і тут.
Кури кубляться у хаті,
Діти бігають патлаті,
А найменше на долівці
Щось визбирує в тарілці:
Їсть, маленьке, замість кашки
Разом з глиною какашки,
Бо закінчились харчі.
Баба стогне на печі,
Жінка п'яного кляне –
Господи, рятуй мене!

Чом життя таке от мали,
Всі у тій країні знали.
Лютий Змій, хай йому трясця,
Вкрав в народу Птицю Щастя,
Що літала нічиєю
Над водою і землею,
Та попала йому в сіті,
І тепер сидить у кліті,
І йому лиш одному
Щастя щастить на дому.

Ось така була країна.
Баби й дідова дитина
У людей отих питає:
"Чи сміливців тут немає,
Що не пручались, не бились,
А Зміюці покорились? "

"Та, були. Але пропали. –
Котигорошку сказали. –
Он, залишилося двоє,
На цепу сидять обоє,
Себто, значиться, в тюрмі,
Вже безсилі і німі.
А були нічо хлоп'ята".

Наш герой ламає грати,
Це завиграшки йому,
Й проникає у тюрму.
Там сидять попід стіною
Вернидуб з Вернигорою.
Оселедці кругом вух,
Чути скрізь козацький дух,
Тільки руки бідолах
У гримучих сталь-цепах.

Котигорошко сказав:
"Добре Змій вас прикував,
Може, чимось помогти?"
"Та пішов одсюда ти!" –
Вернигора прогарчав
І шукати бліх почав.

"Проти вас я, може, й мошка, –
Загорлав Котигорошко. –
Та якби мене за грати
Кинули враги закляті,
Я б собі у ту ж хвилину
Голову розбив об стіну,
Повредив би собі члени,
На руках погриз би вени,
Ніж сидіти у полоні
І ловити бліх на скроні,
Як на прив'язі собака!"

"Ти дивися, як балака, –
Усміхнувся Вернидуб,
Покрутивши пальцем чуб.
– А розбий-но ланцюга!
Чи надірвеш пупа, га?"

Вдарив хлопець. Забряжчали
Ланцюги й на землю впали...
Вернидуб з Вернигорою,
Похитавши головою,
Вибігають з тої хати!
Потім кажуть до хлоп'яти:

"Десять літ тому, юначе,
Ми, ще молоді й гарячі,
Стали плечі до плеча
Проти Змій-Горинича.
Ми його вже що є сили
Кулаками поносили,
Любо-дорого дивиться!
А коли втомились биться,
То вхопились за шабельки.
Закричав Змій на три пельки,
Бо настала справжня рать –
Стали голови рубать.
Далі ж, як в жахливім сні,
Почалось на тій війні:
Тільки голову зрубаєм –
Дві у Змія виростає!
Ще зрубаєм – знов нова
Виростає голова.
Цілий день отак ми бились,
Поки шаблі не ступились,
Та і знемогли від ран.
Тож послухай нас, пацан,
Проти Змія йти не мрій.
Незнищиме, як пирій,
Кодло підлеє зміїне,
Що обплутало країну".

Котигорошко сміється:
"От, народ! Ну, хто ж так б'ється?
Треба вам було, дядьки,
Змалечку читать книжки.
Там секрет – простенька дія!
Хочете – ходім до Змія,
Покажу, як по науці
Голову рубать гадюці."

Після цих розумних слів
Вернидуб сім раз присів,
Щоби кості розім'яти,
І промовив до хлоп'яти:
"Мудрий Котигорошок!
Не читали ми книжок,
Бо з волами та в гною
Юність провели свою,
Разом підемо на Змія,
Та й покажем, хто що вміє!"

І пішли вони степами...
Раптом перед козаками,
Аж гикнув Вернигора,
Піднімається гора.
По горі росте ожина,
Збоку тягнеться стежина
До ведмежої нори
Усередині гори...
Із печери – стид і срам! –
Назустріч мандрівникам
Появляється із тіні
Внучка дідова в бікіні.
Назовем її Маруся.
Я її і сам боюся –
Лізе у сюжет рапцем,
Щоб зустрітись з молодцем.

Молодець, почувши волю,
Теж виходить з-під контролю:
Дістає Котигорошко
Із кишені гарну брошку,
Самоцвіт посередині, –
І підморгує дівчині!

Е-ге-ге, так і до Змія
Не дотягне наша дія.
Треба кидать якори
Й кликать діда із нори.

Та не встиг нещасний дід
Вилізти з нори як слід,
Де не взявсь Вернигора:
"Вже й мені, – гука, - пора
Показати свою силу.
Станьте, щоб не зачепило".
Вернидуб додав: "Цей може,
Так що відступи, небоже!"

Богатир взяв скелю в руки.
Затріщали каменюки,
Захиталася вершина!
Він тоді розправив спину
Буркнув щось собі під ніс,
І ту гору переніс!

Хлопець від дядьків все рвався,
Та на гору оглядався,
Де зосталася Маруся.
Розказать вам не беруся,
Що в душі у козака
Баламутилось, пока
Врешті він прийшов до тями
І подався за дядьками.

Йшли та люльки розкурили.
Раптом небо хмари вкрили
Вітер в полі, мов собака,
Сперш завив, тоді заплакав,
Вдарив грім, і без причини
Перед їхніми очима
Ліс піднявся в сто рядів
Густо саджених дубів.

Все це Солов'я робота!
Кожен дуб мав носа й рота,
Велетенського ротяку –
Можна вмерти з переляку!

Закричали ті роти:
“А куди це прешся ти?
Не допустим переміни!
Геть із нашої країни,
Бо на сонячнім лужку
Вмить відкрутимо башку!”

Тут де взявся Вернидуб,
Їх за листячко поскуб,
Та погладив по корі,
Підморгнув Вернигорі,
І давай з корінням рвати
Та складати у кагати
Дуб до дуба залюбки,
Наче в полі буряки!

Тут з останнього із дуба
Понеслася лайка груба,
Найжахливіші прокльони,
І на землю прямо з крони
Враз стрибають Соловей
І дружок його Кощей.

Соловей надув, як труби,
Солов'їні свої губи,
Піднатуживсь, засвистав,
Поміж ними вихор став.

Вернидуб з Вернигорою
Ниць попадали без бою
Перед силами пітьми
(Там не встояли б і ми –
Зітре вітер в порошок!)
І лиш Котигорошок
Вперто мовив: "Я не ляжу,
А здолаю силу вражу!"
Та з розгону прямо в тім'я
Гепнув раз бісівське сім'я,
І від лісу мецената,
Сором навіть і казати,
Залишилася калюжа
3 запахом негарним дуже.

Ну, Кощей, само собою,
Зник ще до початку бою,
Так що можна було далі
Йти до Змія і до Галі.

Ось чи скоро вже чи ні –
Їхали ж не на коні, –
А підходять козаки
До широкої ріки.
Пляж і ліс понад рікою
Загороджені стіною,
Далі – вишки з вартовими,
А за вишками за тими
Катер, імпортна машина,
І Горинича хатина.
Козаки за мить одну
Рознесли ущент стіну,
Ну, а там, під самим лісом
Змій триглавий дише бісом,
Землю лапою гребе –
Розлютовує себе.

Раптом спогляда Зміюка,
Що хлопчина замість дрюка
У руках тримає строго
Смолоскипа вогняного.
Зрозумів Горинич вмить,
Що то смерть його горить –
Видно, теж читав казки, –
І гукає: "Козаки!
Ви прийшли зі мною биться,
А чи будемо мириться?
Як миритись – я не проти.
Жду наступної суботи –
Бачите ж, де я живу –
На бенкет, на мирову!"

Розсміялись козаки:
"Нам миритись не з руки.
Тут балакать недоречно,
Просимо до бою ґречно!"

Змій у землю задом влип,
Глипнув знов на смолоскип, –
Чує лихо плем'я враже! –
І Котигорошку каже:
"Вникни, хлопче, зрозумій:
Хай там я Горинич Змій,
Та сестру твою кохаю,
І вона мене, я знаю.
Щоб було вам не на шкоду –
Бери землю для народу,
Бери ріки і ліси,
Гаманця ось потруси,
Все, що хочеш, забирай,
Тільки нам ти спокій дай”.

Хлопець глянув Змію в писок:
"Ти додай у цей ще список
Птицю Щастя, що у кліті
Лиш тобі у цілім світі
У печері, на дому,
Щастя щастить одному!"

Змій від хлопця відсахнувся,
Потім криво усміхнувся
І сказав: "Як з нами Птиця,
Нам і їсться, нам і спиться,
І багатство в руки пре,
А він Птицю забере!
Обарзів, браток! Кароче,
Як по доброму не хочеш,
То тоді поглянь сюди,
А потому розсуди:
Чи цю кралю пожалій,
Чи вступай зі мною в бій!".

І за словом цим зловіщим
Підніма хвоста Зміїще –
Під хвостом сидить Марія,
Котигорошкова мрія!

Змій рече: "А зробиш крок –
Тільки купка кісточок
Тут залишиться від Маші.
Отакі умови наші!"

Тут до хлопця побратими:
"Не за тим сюди прийшли ми,
Щоб на півдорозі стати.
На умови нам начхати,
На сльозу не піддамося!
Ти як хоч, а ми б'ємося".

Шаблі блиснули на сонці
І народу оборонці
Дужі м'язи нап'яли,
Диким ревом заревли,
І під ці нелюдські звуки
Вдвох побігли до Зміюки.

У смертельнім поєдинку
Завертілись без зупинки
Лапи, пазурі і руки,
Ноги, голови, шаблюки,
Вуса смалені і лікті,
Зуби гострі, знову кігті,
Звук ударів, стогін, лайка!
Над ставком знялася чайка,
Заєць з лісу дав драла –
Ох, і битва то була!
Перший шал почав спадати...
Появились результати:
Десять змієвих голів
Під ногами козаків.

Та для Змія це забавка,
Заболіла трохи вавка,
І з'являється нова
Знов на шиї голова!
Ще й сміється, вурдалака,
І до хлопців так балака:
"Думав я, що ви обоє
Після першого ще бою
Втішились, бо зрозуміли,
Що моя сильніша сила.
Ви ж, уперті баранюки,
Знов взялися за шаблюки,
Тільки знайте – цього разу
Я з корінням рву заразу!"

Іскри креше сталь об зуба,
Кров тече із Вернидуба
І біда з Вернигорою –
Він трима перед собою
Своє власне ліве вухо!
Підупала сила духу,

А із Змія, наче з пращі,
Із свіжесенької пащі
Знов летить і зліва, й справа
Вогняна пекельна лава!
Вже поразки чути кроки...

Так триває, аж допоки
Лють охоплює тяжка
Хлопця Котигорошка.
По лицю червоні плями,
В погляді немає тями,
Ринув в бою круговерть
Невмолимий, наче смерть!

Коло Змієвої пельки
Замахали знов шабельки!
І, як тільки чергова
Відлетіла голова,
Сильно витріщивши очі,
Робить дії він пророчі:
Тиче вогняний дрючок
Прямо в шиї кістячок!
Зашкварчало, задиміло,
Смалене запахло тіло.
Треба ж, - рішення просте,
А голівка не росте!

Змій ще трохи з ними бився,
А тоді враз зупинився,
Бо залишилася горда
Лиш одна зміїна морда.
Чвиркнув слину крізь вуста,
Та підняв свого хвоста,
Гепнув дуже об полянку,
Де сиділа полонянка –
І остались кісточки
Від Марусі-дівочки.

Тут його остання впала
Голова і застогнала,
І на цьому слові "Ох"
Затрусився Змій і здох.


* * *

По дорозі, що вела
Від печери до села,
Гурт людей чимчикує,
Зараз глянем, хто там є.

Попереду два герої,
Вернидуб з Вернигорою,
Кліть несуть, а у тій кліті
Птах, котрий один на світі!
Думка випустить була
Птицю Щастя край села.

Далі Галя шкутильгає.
Срібла-злата вже немає,
Одежина геть проста,
Міцно стулені вуста,
Намурмосене чоло –
От і все, що в ній було.

Слідом дружно, аж гуде,
Семеро братів іде,
Ті що Змія не здолали
І в полоні пропадали.
Посміхаються некволо,
Озираються навколо,
Все їм гарне в лісі, в полі –
Другий день оце на волі!

А позаду всіх плететься, –
Скоро вже терпець урветься
Споглядать його страждання, -
Хлопець той, чиїм старанням
Пару днів тому назад
Знищений Горинич-гад.
Загріба нога пилюку,
Торба немала на дрюку
Теліпається при русі
Із останками Марусі.
Незважаючи на втому,
Він несе її додому,
Ненаглядну свою милку,
Щоб провідувать могилку.

Ось дійшли вони до гаю.
В небі жайворон співає,
Віє з річки вітерець,
Пахне м'ята і чебрець...
І у цю чарівну пору
Випускають вони вгору
Птицю Щастя всі гуртом.

Та махнула їм крилом,
Весело зареготала
І вгорі, як дим, розтала.

І сказав Вернигора:
"Що ж, прощатися пора.
Не журись, Котигорошку,
Рани заживуть потрошку,
А таки, скажи, на славу
Ми свою зробили справу!
Буде пам'ять навіки".
Попрощались козаки
Й подалися до села,
Де родина їх жила.
Котигорошко з братами
Помахали їм руками,
Чи ж зустрінуться коли?
А тоді й собі пішли.

Так ішли вони до ночі.
Галя каже: "Спати хочу!"
Зупинились на нічліг.
Котигорошко як ліг,
То відразу й захропів
Перший від усіх братів.
І тоді його сестриця,
Люто прагнучи помститься
За Горинича, за мужа,
Каже хлопцям тихо дуже:
"Ви ж подумайте свідомо,
Ким вертаєтесь додому?
Скаже мама, скаже тато:
Не змогли всімох здолати
Змія, ворога народу!
А оцей, котрий колоду
Носить на своїм плечі,
Переміг без помочі.
Уявляєте, що буде?
З вас сміятимуться люди,
А про нього на зорі
Заспівають кобзарі!"

"Я б такого не хотів, –
Буркнув старший із братів. –
Що ж тепер із ним робити?
Чи рубати, чи топити
Понести його на став?
От брателу Бог послав!"
Каже Галя тоді прямо:
"Недалечко є тут яма,
Глибина - аж на той світ.
Вкинем, плюнем – і привіт!"

Як сказали – так зробили.
Руки від гріха помили,
Помолилися за брата
І пішли до мами й тата.


* * *

От таке буває в світі:
Визволиш людину з кліті,
А тоді оте ягня
Оживе одного дня
Й визволителя згори
Швиргоне в тартарари.

Так Котигорошко думав,
Від падіння як прочумав,
Й слово дав собі тверде:
Більш ніколи і ніде
Добрих справ не учиняти,
Слабаків не захищати,
Взагалі, хай йому грець,
Він за щастя не борець.

Тут із доброго із дива
Де взялась, пустилась злива.
Дощ такий, як із відра.
А сказати вам пора,
Що те місце, де козак
Думав, лежачи навзнак,
То була не просто яма,
А країна така само,
Як і в нас тут, нагорі:
Річка, шелест яворів...

Під одним таким явором
Чує хлопець – зверху хором
Закричали пташенята:
"Ой, потопить злива клята!
Поки тато десь літає,
Нас на смерть позаливає!
Ой, вже тонемо в дощі!"
Хлопець буркнув: "Не пищіть"
Потім ще: "А хай вам біс!"
І на дерево поліз.

Там із себе зняв свитину
Та й накрив сім'ю пташину,
Щоб не згинули в негоду.
Треба ж берегти природу!
Ну, а сам униз спустився,
Та під деревом скрутився,
Від дощу, як від картечі,
Голову втягнувши в плечі,
І чекав, коли той ранок,
Мріючи про пива жбанок.

А тим часом після грому
До гнізда свого, додому
Повертався злий чомусь
Пташенят отих татусь.
Глядь: під деревом людина!
Крила склав Орел на спину
І шугнув з височини
Скуштувати дичини.

Та поснідать не вдалося.
З верховіття донеслося:
"Татку, а чи ти здурів?
Ти кого клювать хотів?"
І орлина дітвора,
Дощ стряхнувши із пера,
Розказала і про зливу,
І як в пору нещасливу
Врятувала їх свитина,
Котру цей носив хлопчина.

Птах, послухавши малих,
Застидався і притих.
Потім глянув хлопцю в очі
І сказав: "Проси, що хочеш!"
"Добре, – той йому без спору, –
Винеси мене нагору".

І у ту ж таки хвилину
Посадив Орел на спину
Козака з його речами
Та й поніс угору з ями.

Легко впасти - важко встати!
Замахавсь крильми махати
Наш Орел, і від знемоги,
Як осталася дороги
Половина вже позаду,
Проказав таку тираду:
"Ти ж бо бачив, без сніданку
Я зоставсь сьогодні зранку,
Сили, отже, не стає.
Ти хоч скинув би своє
Полотняне те торбище,
Бо не підлечу вже вище".

Хлопець каже: "Торба ця
Буде з нами до кінця.
А харчів добуду. Їж!"
Та з кишені витяг ніж
І з ноги своєї змаху
Десь півлитки відпанахав.

Наш Орел зацмакав ласо –
Не щодня ж козацьке м'ясо
Потрапляє до меню!
Я його тут не виню.
Ось з'явилась свіжа сила.
Знов наліг Орел на крила,
Та й летіли вгору прямо,
Доки й вилетіли з ями.

Скочив хлопець з шиї птаха.
Шелест трав, дзижчить комаха,
Прямо райська насолода!
Жаль, що втратила нагоду
На оці степи та річку
Подивитися Марічка.

Так подумав він було,
Ну, а тут, немов на зло,
Ще й Орел його питає:
"Що ти в торбі цій ховаєш?
Річ, напевне, дорога,
Важить більше, ніж нога”.
І кивнув на рану-литку.

Хлопець наш понюхав квітку
Й каже: "Що мені та рана.
Тут лежить моя кохана.
Як тобі це пояснити?
От, скажім, у тебе діти...”

"Годі, – птах його спинив, –
Хто з нас, хлопче, не любив...
Ця любов – страшна хвороба. –
Тут Орел почухав дзьоба,
І додав: – Моя кума
Між птахами усіма
Лиш одна любов лікує.
І вона тебе врятує!"

На своїй пташиній мові
Кличе Котигорошкові
Вдячний птах свою куму,
Щоб допомогла тому.
Зашуміли в небі крила,
Тінь широка їх накрила,
Чародійка прибула!
Птиця Щастя то була.

"О, знайомі бачу лиця! –
Радісно сказала Птиця. –
Цей козак з неволі славно
Визволив мене недавно.
Так що я тепер в боргу".
Хлопець буркнув лиш "Угу".

Птиця Щастя кісточки
Із Марусі-дівочки
З торби всі повикладала,
Щось тихенько пошептала,
Нахилилася і сходу
Ллє на дівку мертву воду,
Потім бризкає живу...

Хлопець кида булаву,
До Марусі підбігає
У лице їй заглядає.
І в цей час якраз дівочі
Ожили й відкрились очі.

Ну, обійми, сльози, сміх.
Нам би тут залишить їх,
В мить оцю, коли Марічку,
Цілував козак у щічку,
Та, – о, диво! – в нашій казці
Знов сама, не по підказці,
Ця манірниця-ломота
Перший раз відкрила рота.

Тож прийдеться ще послухать,
Як вона йому на вухо
(Мова, правда, не нова)
Шепче отакі слова:
"Любий Котигорошинку!
Побудуй мені хатинку
Обіч лісу над рікою,
Де ми житимем з тобою.
Буде справжній в нас Едем:
Господарство заведем,
Сотню жовтеньких курчат,
Двоє-троє поросят,
Неодмінна ще умова –
Щоб була у нас корова,
Гуси разом із качками,
Гектар поля з бурячками,
Ще змайструєш ти з десяток
Вуликів – бджолиних хаток.
О, дивись, Орел край поля!
Візьмемо його у долю,
Буде на базар літати,
Салом-м'ясом торгувати."

Від Марусі наречений
Вирвався, немов скажений
(Тільки не з тії причини,
Що злякався слів дівчини)
Й підбігає до Орла.
"Чом кума твоя втекла?
Так незручно, сто чортів!
Я ж подякувать хотів,
Що Марічку з небуття
Повернула до життя".

Відповів Орел козаку:
“То вона не за подяку,
То таке її нутро –
Всім кругом робить добро.
А тепер мені, дружище,
По секрету розкажи ще
Про свої подальші плани.
Ми, авжеж, не хулігани,
Та брати твої й сестриця
Заробили, щоб помститься.
Ну, то як? Бо я за друга
Клюну теж разок чи другий!"

Відповів козак Орлові:
"Дякую на добрім слові,
Та нехай їм Бог суддя.
А, до того ж, бачиш, я
Від дружини, рад-не-рад,
Маю трудовий наряд.
Тож бувай. А я Марічку
Зараз поведу на річку,
Місце будем, так сказать,
Для Едему вибирать".

Ну, а те, що було далі,
Вже в руках Марусі-кралі.
Я за ними не піду,
Бо в Едемському саду
Ще вона й мене, старого,
Завербує на підмогу.
Хай їй грець! Та кажуть люди
(І таке чував я всюди)
Хлопець жінку любить – страх!
Носить ледь не на руках!
І вона його голубить,
Теж, надіюсь, щиро любить.
Не такі вже, щоб багаті,
Але є достаток в хаті,
Є і хліб, бува й до хліба,
Ловиться у річці риба,
Підростають, як грибочки,
І сини у них, і дочки,
Колоситься урожай.
Може, це і справді рай?

Та буває, що казати,
Сяде хлопець коло хати,
Де для спогаду і втіхи
Булава стирчить із стріхи,
І зітхне. Згада про всіх
Побратимів бойових,
Та про подвиг, без якого
Раю не було б такого.


КІНЕЦЬ

вівторок, 12 січня 2010 р.

КОЩІЙ БЕЗСМЕРТНИЙ.


Глава 1.

Якось раз у темнім лісі
Дивні чутки пронеслися,
Від яких аж затрусився
Переляканий Кощій.
Раптом всі заговорили:
Йде піднять його на вила
Богатир страшної сили
І досвідчений колій.

Чи були чутки правдиві
Про небачене це диво,
А чи хто напився пива,
Та й зварганив,що не тре,
Бо ще інші кажуть - хлопець
Булаву з собою носить,
Нею голови, мов, зносить,
І на порох потім тре.

Де причина ції злості,
Щоб трощить Кощію кості,
Розпитать в страшного гостя
Не вдавалося ніяк.
То ж у лісі порішили:
Богатир страшної сили,
Булава в нього чи вила,
Просто вбивця-маніяк.

Та Кощій, хоч і злякався,
А коли ім’я спитався,
Про причину догадався,
І мотиви зрозумів.
Ні, причина була, звісно,
Не Іванів норов злісний,
І не те, що в лісі тісно
Аж для двох богатирів.

Звать було сію причину
Розпрекрасна Василина.
Років три як за дружину
Цей Кощій її узяв.
Бачте, звабився красою,
Личком гарним та косою,
Піснею ще голосною -
Словом, сильно покохав.

А вона його не дуже.
То говорить, що недужа,
То бурчить, то сліз калюжа -
Він усе, як віл, терпів.
Місяць так минув медовий
І, душевно нездоровий,
Наречений чорнобровий
В одну мить немов здурів.

Закричав, уставши рано:
- Ах ти, жінко препогана!
В мене вже на серці рана
Від сімейного життя!
То ж тебе за всі бурчання,
За всі сварки й дорікання
Ще сьогодні - й без вагання -
Перевтілю в жабу я.

Ох, прийшла лиха година!
Розпрекрасна Василина
По велінню мужа рине
У боліт трясовину!
В воду гляне - лихо, нене!
Вся в прищах і вся зелена,
Квакає, мов навіжена,
Горбом горблячи спину.

Рік так мусить змарнувати.
Лиш вночі, як спать лягати,
Шкіру ту могла скидати,
Та хіба то втіха їй?
А було ж лице як ружа!
Що робити? Плаче дуже
І кляне на чім світ мужа
Вже без будь-яких надій.

Час іде. Нещасна плаче.
День для неї ніч неначе.
По болоту, знай, все скаче,
А болото ж не диван.
А у цей час за рікою
В царських сяючих покоях,
Теж охоплений журбою,
Жив царевий син Іван.

Жити звик він у достатку -
Як-не-як, царем був татко,
От і виросло дитятко
Геть не знаючи життя.
І товстий був, і ледачий,
Розум зовсім ще дитячий,
Що й зробить хотів - одначе
Не доводив до путя.

А того Іван журився,
Що до цих пір не женився.
От він духом укріпився
І до батька проказав:
- Вже мені набридло, тату,
Одному бродить в палатах,
Жінку хочу поруч мати,
Ти б сватів кудись заслав.

Цар і рад, але за сина
Жодна стояща дівчина
Не хотіла йти в дружини,
Нащо горе їм таке?
І тоді взяв батько лука,
Та, вложивши сину в руки,
Розігнав у небі круків
Й слово вимовив палке:

- Ти візьми цей лук, синочку,
Та уранці стань в садочку,
І стрільни в чиюсь там дочку,
Й безпремінно в око бий.
Не прийми це за образу,
Та якби ти не промазав,
То, сліпа, вона відразу
Згоду дасть, синочку мій.

Та не так усе те сталось,
Як у мріях їм ввижалось.
Несподівано підкралась
До царевича біда.
Що того, здавалось, діла?
Тільки у руках невмілих
Вбік стріла та полетіла
Геть за села й города.

Залетіла аж в болото
Й Василині коло рота
На її прокляття соте
Впала кована стріла.
Ну, а де стріла та впала -
Однозначно означало:
То сімейних уз начало.
От такі-то, брат, діла.

З тим прийшлося примириться
І цареві і цариці.
Далі - свадьба, як годиться,
І жонатий неборак.
З нього двір увесь сміявся,
Як він жабу сперш боявся,
А тоді взяв закохався,
Ще й не просто собі так.

Я секрета не порушу,
Але вам сказати мушу -
Він побачив в жабі душу,
І за душу полюбив.
А на тіло як поглянув,
(У шпаринку, гад, підглянув!)
То, мов віск в печі, розтанув
І, як завше, учудив.

Ось зав′язка ції драми:
Не приходячи до тями,
Йван-царевич в хаті прямо
З жінки шкуру жаби здер,
І у піч її укинув!
Та згоріла за хвилину.
Заридала Василина,
Бо розлука жде тепер!

Ох ти, доле нещаслива!
- Почекав би, - каже діва, -
Ще три дні - дождався б дива,
Я б навік була твоя.
А тепер Кощій, конешно,
Забере мене, сердешну,
І в неволі безконечно
Пропадати буду я.

Так і сталося. Муж бувший,
Про такі діла почувши,
Вирішив, усе забувши,
Василину взять назад,
Мов, згодиться ще самому!
І, уже по всьому тому,
Як забрав її додому,
Був, скажу вам, дуже рад.

Що робить тепер Івану?
Йде шукати Богом дану
Жінку ту, котру неждано
Сам для себе покохав.
В руки лук узяв та стріли,
Щоб враги не перестріли,
Й навпростець подався сміло,
А куди - і сам не знав.


Глава 2.

Правду кажуть у народі:
Нелукавих ангел водить.
Курс він правильний находить
Й до Кощія прямо йде.
Поле, ліс, і спрага й спека,
Від утоми важко хека,
Вже забрався так далеко,
Що й людей нема ніде.

А Кощій , хоч і злякався,
Й про причину здогадався,
Та навстріч йому зібрався,
Перепнути щоб путі.
Що ж робить, коли дружина,
Розпрекрасна Василина,
Знову стала в мить єдину
Найдорожчою у житті.

Об′єктивності заради
Скажем ще одну тираду:
Попри всі Кощія вади
Був він лицар інколи.
А тому зустрів Івана
У корчмі, ще й непогано!
Прогутарили дорану
Й так розмову повели.

Мов, дружина - не забавка,
Не при мужеві приставка,
І не з ЗАГСу тільки справка,
Як міркує не один.
Мов, про жінку треба дбати,
Годувати й одягати,
Тож рішили позмагатись
Хто з них кращий сім’янин.

Суть така була змагання:
Вранці вдвох, Кощій і Ваня,
Побіжать на полювання
Й Василині принесуть
Гарну шубу з ведмедиці,
На вечерю м′ясо птиці,
Зловлять риби для ушиці
І на стіл їй подадуть.

Хто найбільше уполює,
Хто найкраще приготує,
Найсмачніше нагодує -
Буде жінку цілувать.
Ну, а той, котрий програє,
Даром хай часу не гає,
Хай додому повертає
І тренується стрілять.

От уранці підвелися
І на лови подалися.
Ледь з путі Іван не збився -
Зирка пильно з-за кущів.
Бачить річку, бачить кладку,
Ведмедицю й ведмежатко.
- Непогано для початку, -
Мовив так і лука звів.

Уявилось, як одною
Влучнолітною стрілою
Двох ведмедів над рікою
Вразить сильно наповал.
Та й хотів уже стріляти.
Раптом ведмедиця-мати
Почала йому казати:
- Втихомир мисливський шал.

Пожалій мене, Іване.
Вбивство - діло препогане,
Я тобі в пригоді стану.
Як остануся жива. -
Медвежатко теж сказало:
- Прожило я ще так мало,
Батька я свого не знало,
Мати й так моя вдова.

Опустив Іван наш лука,
Сумнів на душі і мука.
Без дружини жде розпука,
А й ведмедів жалко теж.
А як вже засумнівався -
Без нічого ти зостався,
Як би потім не старався,
В сумнівах, браток, і вмреш.

Відпустив царевич звірів,
Обіцянкам їх повірив,
Зуби в усмішці пошкірив,
Та по лісу далі йде.
Не добуде вже він шубу,
Щоб одіти жінку любу,
То, можливо, птицю грубу
На печеню стрельне де.

Ось побачив він і птицю:
Як гора в гнізді вершиться
Велетенськая орлиця,
Десь на двадцять кілограм.
А під нею пташенята,
Теж орли, як їхня мати,
Та не вміють ще літати,
Бо малі ж, кажу я вам.

Та лиш витіг з сагайдака
Лук і стріли неборака,
Як орлиця так балака:
- Зглянься, Ваню, на мій стан!
Орленят, дивись, вервечка,
Лиш проклюнулись з яєчка.
Мертві випадуть з гніздечка,
Як уб′єш мене, Іван.

Знов царевич співчуває,
Знову лука опускає
Мов, нехай ще політає
І орлиця, і орля.
Тільки й квіти-чорнобривці
Із невдалого мисливця,
З жениха, із нещасливця
Насміхаються здаля.

Дивиться Іван з-під лоба,
У душі нуртує злоба,
Але є ще третя спроба
У змаганні не програть.
Хто впирається - поборе!
Закидає невід в море
Й каже: - Це для нас не горе,
Можу рибку ще піймать!

І не снідав, не обідав,
Безліч раз він невід кидав,
Аж поки попалась риба,
Та така, як побажав:
За усі його за муки
З моря йде Івану в руки
Як акула, риба-щука,
Аж Іван зареготав.

Може, риба та нічого
Й не спиталася б у нього,
Бо, якщо судити строго,
То повинна буть німа,
Тільки сам Іван питає:
- В тебе, ге ж, дітей немає,
Що про поміч не волаєш? -
Риба каже: - Як нема?

Та якщо я тут загину,
То через сію причину
Сотні й тисячі ікринок
В череві моїм помруть.
Схаменись, не нищ природу,
Відпусти мене у воду,
То і я знайду нагоду
Й поможу коли-небудь.

Що царевичу робити?
Мусив щуку відпустити.
Ну, не міг же він убити
Сотні й тисячі життів!
Так скінчилось полювання...
Тож з Кощеєм у змаганні
Наш герой, царевич Ваня,
Так би мовить, пролетів.

А тим часом Василина,
Розпрекрасна, як перлина,
Витязів обох дружина,
Ще не відає про се.
І холодна, і голодна,
І одягнута не модно,
Рибу, м′ясо - що завгодно,
Жде, що хтось там принесе.

Ось Кощій заходить в хату.
Здобичі приніс багато:
Ложить шкуру волохату
До дружининих до ніг.
Вполював і птаха, й звіра,
Он кабан, зайчиха сіра,
Ще й уху зварив допіру -
Ну, здається, переміг!

В хату й наш Іван заходить,
Та руками лиш розводить.
Що тепер кому доводить,
Як програв у боротьбі.
На дівчину зирка скоса -
А вона голодна й боса.
Як тут не похнюпиш носа,
Не зневіришся в собі?

Але що це? Сталось диво!
Наша панночка красива
Розсудила справедливо,
А сказала - не переч!
Вибирає не Кощея,
Що обід зварив для неї,
А прекрасного душею
Хлопця, глузду всупереч.

Каже так: - Люблю Івана.
Одягну свитину драну,
Та для мене ласка й шана -
То цінніше у стократ.
Я Івана так кохаю,
Що невдачу цю прощаю,
І прощатиму, я знаю,
Безкінечно все підряд.

У жінок, не вам казати,
Годі логіки шукати.
Ну, за що його кохати?
Ну, царевич, ну то й що?
Ні характером, ні зростом,
Та й вага не після посту...
Як на нас, то скажем просто -
Полюбила ні за що.

А Кощій тут розлютився!
Головою в стінку бився,
В полі вихором крутився
І зубами скреготав.
Перекинув юшку здуру,
Порубав ведмежу шкуру,
Потім брови враз нахмурив
Й до Івана проказав:

- Не було такого зроду,
Щоб собі зробив я шкоду.
Та й порушила угоду
Розпрекрасная жона.
Зникну я. Але не згину,
На край світу десь полину.
Заберу і Василину,
Хоче там, чи ні вона!

Ще не встиг Іван моргнути,
Чи подумати, як бути
У часи такої скрути,
Як дівчина і Кощій
Слова навіть не сказали,
Наче й поруч не стояли,
В небі, мов туман, розтали
Що ж робити, Боже мій?


Глава 3.

Наш герой, ласкаво прошу,
Сів, як бачимо, в калошу.
Тільки рису нехорошу
Він від батька вспадкував:
Як розсердить хто Ванюшу,
Не щадив зловредну душу,
І, сказати я вам мушу,
Що, бувало, й убивав.

А, як далі ми побачим,
Він розсердився добряче,
І тому не сів, не плаче,
Став у небо поглядать,
Чи не з′явиться красивий
В небі синім голуб сивий,
Від дружини знак сміливий
Де Кощея смерть шукать.

Так у казці вже ведеться -
Той, хто жде, свого діждеться,
Як терпіння набереться,
І здійсняться чудеса!
Ще й на вечір не звернуло,
З хмари холодом війнуло
Й голубів отих шугнуло,
Мов розверзлись небеса.

- Ми сказати прилетіли, -
Голуби затуркотіли, -
Як зробити добре діло,
Як Кощія умертвить.
Он на березі морському
Дуб стоїть. На дубі тому
Є гніздо і качка в ньому.
Качку мусиш ти зловить.

З качки випаде яєчко.
Надіб’єш його скраєчку,
Голку витягнеш на дечку -
Дечко те для красоти.
Голку треба поламати,
І тоді Кощій проклятий,
Вік нам неба не видати,
Здохне, як тут не крути.

На такі прекрасні речі
Розправля царевич плечі
( А в плечах він мав, до речі,
Метрів, мабуть, півтора!)
Закусив в завзятті губу
І помчався враз до дуба
На Кощеєву на згубу
З грізним вигуком „Ура!”

Та не все ж йому удача.
Кругом дуба як не скаче,
І трясе його добряче –
Дуб стоїть, немов закляк.
Вже й навшпиньки, бідний, пнеться -
До гнізда не добереться,
Качка лиш вгорі сміється,
Не дістать її ніяк!

Знов царевич ніс повісив,
Бо який тут настрій в біса!
Коли це виходять з лісу
Ведмедиця й ведмежа.
Мовчки дуба ухопили
І на землю повалили.
Для ведмежої для сили
Це, їй-Богу, не межа.

Йван-царевич здивувався -
На таке не сподівався, -
І уже було зібрався
Качку за хвоста хапать,
Та якраз в цю саму пору
Качка пурхнула угору
І полинула над морем,
І давай над ним літать.

Як і личило герою,
Дістає царевич зброю
І могутньою рукою
Напинає тятиву.
Тільки знов йому невдача,
Бо стріла його гаряча,
Зачарована неначе,
Впала поруч у траву.

Що ж робить? Хіба скориться?
Утече ж проклята птиця!
Тут знайома нам орлиця
Вслід за качкою шуга.
Наче вихор налетіла,
Тільки пір′я полетіло,
Скоро з качки уціліло
Лиш крило одне й нога.

Обернувшись навкруг себе,
Впала та нога із неба,
Та Іванові не треба
Ні ноги, ані крила!
Від розпуки став він рачки:
Випало яйце із качки!
Смерть Кощеєву й болячки
Хвиля в море понесла.

По законах всіх Ньютона
У воді яйце потоне,
Море ж - то не дуба крона,
Де гніздечко качка в′є!
Де взялася риба щука.
Випливає і без звуку
Те яйце Івану в руку
Прямо з моря подає.

Від такого повороту
Аж відкрив царевич рота
Й швидко взявся за роботу,
Розбивать почав яйце.
Жде розбійника розплата!
А Кощій в своїх палатах
Серед розкошів і злата
Серцем відчуває це.

От Іван, знай, робить діло,
У Кощія ж серце змліло
І чоло враз помокріло -
Чує, начебто помре.
Вгледівши свою кончину,
Ухопив він Василину
І прибіг, де наш хлопчина
Голку в руки вже бере.

Перед Йваном появився,
Грізно в очі подивився,
І царевич зупинився
Від його зловіщих слів.
Каже так: - Затям, Іване,
Як у мене серце стане,
Василина знову стане
Жабою від п′ят до брів!

Василина заридала,
Хлопцю до грудей припала
І крізь сльози проказала:
- Я в болото не піду!
Я поріжу собі вени,
Аніж буду знов зелена
Квакати, мов навіжена,
У людей всіх на виду.

- Не вбивай його, - шепоче. -
Хто ж на мене глянуть схоче?
Не судилось, видно, хлопче,
Нам удвох життя пройти.
Не вбивай, молю, Кощія,
Краще я лишуся в мріях,
Ніж у шкурі тій здурію
І мене розлюбиш ти.

І просила, і молила,
Та Івана закусило.
Каже: - Ти для мене мила
Навіть в образі змії.
І даремно, - каже, - плачеш,
Бо Кощія вб′ю одначе
За його нутро собаче,
Й за страждання за твої.

Мовив так - і знов за голку.
Заметавсь Кощій без толку,
На собі порвав футболку,
Затрусивсь, мов наркоман.
А царевич голку чинно
Піднімає, мов поліно,
І ламає об коліно!
Отакий-то він, Іван.

Здох Кощій - і більш нічого,
Не скалічило нікого.
Василина, слава Богу,
Розпрекрасна і жива.
У житті таке буває -
Той, хто сильно нас лякає,
За душею ніц не має,
То одні лише слова.

Василина, звісно, рада,
До свого підбігла лада
І в бійми йому пада
Та щебече, наче птах.
Каже мужу дорогому
Щоб скоріше вів додому
І, аж заздрісно самому,
Каже, любить його - страх!

Тут і цар, тут і цариця
Сином почали гордиться,
І півцарства, як годиться,
Запросили на обід.
Вдався той бенкет на диво.
Я там був, пив мед і пиво...
І жили вони щасливо
Ще багато довгих літ.

К І Н Е Ц Ь .

четвер, 7 січня 2010 р.

КАЗКА ПРО ІВАНА, ЯКИЙ ХОТІВ ЛІТАТИ.


Десь-колись, в якійсь країні,
За горою у долині
Жив Іванів син Іван.
Сам, як водиться, з селян.
Мав хазяйство немале,
Жінку з дітьми мав, але
Був від голови до п'ят
Злою силою заклят.

Якось раз у день погожий,
Сам на себе аж не схожий,
Став Іван молоть дурницю:
-Я, - говорить, - мабуть, птиця.
Так і тягне в небеса! -
І скакать почав - Асса!

Діти в сльози, жінка в крик,
Але він до цього звик,
Хвіртка хряпнула в дворі -
Вже Іван наш на горі.

Став над кручею крутою,
Розмовляє сам з собою.
То кляне лиху годину,
То помацає за спину,
Та надіється дарма -
Не було крил - і нема.

Раптом з неба Птах великий,
Чи орел, чи голуб дикий,
Пір'я біле, наче сніг,
Падає йому до ніг.

Здивувавсь Іван. А Птиця,
Чи орел, чи голубиця,
Каже мовою людською:
- Що це сталося з тобою,
Що покинув ти скотину,
Хату, жінку і дитину,
І стоїш тут, на горі,
А не в себе у дворі!

Йван очухався від дива
Й каже їй:- Голубко сива,
Прилетіла ж недарма ти,
Научи мене літати!
Тоскно жить мені, нудьга.

Птиця мовила: - Ага,
Розумію все з півслова,
І порада вже готова:
За горами, за морями,
Як звідсіль іти, то прямо,
На четвертий день ходи
Скеля є серед води.

Як не зіб'єшся з путі -
Все буває у житті -
То під скелею відразу
Прокричи таке три рази:
"Шумба-румба, вовчі кості,
Я прийшов до Чуда в гості.
Хрум-жерум, сліди на стелі,
Створіться двері в скелі!"

Стихне буря враз на морі,
У небесному просторі
Хтось торкнеться срібних струн,
Скеля репне, як кавун,
Над водою міст повисне.
Ти тоді три рази свисни
І прямуй у дім до Чуда.
Там побач, що далі буде.

Птиця тут крилом махнула,
Проти вітру повернула
І розтала, як туман.
Знову сам стоїть Іван.

Ось чи скоро там, чи ні -
Невідомо те мені,
Та й не в цьому казки суть -
Вирушив Іван у путь.

Важко йти було герою,
Бо якби була легкою
Та дорога - кожен з нас
Крила взяв би про запас.

Спав Іван не на постелі,
Подолав аж дві пустелі,
Перейшов дрімучий ліс,
Через гори переліз...

В скорім часі після цього
Вийшов з лісу на дорогу,
Прямо проти камінь-скелі,
Чуда мудрого оселі.

Зупинився і відразу
Прокричав слова три рази,
Як навчила його Птиця -
Двері мусили відкриться.

Він неспішною ходою
По мосту, що над водою,
Йде й заходить, мов у хату,
В скелю ту страшну, закляту.

Там, посеред порожнечі,
Дід сидить, зігнувши плечі.
Борода укрила груди.
Здогадавсь Іван - це Чудо!

Два Дракони трохи збоку
На Івана щулять око,
Слина капає із рота -
Зжерти їм когось охота!

Ще літає поміж них
Птиця, біла, наче сніг,
Славним запахом несе...
Словом, чудо, та і все.

Тут Іван почухав п'ятку
І почав був по порядку:
Мов, літать мені охота,
Хочу вирватись з болота,
І гризе мене нудьга...

Раптом дідова нога
Відділилася від тіла,
Круг Івана облетіла,
По потилиці звезла
І на місце приросла.

Наш Іван гикнув від ляку,
Дід же, спершись на ломаку,
Каже глухо, як у бочку:
- Знаю сам я все, синочку.
Молодців таких чимало
Тут до тебе побувало,
Й кожен, бісова личина,
Просить крил собі на спину.

А тепер дивись, герою:
То не сніг лежить горою,
То, як сніг, біліють кості
Тих, хто падав з високості.
По дорозі до мети
Можеш ти кістьми лягти.
Як впадеш, то вже пробач,
Підеш ящурам на харч.
Я не злий, але ж скотину
Годувать чимсь треба, сину.

Два Дракони загарчали,
В животі в них забурчало
У передчутті обіду.
А Іван і каже діду:
- Не лякай! Кажи, де стать,
Та учи скоріш літать!

Дід на слово це хоробре
Посміхнувся враз недобре,
Потім блискавку рукою
Упіймав над головою
І пожбурив десь за море.
До Івана ж так говорить:

- Ну, то так тому і буть.
Зараз скриньку принесуть.
Златом кована вона,
Не проста, а чарівна.
В ній лежать у павутинні
Три пір'їни журавлині.
Візьмеш їх, та на віконці
Хай просохнуть лиш на сонці,
Потім з жінчиного плаття
Розведи в дворі багаття,
Та подми із-під поли,
І пір'їни ті спали.
Тільки дим полине в небо -
Крила виростуть у тебе,
Не великі, не малі -
Щоб піднятись від землі.

Дід торкнув себе за скроні,
Потім плеснув у долоні,
І, спокійне та просторе,
Раптом збурилося море,
Із морської глибини
На Іванові штани
Хвиля котиться крута,
А на хвилі - скринька та.

Плюнув дід через плече
Й до Івана так рече:
- Але це не все, Іване,
Щоб було в нас без обману,
Знай напевне і достоту:
Перша ніч після польоту
Як підійде до кінця -
Зустрічай мого гінця.

Забере він за пір'їну
В тебе хату і скотину.
Птицю, коней, навіть віз
Віддаси йому без сліз.

Ще дорожча друга буде, -
Посміхнувшись, каже Чудо. -
За політ у синє небо
Заберу сім'ю я в тебе.

Якщо й це тобі байдуже,
За пір'їну третю, друже,
Заберу здоров'я й силу.
Отака-то дань за крила.

Втупився Іван на діда,
Наче три дні не обідав,
Та що зробиш, як до п'ят
Злою силою заклят.
Пальці стиснув у кулак:
- Згоден я. Хай буде так!

Впала в море блискавиця,
Зникли дід, дракони, птиця,
Струни лопнули вгорі -
Наш Іван уже в дворі.

Діти вибігли до нього,
Жінка стала край порога,
Бекає в хліві вівця -
Ждуть хазяїна й отця.

Та Іван минає їх.
Наче злодій, в хату вбіг,
Скриньку ковану на стіл,
І сокирою навпіл!

Аж мороз пробіг по спині:
Три пір'їни журавлині
Там на дні собі лежать
І, як золото, горять.

Залунали чудні звуки,
Він узяв те пір'я в руки,
І поклав не вдалині -
Проти сонця на вікні.

Їсти кличе ось жона -
Він глухий, немов стіна.
До пір'їн як прикипів.
Біля них всю ніч сидів,
А як другий день почався,
Тут терпець йому урвався,
Одягу наніс він гору
Й запалив посеред двору!

Хай здійсниться неминуче!
У вогонь жаркий, пекучий,
Ваня здалеку, від тину,
Першу кидає пір'їну.

Затріщало, задиміло,
Жаром приснуло на тіло,
Руку враз корчем звело -
На спині стирчить крило!
Не мале і не велике,
Так, якраз для чоловіка,
Пір'ям вкрите, все як слід,
Як казав Івану дід.

Ось вогонь пішов по кругу.
Він бере пір'їну другу
Й опускає прямо в жар.
Полум'я знялось до хмар,
За плечима запекло -
Друге виткнулось крило!

Тут останнюю пір'їну
У вогонь Іван наш кинув,
І нічого. Лиш з горіха,
Чи для страху, чи для сміху,
Зірка пурхнула неждано
І повисла над Іваном.

Він до жінки, до Марусі:
- Жди, я скоро повернуся!
У дворі собі гуляй,
Та на небо поглядай.
Як побачиш - серед хмари
Чоловік літа, як пара -
Знай, то я, а не мара.
А тепер мені пора.

Жінка в сльози, діти в крик,
Але він до цього звик,
Хвіртка хряпнула в дворі –
Вже Іван наш на горі.

Груди палить нетерплячка.
Зараз кінчиться болячка,
Що вогнем його пекла!
Розправляє два крила -
Хай здійсниться неминуче! -
Розігнавсь... і стрибнув з кручі!

Скільки зим і скільки літ
Мріяв він про цей політ!
Б'є під ребра вітер туго,
Під руками - лісу смуга,
Дві вузесенькі дороги
Простяглися там, де ноги,
А під носом, де губа -
Річки стрічка голуба!

Помах крил його несе -
Що не мить, то вище все.
Вниз поглянув - ходять всюди
По селу маленькі люди:
Ті щось ділять між собою,
Ті зійшлися у двобої,
Той вином розгонить страх,
Той зігнувся у трудах,

А Івану спокій, воля -
Посміхнулась таки доля!

Так Іван собі літав,
Поки вечір не настав,
Та й до хати повернувся,
Де втомилася Маруся
Чоловіка виглядати.
День минув, лягають спати.

Жіночка Івана вкрила,
Поторкалася за крила,
Гордість груди розпирає -
Як-не-як, а муж літає!
Посміхається жона.

Тільки бачить ось вона -
В чоловіка-молодця
Не зникає сум з лиця.
То печаль, а то тривога -
Жінка з ласкою до нього:

- Чом, Іване, зажурився!
Чи в польоті притомився,
Чи не рад, що маєш крила!

А Іван: - Дружино мила,
Налягає туга клята,
Бо за крила жде розплата.

Та Марусі взяв, повідав,
І про Птицю, і про Діда,
І про те, яка страшна
Чудом названа ціна.

Жінка від таких речей
Не зажмурила очей,
А говорить йому так:
- Ти козак чи не козак!
Та одвік поганська сила
Ще богатирів не била!
Тож зустрінься із бідою
Не з поклоном - з булавою!
Хай поткнеться той гінець -
Раз удариш, і кінець!

Так на тому й порішили.
Ваня, щоб набратись сили,
Богатирським сном заснув.
Спав, аж поки не почув –
Хтось зашкрябав у вікно.
Догадавсь він, хто воно.

Здоровенні, наче гори,
За вікном стоять потвори.
Морди довгі та зубаті,
Непричесані, кудлаті,
З носа дим, з очей вогонь,
Пазурі замість долонь...

Кидає Іван із печі
Булаву собі на плечі,
І виходить, вір-не-вір,
До Драконів прямо в двір!

Ящури його схопили,
Між собою посадили,
Дивляться на нього скоса.
Мертвим духом б'є у носа,
І почув Іван за мить -
Щось в утробі в них бурчить!

Та, вже звиклий до химер,
Не злякався він, не вмер.
Каже, начебто привітно:
- Що вам, ящури, потрібно?
Чи закінчились харчі,
Що прийшли сюди вночі!?

Засміялися потвори,
Потім перша так говорить:
- Не придурюйся, Іване.
Договір наш без обману.
Те, що ти хотів - те маєш,
А умову нашу знаєш.

- А якщо я із цих пір
Та порушу договір?

Ті один на одного:
- Нам не казано того.
Не жартуй, а без вагань
Викладай сюди ось дань!

Тут Іван уже суворо:
- Так скажу тобі, потворо:
Договір із Чудом сивим
Визнаю несправедливим!

Та на ноги устає
Й булавою дістає
Крайнього із посланців.
Той - беркиць, як не сидів!

Другий - в крик! Іван не слуха,
Ухопив його за вухо,
Розкрутив, та - об горіх!
Той зітхнув і також ліг.

У цю ж мить, об цій годині
Вихор знявся у долині,
Закрутився двір-поляна,
Затуманило Івана,
Потім враз його вхопила
Й понесла нечиста сила,
Заіржавши, наче кінь,
На страшенну височінь!

А коли уже здаля
Цяткою здалась земля,
У Івана стисло груди,
Бо відчув, що падать буде.
Він до крил - та от біда!
Спалахнула та звізда,
Що над ним весь час висіла,
І за мить спалила крила.

Ще не вірить він у це.
Жах спотворює лице,
На вустах то покаяння,
То прокльони, то благання,
Але раптом голос з неба:
- Так тобі, Іване, й треба!
Будеш, сучий сину, знать,
Як із Чудом жартувать!

Холодок поза плечима,
Мелькнув світ перед очима,
Каркнув ворон, крякнув грак,
Падає Іван, ще й як!
У вухах аж вітер свище,
А земля все ближче, ближче...

Бух! Упав Іван із печі!
І прокинувся, до речі.
Ущипнув себе за вухо,
Потім правий бік почухав,
Бо упав не на м'яке!
- І привидиться ж таке... -
Пробурчав до себе стиха.
В ліжку сонно жінка диха,
А у вікнах глупа ніч.
Досипать поліз на піч.

Та відтоді спав погано.
Все хотілося Івану
Ще раз глянути з небес
На суєтний світ увесь.

Але зась! Від того разу,
Скільки він на піч не лазив,
Хочте вірте, хочте ні,
Не літав він навіть в сні.


КІНЕЦЬ

понеділок, 4 січня 2010 р.

абетка натураліста.

Антарктиду знають всі,
Там живуть пінгвіни.
Аня шкірками із них
Прикрашає стіни.


Біг баранчик біля тину,
Зупинивсь почухать спину.
На тину сидів Івась,
Батогом по спині – хлясь!


Вова песика убив.
Хто осудить Вову?
Песик вчити не хотів
Українську мову.


Гомілку собі перебила
Гніда сивочола кобила.
Гаврило погнав на бар’єр –
Болить в неї ніжка тепер.


Ґава, злодійка швидка,
Вкрала ґудзик в Пилипка.
І відтоді у руці
Носить Пилипок штанці.


Дві миші, голодні і люті,
Прогризли дірки в парашуті.
Даремно десантник Денис
Сьогодні стрибатиме вниз.


Екзотичний страус ему
Ущипнув за тім’я Емму.
Емма страусу за це
Вщент розгепала яйце.


Є! – Єгор усім гука.
Він спіймав таки шпака.
В школі чучел цілий ряд –
Буде новий експонат.


Жерла гусінь деревце,
Наче ненажера.
Та голівку їй за це
Відкрутив Валера.


За порубані ялинки,
За понищені ліси,
В Новорічну ніч, дитинко,
Дід-Мороза укуси!


Ич! – сказав сичисі сич, –
Я не мєсний, я москвич,
Я вже крячу, не сичу,
Хочеш і тебе навчу.


Ікла дикого кабанчика
Покалічили Іванчика.
І лежить Іван на ліжечку,
Сльози капають у діжечку.


Їжачок не винуватий,
Жора сам подався з хати
В кайфі після косячка –
Голий сів на їжачка.


Йосип йоршиком об’ївся.
Йосип в школу запізнився,
Бо, скажу вам по секрету,
Не добіг до туалету.


Корівка крута і рогата
Штрикнула за клунею тата,
Бо тато всю випив наливку
Й поліз цілувати корівку.


Лисичка курочку спіймала.
Лисичка м’ясом ласувала.
А десь за лісом, за горою
Курча ставало сиротою.


Милосердний Мирослав
Мишку випустив у став,
Щоб сусідський кіт вусатий
Мишку ту не міг спіймати.


Натураліст, піднявши клямку,
Сказав: "Тікай-но, тигре, в ліс".
А тигр тепер сидить і плямка –
Не встиг втекти натураліст.


Ой, метелику-комашко,
Не зітхай в руці так тяжко,
Роздушити тебе треба,
Щоб не вийшла гусінь з тебе.


Поросятко підростало.
Та якби воно те знало,
Що росте комусь на сало,
Підростати б перестало.


Равлик Раулю
Вчора дав дулю.
Равлику трішки
Рауль зрізав ріжки.


Сові-хижаку від юнната Сергія
Сховатись на дереві марна надія.
Зосталась від хижого птаха лиш згадка,
Бо є у Сергія велика рогатка.


Тарганець-смільчак заліз
На Тарасиковий ніс,
Та й сховався. Думав нірка –
То ж була у носі дірка.


Удав поліз на унітаз,
Схотів культурним буть хоч раз,
Схотів цивілізації –
Тепер в каналізації.


Файна у юннатки Каті
Із панцера чашка.
Поруч бігає по хаті
Гола черепашка.


Хрущик лізе через гай.
Ай!
Наступив малий Петрусь –
Хрусь!


Цап зустрів царя звірів.
Цап від страху одурів:
Вимазав до талії
Лева у фекалії.


Через поле з краю в край
Ходить хлопчик Помагай.
На картоплі душить радо
Він жуків із Колорадо.


Шушлик штрах любив шолодке,
Шушлик штрах чукерки їв.
Шастя те було коротке –
Шалишившя беш жубів.


Щире мав карась нутро,
Вірив в казку і в добро…
Щука з’їла карася –
От і казочка уся.


Юхим і Юра в ліс зібрались
Шукати папороті цвіт.
Туди ж і упирі злітались
Щоб не проґавити обід.


Яків ящірок хапав
І за пазуху ховав,
А тепер ці любі друзі
В нього бігають по пузі.






неділя, 3 січня 2010 р.

Часи Сварожі.

Ч А С И С В А Р О Ж І.
Сказання з прадавніх віків.

Частина перша.


Глава 1. Закон Сокола-­Рода.

Ще коли не було світу,
А була пітьма безмежна,
Існувало Вічне Око,
Що від часу незалежне.

І сльоза упала з Ока.
З неї Вирій утворився.
Впала друга – стало Світло,
Світ земний тоді з′явився.

А за третьою сльозою
Першобог родився Сокіл.
– Буде Род тобі імення, –
Так сказало Вічне Око.

Сокіл­-Род ізніс потому
Два яйця, і під Прадубом
Народились із яєць тих
Білобог із Чорнобогом.

І сказав їм Сокіл слово:
– Ви володарі над світом,
Ви добро і зло водночас,
День і ніч, зима і літо.

Ті, що прийдуть вслід за вами,
І Боги, і смертні люди,
Вас не зможуть роз′єднати,
Зло й добро довіку будуть.

Час іде. Вже світ відтоді
Сім разів перемінився,
Та закон, що Сокіл вирік,
Ще ні раз не похитнувся.


Глава 2. Мара.

Тихий вечір опускався
З хмар на землю стоголосу,
На село, котре тулилось
До дрімучого пралісу.

У дворах корів доїли
Чорноброві молодиці,
З­під долонь їх білі цівки
Дзвінко сюркали в дійниці.

Дехто з річки повертався,
Рибу виплутавши з сіті,
Інші йшли із полювання,
А навстріч їм бігли діти.

Ген на вигоні зібралась
Молодь на вечірні гулі…
І в цю мить на темнім небі
Вогняна з′явилась куля!

Хвіст комети осідлавши,
З головою під пахвою
Над селом Мара летіла,
Нерозлучна із бідою.

Пролетіла низько-низько
І за лісом десь пропала.
Довго вслід діди молились,
Та собаки валували.

А Мара до батька мчала.
Ось зустрілись серед ночі,
Із-­під брів, густих і чорних,
Глянув Морок доні в очі.

Глянув в очі і промовив:
– Чом сердита, доню мила?
Розкажи своєму тату,
Що тебе так розгнівило?

– Роздратована я, батьку,
Бо нікчемні смертні люди
Веселитись і співати
Знову в ніч купальську будуть!

Ще й, опудало зробивши,
Обізвуть його Марою,
І з веселими піснями
Спалять, кляті, над водою.

– Ти придумала їм кару? –
Запитав у неї Морок.
– Так! – Мара йому сказала, –
На село пущу я дочок!

Чи Гризачку, котра тугу
Насилає на людину,
Чи на жар їм Вогневицю,
Щоб палила зсередини.

Чи Ломоту, щоб ломила,
Чи Коркушу на коросту…
– Це забавки, – каже Морок. –
Я лихішу знаю помсту.

Ти відкриєш льох глибокий,
Де сидить, цепом прикута,
Біснувата і потворна,
В темряві Чума прелюта.

Перед цим затулиш вуха,
Щоб не чуть виття хвороби,
Бо Чума ще і на тебе
Кинеться, сліпа від злоби.

Випустиш, нехай по селах
Те виття почують люди,
І насмішникам спасіння
Отоді уже не буде!

А Мара йому говорить:
– В них-бо в капищі Дажбога
Не згаса вогонь священний.
Пропаде Чума від нього!

Посміхнувся чорний Морок:
– Хай горить хоч і століття!
Вітродуй синам накаже
І задмуть вони багаття.

Так сказав їй Морок-­батько
І піднявся в небо з лісу,
Заховав і ліс, і села
В темряви густу завісу.


Глава 3. Сварог.

Був Сварог володар неба,
Спадкоємець Першобога.
Багатьох ремесел люди
Научились від Сварога.

Він навчив з руди залізо
Добувать, поклавши в домну,
Першого скував їм плуга
І скував обручку шлюбну.

Научив речам корисним
Для оранки і скотарства,
І не всім, але окремим
Таїну відкрив ковальства.

Він і сам, усі казали,
Серед смертних народився
Ще у ті часи прадавні,
Коли світ лише з′явився.

От якогось злого року,
Що і в ті часи бували,
На землі почався голод,
Люди з голоду вмирали.

І тоді Сварог-­дитина
Вранці видерся на гору,
Де розрісся кущ пшениці,
Їм невідомий в ту пору.

Із куща розвів він поле,
Урожай в мішки засипав
І повіз голодним людям,
У своє село поїхав.

Чорнобог спустився з неба,
Став у нього на дорозі,
Порубав мечем Сварога,
Перекинув з хлібом воза.

Білобог спустився з неба,
Взяв до Вирію Сварога.
Там зробив його Безсмертним,
Врятував від Чорнобога.

Йшли літа, старими стали,
Щоб людей судьбу вершити,
Чорнобог із Білобогом,
Первородні Рода діти.

Піднялися їм на зміну
Морок і Дажбог з синами,
А Сварог, на силі ставши,
Верховодив над Богами.


Глава 4. Про людську Долю.

Бог Дажбог, слов′ян прапрадід,
Стурбувався, яснолиций.
Каже слово до Сварога,
Щоб спинити моровицю:

– Не дозволь Марі, Свароже,
На село Чуму пускати
І вбивати без розбору
Праведних і винуватих.

Так не лишиться і сліду
Від слов′янського народу,
До котрого й ти, я знаю,
Небайдужий був відроду.

Відповів володар неба,
Многоликий і єдиний:
– Небайдужий, твоя правда,
Бо вони – мене частина.

Та, однак, є інша правда:
Чоловік земний – то ледар,
Звик на Бога покладатись,
Сам собі він не господар.

От і ти мене, Дажбоже,
Знов до того навертаєш,
Щоб усе Боги зробили.
А людині що лишаєш?

Відповів Дажбог Сварогу:
– Ми самі у тому винні,
Приставляєм з неба Долю
Від народження людині.

Ось брати живуть, дивися:
Усього в одного з верхом,
Другий ледь кінці з кінцями
Зводить в хижі з драним дахом.

У багатого по полю,
Де пшеницю тільки зжали,
Ходить Доля і колосся
Підбира, щоб не пропало.

А бідняк, за що б не брався:
До людей наймавсь косити,
Із лози робив корзини –
А не міг розбагатіти.

От піймав він на покосі,
Сівши звечора за копу,
Долю брата, що ретельно
Колоски збирала в купу.

Упіймав, схопив за плечі,
Заглядає пильно в очі:
– Ти скажи, – її питає, –
Чом не маю я удачі?

Брат мій п"є он і гуляє,
Ти ж багатство умножаєш.
Посміхнулась Доля брата:
– Чом мене про це питаєш?

Запитай своєї Долі.
– Де ж вона? – той ледь не плаче.
– Твоя Доля в чистім полі
На коні баскому скаче.

Ти вкради в селі сусіднім
Пару коней, щоб продати.
Тобі Доля допоможе,
З коней станеш ти багатим.

Вкрав той коней і продав їх.
Скоро став купцем найпершим
І багатством незліченним
Свого брата перевершив.

То ж кому косити жито
Його Доля помагає,
А кому судилось інше –
Не людина вибирає.

– Вибір є, – Сварог промовив. –
В нім добра і зла початок:
Чи з крадіжки стать багатим,
Чи зневажити достаток.

Вибір є. Чи тільки здатен
Чоловік його зробити?
– Та однак, – Дажбог промовив, –
Не позволь слов′ян губити.

– Зробим так, – Сварог ось каже. –
Від Чуми рятунок буде.
Тільки смертний, так велю я,
Хай той засіб сам добуде.


Глава 5. Перун.

Серед дня, як стало сонце
Над хатинами в зеніті,
Як у затінок сховались
І малі, і люди літні,

Юна дівчина Яринка,
Ще не жінка й не дитина,
Тирлича­траву шукати
В ліс майнула від хатини.

Тирлич той, як ним ізранку
Умивати личко й тіло,
Буде хлопців привертати,
Щоб одну її любили.

То сміялась, то стидалась,
Пташенятком серце билось…
Озирнулася – не зчулась,
Як у нетрях опинилась.

Збоку хащі затріщали,
Заревіла ведмедиця!
Остовпіла враз Яринка –
Годі і поворушиться.

Звідкись парубок узявся,
Як ведмідь, великий тілом.
Затулив плечем Яринку,
Став між нею й лютим звіром.

Крок зробив – і ведмедицю
Ухопив за поперека,
І, піднявши над собою,
Швиргонув у ліс далеко.

Обернувся – і Яринка
Широченні бачить плечі,
Бачить голову чубату
І веселі карі очі.

Борода ледь щоки вкрила,
Одяг – шкіра із оленя.
Вепра зуб висить на грудях,
Оберіг від невезіння.

Посміхнулася Яринка:
– Ти коваль, тебе я знаю.
Це тебе з села прогнали,
Коли я була малою.

Знаю, звуть тебе Добриня.
Але кажуть, ти не добрий,
Кажуть, звірів дужче любиш,
А людей не любиш мовби…

Та на це Добриня мовчки
Витяг з-­під поли гостинця,
Витяг сонячного зайця,
Простягнув його Яринці.

Засміялася Яринка,
Коли зайчик їй на плечі
Скочив, зовсім ніби справжній,
Тільки жовтий і гарячий.

Хлопець мовив: – Ще намисто
Із росинок осьде маю,
Ще на гойдалці вербовій,
Якщо хочеш, погойдаю.

Свою руку до Добрині
Вже Яринка простягнула…
Коли раптом грім ударив,
Блискавиця спалахнула.

Спалахнула і з′явився
Красень ясний перед ними.
В сагайдаку срібні стріли,
Лук розкішний за плечима.

До Яринки: – Йди за мною,
Буду щось тобі казати.
Маєм справу важливішу,
Ніж на гойдалці гойдатись.

Тут Добриня обізвався:
– Ти ще хто, що повеління
Роздаєш у цьому лісі,
Як у власних володіннях?

Посміхнувся гість незваний,
Похитав лиш головою,
А тоді Яринку владно
За плече узяв рукою.

Хлопець вдарив його в груди –
Той стоїть, не похитнувся.
А за мить на гілці дуба
Сам Добриня опинився!

Незнайомець взяв Яринку
Й щезли враз, немов розтали,
І удвох аж на узліссі
По його велінню стали.

– Я – Перун, володар грому, –
Каже владно, хоч і тихо. –
Над твоїм селом, Яринко,
Лютеє нависло лихо.

Зла Мара, яка ночами
Попід вікнами блукає,
Завтра зранку, в день Купайла
На село Чуму пускає.

Знак про це сьогодні буде –
В капищі вогонь погасне,
Котрий зміг би заступити
Від біди село злощасне.

Та, однак, є порятунок.
В нетрях лісу на хвилину
Папороть вночі розквітне.
Ти знайди той цвіт, Ярино.

Ти знайди той цвіт у лісі
І зумій його вхопити,
Щоб до ранку на вівтарі
З квітки ватру розпалити.

Як устигнеш, то Чума вже
Увійти в село не зможе. –
Каже дівчина Яринка:
–Я боюсь, Перуне­Боже!

Вдарив грім. Перун у небі
Зник, як доти появився.
Тільки кущик полиновий
До Яринки прихилився.


Глава 6. Біда в селищі.

Капище в селі стояло
На узвишші, над ставками.
Там горів вогонь жертовний,
День і ніч горів роками.

І не спали огнищани,
Що вогонь той годували,
І волхви якраз до свята,
До Купайла готувались.

Де не взявся лютий вітер!
Він пронісся по капищу,
У передній свят­-кімнаті
Різьблених Богів понищив.

І до вівтаря ввірвався,
Закружляв поміж стовпами…
Світ померкнув, бо той вітер
Загасив вогонь у храмі.

Треба кликать люд на віче,
Бо зловісна це подія!
У село волхви побігли
До старійшини Гордія.

Той Гордій багач був знатний.
Мав корів, овець і коней,
Грецькі золоті монети
В нього дзенькали в долонях.

Кажуть, що багатим став він,
Як вкосив трави чимало,
Та не так вкосив, як люди,
А вночі перед Купайлом.

Та не так вкосив, як косять,
А навиворіт косою.
Заховав копицю в лісі,
В тайне місце під вербою.

А коли зима настала,
То розкидав на морозі.
Тут з копиці чортенята
Сипонули голі й босі.

Змерзли та давай просити,
Щоб накрив травою знову,
А за те дали і грошей,
І коня дали, й корову.

Ось зібрав Гордій на віче
Поселян під стіни храму,
За високу огорожу,
Скрізь прикрашену рогами.

– Мали б ввечері, – він мовив, –
Запалить вогню живого,
Взявши іскру від багаття
Біля нашого Дажбога.

Та через вогонь стрибали б,
Щоб вогонь той нас очистив,
А Мару спалити б мали,
Щоб позбутись сил нечистих.

Та на березі над ставом
Ті дівки, котрі дозріли,
По воді вінки пустивши,
Свою долю б так узріли.

Та худобу прикрашали б
І дзвіночками й вінками.
А тепер того не буде,
Бо погас вогонь у храмі.

Підхопив його розмову
Волхв старий, Гордіїв батько:
– Буде свято, поселяни,
Тільки в іншому порядку.

Зла Мара Чуму пустила.
Моровиця на порозі.
Вже я чую її голос,
Виє за селом у просі.

І на листі на дубовім
Проступили темні знаки:
Ящірки на нім різьбляться,
Моровиці то ознака.

Одягайтесь у святкове
І дівчата, й молодиці,
Тільки вже не до Купайла,
Будем Мороку молиться.

Хай вгамує свою доню,
Хай підкаже, що робити.
Треба ще в село дорогу
Дошкою з млина закрити.

Треба ще принести жертву,
Щоб Мара впилася кров′ю.
А того, хто мусить вмерти,
Вибирайте між собою.

На останнім його слові
Між людьми запала тиша.
І сказав Гордій до батька:
– Коли так, ось воля наша.

До Мари пошлем у гості,
Хай з Марою побалака,
Коваля, котрий у лісі
Бродить, наче вовкулака.

Він гордиться, що по силі
Рівного йому немає.
Хай тепер перед Марою
Від Чуми нас заступає.

І навперебій селяни
Постарались все згадати:
– Хоч коваль він був і справний,
Тільки був дивакуватий.

То бика за роги вхопить
І повалить на майдані,
То ночує на морозі,
Сіна кинувши у сани.

А колись, почувши в кузні,
Як селяни між собою
Гомоніли та ділились
Своїм лихом і бідою,

Засміявся і промовив
— Що таке біда, не знаю.
Мабуть, завтра я зберуся
Та біду ту пошукаю.

Та в куток закинув молот
І пішов біду шукати.
– Чи не бачили де лиха? –
Став у кожного питати.

– Ні, не бачили, – казали
Люди стрічні для потіхи
І хитали головою:
– Мабуть, хлопець з глузду з′їхав!

Десь зустрів песиголовців,
Ледь від смерті врятувався.
Через рік лише додому
У своє село вернувся.

А коваль в селі вже інший,
В іншого плуги кували,
Й хлопця, що покинув кузню,
Всім селом у ліс прогнали.

Тож тепер Гордія слово
Радо прийняли селяни:
– Віддамо Марі Добриню,
Хто за ним жаліти стане?

Вийшла з натовпу Яринка,
Тихо до волхва сказала:
– Якби дав ти час до ранку,
Я б сама Мару прогнала.

Здивувалися селяни,
Сміх почувся на подвір′ї.
Волхв тоді промовив слово
І розвіяв їх зневір′я:

– Іноді дитина пройде
Там, де богатир спіткнеться.
Спробуй, дочко. Може, й зробиш,
Як Богам так заманеться.


Глава 7. Лісові жахи.

День пройшов, і ніч настала.
В лісі непроглядна темінь,
Тільки чути то зітхання,
То зловісний тихий гомін.

Місяць зблиснув — і Яринка
Раптом бачить попереду:
На сухім вершечку дуба
Див сидить, страшний із себе.

Мав він пазурі і крила,
Як велика хижа птиця,
Мав зміїну довгу шию,
А на ній людське обличчя.

Засвистів він так, як змії
Свищуть спершу, ніж кусати,
А затим, як звір прелютий,
На Яринку став ревіти!

– Повертай додому! – каже. –
Зваж на Дивову пораду.
Я твій страх лише, не ворог,
Ворог буде попереду!

Правду Див казав Яринці.
Зла Мара чекала в лісі,
Від Мари урятуватись
Не вдавалось людям досі.

Лиш одне Мару бентежить:
Наказав їй Морок чорний
До Яринки не торкатись –
Це Сварога заборона!

Тож Марі лишалось тільки
Так Яринку налякати,
Щоб про папороть забула,
Повернулась щоб до хати.

Та вона цього не знає,
На душі від страху щемно,
Але все ж вперед прямує,
Далі йде у нетрі темні.

Вже той Див лишивсь позаду.
Дух перевела Ярина…
Раптом із кущів виходить
Жінка сонна, мов причинна.

На лиці усмішка дивна,
Довгі коси, плаття біле…
То Кікімора Яринку
Серед лісу перестріла.

То Мари дочка­-сновида
Бліді руки простягнула –
Сіла дівчина під дубом
І тривожним сном заснула.

Сниться їй вродлива панна,
Одяг блискітками грає.
– Ти мене не бійся, – каже. –
Я безвинно не караю.

Селище з′явилось раптом.
Не була вона там зроду,
Треба запитать Яринці
Із села назад дорогу.

Зазирає у віконце:
За верстаком жінка в хаті.
Вже намірилась постукать,
Про дорогу розпитати.

Коли це заходить в хату
Ота панна прехороша
І питає молодицю:
– Що ти, жінко добра, робиш?

– Трішки ось доткать лишилось, –
Жінка їй відповідає. –
То вже хочу докінчити,
Щоби чоловік не лаяв.

– Гріх робити у неділю, –
Каже гостя преласкаво. –
Чи не буде понеділка,
Щоб докінчити цю справу?

– Буде, звісно, й понеділок.
Та вже трішки тут зосталось,
Вже дотчу я, щоби нитки
По закутках не валялись.

– Ну, як знаєш, – каже панна
(То ж була сама Неділя!) –
Тчи, а я тут зачекаю,
Поки ти доробиш діло.

Ось доткала молодиця,
Узяла ножа відрізать.
– Дай­-но ніж, – Неділя мовить. –
Ти тримай, а я відріжу.

– Добре, – каже молодиця.
Полотно в руках тримає,
А Неділя не по нитках,
По руках, по шкірі крає!

Жінці ж зовсім і байдуже,
Ніби ріже полотно та.
Ще й сміється: – Хоч неділя,
А скінчила все ж роботу!

Панна, як уже зап′ястя
На руках пообтинала,
Здерла шкіру з молодиці
Й на верстак прилаштувала.

І промовила до тіла,
Що без шкіри вже лежало:
– Це за те тобі, небого,
Що в неділю працювала!

Потім зирка на Яринку.
Хоче дівчина тікати,
Та ведуть безвільні ноги
Усередину до хати.

Панна повела рукою –
І настала враз субота.
А в Яринки залишилась
Незакінчена робота!

Треба швидко їй допрясти
Розпочате веретено,
Щоб в неділю не робити –
Кара буде достеменно.

А Неділя вже знадвору
Під вікном її спинилась.
– Все прядеш? – пита Яринку.
– Зараз скінчу, – відгукнулась.

– Ну, то на ще веретенець,
Та зроби ж до ранку діло,
Бачила сама, що буде,
Як робитимеш в неділю.

Й до Яринки веретенець
Двадцять штук влетіло в хату.
Не запрясти їх до ранку,
Не запрясти так багато!

Їй знадвору панна каже:
– Ти, я бачу, не ледащо.
Відпустить тебе додому? –
А Яринка: – Ні, нізащо!

Та на кожне веретенце
Нитку лиш одну напряла,
І, напрявши, веретенця
За вікно повикидала.

– Вже готово! – їй гукнула. –
Забирай, я вже зробила! –
З панни враз Мара постала:
– Клята дівка! Обдурила!

Щезло все. Зі сну Яринка
Підвелась на рівні ноги,
Підхопилась і побігла,
Не шукаючи дороги.

– Не було цього, – шепоче.–
Це мені лише приснилось… –
Раптом в яму у глибоку
Серед лісу провалилась.

В ямі тій кубло зміїне.
Розтривожились гадюки,
Із усіх щілин полізли
І на ноги, і на руки.

Серед них Змія­-Цариця
Із рогами золотими.
Засичала – всі завмерли,
І Яринка нишкне з ними.

Засичала­проказала:
– Ось мої гадюки люті
Мріють крові скуштувати
Найсмачнішої на світі.

А для цього пошлемо ми
Комара у ліс малого.
Як повернеться – повіда,
Найсмачніша кров у кого.

Якщо скаже, що в людини –
Ти навік лишишся з нами.
Якщо ні – тоді відпустим,
Висаджу тебе із ями.

А якщо додому хочеш –
Можу й зараз відпустити,
Тільки знай – тобі у лісі
Більше нічого робити.

– Ні, – Яринка ледь не плаче. –
Я назад не повернуся! —
Знак дала Змія-­Цариця,
І комар у ліс подався.

Кров попробував у звіра
І в домашньої скотини,
Навіть в жаби, та солодша
Кров була таки в людини.

Ось, до ями повернувшись,
Вже комар відкрив був рота,
Щоб повідати Цариці,
Як закінчилась робота.

Та в цю мить, мов блискавиця,
Ластівка із неба впала,
Язика, щоб не базікав,
Комарові відклювала.

Запищав комар та й годі.
А Змія у цю хвилину
Ластівку за хвіст вхопила –
Викусила середину.

До Яринки повернулась:
– Повезло тобі, дівчисько!
Геть біжи і більш ніколи
Не підходь до мене близько!

Кулачком малим Яринка
Погрозилася Цариці:
– Ось Добриня вранці встане
І за мене вам помститься!

Розсміялися гадюки
На такі її погрози,
А Яринка далі лісом
Подалася, втерши сльози.


Глава 8. Зачарована поляна.

Йде Яринка темним лісом
І виходить на поляну.
Хащі збоку непролазні,
Треба йти Яринці прямо.

Кропива лиш не пускає,
І висока, і жалюча.
Листям шелестить до неї,
Мовби щось сказати хоче.

Знову блискавка Перуна
Розколола навпіл небо:
Гострую косу Яринка
Вгледіла поперед себе.

Засміялась подарунку.
Та змахнула лиш косою –
Кропива враз затремтіла
Й каже мовою людською:

– Не коси мене, не треба,
Не вкорочуй вік Горпині!
Ось послухай, розкажу я,
Чом росту на цій поляні.

Вдавнину жили у лісі
Батько і дочка Маруся.
У дочку, на лихо батьку,
Вуж озерний закохався.

Дівчина усе частіше
До озерця вибігала…
Час пройшов – і вже Маруся
За дружину йому стала.

Тяжко батьку любу доню
Відпускати в світ незнаний,
Плакав батько, та Маруся
Залишилась невблаганна.

Подалась за чоловіком
В озеро, у царство вужа.
Там в палаці кришталевім
Стали жить вони із мужем.

Кілька літ минуло швидко.
Вже діток в Марусі двоє.
Хоч щаслива з чоловіком,
Та за батечком сумує.

Ось і проситься до батька
Завітати на гостину,
Показать онуків діду,
І Василька, і Горпину.

Не хотів вуж, але каже:
– Та вже їдь, коли так треба.
Не розказуй тільки батьку,
Де чекатиму на тебе.

Та й нагнувся над водою,
На місток перетворився,
Через озеро на той бік
Для Марусі простелився.

Радий був старенький батько,
Розціловує онуків!
А спитав про чоловіка –
Не почув від них ні звуку.

Дід тоді повів Горпину
Й Василя у сад гуляти,
А в саду почав про батька
Внуків заново питати.

– Ні, – відмовився Василько. –
То є наша тайна важна.
А Горпинка: – Це ж дідусь наш,
То ж чужим казать не можна.

Розказала, де їх тато.
Стали з дідом вони друзі.
Дід же в руки взяв сокиру,
Порубав той міст на друзки.

Кинулась додому їхать
Із гостей уже Маруся,
Коли бачить – під вербою
Мертвий вуж у берег вткнувся.

– Хто, – питає, – дідусеві
Розповів про тата, діти?
– То не я, то все Горпина! –
Син Василько їй отвітив.

В розпачі сказала мати:
– Стань, Горпино, кропивою,
Щоб жалила всім так тіло,
Як мене вжалила, доню.

Ти, синочку, стань васильком,
Любим жінці й чоловіку.
Я ж в зозулю перекинусь,
Кукати одній довіку.

– І з тих пір, – Яринка чує, –
Я росту на цій поляні.
Не коси мене, не треба,
Не вкорочуй вік Горпині!

Зупинилася Яринка,
Гостру косу опустила.
Не наважилась косити –
І Перуна розгнівила.

Загримів Перун до неї,
Загримів з ясного неба:
– Чом спинилась? Допомоги
Ще тобі якої треба?

Скоро північ, потім квітки
Вже й мені не запалити! –
Каже Богові Яринка:
– Я не можу її вбити.

Вбік косу вона відклала,
В зарості сама ступає.
Тільки кропива стіною
Шлях до квітки заступає.

Жалить кропива лице їй,
Жалить плечі, навіть спину.
Попросилася Яринка:
– Пропусти мене, Горпино!

Не пускає, мов не чує.
Стало в лісі ще темніше.
Гілка тріснула — і тінню
Пронеслась летюча миша.

Аж здригнулась: чи здалося,
Чи то звір там ходить дикий?
Раптом з дерева з’явився
Чоловік маленький, лисий.

То був Чур, заступник роду.
До Яринки посміхнувся,
В руки ткнув з осики гілку
Й знов у дерево сховався.

Узяла Яринка гілку,
Вгору підняла осику,
Щоб у заростях пробити
Хоч би стежку невелику.

Кропиви лише торкнулась –
Кропива в ту ж мить пропала.
Замість неї на поляні
Донька Морока постала!

– Стій! Спинися, – заволала, –
Бо страшну накличеш кару! –
Замахнулася Яринка,
Щоб ударити примару.

І Мара враз дременула
Від осики в ліс у темний.
А Яринка бачить – ось він,
Папороті кущ жаданий!

Обвела скоріше коло
Навкруг себе невелике.
Тут почувся посвист Дива,
Сповнивсь ліс звіриним риком.

Крик і гам, летить каміння,
Звірі з хащі вибігають.
Лиш здригається Яринка –
В коло ходу їм немає!

Стихло враз. Настала північ.
З-­за дерев Перун з′явився,
Підморгнув Яринці вусом,
Ніби доти й не сварився.

Зводить лук і блискавиця
Вдарила у кущ лапатий,
І на папороті раптом
Спалахнув жар-­цвіт яскравий.

Дівчина той цвіт зірвала.
Як жива, дрібненька квітка,
Прохолодна на долоні,
А горить вогнем, мов зірка.

Ухопила і побігла,
Щоб від квітки запалити
В капищі вогонь священний,
Моровицю щоб спинити.


Глава 9. Яринка в полоні.

Чур, Перун, Дажбог, Мокоша –
Всі побігли, щоб Сварогу
Розповісти, як було все,
Розказать про перемогу.

Мчить до селища Яринка,
Мчить, покинута Богами,
А Мара біжить за нею
Потаємними стежками.

Не сама біжить, з дочкою.
Звалась та дочка Навія,
Людям розум відбирала,
Навівала божевілля.

Ось з Яринкою вже поруч,
Робить чорну свою справу:
Протира Яринка очі –
Перед нею берег ставу.

Посміхнулася безтямно.
День жаркий, аж млосно наче.
У ставку її подружки
Граються в воді охоче.

Кличуть і її. Яринка
Скинула сорочку з себе,
Квітку­-папороть накрила –
А Марі цього і треба!

Тільки дівчина ступила
До води – ставка немає,
А Мара чарівну квітку
У руках своїх тримає!

Раптом листя на деревах
Затремтіло, зашуміло,
І з’явився перед ними
Сонцеликий Бог Ярило.

Появився перед ними
Ярий Бог слов′ян весняний,
Русочубий, босоногий,
У сорочці полотняній.

Бик зображений на грудях,
Голова в вінку із квітів,
Череп у руці, мов натяк:
Яро всім нам треба жити!

– Поверни Яринці квітку! –
До Мари він обізвався.
– Краще б ти, – вона до нього, –
В наші справи не втручався!

Він тоді Мару за коси –
Коси жаром обсмалило! –
Прямо з рук у неї вирвав
Квітку­-папороть Ярило.

Вирвав і поклав Яринці
У простягнуту долоню.
– А тепер, – до неї мовив, –
Утікай додому, доню.

Утікай, бо скоро бійка
Розпочнеться між Богами!
Краще бути в цю хвилину
Біля тата й біля мами.

Тут між ними чорний Морок
Підіймається горою,
І у темряві ховає
Він Яринку із Марою.

Проти нього враз Ярило
Світло кидає у темінь,
Купу сонячного жару,
Що оплавив би і камінь!

Освітився ліс навколо.
Тільки вже через хвилину
Невблаганний чорний Морок
Світло сонячне поглинув.

Уночі не міг Ярило
Битися на повну силу,
І помчав по допомогу
До Дажбога Бог Ярило.

А Яринка в ліс побігла.
Серце стукає у грудях,
Хоче з темряви, із лісу
Опинитися на людях!

Та Мара біжить позаду,
Доганяючи Яринку.
Бачить дівчина рятунок –
Заховалась за ялинку.

Голку смика ялинову
І розрізує долоню,
І хова собі під шкіру
Квітку­-папороть червону.

А Мара уже за плечі
Цупко дівчину хапає.
І в цю мить Дажбог із неба
Свої чари посилає.

І десяток враз Яринок
Постає перед Марою!
Донька Морока спинилась,
Закрутила головою.

Нізащо їй не впізнати,
Де стоїть Яринка справжня.
– Що ж, – шипить Мара, – влаштуєм
На воді випробування!

Тут з′явилася і річка.
Всіх дівчат Мара у воду
Повкидала, відділить щоб
Від примар людську породу.

Дев’ять плавають Яринок,
А десята тонуть стала.
Замахала лиш руками –
І Мара її впізнала.

Простягла кістляві руки,
Всю перетрусила люто.
– Де, – питає, – квітку діла? –
Дівчина мовчить затято!

Не знайшла в Яринки квітку,
Очі сповнились злобою,
В оберемок ухопила
Й понесла її з собою.

В кліть залізну посадила
Вперту дівчину-­невдаху,
А тоді сама у Вирій
Подалась Молочним Шляхом.



Частина друга.


Глава 1. Сварка Богів.

В Вирії Боги зібрались
Привітать Купайла з святом.
Всі веселі, із нектаром
Келихи стоять початі.

Тільки хмуриться у гніві
Світлеє лице Дажбога.
Ось піднявся він і каже,
Повернувшись до Сварога:

– Слухай, що скажу, Свароже.
Твоє слово зневажають,
Морока дочка Яринку
У полоні десь тримає.

Не твоє хіба веління,
Що Богам не слід втручатись,
Коли папороті квітку
Піде хто з людей шукати?

Морок мовить до Сварога:
– Лжа в словах Дажбога­-брата.
Хай сама Мара розкаже,
То була лише відплата.

І Мара гука зухвало
Із-­за батькової спини:
– Не торкалась спершу й пальцем
Я до вашої Ярини!

А коли вже сам Ярило
Вирвав з рук у мене квітку,
Лиш тоді і я, Свароже,
У полон схопила дівку.

Тут піднявся Бог поважний,
Бог худоби, славний Велес.
У руках його сопілка,
Чарівний в сопілки голос.

Іноді й Перун безсилий
Помирить слов′ян, що б′ються,
Влес заграє на сопілці –
Вже танцюють і сміються.

Каже він: – Але ж страхіття
Мають бути на Купайла,
Це ж бо звичай споконвічний,
Щоб Мара усіх лякала.

Бог Перун встряє в розмову,
Докази навів зустрічні:
– А навіювати чари
Теж є звичай споконвічний?

Тут Ярило підхопився:
– Не втрачай, Перуне, часу!
Чи не бачиш, що нам бійки
Не уникнуть цього разу?

Морок скочив до Ярила,
Від свого не відступає!
Засміявся Пек рогатий,
Той, що бійки насилає.

Суперечку між Богами
Зупинив Сварог рукою:
– Чорнобог із Білобогом
Завжди бились між собою.

І на цей раз знов так буде.
Та лишається незмінно:
Папороть в село принести
Мусить конче лиш людина.

Ще в людей є час до ранку.
Вранці ж істина постане,
Чи спроможуться від лиха
Врятуватися слов′яни.


Глава 2. Роги Цариці змій.

Серед лісу над озерцем
Височить курінь пригожий.
В ньому міцно спить Добриня,
Наче дуб – великий, дужий.

День турботи вимагає.
Обійшов пастки на звіра,
Потім зайця білував він,
Розіпнув на гілці шкуру.

На обід підсмажив м′яса,
Згодом в озері купався,
Та, журбі щоб не піддатись,
Майструвать човна узявся.

Ввечері під спів пташиний
Вудив рибу на приманку,
А як темна ніч настала,
Спочивати ліг до ранку.

Серед ночі його будить
Чур, заступник роду добрий.
Голову в курінь просунув:
– Уставай, коли хоробрий!

Зла Мара в залізну клітку
Кинула твою Яринку,
Дівчині ж вогонь принести
Треба в селище до ранку!

Уставай, бо сам Ярило
Нас чекає із тобою.
Він на битву з ворогами
Дасть тобі чарівну зброю.

Тільки спершу ми дістанем
Золоті зміїні роги,
Бо без них тобі не буде
З Вирію назад дороги.

І побігли вони лісом.
Розшукали швидко яму,
Де жила Змія­-Цариця
Із короною-­рогами.

Виповзла Змія із ями
На привітний Чура голос,
А Добриня перед нею
Розстелив червоний пояс.

Із сукна червоний пояс –
Перед ним Змія безсила!
Тож, звиваючись, до хлопця
Поповзла, хоч не хотіла!

Запищала лиш протяжно
Від чаклунської затії
І на пояс той поклала
Свої роги золотії.

Ухопив тоді рукою
Чур малий поперед себе
Пояс, роги і Добриню,
І піднісся з ними в небо.


Глава 3. Жарти Богів.

Влесова сопілка змовкла,
Гамір стихнув на хвилину.
Пек заплескав у долоні:
– Чур привів до нас людину!

Подивись, Свароже, пильно,
Присуди нещасну душу.
Думаю, до себе в пекло
Я його забрати мушу.

– Ні, не вийде, – Чур промовив. –
Поспитайтесь у Ярила:
Він покликав цього хлопця
Не назавжди, а для діла.

А до того ж, – Чур всміхнувся, –
Він зміїні роги має,
А тому від нас на землю
Коли схоче, хай вертає.

– Ти поглянь, – Мара гукнула, –
Як це він без допомоги
Сам додумавсь до такого
І добув зміїні роги?

Мовчазний стояв Добриня
Перед вишніми Богами.
Ті ж з веселої пригоди
Розважались за столами.

– А то правда, – Пек сміється, –
Що була така халепа
З жінкою і чоловіком
В вашім селищі далекім?

Чоловік той був ледачим,
На дуді умів лиш грати,
Тож доводилося жінці
На собі весь двір тримати.

На базар пішли в неділю.
Поки жінка торгувала,
Чоловік нажлуктивсь пива
І заснув, аж шапка впала.

Час прийшов іти додому.
Жінка піднімає мужа
Та кладе собі на плечі
І несе, хоч крекче дуже.

Переходять ось болото.
Зупинилася нещасна,
Просить сили у Мокоші,
Щоб в болото не упасти.

Ну, Мокошу всі ми знаєм,
За жінок вона горою!
Жабою зробила мужа,
Квака й досі над водою!

– То ще що, – сміється Морок. –
Я колись зайшов до хати,
Де пекла млинці ґаздиня,
Й милостиню став прохати.

То вона млинцем на лавці
Спершу пил повитирала,
А тоді мене, як старця,
Тим млинцем почастувала.

Я на поле, де пшениця!
А Сварогове творіння
В ті часи ще колосилось
Аж від самого коріння.

Став я шмульгати колосся,
Щоб зосталась бадилина.
Коли це завив собака —
Жаль зробилося тварину.

Залишив я для собаки
Колосок на самім крайку.
І з тих пір гризуться люди,
Бо їдять собачу пайку!

Вітродуй розреготався,
Той, що вусом бурю сіє:
– А такої приповідки
Ще ніхто із вас не знає.

– Це було в ту давню пору,
В те всім пам′ятнеє літо,
Як Дажбог слов′ян­-онуків
Розселяв по всьому світу.

Чоловік зайшов в повітку,
Щоб попорати худобу.
Бачить – дятел десь узявся,
І довбе волові лоба!

Чоловік той за сокиру,
Б′є – і волика вбиває.
Дятел пурхнув від сокири
І під стелею літає.

Чоловік за ним метнувся,
Упіймав прокляту птицю
І питає в жінки ради,
Як за волика помститься.

Жінка птицю помастила
І веліла чоловіку,
Щоб ковтнув живцем він дятла
За цю шкоду превелику.

Той ковтнув. А дятел в шлунку
Вихода почав довбати.
Чоловік кричить: – Рятуйте! –
Біжить жінка помагати.

– Стань­-но, – каже, – навкарачки,
Подивлюся, що тут сталось.¬
Зирк – а дятел довбе дірку
Там, де ноги починались.

То вона взяла сокиру,
Цюк! – і зада розрубала.
І зади в людей відтоді
Всі роздвоєними стали!

Тут Добриня: – От цікаво,
Чи була б тобі охота
Так сміятись, аби жінка
Розрубала твого рота!

Підхопилася Мокоша
І Добриню заступила:
– Ти не сердься, Вітродую,
Він не зна твоєї сили.

А Ярило посміхнувся:
– Вітродуй свого діждався.
Чи такого від людини
Ти почуть не сподівався?

Смертні ж, бач, бувають різні…
Але годі уже сміху.
Погукав я хлопця в Вирій
Не для вашої потіхи.

І Добриню із бенкету
В свій палац повів Ярило,
А Боги, знай, розважались,
Їм історій вистачало.


Глава 4. Ярило.

Якось раз забрав Ярило
В селищі людськім дівчину
І подався геть за обрій,
В дім привівши, як дружину.

Брат, почувши, що гукає,
Просить помочі сестриця,
Вслід помчав за Сонце-­Богом,
За наругу щоб помститься.

Йшов та йшов. Не стало хліба.
Він найнявсь пшеницю жати.
За копу хотів хлібину
В господаря заробити.

Не нажав і трьох снопів ще –
Сонце сіло, ніч настала.
Так голодному нічого
За роботу й не дісталось.

У мірошника тоді він
Борошна тарілку просить.
Вітродуй подув із жарту,
І те борошно розносить.

Ліг тоді він спать голодний.
Нишком Дюдя тут підкрався,
Лихо й годі, бо до ранку
Відморозив хлопцю пальця.

Та на ранок по драбині
Виліз хлопець до Ярила.
Той якраз ходив по небу,
Тож сестра його зустріла.

Брату так вона сказала:
– Не здолати тобі Бога.
Перебудь в льоху до ночі,
Як засне – втечем від нього.

Як задумали – зробили.
Та коли по небу бігли,
Вітродуй і Дюдя лютий
Сестру й брата перестріли.

Не на жарт брат розлютився,
Ухопив обох за чуба,
Став їх бити, що червоним
Аж зробилося півнеба!

Потім ще спалив драбину,
Як спустився до оселі.
І над Богом, над Ярилом,
Посміялися, веселі.

Вітродуй надмухав хмари.
Уперіщив дощ на хати.
Дюдя холодом притиснув,
Що померзли всі ягнята.

А Ярило встав уранці
І не лагодив драбини,
У село із неба стрибнув,
Був у хаті за хвилину.

Роззирається навколо,
Ладен все вогнем спалити!
Брат сестру сховав від нього,
Ночвами устиг накрити.

– Що під ночвами ховаєш? –
Хлопця запитав Ярило.
– То свиня, вельможний пане,
То свиню ми там накрили.

– Хай і так, – Ярило каже,
Та й подався геть з світлиці.
Брат підняв потому ночви…
Там свиня замість сестриці!

І заплакав над сестрою
Брат у відчаї великім.
Воювати не під силу
Проти Бога чоловіку!


Глава 5. Дари Ярила.

Дах на Сонцевім палаці
З золотої черепиці,
Із тонкої міді півень
Крутиться вгорі на шпиці.

Ставні різьблені на вікнах,
В золотих розводах стіни,
Сходи срібні, а на дверях,
Наче кров, горять рубіни.

У палаці килимами
М′яко встелена підлога.
Стіни розписом покриті
Із життя Ярила-­Бога.

Коляда он йде у плавні
Сонце-­Божича родити,
А Мара біжить за нею,
Мчить, щоб Божича убити.

Ось зображення наступне –
Стрітення Зими і Літа,
З кригою Зима, зі снігом,
Літо ж в травах та у квітах.

Ще малюнок: діти Пека
Сонце догори штовхають,
Смалені лежать обабіч,
А нові все підлітають.

Далі кольори веселі:
Ген Мара десь полетіла,
На землі весна настала –
Народився Бог Ярило!

Та без радості Добриня
На все те з-­під брів дивився.
Сміх Богів над чоловіком
До цих пір йому вчувався.

На людську його образу
Бог Ярило не зважає.
– Глянь, Добрине, це для тебе! –
І дари свої виймає.

Каже далі: – Темні сили
Вже готуються до бою.
Їх ніяк не переможеш
Лиш відвагою людською.

Тож візьми ось булаву цю.
Від її удару ворог,
Бог то буде, чи людина,
Враз розсиплеться на порох.

Якщо прийдеться сховатись –
То в пригоді шапка стане.
Ти надінь її, і недруг
Тебе бачить перестане.

Сонечко іще дарую.
Ця комаха невелика
Шлях покаже, де в полоні
Жде тебе давно Яринка.

Глянув на дари Добриня,
До Ярила повернувся
І пречемно, аж у пояс
Богу Сонця уклонився.

І промовив: – Щедру жертву
Принесу тобі я в храмі,
Але маю власну силу,
Щоб боротись з ворогами.

То ж спасибі, та не буду
Зброї я твоєї брати. –
Став Ярило проти хлопця
І не знає, що казати.

– Сонечко, – додав той, – лишу,
Хай показує дорогу. –
І тоді Ярило мовив:
– Ти б сподобався Сварогу!

На Добрининій долоні
Підняла комашка крила,
І пішов туди Добриня,
Куди сонечко летіло.


Глава 6. Бій Перуна з Мороком.

Морок, темних сил господар,
Як Ярило зник в палатах,
Ворога лиш мав одного,
Котрий міг його здолати.

То Перун був. Проти нього
Морок Пека посилає.
Пек вертлявий сів на скелю
І з Перуном розмовляє.

– Кажуть, ти стрілець славетний,
Ну-бо ж, вціль мене стрілою.
Тільки думаю, що Вирій
Посміється над тобою.

Мовчки лук свій піднімає
Бог Перун, і блискавиця
Б′є у скелю, та в печеру
Пек встигає схорониться.

А за мить він знов на скелі
Догори ногами скаче.
– Може, ти сліпий, Перунцю?
Може, ближче стати хочеш?

І тоді Перун за Пеком
У печеру аж погнався.
Пек під землю провалився,
А Перун один зостався.

Мороку ж цього і треба!
Підлітає він до скелі,
Замуровує Перуна
Від підлоги і до стелі!

Ще поставив на сторожі
Велетнів Магога й Гога,
Наказав не підпускати
Й на версту сюди нікого.

Тут дорогою Добриня
Вслід за сонечком прямує.
Загарчали Гог з Магогом –
Він іде, немов не чує.

– Пропустіть мене, – говорить,
Зупинившись перед ними.
Ті до нього: – Не пропустим! –
Він здвигнув лише плечима.

І зчепилися руками,
Закрутились в бійці лютій!
А Перун сидить безсилий,
В скелі Мороком закутий.

Приловчився ось Добриня,
Велетня схопив за ногу,
Піднатуживсь – і на землю
Повалив таки Магога!

Далі з Гогом попід руки
Один одного здушили.
Заволав від болю велет –
У Добрині більше сили!

Кинув Гога він на землю –
Затряслася аж землиця!
Раптом чує – допомоги
Просить Бог Перун з темниці.

Мить роздумував Добриня,
Мить Добриня повагався,
А тоді звернув до скелі,
І до Перуна озвався.

– Зачекай, – гукнув до нього. –
Як звільнить тебе, я знаю.
Морок тішитись не буде
Перемогою своєю.

І подався до болота,
Щоб розрив-траву добути,
Щоб розрив-травою скелю
Неприступну одімкнути.

Відшукав, де черепаха
Яйця у пісок відклала,
І загородив гніздо їй
Із верби гіллям довкола.

Черепаха добре знала
Чари трав усіх на світі.
До гнізда свого вернулась
Із розрив-травою в роті.

З-­за кущів Добриня скочив,
Відібрав траву-­чаклунку
І назад побіг до скелі,
Де Перун ждав порятунку.

Ось уже розрив­-травою
Він до скелі доторкнувся.
На очах Добрині камінь
Затріщав і розколовся.

Вилетів Перун з темниці
І, промчавши повз Добриню,
Вслід за Мороком погнався,
У шаленій люті ринув.

Морок кинувся тікати,
А Перун метає стріли!
Смертоносні блискавиці
Через небо все летіли.

Темний Бог тікає з неба,
В ліс, за дерево сховався.
Блискавиця б′є у дуба –
Лиш один пеньок зостався!

Темний Бог в село тікає
І від страху весь аж мліє.
До старійшини тікає,
Прямо в хату до Гордія.

Лучить блискавка у стріху.
Вибіга Гордій із хати,
А у нього за плечима
Заховався Морок клятий.

Бог Перун немилосердно
Розпанахав навпіл хмари,
Разом з Мороком Гордія
Блискавицею ударив!

Чорний Морок стік на землю,
На землі застиг смолою.
А старійшину у Вирій
Взяв навік Перун з собою.


Глава 7. Дракон Василіск.

Темний ліс навколо річки,
Місяць дивиться у воду,
А на березі русалки,
Чарівні усі на вроду.

Ті гойдаються на гіллі,
Ті зелені чешуть коси…
Ось побачили Добриню.
– Потанцюй із нами, – просять.

– Гарні ви, – Добриня мовив, –
Погляду не відірвати.
Але жаль, красуні милі,
Не виходить танцювати.

– Далі стежки тут немає! –
Чується дівочий регіт.
Глянув хлопець, а із річки
Виплива дракон на берег.

Тулуб жаби, хвіст зміїний,
Голова, немов у півня,
А як вибрався на берег –
Втричі більший, ніж Добриня!

Звалось чудисько Василіск.
Цей дракон стояв на чатах,
До Мари стеріг дорогу
Щировіддано і свято.

Шепче тут одна з русалок:
– Як живим зостатись хочеш,
Голову схили додолу,
Не дивися йому в очі.

Проказав дракон сердито:
– Грати будемо у кості.
Коли виграєш у мене,
То уб′ю тебе від злості.

А якщо ти невезучий
І підряд сім раз програєш,
То уб′ю тебе, бо, значить,
В кості грати ти не вмієш.

І сказав йому Добриня:
– Грай з русалками, драконе,
Я ж не буду спокушатись,
Бо немає часу в мене.

Ще й зухвало глянув в очі!
Розлютило це дракона,
Хлопця лапою ударив –
В землю вбив аж по коліна.

– А тепер, – промовив хлопець, –
Черга бити вже за мною. –
І Василіска ударив
Кулаком, як булавою.

Впав дракон. Відколи й світу
Так його іще не били!
Впав дракон і підвестися
Не було вже в нього сили.

Перелякані русалки,
Чарівні усі на вроду,
Закричали й пострибали
Прямо з берега у воду.

До Мари дорога вільна!
Засміявся хлопець радо,
Бо остання перешкода
Залишилася позаду.

Сонечко, мала комаха,
Над Добринею знялося…
А уже до сходу сонця
Зовсім мало зосталося.


Глава 8. Приворот-­зілля.

Зла Мара Ягу до себе
У хатину погукала,
Просить бабу, аби зілля
Для Добрині зготувала.

Та такого, щоб у хлопця
Світ затьмарився від чарів,
Щоб в Мару він закохався,
Щоб Марою тільки й марив!

Баба хутко ловить жабу
Найжирнішу на болоті,
В мурашник кладе і скоро
Забирає звідти кості.

Із кісток відвар зробила,
Додала ще трав, коріння.
Стало зілля приворотне
В казані після варіння.

Ось за сонечком Добриня
В двір заходить, заморився.
Глек стоїть коло криниці…
З того глека він напився.

Тут Мара його стрічає.
І в цю мить стається диво:
Бачить хлопець не потвору,
Бачить хлопець красну діву!

Мовчки йде за нею в хату.
Там об кліть Яринка б′ється,
Та Добрині не до неї –
До Мари лише сміється.

– Порятуй мене, Добрине, –
Просить дівчина із кліті.
Він з Мари очей не зводить,
Він забув про все на світі.

Простягає руки хлопець,
А Мара тікає, підла:
– Я любити тебе буду,
Як вогню добудеш з пекла!

Тут і Пек з′явився поруч,
Для Добрині проводжатий,
І пішов за ним Добриня,
Зіллям­-варевом заклятий.

Довго брів він так за Пеком,
Ні сумний, ані веселий.
Бачить яму ось бездонну
Посередині пустелі.

Раптом злива почалася!
Це Мокоша-Берегиня
У пустелю дощ наслала,
Щоб закляття знять з Добрині.

До дощу лице підняв він,
Посміхнувся в небо хмарне.
Вже вода жива змиває
Привороту зілля чорне!

І прозрів від чар Добриня,
Коли став на краю ями!
Тільки пізно – Пек штовхає,
І летить він в пекло прямо.


Глава 9. Рахмани.

Під землею протікала
Неширока темна річка.
З берегів обох сплелися
Над рікою дві вербички.

То була ріка незвична.
Хто хоч пальця вмочить в воду –
Враз минуле все забуде,
Хто він і чийого роду.

По гілках на той бік хлопець
Переліз і озирнувся.
Розплелись позаду верби,
Щоб назад не повернувся!

Навкруги земля пекельна,
Спека дошкуля нещадна,
Звір не бігає по лісу,
Не щебече пташка жодна.

Проживали тут рахмани.
Вже Добриню й обступили,
Кожен в півлюдського зросту,
Але в сім раз більше сили.

Не розводять бджіл рахмани,
Щоб меди собі варити,
Не уміють із заліза
Плуг і серп собі зробити.

Ні домівок, ні одежі,
Золота нема і срібла.
Плід землі – то їхня їжа,
А вода – що в горах бігла.

До Богів своїх в молитвах
День і ніч вони проводять,
А Боги для них – то люди,
Що вгорі над ними ходять.

Загукали до Добрині:
– Підеш в гори разом з нами,
У гірській печері станеш
Поруч з нашими Богами.

Прийде день, коли по річці
Припливуть з людського світу
Писанкові шкаралупи,
Розмальовані, мов квіти.

Знак такий дають нам люди,
Що настав уже Великдень,
Що родився Сонце­-Божич!
Ми тоді святкуєм тиждень.

Ми тоді тобі як Богу
Жертви принесем багаті.
Ти судить рахманів будеш,
Будеш милувать­-карати.

З річки забуття нап′єшся,
Щоб твій суд став безстороннім,
Замість серця вложим камінь,
Щоб твій суд був справедливим.

– Ні, – відмовив їм Добриня. –
Я, мабуть, не вартий шани,
Бо лишатись тут навіки
Я не думаю, рахмани.

Розлютилися рахмани,
До Добрині підступили,
Щоб присилувать, за руки
Міцно хлопця ухопили.

Розлютився і Добриня
Та напружив дужі м′язи,
І рахмани в різні боки
Покотилися всі разом.

Підвелися, стали колом,
А бояться нападати!
Кличуть спішно допомогу –
І з′явився Пек рогатий.

Посмішка скривила рота,
Блимнули червоні очі:
– Може, смертний цей зі мною
Позмагатись в силі хоче?

Ухопив Добриня Пека,
Ухопив у руки сильні!
Раптом Пек зробився птахом,
Пурхнув вгору з рук Добрині.

А тоді згори мотузку
Хлопцю опустив на спину,
Завихрив навколо нього,
Спеленав, немов дитину.

Ще й рахмани навалились
Злому Пеку на догоду.
А один побіг до річки,
Принести непам′ять­-воду.

Не порве Добриня пута,
Лиш кляне на чім світ Пека,
Та себе кляне, що впився
Приворотним зіллям з глека.


Глава 10. Чур.

В пекло для Богів дорогу
Сокіл­-Род велів закрити.
Тільки Чур без перешкоди
Міг до Пека проникати.

Із усіх Богів і смертних
Він один, заступник роду,
Невразливим був для річки,
Що несла непам′ять­-воду.

Погукав Ярило Чура,
Гнівно свариться на нього:
– Як ти міг у небезпеці
Хлопця залишить самого?

Буркнув Чур на це сердито:
– З тим Добринею морока.
То він сам усіх здолає,
То рятуй його від Пека.

Відповів йому Ярило:
– А хіба тобі байдуже,
Що сміятиметься Вирій,
Як Мара нас переможе?

Чи злякався, може, Пека? –
Чур лише знизав плечима,
Лису голову почухав
Й зник, мов привид, за дверима.

А за мить був під землею,
Став нещадно Пека бити.
Затряслись долини й гори
І на цім, й на тому світі!

З криком Пек перетворився
В мишеня мале, проворне.
Чур за ним перетворився,
Став котом великим, чорним.

Мишеня враз стало птахом,
Горобцем у небі в′ється.
Обернувся Чур на кібця
І за горобцем женеться.

Шаснув Пек тоді в болото,
У воді, мов жаба, квака.
Чур в лелеку перекинувсь,
Дзьобнув жабу той лелека.

Ухопив, хотів ковтнути.
Затрусився Пек від страху:
– Не чіпатиму довіку
Ні тварину, ні комаху!

Не пуска лелека жабу.
Знову Пек благає Чура:
– Не чинитиму зла людям,
Обіцянка моя щира!

Лиш міцніше стис лелека
Жаб′ячу зелену спину.
– Добре, – Пек сказав нарешті. –
Забирай свого Добриню.

Свиснув, плеснув у долоні –
Із Добрині пута спали,
Розлили рахмани воду,
Що з ріки йому набрали.

Підхопився він на ноги,
Та не встиг моргнути оком –
Бачить поруч не рахманів,
Чура бачить разом з Пеком.

Чур йому: – Забрів ти, хлопче,
В край, з якого не вертають,
Річку забуття ні смертні,
Ні Безсмертні не здолають.

Та на цей раз тебе мушу
Врятувати, дай-но руку,
Ухопись міцніш за Чура,
Притулись до мене збоку.

А Добриня замість того
Став до Пека підступати:
– Не забув, що мені з пекла
Велено вогню дістати?

– Добре, добре. – Пек підскочив,
Посадив обох на спину,
І з Добринею та Чуром
Над пустелею полинув.

Прилетіли ось до моря.
Море те – огненна лава,
І від нього на півсвіту
Піднімалася заграва.

Безліч літ пройшло відтоді,
Як це море появилось.
З отвору, як око миші,
Спершу з надр воно сочилось.

Та все далі розливалось,
Розливається і досі.
Чур з Добринею спинились –
Жар пекельний смалить коси!

Скочив Пек в вогненну лаву,
Весело почав пірнати.
Тріпнув пальцями на берег –
З бризок стали бісенята.

Застрибали круг Добрині,
Наче козенята дикі,
Смикають його за ноги,
Хихотять і кривлять пики.

Тут і Пек несе Добрині
З моря цілий глечик жару.
Підморгнув до Чура: – Міцно
Закохався хлопець в Мару!

Чур на те не посміхнувся,
У розмови не вдавався,
Підхопив на руки хлопця
Та із пекла геть подався.


Глава 11. Мара у пастці.

Посвітлішало у лісі.
У ранковому серпанку
Вже видніються дерева,
Недалеко вже до ранку.

І сказав Добриня Чуру:
– Маю я свою задумку,
Як з Марою поквитатись,
З кліті визволить Яринку.

Потім так сказав Добриня:
– Полети до Перуна ти,
Нагадай, як я темницю
Допоміг йому зламати.

Хай тепер мені поможе:
Зробить зиму серед літа. –
І повідав далі Чуру,
Як Мару звести зі світу.

Чур до Перуна помчався
Зі словами від Добрині,
А Добриня до Мари йде,
В глечику несе жарини.

Ось Мара стрічає хлопця.
Посміхнулась йому мило,
Посміхнувся й він до неї:
– Я приніс, що ти просила.

А тепер за цю роботу
Зваж і на моє прохання:
Вдвох до озера ходімо,
Де купаюсь я щорання.

– Як захочеш, – та говорить. –
Полюбляю й я купатись,
Ще й наввипередки можу
Із тобою позмагатись!

Бог Перун принишк на небі,
Коло нього Холод-­Дюдя.
Дивляться: Мара й Добриня
Вже до озера підходять.

– А давай, пірне хто глибше? –
Хлопець став Марі казати.
– Що ж, давай, – Мара регоче. –
Можу я й до дна дістати.

І сама пірнула перша.
Тут Перун пускає в діло
Дюдю, щоб дихнув морозом!
Крига озеро покрила.

Затряслась Мара від люті,
Б′ється в кригу під водою.
Мчить Добриня до Яринки,
Ніг не чує під собою.

Кліть зламав, схопив на руки,
На слова часу немає,
Розвидняється у лісі,
Скоро півень заспіває.

До села біжить Добриня,
А в Яринки на долоні
Знов горить і не згоряє
Цвіт, як полум′я червоний.


Глава 12. Смерть Добрині.

Б′є Мара об кригу люто!
Крига тріщинами вкрилась,
Ще зусилля – і Мара вже
Із­-під льоду появилась.

Виросли за мить на спині
В неї велетенські крила.
За Добринею над лісом,
Повна гніву, полетіла.

– Ти тікай, – Добриня каже, –
Я закрию їй дорогу!
– Ні! – відказує Яринка
Й щиро молиться Дажбогу.

– Утікай! – кричить Добриня,
Повернувшись до Ярини, –
Утікай, бо хто розпалить
Вогнище із цвіт-­жарини?

А Мара уже над ними,
А Мара уже регоче,
Розпростерла дужі крила,
Втікачів зловити хоче.

Озирнувсь навколо хлопець,
Щоб вхопить дубця якого –
Ні дубця, ні каменюки.
А Мара вже біля нього!

Тут Дажбог – чи встигне тільки? –
Довжелезний меч виймає,
Б’є з-за хмари – меч зломився,
Та Марі крило відкраяв.

Із одним крилом лишившись,
Зла Мара навколо себе
Вихором враз закрутилась,
Вихором з землі до неба!

Завертілася шалено
І по селищу помчала,
Повалила там дерева
І дахи порозкривала.

У страху ще сонні люди
З хат своїх повибігали,
На чолі з волхвом старезним
За Добринею всі стали.

Волхв вкладає хлопцю в руки
Давню селища святиню,
Ніж жертовний, і тепер в них
Вся надія на Добриню.

Як Мара на ніж наткнеться –
Вихор щезне в трясовинні,
Але з рук ножа як вирве –
То кінець селу й Добрині.

Проти вихору стає він,
Ніж стромляє дужо в землю.
Раптом хтось плеча торкнувся –
Бачить хлопець свою Долю!

– Відпусти ножа, Добрине, –
Просить Доля зі сльозами. –
Підем в ліс, покинь людей цих,
Що сміялися над нами.

Довго жить тобі судилось,
Звірів у сильце ловити… –
Відповів Добриня: – Доле,
Я не можу відступити.

І щосили, аж до болю
За руків′я сам держиться.
Чи здола Мара Добриню,
Чи об ніж отой спіткнеться!

Налетів на хлопця вихор
І не видно вже нічого,
Лиш уся земля навколо
Стала кольору рудого.

Вихор щез. Як пил улігся,
Закричали всі від жаху:
Від Добрині тільки руки
Залишились серед шляху.

Руки міцно за руків′я
Досі ще ножа стискали,
А Мара, на ніж наткнувшись,
Розлетілась і пропала.

– Недаремно він загинув! –
Між людьми пронісся гомін. –
Подивіться, загорілось
Знову вогнище у храмі!

І до капища побігли.
Там Яринка плаче тихо,
І горить вогонь священний,
Захищаючи від лиха.

На краю села десь півень
Весело прокукурікав,
Новий день в селі почався,
Як було це і одвіку.

У капище поселяни
До Богів прийшли з дарами,
Та Купайла святкували
Біля храму за столами.

Був там мед хмільний і пиво,
І столи від страв ломились,
І до пізньої до ночі
Танцювали, веселились.


Глава 13. Вирій.

В темнім небі зорі світять,
Пробиваються крізь хмари,
Віз і Квочка, і Чепіга,
Пасіка й Волосожари.

Поміж ними Шлях Молочний,
Шлях пташок і душ померлих,
Слід Священної Корови
В Вирій, край Богів Безсмертних.

Там стоїть Прадуб незрушно,
В нім – життя всьому земному,
Золота на ньому ряска,
Із перлин роса на ньому.

У гіллі рояться бджоли,
Під гіллям бобри й лисиці,
А з роси, що пада з Дуба,
На землі стають криниці.

Сокіл­-Род сидить на Дубі,
В′є гніздо, перевиває,
Хто заглянув йому в очі –
Твердість в серці відчуває.

Коло Дуба Алтар-­камінь.
Із­-під нього незнищенні
Зерна пагони пускають
Навзамін сухим зелені.

Яблуня росте крислата
З молодильними плодами,
Джерело води живої
Б′є з-­під кореня ключами.

У гаю, що над рікою,
Щебетання стоголосе.
Це сюди пташки тікають,
Як зима лютує в лісі.

Поміж птахів людські душі
На гілках сидять у гаї,
Без турботи, у спокої,
Вже навік у цьому краї.

А душа Добрині щира
Розмовляє із Сварогом.
Поруч Чур стоїть, Ярило,
І Перун стоїть з Дажбогом.

– Відпустіть, – промовив хлопець, –
В світ земний ще на хвилинку.
Залишилась в мене справа –
Подарунок для Яринки.

Відповів Сварог, всміхнувшись:
– Просиш, хлопче, ти немало.
В нас у Вирії одвіку
Ще такого не бувало.

Та, однак, ще й не бувало,
Щоб зборов хто свою Долю.
То ж до ранку дочекайся,
Вранці взнаєш нашу волю.


Глава 14. Сонячний зайчик.

От і новий день почався.
В небі журиться хмаринка,
Бродить лісом безутішна
І заплакана Яринка.

Сумно в лісі без Добрині,
Звіру й птаху сиротливо.
Сумно річці без Добрині,
Очерет шумить тужливо.

Стежка, де ходив Добриня,
Сумно шелестить травою,
Човен, що зробив Добриня,
Зажурився над водою.

І курінь, де спав Добриня,
Пусткою стоїть без нього.
Гойдалка з вербових гілок
Розгойдалась ні для кого.

Між дерев іде Яринка,
А куди – й сама не знає…
Раптом чує: хтось у лісі
На ім′я її гукає.

Озирнулась – і не вірить!
На поляну, на осоння,
Із­-за явора виходить,
Посміхається Добриня.

Підійшов, узяв за плечі,
Подивився в очі пильно:
– Щоб ти знала, в цьому лісі
Вже гулять мені не вільно.

До заходу лише сонця
Бог Сварог, володар неба,
Зважив на моє прохання,
Відпустив мене до тебе.

Тільки з того не печалься,
Я прийшов, щоб буть з тобою.
Стану я зеленим дубом,
Білкою в дуплі рудою.

Ти мене в маленькій пташці
І в кущі густім ліщини,
І в траві, і в очереті
Будеш бачить щохвилини.

Розчинюсь я у росинці,
У воді і у повітрі,
Буду запахом полину
І кульбабою на вітрі.

Каже дівчина: – Не хочу
Ні кульбаби, ні полину.
Я з тобою бути хочу!
Чи навіщо ти прилинув?

– Ось навіщо, – хлопець мовив,
З­-під поли дістав гостинця,
Витяг сонячного зайця
І віддав його Яринці.

Засміялася Яринка,
Коли зайчик їй на плечі
Скочив, зовсім наче справжній,
Тільки жовтий і гарячий.

Хлопець каже: – Ще намисто
Із росинок осьде маю.
Ще на гойдалці вербовій,
Якщо хочеш, погойдаю.

І тоді вінок Яринка
На чоло йому наділа.
А згори до них всміхався
Ярий Бог слов′ян Ярило.


К І Н Е Ц Ь .